|
Реферат: Архітектура і мистецтво Русі (Культурология)
Україна
Національний аграрний університет
Реферат на тему:
Архітектура і мистецтво Київської Русі
Виконав: студент групи Е-996
Микульський Олександр
Київ
1999
Архітектура
Недарма говорять, що архітектура - це душа народу, втілена в камені. До
Русі цього відноситься лише з деякою поправкою. Русь довгі роки була
країною дерев'яною, і її архітектура, поганські молитовні, фортеці, тереми,
хати будувалися з дерева. У дереві руська людина, насамперед як і народи,
що жили поруч із східними слов'янами, виражала своє сприйняття будівельної
краси, почуття пропорцій, злиття архітектурних споруд із навколишньою
природою. Якщо дерев'яна архітектура восходить в основному до Русі
поганського, то архітектура кам'яна пов'язана з Руссю вже християнською. На
жаль, древні дерев'яні будівлі не збереглися до наших днів, але
архітектурний стиль народу дійшов до нас у пізніших дерев'яних спорудах, у
древніх описах і малюнках. Для руської дерев'яної архітектури була
характерна багатоярусність будівель, увенчивание їхніми башточками і
теремами, наявність різного роду прибудов - клітей, переходів, сіней.
Вигадливе художнє різьблення по дереву була традиційною прикрасою руських
дерев'яних будівель. Ця традиція живе в народі і до теперішнього часу.
Перша кам'яна будівля на Русі з'явилася наприкінці X в. - знаменита
Десятинна церква в Києві, споруджена за вказівкою князя Володимира
Хрестителя. На жаль, вона не збереглася. Зато донині стоїть знаменита
київська Софія, зведена декількома десятиліттями пізніше.
Обидва храми були побудовані візантійськими майстрами зі звичної для них
плінфи - великої пласкої цегли розміром 40/30/3 см. Розчин, що з'єднує ряди
плінфи, являв собою суміш вапна, піску і товченої цегли. Червона плінфа і
рожевий розчин робили стіни візантійських і перших руських храмів нарядно-
смугастими.
Будували з плінфи в основному на півдні Русі. На півночі ж, у далекому
від Києва Новгороді, віддавали перевагу каменю. Правда, арки і склепіння
викладували все-таки з цегли. Новгородський камінь «сірий плитняк» -
природний грубий валун. З нього без всякого обробітку клали стіни.
Наприкінці XV в. На Русі з'явився новий матеріал - цегла. Він одержав
широке поширення, тому що був дешевше і доступніше каменю.
Світ Візантії, світ християнства, країн Кавказу привнесли на Русь новий
будівельний досвід і традиції: Русь сприйняло спорудження своїх церков по
образу хрестово-купольного храму греків, квадрат, розчленований чотирма
стовпами, складає його основу, що примикають до підкупольного простору
прямокутні осередки утворять архітектурний хрест. Але цей зразок грецькі
майстри, що прибули на Русь, починаючи із часу Володимира, а також працюючі
з ними руські умільці застосовували до традицій руської дерев'яної
архітектури, звичної для руського ока і милої серцю, якщо перші руські
храми, у тому числі Десятинна церква, наприкінці X в. були вибудовані
грецькими майстрами в суворій відповідності з візантійськими традиціями, то
Софійський собор у Києві відбив сполучення слов'янських і візантійських
традицій: на основу хрестово-купольного храму були поставлені тринадцять
веселих глав нового храму. Ця східчаста піраміда Софійського собору
воскресила стиль руського дерев'яного зодчества.
Софійський собор, створений у час ствердження й піднімання Русі при
Ярославі Мудрому, показав, що будівництво - це теж політика. Цим храмом
Русь кинула виклик Візантії, її визнаній святині - константинопольському
Софійскому собору. У XI в. виросли Софійські собори в інших важливих
центрах Русі - Новгороді, Полоцьку, і кожний із них претендував на свій,
незалежний від Києва престиж, як і Чернігів, де був споруджений
монументальний Спасо-Преображенский собор. По всієї Русі були побудовані
монументальні багатокупольні храми з товстим і стінами, маленькими
віконцями, свідчення мощі і краси.
Одночасно будувалися храми в Новгороді і Смоленську, Чернігові і Галичі.
