|
Реферат: Архітектор В.М. Риков (Культурология)
Україна
Національний аграрний університет
Реферат на тему:
Архітектор М. В. Риков
Виконав: студент групи Е-996
Микульський Олександр
Київ
1999
В. М. Риков був дуже цікавим і своєрідним архітектором-художником,
творчість якого позначена нескінченними шуканнями. Це людина з великим
творчим потенціалом, широкої ерудиції, відмінний фахівець будівельної
справи.
Народився Валеріан Микитович Риков у 1874 році в місті Тифлісі в сім'ї
педагога. Після закінчення Тамбовського реального училища він їде до
Петербурга, де успішно складає вступні екзамени на архітектурний відділ
Академії мистецтв.
Професійне вивчення архітектури він проходить у майстерні відомого
російського архітектора, професора, педагога Леонтія Миколайовича Молодому
Рикову було чому повчитися, адже Бенуа мав величезний досвід з будівництва,
багато будував у Петербурзі, Москві, Києві, Варшаві та інших містах. Тут
Риков вперше познайомився з роботами старих майстрів, навчився їх розуміти
і любити.
Професійне вивчення архітектури і перші роки своєї творчої діяльності
В. М. Риков почав в умовах складного суспільного життя.
Останні роки XIX і початку XX століть були роками інтенсивного
розвитку капіталізму, періодом загострення соціально-економічних протиріч в
Росії. В цей час швидко почали будуватися залізниці, великі промислові
підприємства, жилі прибуткові та різні торговельні будинки, спеціальні
навчальні заклади та ін. Разом з цим ріс і розвивався російський
пролетаріат.
Ще студентом архітектурного відділу Петербурзької Академії мистецтв
Валеріан Микитович починає свою професійну роботу архітектора.
В 1897—1899 роках він працює помічником архітектора в Петербурзі,
пізніше займає посаду помічника архітектора в місті Одеса виконуючи ряд
архітектурних проектів, в тому числі проект оформлення залу в приватному
будинку Фалц Фейна, проект і робочі креслення банку на колишній Херсонській
вулиці, проект огорожі і воріт для Одеського водогону та ін.
З 1900 по 1901 рік він працює технічним контролером на спорудженні
будинків Політехнічного інституту в Києві, бере участь в архітектурному
житті міста
У 1902 році Валеріан Микитович Риков закінчує з відзнакою
архітектурний відділ Академії мистецтв і одержує звання архітектора.
Пізніше за конкурсний проект «Синодальне подвір'я для Петербурга» йому
присвоюють звання архітектора-художника.
Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв В. М. Риков з
1902—1904 рр. працює архітектором на станції Жмеринка Південно-Західної
залізниці, де в співдружності з архітекторами 3. І. Журавсь
запроваджувались нові, ефективні на той час будівельні матеріали — метал і
бетон. В будівельній практиці Києва почали застосовувати спеціальну цеглу
для облицювання стін, різнокольорові керамічні плитки та майоліку. З
використанням відкриттів і винаходів у будівельній техніці був зроблений
великий крок вперед у створенні побутових вигод для мешканців міст
(санітарне та побутове обладнання).
Не дивлячись на посилений вплив модерну і декадансу на початку XX
століття, частина архітекторів при створенні більш значних і відповідальних
споруд незмінні поверталась до вивчення кращих пам'ятників світової і
російської архітектури, як основи творчих шукань. Тому в цей період серед
антихудожніх архітектурних споруд можна зустріти будівлі з високими
художніми якостями.
Під впливом модерну були майже всі зодчі того часу. Не уникнув цього і
В. М. Риков. Однак він не втратив реалістичної основи своєї творчості, йому
все ж вдалося зберегти певну строгість в архітектурі, до якої він завжди
прагнув. В. М. Риков незмінно стояв за модернізацію класики.
Найбільш цінним в «модерністському» періоді творчості В. М. Рикова є
те, що негативні властивості цього стилю зовсім не торкнулися його цілісної
художньої натури. Він сприйняв від модерну і розвинув лише те, що було
найбільш важливим і позитивним — гострий подих сучасності, почуття нових
архітектурних форм.
