|
Реферат: Кризис крепостнических отношений на Украине (История)
Міністерство освіти і науки Украіни
Дніпропетровський Національний Університет
Факультет украінськоі філології
та мистецтвознавства
Реферат
з історії
на тему:
Прикмети занепаду і кризи
кріпасницьких відносин
Виконала
студентка гр. УА-03
Перевірив
м.Дніпропетровськ
2003
План
1)Вступ. Розвиток феодально-кріпасницької системи.
2)Власне причини занепаду кріпасницьких відносин.
3)Напередодні відміни кріпосного права.
4)Висновки.
1)У першій половині XIX ст. теріторія України входила до складу Російської
імперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосницьке право на
усій території України. В цей час на Лівоберіжжі з’являться чітко виражена
дворянська прослойка, яка з’явилася з кількості бившої казацької верхівки
- старшини. Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правління
дарувало ім всі ті права, які мали російські дворяни. Згодом більша їх
частина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами. Влада
Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагається
усілякими методами довести, що український народ – усього лише невеличка
частина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російських
людей.
2) Важливою особливістю соціально-економічного розвитку України у складі
царської Росії у першій половині XIX в. (або, як прийнято казати, у
передреформенні часи) являвся прогресуючий процес розкладу феодально-
кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другої
половини XVIII в., більш чітко він став проявлятися в останне його
тридцятиріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр.
Широке використання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів із
застосовуванням праці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицької
мануфактури і збільшення частки купецьких мануфактур, які грунтувались на
найманій праці. Це значно змінило склад робітників. Вільнаймані робітники
формувались з вільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданих
заводам «в оренду». У 30-50-і роки XIX в. протиставлення між старими
феодальними виробничіми відносинами й розвиваючимися виробничими силами
суспільства досягає стіпеню конфлікту, тобто переростає у кризу.
У недрах кріпосницької системи в цей період набувають розвитку нові
капіталістичні відносини, які з часом одержали повну перемогу над
поміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщицькіх і 46,2%
купецьких підприємств, то у 1861 р. підприємства становили вже 94,2%. Це
яскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванням
машинобудівної, металургічної і вугілбної промисловості заклалися основи
майбутнього індустріального розвитку країни.
Сучасна вітчизняна історіографія відмовляється від існувавшої раніше
трактовки кризи феодально-кріпосницької системи як часу існування повного
занепаду. Поряд із проявами кризи (регресивними процесами, відбувавшимися у
поміщичїм селі, базувавшимися на кріпосницькій праці) спостерігався й
помітний розвиток виробничіх сил. Щоравда, відбувалося воно, перш за все,
на базі дрібнотоварного й капталістичного виробництва.
В умовах аграрної країни ці процеси найбільш рельєфно виявилися в
сільськогосподарчій сфері. Для феодалізма в цілому характерна феодальна
власність на землю (поміщика чи феодальної держави) при наявного дрібного
селянського господарства, мавшего свій земельный наділ й інші засоби
виробництва та включеного в економічну структуру господарства феодала. При
цьому господарство носило натуральный характер, а примушення було
позаекономічним (особиста залежність селянина від поміщика), властивим для
цього способу виробництва був й низький рутиний рівень використованої
техніки.
Проте, найбільш характерною рисою розвитку кріпосницького
господарства України було все глибше проникнення в них товарно-грошових
відносин, розширення сфери поміщицького підприємства. В кріпосному
господарстві Украіни вироблялась значна кількість товарного хліба,
збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалось вівчарство,
будувались вотчинні фабрики і заводи, що посилювало експлуатацію селян.
Прикладом прогрессивного господарювання може бути маєток поміщика
В.Н.Каразіна (засновки Харківського університету) в с.Кручики Харківської
губернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стати
вільними, відробивши вартість землі, будівель, реманенту та худоби. На
Каразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці небула
схвалена царем.
Спроби деяких поміщиків викорастати у господарстві машини,
дотримуватись нових агрономічних вимог, ввести п’ятипільну сівозміну не
повертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян була
незначна – 1,5% загального іх числа. Один із поміщиків Лівобережної
України, власник кількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку про
поміщицьке господарювання:”Якщо весь хліб обмолоти восени, то що будуть
робити селяни та їхні родини взимку? Молотарка коштує гроші, вимагає
ремонту і утримання коней, а праця кріпака нічого не варта.”
Основна маса українських поміщиків бачила можливості прибутків не в
поліпшенні методів господорювання, а в посиленні економічного та
позаекономічного примусу кріпаків. Поміщики збільшували панську ріллю. Але
підриваючи основи селянського господарства, дворяни тим самим підривали
економіку своїх володінь.
Царська Росія з її практично необмеженими природними и людськими
ресурсами набувала розвитку в першій половини XIX в. дуже повільно. Зріст
товарно-грошових відносин, викликаючий зацікавленість поміщиків в
підвищеннім прибутку своїх господарств, за збереженням барщиної форми
експлуатації неминучо вів до розширення власної запашки поміщика.
Здійснюватися це могло лише за рахунок распашки інщих угіддь (лісних
масивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земільних наділів селян.
У першому випадку це призводило до нарушення складеного балансу в структурі
угоддь, скороченню поголів’я скотини (та, як наслідок, зниженню кількості
здобрення, виносного на поля). По-друге - підривалася економіка селянського
господарства. В Україні в першій половині XIX в. спостерігалися випадки,
коли поміщики зовсім відбирали землю в своїх селян, переводячи їх на
місячний пайок ("місячину"). Селяни не були зацікавлені в результатах своєї
праці, що викликало спад її продуктивності.
В обробчих господарствах посилення експлуатації призводило до збільшення
размірів оброку, який, до того ж, поміщики взимали у грошовій формі. Різке
збільшення розмірів оброку примушувало селян відриватися від землі й шукати
заробітки на стороні, що також знижувало рівень сільськогосподарського
виробництва.
