|
Реферат: История Русской культуры (История)
Русская культура, пережившая безвременье упадка почти на
протяжении столетия после нашествия монголо-татар, со 2-й половины XIV века
вновь возрождается. С этого времени социальный процесс протекает в условиях
подъема национального самосознания. Умонастроения эпохи, укладывавшиеся в
рамки религиозного мировоззрения (эсхатология, исихазм, ересь и др.),
определили характер культурных процессов, присущих эпохе. Наиболее ярким
проявлением историко-культурного процесса этого времени явилось развитие
живописи. XIV век – время расцвета монументальной живописи Новгорода, а
московская живопись ХIV- ХV в. вообще не знала себе равных на Руси.
Произведения Андрея Рублева и Феофана Грека, Прохора с Городца и Даниила
Черного – подлинные сокровища мирового масштаба.
Москва со второй половины ХIV в. становится центром
формирования великорусской культуры, центром притяжения всего лучшего, что
было создано самобытного в различных областях бывшей Киевской Руси.
На рубеже ХV – ХVI вв. почти одновременно с Англией, Францией,
Испанией образованием единого государства завершился процесс объединения
русских земель. В отличие от мононациональных государств Западной Европы,
Российское государство изначально формировалось как многонациональное;
процесс объединения на Руси опирался не столько на экономические и
культурные связи, сколько на военную мощь московских князей. Недостаток
экономической объединяющей силы, которой на Западе являлось «третье
сословие» - зарождающаяся буржуазия процветающих городов, - в России с
лихвой восполнило государство. Все это породило не только специфическую
форму самодержавия, но и особую социально – психологическую атмосферу,
присущую России шестнадцатого и последующего столетий. Формирующаяся
общерусская культура в конце ХV–ХVI веков была подчинена задачам служения
«государеву делу». Заботами о Российском государстве проникнуты
общественная мысль и литература, государственным задачам подчинено
зодчество. Рост государственной силы отразился даже в живописи ХVI века.
Наконец после двух с половиной веков почти полной изоляции культура
молодого Российского государства вошла в соприкосновение с ренессанской
культурой Запада, что стало важным условием преодоления известной
культурной отсталости и упрочения положения России среди других европейских
государств.
1. Фольклор.
Главная тема устного народного творчества – борьба за
независимость. В связи с этим осовременивался героический былинный эпос
киевского периода. Этой же теме посвящены многие исторические песни,
ставшие в ХVI веке наиболее распространенным жанром фольклора. Песни
откликались на важнейшие события и исторические явления, оставившие
глубокий след в народном сознании. Например, политика и личная жизнь
Ивана Грозного породили целые циклы исторических песен («Поход на
Казань», «Казаки идут к Казани», «Взятие Казани», «Иван Грозный молится
по сыну», «Смерть Ивана Грозного» и др.)
Параллельно и в тесной связи с исторической песней развивался и
более молодой жанр – народная баллада (повествовательная песня
драматического характера). Некоторые баллады имеют весьма древнее
происхождение, в них проступают черты славянского язычества («Княгиня и
змей», «Беглый княжич» и др.), но большинство лишено архаики и обращено к
современности («Гнев Ивана Грозного на сына», «Оборона Пскова» и др.).
2. Общественно – политическая мысль и литература.
Второй этап в развитии литературы начинается после победы на
Куликовом поле (1380 г.) и завершается присоединением к Москве Великого
Новгорода, Твери и Пскова. В эти годы в общественной мысли и в литературе
господствовала идея политического и культурного объединения русских
земель, которая все более связывалась с Москвой. Московская литература,
вбирая в себя областные стилистические тенденции, приобретала общерусский
характер и занимала ведущее место. О роли национального самосознания
свидетельствует как возрождение общерусского летописания в конце ХIV –
начале ХV в., так и целый цикл произведений, различных по жанру и стилю,
но единых по теме – все они посвящены исторической победе России над
татарами (летописная повесть о Куликовской битве, «Сказание о Мамаевом
побоище», «Задонщина» Софония Рязанца, стилистически близкая знаменитому
«Слову о полку Игореве» и др.)
Проблема сильной централизованной власти, назревшая в ХV
веке, способствовала распространению на Руси популярного
среднеевропейского фольклорного сюжета – «Сказания о Дракуле воеводе».
Автор его русского варианта, очевидно, дьяк Ф. Курицын, оправдывал
жестокость самодержавного правителя, полагая, что только сильная власть
способна установить порядок в государстве.
Идея общерусского единства, возникнув в домонгольский
период, усилилась в тяжелые годы монголо-татарского нашествия. В ХV веке
тему национально – освободительной борьбы оттесняла литература нового
типа, отличавшаяся тематическим и стилевым разнообразием, более
органичной связью с фольклором, стремлением к психологизму.
Конец ХV века стал переломным в истории общественной мысли и
публицистики: в это время было положено начало тем спорам об обрядах и
букве, которые в ХVII столетии приведут к Расколу; появились признаки
религиозного свободомыслия, попытки рационалистической критики основных
догматов Православия; и, наконец, важнейшим вопросом общественно-
политической мысли сделался вопрос о месте церкви в государстве.
Одним из самых ярких проявлений умственной жизни
средневековья в Европе являлись ереси. В 70 – 80-х годах ХV в. в
Новгороде и Москве возникло еретическое движение, получившее название
«ересь жидовствующих». Умеренная часть движения ограничивала свою борьбу
правом на известное свободомыслие в литературе и науке, более радикальная
доходила до отрицания церковной иерархии (требование дешевой и праведной
церкви) и основных богословских догм (о троичности Бога). Некоторые идеи
еретиков (отрицание монашества и церковного землевладения) вызывали
симпатии государственной власти, видевшей в крупном церковном
землевладении источник пополнения земельных фондов казны. Несмотря на
поддержку Ивана III, церковный собор 1490 г. осудил ересь.
Идеи еретиков ХV в. нашли свое продолжение у «нестяжателей».
Учители нестяжательства (идеолог русского исихазма Нил Сорский и Вассиан
Косой (Вас. Ив. Патрикеев) высказывались за реформу монастырей для
поднятия их авторитета, призывали монахов к аскетизму и нравственному
самосовершенст-вованию, указывали на несоответствие церковной практики
принципам христианства. Идеи нестяжателей нашли поддержку у боярства,
служилого дворянства и у великого князя, но со стороны многих церковников
встретили враждебное отношение. Игумен Волоцкого монастыря Иосиф,
формулируя позицию высших иерархов, оправдывал наличие у церкви
материальных богатств, изображая церковные земли как «убежище для бедных
и разоренных крестьян». Иосиф Волоцкий развил теорию теократического
абсолютизма, согласно которой власть великого князя имеет божественное
происхождение, что не только укрепило ее авторитет, но и усилило роль
церкви в государстве. Нестяжатели же были осуждены как еретики на
церковных соборах 1503,1531 гг. Основные взгляды осифлян стали
официальным учением церкви. Неразвитость социально-экономических
отношений, отсутствие широкой социальной базы для реформаторского
движения предопределило поражение еретиков и укрепление позиций церкви.
Это отразилось на развитии русской культуры ХVI века, оказавшейся под
жесточайшим прессом канонических требований.
