|
Реферат: Конституція Пилипа Орлика (История)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Національна гірнича академія України
Кафедра політології та українознавства
РЕФЕРАТ
по дисципліні
“Історія держави та права України”
на тему
“Конституція Пилипа Орлика ”
Виконав: ст. гр. ГП-2000-1,
Шашенко Д. О.
Перевірила: викл. каф.,
професор
Швидько Г.К.
Дніпропетровськ, 2001 р.
ПЛАН РОБОТИ
Вступ
С. 2
1. Наукові парадігми щодо Конституції Пилипа Орлика.
С. 5
2. КОНСТИТУЦІЯ: історія, поняття, функції.
С. 8
3. ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ ТА ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО. Зміст
правових норм та їх оформлення з точки зору визнаних норм
конституційного права.
С. 14
Заключення
С. 22
Список літератури
С. 23
ВСТУП
Конституція будь-якої держави є її основним, найголовнішим законом.
Конституція виступає як джерело права. Вона закріплює відносини, що
склалися, дає перспективи, напрямки розвиткувона встановлює фундаментальні,
принципові положення організації і діяльності, як держави та і взагалі
суспільства,констатує правовий статус особистості. Конституція містить в
собі не лише форму державного ладу, организацію публичної, легитимної
влади, делающей свои веления обязательными на определенной территории, але
й відношення держави до усіх сфер позадержавного, гражданського життя.
Економіка, політика, соціальні відносини, духовне життя та питання культури
знаходять свої, окреслені основним законом правила функционування,
розвитку. Конституція установлює норми взаімовідносин особистості і
держави, права та обов'язки сторін – «особистость - держава», гарантії та
межі прав і свобод людини в даному суспільстві, правила взаїмовідносин між
людьми. Основний закон виконує також важливу нравственную,
мировоззрєнчеську, философську функцию, і, с цієї точки зору, є своєрідним
джерелом для появи концепцій, принципів, цілей формування особистості, що
була б адекватна демократичному, відкрітому суспільству, виховання в дусі
поваги прав та свобод людини, терпимості, відповідальності, миру та
толерантності. Конституціонні положення про людину, її права і свободи як
найвищу цінність, є идейною платформою рыночної економіки, экономичних
свобод; политичного плюралізму, правової держави, громадянського
суспільства.
Україна – держава дуже молода. Адже, що таке 10 років нашої державності
порівнянні, наприклад, із сьома сторіччями державності Великої Британіі,
яка є матір'ю сучасних конституційно-демократичних моделей? І, нажаль,
конституційний досвід нашої країни досить сумний: ми не змогли створити
Основний закон з першого разу, а коли прийняли його вдруге, то самі не
завжди його виконуємо (більшисть законів в нашій державі розбігаються з
Конституцієй, а іноді – прямо їй суперечать). Чому так? Адже ніби всі
намагаються робити, як найкращє, а виходить – як завжди.
Постає питання: «А чи завжди так було? Невже до влади ніколи не
приходила людина, яка мала достатній талант та освіу, щоб щось змінити на
краще?»…
Часто ми забуваємо, що ми, українці є європейською нацією, яка завжди
дягнулася у своєму розвітку на Захід, хоча доля іноді розпоряджалася
інакше. А тому ця нація нерідко була здатна народити політика західного
типу, якій міг би провести свою націю до Європи не через «вікно», а широкою
дорогою своєчасного прогресу.
В славетному ряду таких людей, рядом з Мазепою та Хмельницьким, стоїть
гетьман Пилип Орлик, автор першого у світі конституційного твору Це був
один із найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовід-даний український
патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. Він
походив із чеського роду, одна лінія якого подалася до Польщі. Він
народився 1672 року на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії і був
учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше
«місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві. Орлик працював у
Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700
року став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш
довірених людей гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних
співробітників, не зв'язаний з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою
Полтавського полковника Герцика) і всім був зобов'язаний своїм здібностям
та гетьманській ласці. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні
плани Мазепи й залишився вірним йому до смерти.
«Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом
Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були
прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською ;конституцією
в сучасному її розумінні.
Наукові парадігми щодо Конституції Пилипа Орлика
Щодо історії створення цього визначного документу та його практичного
застосування існують неоднозначні погляди та висновки. Наприклад, видатний
канадський вчений О. Субтельний писав наступне:
«У 1710 р. Пилипа Орлика (1710—1742), що при Мазепі був генеральним
писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі
підтримку, Орлик складає проект так званої Бендерської конституції. Нею він
зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну
експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне
й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде
владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими
татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільний
похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих
успіхів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою
групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в
пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні
інтернували в Оттоманській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати
французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами
про недолю України та разом із сином Григорієм планувати кроки, спрямовані
на звільнення вітчизни від «московського ярма» »[1].
Українські вчені А. Г Слюсаренко та М. В. Томенко навпаки без жодних вагань
заявляють, що ««Пакти й Конституції» … і є першою європейською конституцією
в сучасному її розумінні, а Конституція Пилипа Орлика діяла на
Правобережній Україні до 1714 р.»[2].