Для кріпосницького господарства цього періоду були характерні обіднілі
селяни, зріст заборгованності селянських господарств поміщикам, приймавший
хронічні форми. У неврожайні роки, які системетично повторявалися, ці
господарства виявлялися повністю безпомічні й постійно балансували на межі
разорення. Однак сільське господарство України продовжували розвиватися
навіть у цей період. Сучасні історики пояснюють це тим, феодальна система
господарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.
Одним з симптомів кризи кріпосництва стало скорочення межового вісу
кріпаків. Якщо на початку XIX в. кріпосні селяни складали більшість
населення країни, то к кінцю 50-х років їх доля знизилась до 37%. Скоріше
за все, це пояснюється не стільки скороченням природного приросту
кріпосницького населення України, скільки переводом кріпаків в інший стан.
Важливим джерелом соціальної напружності в країні стали воєнні поселення.
Уже влітку 1819 р. сполихнуло повстання чугуєвських поселян на Україні,
подавлене царською владою; у 1832-1835 рр. на Правобережній Україні
характер справжньої партизанської війни набув рух під керівництвом Устима
Кармалюка.
У 1853 - 1856 роках Росія притерпіла поразки у Кримській війні від
провідних европейських країнн. Ця поразка продемонструвала величезну
віддаленість держави. Тому було закономірним те, що наприкінці 50-х рр. XIX
в. криза феодалізма досягла своєї кульмінації. Кріпасництво стримувало
розвиток промисловості і торгівлі, консервувало низький рівень сільського
господарства. Зростали недоїмки селян, збільшувалась заборгованність
поміщиків кредиторним установам.
Разом з ти м в економіці Росії в недрах феодального строю пробивав
собі шлях капиталістичний уклад, з’являлися стійкі капіталістичні відносини
з постійно складаючеюся системой куплі-продажу робочої сили. Найбільш
інтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старих
промислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, що
призвело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубіжі 50-60-
х рр. XIX в.
У 50-ті роки помітно згострилися потреби й тяготи народних мас, трапилося
це під впливом наслідків Кримської війни, зчастившихся стихійних лих
(епидемій, неврожаїв й, як їх наслідо, - голода), а також посилюючегося у
предреформений період гніта з боку поміщиків та держави. На економіку
українського села особливо важкі наслідки оказали рекрутськиі набори, які
скоротили число робітників на 10%, реквізиції продуктів, коней та фуражу.
Загострювала стан й сваволя поміщиків, систематично скорочувавших розміри
селянських наділів, переводивших селян в дворові (залишаючи їх таким чином
без землі), переселяючих кріпосних на гірші землі. Ці акти прийняли такий
розмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указами був змушений
накласти заборону на такі дії.
Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух,
який за своїм накалом, масштабом й формами помітно відрізнявся від минулих
десятилітть і викликав сильні хвилювання у Петербурзі.
Кримська війна показала урядові, що збереження існувавших в країні
кріпасницьких порядків призведе, в результаті, до політичної й фінансово-
економічної катастрофи, яка позбавить Росію престижу та статусу видатної
держави, поставить під загрозу існування самодержавія в Росії. Новий
російський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально-
економічні реформи, найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного права
у 1861р.
У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще
скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу».
Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, що
рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне
настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох
десятиліть вимагали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли
Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне
рішення - провести ряд реформ,спрямованих, насамперед, на скасування
кріпацтва.
Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у
про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у
світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так,
продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці
англійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р.
більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до
впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт:
якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.
Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики
наполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на
Україні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько
160 тис.
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від
Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної
інтелігенції, яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці
піддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який
викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним
поштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.
Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення
кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом
пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у
Головній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був
Григорій
Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший
украї-
нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із
Полтав-
ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити
на-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На
Україні
в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли
різноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та
Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.
Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-
зуміли неухильність цього кроку.
3)Після Кримскої війни в історії України у складі Царської Росії почався
новий етап. Сучасні історики називали його епохою Визволення або епохою
великих реформ. Цей період міцно з’єдніється з іменем імператора Олександра
II.
У Олександра було одне захоплення, яке дивним чином сприйяло на події на
початку його царювання. Він був пристрастним мисливцем, й не міг пройти
поряд «Записок мисливця» І.С.Тургенєва. Після імператор казав, що ця книга
запевнила його в необхідності відміни кріпосницьких відносин.
Олександр II у лютому 1855 року заступив на престол. Важко сказать, що
більш сприйяло його рішенню відміни кріпосного права – «Записки мисливця»
чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у тому числі й цар. У
1856 – 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянські заворушення.
Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять на вулкані».
Кріпосницьке господарство ховало в собі й іншу загрозу. Воно не виявило
явних ознак свого щвидкого краху й розпаду. Виснажуючи природу й людину,
воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна праця
продуктивніша, ніж невільнича – це аксіома. зростаючу відсталість Росії. У
найближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневих держав
– з усіма витекаючими наслідками. Не можна забувати й третю причину.
Кріпосне право, дуже схоже на рабство, було аморально.
Розуміючи необхідність реформ, Олександр II не знав, как розпочати їх.
Плана реформ у нього не було. Між тим у друці як і раніше не допускалося
вільного обговорення суспільних проблем. По руках стали ходити записки,
написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли на суспільну думку
й на царя. Особливого значення набула «Записка про визволення селян»,
автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажити правом
поміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права,
особливо на землю. Тому визволення селян може бути проведено тільки за
винагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуже
небезпечним прикладом порушення права власності». Не можна, підкреслював
Кавелін, зневажати інтереси селян. Вони повинні бути визволені від
кріпосницької неволі, за ними потрібно закріпити ту землю, якою вони
володіють в теперишній час. Розробку викупнойї операції правління повинно
було взяти на себе. Якщо воно зможе врахувати інтереси поміщиків й селян,
то два стана, решті решт, зіллються в один хліборобський клас. Селяни
зустріли записку Кавеліна з роздратуванням, хоча його записка
передвизначила багато положеннь селянськоі реформи.