Многообразие общественных идей , выражавших устремления
различных слоев в новых социально – политических условиях, отразилось в
светской публицистике. В оформлении теории феодальной монархии принимали
участие представители духовенства (теория «Москва – третий Рим» монаха
Филофея, выступившего с тезисом о богоизбранном царстве и обоснованием не
только мирового значения Русского государства, но, в еще большей степени,
исключительного значения церкви); дворяне (челобитные И. С. Пересветова,
содержащие программу строительства дворянского государства во главе с
самодержцем) и, наконец, представители княжеско-боярской аристократии
(переписка Ивана Грозного с князем Андреем Курбским демонстрирует
диаметрально противоположные взгляды на государственную власть
венценосного апологета самодержавия и представителя княжеско – боярской
оппозиции, убежденного сторонника сословно – представительной монархии).
Эти политические концепции отражали основные тенденции в развитии
российской государственности, сложившиеся в ХVI веке.
К публицистике тематически и идейно примыкает историческая
литература, проникнутая идеей укрепления самодержавия, усиления его союза
с церковью. Так, Никоновская летопись, по замыслу ее составителей (в
число редакторов входил Иван IV), должна была показать историю
Московского царства как историю мировой державы, а Ивана Ш – достойным
преемником римских и византийских императоров. Летописи обычно
сопровождались художественными заставками, инициалами и миниатюрами. Но
некоторые содержали такое необычайное множество иллюстраций, что их
называли лицевыми. Таков десятитомный «Лицевой летописный свод» (40-е –
60-е гг. ХVI в.), насчитывавший около 9 тысяч листов, украшенных 16
тысячами прекрасно выполненных миниатюр. В «Степенной книге» история
государственности сплеталась с историей Православной церкви, а главным
делом государственной власти представлялась защита и укрепление
Православия.
Идеологию феодальной монархии, столь активно обсуждавшуюся в
публицистике, в исторической и церковной литературе, протопоп Сильвестр
применил к частной жизни в знаменитом сочинении «Домострой» (сер. ХVI
в.), посвященном быту и жизни зажиточной городской семьи.
В ХVI в. появился новый жанр литературы – остросюжетная повесть
(«Повесть о купце Дмитрии Басарге и сыне его Борзомысле», нач. ХVI в.).
Симптоматично, что и в этом жанре заметно влияние общественно –
политических идей. Кроме занимательности сюжета, успеху повести
способствовало и то, что ее героем был купеческий сын. С ростом товарно-
денежных отношений торговый люд занимал заметное положение в феодальном
обществе; обладая относительно высоким уровнем грамотности, он нуждался в
своей литературе, и она появилась.
3. Зодчество.
После монголо-татарского разорения русская архитектура
переживала пору упадка и застоя. Монументальное строительство
прекратилось на полстолетия, кадры строителей, по существу, были
уничтожены, подорвана и техническая преемственность. Поэтому во многом
приходилось начинать сначала. Строительство теперь сосредоточилось в двух
основных районах: на северо-западе (Новгород и Псков) и в древней
Владимирской земле (Москва и Тверь). Географическое положение Пскова ,
постоянная опасность нападения Ливонского ордена обусловили развитие
здесь оборонного зодчества. В ХIV – ХV вв. возведены каменные стены
псковского детинца (Крома) и «Довмонтова города». К началу ХVI в. общая
протяженность крепостных стен Пскова составила 9 км.
Псковские храмы небольших размеров возводили из местного камня
и белили, чтобы известняк не выветривался (церкви Василия на горке, 1413
г.; Георгия со взвоза, 1494 г. и др.). Архитектурный облик церквей
оживлялся асимметричными крыльцами, папертями, звонницами, которые в
целях экономии строились без собственного фундамента и возводились прямо
над фасадом церкви, над папертью, даже над погребами (церковь Успения в
Пароменье, 1521 г.) Вековые традиции, гибкость архитектурного мышления ,
практичность создали заслуженную славу псковским зодчим и позволили им в
дальнейшем сделать весомый вклад в архитектуру единого Российского
государства.
В «послекуликовский» период московского зодчества (рубеж ХIV –ХV
вв.) каменное строительство приобрело большой размах. Церкви строились не
только в Москве или Коломне, но и в Звенигороде, Дмитрове, Можайске.
Дошедшие до нас постройки представляют новый тип одноглавого храма
башнеобразной конструкции, поднятого на высоком цоколе; со сложным
верхом, увенчанным ярусами килевидных закомар и кокошников, и вознесенным
на высоком барабане куполом, с системой лестниц, ведущих к перспективным
порталам (Троицкий собор Троице – Сергиева монастыря, 1422-23 гг;
Спасский собор Спасо – Андроникова монастыря в Москве, 1425 – 27 гг.)
На рубеже XV – XVI вв. начался новый этап развития каменного
зодчества. Творения русских мастеров в монументальных формах отражали
крупные перемены, происходившие в жизни страны. С превращением Москвы в
столицу независимого единого государства, формированием представления о
ней как об оплоте Православия связано стремление поднять художественный и
технический уровень московского строительства. Искуснейшие русские
мастера (псковичи, тверичане, ростовчане) работали здесь рядом с лучшими
зодчими Европы. В результате московское зодчество теряло региональную
ограниченность и приобретало общерусский характер. К концу XV в.
белокаменный Кремль Дмитрия Донского (1367 г.) обветшал. Для возведения
новых стен и башен Кремля (1465-95 гг.) были приглашены итальянские
мастера (миланский инженер Пьетро Антонио Солари и др.). Новые кирпичные
стены (протяженностью более 2 км с 18 башнями) оказались не только
прекрасным укреплением, но и замечательным произведением искусства. В 30-
е годы XVI в. была возведена вторая линия каменных укреплений в Москве –
стены Китай-города (зодчий Петрок Малый), а в 1585-93 гг. – третья –
Белый город (мастер Федор Конь). Своеобразным итогом развития крепостного
зодчества в XVI в. стал замечательный Смоленский кремль (1595-1602 гг.,
зодчий Ф.Конь).
Инженерный и эстетический опыт Москвы использовали строители
многих русских крепостей (Новгород,1490-1500 гг.; Нижний Новгород,1500-11
гг.; Тула, 1514-21 гг.; Коломна, 1525-31 гг. ).
На Соборной площади Кремля, на месте обветшавших и тесных
храмов времен Ивана Калиты были возведены новые. При постройке Успенского
собора (1475-79 гг.) итальянский зодчий Аристотель Фиораванти, следуя
образцу владимирского Успенского собора, творчески соединил наиболее
характерные древнерусские формы с ренессансным пониманием архитектурного
пространства и создал совершенно оригинальное произведение, поразившее
современников «величеством, высотою, светлостью, звонкостью и
пространством». Композиция нового собора была взята за образец при
строительстве Смоленского собора Новодевичьего монастыря в Москве (1524-
25 гг.), Успенского собора в Троице-Сергиевом монастыре (1559 – 85 гг.),
Софийского собора в Вологде (1568 – 70 гг.) и др. В 1505 – 09 гг.
итальянец Алевиз Новый построил усыпальницу московских князей –
Архангельский собор, отделав его наподобие двухэтажного палаццо в духе
итальянского Ренессанса. Столь откровенное использование в отделке храма
деталей, характерных для гражданского строительства, знаменовало усиление
светских традиций в культовом зодчестве. Благовещенский собор (1484 –86
гг.) и церковь Ризположения (1484 – 86 гг.), построенные русскими
мастерами, гораздо более связаны с традициями псковского, владимирского и
раннемосковского зодчества. Завершают ансамбль Соборной площади
Грановитая палата (Марко Руффо (Фрязин) и Пьетро Антонио Солари, 1467 –
91 гг.), имевшая пятисотметровый квадратный зал, перекрытый четырьмя
крестовыми сводами с мощным опорным столбом посредине; и высокий
столпообразный храм – колокольня Иоана Лествичника (Бон Фрязин, 1505 – 08
гг.), представлявшая собой башню из стройных восьмериков с аркадами для
колоколов. Изящество постройки подчеркивали плоские лопатки на углах и
легкие карнизы.
