Geoselect : История : Реферат: Козацько-селянські повстання XVI-XVIII ст. (История)


	История / Реферат: Козацько-селянські повстання XVI-XVIII ст. (История)


	Космонавтика Уфология Авиация Административное право Арбитражный процесс Архитектура Астрология Астрономия Аудит Банковское дело Безопасность жизнедеятельности Биология Биржевое дело Ботаника Бухгалтерский учет Валютные отношения Ветеринария Военная кафедра География Геодезия Геология Геополитика Государство и право Гражданское право и процесс Делопроизводство Деньги и кредит Естествознание Журналистика Зоология Инвестиции Иностранные языки Информатика Искусство и культура Исторические личности История Кибернетика Коммуникации и связь Компьютеры Косметология Криминалистика Криминология Криптология Кулинария Культурология Литература Литература : зарубежная Литература : русская Логика Логистика Маркетинг Масс-медиа и реклама Математика Международное публичное право Международное частное право Международные отношения Менеджмент Металлургия Мифология Москвоведение Музыка Муниципальное право Налоги Начертательная геометрия Оккультизм Педагогика Полиграфия Политология Право Предпринимательство Программирование Психология Радиоэлектроника Религия Риторика Сельское хозяйство Социология Спорт Статистика Страхование Строительство Схемотехника Таможенная система Теория государства и права Теория организации Теплотехника Технология Товароведение Транспорт Трудовое право Туризм Уголовное право и процесс Управление Физика Физкультура Философия Финансы Фотография Химия Хозяйственное право Цифровые устройства Экологическое право


	Реферат: Козацько-селянські повстання XVI-XVIII ст. (История) Вступ Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися . Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р.IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч.IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича . Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”. Головним завданням цієї роботи є по-перше – визначення причин розгортання народних повстань XVI – 30- х рр.XVII ст; по-друге - характеристика основних рис і особливостей найбільших з них; по-третє – визначення результатів та наслідків народних повстань для подальшого ходу української історії. Основна частина. 1. Причини народних повстань. В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією. Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини- втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Але навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В II половині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів. В II половині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово- політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну. Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. В 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків “почет” на державну службу. На чолі козаків, які отримували платню з королівської казни, був поставлений старший Ян Бадовський В 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацький полк чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку. Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту вони виступали разом. Польський уряд і шляхта реагували на зростання козацтва розгублено і нерішуче. Шляхті було важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта була не проти того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. До того ж ставлення до козаків було неоднозначним – з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого поляки, котрі вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише справою часу. Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що призвели до широкомасштабних народних повстань . Ось основні з них: 1) Посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії. 2) Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської церковної унії. 3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби. 4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст. 5) Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій і заявило про себе, як окрема військово-політична сила. 6) Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території України. 7) Загострення протиріч і суперечностей між рядовими козаками «голотою» і козацькою старшиною. У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу . Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво. Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер. 2. Найбільші козацько-селянські повстання (суспільні рухи) кінця XVI ст. Польський уряд використовував козаків не тільки для охорони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки роздратувало, що коли на Січ прибув королівський посланець, вони його втопили в р. Дніпро. Весною 1586 року козаки зірвали татарський похід на Україну, спасли Очаків, Козлов(Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ , не дозволяли вивозити припаси , а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі загони з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків. А вже в 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання, яке очолив козацький гетьман Криштоф Косинський. a) Повстання під проводом К.Косинського (1591-1593). Про Криштофа Косинського, як і про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того часу, якоїсь більш-менш повної біографії . ми знаємо лише те, що він походив із шляхетного роду, що жив на Підлящині, але, незважаючи на своє походження Косинський тісно пов‘язував свою долю з українськими козаками. У 1586 році він вже виступає як один з визначних запорізьких старшин і несе бойову службу на самісінькому низу Дніпра, стежачи за окраїнами. В 1590 році гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, разом з іншими представниками козацької старшини, одержав від короля подарування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Островський, староста білоцерківський і домігся на них грамоти від короля. Це призвело до конфлікту між К.Косинським і Я.