закладалися нової фортеці, споруджувалися кам'яні палаци, палати багатих
людей. Характерною рисою руської архітектури тих десятиліть стало
різьблення по каменю, що прикрашає споруди
Інший рисою, що ріднить усю руську архітектуру тієї доби, стало органічне
сполучення архітектурних споруд із природним ландшафтом. Подивитесь, як
поставлені і донині стоять руські церкви, і ви зрозумієте, про що мова йде.
Мистецтво
Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям
християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види
мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьбяри по
дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських
богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили
ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти,
граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних
вождів, розважали простий народ.
Христианская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст.
Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського
Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському
мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що
уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над
плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних
принципів християнства. У візантійському мистецтві, що рахувалося в ті часи
самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і
музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному по церковних канонах,
де відсікало усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і
строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність,
«божественність» грецьких церковних молитов і песнопений, сам храм, що стає
місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиво візантійському
мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в
християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в
мистецтві, на думку византийцев, повинно було виражати цю ідею лише раз і
на завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем
канонів, що диктувала церква.
І от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму
виконанню мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням
східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла,
із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З
перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі
всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень.
Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI
в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало руське
дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI в. сувора
аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем
руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли
в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився
печерський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він
«иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання
було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже
своєрідно: на одну частину купувала усе, що було необхідно для його
ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир.
Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески
Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і
руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті.
На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і
зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий,
мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою
художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім
зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість:
образи їх стали більш м'якими, округлими.
Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами
стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас
дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы»,
де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і
гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій
Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе розуміючим
суддею людського роду. У иконе «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів
відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала
чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спасу на
Нередице біля Новгорода (кінець XII в.).
На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях
і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів.
Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала
Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в
Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що запам'ятали сувору
владну жінку, що простирає руки над людством. Ярославські ж умільці зробили
образ Богородиці тепліше, людяніше. Це насамперед мати-заступниця, що несе
людям допомогу і співчуття, византійці бачили Богородицю по-своєму, руські
живописці - по-своєму.
Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво
різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси
взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.
Чудовим різьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою
повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне
і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в.
Стасов писав: «Є ще прірва людей, що уявляють, що потрібно бути витонченим
тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в
усім винятковому, особливому, а що стосується до іншого, то можна
розправлятися як ні потрапило - мовляв, пусте і нісенітне... Немає,
теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у
витончених формах, у постійній художній зовнішності простерлася вже на
сотні тисяч речей, що щодня оточують наше життя». Древні русичі,
огороджуючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили
справедливість цих слів.
Це стосувалося не тільки різьблення дереву і каменю, але і багатьох видів
художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали
староруські ювеліри - золотих і срібних діл майстри. Вони робили браслети,
сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом,
емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливими старанням і
любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом
може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад
«Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника
Остромира в часи Ярослава Мудрого.
Дотепер викликають зехоплення зроблені київським ремісником сережки (ХI-
ХII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних
конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром
0,02 см. На колечках закріплені малюсінькі зернятка срібла діаметром 0,04
см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі
важко.
Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У
«Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що
«напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали».
На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на
дерев'яних духових і струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних
повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних
творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються
вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр.
Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших видних руських
владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, розповідачі казок,
виконавці на струнних інструментах.
І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор
- пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних,
застільних, похоронних піснях відбивалися багато рис життя людей того часу.
Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених
викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у більш пізніх - коли їх
викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і
нареченої, і батьків на шлюб.
Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой -
це богатир, захисник народу. Богатирі володіли величезною фізичною силою.
Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не
махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це
був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої
необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із
народу, селянський син. Народні богатирі володіли також величезною
чарівницькою силою, мудрістю, хитрістю. Так, богатир Волхв Всеславич міг
обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги.
Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із
селянського середовища, - боярський син Добриня Никитич, представник
духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них мав свій
характер, своїми особливостями, але усі вони були як би виразниками
народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих
ворогів.
У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні
зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з котрими глибоко ввійшла у
свідомість народу. Під ім'ям Тугарина проглядається узагальнений образ
половців із їхнім ханом Тугорканем , боротьба з який зайняла цілий період в
історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться
Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі
вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його прохання про захист
Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи.
Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і
нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одне
загальне діло - діло народу. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира
не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі злився
узагальнений образ і Володимира Святославича - воїтеля проти печенігів, і
Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образ інших князів -
сміливих, мудрих, хитрих. А в більш древніх билинах відбилися легендарні
часи боротьби східних слов'ян із киммерийцами, сарматами, скіфами, із усіма
тими, кого степ настільки щедро посилав на завоювання східнослов'янських
земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що
розповідають про неї, те саме що епос Гомера, древньому епосу інших
європейських і індоєвропейських народів .
Реферат на тему: Архитектура Византии
Архитектура Византии
В конце IV столетия после разделения Римской империи и переноса
императором Константином своей резиденции в греческую Византию ведущая роль
в политической, экономической и общественной жизни переходит в восточную
часть. С этого времени начинается эпоха византийского государства, центром
которого стала его новая столица — Константинополь. История архитектуры
Византии делится на три периода: ранне-византийский (V—VIII вв.), средне-
византийский (VIII—XIII вв.) и позд-невизантийский (XIII—XV вв.). Временем
высшего расцвета был первый период, особенно время царствования Юстиниана
(20—60 гг. VI в.), когда Византия превратилась в могущественную державу,
покорившую помимо Греции и Малой Азии народы Передней Азии, южного
Средиземноморья, Италии и Адриатики.
Продолжая античные традиции, Византия наследовала также культурные
достижения завоеванных народов. Глубокий синтез античных и восточных
элементов составляет характерную черту византийской культуры.
Господство христианской идеологии сказалось на развитии доминирующих
типов монументального каменного строительства. Поиски композиции церкви в
соответствии с назначением здания сочетались с задачей утверждения
императорского могущества. Это обусловило известное единство поисков и
относительную общность развития типов культовых зданий, несмотря на
региональные различия, в которых проявлялись особенности и традиции
отдельных народов.
Важнейшим вкладом Византии в историю мирового зодчества является
развитие купольных композиций храмов, выразившееся в появлении новых типов
структур — купольной базилики, центрической церкви с куполом на восьми
опорах и крестово-купольной системы. Развитие первых двух типов падает на
ранневизантийский период. Крестово-купольная система храмов получила
широкое распространение в период средне-византийской архитектуры.
К византийской эпохе относится и сложение монастырей как особого типа
архитектурных комплексов. Наиболее своеобразны загородные монастыри, обычно
представляющие собой обнесенные стенами укрепленные пункты, внутри которых
помимо жилых и хозяйственных построек монахов сооружалась обширная
трапезная и доминирующее здание — церковь. Здания и крепостные сооружения,
располагаясь чаще всего на возвышенном месте асимметрично, представляли
собой гармонически согласованные пространственные композиции — ансамбли.
Архитектура Византии наследовала от Рима его достижения в области
арочно-сводчатых конструкций. Однако бетонная техника не была воспринята в
Византии; стены обычно складывались из кирпича или тесаного камня, и также
из кирпича с каменными прокладками или из камня с прокладками из кирпича.
Своды делались из кирпича или камня. Перекрытия — по большей части
сводчатые, иногда сочетавшиеся с деревянными конструкциями. Наряду с
куполами и цилиндрическими сводами были широко распространены крестовые
своды. В опирании купола на квадратное основание нередко использовался
восточный прием — тромпы.
Наиболее существенным конструктивным достижением византийской
архитектуры является разработка системы опирания купола на отдельно стоящие
четыре опоры с помощью парусного свода. Вначале купол опирался
непосредственно на паруса и подпружные арки; позднее между куполом и
опорной конструкцией стали устраивать цилиндрический объем — барабан, в
стенах которого оставляли проемы для освещения подкупольного пространства.
Эта конструктивная система позволила освободить интерьер зданий от
громоздких стен и еще более расширить внутреннее пространство. Той же идее
пространственности интерьера служил прием подпирания подпружных арок
полукуполами, создающими вместе с куполом единое пространство, иногда
достигавшее очень больших размеров. Взаимное уравновешивание сводов — одно
из выдающихся достижений византийской архитектуры. Использование
пространственных форм, обладающих в силу геометрического строения
жесткостью и устойчивостью, позволило свести до минимума массивность
опорных конструкций, рационально распределить в них строительные материалы,
получить значительную экономию в трудовых и материальных затратах.