Сложение новой общерусской архитектуры этим не ограничилось. В
1-ой половине ХVI в. русские зодчие осуществили задачу перенесения в
каменное строительство элементов шатрового храма. Один из лучших образцов
этого стиля – церковь Вознесения в селе Коломенском (1530 – 32 гг.). Это
поистине русская во всех формах постройка, порвавшая с привычным образом
крестово – купольного храма. Композиция церкви складывается из четырех
основных элементов: подклета, мощного четверика с выступающими
притворами, образующими крестообразный план, восьмерика и шатра с
главкой. При огромной высоте площадь храма невелика. Он создан прежде
всего для обозрения снаружи как торжественный памятник – монумент важному
событию – рождению наследника престола. Сложная форма двускатных
кокошников, восьмигранная форма барабанов глав боковых столпов, необычное
украшение центрального барабана полуцилиндрами, декор церкви Усекновения
главы Иоана Предтечи в селе Дьякове также свидетельствуют о воздействии
деревянного зодчества.
Русскими зодчими Бармой и Постником Яковлевым в 1554 – 61 гг.
в память о взятии Казани воздвигнут на Красной площади собор Покрова,
«что на рву». Архитектурный ансамбль церкви состоит из девяти
столпообразных храмов различной высоты, в названиях которых отразились
казанские события. Храм на Красной площади, как отмечали иностранцы,
«построен , скорее, как бы для украшения, чем для молитвы». Светское
начало в нем превалирует над культовым. Это высшая точка развития
русского зодчества ХVI в.
Во 2-ой половине ХVI в. в культовом строительстве появилась
консервативная тенденция. Стоглавый церковный собор 1551 года строго
регламентировал церковное строительство. Зодчим было приказано
придерживаться канонического образца Успенского кремлевского собора,
шатровые постройки, противоречащие византийским образцам, были запрещены.
В результате появилось на Руси множество тяжеловесных повторений
кремлевского шедевра. Лишь в самом конце столетия, при Борисе Годунове,в
архитектуре вновь наметилась тяга к разнообразию и изяществу форм,
повышенной декоративности (церковь в резиденции Бориса Годунова – селе
Вяземы, 1598 – 99 гг. В целом, зодчество ХVI в. по масштабам,
разнообразию и оригинальности творческих решений принадлежит к наиболее
ярким этапам в истории русской архитектуры.
4. Живопись.
В результате нашествия монголо-татар художественные центры Руси
переместились с юга на север, в города, избежавшие разорения (Ростов,
Ярославль, Новгород и Псков., где имелось много памятников старого
искусства и сохранились живые носители культурных традиций. Эволюция
живописи лучше всего прослеживается на новгородских памятниках, которых,
к тому же, сохранилось больше, чем в других городах. На развитие
монументальной живописи Новгорода оказал большое влияние великий
византиец Феофан Грек
(30-е гг. ХIV в. – после 1405 г.). В ХV в. в монументальной живописи все
более усиливалось давление официально-церковного канона.
В ХIV – ХV вв. новгородская иконопись, в отличие от фрески,
развивалась медленно. К числу ранних икон, где уже оформляются черты
местного стиля, относится икона «Отечество» (кон. ХIV – нач. ХV в. ,
ГТГ), трактующая Троицу в «новозаветном» варианте – не в виде трех
ангелов, а антропоморфно, когда Бог-отец – это убеленный сединами старец,
Бог-сын – отрок, Дух Святой – голубь. В ХV в. появился новый тип двух-
трехчастной иконы, воспринимающейся как историческая картина. Икона 2-й
половины ХV в. «Чудо от иконы Знамения пресвятой Богородицы» («Битва
суздальцев с новгородцами»), посвященная победе новгородцев над
превосходящими силами противника в 1169 г., свидетельствует об известной
свободе новгородских иконописцев, интересовавшихся историей не только
священной, но и собственной.
По размаху и разветвленности московская живопись того времени
не знала себе равных. Здесь уже сложилась самобытная художественная
традиция и это позволило московским живописцам избежать простого
подражания великому мастеру Феофану Греку, ставшему на рубеже ХIV - ХV
вв. главной фигурой в художественной жизни Москвы. Под его руководством
проходили основные художественные работы: росписи церкви Успения
Богородицы, Архангельского и Благовещенского соборов Московского Кремля и
др. Сохранился ряд великолепных икон, созданных в кругу Феофана. Лучшая
из них – «Богоматерь Донская» из Успенского собора Коломны с «Успением
Богородицы» на обороте (ГТГ). Наиболее достоверным творением самого
Феофана в Москве считается 7 икон деисусного чина Благовещенского собора
нач. ХV в. («Спас», «Богоматерь», «Иоан Предтеча» и др.). Глубокая
одухотворенность, выразительный рисунок, звучный колорит придают Деисусу
Благовещенского собора значение одного из величайших произведений
мирового искусства.
Иконостас Благовещенского собора – древнейший из дошедших до нас
так называемых русских высоких иконостасов. Новый иконостас, в
становлении которого , очевидно, большую роль сыграли Феофан Грек, Андрей
Рублев и их товарищи, представлял собой высокую стенку из нескольких
рядов икон («чинов»). В ХVI в. в композицию иконостаса вошли деревянная
резьба, богато украшенные оклады (ризы) для икон. Так в ХIV – ХVI вв.
сложился высокий иконостас – русское национальное явление, со своей
иконографией, композицией и сложной символикой.
В искусстве А. Рублева наиболее заметен просветленный мотив,
который трактовал Страшный суд в духе русского исихазма – с
нетрадиционным оптимизмом. Это соответствовало как общественным ожиданиям
(надежда на всеобщее прощение, характерная для значительной массы
верующих), так и, вероятно, мироощущению самого художника-мыслителя,
отчасти увидевшего, а больше предугадавшего грядущий национальный подъем
Руси. «Страшный суд» Андрея Рублева и Даниила Черного не внушает чувства
страха и возмездия. Это не суд кары, а конечное торжество добра. Апофеоз
справедливости, выстраданной человечеством. В рамках традиционной
иконографической схемы художники сумели создать новое художественное
явление.
Самое совершенное произведение А. Рублева – икона «Троица»
(ГТГ), происходящая из Троицкого собора Троице-Сергиева монастыря.
Серьезно переосмыслив византийскую композицию, художник освободил икону
от жанровых подробностей и сосредоточил все внимание на фигурах ангелов.
Три ангела – это предвечный совет о послании Отцом Сына на страдание во
имя спасения человечества. Изображенные Рублевым ангелы едины, но не
одинаковы. Их согласие достигается единым ритмом, круговым движением.
Круг, с древности символизирующий гармонию, образован позами, движениями
ангелов, соотносительностью их фигур. Таким образом, Рублеву удалось
решить труднейшую творческую задачу, выразив две сложные богословские
идеи о таинстве евхаристии и триединстве божества. Содержание «Троицы» не
ограничивается богословскими идеями. В ХIV в. популярность культа Троицы
на Руси была связана с конкретными историческими условиями. В Святой
Троице, как нераздельной, осуждалась раздробленность и проповедовалась
соборность, а в Троице, как неслиянной, осуждалось иноземное иго и
содержался призыв к освобождению.
В конце ХV в. в древнерусской живописи ведущую роль играло
«рублевское» направление. Художники больше обращались к сюжетам Ветхого
завета, к легендарно – историческому жанру, проявляли интерес к
национальному быту, к русским реалиям (архитектура, костюм и т. п.).