Споруди архітектора відзначаються високою культурою архітектурних
деталей, що завжди відповідали характерові, пропорціям та образові будинку
в цілому.
Першою будовою, що виявила творче обличчя В. М. Рикова як дозрілого
майстра архітектора-художника, є будинок «Народної аудиторії» по вулиці
Бульварно-Кудрявській (нині вулиця В. В. Воровського, № 26, де розміщується
Діпроцивільпромбуд).
Проект цього будинку розглядався на закритому конкурсі, організованому
«Киевским обществом содействия начальному образованию» у 1909 році і був
схвалений журі як один із кращих. Проект виконаний у стилі італійського
ренесансу з частковим застосуванням елементів стилю французького ренесансу.
В процесі самого будівництва (1909 рік) автор дещо переробив свій
початковий проект. Змінилися деякі пропорції будівлі, майже заново були
перерисовані та грунтовно перероблені окремі деталі.
Шукання архітектурного образу в процесі самого будівництва — одна із
характерних рис у творчій роботі Валеріана Микитовича. Цей напрям
виявляється і в наступній його архітектурно-будівельній практиці.
Цей перший архітектурний твір В. М. Рикова був свого роду заявкою на
право творити у вибраному напрямку, тут автор продемонстрував основні
прийоми своєї творчості, від яких майже не відступав протягом наступної
архітектурно-творчої діяльності. В передреволюційній забудові Києва будинок
«Народної аудиторії» можна вважати однією із кращих споруд того часу. Тут в
буденні дні організовувались лекції для дорослих, а в неділю відбувались
концерти. При будинку діяли майстерні, В яких виготовлялись світлові
картини для проекційних ліхтарів.
Маючи на увазі громадсько-освітнє значення «Народної аудиторії», В. М.
Риков відмовився на користь цієї аудиторії від будь-якої платні, яка була
йому нарахована за архітектурний нагляд на будівництві та визначена журі як
конкурсна премія.
В ці ж роки Валеріан Микитович бере участь у конкурсі на складання
проекту будинку публічної бібліотеки в місті Києві. Представлений на
конкурс проект був виконаний у стилі ренесансу і одержав премію, але, на
жаль, не здійснений в натурі. Міська дума прийняла для будівництва проект
архітектора Е. Л. Клаве. Будинок публічної бібліотеки збудований в 1911
році по вулиці Олександрійській (нині вулиця Кірова).
У 1911 році Київське товариство «Аполло» відбудувало театр-сад по
вулиці Меринговській, № 8 (нині вулиця Заньковецької). Ця споруда своїм
оздобленням зобов'язана мистецькому таланту архітектора-художника В. М.
Рикова.
Винахід кінематографа в кінці XIX століття вимагав створення нового
типу будинку—кінотеатру. Перші такі будівлі почали з'являтися у великих
містах і використовувалися приватними особами у вузько комерційних цілях.
У 1912 році в Києві на вулиці Хрещатику відбулося відкриття міського
кінотеатру А. А. Шанцера, проектуванням і будівництвом якого керував
архітектор-художник В. М. Риков.
В 30-х роках кінотеатр А. А. Шанцера за проектом автора був
переобладнаний під звуковий кінотеатр, якому було присвоєно ім'я Карла
Маркса. Це був перший звуковий кінотеатр у місті Києві. Під час Великої
Вітчизняної війни його зруйнували фашистські загарбники.
У 1912 році за дорученням Виставочного комітету (комітет по
влаштуванню в 1913 році в місті Києві Всеросійської виставки) В. М. Риков
проводив консультації проекту головного будинку виставки, який
передбачалось спорудити на Троїцькій площі, по сусідству з Троїцьким
народним будинком, в тій її частині, яка знаходилась між вулицями Мало-
Васильківською і Прозорівською.