Н. Полонська-Василенко так характеризує цю подію: «Ця конституція, в якій
гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старишни як провідної верстви
України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом
державної волі української нації перед цілим культурним світом … До цього
можна додати, що поява її негайно після Полатвської катастрофи може в
значній мірі пояснити, чому саме пляни великого гетьмана зазнали поразки:
вона свідчить, що він не мав під собою твердого грунту, не мав середовища,
на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі
середовища схилятися перед нею … Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза
Україною, але в боротьбі за її незалежність.[3]»
«При тім списано інтересні постанови, яке має бути правлїннє гетьманське,
хоч сі постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям
не удало ся ніколи,—але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей,
що- звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато
нового, що могло б бути важним кроком наперед», - зауважує М. С.
Грушевський[4]
Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених схиляються до
того, щоб вважати «Пакти і Конституції…» лише талановитим твором людей,
котрі попередили час на майже 70 років (а саме через стількі часу з'явилися
перші конституції Європи та США). Але, приймаючи до уваги історичні
обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано розглядати цей
документ як такий, що приніс би українському народові реальну користь.
Незважаючи на це, сучасна їсторична нука України намагається розглядати
твір Пилипа Орлика як першу конституцію в світовій історії. Що ж мають на
увазі вчені-історики, використовуючи цей термін, такий простий та звичний
на перший перший погляд? Що виступає критерієм надання тому чи іншому
документу статусу конституції?
КОНСТИТУЦІЯ: історія, поняття, функції
Термін конституція (як вважається, від лат. Constitutio – устрій,
установлення) у різні часи використовувався в різних значеннях. Так,
зокрема, у Стародавньому Римі конституціями називали деякі акти імператора,
а у середньовічній Європі - акти, в яких закріплювалися привілеї та
вольності феодалів (Велика хартія вольностей 1215 р. в Англії, Великий
березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо). В той же час ні в античному
світі, ні в середні віки сучасного поняття конституції не існувало. Як не
було і таких законів, які можна було б розглядати як юридичну базу чинної
нормотворчості, як акти, які б визначали належну організацію державної
влади, закріплювали гарантії прав і свобод людини.
Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у
кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична, конституція
соціальна.
. Юридична конституція - це система правових норм, які закріплюють засади
конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії
прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи
організації і функціонування органів публічної влади (органів державної
влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний
устрій держави.
У залежності від способу вираження цих норм, юридичні конституції, в свою
чергу, можуть мати формальний або матеріальний характер.
. Формальна конституція становить собою закон (або кілька законів), який
приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по
відношенню до всіх інших законів).
. Матеріальна конституція становить собою акт або велику кількість
прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та
конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи
організації органів державної влади, закріплюють та гарантують права і
свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою.
Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти,
які її складають, не мають вищої юридичної сили по відношенню до інших
законів.
. Фактична та соціальна конституція - ці терміни застосовуються для
характеристики реальний стан суспільних відносин, які складають предмет
конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні
основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини
тощо.
Найбільш поширеним є використання терміну «конституція» в його формально-
юридичному значенні, тобто як основного закону держави що приймається в
особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші
суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади,
закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод
людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів
державної влади, територіальний устрій держави, державні символи[5].
В переважній більшості країн, в тому числі й в Україні, юридична формальна
конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують
кодифікованими або консолідованими конституціями. Кодифікована конституція
є більш зручною з точки зору користування її текстом, будь-якій особі
набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, тощо.
У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується як
тотожний термінам «фактична конституція», «соціальна конституція».[6]
Видатні мислителі 17-18 ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск'є,
Сієс,- у Франції, І. Кант - в Німеччині, Т. Пейн - в Америці та інші)
сформулювали теоретичні положення, які були використані під час розробки
перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Основні
з них полягають у наступному:
1. Конституція - це акт, за допомогою якого встановлюється така організація
державної влади, яка б забезпечила захист людини, гарантованість її
природних прав і свобод (тобто належна організація влади).
4. Належна організація державної влади повинна базуватися на засадах її
розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнює можливість
узурпації всієї повноти влади і, тим самим, дозволяє захистити людину від
деспотії.
5. Установлювати, конституювати належним чином організовану державу може
лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати
власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення
тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на
природні права і свободи людини).
6. Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ
установлює належним чином організовану державу, характеризується
найвищою юридичною силою по відношенню до актів державної влади,
оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу (це, в
свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на
свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають
установлений народом характер організації державної влади).
7. За своєю соціально-політичною сутністю конституція становить собою
певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних
прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), своєрідний
суспільний договір - угоду між членами суспільства з приводу
установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка
більшістю народу була б визнана справедливою.
8. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що
забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його
положень.
У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були
сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.:
«Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не
проведено розподілу влад, не має Конституції»[7].
Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспільні відносини,
які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основними з них є:
. юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є ос овним джерелом
права і вона визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;
. політична функція полягає в тому, що конституція визначає основні
принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної
системи суспільства;
. ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює
взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства
на основі їх взаємної відповідальності.
В деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять:
закріплення контінуїтету, тобто безперервності, спадкоємності державної
влади, протидію лівому і правому радикалізму, протидія територіальному
розпаду держави. [8]
Отже, вимоги до документів конституційного характеру висвітлені біль ніж
чітко та ясно. Розглянемо документ, створений П. Орликом більш детально,
щоб доказати його право першим стояти в одному ряду з Конституціями США,
Франції, Польші.
ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ ТА ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО. Зміст
правових норм та їх оформлення з точки зору визнаних норм конституційного
права
Текст був складений латинською та руською мовами. «Пакти й Конституції
законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значни впливом
ідей західноєвропейського парламентаризму закладали головні принципи
республіканської форм правління.
Документ складений як договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народ
України), що було характерно для західної традиції, і відрізнялися від ідей
східного патримоніалізму.
Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані
головні принципи побудови держави. У преамбулі схематично викладено історію
Війська Запорозького — всього малоросійського народу. Тут Пилип Орлик
витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство
каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославич.
Отак і народ козацький, давній та відважний, раніше званий Хозарським,
спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними
діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська)
Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський),
імператор,замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ними міцним союзом
і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму (як
дружину) [9]
У такий спосіб документ заклав історичний пріоритет Української держави,
першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика,
були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських
земель до європейської цивілізації. Дана схема (хозари-козаки—оборонці
народу на території України) стала підґрунтям ідеї окремішності руського-
малоросійеького-українського народу та його природного права на власну
державу.
У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про православ'я як
панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії.
Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман ... буде зобов'язаний і
примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська
релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. …(гетьман)
повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи
проповідування та розмноження кількості її прихильників…докладаючи
особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного
Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі… А задля
більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу
і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний
Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить
сприяти поверненню її у підпорядкування владі Константинопольского
Апостольского престолу, щоб таким чином відновити зв'язок і послушницьку
належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольского
Константинопольского престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести
світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі.
Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені
Зборівською угодою 1649 р. Гетьман зобов'язаний оберігати територіальну
цілісність країни.
Принциповий характер має шостий параграф, де закладені принципи управління
та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою
грунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад.
Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю
старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» та «посли від
Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти
активну участь». Рада повинна збиратися тричі на рік—на Різдво Христове,
Свято Великодня і Покрови, а також за рішенням гетьмана. Всі важливі
державні справи гетьман має попередньо узгоджуваті «на власний розсуд
нічого не повинне ні починатися, і вирішуватися, не здійснюватися». Суд
також мав діяти незалежно, оскільки гетьман “не повинен карати сам, із
власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й
випадкове — має підлягати
розгляду Генерального Суду, який і повинен винести «рішення не поблажливе й
не лицемірне, а таке, якому кожен мусит підкоритися, як переможений
законом» (пар. 7).
Зміст шостого параграфу однозначно вказує на вплив ідей
західноєвропейського парламентаризму.
У світлі сьогоднішнього незадовільного стану економічного та
антикорупційного законодавства та нерідких в наш час порушень прав людей
дуже цікавими є параграфи 9 та 10:
Пар. 9
Оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні
Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними
прибутками, податками і сплатами і розпоряджалися всім цим на розсуд і за
згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий
порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби
наша Батьківщина звільнилася від Московського ярма, належить на розсуд
Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного,
заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну
скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для
власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам
Ясновельможний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право
обертати (їх) на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, які
належать на Гетьманську булаву і особу…. Більше того, Ясновельможному
Гетьману виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська
Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї
заслуги перед батьківщиноею менші, а саме: ченців, священиків, бездітних
удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При
цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані
й постійно знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід
обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних
(представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і
простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і
публічні податки, й зобов'язані опікуватися видатками, щороку складаючи
звіти — звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові Скарбники,
перебуваючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б своїм завданням
і обов'язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарбниці,
визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генерального
Скарбника. А панам Полковникам жодним способом не слід втручатися (в
справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками
й пільгами свого уряду.
Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише
конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма
атрібутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного
контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і
корупцією.
Пар. 10
Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду
належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького,
так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не
покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани
Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються
пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових
простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в
їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати
врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку
чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й
нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення
замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних
відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так
поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і
викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть
свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються
судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно
прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і
простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за
допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності,
піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому
найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме
нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою
вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не
нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості
урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і
голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча
вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без
гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не
призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і
особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи
і не усуваючи від урядів через приватні сутички.
Особлива увага приділялася соціальному забезпеченню родин
військовослужбовців, в тому числі вдів та сирот, що випливає з тексту
статті 11:
Встановлюється і оголошується непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та
діти-сироти, козацькі господарства і (господарства) жінок, чоловіки яких
перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться
до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть
обтяжені сплатою податків.