Крупнейшим художником «рублевского» направления на рубеже XV-
XVI вв. был Дионисий (30-40-е гг. XVв. – ок. 1508 г.). Важнейшим среди
сохранившихся творений Дионисия является цикл росписей Рождественского
собора Ферапонтова монастыря (1502г.). Влияние Дионисия сказывалось на
всем искусстве XVI в.
Вместе с тем, в русской живописи ХVI в. появилось стремление к
отвлеченному «мудрствованию», к истолкованию, в художественных образах
важнейших христианских догматов, что приводило к перегруженности
изображения деталями, символами (иконы «Видение Евлогия», «Видение Иоанна
Лествичника», «Притча о слепце и хромце», ГРМ). Но одновременно
усиливалась церковная регламентация художественного творчества. Строгий
церковный надзор не только над иконописью, но и над самими иконописцами
вменялся специальным старостам из «нарочитых мастеров». Идеальный образ,
к которому должен был стремиться каждый художник, обрисован в главе 43
Стоглава: «Подобает быть живописцу смиренну, кротку, благоговейну, не
празднослову, не смехотворцу, не сварливу, не завистливу,не пьянице, не
грабителю, не убийце; особенно хранить чистоту душевную и телесную…».
Для иконописи ХVI в. характерно возвеличивание средствами
искусства официальных политических идей. Так, икона – картина «Церковь
воинствующая» или «Благословенно воинство небесного царя» (сер. ХVI в.,
ГТГ), мало напоминает традиционный молельный образ. Это, скорее,
живописный памятник казанской победе Ивана Грозного, произведение, по
сути, историко-аллегорического жанра.
В ХVI в. менялся и внешний облик русской иконы. Практически
обязательной принадлежностью становится серебряный басменный , или
чеканный, оклад. Чтобы подчеркнуть блеск окладов, лики часто писались
намеренно темными невыразительными красками. Те же изменения, что и в
иконописи, происходили в монументальной живописи, которая известна прежде
всего по московским памятникам. Развитие жанра исторического портрета
связано с ростом интереса к исторической тематике.
5. Прикладное искусство.
Традиционная книжная миниатюра претерпела в ХVI в. значительные
изменения в связи с заменой пергамента бумагой и введением
книгопечатания. В частности, появилась гравюра на дереве – ксилография. К
числу лучших гравюр ХVI в. принадлежит заставка с изображением
евангелиста Луки в первой печатной книге И. Федорова – «Апостол» (1564
г.). Ученик и последователь первопечатника Андроник Тимофеев Невежа,
работавший в московской типографии после отъезда учителя, во многом
содействовал развитию искусства книжной гравюры.
Значительного совершенства достигло в ХVI в. художественное шитье.
Крупные мастера этого дела работали в мастерской князей Старицких.
Произведения этих мастеров характеризуются умело созданными композициями,
прекрасным подбором цветов. Замечательные образцы их хранятся в ризнице
Загорского историко-художественного музея. К концу ХVI в. наметилось
стремление украшать шитье драгоценными камнями. Искусной вышивальщицей
была Ксения Годунова, которой принадлежит несколько вещей, вышитых на
бархате.
6. Музыка и театр.
Имеется немного сведений о развитии музыки и театрального
искусства в ХVI в. Тем не менее на основании некоторых данных можно
судить об общем характере этих искусств того времени. Веками существовали
и развивались народная музыка и песня, тесно связанные с эпосом. Наиболее
распространенными музыкальными инструментами того времени были духовые
деревянные инструменты – волынки, сопели, рожки, свирели, дудки; струнные
– гудок, гусли, домра, балалайка; были и ударные – бубны и бряцала.
Последние употреблялись главным образом в войске, где были еще трубы и
сурны. По-видимому, именно в ХVI в. стали складываться мелодичные
лирические песни, возникло характерное для русской музыкальной культуры
сочетание вариантов-подголосков с основной мелодией.. Народная
музыкальная культура оказывала определенное влияние и на церковную
музыку. Церковь была вынуждена использовать элементы народной музыкальной
культуры с целью привлечения народных масс к богослужениям. С ХVI в. стал
распространяться колокольный звон. Вместе с тем с конца ХV в. в Россию
стали проникать и западноевропейские музыкальные инструменты – органы,
клавесины и клавикорды.
Дальнейшее распространение получил в ХVI в. народный театр.
Как ни боролась церковь против скоморохов, без них не обходились народные
празднества. Большой популярностью пользовались медвежий цирк и кукольный
театр Петрушки. К сожалению, мы слишком мало знаем о конкретном
содержании произведений народного театра – письменные источники выходили
из среды господствующего класса, враждебно относившегося к народной
культуре. Как и в области музыкально-певческой культуры, элементы
театральной культуры пыталась использовать в своих интересах церковь. В
богослужения вводились некоторые действа – представления отдельных сцен
из «священного писания».
7. Материальная культура и грамотность.
Прогресс техники происходил в средние века очень медленно.
Тем не менее определенные сдвиги в этом отношении происходили от столетия
к столетию и могут быть отмечены для каждого периода. Наиболее застойной
была техника сельскохозяйственного производства: бороны, косы, серпы,
грабли, двузубая соха с железными наконечниками и деревянный плуг.
Более заметно прогрессировала техника ремесленного
производства: русские мастера научились делать глубокие буровые скважины
(свыше 100 м) для добычи соли. Заметно выросла обработка металлов. Стали
употребляться меховые молоты – «самоковы». С конца ХV в. большое развитие
стало получать литейное дело, тесно связанное с обеспечением военных
потребностей. В конце ХVI в. на московском Пушечном дворе отлита
знаменитая «царь – пушка» Андрея Чохова, богато украшенная различными
орнаментами и изображениями и стоящая ныне в Московском Кремле.
Развитие денежной системы Российского государства обусловило
совершенствование приемов чеканки монет, производившихся на специальных
Денежных дворах. Потребности государственного двора и феодальной знати
стимулировали развитие ювелирного дела.
Большое развитие получили гончарное ремесло, различные виды
обработки дерева. Во второй половине ХVI в. была предпринята попытка
организовать производство бумаги (бумажная мельница в Москве).
В середине ХVI в. была создана специальная Оружейная палата,
сосредоточившая хранение и производство дорогого оружия, драгоценной
утвари, царских регалий и т. п. предметов.
Дальнейшее развитие получила строительная техника, возродилось
производство кирпича., стали появляться каменные дома в городах.
Тогда же сложился своеобразный русский крестьянский костюм –
понева и сарафан у женщин, косоворотка с разрезом на левой стороне у
мужчин, кокошник у женщин, валенка у мужчин (головные уборы).
Шестнадцатый век был тем временем, когда оформились и укрепились многие
специфические черты быта русской народности.
В условиях образования единого государства потребности в
грамотных людях значительно возросли. Это было связано с развитием
феодального хозяйства, ремесла, торговли, а в особенности – с развитием
аппарата власти, международных отношений и укреплением церкви.
Правительство, например, проявляло особую озабоченность тем, чтобы были
подобраны грамотные люди для новых губных учреждений (органов местного
управления). На Стоглавом соборе 1551 г. было принято решение об открытии
в домах служителей церкви училищ по учению грамоте, но оно не было
выполнено и обучение грамоте производилось по-прежнему в домашних
условиях. В качестве учебных пособий служили богослужебные книги. Во
второй половине столетия появились специальные грамматики и арифметики.
Заключение.
В ХVI в. сложилась культура великорусской народности,
закрепившая соответствующий этнический процесс. Именно в ХVI в. началась
история культуры русского народа в собственном смысле слова.