Основными строительными материалами был плоский кирпич — плинфа
толщиной около 5 см, укладываемый на растворе. Наиболее употребляемый
размер плинфы 35,5Х Х35,5Х5,1 см. В восточных областях империи, богатых
карьерами известняков и туфа, применялась кладка из тесаных камней на
растворе (Сирия, Закавказье).
В растворе использовали известь, к которой примешивали мелко
истолченный кирпич — цемянку для придания раствору большей прочности и
гидравлической стойкости. В стенах раствор укладывался горизонтальными
слоями толщиной в несколько сантиметров. Иногда применялась смешанная
кладка: 3—5 рядов плинфы, уложенных на толстом слое раствора, чередовались
с несколькими слоями тесаного камня. Наружная поверхность стен обычно не
штукатурилась.
Быстросхватывающийся цемяночный раствор позволял возводить своды и
купола по древневосточному обычаю—без применения дорогостоящих лесов. При
возведении куполов кладка велась отдельными кольцами с наклонными рядами
кирпича. Продолжая строительные традиции восточных областей империи и
сопредельных стран, конструкция византийских сводов из кирпича резко
отличается от конструкции римских сводов, возводимых по деревянным
кружалам.
Для облегчения веса в кладку сводов вводились пористые каменные породы,
в частности пемза. Купола и своды покрывались черепицей или свинцовыми
листами.
Для восприятия распора арок и сводов в процессе их сооружения в
византийских постройках часто применялись металлические и деревянные
затяжки, которые иногда оставлялись и в уже возведенном здании. В куполах
закладывали растяжные кольца, изготовленные из дубовых брусьев или
полосового железа.
Широко применявшиеся в Византии крестовые своды чаще всего имели
вспарушенную форму, появившуюся в результате отказа от эллиптического
очертания диагональных ребер обычного свода и перехода к более простому
полуциркульному абрису, легко очерчиваемому с помощью короба.
Следующим шагом в эволюции свода были отказ от диагональных ребер и
превращение вспарушенного свода в парусный.
В восточных областях империи, где преобладал в кладке естественный
камень, своды и купола возводились по кружалам. Наряду с тесаным применялся
бутовый камень на растворе.
Среди сводчатых форм, выполненных из камня, следует отметить сомкнутые
и крестовые своды, а также появившиеся в Сирии и Закавказье арки и своды со
стрельчатым очертанием.
Общий прогресс строительной техники и архитектуры сопровождался
развитием теоретической мысли. Зодчие Византии были знакомы с трактатом
Витрувия. Известен написанный на рубеже VI—VII вв. оригинальный труд
епископа Исидора “20 книг начал, т. е. истинных знаний”, в котором
содержатся сведения по архитектурно-строительному делу. Этот труд, в
большой мере основывающийся на Витрувии, отражает также потребности
византийского времени.
Следует отметить использование и развитие византийскими зодчими
эллинистических источников. Известно, что один из строителей собора Софии
Константинопольской Исидор из Милета был автором не дошедшего до нас
комментария к книге Герона Александрийского “О конструировании сводов”.
Второй архитектор собора Софии Анфимий из Тралл сам был автором трактата “О
парадоксах механики”.
Художественное осмысление новых конструктивных систем в византийском
зодчестве шло при воздействии местных архитектурных школ и прежде всего под
влиянием греческих традиций. Выявление в композиции конструктивной формы,
свойственное древнегреческому зодчеству, стало и в византийскую эпоху
основным тектоническим принципом. Однако этот принцип проявился в новых
условиях, подготовленных гигантским развитием сводчато-купольных форм при
доминирующем значении внутреннего пространства. Основными средствами
выразительности служили сами конструктивные элементы — купола, своды,
аркады, ясно читаемые в интерьере с подчеркнуто выявленными поверхностями
без лишней пластики и декоративной перегрузки. Стены часто покрывались
фресковой живописью или облицовывались разноцветными плитами мрамора.
Широко применялась мозаичная живопись, располагавшаяся обычно на изогнутых
поверхностях стен, в куполах и сводах. Резная скульптурная обработка стен
воспринимается как легкий рельефный рисунок, не разрушающий плоскости
стены.