У висновку цієї глави мені хотілося б зауважити, що деякі пункти документу,
особливо ті, що висвітлюють проблеми простого люду і несуть в собі
вирішення цих проблем, на період початку 18 сторіччя практично не мали у
світі аналогів серед офіційно затверджених, але не слід забувати, що
документ, підписаний П. Орликом так ніколи і не вступив в дію.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Який же висновок ми можемо з усього, що було прочитано вище? Можна довго
сперечатися з приводу того, що було б, якщо Україна почала жити за законами
Орлика. Але, як відомо, історія нехтує такими питаннями. Того, чого не
трапилось, на мою особисту думку, бути не могло – такий закон часу ,– а, з
того що було можна і треба робити висновки. На жаль у 18му сторіччі Україна
не перетворилася ні на Англію, ні на Францію, ні на США, та це ще зовсім не
означає що ми щось незворотньо втратили.
У 1991 році доля знов дала українській нації ще один шанс стати на ноги та
йти своїм, вільним шляхом, яким би важким і теренистим він не був. І щоб
пройти цей шлях до кінця нам перш за все треба вивчати та пам'ятати
історію, свою та чужу, бо легше вчитися на помилках попередників, ніж на
своїх.
Ми повинні знати все, що було в історії доброго та поганого, славетного та
ганебного, реального та нездійсненного, бо тількі тоді будемо точно знати
кто ми, куди ми йдемо та чого прагнемо.
І обов'язково в цій книзі судеб українського народу однією і найславетніших
і найсумніших сторінок буде спроба гетьмана Орлика дати своєму народу не
світле майбутне, а світле сьогодення, і зробити це не на крові, а
цивілізованим шляхом демократії та закону, загальної злагоди та добробуту.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации. –М.,1996. -С.
62.
2. Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України. на CD-ROM “Антологія
історії України”
3. Конституции зарубежных государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996 - С.137.
4. Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173.
5. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції, 1993. –
С. 9
6. Субтельний О. Україна. Історія на CD-ROM “Антологія історії України”
7. Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.- М.:
«Зерцало»,1998.-С.29, 27.
-----------------------
[1] Субтельний О. Україна. Історія на CD-ROM “Антологія історії
України”
[2] Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції,
1993. – С. 9
[3] Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173
[4] Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України. на CD-ROM
“Антологія історії України”
[5] Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.- М.:
«Зерцало»,1998.-С.29
[6] Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.- М.:
«Зерцало»,1998.-С.27
[7] Конституции зарубежных государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996 - С.137.
[8] Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации. –М.,1996.
-С. 62.
[9] Слюсаренко А. Г, Томенко М. В. Історія української конституції – К.:
“Знання”, 1993. – С.25
Реферат на тему: Конституционная монархия в Англии
Конституционная монархия в Англии.
Личная власть представителя индепендентов по своей сути и форме не могла
обеспечить долговременные интересы буржуазно-дворянской верхушки,
значительно укрепившей свои позиции в ходе революции. Поскольку главным
противником буржуазии и джентри стала теперь не королевская власть, а
движение низов, смерть Кромвеля ускорила соглашение этих слоев с феодальной
аристократией в целях возвращения к "законной власти". Это нашло свое
выражение в реставрации в 1660 г. монархии Стюартов. Потеряв надежду на
активизацию роялистского подполья в Англии, а также на военное вторжение в
Англию армий «дружественных» держав Европы, Карл в переговорах с Монком
оказался более чем сговорчивым. По замыслу правящей группировки джентри и
буржуазии, эта монархия должна была быть конституционной и гарантировать
незыблемость главных завоеваний революции. 14 мая 1660 г. была опубликована
«Бредская декларация», в которой Карл обещал помилование участникам
гражданской войны на стороне парламента (за исключением «цареубийц»—лиц,
причастных к казни Карла I); признавал отмену так называемого рыцарского
держания, т. е. превращение феодальной собственности лендлордов почти в
полную буржуазную собственность, а также результаты распродажи земель
делинквентов; наконец, была обещана веротерпимость. Этот минимум завоеваний
вполне устраивал буржуазию и новое дворянство. И как следствие одним из
первых актов вновь собравшегося парламента — Конвента — было официальное
обращение к Карлу Стюарту с приглашением вернуться в Англию. 26 мая 1660 г.
Карл торжественно въехал в Уайтхолл и стал Карлом II, а Англия — монархией.
Однако это была уже не прежняя монархия, в которой власть короля считалась
«властью Божией милостью», это была монархия «милостью парламента». Однако
новая расстановка политических сил в стране способствовала усилению
феодальной реакции. Участники революции преследовались, организации
пресвитериан и индепендентов были ликвидированы. В то же время
восстанавливались англиканская церковь, Тайный совет и другие
дореволюционные органы государства (за исключением наиболее ненавистных
Звездной палаты и Высокой комиссии), а также старый порядок их
формирования.