Определяя основное содержание и направление историко-культурного
процесса средневековой России, можно с полным основанием говорить, что
эта культура уходила своими корнями в народное творчество и имела в нем
главную питательную среду своего развития. В условиях феодального
общества, крепостничества, многовековой борьбы с опустошительными
нашествиями внешних врагов культура России обнаружила замечательные
богатства творческих сил народа. Эти силы питали и культуру
господствующих классов, которые использовали ее в переработанном виде в
своих классовых целях.
Культура народа проникнута светлым духом оптимизма, она
жизнеутверждающая по своему духу. Развитие русской культуры средневековья
отразило свойственные этой эпохе особенности и противоречия. Несомненно
также, что громадное влияние оказало и господство религиозного
мировоззрения. Церковь, особенно в раннем средневековье, сыграла
определенную роль и в распространении грамотности, и в развитии зодчества
и живописи. Но в то же время церковь ревниво оберегала свои догматы и
враждебно относилась к новым явлениям в культуре, являлась тормозом в
развитии наук, технических знаний, литературы, искусства. Сковывающее
влияние церкви прослеживается и во взаимодействии русской культуры с
культурами Запада и Востока. И тем не менее русская культура развивалась
не изолированно от мировой культуры, обогащаясь ее достижениями и внося
свой вклад в ее развитие.
Культурные достижения русского средневековья вошли в круг
непреходящих художественных ценностей нашей страны, они – часть нашего
национального богатства, славы и величия нашего народа.
Литература.
1. Л.А.Кацва, А.Л. Юрганов. История России VIII – ХV вв.
М. МИРОС. «Вентана – Граф». 1997.
2. А.В. Муравьев, А.М. Сахаров. Очерки истории русской культуры IХ –
ХVII вв. М. «Просвещение». 1984.
3. Л.Г. Емохонова. Мировая художественная культура. М. «Академия».
1998.
4. В. М. Хачатурян. История мировых цивилизаций. М. «Дрофа». 1998.
5. Т. И. Балакина. Мировая художественная культура. М. «Книголюб».
2000.
6. К. М. Хорунженко. МХК. Структурно-логические схемы. М. «Владос».
1999.
Реферат на тему: История СССР и Украины в 1953 - 1964 гг.
Визначте та охарактеризуйте основні тенденції в соціально-економічному
розвитку та суспільно-політичному житті СРСР у 1953 – 1964 рр.. Визначте
особливості цих процесів в Україні.
11-ий клас.
Корюкалов Михайло Володимирович.
Український гуманітарний ліцей при
Київському Національному Університеті
імені Тараса Шевченка.
СРСР та Україна протягом 1953 – 1964 рр.
Назва періоду :
( ”хрущовський період (десятиріччя)”– від імені 1-го секретаря
Комуністичної
партії СРСР, а з 1958 р. і Голови Ради Міністрів СРСР М. С.
Хрущова ;
( “відлига” – від назви повісті Іллі Еренбурга, що була надрукована у
травневому номері журналу “Прапор” за 1954 р., яка (назва)
символізувала про переміни в політичному та соціальному житті держави
(найпоширеніша назва) – але власне період “відлиги” закінчився на самому
початку 60-тих років;
( найбільш правильною з точки зору історії є назва “1953 – 1964 роки”.
Причини “відлиги” :
(“відлига” – лібералізація в усіх сферах життя у СРСР.)
1) найголовніша причина – смерть Сталіна (05. 03. 1953 р.), що призвело до
:
2) приходу до керівництва у партії М. С. Хрущова у вересні 1953 р. ;
3) часткова зміна суспільної свідомості у народу – еволюція в бік часткової
демократизації суспільних відносин.
Передумови “відлиги” :
1) 29-річне перебування Й. Сталіна на посаді Генерального Секретаря
Комуністичної партії СРСР (далі – КПРС);
2) Репресії, терор проти населення, голодомори, страх людей перед режимом ;
3) Боротьба за владу в партії і в державі між Г. Маленковим (Головою Ради
Міністрів СРСР), Л. Берією (головою служби внутрішніх справ та безпеки)
і М. Хрущовим (1-им секретарем Московського обкому партії) у 1953 р. та
перемога М. Хрущова у цій боротьбі.
Основні тенденції періоду.
З приходом до влади М. Хрущова у СРСР відбувається демократизація, АЛЕ
часткова, поверхнева, непослідовна. По суті, монополію на владу мала КПРС,
змінився лише її лідер, тобто, в даному випадку про повну демократизацію
говорити не можна, бо основні риси режиму зберігались.
Я почну з основних тенденцій суспільно-політичного життя (далі – СПЖ),
бо в тоталітарній державі з відсутністю ринкової економіки визначальними
факторами стають явища і зміни, що стосуються СПЖ.
Примітка : до СПЖ я віднесу культурне життя народу і міжнародну
політику, бо в іншому випадку їх доведеться обинути – але класично ці сфери
людської і державної діяльності до СПЖ не відносяться.
Основні тенденції суспільно-політичного життя :
1. Десталінізація :
1) розвінчання культу особи Сталіна – почалось з 25 лютого 1956 року ( ХХ
з’їзд КПРС), коли М. С. Хрущов виступив із секретною доповіддю “Про
культ особи Сталіна та його наслідки”, в якій викрив сталінські злочини,
оприлюднив відомості про те, як діяла репресивна система. Доповідь була
виголошена лише перед радянськими апаратниками, в той час як на з’їзді
були присутні й іноземні учасники. ПОЗИТИВНЕ : Доповідь поклала дорогу
керованій десталінізації, мала ефект вибуху. Хрущов повідомив про
існування заповіту Леніна, звинуватив Сталіна у відході від ленінських
ідей, поразках преших місяців війни з Німеччиною, викрив сталінські
злочини (“справу лікарів”, мінгрельську справу”, “ленінградську справу”,
конфлікт з Тіто і т. д.). НЕГАТИВНЕ : а)інформація була неповна; б)
особиста участь у репресіях нинішнього керівництва не розкрита;
в)звинувачував Сталіна, Берію, Єжова, Ягоду, а сучасних апаратників
називав “вірними ленінцями”; г)спроба скрити доповідь від народу і
зарубіжжя; д)Хрущов схвальноговорив про внесок Сталіна у побудову
соціалізму.
Розвінчання культу особи продовжилось й далі. 28. 03. 1956 – стаття у
“Правді” : “Чому культ особи чужий для духу марксизму-ленінізму”. 30.
06. 1956 – Постанова ЦК КПРС “Про подолання культу особи та його
наслідків”. Критика культу особи продовжилась на ХХІ (1959) та ХХІІ
(1961) з’їздах партії. Тіло Сталіна винесли з мавзолею і перепоховали на
Червоній площі під стіною Кремля.
Але у партії і в народі був опір десталінізації : демонстрація студентів
у Тбілісі в жовтні 1956 на захист Сталіна – розстріляна військами;
сформувалась група “сталіністів” – Молотов, Каганович, Маленков, згодом
Шепілов – організували спробу скинення Хрущова з посади 1-го секретаря
ЦК КПРС, були виведені з партії.
2) припинення репресій, реабілітація, ліквідація ГУТАБу – 27. 03. 1953 –
Верховна Рада СРСР оголосила амністію для усіх ув’язнених на термін до 5
років. ПОЗИТИВНЕ – ув’язнені за політичні злочини (термін перевищував 5
років) почали здійснювати заворушення у таборах : у Кімгірі, Воркуті,
Ігарці – що призвело до реабілітації та звільнення й політичних в’язнів.