4)19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне
право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за
своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде
ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.
Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На
відміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати
викупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі
прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими
чиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села,
пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до
цього.
Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для
влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При
цьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян
було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 %
вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу
зобов'язувалися ви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту
вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або
грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.
Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання,
пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам,
котрі слу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.
При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти.
Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були
більшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.
Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 %
своїх колиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися
майже на
ЗО %. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27
акрів на
сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.
Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали
собі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони
завжди
лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У
процесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за
землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від
реформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.
Виняток становило Правобережжя. Серьйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило
повстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і
розда-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на
величині
наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили
платити
за землю.
Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті
землі
був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але
на
Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й
майже
70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту
відпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без
того
розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських
селян
від російських.
Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину
становили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій,
включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що
фактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму
роз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм
часто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866
р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для
кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою
порів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.
Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а
селянам
нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та
Півден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще
жила
пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством
та
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та
соціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола
добувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.
Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремим
аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення,
буломісцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав
громадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для
задоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866
р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних
представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими
послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та
за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим
комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими
податками. Радикальним відступом від імперської практики призначення
«згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з
числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків,
міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони
мали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні
вони звичайно складали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни
рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому
представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве
населення до обмеженого самоврядування.
Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов
життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак,
спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що
реформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земської
системи місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свого
боку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епоху
переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного суспільства.
Зрозуміло, реформи мали серьйозні недоліки, але існує загальна згода, що
без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б
неможливою.
На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з
35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки.
Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й
поглиблення місцевого самоврядування - все це примножувало можливості
вираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що
віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію української
національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кіл
громадськості.
Зміни та реформи, що впроваджувалися в Російській імперіях відповідно у
1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений в
обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими,
що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні
за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно
прискорили наближення нової ери, коли народ і його представники
справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й
культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни
середини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.
Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного
руху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти
гостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких:
культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до
всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції,
що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість
громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти
національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був
відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та
національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала
зростанню національної свідомості українців Російської імперії.
Література:
Субтельний О. Україна. Історія – К.:Либідь, 1991 р.
Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2.
Від Запорізькоє Січі до кінця ХІХ століття – К., 1993 р.
Полонська-Василенко Н. Історія України – К., 1995 р. (2-й том, третє
видання).
Попов Г.Х. Крестьянская реформа 1861 г. Взгляд экономиста – М., 1989 г.
История СССР XIX начало XX вв. Под редакцией И.А. Федосова – М.,1981 г.
Мельник Л.Г., Баран В.Д., Гуржий О.И. История Украины. Курс лекций –
К.:Либідь, 1991
Бойко О.Д. Історія України – К.: Академія, 1999 р.
Реферат на тему: Кризис политической системы СССР в период 1986-1991 годов
П Л А Н .
1. Введение.
2. Краткая история СССР периода 1917-1985 годов.
3. Основные предпосылки перестройки, её методы и цели, историческая
параллель.
4. Первые реформы.
5. Реформа избирательной системы, Первый и Второй Съезды.
6. Введение президентства.
7. Первый президент СССР.
8. Ельцин как президент России.
9. Анализ либеральных и других движений.
10. Кризис политической системы: необходимость компромисса.
11. Вывод.
12. Список литературы.
***
Введение.
На данном этапе развития экономических и политических преобразований,
происходящих в Российской Федерации и соседних государствах, преемниках
бывшего СССР, когда с политической сцены уже ушли главные действующие лица
периода перестройки, сам интерес к этому периоду в российской истории
несколько утих, можно попытаться рассмотреть это время в истории нашего
государства, дабы найти ответы на те вопросы и проблемы, которые у нас
возникают сейчас.
Понятие "перестройка" весьма спорно: каждый подразумевает под ним
нечто, соответствующее его политическим взглядам. Кто говорит, что
перестройка уже закончилась, кто говорит, что еще не начиналась... Чтобы
сразу освободиться от лишних вопросов, необходимо объяснить, что же я имею
в виду под словом "перестройка" Можно давать ему множество определений, но
я, на мой взгляд выбрал самое широкое: перестройка - совокупность
государственно-правовых, политических и социальных явлений и процессов,
связанных с реформами и разрушением государственно-правовых и общественно-
политических институтов СССР, происходивших в период 1985-1991 годов.
В данной работе моей целью не является подробнейшее освещение абсолютно
всех явлений и процессов происходивших в стране в тот период. Как вы
понимаете это невозможно осуществить в рамках реферата. Поэтому я
остановлюсь на основных и ключевых, по моему мнению проблемах перестройки.
Что же касается временных границ, то их объяснить очень легко: 1985 год
- приход к власти Горбачева и начало реформирования( и разрушения); 1991
год - путч, который ускорил процесс развала СССР, то есть это та дата,
когда СССР прекратил фактически свое существование. Оставляю за собой право
эти границы несколько раздвигать, дабы проводить параллели с современностью
и прошлым.
В качестве источников я использую периодическую литературу того
времени, а именно газеты "Московский Комсомолец" и "Аргументы и Факты",
некоторые журналы - международный ежегодник "Политика и экономика",
"Деловые люди" и др. Последним двум источникам я доверяю несколько больше,
чем газетам, так как это серьезные издания.