Стремление Карла II и его преемника Якова II восстановить абсолютизм, а
также симпатии монархов к католицизму вызвали широкое недовольство в
стране. Реставрация лишь ускорила распад традиционных форм, восстановление
которых было заведомо обречено на неудачу.
Парламент, как и раньше, стал ареной политического противоборства
сторонников короля и оппозиции. В это время в парламенте складываются две
политические группировки. Представители придворной аристократии и часть
джентри, ориентирующаяся на Стюартов, а также духовенство составили партию
"тори". Оппозиция — купцы, финансовая буржуазия и верхушка джентри,
обогатившаяся в ходе революции, которых поддерживала промышленная
буржуазия, — образовала партию "вигов". Обе группировки были еще не
оформлены в организационном отношении; и виги, и тори в последующем прошли
через целый ряд партийных размежевании и переходов части их членов из одной
группировки в другую. Тем не менее их политические взаимоотношения наложили
значительный отпечаток на дальнейшее развитие страны.
Определенным успехом оппозиции в борьбе с проявлениями королевского
произвола стало принятие Акта о лучшем обеспечении свободы подданного и о
предупреждении заточений за морями (Habeas Corpus Act) 1679 г. Закон был
призван ограничить возможности тайной расправы короля со сторонниками
оппозиции, но приобрел более общее значение. Он упростил и упорядочил
процедуру получения судебного приказа о предварительной доставке
арестованного лица в суд для решения вопроса о пребывании под стражей.
Любой подданный, задержанный за "уголовное или считаемое уголовным" деяние
(исключая государственную измену и тяжкое уголовное преступление), имел
право лично или через представителей обратиться в суд с письменной просьбой
выдать приказ " Habeas Corpus ", адресованный должностному лицу (шерифу,
тюремщику), в ведении которого находился арестованный. Получив приказ "
Habeas Corpus ", шериф или тюремщик были обязаны в установленный законом
срок доставить заключенного в суд с указанием истинных причин ареста. После
рассмотрения копии предписания об аресте и выяснения мотивов задержания
судье предписывалось освободить арестованного под денежный залог и
поручительство с обязанностью явиться в суд в ближайшую сессию для
рассмотрения дела, по существу. Исключение составляли случаи, когда лицо
было арестовано в законном порядке за деяния, при которых по закону оно не
могло быть взято на поруки. Кроме того, если лицо было арестовано за
государственную измену или тяжкое уголовное преступление, " Habeas
Corpus " не выдавался. В этом случае действовала особая процедура подачи
петиции о разборе дела и освобождении на поруки.
Лицо, освобожденное по приказу " Habeas Corpus ", нельзя было вновь
заключить в тюрьму и арестовать до суда за то же преступление. Запрещалось
также переводить задержанного из одной тюрьмы в другую и содержать без суда
и следствия в тюрьмах заморских владений Англии.
Закон предусматривал ответственность должностных лиц, судей за
неисполнение его предписаний: высокие штрафы в пользу заключенного и
освобождение от должности.
Акт 1679 г. наряду с Великой хартией приобрел значение одного из основных
конституционных документов Англии, содержащих ряд принципов справедливого и
демократического правосудия: презумпции невиновности, соблюдения законности
при задержании, быстрого и оперативного суда, совершаемого с "надлежащей
судебной процедурой" и по месту совершения проступка. В то же время можно
отметить и историческую ограниченность этого закона. Во-первых, ущемлялись
права лиц, обвиненных в тяжких уголовных преступлениях или соучастии в них.
Во-вторых, для освобождения на поруки до суда требовался денежный залог,
сумма которого могла быть очень значительной. В-третьих, действие закона
могло быть приостановлено парламентом, что впоследствии неоднократно
происходило на практике.
Политика Стюартов, которая грозила обратным перераспределением церковных
земель, захваченных буржуазией и джентри, привела к кратковременному
объединению вигов и тори. Произошел дворцовый переворот 1688 г. с целью
замены Якова II более "удобным" монархом. Этот переворот получил название
"Славная революция". Она, по существу, завершила оформление компромисса
между фактически господствующей в важных сферах жизни общества буржуазией и
официально правящей земельной аристократией. Политическая власть в центре и
на местах оставалась в основном в руках знатных землевладельцев в обмен ,на
гарантии соблюдения интересов финансовой верхушки буржуазии. Указанный
компромисс заложил основы прочного консенсуса между ведущими политическими
силами по основополагающим вопросам социально-политического развития
страны, который стал важнейшей чертой английской политической культуры в
XIX и XX вв. Отныне разногласия между этими силами не должны были носить
"принципиального" характера, способного нарушить такое соглашение и
политическую стабильность в английском обществе.
Важнейшим политическим результатом такого компромисса стало утверждение
в Англии конституционной монархии, получившей закрепление в двух актах
парламента:
Билле о правах 1689 г. и Акте об устроении 1701 г.
Билль о правах определил положение парламента в системе государственных
органов. Утверждая верховенство парламента в области законодательной власти
и финансовой политики, Билль провозгласил незаконным: 1) приостановление
действия законов или их исполнения без согласия парламента; 2) взимание
налогов и сборов в пользу короны без согласия парламента. Кроме того,
содержать постоянную армию в мирное время дозволялось только с его санкции.