Під час функціонування виставки цей будинок призначався для проведення
з'їздів, різних нарад, лекцій, концертів тощо. Його центральний зал
вміщував біля 3 тисяч глядачів. Вартість будівництва визначалася в 100
тисяч карбованців. Головний будинок передбачалося побудувати за типом
постійних будов з таким розрахунком, щоб після закінчення роботи виставки
його можна було використовувати для культурно-просвітніх цілей.
У Всеросійській виставці виявила бажання брати участь Швеція і
надіслала проект свого павільйону. Проект розглянуло правління виставки і
визнало необхідним переробити його, бо за рішенням він не відповідав стилю
інших павільйонів виставки (павільйон був запроектований у стилі шведських
сільських будівель). Переробку проекту було доручено В. М. Рикову, який за
порівняно короткий строк виконав його в строго класичному стилі. Потім
проект був надісланий в Стокгольм, де його розглянув і затвердив
спеціальний комітет, очолюваний головою шведського риксдагу.
Однією з кращих дореволюційних будов (1913 р.) В. М. Рикова є будинок
колишньої лікарні «Громади сестер-жалібниць червоного хреста» по вулиці
Марино-Благовіщенській (нині вулиця Саксаганського, 75, де знаходиться
Український науково-дослідний інститут клінічної медицини імені академіка
М. Д. Стражеска).
Будинок запроектовано в 3, 5 поверхи. На першому поверсі розміщені
амбулаторії, зали для відвідувачів, кабінети, кімнати для лікарів, аптека
та ін. На другому і третьому поверхах—приймальний зал, гуртожиток на 200
місць, дві великі аудиторії для курсів з допоміжними приміщеннями. В
півповерсі розміщені різні підсобні приміщення.
У цьому будинку, як і в попередніх своїх будовах, автор застосував
форми італійського ренесансу. На головному фасаді чітко виділяється
середній ризаліт, оздоблений тричетвертними коринфськими колонами. На
колонах тримається розкрепований антаблемент, на якому розміщені чотири
алегоричні фігури роботи відомого скульптора Ф. П. Балевенського. Ці
скульптури символізують ідеї милосердя, любові, медицини і життя. Бокові
фасади відзначаються ритмом вікон і деталей, що гармонійно пов'язує їх з
головним фасадом.
У передреволюційні роки (1909—1914) Валеріану Микитовичу доводилося
проектувати та будувати і в інших стилях, які іноді нав'язували замовники.
Зокрема, він будує цілий ряд жилих будинків (або як їх тоді називали
«прибуткових» будинків) в формах своєрідного еклектизму, де декоративні
елементи модерну пов'язувалися з елементами архітектурної класики.
На замовлення Південно-Західного товариства заохочення кіннозаводства
В. М. Риковим було складено проект і під його наглядом побудовано в одному
з мальовничих куточків Печерська, по сусідству з Печерською лаврою, бесідку
іподрому. Ця оригінальна за своїми формами будівля, як і будівлі минулих
років, виконана в традиційному стилі ренесансу. Проектування бесідки велось
в співдружності з видатним скульптором Ф. П. Балевенським.
Слід відзначити, що основні будівельні роботи по спорудженню бесідки
здійснювалися взимку, кладка цегли і бетонування виконувались на морозі.
Як відомо, в 30-х роках цей метод будівництва був підтверджений
спеціальними дослідними роботами, проведеними науково-дослідними
інститутами України, після чого він почав застосовуватися в будівельній
практиці.
3 травня 1925 року громадськість міста Києва відзначила 25-річний
ювілей творчої діяльності Валеріана Микитовича Рикова у Київському
художньому інституті. Ювіляр пройшов багатий досвідом шлях виробничої і
педагогічної діяльності, на якому він безперервно поєднував копітку роботу
архітектора і громадського діяча. За всю свою діяльність Валеріан Микитович
досяг небувалої для архітектора цифри будов. Біля 300 будов різного
характеру побудовані за безпосередньою участю В. М. Рикова.
У 1925 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на створення проекту
кінофабрики в місті Києві. На конкурс було подано 20 проектів. Як відомо,
журі конкурсу ухвалило до будівництва проект В. М. Рикова
Будівництво Київської кінофабрики мало велике культурне і господарське
значення.