НЕГАТИВНЕ – на волю вийшли біля 900 тис. кримінальних злочинців, що
погіршили криміногенну ситуацію, особливо у великих містах.
Після арешту Берії почався перегляд справ політв’язнів. Реабілітовано
колишніх партійних і державних діячів, військових : Бубнова, Постишева,
Рудзутака, Чубаря, Блюхера, Єгорова, Тухачевського, Якіра, Уборевича,
інших, але мільйони звичайних радянських людей не були реабілітовані.
Всі політв’язні, що залишились в живих, випущені на волю – але вони були
невлаштовані матеріально. У вересні 1955 р. реабілітовані або випущені
люди, ув’язнені за контакти з нацистами під час Другої світової війни.
Отримали право повернутись на батьківщину чеченці, інгуші, карачаївці,
балкарці, калмики. 1957 р. поновлено Чечено-Інгушську, Кабардино-
Балкарську, Карачаєво-Черкеську АССР, але не було реабілітовано німців
Поволжя, кримських татар, виселених вірменів, греків, болгар, інших
народів, що були депортовані. Скасовано трибунали, Верховний суд отримав
право переглядати рішення “трійок”.На цьому тлі цікавим виглядає
засудження і розстріл Берії влітку 1953 року – чи це повернення до
репресій, чи ліквідація їх ініціатора.
3) Початок переходу від тоталітаризму до авторитаризму – це проявилось у
тому, що органи безпеки і партія “помінялись місцями” – раніше НКВД
стояв над партією і був підконторльний лише Берії та Сталіну, тепер
апаратники поставили КДБ під себе.
4) Реорганізація вландих структур, поділ влади, децентралізація, ротація
кадрів.
2. Запровадження політичних реформ :
1) зростання ролі пленумів ЦК КПРС, що мало особливу роль в боротьбі
Хрущова з його політичними супротивниками і збільшення ролі КПРС в
політичній боротьбі взагалі. Наприклад, в 1957 р. група “сталіністів”
бажала скинути Хрущова з поста 1-го секретаря ЦК КПРС поза пленумом, але
пленум скликати довелось, і Хрущов переміг. Взагалі відбувається
розширення колективності у керівництві, поширення внутрішньопартійної
демократії.
2) Партійний апарат був розділений на міський й сільський – ця реформа є
негативною, адже відбувалось посилення розриву, зокрема економічного,
між містом та селом та загострювало суперництво в партії.
3) Введення обмежень для керівних функціонерів КПРС – їм заборонялось
обиратись на одну посаду більше ніж на два строки по 4 роки підряд –
зменшило авторитет Хрущова серед членів партії.
4) Розширення Президіуму ЦК до 15 чоловік – для того, щоб оточити себе
“своїми людьми”.
Взагалі реформи мали сприяти демократизації влади, розширенню
колективності її, але у 1958 р., коли Хрущов посів ще другу посаду –
Голови Ради Міністрів СРСР, стало зрозуміло, що Хрущов використав ЦК
для того, щоб краще укріпитись на вершині бюрократичної піраміди, і сам
не проти зосередити всю владу в своїх руках. Реформи призвели до
згуртування партапаратників проти Хрущова.
3. Часткове пом’якшення внутрішньопартійної боротьби :
Особливо гострою внутрішньопартійна боротьба стала у 1957 р. (літо 1953
р. я не беру, бо там мали місце розстріли). На засіданні Президіуму ЦК
КПРС 18. 06. 1957 сім з одинадцяти його учасників (Булганін, Ворошилов,
Каганович, Маленков, Молотов, Первухін, Сабуров) виступили за відставку
Хрущова. Потім був скликаний пленум, на якому Хрущова було підтримано, а
“фракційна діяльність антипартійної групи” була засуджена. Молотов,
Каганович, Маленков і Сабуров були виведені з Президіуму ЦК, Первухін
переведений у кандидати, АЛЕ вони не були репресовані. Маленков став
директором електростанції в Сибіру, Молотов – послом у Монголію. В той
же час почалась критика Жукова, бо Хрущов ЗЛЯКАВСЯ ЗРОСТАННЯ ВПЛИВУ
маршала. У жовтні 1957 р. пленум ЦК вивів Жукова з Президіума та ЦК
партії після того, як Хрущов перед Президіумом ЦК поставив питання про
“культ особи Жукова та його схильності до авантюризму, що відкриває шлях
до бонапартизму”.
4. Волюнтаризм в управлінні державою :
Він проявився і в політичних, і в економічних реформах Хрущова,
найголовніше – у програмі побудови комунізму за 20 років, висуненій на
ХХІІ з’їзді партії (1961), що потім використали політичні опоненти
Хрущова під час його скинення. Власне, волюнтаризм в певній мірі
притаманний в певній мірі всім керівникам, а Хрущов же приймав рішення,
які не могли бути вірними, раціональними та корисними для нього самого
(наприклад, налаштував проти себе партапарат), тому його і скинули з
посади 14. 10. 1964 року і відправили на пенсію.
5. Виступи трудящих проти режиму :
Найважливіша демонстрація - у 1962 році у Новочеркаську Ростовської
області. Вона була придушена військами і танками. По трудящих СТРІЛЯЛИ –
загинуло кілька десятків чоловік, більше сотні поранено. Демонстрації
відбувались і в інших містах країни, але не такі суттєві. Такий метод
придушення переконав, що тоталітарна система з плановою економікою і
відсутністю демократичних прав зберіглася – змінився тільки керівник.
6. Основні тенденції зовнішньої політики :
1) Послаблення міжнародної напруженості – Хрущов розумів, що ядерна війна
небезпечна і для СРСР, тому проводив більш помірковану зовнішню
політику. У 1955 та 1956 відбувалось скорочення збройних сил (на 640
тис. чол і 1млн 200 тис. чол.). зроблено перші кроки щодо покращення
відносин із західними країнами : пом’якшено режим контактів, розпочався
обмін туристами, творчими колективами, науковцями, літературою,
виставками, вівся пошук взаємовигідних господарських зв’язків. Літо 1959
– візит віце-президента США Р. Ніксона до СРСР, осінь 1959 – візит
Хрущова до США. 1955 – СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН,
підписав державний договір з Австрією. Констуктивні преговори з
провідними європейськими державами. В 1955 СРСР відвідала делегація з
ФРН на чолі з К. Аденауером. 05. 08. 1963 – у Москві підписаний договір
про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космосі та під
водою.
2) Продовження протистояння соціалістичних та капіталістичних держав –
Активне співробітництво з країнами РЕВ. 14. 05. 1955 – у Варшаві
підписано договір “Про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу”
(Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина,
Чехословаччина). Посилення впливу СРСР на країни Східної Європи.
Відкрите втручання СРСР у внутрішні справи НДР (1953, 1961), Польщі
(1965), Румунії (1956). Берлінська криза (12-13. 08. 1961) –
спорудження Берлінського муру ; Карибська криза (жовтень 1962) – вдалось
вирішити мирним шляхом.
Відмова СРСР від курсу на зближення з США. Підстава – політ у травні
1960 р. американського розвідувального літака У-2 з пілотом Пауерсом
над територією СРСР. Суд над Пауерсом, звинувачення США в агресивності.
Отже, сталінська ідеологія мала ще міцні позиції в КПРС, особливо в її
керівництві. Керівництво побоювалось, що : 1)радянські люди
відвернуться від комуністичної доктрини, коли побачать рівень життя
населення (далі – РЖН) на заході; 2) від СРСР відійдуть союзники по
соціалістичному табору, коли США перестануть вважатись ворогами , тому
курс на зближення з Заходом був зупинений.
