|
Реферат: Египетские мотивы в архитектуре Санкт-Петербурга (Культурология)
Петербургский институт машиностроения (ЛМЗ-ВТУЗ).
Реферата по культурологии на тему:
“Египетские мотивы
в архитектуре
Санкт-Петербурга”
Выполнил студент группы 1400
Инюшин Роман
Санкт-Петербург
2003
Содержание
1. Видение
2. Архитектура древнего Египта
3. Сфинксы в Санкт-Петербурге
4. “Египетская” пирамида. Царское село
5. “Египетские ворота”. Царское село
6. Список литературы
Вступление
В архитектуре Санкт-Петербурга "египетский стиль" является одним из
определяющих и самых загадочных атрибутов города на Неве, сфинксы с
университетской набережной давно стали одним из основных символов города
наравне с Петропавловской крепостью и Адмиралтейством. В XVIII-XIX вв. в
Петербурге и пригородах "египетски" стилизованные элементы активно
использовались в оформлении зданий, мостов, интерьеров дворцов(например в
г. Павловске, пригороде Петербурга), набережных - так что название
"северные Фивы" или "северный Мемфис", подходит Петербургу не меньше, чем
"северная Пальмира" или "северная Венеция". Отразившаяся в петербургской
архитектуре мода на египетскую тематику возникла в Европе после похода в
Египет Наполеона в нач. XIXв. Традиция "Египетского Петербурга" косвенно
продолжала существовать и в Советское время - возведение четырехгранных
обелисков(прообразы широко использовались в Египте времен Среднего и
Нового царства) и жива до сих пор, пример тому - сфинксы поставленные на
набережной Робеспьера в 1995г, а также стилизованные "под египет"
скульптуры у клуба "Пирамида" и некоторых других заведений в центре
города...
Ф. В. Каржавин, друг великого русского зодчего В. И. Баженова, дал
такое определение архитектуре: «Она есть строение естественное и
художественное», где под словом «естественное» подразумевал материальную
основу постройки. Ведь любое сооружение создано из дерева, камня, кирпича,
металла, бетона с применением определённых конструкций. Но если в этом
сооружении не заложено, не запроектировано и не воплощено некоей
художественной идеи, оно не имеет отношение к искусству, а тем самым – к
архитектуре.
Архитектура Древнего Египта
Обратимся к очень далёкому прошлому, к истокам Архитектуры. Именно
Архитектуры с большой буквы, так как от рядовых построек, от жилья
первобытного человека археологи находят лишь следы пепелищ, черепки
битой посуды, каменное и бронзовое оружие. Но уже пять тысяч лет назад
люди строили в «вечном» материале – в камне, и в мыслях перед ними стояла
Вечность.
Среди легендарных семи чудес света (легендарных не в смысле
сомнительности их существования, а в смысле овеянности старинными
преданиями) постоянно первое место занимали египетские пирамиды. Что же
побуждало ставить их в один ряд, с такими сооружениями, как Колосс
Родосский, сады Семирамиды, Александрийский маяк, Храм Артемиды в Эфесе и
другими, от которых не осталось и следа? Не их ли древность и прочность?
Существует арабская пословица: «Всё на свете боится времени, а время
боится пирамид».
Пирамиды называли «окаменевшей геометрией», хотя, справедливости
ради, следует заметить, что в геометрию термин «пирамида» пришёл от
наименования гробниц фараонов. Нет сомнения, что их строители превосходно
знали геометрию, астрономию, многие законы физики.
Египтяне прошли долгий, трудный путь познания. Много тысяч лет назад
начертили на плоскости – на земле – прямой угол и поняли, что природа
такого не создала; затем поняли, что этот прямой угол обладает некоторыми
неизменными свойствами. Наконец узнали, что прямоугольный треугольник, у
которого катеты соответственно равны 3-м и 4-м, имеет гипотенузу равную 5-
ти, и что такой треугольник несёт в себе таинственные для них
закономерности. Сюда, в Египет, приезжал учится Пифагор, а именно от этих
закономерностей до теоремы Пифагора один только шаг.
Если же сложить два равнобедренных прямоугольных треугольника
гипотенузами, то есть основа прямоугольного в плане сооружения, в том
числе пирамиды.
Это безукоризненно правильные геометрические тела, точно
ориентированные по сторонам света, возведённые без каких бы то ни было
сложных механизмов, были порой колоссальных размеров. Так, например,
пирамида Хеопса сейчас высотой 137,3 метра, а первоначально была ещё
выше. Это, по нынешним меркам, примерно три пятнадцатиэтажных дома,
поставленных один на другой. Словом, значительно выше Петропавловского
собора.
Пирамида занимает площадь в пятьдесят четыре тысячи квадратных метров.
Для какой же цели воздвигали эти огромные сооружения?
Для того, чтобы похоронить умершего фараона?