У 1925—1930 роках В. М. Риков працює консультантом по будівництву і
ремонту кінотеатрів Українфільму. Маючи тісний зв'язок з цією організацією,
він у 1928—1929 роках проектує ряд кінотеатрів для України, зокрема для
міста Києва (нині діючий кінотеатр «Октябрь» на Подолі), для Харкова,
Вінниці, Кривого Рогу, Тульчина та ін.
Нестача жилої площі, яка особливо відчувалась в перші післяреволюційні
роки, спонукала інженерно-технічних працівників міста Києва в 1926 році
організувати свій житлово-будівельний кооператив, який намітив будівництво
жилого будинку по вулиці Пушкінській, 7. Автор проекту будинку В. М. Риков
за участю проф. В. Л. Обремського, архітекторів Зекцера і Карпова .
В 1929—1930 роках В. М. Риков складає проекти київської фотофабрики та
зоотехнічного корпусу для сільськогосподарського інституту в місті Києві. В
ці ж роки він консультує проекти Укржитлобуду по квартальній забудові в
районах Подолу, Куренівки, Печерська та Шулявки.
В цей час виникає необхідність у надбудові Держбанку (по вулиці
Жовтневої Революції).
Як відомо, стара частина будівлі була споруджена в 1902—1905 роках.
Тоді для будинків Державного банку найбільш охоче використовувались готові
елементи палацової архітектури італійського раннього Відродження. Таким був
і будинок Держбанку в Києві архітекторів О. М. Вербицького і О. В.
Кобелєва, фасад якого прикрасили поліровані колони та багата орнаментика. В
інтер'єрі найвишуканіше оздоблено операційний зал. Особливе місце в його
планіровці займають касові комори та сейфи, збудовані з залізобетону.
Фасади і внутрішня обробка будинку виконувались італійськими майстрами.
Зробити надбудову в цілком уже закінченому архітектурному творі — ідея
досить смілива. Навіть у самого автора — О. В. Кобелєва виникали сумніви в
кінцевому результаті цієї роботи. Проте він погодився на складання проекту
такої надбудови.
Паралельно з О. В. Кобелєвим над цим проектом працював і В. М. Риков,
який розробив декілька цікавих варіантів. Загалом обидва архітектори
провели досить велику творчу роботу і досягли бажаних наслідків.
До здійснення був прийнятий варіант, розроблений в співробітництві
архітекторами О. В. Кобелєвим і В. М. Риковим. В представленому проекті
надбудова головного фасаду прикрашалася 40 колонами висотою 6—8 м,
виготовленими з лабрадору. Найбільш трудомістким в надбудові було цегляне
мурування стін з одночасним підніманням даху.
Коли надбудову було закінчено і знято риштування (вересень 1934 року),
то всі побоювання відпали. Вона була виконана так вдало, з такою
майстерністю, що не лише не порушила суцільності та гармонії всієї будівлі,
а, навпаки, надала їй більшої архітектурної виразності і монументальності,
а архітектурно-художні якості споруди тільки виграли від реконструкції.
В. М. Риков спроектував і збудував будинок іподрому. Перший варіант
проекту передбачав 1700 місць для сидіння і 2500 місць для стояння (під
покрівлею). У 1936 році будинок іподрому передбачалось збільшити і з боку
бігових доріжок спорудити залізобетонні трибуни, довівши кількість місць
для сидіння до 3000 і для стояння до 5000. В залах будинку розміщався
великий ресторан, буфети, каси та оркестрові балкони
Проектом передбачалося сполучення головного будинку з центральним
полем через залізобетонні тунелі під доріжками.
Архітектура будинку іподрому витримана в стилі старої незруйнованої
частини будівлі. Головний фасад має два арочні входи—один загальний, а
другий парадний, що веде до урядових лож. Арки прикрашені барельєфами та
скульптурою на спортивні теми.
