|
Реферат: Галицко-Волынское княжество (Галицько – Волинське князівство) (История)
Реферат
На тему
Галицько – Волинське
князівство
Учениці 9-а
класу
Спеціалізованої школи №
53
Трубінської Олександри
Галицько-Волинська держава
Волинське і Галицьке князівства та їх об’єднання.
Наприкінці X ст., у першій половині XI ст. адміністративним осередком
земель Волині і Підкарпаття був Володимир. Місто, що його заснував і назвав
своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм
Всеволоді – своєму синові від полоцької князівни Гогніди Гогноволодівни.
Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром
розвитку культури.
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему
князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха
ІзяславМстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і
1146–1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої
волинські володіння у боротьбі за утвердження на Київському престолі.
Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно, в
окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію
дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагались вести князі, що
володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а в окремі періоди також
володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті Мстислава Ізяславича
(1170р.) Волинь була поділена між його синами: Гоман став князювати у
Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.
Лише наполеглива об’єднавча політика Гомана Мстиславича забезпечила врешті-
решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншому складалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися
князівства, в яких панували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава
Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володарював у Переясловському
князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно
до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що
включало Поділля, Буковину, Східну частину Українських Карпат. На північ
від Перебовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало
третьому братові, Влодареві, який після смерті Рюрика став князем. В 1099
році він спільно з Васильком Теребовельським переміг військо угорського
короля в битві під Перемисилем і це на деякий час стримало напади Угрського
королівства на Підкарпаття.
Син Володаря Володимир об’єднав Перемисилську, Теребовельську,
Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм
столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві
деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Барлядник). У 1145
р. відбулося повстання містичів Галича, які “ввели у місто”
звенигородського князя. Проте, внаслідок кровопролитної боротьби
Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславовича з Галича, а
й приєднати до своїх володінь Звенигород.
Найбільшої могутності галицьке князівство досягло за правління
Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батько оспіваної у “Слові о полку
Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить
далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту і Дунаю опинились в
повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній
торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства. Галицький
князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував
дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною
Римською Імперією.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька
землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці
взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному
князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь
Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго
його не втримав. Лише 1198 р. після смерті Володимира Ярославовича,
останнього представника династії Ростиславовичів, Романові Мстиславичу
вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне
князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому
Києві.Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота
міста.
Утворення об’єднаної Галицько –Волинської держави було подією великої
історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем “царем на
Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в
літописі вжито стосовно нього.Цей титул,
перекладено з грецького титулу візантійських імператорів - автократор,
засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ким непокірних
боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор
Візантії Олексій III після завоєвання Константинополя хрестоносцями.
Роман завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців та
литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами
(прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії
Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який
боровся за владу в імперії з Оттоком IV Саксонським, союзником пап. На
шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом
краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205). Смертю
Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до
влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як
тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу
боротьбу за престол Волині , а пізніше і Галичини.
Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки
різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство,
солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї
династії на Прикарпатті Ростиславовичі мусили залучати на свій бік місцеву
боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне,
маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко
найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони
виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися
підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам, як
головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче
обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з
"Золотою буллою" короля Андрія 1.
Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у
внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло подальшому зміцненню позицій
бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх
боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого
правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері
Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили сподіваючись, що князі із
Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж
Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на
життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, і "вбито їх
було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на
допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і "повісили задля
помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився
сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем
людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою
частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством,
захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного
угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною
польською княжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив
галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом
Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і
польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а
молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою.
Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині,
звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович
витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося
1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі
ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.
Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з
угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за
об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни
за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і
на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх
підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні
поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); вони були
прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише
пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали
орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги
Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили
до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого
доброго, а надії на "доброго князя" уже на той час були поширені в народі.
Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки
був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, які значно
більше виповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська
олігархія.
Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі
бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у
військових, адміністративних і судових справах став "двірський". Ця посада
відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний
апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід
інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були
запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів
(стольник, сідельничий).