Билль устанавливал свободу слова и прений в парламенте, свободу выборов в
парламент, право обращения подданных с петицией к королю. Он содержал
специальное указание о том, что парламент должен созываться достаточно
часто. Впоследствии это положение было уточнено, и срок полномочий
парламента был определен сначала в 3 года, а затем — 7 лет.
Акт об устроении, именуемый также Законом о престолонаследии,
устанавливал порядок престолонаследия и содержал дальнейшие уточнения
прерогатив законодательной и исполнительной власти. Лица, вступившие на
английский трон, обязаны были присоединиться к англиканской церкви.
Дальнейшее ограничение королевской прерогативы выразилось в том, что судьи,
назначаемые короной, могли оставаться на своих постах, "пока ведут себя
хорошо", и отстранялись от должности только по представлению обеих палат
парламента. Чтобы уменьшить влияние короны на деятельность палаты,
запрещалось совмещение членства в палате общин с занятием должности
королевского министра (это положение было вскоре отменено). Акт
предусмотрел правило, согласно которому все акты исполнительной власти,
помимо подписи короля, нуждались в подписи соответствующих королевских
министров (контрасигнатура), по совету и с согласия которых они приняты.
Важным установлением было лишение короля права помилования своих министров,
осужденных парламентом в порядке импичмента.
Таким образом, на рубеже XVII—XVIII вв. в Англии получили оформление
важнейшие институты буржуазного государственного права: верховенство
парламента в области законодательной власти, признание за парламентом
исключительного права вотировать бюджет и определять военный контингент, а
также принцип несменяемости судей. Вместе с тем законодательство XVII—XVIII
вв. не решило окончательно вопрос о взаимоотношениях властей. Дуализм
власти продолжал сохраняться: не случайно государственный строй Англии
XVII—XVIII вв. обычно определяется как дуалистическая монархия. Королевская
прерогатива не была по-прежнему законодательно определена. Король сохранял
право абсолютного вето в отношении законопроектов, прошедших через
парламент, безраздельное право на формирование своего правительства и
осуществление с его помощью своей политики. Представление о триедином
парламенте (король и две палаты) оставалось теоретически неизменным.
Никакой ответственности перед парламентом король не нес, как не несли
политической ответственности ни Правительство Его Величества, ни так
называемый кабинет, который выделился из Тайного совета в составе коллегии
из 5—7 наиболее важных министров-советников короля.
Усиление промышленной буржуазии в результате промышленного переворота
середины XVIII — начала XIX в. обусловило ее стремление доминировать в
политическом союзе с джентри и финансовой аристократией, следствием чего
была дальнейшая модернизация политической системы английского общества.
Такая модернизация, однако, осуществлялась медленно и постепенно, путем
новых компромиссов, и сопровождалась эволюцией конституционной монархии от
дуалистической к парламентарной, формированием системы парламентаризма.
Развитие конституционной монархии. Становление "ответственного
правительства. Главными направлениями эволюции британской монархии в
течение XVIII в., заложившими основы британской модели парламентаризма,
были дальнейшее ограничение королевской власти и утверждение новых
принципов взаимоотношений исполнительной и законодательной власти —
становление "ответственного правительства". Важнейшей особенностью этих
изменений стало то, что они не были, как правило, оформлены какими-либо
новыми конституционными актами, а сложились в процессе политической
практики как результат соперничества двух партий за право формировать
"правительство его величества". Английская конституция приобрела благодаря
этому уникальную форму и не менее уникальное содержание, ибо помимо таких
источников, как акты парламента и судебные прецеденты, не менее, а порой и
более важное значение приобрели выходящие за рамки права и не подлежащие
судебной защите конституционные обычаи (соглашения), именуемые иначе
"конвенциональными нормами".
Монарх продолжал оставаться главой государства, но постепенно превращался
фактически лишь в номинального главу исполнительной власти. Первые
прецеденты, способствующие этому, возникли уже в первые десятилетия XVIII
в., особенно при королях Ганноверской династии (с 1714 г.). Право короля
отвергать законы, принятые парламентом (абсолютное вето), перестало
применяться с 1707 г. Король Георг! (1714—1727), не знавший английского
языка, перестал являться на заседания кабинета, что повлекло за собой
важные политические последствия. Прежде всего такое "отчуждение" короля от
кабинета способствовало сосредоточению функций по руководству кабинетом в
руках его, премьер-министра. Кабинет стал действовать от имени "Его
Величества", но практически самостоятельно. Положение монарха в дальнейшем
было определено максимой, гласившей, что "король царствует, но не
управляет". Правда, влияние монарха на политику кабинета нередко бывало
очень значительным, а фактически утраченные королем прерогативы юридически
до сих пор остаются в его распоряжении, и отдельные короли пытались их
использовать не только в XVIII, но и в XIX в. И все же это стало
исключением, а не практикой, "резервом" на случай чрезвычайной ситуации.