Островським, який поступово переріс у 1591 році в збройне повстання широких мас українського народу. В грудні того ж року Косинський очолив загін козаків-реєстровиків, який штурмом оволодів Білою Церквою . Ця подія послужила сигналом для загального повстання, козаки та селяни , міська біднота громили шляхту на всій Правобережній Україні, масами стікалися до Косинського, який успішно оволодів містами Трипілля та Переяслав. Стривожені розмахом повстання феодали Речі Посполитої почали поспіхом збирати посполите рушення і рушили на Трипілля. В цей момент повстанці виявили себе добрими дипломатами. Шляхом обіцянок та відволікаючих маневрів вони приспали пильність командування карателів і незабаром останні були розпущені по домівках. Але після короткої перерви, отримавши з Росії зброю та гроші, оскільки Косинський пообіцяв царю Федору Іоановичу, що перейде з козаками на царську службу, повстання розгортається знову. Воно охопило Волинь, Поділля, Брацлавщину і Київщину і лише люта зима 1592-1593 рр. перешкодила подальшому його розгортанню. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, але й на міста. Сам Косинський очолив похід на Київ, внаслідок чого місто було обложене. Феодали Речі Посполитої почали знову формувати посполите рушення, на цей раз під Костянтиновим на Волині і набирали найманців аж у Угорщині. Очолив урядові сили князь Острозький. 2 лютого 1593 року він розбив військо Косинського під П‘ятою (тепер село Чуднівського району не Житомирщині). Між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки зобов‘язувалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю., не нападати на сусідні країни, залишатися за порогами і не чіпати маєтків князя Острозького та інших магнатів, що були під П‘ятою, видати із своїх лав селян-втікачів і шляхтичів, повернути захоплену в шляхти зброю, коней, худому, майно і дбати про те, щоб бути завжди у милості у князів і Речі Посполитої. Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства і почали готуватися до нового повстання, повернувшись на Томаківську Січ. В травні 1593 К .Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до Черкас, де обложив його гарнізон. В ході жорстокої битви Косинський загинув, а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців рушило на Київ і восени 1593 року обложили місто. Але невдовзі прийшла звістка, що кримський хан обложив Токомакську Січ і зруйнував її. Внаслідок цього прийшлося зняти облогу Києва і повертатися на Низ і будувати нову Базавлукську Січ. Але повстання не припинялося і незабаром переросло в більш значне. b) Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.) В 1594-1596 рр. розгортається нове повстання. Найвизначнішими ватажками повстанців деякі історики вважають не тільки Северине Наливайка, але й Григорія Лободу. На початку 1593 року Туреччина разом з кримським ханом починає війну з Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки здійснили цілий ряд походів проти татар і турків. Навесні 1594 року запорожці під проводом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралося турецьке військо для походу проти Угорщини, зруйнували місто і знищили багато турків. Незалежно від запорожців влітку 1594 року рушив до Молдавії і Наливайко на чолі загону в 2000 козаків. Наливайко напав на татар, що йшли на Угорщину , розгромив їх, захопив кілька тисяч коней. Після цього походу Наливайко відіслав своїх посланців до Запорозької Січі з пропозицією дійти разом. В жовтні 1594 року Наливайко і Лобода на чолі 12 тис. війська здійснили перший похід на Молдавію. Однак, як показала подальша боротьба, Григорій Лобода, який спирався на козацьку старшину, не завжди належно та віддано підтримував С.Наливайка. Тому з повним правом можна вважати вождем повсталих С.Наливайка. Що ми про нього знаємо ? Северин Наливайко походив з сім‘ї ремісників-пушкарів із Гусятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерті батька, закатованого слугами місцевого магната О. Конецпольський він жив з матір‘ю в Острозі. В цьому великому місті жив його брат Дем‘ян – відомий український письменник та церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя і здобув загальне визнання як сміливий воїн, досвідчений керівник козаків в їх походах проти Османської Імперії, Кримського ханства, Молдавії. Як писав польський хроніст Павло П‘ясинський, Наливайко був людиною сільського походження але “доблесті надзвичайної”. Інший польський автор XVI ст. Йоахим Більський пише, що Северин Наливайко “людина надзвичайна…, до того ж прекрасний артилерист”. Певний час він служив сотником в війську князя Константина (Василя) Острозького. Навесні 1594 року за згодою цього князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського натиску. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання в Молдавії і Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, яку очолив тоді Михайло Хоробрий . Повернувшись в Україну після недавнього походу Наливайко пішов повстанським шляхом Криштофа Косинького. Він посилає свої загони на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 року з‘їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань. Назабаром Брацлав було взято повстанцями, і звістка про це облетіла Правобережжя, викликаючи нові вибухи проти гнобителів, селяни і міщани проголошували себе козаками і громило магнатські та шляхетські маєтки. Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Той самий Наливайко командував військами, які здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яка згодом могла стати у нагоді для боротьби проти татар і турків. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров‘я, ведучі жорстокі бої з карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін. Ранньої весни 1596 року Лобода під Києвом об‘єднався з загонами полковника Шаули, який повертався з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об‘єдналися. В березні 1596 року повстанці під натиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців і нав‘язали їм генеральну битву. Саме тут, в ході жорстокого бою Наливайка було поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Але й Жолкевський втратив вбитими і пораненими 60 шляхтичів та 300 солдат і змушений був тимчасово припинити погоню. Він розіслав листи до уряду й магнатів, благаючи про допомогу, бо “вся Україна покозачилася”, і тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, які пішли на Київ, а потім на Переяслав та Лубни. Йдучи разом з сім‘ями, повстанці добре усвідомлювали перевагу ворожих сил, і тому хотіли прорватися до Росії, де і раніше знаходили притулок від польської шляхти, але поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області) їх наздогнали передові частини ворога. В урочищі Солониця повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. Повстанці вирубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев‘яні укріплення. Потім вони поставили в декілька рядів вози, з‘єднавши їх між собою, вирили окопи, влаштували гармати. З тилу їхній табір надійно прикривали болота та річки. 16 травня 1596 року Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько 2 тижнів. Раз за разом повстанці відбивали штурми карателів, завдаючи їм великих втрат. Але ситуація з кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, провіанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір і прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці не могли. Тим часом Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. 3 червня 1596 року розпочався шалений обстріл табору, який тривав 2 дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було й поранених. Це викликало розпач в таборі. В ніч на 6 червня прихильники капітуляції, в основному прибічники Г.Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників і видали їх Жолкевському, сподіваючись на мир. Але поляки зірвали переговори й зрадники увірвалися до табору і вирізали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і пішла на Січ. Самого Наливайка із його соратниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року і вождя повстання було страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році мали місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент із Стамбула писав: « .. Вся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років з євреями, турками, татарами, ніж один рік з ними». Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти соціального і національно- релігійного гніту, за визволення з-під ярма шляхетської Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни і міщани не визнавши над собою влади королівських старост і феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь. 3. Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст. Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа ІІ під Хотином в 1621 році, досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мусив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак і тут польська шляхта залишалась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Оскільки Туреччина зазнала поразки і небезпека війни з нею вже не загрожувала Речі Посполитій найближчим часом, було вирішено зменшити козацький реєстр до 3-5 тисяч. Це викликало нове загострення соціальних протиріч на Україні, де зростав колоніальний гніт Речі Посполитої, де посилювалася від часів Брестської унії 1596 року експансія католицизму. Трудящі маси не корилися панам, тікали на Запоріжжя, де їх радо приймали козаки. Самі запорожці, незважаючи на заборони уряду, проводили вдасну політику. Підтримуючи своїх прихильників на ханський престол, вони таким чином впливали на політичне життя Криму. Козаки на своїх “чайках” виходили в Чорне море, нападали на турецькі міста-фортеці, звільняли невільників. Їхні морські походи змушували султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Козаки вели успішні переговори про союз з Росією, Іраном, навіть Кримським ханством і Швецією. a) Повстання під приводом Марка Жмайма . Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. В вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом з іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Преші сутички між карателями і козаками відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було передбачити, хоча полякам так і не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці під приводом Мих.Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки обирали гетьмана, але затверджувати його мав король, проживати вони мали право лише на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не за горами. b) Повстання під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.) Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи вже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою під Бахчисараєм. В 1628 році Г.Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався викоренити “своєвільне” козацтво. Це й послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого і відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А вже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тим, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, після чого їх примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали , поповнювали ряди запорозького козацтва, а під час повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий “Тарасовою ніччю”, коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків рушив на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час водбувалися заворушення, велась козацька війна проти королів, але в 1631 році повстання поступово пригасає. c) Повстання під керівництвом Івана Сулими (1635 рік) Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої і підписанням мирного договору. Після цього уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Оскільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які постійно здійснювали напади на їх володіння, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. В середині літа 1635 року фортеця була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця була наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям і обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один – зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив із старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмана С.