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті
угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку
Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в
Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх
важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив
тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і
взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило напередодні
проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевникам
(хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в
Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму
воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де
побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує
планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і
його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки
Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував "сідлярів,
і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя
наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі
наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших
новозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною.
Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині
й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець,
Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив від
них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась
до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста
Волині — Володимира. Боротьба за Володимирський дитинець була кривавою.
Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна.
Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися
заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела,
захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який на той час
повертався з Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі (в сучасному
Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу і був
змушений повернутись до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Ймовірно,
шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на
Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд
Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські
"ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия
рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з
Польщі і Чехії.
Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні
князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки
до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було
зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю,
збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева.
Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили
ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з
військом угорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на
Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго
воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського
королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським
королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом
сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася.
Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило
був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану
столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями,
але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від
орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування
орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної
боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали
стати опорою "проти безбожних татар". Поступово і обережно Данило знову
починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська
Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам
(Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які
перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258
р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати
укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише
столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього
австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з
Гертрудою Бабенберг і при допомозі угорського короля спробував оволодіти
герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої
боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою
від папи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав
Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого
часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали
Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської
коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував
реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний
характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому
взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.
Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на
короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер
1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і
Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і
частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир
Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у
Володимирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в
руках одного князя — Юрія 1 Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-волинське
князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх
володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником
могутності Юрія 1 було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул,
іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії
(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха
встановлення окремоїГалицької митрополії, до якої входило кільки єпархій —
володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь
входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької
митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати
політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький
митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата
поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом
у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.
У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев
II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В
1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини
Карпа-Роберта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики
припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На
чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро,
син Петра Петуні, а також палатин Копає. Близько 1315 р. Петро їздив до
Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-
волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну
частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало
поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову,
але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське
князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева
Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як
для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все
відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась
грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому
галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч
Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від
Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику.
Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів
Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Але,
перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів,
Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою
спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами,
гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою
ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися
суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття.
Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія 11 польський король
Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку
(звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями
і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити.
Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині
укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий
прийняв мову і звичаї місцевого населення.
У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії
більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В
1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське
князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем
Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас
(Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х
роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину,
Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою
Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 рр. тут правив як
васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський.
Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові
монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власним ім'ям. Однак 1387
р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго
захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського
князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної
Буковини, опинились v складі Молдавського князівства, яке саме в той час
сформувалось. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього
князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В
устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які
сформувались у Галицько-волинському князівстві, навіть грамоти господарів
(князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою. У
культурному житті Галицьке- Волинської землі, як і всюди у той час, велику
роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії,парафії. Літерні
позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах
повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що
письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У
Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді,
Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писання на
воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з
житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли
досяг семи років, "віддали батьки книг учитись", причому зазначено, що
вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і лиш згодом
випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в
князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели
дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-
волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді
міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям
сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена
найдавніша східнослов'янська редакція Євангелія, яка помітно відрізняється
від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Давні пам'ятки
(Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.)
збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного
Червонограда), що був у XIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за
Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські
мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту
релігійних книг.
Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василько-вича
— книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не буде".
Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах
(Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам
інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів
літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася
золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в
техніці перегородчастої емсілі (її літопис називає фініптом). Усі ці
розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги
прикрашались чудовими мініатюрами.
Літописання в Галицькій землі з'явилося порівняно рано. Очевидно,
дружинником був Василь, який описав осліплення теребовельського князя
Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобну війну 1098—1099 рр. "Повість про
осліплення Василька", яка ввійшла в "Повість минулих літ", — винятково
талановитий твір. Простоту і безпосередність викладу автор вміло поєднує з
реалістичними штрихами, щоб схвилювати читача, передати весь трагізм
описуваних подій.