До правої і лівої сторін головного будинку примикає монументальна
огорожа, що закінчується скульптурою «Жокей на колісниці».
Новий проект передбачає одночасне випробування 300 коней, для чого
запроектовано ціле містечко з спеціальними будовами. Тут передбачені також
жилі будинки для обслуговуючого персоналу в кількості 450 чоловік.
Запроектовано три бігові грунтові доріжки. Спеціальне оброблення
грунту дозволить зробити їх без пороху, еластичними, з водонепроникною
поверхнею.
У 1936—1937 роках під керівництвом В. М. Рикова розроблено проект
двозального кінотеатру на 1200 місць, який розпочали будувати на
Червоноармійській вулиці, 19.
Досить вдало був вирішений план кінотеатру. Глядач з першого поверху
широкими сходами вільно піднімався на другий, де розміщуються просторі
фойє. Із фойє запроектовані входи до двох залів (кожен на 600 глядачів).
Автори проекту велику увагу звернули на внутрішнє і зовнішнє
оформлення будинку, загальна кубатура якого складала біля 35 тис. куб. м.
Це був перший у Радянському Союзі двозальний кінотеатр. Однак Вітчизняна
війна перешкодила закінченню цього будівництва. У 1952 році недобудовану
споруду було перероблено на тризальний кінотеатр «Київ» — тепер один з
найбільших у Києві.
У 1936 році В. М. Риков бере участь у конкурсі на складання проекту
будинку Верховної Ради Української РСР.
У стильовому відношенні проект добре пов'язаний з навколишніми
будовами. Досить вдало запроектований зал; в ньому компактно розміщені
місця у вигляді амфітеатру, що дає великі переваги в одержанні найкоротшої
відстані між місцями делегатів і президією. Добре вирішені ложі для членів
уряду (біля президії). Зручно розташовані ложі для преси і дипломатичного
корпусу. Зал і приміщення, що до нього примикають, достатньо забезпечені
денним світлом.
Крім безпосередньої роботи над створенням різних архітектурних
проектів, В. М. Риков брав участь у журі різних конкурсів, спеціальних
комісіях, експертизах, технічних консультаціях.
Так, з 1926 по 1939 роки В. М. Риков—член журі конкурсу на проект
будинку Держпрому в місті Харкові; голова журі конкурсу на проект
кінотеатрів у містах Києві та Харкові; член журі конкурсу на проект
Київського кооперативного інституту Укооппромспілки та театру для міста
Тирасполя; член журі конкурсу на проект кінотеатрів для сіл України, на
проектування шкіл; голова журі по присудженню премій за кращий проект і
кращу будову на Україні; член журі конкурсу на продувати густу мережу
робітничих клубів, театрів, бібліотек, створити інші типи громадських
будівель.
Про широкий кругозір В. М. Рикова в галузі архітектури і будівництва
можна скласти уявлення, познайомившись з тематикою його лекцій, доповідей,
з якими він виступав у Києві, Харкові та інших містах України.
В. М. Риков був не тільки відомим архітектором, але й талановитим
художником. Він вважався першокласним рисувальщиком, добре володів олівцем,
малював багато і з захопленням. Роботи Валеріана Микитовича з живопису,
особливо його акварелі, відзначаються художньою майстерністю,
спостережливістю, влучністю, здатністю бачити красу і легко, невимушене
розповідати про неї вільними, упевненими рухами пензля.
На традиційних виставках, які періодично влаштовувались у місті Києві,
часто можна було бачити художні твори В. М. Рикова. Так, у 1914 і 1915
роках він виставляє свої акварелі і декоративні панно-гобелени, які потім
були продані.
Велика виставка власних архітектурних праць: рисунків олівцем і
акварелей була влаштована в честь 25-річного ювілею творчої діяльності В.
М. Рикова в Київському художньому інституті в 1925 році. Крім того, його
роботи можна було зустріти і на інших періодичних виставках, зокрема на
виставці творчих робіт архітекторів України, що відбулася в 30 роках та ін.