Параллельно с концентрацией названных прерогатив монарха в руках
кабинета решался вопрос об ответственности исполнительной власти перед
парламентом. Теперь эта ответственность могла быть перенесена с короля на
его министров. Первым шагом к возникновению новой системы взаимоотношений
кабинета и парламента были акты 1705— 1707 гг. о должностях, которые,
отменив соответствующие положения Акта 1701 г., открыли министрам
возможность избираться в нижнюю палату парламента и тем самым представлять
в ней кабинет. В 1708—1715 гг. стал утверждаться принцип формирования
кабинета на однопартийной (тори или виги), а не на смешанной основе. Все
более типичной становилась ситуация, когда кабинет не мог долгое время
находиться у власти, не имея поддержки (доверия) большинства в палате
общин, и победившая на выборах партия, имеющая такое большинство,
формировала кабинет, а другая образовывала в парламенте организованную
оппозицию и так называемый "теневой кабинет". В конце XVIII в. начинают
устанавливаться еще два важных правила. В случае утраты кабинетом доверия
парламента он либо уходил в отставку в полном составе (солидарная
ответственность), либо мог распустить палату общин и назначить новые
выборы.
Первый случай коллективной отставки кабинета имел место в 1782 г. из-за
проигрыша Британией войны с американскими колониями, а первый роспуск
нижней палаты кабинетом — в 1784 г. Так возникла система взаимных сдержек
палаты общин и кабинета, в условиях которой кабинет должен был оценивать
политическую ситуацию как в парламенте, так и в стране в целом и в случае
правительственного кризиса принимать одно из двух решений.
Таким образом, в течение XVIII в. в принципе сформировались такие черты
будущей системы британского парламентаризма, как "партийное правление" и
регулярная смена кабинета в зависимости от одобрения его политики в палате
общин. Однако многие из этих черт еще не приобрели законченного выражения,
а роль королевской власти и аристократической палаты лордов оставалась
весьма значительной. Дальнейшее развитие парламентаризма было невозможно,
пока сама система формирования нижней палаты парламента имела феодальный
характер и обеспечивала джентри командные посты в руководстве обществом.
Унаследованная от эпохи феодализма и восстановленная в период реставрации
монархии система представительства в парламенте позволяла многочисленным
"гнилым местечкам" с незначительным числом жителей посылать в палату, общин
депутатов, фактически назначавшихся местным лендлордом. В то же время
крупные города, выросшие в период промышленного переворота, вообще не имели
своего представительства. Активным избирательным правом со времен сословно-
представительной монархии обладали в графствах только фригольдеры с 40
шиллингами годового дохода. Что же касается права быть избранным, то здесь
имущественный ценз был неимоверно высоким. По Акту 1710 г. пассивным
избирательным правом наделялись лица, которые имели от земельной
(недвижимой) собственности доход, в размере 600 ф. ст. в год в графствах и
300 ф. ст. в городах. Изменить такую избирательную систему были призваны
избирательные реформы XIX в.
Избирательные реформы и дальнейшая эволюция формы государства. Согласно
Акту о реформе 1832 г., принятому по инициативе вигов, более 50 "гнилых
местечек" с населением менее 2 тыс. жителей были лишены представительства в
парламенте. Тридцати небольшим городам с населением менее 4 тыс. жителей
разрешалось посылать одного депутата вместо двух, а некоторым городам —
двух депутатов вместо четырех. В итоге высвободились 143 депутатских места,
распределенные между новыми городскими и сельскими округами. Были введены
новые цензы для избирателей. В графствах активным избирательным правом
наделялись все категории владельцев земли с годовым доходом не менее 10 ф.
ст., а арендаторы— с годовой рентой не менее 50 ф. ст. В городах такое
право получили все мужчины, владеющие на праве собственности или аренды
недвижимым имуществом с годовым доходом в 10 ф. ст. Другими условиями
участия в выборах были уплата налога для бедных и проживание не менее 6
месяцев в данном избирательном округе.
Реформа 1832 г. имела далеко идущие последствия, так как покончила со
средневековой системой формирования высшего представительного органа —
палаты общин. Важнейшим политическим итогом реформы стало также получение
вигами стабильного большинства в парламенте. В компромисс с аристократией
была вовлечена новая фракция — магнаты промышленной буржуазии, и с этого
времени история английского законодательства представляет собой серию
уступок промышленной буржуазии. Вместе с тем реформа 1832 г. послужила лишь
первым шагом в осуществлении ее программы. Хотя избирательный корпус
увеличился почти вдвое, правом голоса после реформы пользовалось менее 5%
всего населения. Борьба за более демократическую реформу избирательной
системы стала одной из важнейших черт политического развития Великобритании
в 30—60-х гг. XIX в.
Реформа 1867 г. наряду с очередным перераспределением депутатских мест
предусмотрела дальнейшее расширение избирательного корпуса, необходимое в
новых условиях двухпартийного соперничества. Избирательное право в городах
было распространено не только на собственников, но и на нанимателей
(арендаторов) квартир, если стоимость найма составляла не менее 10 ф. ст. в
год. Это увеличило количество избирателей в городах более чем в два раза.