Літопис, який прийнято називати Галицько-волинським, складається з двох
частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим
книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила —
спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь
добрий. хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою
Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить
в літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж
на чужій славним бути!"
Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона
писалася при дворі володимирського мирського князя Володимира Васильковича
в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко
Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в
текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина
якої — переробка "Слова про закон і благодать" митрополита київського
їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князеві бояр,
то волинський більше враховує опору князівської влади на "простих людей" —
"містичів", селян. У мові волинського літописця порівняно багато елементів,
які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.
У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" — величальні
пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що
становлять один з найдавніших шарів української народнопоетичної творчості.
Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса,
покараний за непокору князю.
Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували
переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські
палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор,
будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору
Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді,
Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко
стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі
відоме розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише
частина їх вивчена археологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму —
Успенського собору пов'язують зі створенням тут єпископи' 1157 р. Це —
яскравий зразок галицької білокам'яної архітектури. Різьблені оздоби
збереглись на своєму первісному місці тільки в храмі Пантелеймона поблизу
Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями корінфського ордеру.
Західний, головний портал — перспективний, заглиблений у стіну. Його верхня
частина прикрашена стилізованим орнаментом. Про чудові храми Данила
Галицького в Холмі знаємо з літописної розповіді. Особливою красою
вирізнялась церква Івана. В ній капітелі опорних стовпів прикрашали
різьблені скульптурні маски. Всередині поверхня куполу була із "зорями
золотими на лазурі, а внутрішній поміст (церкви) був вилитий з міді і
чистого золота, так що блищав, як дзеркало". Вікна прикрашало "римське
скло" (вітражі), портали було оздоблено "каменем тесаним галицьким білим і
зеленим холмським". Різьба на них настільки вразила літописця, що він
повідомив ім'я скульптора — "хитреця" Авдія. На головних дверях "був
зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився,
дивувалися". За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював
видатний будівничий "муж хитр" Олекса, який спорудив низку дерев'яних
міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих
була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу
села Уріч у Карпатах.
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-волинській землі під впливом
київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона
богоматері-Одигітрії кінця ХНІ—XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині
у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська
ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, в XIV ст. була вивезена з
Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома
ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (з с. Станилі поблизу м.
Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського
мистецтва). В ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених
кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ
безстрашного воїна, вірного обов'язкові. На світло-сірому фоні виділяються
темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Незрівнянне поєднання
динамізму і гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції
свідчить про майстерність художника. Низка українських ікон XV ст. виконана
в руслі художніх традицій Галицько-волинської землі. Їм, попри
індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність
композиції, стриманість колориту і водночас уміння поєднання контрастних
барв, емоційна насиченість образу-символу. Ці особливості, органічно
зливаючись з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів
національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у
багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими,
вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток
мотивів, які існували ще в середньовіччі.
У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше,
спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис,
зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами
Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не
відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових
творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні
української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів.
Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі
літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому
числі і до доби Галицько-волинського князівства. Спогад про його колишню
велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.
Реферат на тему: Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України
План:
Столиця Галичини – Львів
Історія Галичини
Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення.
Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
Крайова Конституція Галичини 1850 р.
Використані джерела
Столиця Галичини –Львів
Галичина – обмежена трьома областями (хоча з цього приводу немає
однозначної думки (Наприклад, із Буковини походить проект чернівецького
депутата Олега Хавича про утворення галицько-української монархії, хоча
більшість населення цього краю галичанами себе не вважає)) територія з
відчутним переважанням українського елементу серед міського населення.
Історія міста короля Лева - Львова
--------------------------------------------------------------------------
---------
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником
міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині. Назва
походить від
імені його сина Лева. Однак, археологічні розкопки доводять, що поселення
на цьому місці існували ще в V столітті. Зручне розташування на перетині
торгових шляхів сприяло швидкому економічному розвитку міста. Значення
Львова як важливого економічного, торгового та політичного центру швидко
зростало ... .