Кроме того, в моем распоряжении были хрестоматийные источники -
"История Советского государства Н. Верта" и "История Отечества"(школьный
учебник) Но эти источники не могут быть использованы как основные по той
причине, что отражают определенную идеологическую позицию, а нам важны
комментарии, лишенные этого недостатка. Именно поэтому я предпочитаю
опираться в основном на журналы.
Итак, я приступаю к рассмотрению данной темы.
История СССР с 1917 по 1985 годы вкратце.
События 1985-1991 годов нельзя рассматривать, не зная предыстории,
поэтому в этой главе мы изложим вкратце, что лежало у истоков этого
государства и что привело его к перестройке. Этап 1985-1991 годов связывают
прежде всего с именем Горбачева, поэтому в этой главе мы рассмотрим этап от
1917-1985 годов, от прихода к власти Ленина до прихода к власти Горбачева.
В 1917 году, воспользовавшись царившим в стране хаосом и умело сыграв
на низменных чувствах народных масс, путем военного переворота к власти
пришли большевики во главе с Лениным. Этим было положено начало созданию
невиданного государства-монстра.
Первым делом большевики спешили удовлетворить запросы той части
населения, благодаря которой они пришли к власти. Это вылилось в так
называемую "экспроприацию экспроприаторов", но народ говорил проще: "грабь
награбленное". Таким образом, власть оправдывала грабеж имущества, нажитого
путем, который эта власть не признавала за честный: путь коммерции и
предпринимательства.
Крестьянам, как известно, больше всего нужна была земля. Своя земля,
кровная. Большевики обманули крестьян своим "Декретом о земле", объявив
позже, что земля является общенародной собственностью, понимая под этим
собственность государства.
Государство взяло на себя все функции эксплуататора, с той лишь
разницей, что для борьбы против конкретного эксплуататора можно создать
профсоюз или забастовать, и это будет в рамках закона, а эксплуататор-
государство само издает законы, и тут же признает профсоюз
"контрреволюционным формированием", а забастовку - "саботажем" и
расстреляет зачинщиков.
Ленин поздно, но понял свои ошибки, введя нэп, но исправлять что-либо
было уже поздно. Вокруг него создалась когорта тех, кому нравилось понукать
массы и грозить маузером, и эта когорта потихоньку отстранила его от
власти, а вскоре он и сам умер.
В тридцатые годы, когда страной правил Сталин, была произведена
коллективизация, приведшая к массовой гибели крестьян
как от голода, так и в результате повальных высылок.
Бедные крестьяне желали стать богаче, но иного способов, как отнять
имущество у богатого, не видели. Большевики и не стали искать иных
способов. Кулак был большей частью выкорчеван еще во время революции, но
потребности бедных надо было как-то удовлетворить и богатых середняков
произвели в кулаки, которых и истребили. Крестьянам запретили менять место
жительства - фактически сделали из них крепостных.
Время правления Сталина вошло в историю, как годы массового террора.
Террор, с одной стороны, истреблял инакомыслящих и просто вредных правящим
кругам людей, а с другой стороны, влиял на психику народа: нагнетал страх
перед властью и давал почувствовать каждому индивидууму, что его судьба -
полностью в руках власти. Была введена паспортная система, причем
закрепощенные крестьяне паспортов не имели. Паспорт содержал (и содержит)
унизительные графы "национальность" и "прописка", которых нет в паспорте ни
одной из цивилизованных стран.
Умных людей, могущих быть опасными, то есть интеллигенцию и
духовенство, уничтожали. Насаждалась новая, классовая идеология.
Классический пример: сына расстреливали за то, что он не донес на отца.
На период правления Сталина пришлась и Великая Отечественная война,
едва не проигранная из-за некомпетентности высшего руководства и прежде
всего из-за самого Сталина. Все умные военачальники были им уничтожены:
Тухачевский, Блюхер и т.д. Количество погибших советских людей в этой
войне, по некоторым оценкам превышает, тридцать миллионов, и такое их
количество обусловлено неподготовленностью к войне и потере вследствие
этого огромной территории.
После смерти Сталина в 1953 году к власти пришел Хрущев, который через
три года на XX съезде заявил о культе личности Сталина и вреде, принесенном
этим культом. Многие тысячи невинно пострадавших были реабилитированы.
С этого момента начинается "хрущевская оттепель", омраченная началом
"холодной войны". Еще до смерти Сталина было создано атомное оружие, а
Хрущев продолжил гонку вооружений. Нарастание напряженности вылилось в 1962
году в Карибский кризис, едва не приведший мир к ядерной катастрофе.
Правление Хрущева вошло в историю, как время великих реформ. Было
затронуто буквально все: сельское хозяйство, промышленность, финансовая
система. Уровень жизни народа стал потихоньку повышаться, цены снижались,
были отменены карточки. Крестьяне получили паспорта. Приподнялся "железный
занавес", закрывавший пути за рубеж.
Имя Хрущева связывают с первым искусственным спутником Земли (1957) и
первым человеком в космосе (1961).
Во время руководства Хрущева с его стороны были проявления
субъективизма и волюнтаризма. Всем памятны его "догоним и перегоним
Америку", "коммунизм к 1980 году", "кукуруза - царица полей" и "мы вам
покажем кузькину мать!". Увлечение Хрущева ракетной техникой чуть было не
привело к расформированию артиллерийских войск.
Хрущев - единственный правитель СССР, покинувший пост живым. 14 октября
1964 года, во время отдыха Хрущева в Пицунде, оппозиция в ЦК сняла его с
должности генсека.
Новым генсеком стал Брежнев. Его правление ознаменовалось тотальной
коррупцией, проникающей во все сферы общества: органы внутренних дел,
прокуратура, партийное руководство, торговля и прочее. В Средней Азии
сформировались настоящие феодальные мини-государства, основанные на
взятках. В казне их "правителей" осели ценности на миллионы рублей. Отсюда
деньги шли "наверх", в Москву.