Значне місце в житті В. М. Рикова займала педагогічна діяльність, яку
він розпочав у перші роки після закінчення Петербурзької Академії мистецтв.
У 1904 році його запрошують у Київський політехнічний інститут на
посаду викладача проектування, архітектурного креслення і малювання на
механічному та інженерному факультетах, де він без перерви працює до 1910
року.
З 1910 по 1912 роки В. М. Риков займає посаду штатного викладача
архітектури на вищих технічних курсах професора Пермінова.
З 1906 по 1919 рік він безперервно працює викладачем архітектури,
креслення, малювання і проектування в Київському художньому училищі, яке в
той час було підпорядковано Петербурзькій Академії мистецтв; тут же він
значився членом Ради училища.
У 1917 році його обирають головою комісії по розробці статуту
архітектурного інституту. Згодом він стає ректором цього інституту, а
пізніше професором, викладає курс проектування і будівельні конструкції.
У 1924—1934 роках у Київському художньому інституті В. М. Риков
виконує цілий ряд обов'язків на архітектурному факультеті: професора
промислової і житлової та проектної майстерень, декана архітектурного
факультету, професора по курсу енциклопедії будівельного мистецтва і
технології будівельних матеріалів, керує проектуванням на механічному і
електричному факультетах Київського політехнічного інституту. В 1934—1941
роках він працює на посаді керівника кафедри архітектурного проектування і
деякий час виконує обов'язки директора Київського художнього інституту,
керує архітектурно-художньою навчальною майстернею цього ж інституту.
В спеціальних учбових закладах Києва під керівництвом В. М. Рикова
виховувались молоді кадри зодчих, які захоплювались творчими ідеями свого
учителя.
В своїй педагогічній практиці В. М. Риков вимагав від студентських
робіт яскравої, образної виразності. Він не поривав з архітектурою
минулого, приділяючи особливо велику увагу вивченню класичної архітектурної
спадщини. Він прагнув пробудити у своїх учнів інтерес і любов до творчості
визначних майстрів минулого; вимагав від студентів не механічного
копіювання архітектурних форм класики, а розуміння внутрішньої логіки їх
побудови.
Відносився Валеріан Микитович до своїх учнів завжди по-дружньому і
тепло. Він вважав їх продовжувачами своєї творчої лінії, своїх творчих
ідей. Не шкодуючи ні часу, ні сил. Валеріан Микитович просиджував над їх
кресленнями цілими годинами.
В. М. Риков виховав цілу плеяду архітекторів, які в свій час навчалися
в Київському художньому інституті і Київському політехнічному інституті .
Багато з них своїми архітектурними творами прикрасили міста і села нашої
неосяжної країни. Деякі з них одержали звання професора або доцента, інші
працюють провідними архітекторами або керівниками великих проектних
організацій тощо.
Всі вони тепло згадують свого учителя — людину незгасаючого оптимізму,
який передавався тим, хто з ним зустрічався. Великою повагою користувався
він серед своїх колег як хороший спеціаліст і товариш.
Реферат на тему: Архітектура і мистецтво Русі
Україна
Національний аграрний університет
Реферат на тему:
Архітектура і мистецтво Київської Русі
Виконав: студент групи Е-996
Микульський Олександр
Київ
1999
Архітектура
Недарма говорять, що архітектура - це душа народу, втілена в камені. До
Русі цього відноситься лише з деякою поправкою. Русь довгі роки була
країною дерев'яною, і її архітектура, поганські молитовні, фортеці, тереми,
хати будувалися з дерева. У дереві руська людина, насамперед як і народи,
що жили поруч із східними слов'янами, виражала своє сприйняття будівельної
краси, почуття пропорцій, злиття архітектурних споруд із навколишньою
природою. Якщо дерев'яна архітектура восходить в основному до Русі
поганського, то архітектура кам'яна пов'язана з Руссю вже християнською. На
жаль, древні дерев'яні будівлі не збереглися до наших днів, але
архітектурний стиль народу дійшов до нас у пізніших дерев'яних спорудах, у
древніх описах і малюнках. Для руської дерев'яної архітектури була
характерна багатоярусність будівель, увенчивание їхніми башточками і
теремами, наявність різного роду прибудов - клітей, переходів, сіней.