3) Загострення відносин з Китаєм, Албанією – Мао Цзедун (лідер КПК) та
Енвер Ходжа (керівник Албанії) негативно поставились до розвінчаня
культу особи Сталіна, бо створювали власний культ у своїх державах. До
того ж, Мао Цзедун хотів зайняти місце Сталіна як неформального
керівника соціалістичних країн, що призвело до погіршення відносин між
СРСР та Китаєм.
4) Прагнення розширити вплив СРСР на позаблокові країни :
а) підтримка арабських країн у близькосхідному конфлікті, нагородження
лідерів Єгипту та Сирії зірками Героїв СРСР, угоди між СРСР та Єгиптом
(1956), СРСР та Сирією (1957) ;
б) візити керівництва СРСР да країн “третього світу”, наприклад,
Хрущова і Булганіна до Індії та Бірми у 1955 р. ;
в) активна підтримка (зброєю, безвідплатною допомогою) національно-
визвольних рухів і нових режимів, створених на руїнах колоніальних
імперій.
7. Основні тенденції культурного життя :
1) Реформування школи – а) політехнізація; б) зміцнення зв’язку школи з
життям; в) обов’язкове 8-річне навчання, 10-річне навчання замінене на
11-річне; г) скасування плати за навчання у вузах та старших класах; д)
пільги при вступі до вузів людям, зайнятим на виробництві; е) пільги при
вступі у вузи людям, що активно займаються громадською та політичною
роботою (комсомол і партія); є) вводився “трудовий семестр” – влітку
студенти та старшокласники мали працювати на полях колгоспів; ж)
створювались школи-інтернати. Негативне – а, б, д, е; Позитивне – в, г,
ж; є – має позитивні і негативні сторони.
2) Прогрес у розвитку науки – 1953 – воднева бомба, 1957 – перший штучний
супутник Землі (радянський), міжконтинентальна балістична ракета, 1954 –
перша в світі АЕС, 1958 – перший в світі атомний криголам “Ленін”, 1961
– перший політ людини в космос (Ю. Гагарін). Збільшення кількості
науковців, наукових установ. Певна лібералізація науки, що призвело до
пожвавлення розвитку гуманітарних дисциплін.
3) Суперечливі процеси в розвитку художньої культури. Митці розділились на
“старе покоління” (консерваторів) та “молоде покоління” (лібералів).
Консерватори – “придворні митці” – творили в дусі “соціалістичного
реалізму” : журнали “Жовтень”, “Нева”, “Література і життя”. Ліберали -
зустрічались по суботах з 29. 07. 1958 біля памятника Маяковському у
Москві. Традиції “критичного реалізму”. “Самвидав” – перший журнал
“Синтаксис” Гінзбурга. Журнали “Новий світ” (Твардовський), “Юність”.
Формування “шістдесятників” – інтерес до неофіційної історії,
опозиційність, бажання висловити свою думку, інтерес до духовного світу
особистості.
“Відлига” закінчилась спочатку саме у культурному житті. 1957-58 рр.
Критика Пастернака за “Доктора Живаго”, змусили відмовитись від
Нобелівської премії. 1961 – критика Гроссмана за роман “Життя і доля”.
З 1962 – критика художників-авнгардистів – остаточне завершення
“культурної відлиги”. Після 1962 з боку влади : жостка критика ухилу
від соцреалізму, що набувала принизливого характеру, прямі погрози
арештів.
Посилення наступу на культуру.
Отже, в розвитку культури відбувались суперечливі процеси : хоч і
зроблено преші кроки десталінізації, але зберігався контроль режиму над
культурним життям.
4) Дисидентський рух – зародження в кінці 1950-тих. Основні центри –
Москва, Ленінград, Україна. Вимагали: а) законність-конституційність;
б) справедливість; в) мирні форми боротьби; г)дотримання прав людини.
Критикували: а) радянський устрій, але в рамках ідеології Маркса-
Енгельса; б) політику 30-40-вих, репресії; в) бюрократизм,
безгосподарність, безправ’я; г) “рабство” селян, незадовільну діяльність
профспілок.
Отже, відбувається зароджнення дисидентського руху, поширення його
ідей, діяльність його найактивніших членів.
Основні тенденції соціально-економічного розвитку :
1. Запровадження економічних реформ :
1) реформа управління економікою – 10. 07. 1957 – сторення раднаргоспів,
ліквідація 10 галузевих міністерств. Суть – децентралізація управління
економікою. Зменшення чисельності центральної бюрократії, але
збільшення – на перифірії. Хрущов все ж таки не утримався від
централізації і створив республіканські ради народного господарства
(1962) і Вищу раду народного господарства у Москві (1963). Відбувалось
також укрунпення раднаргоспів, створювались державні (галузеві) комітети
для проведення єдиної технічної політики. ПОЗИТИВНІ наслідки реформи :
а) можливість керувати узгоджено всіма галузями; б) раціональне
використання місцевих ресурсів; в) краще забезпечення місцевих
економічних інтересів; г) зменшення нераціональних вантажоперевезень; д)
склались умови для переходу на госпрозрахунок. НЕГАТИВНІ наслідки
реформи : а) збільшення управлінського апарату; б) порушення зв’язків
між підприємствами по країні; в) зберігся командний механізм; г)
відсутність єдиної технічної політики в межах конкретної галузі; д)
складнощі з галузевим плануванням і управлінням промисловістю ; е) поява
“місництва” (перевага місцевих інтересів над загальними). Наслідки “г” і
“д” подолані. Реформа була корисною, бо сприяла розвитку місцевої
економіки, але вона була неперспетивною в умовах тоталітарної держави.
Незважаючи на реформу, зберіглась адміністративно-командна система в
управлінні народним господарством.
2) Реформи в сільському господарстві – почались ще до Хрущова. Влітку 1953
– зниження податків на сільські господарства, анульовано борги сільським
господарствам. З вересня 1953 – за Хрущова : збільшено закупівельні ціни
на сільськогосподарську продукцію, авансування праці колгоспників –
зарплата, колгоспники стали отримувати пенсії, паспоритзація сіл – все
це – стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції.
Основні програми реформування сільського господарства :
а) передача колгоспам техніки МТС (з 1958) – раціонально, але негативно,
бо у колгоспників не було матеріальної бази для прийому техніки та
механізатори до колгоспів на пішли, бо там була мала порівняно з містом
зарплатня, на колгоспи повісили нові борги за техніку ;
б) освоєння цілини ( з 1954) – старі сільськогосподарські райони
недоотримували капіталовкладень, а на нових місцях (36 млн га) за 5
років – ерозія грунтів – різкий спад виробництва – негативна ;
в) “кукурудзяна епопея” (з 1959) – після візиту Хрущова до США –
кукурудзою засіяли 18 млн га (збільшили посіви в 2 рази), а врожайність
зросла в 1,3 рази – абсолютно негативна реформа, що призвела до кризи в
сільському господарстві. В 1963 – голод – уряд вимушений купувати зерно
за кордоном ;
г) “Догоним и перегоним Америку по производству мяса и молока на душу
населения” – також негативна реформа, бо мала місце, наприклад,
Рязанська афера – коли молочних корів пустили під ніж - на м’ясо.
На початку 2-ої половини 50-тих років рівень приросту валової
сільськогосподарської продукції становив 7,6 % на рік, а на початку 60-
тих – 11 % за семирічку (1959 – 1965).
3) Грошова реформа (1961) – грощі, що перебували у заощаджненнях, зменшили
свою реальну вартість в 10 разів – держава обікрала народ.