Характером Брежнев отличался мягким и добродушным, он не прибегал к
репрессиям.
Уровень жизни народа рос за счет получения валюты от продажи нефти за
границу. Об этом времени нередко теперь вспоминают, ностальгически вздыхая
- надо же, все ведь было... Тотальное распределение, подавление инициативы,
предприимчивости, отсутствие экономического стимулирования труда, замена
его политическими лозунгами приводят к застою легальной экономики и
процветанию "теневой", в которой наличествовали все нормальные товарно-
денежные отношения.
После смерти Брежнева в 76 лет (10 ноября 1982 года) начинается
головокружительная "карусель": сначала генсеком становится 74-летний
(председатель КГБ с мая 1967г.) Андропов.
9 февраля 1984 года Андропов умирает и генсеком становится
73-летний Черненко. Он не оставил практически никакой памяти о себе и
12 марта 1985 года опять же скончался.
С этого момента начинается правление Горбачева. Ему всего 54 года, по
сравнению с предыдущими генсеками он выглядит довольно молодо. Народ после
прихода Горбачева к власти ожидает перемен...
Предпосылки перестройки.
Десять лет назад руководство КПСС провозгласило курс на перестройку. По
масштабу вызванных ею перемен в Европе, да и во всем мире ее справедливо
сопоставляют с такими историческими событиями, как Великая французская
революция или Октябрь 1917 года в России. Верно и то, что она носит
затяжной, мучительный характер. В последнее время все реже и реже
произносят само это слово - "перестройка", зато все чаще говорят, что она
завершилась, исчерпав себя и потерпела поражение.
Так завершилась перестройка или нет? Чем она является или, во всяком
случае, была? Чтобы ответить на эти вопросы, проследим - в самых общих
чертах - как она развивалась, как менялась роза вызванных ею политических
ветров.
Итак, термин "перестройка" появился в нашей политической лексике в 1985
году. Но чем была тогдашняя "перестройка"? Апрель 1985 года положил начало
медленным, осторожным реформам, направленным на частичное обновление
существующей системы. Перемены, происходившие на протяжении примерно трех
последующих лет, отдаленно напоминали ситуацию, сложившуюся в России в
конце 50-х годов прошлого века. Сто тридцать лет назад потребность в
частичной модернизации режима была осознана в результате поражения в
Крымской войне, которая продемонстрировала всему миру, как далеко отстала
Российская империя от других европейских держав за время, прошедшее после
триумфальной победы ее над наполеоновской Францией. Теперь же причиной
начавшегося "ремонта" стало отставание от США в гонке космических
вооружений: неспособность в силу экономических причин дать ответ на
программу "звездных войн" убедила правящие круги СССР в том, что
соревнование в сфере высоких технологий уже почти проиграно (о близости
экономического кризиса говорит хотя бы такой факт: в 1971-1985 г.г. налицо
была отрицательная динамика роста по важнейшим экономическим показателям.
Темпы роста национального дохода составляли в восьмой пятилетке - 41
процент, в девятой - 28, в десятой - 21, в одиннадцатой - 17 процентов.
Рост производительности труда в восьмой пятилетке был 37 процентов, в
девятой - 25, в десятой - 17 процентов).
Но имелось и характерное отличие. Чтобы его показать, процитируем
одного популярного в прошлом, но непопулярного ныне немецкого автора. В
середине прошлого века он писал о России следующее: "При существовавших
политических условиях в стране не была возможна никакая иная
административная система, кроме исключительно господствовавшей в ней и
доведенной до предела бюрократической системы. Чтобы заложить основы более
подходящей системы, Александр II вынужден был вновь обратиться к идее
освобождения крепостных. Ему пришлось бороться с двумя грозными
противниками: с дворянством и с той самой бюрократией, которую он возымел
намерение реформировать вопреки ее собственному желанию и которая должна
была в то же время служить орудием выполнения его планов. Ему негде было
искать поддержки, кроме как в традиционной и пассивной покорности инертной
массы русских крепостных и купцов, которые до сего времени лишены были даже
права задумываться над своим политическим положением. Чтобы сделать их
поддержку реальной, он должен был создать нечто вроде общественного мнения
и хотя бы подобие прессы. В связи с этим была ослаблена цензура и
предоставлена возможность для вежливой, благонамеренной и весьма
почтительной в выражениях дискуссии; была разрешена даже легкая и учтивая
критика действий чиновников".
Это мысли Энгельса из его работы "Европа в 1858 году" (Маркс К.,
Энгельс Ф., соч.т.12, с.672). Не правда ли, все очень похоже - с точки
зрения методов?
Но вот что касается целей... Если Александр II поставил в повестку дня
вопрос, решение которого могло коренным образом изменить всю систему
общественных отношений, то новый Генеральный секретарь М.С.Горбачев
поначалу лишь возрождал времена хрущевской "оттепели". Речь шла вовсе не о
том, чтобы изменить систему - существующая вполне устраивала правящие
верхи. Систему эту стремились лишь приспособить к новым - прежде всего
международным - условиям. Отмена крепостного права даже в том варианте,
который был реализован Александром II, привела к существенному расширению
"степеней свободы" для большинства населения Российской империи. Напротив,
в первоначальном проекте перестройки во главу угла ставилась технология, а
не человек - ему отводилась непонятная роль "человеческого фактора".
Первые реформы.
Причины нынешнего кризиса в экономике, по мнению специалистов, не
доверять которым нет оснований, надо искать в уродливой структуре народного
хозяйства страны и отсутствии серьезных стимулов к труду. Все это следует
умножить на серьезные ошибки в управлении, допущенные в начале перестройки.