В XIV столітті Львів завойовує польський король Казимир III. На кілька
століть Галичина потрапляє під владу королівства Польського.
1356 р. Львів отримує Магдебурзьке право (право на міське
самоврядування). Розвиваються ремесла, створюються цехи. XVI–перша
половина XVII ст.–період найбільшого розквіту міста. Купці з усіх
куточків світу з’їжджаються до Львова,
щоб торгувати своїм крамом. Львів стає справді багатонаціональним містом:
крім українців та поляків тут живуть німці, вірмени, євреї, греки,
молдавани, татари
та ін.. Заможні міщани та шляхта зводять для себе розкішні будинки, не
шкодують
грошей на будівництво релігійних споруд. З’являються численні монастирі,
храми.
У 1661 році на базі Єзуїтського колегіуму створюється Львівській
Університет.
Після першого поділу Польщі у 1772 році Галичина входить до складу
Австрії (згодом Австро-Угорської імперії). За розпорядженням нової влади
знесено старі міські укріплення, скасовано численні чернечі ордени,
здійснюється ряд заходів
для благоустрою міста.
Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIX
століття.
Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучили
Львів із столицею імперії та іншими європейськими містами. У місті
прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а згодом електричне
освітлення. Розбудовуються
нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадські
установи. У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління.
Крайова виставка 1894 року була важливою подією економічного та
культурного життя Львова і Галичини. Кінець століття XIX–початок XX–це
також період національного піднесення серед галицьких українців. Львів
став центром національного відродження, тут жили й працювали видатні
українські політичні та культурні
діячі. Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася.
Країни, що
входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у
Львові проголошено Західно–Українську Народну Республіку. Але
новостворена держава проіснувала всього декілька місяців–після кривавої
українсько–польської війни Галичина знову на 20 років опиняється під
владою Польщі. Цей період був
особливо важким для українського населення Галичини.
В 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до
складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткі
репресії місцевого населення, заслання до Сибіру, страти. Але в 1941 р.
радянські війська змушені були відступити під тиском німецької армії.
1941–1944–роки фашистської окупації. В роки ІІ Cвітової війни загони
українських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як проти
фашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на Західній Україні
тривала до середини п’ятдесятих років.
1944 р.-Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянського
ярма місто зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність.
Наприкінці 80-х
років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність і
демократію.
24 серпня 1991 року–день, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію
про Незалежність, що стало початком нової епохи в історії держави і
початком великих змін для Львова.
Місто Львів є обласним центром Львівської області, населення якої
становить 2,6 млн. жит., площа – 21,8 тис. кв.км.
У місті постійно проживає біля 830 тис. жит., щодня доїжджає з навколишніх
сіл на роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис. чол.
Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей під відкритим
небом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних і культурних
пам'яток.
[pic]
Місто було засновано в середині ХІІІ ст. (1256 р.) князем Данилом Галицьким
і названо на честь його сина Лева.
Львів швидко став торговельним та економічним центром регіону. Вигідне
розташування міста на перехресті торговельних шляхів з портів Чорного та
Балтійського морів, з Києва, Центральної та Західної Європи сприяло його
швидкому економічному розвитку.
Географічне положення та природні ресурси вабили чужинців: татар,
німців, угорців, поляків, литовців, австрійців та шведів.
Протягом віків вони приносили сюди свої культуру і традиції, релігію –
звідси в архітектурі Львова суміш готики та барокко, ренесансу та
романського стилю, рококо та ампіру, сучасної еклектики та конструктивізму.
Однак впродовж всієї української культури залишалися у Львові визначальними
Старий Львів – це перш за все площа Ринок, центр і осередок його
громадського, економічного і культурного життя. Шість століть історія
Львова нерозривно зв’язана з цією порівняно невеликою, майже квадратною
площею розміром 142 на 129 м. Тут знаходився магістрат, палаци і будинки
значних городян, тут торгували, тут вершили суд і розправу..