4) Економічна дискусія – з 1961 р. – з приводу модифікації системи
управління народним господарством – основний вчений – Ліберман (з
Харківського Інституту).
5) Високий рівень розвитку промисловості – головним чином це пов’язано з
децентралізацією управління промисловістю. VI-та п’ятирічка (1956 -
1960) була зупинена, бо ще в 1958 році стало ясно, що вона провалена.
Сплановано семирічку (1959 – 1965) – приріст валової промислової
продукції заплановано на 80 %, а вийшло на 84 % - перевиконано план. Але
: протягом 1951-55 рр. Промисловий потенціал зріс на 91,4 %, а протягом
1961-65 – на 53 %. Отже, припинилась сталінська надіндустріалізація. У
розвитку промисловості 1961-65 рр.( приріст валового продукту
промисловості – 53 %) : відставали – паливна (30 %), чорна металургія
(40 %), легка промисловість (20 %) ; середніми темпами розвивалась
харчова – на 50 % ; швидкими темпами – машинобудування (85 %) та
енергетика (80 %) ; надшвидкими темпами розввивалась хімічна
промисловість (120 %), що обумовлено потребою хімізації
сільськогосподарського виробництва.
Відбувалось впровадження результатів НТР у промислове виробництво, що
мало підвищити рівень продуктивності праці, але диретори підприємств на
місцях, які не звикли до нецентралізованих методів управління
виробництвом, не поспішали модернізувати виробництво на своїх
підприємствах.
Причини високого рівня розвитку промисловості :
а) впровадження результатів НТР у виробництво (наприклад, освоєння
космосу, атомна енергетика, хімізація, інші новітні технології ;
б) не вичерпались можливості екстенсивного розвитку промисловості –
переорієнтація напрямку капіталовкладень за Урал, в Казахстан, на Сибір
– на спорудження нових промислових гігантів ;
в) розширення моральних стимулів праці – програма “комуністичне
ставлення до праці”.
Отже, промисловий потенціал зростав досить швидкими темпами, інтеграція
економіки республік в загальносоюзний комплекс уповільнилась,
зацікавленість робітників у праці збільшилась, АЛЕ якість продукції
залишалась низькою та відбувалось погіршення екологічного стану
(наприклад, створення каскаду ГЕС на Дніпрі, хімізація чи ерозія
грунтів).
6) Кризові явища в сільському господарстві - в сільському господарстві
кризові тенденції стали намічатись ще з кінця 50-тих років, коли врожай
з цілини зменшився в кілька разів. Це призвело до того, що стали зникати
неперспективні села, колгоспи укрупнялись і сільське господарство знову
стало найслабшою ланкою радянської економіки.
7) Покращення РЖН – по-перше, Хрущов був “романтиком” і вірив, що систему
можна зберігти шляхом покращення РЖН, по-друге, СРСР став більш
“відкритим” і в підвищенні РЖН виникла потреба.
Причини підвищення РЖН :
а) зміна ставлення керівництва до народу ;
б) розвиток народного господарства давав гроші для соціальної сфери ;
в) народне господарство вже було відбудоване.
Позитивні зміни у РЖН :
а) скорочення робочого тижня до 5 днів, в деяких галузях промисловості
(наприклад, у важкій) – скорочення робочого дня до 6 годин ;
б) доходи населення за рік зростають в 4 рази ;
в) поява товарів тривалого використання, що стають доступними для
населення ;
г) масове житлове будівництво – 18 млн людей покращили житлові умови ;
д) позитивні зміни на селі – паспортизація, збільшення зарплати в 4
рази, впровадження пенсій для колгоспників ;
е) збільшення пенсій на 80 % ;
є) кількісні зміни в системі медичного обслуговування.
ОТЖЕ, внаслідок хрущовських реформ у народному господарстві рівень
приросту валової продукції залишився високим, рівень життя народу
покращився, але зміни у сільському господарстві призвели до негативних
наслідків.
Україна.
Україна ЗАЛИШАЛАСЬ ПРОВІНЦІЄЮ СОЮЗУ, тому майже всі тенденції,
характерні для СРСР, були характерні й для України, в той же час в Україні
не могло бути нічого оригінального, відмінного від созного. Тому
особливості розвитку України в даному аспекті можна розглядати як частину
цілого, частину особливостей розвитку (основних тенденцій) СРСР. Отже, ще
раз повернусь до основних тенденцій періоду для СРСР, щоб виокремити
особливості цих тенденцій для України.
1. Десталінізація – в Україну повернулось найбільше репресованих (до 300
тис. чол.) у процентному відношенні кількості населення, але
реабілітація українців, ув’язнених за “націоналізм”, не відбувалась.
2. Запровадження політичних реформ у сукупності з введенням нових методів
внутрішньопартійної боротьби дозволило Комуністичній партії України
(далі – КПУ) активніше боротись за владу в КПРС, збільшити свій вплив
там. Причиною було те, що українці були особисто віддані Хрущову, який
був першим секретарем ЦК КПУ 11 років ( з перервою). По-перше,
відбувалась “українізація” керівництва КПУ – і Кириченко, і Підгорний, і
Шелест були українцями. По-друге, відбувалось переміщення українських
керівних кадрів до Москви : Кириченко і Підгорний стали секретарями ЦК
КПРС, Семичасний – головою КДБ СРСР, Полянський – членом Політбюро ЦК,
Малиновський – членом Політбюро ЦК і Міністром оборони СРСР. По-третє,
українці підтримали Хрущова у 1957 році. По-четверте, знімали Хрущова
також переважно українські кадри (Брєжнєв, Семичасний, підгорний та
інші). Отже, КПУ відігравала все більшу роль у боротьбі за владу в КПРС
та СРСР. Україна вийшла на становище “другої серед рівних”(О.
Субтельний).
3. У зовнішній політиці Україна не проводила самостійних дій, а деякі форми
економічного співробітництва були невигідними для неї. Українські
делегації брали участь лише у міжнародних конференціях, не вступаючи у
двосторонні контакти. Україна була представленою у бл. 30 міжнародних
організаціях, відкрила постійне представництво в ООН у 1957 році. Але у
своїй діяльності українські делегації завжди керувались настановами з
Москви, тобто, Україна йшла у руслі союзної дипломатії.
4. У розвитку культури України значну роль відігравали “шістдесятники”:
Виноградський, Вінграновський, Гуцало, Драч, Іваничук, Костенко,
Калинець, Коротич, Павличко, Симоненко. В їхній творчості були присутні
і національні мотиви, що ставало додатковою підставою для ведення справ
проти них. Українські дисиденти були найактивнішими дисидентами в СРСР.
Крім всього, вони критикували також :
1) національне гноблення українців, геноцид, гальмування української
культури ;
2) відсутність суверенітету України ;
3) становище української мови ;
4) економічну експлуатацію України (якої, по суті, не було – з огляду на
єдність економіки СРСР ).
Провідні українські дисиденти : академік Юхновський, комсомолець Литвин,
Чорновіл (комуніст), викладачі вузів Осадчий, Іващенко, Мороз, вчителі
Масютко, Озерний, вчені Дзюба, Бадзьо, Мартиненко, Лук’яненко і Кадиба
(“група юристів”).
Проти них – репресії, суди, арешти, були випадки самогубства.
Дисидентський рух в Україні був дуже потужним (у порівнянні з союзним).
5. Економічні реформи проводились в Україні абсолютно так само, як і в
СРСР, реформи в сільському господарстві “забрали” 100 тис. чол. і значну
частину капіталовкладень на користь цілини або кукурудзи. Значно
погіршилась екологічна ситуація, були затоплені плавні Дніпра. Рівень< | |