Вигадливе художнє різьблення по дереву була традиційною прикрасою руських
дерев'яних будівель. Ця традиція живе в народі і до теперішнього часу.
Перша кам'яна будівля на Русі з'явилася наприкінці X в. - знаменита
Десятинна церква в Києві, споруджена за вказівкою князя Володимира
Хрестителя. На жаль, вона не збереглася. Зато донині стоїть знаменита
київська Софія, зведена декількома десятиліттями пізніше.
Обидва храми були побудовані візантійськими майстрами зі звичної для них
плінфи - великої пласкої цегли розміром 40/30/3 см. Розчин, що з'єднує ряди
плінфи, являв собою суміш вапна, піску і товченої цегли. Червона плінфа і
рожевий розчин робили стіни візантійських і перших руських храмів нарядно-
смугастими.
Будували з плінфи в основному на півдні Русі. На півночі ж, у далекому
від Києва Новгороді, віддавали перевагу каменю. Правда, арки і склепіння
викладували все-таки з цегли. Новгородський камінь «сірий плитняк» -
природний грубий валун. З нього без всякого обробітку клали стіни.
Наприкінці XV в. На Русі з'явився новий матеріал - цегла. Він одержав
широке поширення, тому що був дешевше і доступніше каменю.
Світ Візантії, світ християнства, країн Кавказу привнесли на Русь новий
будівельний досвід і традиції: Русь сприйняло спорудження своїх церков по
образу хрестово-купольного храму греків, квадрат, розчленований чотирма
стовпами, складає його основу, що примикають до підкупольного простору
прямокутні осередки утворять архітектурний хрест. Але цей зразок грецькі
майстри, що прибули на Русь, починаючи із часу Володимира, а також працюючі
з ними руські умільці застосовували до традицій руської дерев'яної
архітектури, звичної для руського ока і милої серцю, якщо перші руські
храми, у тому числі Десятинна церква, наприкінці X в. були вибудовані
грецькими майстрами в суворій відповідності з візантійськими традиціями, то
Софійський собор у Києві відбив сполучення слов'янських і візантійських
традицій: на основу хрестово-купольного храму були поставлені тринадцять
веселих глав нового храму. Ця східчаста піраміда Софійського собору
воскресила стиль руського дерев'яного зодчества.
Софійський собор, створений у час ствердження й піднімання Русі при
Ярославі Мудрому, показав, що будівництво - це теж політика. Цим храмом
Русь кинула виклик Візантії, її визнаній святині - константинопольському
Софійскому собору. У XI в. виросли Софійські собори в інших важливих
центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, і кожний із них претендував на свій,
незалежний від Києва престиж, як і Чернігів, де був споруджений
монументальний Спасо-Преображенский собор. По всієї Русі були побудовані
монументальні багатокупольні храми з товстим і стінами, маленькими
віконцями, свідчення мощі і краси.
Одночасно будувалися храми в Новгороді і Смоленську, Чернігові і Галичі.
закладалися нової фортеці, споруджувалися кам'яні палаци, палати багатих
людей. Характерною рисою руської архітектури тих десятиліть стало
різьблення по каменю, що прикрашає споруди
Інший рисою, що ріднить усю руську архітектуру тієї доби, стало органічне
сполучення архітектурних споруд із природним ландшафтом. Подивитесь, як
поставлені і донині стоять руські церкви, і ви зрозумієте, про що мова йде.
Мистецтво
Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям
християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види
мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьбяри по
дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських
богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили
ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти,
граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних
вождів, розважали простий народ.
Христианская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст.
Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського
Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському
мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що
уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над
плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних
принципів християнства. У візантійському мистецтві, що рахувалося в ті часи
самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і
музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному по церковних канонах,
де відсікало усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і
строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність,
«божественність» грецьких церковних молитов і песнопений, сам храм, що стає
місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиво візантійському
мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в
християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в
мистецтві, на думку византийцев, повинно було виражати цю ідею лише раз і
на завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем
канонів, що диктувала церква.