[pic] З чотирьох сторін площі у 1793 р. на місці колишніх колодязів
встановлено фонтани-скульптури: Нептун, Адоніс, Діана і Амфітрита.
Площа Ринок була свідком найбільш важливих міських подій з 1356 року, з
часу прийняття Магдебурзького права. Магдебурзьке право – одна з найбільш
відомих систем феодального міського права. Воно виникло у ХІІ ст. у
німецькому місті Магдебурзі. Юридично закріпило права і свободи міщан, їх
право на самоуправління.
З прийняттям Магдебурзького права Львів перестав бути залежним від
королівської адміністрації, а підпорядкувався безпосередньо королю,
інтереси якого репрезентував староста.
Найбільш рання згадка про ратушу відноситься до 1381р. Тоді це була
дерев’яна споруда, завершена високою вежею і галереєю для міського сурмача.
Але пожежі не пощадили будівлі. На початку XVII ст. була збудована нова
ратуша з високою восьмигранною вежею, увінчаною позолоченим залізним левом.
Але ця ратуша не збереглась до наших днів – її вежа завалилась у 1826 р.
Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р.
за проектом Ю.Маркля, Ф.Третера, А.Вондрашки.
[pic] Не дивлячись на свою масивність, ратуша органічно ввійшла в
архітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі
65 м.
У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400
сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.
Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербом міста.
В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі –
міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, грати
воріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих
гостей вхід у місто стереже лев.
Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний,
освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв,
картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівський театр
опери та балету має надзвичайно насичений сезон.
У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливо
заслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходиться
один з найстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україні
університет.
Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, він є
також центром розвинутого підприємництва.
|[pic] | |
Подібно до історії окремих міст, селищ і навіть цілих народів оперний театр
у Львові має кілька дат народження, відстань між якими вимірюється
століттями. За 225 років, коли й було зроблено найперші кроки створеного у
тодішній столиці королівства Галичини і Лодомерії постійно діючого
«цісарсько-королівського привілейованого театру», змінювалися приміщення, у
яких працювала трупа, спрямованість репертуару і сам характер діяльності,
зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочатку був він австро-
німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю і європейський
центр культури — Відень. У репертуарі панували німецькомовні драми,
призначені для привілейованого прошарку населення — державних службовців,
австрійської аристократії. Для більш демократичної різнонаціональної
аудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв, вірмен, ставили
музичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддавалася німецьким
зінгшпілям, тобто п’єсам, у яких музика чергувалася з розмовними сценами.
Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний.
Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатому
складу населення міста.
Львів у всьому, в тому числі у музично-театральному житті, прагнув бути
схожим на маленький Відень. Львів’яни мали змогу знайомитися з популярними
у Європі оперними творами, з балетами і пантомімами, слухати гастрольні
виступи відомих співаків. Театр мав постійний склад солістів і хористів,
свій оркестр, яким керували досвідчені диригенти. Оркестр відігравав
важливу роль у розвої музичного життя міста, крім участі у виставах давав
самостійні концерти. Австрійський театр у Львові здійснював офіційну
політику онімечення. Це викликало подвійне ставлення до його діяльності і
врешті-решт привело до остаточного падіння. Однак він припинив своє
існування лише після більш ніж сторічної історії, сповненої різноманітних
подій, злетів і криз, зміни антрепренерів, від хисту і смаків яких залежало
все: формування трупи, запрошення солістів та диригентів, вибір репертуару.
|[pic] | |
Попри те, що австрійська сцена допомогла столиці королівства Галичини
ствердити себе як європейське місто з розвинутим культурним середовищем,
польське і українське населення Львова прагнуло мати свій театр. З кінця
ХVIII століття тут розпочинає свою діяльність один з фундаторів польської
театральної культури Войцех Богуславський. Австрійська і польська
антрепризи довгий час існують не лише у суперництві, але й у певній
взаємодії. Богуславському вдалося залучити до співпраці відомого
композитора і диригента, німця за походженням Юзефа Ельснера, майбутнього
вчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у 1792 році, на початку
своєї кар’єри, куди його запросили на посаду капельмейстера німецького
театру. На німецькі тексти були написані і його перші опери. Згодом він
виконує замовлення Богуславського і пише твори для польської сцени.