В четких членениях интерьера сохранились ордерные мотивы, но исчезла
характерная для Древнего Рима ордерная аркада.
Аркада на колоннах, появившаяся еще в период Римской империи, стала в
византийской архитектуре господствующим мотивом. Форма аркады —
конструктивна. От римского ордера осталась лишь его несущая часть—колонна,
воспринимающая нагрузку от арок. Изменилась и форма капители, передающей
сосредоточенные усилия от арки с прямоугольным основанием на круглую
колонну. Более массивная, чем в римских колоннах, она получает форму
опрокинутого полушара с усеченными сторонами. Ее скульптурная обработка
выполнялась в виде легкого геометрического узора, форма и пластика —
варьировались. Ствол, колонны часто делался монолитным, в ряде случаев на
оба конца колонны накладывались свинцовые прокладки. Все элементы системы
отличались целесообразностью.
В ранневизантийских храмах находит применение тип базилики —
удлиненного здания с выделенным по ширине и высоте средним нефом,
отделенным от малых нефов аркадой на колоннах. Большое значение для
развития византийского зодчества имели базилики, строившиеся в восточных
районах—в Сирии, Малой Азии, Закавказье.
Большое влияние на развитие византийских центрических зданий оказали и
сложившиеся в этих областях купольные сооружения (церковь в Эсре 510—515
гг., церковь “вне стен” в Русафе в Месопотамии, 569— 586 гг.). Особое
значение приобретает купол на четырех или восьми опорах (купол на
«барабане»). Одним из ранних примеров этого типа в Сирии может служить
церковь в Босре (513 г.), в которой купол опирался на четыре опоры.
Церкви в Эсре, Юж. Сирия, 515 г., Сергия и Вакха в Константинополе, ок.
526—527 г., Сан-Витале в Равенне, 526—547 г. представляют собой
центрическую композицию на восьми устоях, основа которой — сильно развитое
подкупольное пространство. Ступенчатая структура и богатая пластика
образованы в основном конструктивными элементами:
куполом, полукружными арками, диагональными экседрами, устоями,
арками на колоннах и т. п.
[pic]
При господстве купола в композиции большое значение имеют диагональные
ниши-экседры. В сочетании с колоннами они образовали пространственные
устои, воспринимающие распор купола в диагональном направлении. В этой
развитой структуре центрического купольного здания роль интерьера стала
ведущей в соответствии с особенностями христианского ритуала,
происходившего главным образом в центре храма под куполом — символом
небосвода.
Вершиной развития арочно-сводчатых структур явилась грандиозная
купольная базилика собора Софии в Константинополе построенная греческими
архитекторами Анфимием из Тралл и Исидо-ром из Милета в 532—537 гг., в
правление императора Юстиниана.
[pic]
Это наиболее грандиозное и самое выдающееся произведение византийского
зодчества.
Собор Софии был главным зданием Византийской империи и придворным
храмом императора. Здесь император являлся народным массам в окружении
свиты и духовенства. В создании сильного эмоционального впечатления
архитектуре отводилось основное место.
Купольная базилика храма как бы сочетала в себе особенности структуры
выдающихся римских сооружений — базилики Константина и Пантеона. Однако
общие размеры собора Софии значительно превышают их, а конструктивная
основа значительно отличается от прототипов.
Храм представляет в плане прямоугольник со сторонами 74,8Х69,7 м.