Кстати, первоначально, на XVII Съезде КПСС вопрос ставился правильно:
повернуть производство лицом к потребителю и активизировать человеческий
фактор. Но как добиться поставленной цели? Горбачев избрал вполне
марксистский метод - метод проб и ошибок.
Сначала было "ускорение" - наивная попытка с помощью идеологических
заклинаний и призывов к "каждому на своем рабочем месте" заставить
проржавевший хозяйственный механизм крутиться быстрее. Но одними уговорами
было не обойтись: на выпуск товаров народного потребления была
задействована только одна седьмая часть основных производственных фондов. И
правительство затеяло малую индустриализацию - с тем, чтобы в конечном
итоге модернизировать отсталую легкую промышленность. Все это, однако,
закончилось провалом уже на первом этапе: миллиардные госкапвложения в
базовые отрасли бесследно растворились во всеобщем бедламе - нового
оборудования, материалов, технологий легкая промышленность так и не
дождалась.
Тогда сократили закупку ширпотреба и бросили валютные средства на
закупку техники за рубежом. Результат - минимальный. Часть оборудования так
и осталась на складах и под открытым небом - нехватка производственных
площадей. А то, что удалось в конце концов смонтировать, то и дело давало
отказы. Целые поточные линии простаивали из-за неправильной эксплуатации,
отсутствия запчастей, низкого качества сырья.
Наконец поняли, что при отсутствии стимулов у производителей ничего в
экономике не повернешь. Решили дать предприятиям хозрасчетную
самостоятельность. Но ограниченная свобода обернулась лишь правом
бесконтрольного расходования государственных средств и привела к вздуванию
цен, сокращению объемов производства и резкому росту денежной массы в
наличном обращении.
Рост заработков при этом никак не повлиял на выход конечной
потребительской продукции, поскольку деньги выплачивались не только
производителям товаров, но и всем остальным без исключения.
Желание власти выглядеть хорошо без всяких на то оснований сыграло с
ней плохую шутку. Не сокращая прежних расходов, в центре и на местах
разрабатывали бесчисленные социальные программы, закачивали в экономику
инфляционные деньги. В конце концов раздутый платежеспособный спрос начал
потихоньку раздавливать и торговлю, и потребительский сектор
промышленности.
Потери народного хозяйства от первой реформы Горбачева -
антиалкогольной компании - оцениваются в 40 млрд. рублей. Урон, который
нанесла нашей социалистической экономике реформа 1987 года, вообще не
поддается исчислению. Второе дыхание к социализму так и не пришло -
началась агония...
Реформа избирательной системы. Первый и Второй Съезды.
Первым конкретным шагом на пути политической реформы стали решения
внеочередной двенадцатой сессии ВС СССР (одиннадцатого созыва),
состоявшейся 29 ноября - 1 декабря 1988 г. Эти решения предусматривали
изменение структуры высших органов власти и государственного управления
страны, наделение вновь учрежденного Съезда народных депутатов и
избираемого им ВС СССР реальными властными функциями, а также изменение
избирательной системы, прежде всего введение выборов на альтернативной
основе.
1989 год стал годом радикальных изменений, особенно в политической
структуре общества. Состоявшимся в 1989 году выборам народных депутатов
СССР (март - май) предшествовала невиданная в нашей стране избирательная
кампания, начавшаяся еще на исходе 1988 г. Возможность выдвижения
нескольких альтернативных кандидатов (на 2250 депутатских мест было
выдвинуто 9505 кандидатов) наконец-то давала советским гражданам
действительно выбирать одного из нескольких.
Треть народных депутатов избиралась от общественных организаций, что
позволило коммунистам, как наиболее массовой "общественной организации" на
Съезде иметь большинство, или, как говорят в цивилизованных странах -
лобби. Об этом было заявлено, как о достижении: доля коммунистов среди
народных депутатов оказалась 87% против 71.5% предыдущего созыва, на
основе чего делался громкий вывод о том, что в условиях свободы выбора был
подтвержден авторитет партии.
В выборах, проходивших 26 марта 1989 г. по 1500 территориальным и
национально-территориальным округам, участвовала 89.8% включенных в списки
избирателей. Эти выборы стали заметным сдвигом общества в сторону
демократии, по крайней мере, как тогда казалось. За работой Съезда следила
вся страна - повсеместно зафиксировано снижение производительности труда.
Первый Съезд народных депутатов СССР (25 мая - 9 июня 1989 г.) стал
весьма крупным политическим событием. Никогда еще не было такого в истории
этой страны. Конечно, сейчас можно с иронией смотреть на те баталии, что
происходили по Съезде, но тогда это выглядело победой демократии.
Практических результатов Съезда было немного, в частности был избран новый
ВС СССР. Было принято несколько общих постановлений, например Постановление
об основных направлениях внутренней и внешней политики СССР.
Дискуссии на втором Съезде народных депутатов СССР (12-24 декабря 1989
г.) носили более деловой характер по сравнению с первым Съездом. Второй
Съезд принял 36 нормативных актов, в т.ч. 5 законов и 26 постановлений.
Одним из центральных вопросов повестки дня второго Съезда народных
депутатов было обсуждение мер по оздоровлению экономики. Был обсужден
вопрос о борьбе с организованной преступностью. Съезд рассмотрел доклады
комиссия, посвященных как внешнеполитическим проблемам (оценка договора о
ненападении между СССР и Германией от 23 августа 1939 г., политическая
оценка ввода советских войск в Афганистан в 1979 г.) так и
внутриполитическим (о следственной группе Гдляна, о событиях в Тбилиси 9
апреля 1989 г, о привилегиях)...