Польська опера стверджується у Львові як культурний осередок, що виконує
важливі національно-патріотичні функції. Твори виконуються тут польською
мовою, друкуються польські переклади лібрето найбільш популярних опер
загальноєвропейського репертуару. Значне місце у афіші посідають твори
польських композиторів. Польська оперна трупа зі Львова з успіхом гастролює
у Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюють артисти як
польського, так і українського походження. Звичайно, говорити про цілковиту
гармонію національних стосунків не доводиться. Українське населення
Галичини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власну
культуру. Однак існування у спільному просторі диктувало свої вимоги і
накладало відбиток на процес формування української культури у регіоні, що
складав зону етнічного пограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс “вглиб століть Галичини” важко не через її марґінальність,
а, як це не парадоксально, через її “центровість”. Річ у тім, що ґенеза
слов’ян і досі залишається предметом дискусії. Є чимало теорій про
слов’янську “прабатьківщину”, але більшість із них розташовує Прикарпаття
більш-менш у середині цього простору. Навіть найвідмінніша від інших
“паннонійська теорія” розташовує Галичину поруч із цим праслов’янським
ареалом. Приблизно у V-VI століттях слов’яни починають активно мігрувати на
схід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід – до гирла
Ельби, на південь – до Адріатики й Егейського моря. Парадокс полягає у
тому, що відомі нам слов’янські державності стали формуватися саме на
периферії цієї слов’янської діаспори, і, коли вони стали набирати
потужности, їхні кордони стали межувати, і Прикарпаття опинилося між ними,
тому його історію ми можемо розглядати лише з “їх” точки зору – цим,
напевне, і можна пояснити дискретність, різнорівневість, а часто
незрозумілість напрямків досліджень сучасних культурологів щодо Галичини.
Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе
“руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши
своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього
східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні
процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього
поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й
“Чорну” Русь.
“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її
започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної
митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен
був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої
Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої
Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-
волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й
Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена
греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до
світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II
у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії
та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій
політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава
Найтрадиційнішим є погляд на витоки Галичини з точки зору київського
літописання. В “доісторичній” довідці про племена східних слов’ян, в
“Повісті давноминулих років” в одному місці про хорватів (тобто, головне
прикарпатське плем’я) взагалі нічого не сказано, а в другому вони уміщені
лише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішу дописку.
Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадає на
981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібрав
Перемишль, Червень і “іни гради” в ляхів. Це повідомлення свого часу (а
іноді і тепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чи
легітимно ті Червенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував над
питанням: що забрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до
Волині, а Перемишль – до Галичини… Підкоривши невідомо що, Володимир
засновує однойменне місто (Волинський) і садовить там єпископа, хоча
логічніше було поставити його в старішому та важливішому Перемишлі (а може
там уже було єпископство!). В 993 році Володимир йде війною, тим разом на
хорватів – результат невідомий, але цей етнонім в подальшому на сторінках
літопису не згадується. В IX столітті маємо лише дві короткі звістки про
бойові дії навколо тих самих Червенських городів. І лише після Любецького
з’їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідають представники
Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князі дедалі частіше
фігурують у київському літописанні, яке закінчується майже тріумфальним
життєписом Ярослава Осьмомисла і дублюється фрагментами “Слова про Ігорів
похід”. І нарешті ми підходимо до так званого “Галицько-Волинського
літопису”. “Так званого” тому, бо давно відомо, що його галицька частина в
своїй основі – це літературний твір – біографія Данила Романовича, де
датування зроблене пізніше і не завжди слушно, а лише відтак включене до
літописних ізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії
Галичини, але таке твердження є також не більш, ніж історичним штампом,
фальшивість якого чомусь досі не змогли (чи не захотіли?) розгледіти
дослідники, незважаючи на всю прозорість тенденційности.
Справа у тім, що давно відомо: “Галицько-Волинський літопис” написав у
Холмі (тобто на Волині) шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича.