Жолкевського. Але вже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. В 1628 році він перший став козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крим і дістався під Перекоп. Достовірно відомо також, що римський папа Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за визволення християнських невільників з турецької неволі. Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив і план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці і швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цього вони зруйнували фортецю. Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яке тривало недовго, бо невдовзі завершилась війна у Прибалтиці і коронне військо рушило на Україну, готуючись до боїв з повстанцями. Злякавшись цього, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені. Однак боротьба триває. d) Повстання 1637-1638 рр. Невдовзі після страти І.Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак, а потім почав “очищати” реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це і стало приводом до нового повстання, керівником якого був спочатку полковник реєстровів Павло Михнович Павлюк (Бут). Це повстання охопило Лівобережну та Правобережну Україну. Селяни швидко вливались у ряди повстанців, громили своїх панів. На початку червня 1637 року Павло Бут разом з повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Січ. 3 липня 1637 року на раді в Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти польської шляти за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра. Після ради Павлюк послав на Лівобережну Україну 3 тис. загін під командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав і заарештував старшин-зрадників. Незабаром загони повстанців оволоділи Черкасами, Корсунем, Білою Церквою, взяли під контроль велику територію на Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, і скрізь до них приєднувалися селяни та міська біднота. Сам коронний гетьман Микола Потоцький, мусив визнати, що на Україні “все до останнього покозачилося…тут як хлоп, то й козак”. Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але 16 грудня 1637 року вони були обложені карателями М.Потоцького під Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав‘язалася жорстока битва. Повстанці успішно відбили 3 штурми, виявивши неабияку мужність. Лише під час четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози з порохом. Розлігся страшний вибух, який вніс сум‘яття в ряди повстанців. Частина з них втекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір і під прикриттям ночі розпочала організований відступ. Потоцький не насмілився їх наздоганяти, а через 2 дні рушив проти загонів Павлюка і зумів їх оточити під Боровицею в 100 км від Кумейок. Під час облоги карателі розпочали переговори про мир. 24 грудня 1637 року повстанці вирішили припинити опір, але їхні вожді всупереч обіцянкам були заарештовані і відправлені у Варшаву. Там, у лютому 1638 року Павлюк був страчений. Скидан і Гуня пробилися на чолі невеликого загону на Запорожжя. Тим часом карателі заливали кров‘ю всю Україну. За Ординацією 1638 року значно урізалися права реєтрового козацтва. Вцілому Ординація 1638 року була спрямована проти інтересів народних мас і породила нову хвилю протесту на Україні. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Яцика Острянина, який закликав український народ до продовження боротьби і почав очищати Подніпров‘я і Лівобережя від карателів. Крім нього активно діяли такі повстанські керівники, як Д.Гуня, К.Скидан. Однак після перших успіхів повстанці зазнали поразок ра Лубенщині і під Жовнином (10-14 червня 1638 року) та Старицею (початок серпня 1638 року). Повстання було остаточно продушене. Чимало борців за волю полягло зі зброєю в руках, як Гуня, чимало разом із сім‘ями знайшли притулок на території Слобожанщини, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу під Россю відбулася рада, на якій козаки мусили визнати тяжкі умови капітуляції. Вогнем і мечем магнатсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні “золотий спокій”, який однак не міг бути довготривалим і справді спокійним. Як зазначив сучасний польський дослідник В.Серчик, “ із плином часу “золотий спокій” все більше нагадував життя біля діжки з порохом. Вистачило б тільки іскри… ”. І така іскра була викресана через 10 років… ІІІ. Висновки. 1. Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша – це посилення феодального, релігійного та національного гніту на українських землях після Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва, як серйозної окремішньої політичної та військової сили. 2. Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході яких визначну роль відігравало козацтво, можна вважати повстання під проводом К.Косинського (1591-1593рр.), та народне повстання під керівництвом С.Наливайка (1594- 1596рр). Головними рисами цих повстань була масовість – окрім козацтва в них приймали активну участь широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі Посполитої і Україні, зберігти а то й розширити козацькі вольності і права, відновити позиції української православної церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ Посполиту на певні поступки – дещо послабити гніт в українських землях, легалізувати українську православну церкву. 3. Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було викликано посиленням польського національного, феодального, релігійного гніту після Хотинської війни . Замість обіцяних під час війни послаблень Річ Посполита розправлялась з селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підтримувати зв‘язки з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями цього періоду були повстання під приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.), Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як і попередні народні рухи, незважаючи на масовість і наступальну тактику, потерпіли поразку. Поразка повстань і здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Але то був спокій перед бурею. 