І от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму
виконанню мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням
східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла,
із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З
перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі
всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень.
Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI
в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало руське
дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI в. сувора
аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем
руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли
в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився
печерський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він
«иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання
було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже
своєрідно: на одну частину купувала усе, що було необхідно для його
ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир.
Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески
Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і
руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті.
На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і
зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий,
мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою
художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім
зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість:
образи їх стали більш м'якими, округлими.
Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами
стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас
дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы»,
де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і
гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій
Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе розуміючим
суддею людського роду. У иконе «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів
відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала
чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спасу на
Нередице біля Новгорода (кінець XII в.).
На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях
і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів.
Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала
Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в
Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що запам'ятали сувору
владну жінку, що простирає руки над людством. Ярославські ж умільці зробили
образ Богородиці тепліше, людяніше. Це насамперед мати-заступниця, що несе
людям допомогу і співчуття, византійці бачили Богородицю по-своєму, руські
живописці - по-своєму.
Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво
різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси
взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.
Чудовим різьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою
повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне
і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в.
Стасов писав: «Є ще прірва людей, що уявляють, що потрібно бути витонченим
тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в
усім винятковому, особливому, а що стосується до іншого, то можна
розправлятися як ні потрапило - мовляв, пусте і нісенітне... Немає,
теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у
витончених формах, у постійній художній зовнішності простерлася вже на
сотні тисяч речей, що щодня оточують наше життя». Древні русичі,
огороджуючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили
справедливість цих слів.
Це стосувалося не тільки різьблення дереву і каменю, але і багатьох видів
художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали
староруські ювеліри - золотих і срібних діл майстри. Вони робили браслети,
сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом,
емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливими старанням і
любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом
може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад
«Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника
Остромира в часи Ярослава Мудрого.
Дотепер викликають зехоплення зроблені київським ремісником сережки (ХI-
ХII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних
конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром
0,02 см. На колечках закріплені малюсінькі зернятка срібла діаметром 0,04
см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі
важко.
Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У
«Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що
«напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали».
На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на
дерев'яних духових і струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних
повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних
творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються
вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр.
Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших видних руських
владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, розповідачі казок,
виконавці на струнних інструментах.
І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор
- пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних,
застільних, похоронних піснях відбивалися багато рис життя людей того часу.
Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених
викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у більш пізніх - коли їх
викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і
нареченої, і батьків на шлюб.
Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой -
це богатир, захисник народу. Богатирі володіли величезною фізичною силою.
Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не
махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це
був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої
необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із
народу, селянський син. Народні богатирі володіли також величезною
чарівницькою силою, мудрістю, хитрістю. Так, богатир Волхв Всеславич міг
обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги.
Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із
селянського середовища, - боярський син Добриня Никитич, представник
духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них мав свій
характер, своїми особливостями, але усі вони були як би виразниками
народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих
ворогів.
У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні
зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з котрими глибоко ввійшла у
свідомість народу. Під ім'ям Тугарина проглядається узагальнений образ
половців із їхнім ханом Тугорканем , боротьба з який зайняла цілий період в
історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться
Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі
вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його прохання про захист
Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи.
Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і
нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одне
загальне діло - діло народу. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира
не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі злився
узагальнений образ і Володимира Святославича - воїтеля проти печенігів, і
Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образ інших князів -
сміливих, мудрих, хитрих. А в більш древніх билинах відбилися легендарні
часи боротьби східних слов'ян із киммерийцами, сарматами, скіфами, із усіма
тими, кого степ настільки щедро посилав на завоювання східнослов'янських
земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що
розповідають про неї, те саме що епос Гомера, древньому епосу інших
європейських і індоєвропейських народів .
| |