Неупередженому читачеві одразу впадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр:
невірні, підступні, прокляті галичани. І дійсно, чого вони тільки не
витворяють: диктують свої умови князям, піднімають проти них повстання,
“замикаються” в містах, захоплюють соляні копальні, запрошують княжити то
угрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а факт повішення двох Ігоревичів
(синів Ярославни зі “Слова…”) взагалі безпрецедентний випадок в історії не
лише Руси, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Може це зумовлено
“толерантністю” Данила, котрий відчував свою нелегітимність у Галичині,
адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним “окупантом”,
знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: “Не
подусивши бджіл, меду не з’їси”. Але така ж поведінка боярства
простежується і щодо попередньої легітимної династії Володаревичів:
згадаймо хоча б спалення Настаськи – фаворитки Ярослава Осьмомисла або
вигнання його сина Володимира (принагідно зауважимо, що останній, як, на
нашу думку, переконливо довів Леонід Махновець, був автором “Слова”)...
Єдина сила в історії Руси, з якою можна порівняти галицьких бояр, було
новгородське боярство. Але ми знаємо, що незалежна поведінка новгородців
була легітимізована наданням їм “Руської Правди” Ярославом Мудрим взамін на
військову та матеріальну підтримку в його змаганнях за великокняжий стіл.
Це означало, що він делегував новгородському боярству одну з головних
державних княжих прерогатив – право суду, висловлюючись сучасною
термінологією – надав Конституцію. Чи не було чогось подібного в Галичині?
Як писалося в літописі, “а ми на попереднє повернемося”. За чеськими
джерелами прикарпатські території починаючи від Краківської землі аж до
Бугу входили до складу Великоморавської держави – одного з перших
слов’янських державних утворень. Таким чином, плем’я хорватів входило
спершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорвати жили і
в самій Чехії – на схід від Влтави). Можливо, що Перемишль був таким же ж
символом-форпостом чехів-Пшемиславичів у Галичині, як Володимир і Ярослав –
символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснування
єпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала,
мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників – у кожному разі
достеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. З
часом впливи Чеської держави у Прикарпатті слабшали, а експансія Києва на
захід зростала, що й призвело до включення цих земель у державний
конгломерат Руси. Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королі
надали галичанам якісь певні права або галичани прийняли князів-рюриковичів
на певних умовах, закріплених тогочасними юридичними документами. На це
можуть вказувати присяги Казимира III в середині XIV століття при прийнятті
влади над Галичиною не порушувати її праві та звичаїв, що було
продубльовано його послідовницею королевою Ядвігою. Що це: тривіальна
юридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?
Ще один цікавий епізод пов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли
він перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повикидав труни
похованих там (кого?). Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю
неофіта виказати відданість католицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не
в столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не
тому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або тексти
наданих галичанам прав відчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а
поховання належали намісникам чи духівництву, поставлених ще чеською
владою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо нових
володарів?..
Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією для
народів Руси, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну
від Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридично
володарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах “на кормлінні”:
тобто в будь-який момент удільного князя могли “перекинути” на інше
княжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, “вотчину”, виборювали
князі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл.
Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, з
перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди і
прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу над Галичиною в
очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короля Руси, і
таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цей
період - середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формування
Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та
східному світах. Додамо, що Данило активно втручався в
центральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свого
сина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну
Европу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього з
германським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їх
результати, а те, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь у
загальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.
Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIV
століття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів.
Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із
використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події
минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За
тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл
такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину
Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що
львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні
права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових
податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не
чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому
чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба
більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо
реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для
Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування
монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька
монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король
засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому
виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко
кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни
– у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з
Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про
окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або
Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський
(Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став
Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину
переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до
складу польсько-литовської держави.
З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття)
польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси”
(Галицького).
Титул “короля Галичини і Лодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські
імператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської
Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм – парламент Галичини
(розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національного
університету).