4. Причини поразки народних рухів в XVI- 20-30 рр. XVII ст.: а) були погано підготовлені; б) селяни та міщани були погано озброєні; в) не завжди козаки виступали єдиною силою з усім іншим населенням; г) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї; д) українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань. 5. Значення народних рухів. а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту ; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; г) виросли козацькі привілеї; д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького . Список використаних джерел та літератури. 1. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”, 1995 р. 2. Н. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Либідь”, 1992 р 3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ, “Вища школа”, 1991 р 4. Орест Субтельний Україні. Історія , “ Либідь ”, 1991 р 5. Г. Кониський Історія Русів, Київ, “Радянський письменник”, 1991 р 6. І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич, О.Думін Історія українського війська, Львів, “Світ”, 1992 р. 7. А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії України, Львів, “Світ”, 1992 р. 8. В .Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р. 9. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р. 10. В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р. 11. Під редікцією Слюсаренко В.Г. , Гусєва В.І. Нариси історії України (новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р. 12. Під редікцією В. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ, “Україна”, 1995 р. 13. В.Король Історія України, Київ, 1995 р. 14. М.Котляр, С.Кульчицький Шляхами віків: Довідник з історії України, Київ, “Україна”, 1993 р. 15. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993 р Зміст I. Вступ II. Основна частина 1) Причини народних рухів кінця XVI – 20-30-х років XVII ст. 2) Найбільші козацько-селянські повстання кінця XVI ст. 3) Посилення народних рухів в 20-30-x рр.XVII ст. III. Висновки Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів імені Б.Грінченка Кафедра українознавства Реєстраційний № Дата отримання: “ ” __________ 1999р. Народні повстання кінця XVI на початку XVII століть на Україні Контрольна робота з історії України студентки VI курсу факультету зарубіжної літератури заочного відділення Друченко Людмили Борисівни Київ-1999 Реферат на тему: Коллегии, история создания и основы делопроизводства Псковский Вольный университет Р Е Ф Е Р А Т “Коллегии. История создания и основы делопроизводства .” \|студента 1го курса \|оценка____________________________\| \|отделения юриспруденции \|__ \| \|Нуколова Никиты \| \| \|рук. Тимошенкова З.А. \|подпись \| \| \|преподавателя________________ \| \| \| \| \| \|“___” ___________________1998г. \| г. Псков 1998г. СОДЕРЖАНИЕ: стр. 1. Введение…………………………………………………….3-4 2. Историография вопроса……………………………………5 -17 3. Приказное делопроизводство……………………………...18 - 21 4. Коллегиальное делопроизводство…………………………22 - 36 1. История создания коллегий………………………….22 -30 4.2. Основы коллегиального делопроизводства………..31 -35 4.3. Здание Двенадцати коллегий…………………………36 4. Заключение………………………………………………….. 37 6. Список использованной литературы……………………… 38 ВВЕДЕНИЕ. Вокруг имени Петра I сложилось немало легенд и стереотипов, прочно живущих в общественном сознании. Тем кто читает о нём, пишет о нём трудно устоять перед готовыми клише, устоявшихся, давно ставших аксиомами суждений и определений типа: “царь-плотник”, “работник на троне”, который “прорубил окно в Европу”, “суровый, но справедливый и демократичный, не чета своим преемникам”. Петровское время принесло не только впечатляющие достижения, блестящие воинские победы, включило Россию в общеевропейскую семью народов. Время петровских реформ – это время основания тоталитарного государства, внедрение в массовое сознание культа личности, это время создания нового политической системы, создание новой системы управления,реформа всего жизненного уклада русского общества, запуска “вечного двигателя” отечественной бюрократической машины. Сейчас у нас в стране такие же проблемы. Необходима реформа всего государственного аппарата, а может и всей политической системы. Мы привыкли обвинять наших предков в том, что они делали всё не так, оставили нам плохое наследие. Так откуда же идут эти наши проблемы? Может из глубины времён? А может не может наш народ жить по европейским цивилизованным законам? И вообще – когда началась эта перестройка национального самосознания, ломка старых государственных традиций? Уж не во время петровских реформ? Не тогда ли зародился тот бюрократический аппарат, волокита в учреждениях, которая может теперь довести до инфаркта? А может причина в нашем нежелании работать как следует, напрягаться, добиваться какого-то результата? Как это всё произошло? В моей работе я попытаюсь отыскать объективные причины процесса становления бюрокртической системы в управлении государства, расмотрю историю создания новых бюрократических органов – коллегий, и попробую дать им объективную оценку. ИСТОРИОГРАФИЯ РЕФОРМ ПЕТРА I. ---1--- Значительная часть исторической литературы о России 18-ого века посвящена реформам Петра Первого; объясняется это например тем, что дореволюционные историки рассматривали связанный с ними узел проблем как ключевой, центральный в истории России. После 1917 года эти проблемы несколько отошли на второй план, но и в советской историографии петровская эпоха считается одним из важнейших периодов в истории нашего государства. Интересы же западных исследователей сосредоточились прежде всего на внешней политике России и биографии Петра Великого; после Наполеона царь характеризовался ими как личность, наиболее поразительная в истории Европы, как «самый значительный монарх Европы этого века»[1]. Основная часть литературы по этой теме- специальные труды, посвященные отдельным аспектам преобразовательной деятельности Петра. Выводы, содержащиеся в этих работах по большей части несопоставимы вследствии различий в объектах исследований, подходе авторов к теме и тому подобных факторов. Таким образом, в общих дискуссиях о петровских реформах может участвовать лишь малая часть литературы по данной теме, но и она