Когда открылся Первый Съезд народных депутатов, многие возлагали на
него свои надежды на лучшую жизнь. Но, как и многим надеждам нашего народа,
им не суждено было оправдаться. Первый Съезд называют теперь "игрой в
демократию", каковой он, собственно, и являлся. Ко Второму Съезду интерес
людей уже заметно поутих. Народу уже стало ясно, что нельзя одним волшебным
махом сделать жизнь лучше. Реформа избирательной системы являлась делом
необходимым, но конкретного, насущного она народу дала немного.
Введение президентства.
Летом-осенью 1989 года реформаторы в КПСС, не захотевшие избавиться от
цепких объятий консерваторов, дали демократам возможность набрать
политическую силу и влияние, позволили им представить правоцентристское
единство в КПСС как стратегическую линию, а не как временный тактический
маневр. Ситуация в стране требовала решительного развития курса на
смешанную экономику, на создание правового государства и заключение нового
союзного договора. Все это объективно работало на демократов.
К зиме 1989/90 года политическая ситуация существенно изменилась.
Горбачев, не без оснований опасаясь, что весенние выборы в республиках
приведут к победе радикальных сил ("Демократическая Россия", РУХ и другие),
которые сразу же - по примеру Прибалтики - постараются занять независимую
позицию в отношении возглавляемого им Верховного Совета Союза, сделал шаг,
против которого он и его единомышленники выступали еще несколько месяцев
назад. Используя свой авторитет в возглавляемом им Верховным Совете СССР,
он сумел - при сопротивлении Межрегиональной депутатской группы - провести
решение об учреждении поста Президента СССР. Став Президентом, Горбачев
получил широкие политические полномочия и тем самым сильно укрепил свою
власть в стране.
Это было почти год назад. Но за прошедшее с тех пор время ситуация
вновь изменилась. Сначала произошел сдвиг "влево" в расстановке сил на
политической арене. В России победу на выборах, хотя и с минимальным
перевесом, одержал блок "Демократическая Россия". Лидером парламента РСФСР
стал Б.Н.Ельцин - неординарный политик: с одной стороны, он символизирует
"сильную личность" (известны те "крутые" методы, которыми Ельцин
пользовался в бытность его Первым секретарем МГК КПСС), с другой стороны -
он прост, открыт, демократичен, его политическому стилю присущ популизм.
Демократы возглавили Московский, Ленинградский, ряд советов других крупных
городов. Схожее положение создалось на Украине, в Молдове, Армении, Грузии,
в Прибалтийских республиках.
Затем политическая борьба перешла на государственный уровень.
Сложилось фактическое многовластие, при котором союзные и республиканские
структуры не могли ни действовать без оглядки друг на друга, ни
договориться между собой. "Война законов" между Союзом и республиками
велась с переменным успехом и к зиме 1990/91 года достигла апогея в связи с
трагическими событиями в Прибалтике, борьбой вокруг Союзного договора и
союзного бюджета. Все это происходило на фоне быстрого развала экономики,
межнациональной конфронтации между республиками и внутри их.
В результате наметился очередной сдвиг в умонастроениях общества. После
того, как в крупных индустриальных центрах России и Украины к власти пришли
демократы, прошло немало времени, но ситуация продолжала ухудшаться. Более
того, демократия явственно вырождалась в анархию, усиливая тоску по
"сильной руке". Подобные настроения овладели и Верховным Советом СССР: в
декабре он, опасаясь непредсказуемого развития событий, делегировал
Президенту дополнительные полномочия, а заодно - дополнительную
ответственность. Горбачев же в январе этого года сформировал новый Кабинет
министров, в котором ключевые посты заняли представители "просвещенной"
бюрократии и военно-промышленного комплекса.
Первый президент.
Избрание Горбачева на должность Генерального секретаря ЦК КПСС вовсе не
было предопределено расстановкой политических сил. Был, по признанию самого
Михаила Сергеевича, и другой кандидат. Но в результате скрытой, недоступной
простому смертному аппаратной игры победу одержала именно его команда.
Естественно, Горбачеву нужно было укрепиться у власти. А для того,
чтобы идеологически обосновать свою борьбу со "склеротическими
геронтократами", старой партийной гвардией, он вынужден был провозгласить
курс на обновление социализма с его ведущей и направляющей силой - КПСС.
Поначалу, в апреле, когда народ скорбил по поводу алкогольной кампании,
начались кадровые перестановки. Один за другим отправлялись на заслуженный
отдых партийные вожди областей и республик. Чисткой аппарата руководил
теперь уже подзабытый Егор Кузьмич Лигачев, и за два года справился со
своей задачей - рассадил преданных людей на все ключевые посты.
На этом все партийные "перестройки" до Горбачева, как правило,
заканчивались, но влияние Лигачева в партии возросло настолько, что генсек
почувствовал дыхание конкурента в затылок. И не успела новая номенклатура
припасть к кормушке, как Горбачев объявил о том, что перестройка
продолжается.
Однако "свалить" Лигачева на партийной арене оказалось не так-то
просто, и Горбачеву в конце концов пришлось создавать альтернативные
структуры в виде Верховного Совета и Съезда народных депутатов, чтобы
держать аппаратчиков в постоянном напряжении. В сидении на двух стульях
сразу Горбачев нашел для себя несомненную пользу: партократов всегда можно
было припугнуть демократами, а демократов - славой КПСС.
Наконец, на XVIII Съезде задача-максимум была выполнена: Горбачев
окончательно подмял под себя партаппарат, который даже смирился с переходом
к рынку и потерей европейских колоний. Но оказалось, что борьба за власть
не закончена, напротив - вступает в новую стадию. Инициативу теперь
перехватили демократы во главе с Б.Н.Ельциным.
Ельцин как Президент.
Существуют, видимо, несколько типов, моделей поведения "первого лица"
государства. "Вождь" знает, как надо, и ведет народ к новым и новым
свершениям. "Патрон" заботится о том, чтобы все члены большой семьи-
государства были довольны, сыты и друг друга не обижали."Аарбитр" следит за
соответствием всех проявлений жизни писаным и неписанным законам. И т. д.