Центральное пространство формируется четырьмя массивными пилонами высотой
23 м, связанными между собой подпружными арками и парусами, на которые
опирается центральный купол диаметром 31 ми толщиной в замке 0,6 м. Несущая
конструкция купола состоит из сорока радиальных кирпичных ребер,
опирающихся на круговое кольцо, сечением 2,1Х0,8 м, выполненное из прочного
камня. Кольцо снаружи подкреплено сорока небольшими контрфорсами. В целях
максимального облегчения конструкции ребра купола и заполнение между ними
выкладывались из специально изготовленных пемзовых кирпичей на толстых
слоях цемяночного раствора. Ребра, имеющие в основании сечение 70Х15 см, с
возвышением купола постепенно уменьшаются до полного исчезновения на
расстоянии 5,7 м от оси. Тонкие стенки между ребрами внизу прорезаны
проемами высотой 4,6 м и шириной 1,5 м. Паруса, заключенные между
подпружными арками, выложены из кирпича. Несущие эти арки пилоны выложены
из квадров известняка на известковом растворе с прокладками из свинца в
верхней части. Они соединены арками с пилонами, воспринимающими распор
купола в поперечном направлении. Распор купола в продольном направлении
воспринимается грандиозными полукуполами глубиной около 14 м, подпирающими
конструкцию основного купола с востока и с запада. Полукупола подпираются
еще более низкими полукуполами экседр. Создана четко взаимодействующая
система купольного и полукупольных пространств, сливающихся в одно огромное
пространство главного нефа площадью 1970 м2 (площадь зала Пантеона 961
м2). Сравнительно тонкие кирпичные “оболочки” этих форм обладают прекрасной
пространственной жесткостью. Объемы каждого из малых полукуполов служат
своеобразными “контрфорсами” по отношению к объемам больших полукуполов.
Такова же роль последних по отношению к куполу.
Значительно более узкие боковые нефы имеют два яруса, отделенных от
главного нефа аркадами на колоннах. Сравнительно тонкие стены храма
(1,1—1,5 м) выложены из кирпича с широкими слоями цемяночного раствора.
Кровля была покрыта свинцовыми листами.
Интерьеры отличались богатством форм и отделки. Здесь
пространственность и воздушность сочетаются с гигантским масштабом. Однако
несмотря на грандиозные размеры, архитектурные формы не подавляют человека.
[pic]
Важнейшей особенностью интерьера является его тектоническая ясность,
подчеркнутая всем строем членений, отделкой и освещением. Пространственная,
пластичная и уравновешенная конструкция—основа выразительности. Система
сферических поверхностей — купол, паруса, полукупола и конхи экседр —
акцентированы мозаичными изображениями на золотом фоне. Световое решение
композиции также подчеркивало значение сферических форм, особенно купола.
Этой цели служат многочисленные проемы, устроенные в нижней части купола и
полукуполов, а также нарастающая от периферии к центру интенсивность
световых потоков, которая достигает своей кульминации в обильном освещении
подкупольного пространства из-под сферы через 40 проемов в ее основании.
Залитый светом купол как бы парит над всем интерьером, подчеркивая его
воздушность и пространственность.
[pic]
В тектонике интерьера здания важную роль играют аркады на колоннах. Они
не противопоставляются стене, а являются их органической частью в местах
раскрытия боковых галерей в основной неф. Цельные стволы колонн имеют
энтазис, сложную базу с классическими профилями и конструктивно
целесообразную форму капители с плоской резьбой, подчеркивающей цельность
блока. Нагруженные аркады точно следуют в плане очертаниям главных
конструктивных форм. Вместе с тем они выполняют существенную роль в
масштабности интерьера, связывая грандиозные формы с размерами человека.
Собор Софии в Константинополе оказал огромное влияние на последующее
развитие архитектуры. И хотя ни одно здание уже не достигало размеров и
великолепия этого храма, его композиция являлась образцом, которому
подражали и на котором учились многие поколения строителей.
В градостроительстве к 6 в. складывались средневековые черты. В городах
Балканского полуострова появился укреплённый Верх, город, близ которого
разрастались жилые кварталы. Города Сирии часто строились по
нерегулируемому плану, отвечающему рельефу местности. Тип жилого дома с
внутренним двором в ряде районов Византии долго сохранял связь с античным
зодчеством. В Константинополе сооружались многоэтажные дома, нередко с
аркадами на фасадах.
Переход от античности к "средним" векам вызвал глубокий кризис в
художественной культуре, обусловив исчезновение одних и зарождение других
видов и жанров изобразительного искусства. Главную роль начинают играть
виды искусства, связанные с церковными и государственными нуждами, —
стенные росписи, иконопись и книжная миниатюра (преимущественно культового
характера). Проникаясь средневековым религиозным мировоззрением, искусство
изменяет свою образную природу. Представление о человеческой ценности
переносится в потусторонний мир. В связи с этим разрушается антический
пластический метод, вырабатывается средневековая условность искусства,
которое отныне отражает реальность не путём её прямого изображения, а
преимущественно с помощью духовно-эмоционального строя художественных
произведений. Условные изображения наделяются устойчивым эмоционально-
духовным смыслом (мозаики с изображением имп. Юстиниана и его жены Феодоры
в церкви Сан-Витале в Равенне, ок. 547;
[pic]
мозаики церкви Панагии Канакарии на Кипре, 6 в., а также более
непосредственные и свежие по мировосприятию мозаики 7 в.— в церквах Успения
в Никее, ныне Иэник, и св. Димитрия в Салониках).