содержит чрезвычайно широкий спектр оценок. Возможно, объяснение крайнего несходства точек зрения состоит в том, что сложность, комплексный характер темы, делают невозможным для отдельного ученого ее всестороннее раскрытие, и поэтому многие историки превращают оценки отдельных аспектов реформ в составную часть общей характеристики преобразований, придавая им при этом весьма различный вес. Не менее разнообразен и фон, на котором исследователи оценивают реформы Петра. Здесь можно выделить три основных направления: одни историки рассматривают эту тему преимущественно в сравнении с предыдущим периодом русской истории, чаще всего непосредственно предшествовавшим эпохе Петра (кон. 16-17 век), другие сравнивают сложившуюся ситуацию с положением в Европе начала 18 века, третьи же оценивают историческое значение деятельности Петра сквозь призму последующего развития России. Первая из названных точек зрения естественно порождает вопрос о том, в какой степени петровская эра означала разрыв с прошлым (или,напротив, продолжала тенденции развития 17 века). Вторая заставляет уделять повышенное внимание дискуссии о зарубежных прообразах реформ, и их адаптации в российских условиях. Третья точка зрения, актуализирующая вопрос о следствиях реформ и их пригодности в качестве образца, уступает первым двум в научной плодотворности: так, реформы Петра Первого превратились в дореволюционной России в излюбленную тему для публичных дебатов. Эта тема таким образом была политизирована задолго до того, как началась ее научная разработка. Хотя и существует мнение, высказанное П.Н. Милюковым, что не дело историка пускаться в рассуждения о том, были ли события прошлого позитивными или негативными, что историк обязан целиком сосредоточиться на «своей деятельности в качестве эксперта» выявляющего подлинность фактов, тем не менее мало кто из историков преуспел в стремлении уйти от бесконечных публицистических дискуссий о том, насколько реформы Петра были вредны или полезны, предосудительны или достойны подражания с точки зрения морали или интересов нации. М.М Богословский в своей фактографической биографии Петра с сожалением констатировал, что более или менее обобщающие оценки петровской эпохи были выработаны главным образом под влиянием общефилософских систем, постоянно вторгающихся в область исследования источников. Видимо, эта характеристика Богословского вполне годится для оценки всей предшествовавшей истории исследования темы. ---2--- В большинстве обзорных трудов петровский период рассматривается как начало новой эпохи в истории России. Однако сильные разногласия царят среди историков, пытающихся ответить на вопрос, в какой степени эпоха реформ означала кардинальный разрыв с прошлым, и отличалась ли новая Россия от старой качественно. Рубежи, разделяющие участников этой дискуссии в большей мере исторически обусловлены, поскольку по мере все более основательного исследования как 17 так и 18 веков, увеличивалось число сторонников концепции, согласно которой реформы петровского времени являются закономерным результатом предшествовавшего развития страны. Существует и противоположная, «революционная» концепция, по которой реформы не имели почти ничего общего с предшествовавшим развитием страны. Ярким выразителем одной из крайних точек зрения в рамках «революционной» концепции был С.М. Соловьев, который своей «Историей России» сделал крупный вклад в научное исследование эпохи правления Петра. Его взгляды находятся в прямом родстве с представлениями, господствовавшими во всей предшествовавшей этому труду историографии и публицистике. Он интерпретирует петровский период как эру ожесточенной борьбы между двумя диаметрально противоположными принципами государственного управления и характеризует реформы как радикальное преобразование, страшную революцию, рассекшую историю России надвое, и означавшую переход из одной эпохи в истории народа в другую. Однако, в противоположность славянофилам, Соловьев считает, что реформы были вызваны исторической необходимостью и поэтому должны рассматриваться как целиком и полностью национальные. Русское общество 17 века находилось, по его мнению, в состоянии хаоса и распада, что и обусловило применение государственной властью радикальных мер- «точно так же, как серьезная болезнь требует хирургического вмешательства»[2]. Таким образом, ситуация в России накануне реформ оценивается Соловьевым негативно. Богословский, не придерживаясь четко материалистических позиций представлял реформы как радикальный и полный разрыв с прошлым. Схожая точка зрения, но с позиций марксистской историографии приводилась М.Н. Покровским и Б.И. Сыромятниковым - оба этих историка основывают свое мнение относительно революционного характера преобразований на переменах в расстановке классовых сил в начале 18 века. В западной литературе также имеются отдельные примеры оценки реформ как революции или по крайней мере «трансформации». Существует еще один взгляд на эту проблему, более нейтральный, а именно - «эволюционная» концепция. Среди ученых, отстаивающих эту концепцию необходимо выделить В.О. Ключевского, С.Ф. Платонова. Эти историки, глубоко исследовавшие допетровский период, и в своих опубликованных курсах лекций по отечественной истории настойчиво проводящие мысль о преемственности между реформами Петра предшествовавшим столетием. Они категорически против данной Соловьевым характеристики 17 века как эпохи кризиса и распада. В противоположность такому взгляду они утверждают, что в этом столетии шел позитивный процесс создания предпосылок для реформаторской деятельности, и была не только подготовлена почва для большинства преобразовательных идей Петра Великого , но и пробуждено «общее влечение к новизне и усовершенствованиям». «17 столетие не только создало атмосферу, в которой вырос и которой дышал преобразователь, но и начертало программу его деятельности, в некоторых отношениях шедшую даже дальше того, что он сделал. Петр в порядках старой Руси ничего кардинально не менял, он продолжал возводить постройку в развитие уже существовавших тенденций. Обновление же состояло лишь в том, что он переиначивал сложившееся состояние составных частей».