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на
одержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюристичний
“листопадовий зрив” дав підстави полякам переконати учасників системи
Версальських угод, що український рух в Галичині має плебейсько-
більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарної
міжвоєнної Другої Речі Посполитої.
Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-
Молотова ці землі увійшли до складу Совєцького Союзу. Це ж підтвердили і
Ялтинські угоди 1945 року.
Після розпаду СССР в 1991 році питання Галичини не піднімалося: в
міжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсацію
пакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки),
а всередині “свідомі” галасували про те, що Україна чомусь “мусить бути
єдиною і соборною”. Як миттєвий політичний маневр блимнула і згасла
“Галицька Асамблея”, і розмови про автономію перетворилися в схоластично-
інтелектуальну гру…
Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є – це Кримська автономія.
Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був
поліетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське
ханство, треба до нього приєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а
водночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо
врахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СССР, то
Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави
для автономії.
Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення
|Герб австрійського періоду |[pic] |
|[pic] |
|Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині|
|- австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з |
|складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких |
|"Пілава". Функціонував до 1939р. |
|[pic] |
| |Сучасний герб |[pic] |
|[pic] |
|У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні. |
|Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як |
|геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від |
|ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського |
|воєводства (до складу якої входила територія сучасної |
|Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. |
|була на знаку Галичини. |
Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилося здивуванням,
прочитав я статтю пана Гречила “Лев у гербі та корономанія”. Майже
літературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами – але не зовсім
переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретації
з так далеко посунутими (та використаними з метою подразнення)
національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.
Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без
сумніву, найбільшим знавцем геральдики, сфрагістики, генеалогії,... знавцем
усього того, що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося,
все це було переповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті.
Це, здається, можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектом
символіки Львівської області програв проектові, що був поданий його
колегами з Українського геральдичного товариства, а коли точніше –
заступником пана голови УГТ й одним із художників УГТ.
Проект заступника голови УГТ Івана Сварника та художника Ореста Гнатіва
вигідно вирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністю
історичної довідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недолік
він із розмахом компенсував у своїй статті – не тільки про корономанію. На
мою думку, причина корономанії та коронофобії лежить у політичній площині.
Присутність корони є типом “угонорування” й має естетичну привабливість;
проте та естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можна
довести на прикладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стояв
кандидат на український трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) і
нікому до голови не прийшло усунути корони з голови “Галицького лева”, але
корони не стало відразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саме
сталося з “болгарським” та “богемсько-чеським” левами, те саме сталося і з
“польським орлом”...
Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської.
Обидва за своїм змістом пов’язані з назвами столиць, тобто Галич – від
“галка”, Львів – від “лев”, причому останній зайняв місце першого й
успадкував від нього назву держави. Се дає підстави стверджувати про
існування геральдичної закономірності. Складовою частиною герба Галицької
землі є корона на голові галки. Присутність корони вказує на галицький
трон. Зображення лева в гербі Львівщини є територіально-династичним знаком,
який говорить про “землю Лева”, а присутність на його голові корони може
вказувати на те, що джерелом гербу був династичний знак тої гілки
Рюриковичів, яка мала у Львові свій територіально-адміністративній центр –
трон.
Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Але
втрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися до
втрати або упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас від
часів незалежності Галичини, дозволяє стверджувати тільки те, що в гербі
був лев. Проте це означає лише те, що немає підстав на 100 % стверджувати,
наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щиті вершника зображено
коронованого лева, який підпирає скелю.
Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого,
як з-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобто
той, що був на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в
Грюнвальдській битві, той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардії
цісарева Єлизавета, той, до якого так пасують слова про князя Осмомисла:
“Галичкы ОсмомыслЬ Ярославе! Высоко сЬдиши на своем златокованнЬм столЬ.
Подпер горы угорскыи своими железными плЬки”.
А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичний
герб Львівської землі, то, як на мене, золотий лев на блакитному тлі пасує
для території значно більшої, ніж Львівська область, – наприклад, для
відродженої Галицької держави.
Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки
на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, велик | |