Постепенный процесс феодализации, острая социальная борьба и народные
движения в 7—начале 9 вв. вызвали существенный перелом в художественной
культуре Византии.
В середине 9—12 вв., в период расцвета искусства Византии, тип храма, с
куполом на «барабане», утвердился окончательно. Он представляет собой
систему надёжно связанных друг с другом пространственных ячеек,
выстраивающихся уступами в стройную пирамидальную композицию. Структура
постройки обозрима внутри здания и наглядно отражена в его внешнем облике.
Наружные стены таких храмов нередко бывают украшены узорной кладкой и
нарядными керамическими вставками. Крестово-купольный храм является
завершённым архитектурным типом. В дальнейшем архитектура Византии лишь
развивала варианты этого типа. В классическом варианте крестово-купольного
храма купол воздвигается с помощью парусов на свободно стоящих опорах
(церкви монастыря Липса и Мирелейон — обе 10 в., монастырь Пантократора, 12
в.,— все в Константинополе; церковь Богоматери в Салониках, 1028, и др.).
На территории Греции развился тип храма с куполом на тромпах (храм
Католикон в монастыре Хосиос Лукас, 11 в., и др.). В монастырях Афона
оформился триконховый вид храма (с апсидами на северном, восточном и южном
концах креста).
В 9—10 вв. росписи храмов приводятся в стройную систему. Стены и своды
церквей покрываются мозаиками и фресками, расположенными в
строгом иерархическом порядке и подчинёнными композиции храма. В интерьере
создаётся проникнутая единым содержанием художественная среда, в которую
включаются и иконы, размещённые на иконостасе. Скульптура 9—12 вв.
представлена главным образом рельефными иконами и декоративной резьбой,
отличающейся богатством орнаментов как античного, так и восточного
происхождения (алтарные преграды, капители, покрытые нарядным кружевом
узоров).
После нашествия крестоносцев в 1204 византийская культура вновь
возрождается в отвоёванном в 1261 Константинополе и связанных с ним
государствах на территории Греции и Малой Азии. Церковная архитектура 14—15
вв. в основном повторяет старые типы (изящные церкви Фетхие и Молла-Гюрани
в Константинополе, 14 в.; обнесённая галереей церковь Апостолов в
Салониках, 1312—15). В Мистре строятся церкви, объединяющие в себе базилику
и крестово-купольный храм (2-ярусная церковь монастыря Пантанасса, 1428).
Средневековая в основе архитектура порой впитывает некоторые мотивы
итальянского зодчества и отражает становление светских, ренессансных
тенденций (церковь Панагии Паригоритиссы в Арте, ныне Греция, около 1295:
дворец Текфур-серай в Константинополе, 14 в.; дворец правителей Мистры,
13—15 вв., и др.).
После захвата турками Константинополя (1453), положившего конец истории
Византии, лучшие мастера византийского искусства покинули страну. Так,
творчество Феофана Грека смогло развиться в полную силу только на Руси.
Поздний период византийского искусства совпал с готикой и по времени, и
по стилевой направленности. Искусство Византии перестает существовать с
гибелью византийской государственности, но остаются жить его художественные
традиции, которые оказали огромное влияние на художественную культуру стран
Балканского полуострова, Южной Италии, Венеции, Армении, Грузии.
Плодотворную роль сыграла Византия в развитии художественной культуры
Древней Руси. В полной мере искусство Византии было оценено лишь в начале
ХIXв.
Список литературы
Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - Киев, 1991.
Каждан А.П. Византийская культура (Х-XII вв.). – М., 1997.
Культура Византии. В 3-х т. – М., 1984-1991.
Поляковская М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. – Свердловск, 1989.
Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988.
| |