[3] По мнению Ключевского и Платонова, если в реформах Петра и было что- то «революционное», то лишь насильственность и беспощадность использованных им методов. На сегодняшний же день в науке преобладающим является мнение, что реформы Петра не означали кардинального разрыва с прошлым, хотя и в двадцатом веке отдельные крупные историки, как, например, ученики Ключевского - М.М. Богословский и М.Н. Покровский в этом вопросе были солидарны с Соловьевым. Начиная с середины тридцатых годов для советских историков было характерно убеждение в том, что сущность петровской России по сравнению с 17 веком не изменилась. Точка зрения Сыромятникова в этом смысле исключение. Но в то же время и советские и западные историки едины во мнении, что реформы Петра дали резкий толчок к акселерации важных тенденций развития России, именно эта черта в первую очередь придает петровской эпохе ее особый характер. ---3--- Вторая из наиболее отчетливо поставленных проблем в общей дискуссии о реформах Петра содержит в себе вопрос: в какой мере для реформаторской деятельности были характерны планомерность и систематичность? У Соловьева реформы представлены в виде строго последовательного ряда звеньев, составляющих всесторонне продуманную и предварительно спланированную программу преобразований, имеющую в своей основе жесткую систему четко сформулированных целевых установок: «В этой системе даже войне отведено заранее поределенное место в числе средств реализации общего плана»[4]. В этом отношении труд Соловьева испытал влияние предшествовавшей его написанию историографии и публицистики. Его основные идеи могут во многих случаях быть прослежены до работ непосредственно послепетровской эпохи. Задолго до Соловьева всеобщим стало мнение, что деятельность Петра и ее результаты были порождением почти сверхчеловеческого разума: осуществлением дьявольского плана или проявлением высшей мудрости, реформатор традиционно характеризовался как «антихрист» (раскольниками) или «человек, Богу подобный» (М.В. Ломоносовым). Но не все историки придерживаются столь лестного для Петра взгляда на реформы. Точка зрения относительно очевидной бесплановости и непоследовательности преобразований Петра разделяется В.О. Ключевским, который подчеркивает, что движущей силой преобразований была война. Ключевский считает, что структура реформ и их последовательность были всецело обусловлены потребностями, навязанными войной, которая, по его мнению, тоже велась довольно бестолково. В противоположность Соловьеву Ключевский отрицает, что Петр уже в ранний период своей жизни ощущал себя призванным преобразовать Россию; лишь в последнее десятилетие своего царствования Петр, по мнению Ключевского, стал осознавать что создал что - то новое, одновременно и его внутренняя политика стала утрачивать черты скоропалительности и незавершенности решений. Этот взгляд положил начало ряду других точек зрения, более сосредотачивающихся на различных нюансах реформ. В советской историографии по вопросу планомерности реформ тоже не существовало единого взгляда. Как правило предполагался более глубокий смысл преобразований, нежели только повышение эффективности военных действий. С другой стороны, распространенным было мнение, что ход войны имел решающее влияние на характер и направленность петровских преобразований. Отмечалось и то, что реформы приобретали все более отчетливый характер планомерности и последовательности по мере неуклонно возраставшего перевеса России над Швецией в Северной Войне. Для авторов таких исследований характерным является стремление провести границу между первой «лихорадочной» фазой войны, когда внутренние реформы имели хаотичный и незапланированный характер, и последним десятилетием жизни Петра, когда правительство располагало достаточным количеством времени для обдумывания более перспективных решений. К этому периоду и относятся самые эффективные и существенные преобразования. ---4--- Существует еще одна тема, вызывающая сильные разногласия - это историческая сущность реформ. В основе понимания этой проблемы лежат либо воззрения, основанные на марксистских взглядах, то есть считающие, что политика государственной власти основана и обусловлена социально - экономической системой, либо позиция, согласно которой реформы - это выражение единоличной воли монарха. Эта точка зрения типична для «государственной» исторической школы в дореволюционной России. Первый из этого множества взглядов - мнение о личном стремлении монарха европеизировать Россию. Историки, придерживающиеся этой точки зрения считают именно «европеизацию» главной целью Петра. По мнению Соловьева встреча с европейской цивилизацией была естественным и неизбежным событием на пути развития русского народа. Но Соловьев рассматривает европеизацию не как самоцель, а как средство, прежде всего стимулирующее экономическое развитие страны. Теория европеизации не встретила, естественно, одобрения у историков, стремящихся подчеркнуть преемственность эпохи Петра по отношению к предшествовавшему периоду. Важное место в спорах о сущности реформ занимает гипотеза о приоритете внешнеполитических целей над внутренними. Гипотеза эта была выдвинута впервые Милюковым и Ключевским. Убежденность в ее непогрешимости привела Ключевского к выводу, что реформы имеют различную степень важности: он считал военную реформу начальным этапом преобразовательной деятельности Петра, а реорганизацию финансовой системы - конечной его целью. Остальные же реформы являлись либо следствием преобразований в военном деле, либо предпосылками для достижения упомянутой конечной цели. Самостоятельное значение Ключевский придавал лишь экономической политике. Последняя точка зрения на эту проблему - «идеалистическая». Наиболее ярко она сформулирована Богословским - реформы он характеризует как практическую реализацию воспринятых монархом принципов государственности. Но тут возникает вопрос о «принципах государственности» в понимании царя. Богословский считает, что идеалом Петра Первого было абсолютистское