Первая, "бунтарская", часть политической карьеры Ельцина, казалось,
закончилась 29 мая 1990 года, когда он был избран председателем Верховного
Совета России. Впрочем, трудно было ожидать, что в новой роли он напрочь
откажется от прежних политических привычек. Став через год президентом,
Ельцин вскоре продемонстрировал, что намерен сочетать в своей деятельности
все три модели поведения. Наверное, харизматический лидер так и должен был
себя вести, именно этого и ждали его приверженцы.
Осознавая себя внепартийным, выражающим интересы целого народа
президентом, Ельцин поневоле стремится держаться за все рычаги власти, не
довольствуясь ролью главы ее исполнительной ветви. Этим, по-видимому, и
обусловлен стиль поведения президента, который аналитики именуют
"конфронтационным". Конфронтация заложена в том, что Ельцин все время
стремится действовать в системе простейшей, привычной ему с 1987 года
схемы: массы и лидер. Советы, Конституционный суд и кто бы то ни было еще,
претендующий на самостоятельную политическую роль, т. е. на выражение части
"застолбленных" президентом народных интересов, неизбежно рискуют быть
объявленными "реакционными", "утратившими доверие" и т. п.
Одним из самых трудных, однако, испытаний, ожидавших Ельцина на посту
президента, стало другое - сочетание лозунгов "ДемРоссии" с императивом
российской державности. На первых порах Ельцин, как я помню, "раздавал"
суверенитеты "каждому по способностям", но обещал сберечь единство России.
Но ведь единство подлинной, исторической России, существовавшей с 1922 года
под псевдонимом "СССР", было разрушено в Беловежской пуще. Неясно, был ли
Ельцин инициатором беловежских соглашений; каким именно виделось ему тогда
СНГ и т. д. Но сам факт участия в уп-
разднении СССР стал, пожалуй, самым крупным и драматическим событием
политической биографии Ельцина. А когда в внутри РФ Чечня взяла "слишком
много" суверенитета, Ельцин попробовал вмешаться, но безуспешно. Теперь,
когда почти все российские автономии обзавелись собственными президентами и
конституциями, Ельцину, возможно, и хотелось бы снова оказаться
единственным президентом в своей стране, но не совсем ясно, как это
сделать. А Конституция написана уже и в Вятке, пишется в Туле ...
Некоторое время назад Ельцин вдруг объявил, что он "националист"
(конечно, в смысле приверженности национальной идее). Но следует все же
признать, что внутрироссийская региональная политика остается пока одним из
самых слабых мест администрации Ельцина.
Анализ либеральных и других движений.
Почему не успев народиться, демократия уступает место авторитарному
президентскому режиму и происходит "перестройка перестройки"?
Во-первых, демократия, в отличие от "демократизации", предполагает
определенный тип общественных отношений, и опыт мировой истории это
подтверждает. Прежде всего, демократия требует, чтобы в обществе друг другу
противостояли свободные и равные собственники, которые наделены всеми
гражданскими правами . Из этих предпосылок демократии у нас наличествует в
лучшем случае лишь одна - формальное равенство. Но равенство людей
несвободных (вспомните про паспортный режим, прописку, лимиты, визитки и
талоны), практически лишенных собственности. На такой почве демократизация
неизбежно ведет не к демократии, а к охлократии, к власти толпы, а не
народа. Если бы экономическая реформа продвигалась хотя бы вровень с
демократизацией!.. Но этого не получилось, а посему складывающиеся
политические формы и институты были лишены адекватного демократического
содержания и работали не столько на укрепление, сколько на дискредитацию
демократии.
Естественное и закономерное размежевание в стане демократических сил,
начавшееся буквально сразу после того, как им удалось решить свою первую
задачу - потеснить у кормила власти партийную номенклатуру, отнюдь не
укрепило шансы демократической перестройки. Пока демократы выступали
"против" власть предержащих, набирали очки в предвыборных кампаниях, они
были едины. На как только перед ними стал вопрос о позитивной программе
действий, в лагере победителей начались разногласия. Обнаружилось, что
наиболее организованное, опирающееся на мощную системы органов массовой
информации крыло демократов, стоит на праволиберальных, пробуржуазных
позициях. Более умеренные, но так же либеральные в целом позиции занимает
центристский блок. Существует также альтернативный им блок - "Левая
демократия". В него вошли некоторые малочисленные партии и движения
социалистической ориентации.
В таком размежевании нет ничего неожиданного: понятно, что интересы
будущих предпринимателей, будущих средних слоев и будущих наемных рабочих
по мере развития рыночных структур, мягко говоря, не могут быть во всем
одинаковы. Понятно и то, что располагая несравненно лучшей материальной и
пропагандистской базой, а так же искушенными идеологами, талантливыми
публицистами и умелыми ораторами, либералы завладели не только общественным
вниманием, но и определенным политическими рычагами.
Разумеется, и в стане советских либералов имеются свои проблемы и
разногласия. Однако расхождения во взглядах между представителями
либерального лагеря не очень существенны. Главное для них - категорическое
неприятие не только административно-командной системы, но и "гуманного,
демократического социализма". По общему мнению либералов, последний
несовместим с принципами свободы личности, неприкосновенности частной
собственности, политического плюрализма.
Гораздо серьезнее расхождения между либералами и другими нарождающимися
движениями - в первую очередь новым рабочим движением. В 1990 году была
образована Федерация независимых профсоюзов России, укрепил свои позиции
Соцпроф. Состоялся Второй съезд шахтеров, объявивший о создании нового
горняцкого профсоюза; аналогичные шаги предприняты рабочими в ряде других
отраслей промыш | |