В период избирательных реформ 30—60-х гг. XIX в. произошла
организационная перестройка двух главных партий. Виги окончательно стали
партией промышленной буржуазии, отстаивавшей принципы либерализма. Тори
выражали интересы преимущественно землевладельческой аристократии и
финансовой верхушки. Партии стали теперь называться "либеральная" и
"консервативная". В связи с введением порядка регистрации избирателей
возникли партийные организации вне парламента "для содействия регистрации".
Была централизована предвыборная деятельность
партий, упорядочена процедура выдвижения кандидатов, усилена партийная
дисциплина голосования в парламенте. В 1867—1868 гг. был основан
Национальный союз консерваторов, а в 1877 г. возникла Национальная
федерация либералов. Поскольку организация выборов окончательно перешла от
правительства к партиям, принцип партийного правления получил свое
окончательное оформление, так как выборы вели к смене кабинета.
Развитие парламентарной монархии сопровождалось перестройкой аппарата
управления в центре и на местах, Прежние коронные должности были
преобразованы в министерские, хотя и сохранили старые названия. Так,
премьер-министр официально именовался первым лордом казначейства и
руководил кабинетом и министерством финансов. Лорд-канцлер возглавлял
судебную систему и председательствовал в палате лордов. В конце XVIII в. в
Великобритании оформились три главных министерства: внутренних дел,
иностранных дел и военное.
Реформы местного управления и суда. До 1835 г. в городах Англии
сохранялась старая система местного управления, оформившаяся в средние
века. В интересах промышленной буржуазии сразу же после первой
избирательной реформы была проведена и реформа городского самоуправления.
По закону 1835 г. управление городом переходило к выборным городским
советам. В выборах могли участвовать все налогоплательщики — домохозяева и
наниматели квартир обоего пола. Городской совет избирал на один год мэра
города. Муниципальная реформа, однако, не затронула вопросы управления
графствами, что означало очередной компромисс с земельной аристократией,
которая сохранила управление в сельской местности в своих руках.
В XVIII—XIX вв. наряду с эволюцией формы правления и политического
режима произошли изменения в государственном устройстве страны. После
оформления так называемых уний с Шотландией (1707) и Ирландией (1801)
английский парламент распространил свою власть на всю территорию Британских
островов. Указанные регионы получили определенное количество мест для своих
депутатов в британском парламенте. Кроме того, Шотландия сохранила
собственную правовую и судебную системы, а также пресвитерианскую церковь.
С 1801 г. новое государственное образование получило название Соединенное
Королевство Великобритании и Ирландии.
Реформа местного управления, проведенная в Англии в 1835 г., изменила
управление только в городах, не затронув графств. Эту задачу выполнила
реформа 1888 г., заложив основы той системы местного управления, которая
сохранялась в Англии в течение последующего столетия. Были созданы
однотипные представительные органы — советы — 'для городов и графств. При
этом вся прежняя система графств была пересмотрена, а наиболее крупные
города выделялись в самостоятельные графства. Советам графств были переданы
административные полномочия мировых судей. Управление на уровне приходов
реформа не изменила, но в 1894 г. был издан закон, который лишал церковно-
приходские советы права рассматривать нецерковные дела. Для их решения в
приходах создавались приходские собрания, которые могли избирать в крупных
населенных пунктах приходские советы. Созданная система органов
самоуправления отличалась значительной самостоятельностью и отсутствием
"административной опеки" со стороны центральной власти, что стало
характерной чертой английской модели местного управления, отличающей ее от
континентальной (французской). '
В конце XIX в. была проведена важная реформа судебной системы. Серией
актов 1873—1876 гг. и 1880 г. о Верховном суде и апелляционной юрисдикции
было упразднено сложившееся в феодальную эпоху разделение высших судов
Англии на суды "общего права" и суды "справедливости". Новая структура
высших судов предусматривала использование процессуальных норм и той, и
другой из английских "ветвей" прецедентного права. Созданный вместо прежних
центральных судов Верховный суд состоял из двух подразделений: Высокого
суда, который в свою очередь подразделялся на отделения (канцелярское,
королевской скамьи и др.), и Апелляционного суда по гражданским делам.
Одновременно продолжали существовать суды ассизов, формируемые из судей
Высокого суда, а также низшие суды — четвертных сессий, мировые суды и суды
графств, учрежденные в середине XIX в. для рассмотрения только гражданских
дел. Особое место занимал Центральный уголовный суд в Лондоне ("Олд
Бейли"), который был судом ассизов для Большого Лондона. В составе этого
суда числились лорд-канцлер и мэр Лондонского Сити.
Модернизация политической системы Великобритании в XIX в. завершилась,
таким образом, установлением доминирующего положения парламента во
взаимоотношениях с правительством и превращения парламента в орган,
определяющий текущую политику государства (вторая треть XIX — конец XIX
в.). Система ответственного правительства стала основой "вестминстерской
модели", послужившей образцом для государственного строя многих стран мира.
| |