государство, так называемое «регулярное государство», которое своим всеобъемлющим бдительным попечением (полицейской деятельностью) стремилось регулировать все стороны общественной и частной жизни в соответствии с принципами разума и на пользу «общего блага». Богословский особенно выделяет идеологический аспект европеизации. Он, как и Соловьев, видит во введении принципа разумности, рационализма радикальный разрыв с прошлым. Его понимание реформаторской деятельности Петра, которое можно назвать «просвещенный абсолютизм», нашло множество приверженцев среди западных историков, которые склонны подчеркивать, что Петр не являлся выдающимся теоретиком, и что преобразователь во время своего зарубежного путешествия принимал во внимание прежде всего практические результаты современной ему политической науки. Некоторые из приверженцев этой точки зрения утверждают, что петровская государственная практика отнюдь не была типичной для своего времени, как это доказывает Богословский. В России при Петре Великом попытки воплотить в жизнь политические идеи эпохи были гораздо более последовательными и далекоидущими, чем на Западе. По мнению таких историков русский абсолютизм во всем, что касается его роли и воздействия на жизнь русского общества занимал совершенно иную позицию, чем абсолютизм большинства стран Европы. В то время, как в Европе правительственную и административную структуру государства определял общественный строй, в России имел место обратный случай - здесь государство и проводимая им политика формировали социальную структуру. В этой связи нужно отметить и то, что в дискуссии о сущности русского абсолютизма, завязавшейся в советской историографии, нашлись сторонники той точки зрения, что государственная власть в России занимала значительно более сильную позицию по отношению к обществу, чем европейские режимы. Но эта точка зрения в советской историографии доминирующей не являлась. Советские историки, которые стремились дать петровскому государству и его политике свою характеристику, как правило уделяли особое внимание экономическим и социальным преобразованиям; при этом отношения классов служили отправной точкой. Единственное в чем здесь были расхождения - это в понимании характера классовой борьбы и соотношения противоборствующих сил в этот период. Первым, кто попытался определить сущность реформ Петра с марксистских позиций был Покровский. Он характеризует эту эпоху как раннюю фазу зарождения капитализма, когда торговый капитал начинает создавать новую экономическую основу русского общества. Как следствие перемещения экономической инициативы к купцам, власть перешла от дворянства к буржуазии (т.е. к этим самым купцам). Наступила так называемая «весна капитализма». Купцам необходим был эффективный государственный аппарат, который мог бы служить их целям как в России так и за рубежом. Именно по этому, по мнению Покровского, административные реформы Петра, войны и экономическая политика в целом, объединяются интересами торгового капитала. Некоторые историки, придавая торговому капиталу большое значение, связывают его с интересами дворянства. И хотя тезис о доминирующей роли торгового капитала был отвергнут в советской историографии, можно говорить о том, что мнение относительно классовой основы государства оставалось в советской историографии с середины 30-х до середины 60-х годов господствующим. В этот период общепризнанной была точка зрения, согласно которой петровское государство считалось «национальным государством помещиков» или «диктатурой дворянства». Его политика выражала прежде всего интересы феодалов - крепостников, хотя внимание уделялось и интересам набирающей силу буржуазии. В результате проводимого в этом направлении анализа политической идеологии и социальной позиции государства, утвердилось мнение, что сущность идеи «общего блага» демагогична, ей прикрывались интересы правящего класса. Хотя это положение разделяет большинство историков, есть и исключения. Например, Сыромятников, в своей книге о петровском государстве и его идеологии, полностью присоединяются к данной Богословским характеристике государства Петра как типично абсолютистского государства той эпохи. Новым в полемике о российском самодержавии стала его интерпретация классового фундамента этого государства, которая базировалась на марксистских определениях предпосылок Европейского Абсолютизма. Сыромятников считает, что неограниченные полномочия Петра основывались на реальной ситуации, а именно: противоборствующие классы (дворянство и буржуазия) достигли в этот период такого равенства экономических и политических сил, которое позволило государственной власти добиться известной неза


	Новинки рефератов :: Реферат: Биология (Биология) Реферат: Размещение производительных сил в Прикарпатье (География) Реферат: Cоциальные общности (Социология) Реферат: Первые эмансипированные женщины (История) Реферат: Приватизация промышленных предприятий (Управление) Реферат: Культура поведения курсанта в кинотеатре (Культурология) Реферат: Общее содержание воды в листьях калины в условиях биостанции (Биология) Реферат: Объекты патентного права (Гражданское право и процесс) Реферат: Проблемы наркомании среди молодежи и способы ее профилактики (Педагогика) Реферат: Психологические особенности управленческой деятельности (Психология) Реферат: Проектирование участка по изготовлению широкодиапазонного генератора импульсов (Радиоэлектроника) Реферат: Взаимозаменяемость, стандартизация и технические измерения (Технология) Реферат: Билеты и ответы по Информатике за 11-й класс (Программирование) Реферат: Сетевые средства DOS (Программирование) Реферат: А.П. Чехов и его произведения: "Унтер Пришибей", "Палата N6", "Дом с мезонином" (Литература) Реферат: Петр Ткачев - Основоположник русского бланкизма (История) Реферат: Расчет себестоимости эксплуатации асинхронного двигателя МАП521-4/16 (Предпринимательство) Реферат: Microsoft Access (Программирование) Реферат: Пауло Коэльо - Алхимик литературы (Литература) Реферат: Восстание Булавина (История)


	Copyright © GeoRUS, Геологические сайты