Нет, египтяне верили, что они не погребают покойника, а провожают
ставшего богом фараона в дом, в котором он будет жить вечно.
Этой уверенности было подчинено всё: внутренняя отделка погребальной
камеры, внесённые туда утварь и предметы обстановки. А снаружи всё было
заключено в идеальную геометрическую форму. Пирамида в условиях земного
притяжения – самая устойчивая, самая неколебимая фигура. В основании её,
как правило, квадрат, стороны – равнобедренные треугольники, вершины
которых сходятся в одной точке.
В древности люди придавали глубокое символическое значение как числам,
так и геометрическим фигурам, и пирамида надолго стала символом
вечности.
Уже относительно недавно (по сравнению со временем создания пирамид),
на рубеже XVIII и XIX веков, И.-В. Гёте писал о пирамидах,
что это самая удивительная архитектурная идея, которую невозможно
превзойти.
Архитектура – искусство не изобразительное, а выразительное. И если мы
хотя бы бегло взглянем на историю архитектуры, то убедимся, что нет и не
может быть произведения подлинного зодчего, которое не несло бы в себе
идеи.
Здесь мы столкнёмся как с уровнем технических знаний, так и с
эстетическими, политическими, религиозными взглядами.
Ещё во времена первобытнообщинного строя люди, создавая святилище, на
вертикально поставленные каменные столбы положили сверху продолговатый
камень.
Так впервые возникла одна из основных архитектурных конструкций –
строечно-балочная.
Постепенно столбы превращались в колонны, а верхняя горизонталь – в
балку, несущую перекрытие.
В египетских храмах эта конструкция получила своё художественное
оформление: каменные колонны обрабатывали то наподобие стилизованной
пальмы, то в виде лотоса или пучка папируса. Таким образом, ствол колонны
соответствовал стволу или стеблям растений, а верхняя часть, капитель, -
кроне дерева или цветку.
Самые большие помещения древнеегипетских храмов были буквально
заставлены многими десятками высоких колонн. Их стволы, покрытые резными,
а порой и расцвеченными иероглифами и изображениями богов, теснились
ровными рядами, вознося на двадцатиметровую высоту свои капители,
напоминающие фантастические цветы. Человек должен был чувствовать себя
ничтожно малым в этом мистическом лесу гигантских колонн, толщина которых
порой достигала трёх с половиной метров в диаметре.
И дело было не только в том, что жрецы стремились подавить человека
величием такого храма. Просто в те времена большое
помещение каменного сооружения не могло быть иным и по техническим
причинам. Кровля держалась на каменных балках, перекинутых от одной колонны
к другой.
А строители и тогда уже отлично знали, что камень может выдержать очень
большую нагрузку, если на него давить сверху, то есть, как теперь говорят,
он прекрасно работает «на сжатие». Но если длинный каменный блок положить
на две опоры, далеко стоящие друг от друга, то этот блок, играющий роль
балки, непременно вскоре даст трещину посередине и обвалится от собственной
тяжести. То есть опять-таки, говоря научным языком, камень, в отличие от
дерева, плохо работает «на растяжение».
Деревянные балки могут быть той длины, какой длины в вашем распоряжении
брёвна, а вот каменные – нет. Чем массивнее балка, тем она должна быть
короче, тем ближе друг к другу должны стоять опоры.
Вот почему в египетских храмах, которые строили только в камне, неизбежно
появлялись так называемые гипостильные, многоколонные залы. Залы и дворы
окружали массивные стены, сложенные из больших каменных блоков
призматической формы. Стены без окон наглухо отгораживали храм от
окружающего мира, их поверхность украшалась, как и колонны, рельефами и
росписями. Но этим роль стены не исчерпывалась, стена была также частью
конструкции, несущей определённую нагрузку: на неё перекидывали каменные
балки с ближайшего ряда колонн.
Я не случайно довольно подробно остановился на архитектуре Древнего
Египта. Развившиеся на берегах Нила в течении тысячелетий наука, искусство
легли в основу западноевропейской культуры.
Сфинксы в Санкт-Петербурге.
Два гранитных сфинкса, найденные при раскопках древней столицы Египта —
Фив, были установлены в 1834 году на набережной Невы у здания Академии
художеств. На пьедесталах высечена надпись: Сфинкс из древних Фив в Египте
привезен в град Святого Петра в 1832 году.
Почти 35 веков назад они стерегли гробницу фараона Аменхотепа III, царя
Верхнего и Нижнего Египта. Об этом свидетельствуют сдвоенные короны на их
головах. Мудрые, как люди, сильные, как львы, эти сфинксы имели лик
фараона, вечный сон которого они охраняли. На лбах украшение в виде кобры —
покровительницы и защитницы фараонов.
Сфинксы эти свидетельствуют о высоком мастерстве и огромном труде
безвестных египетских каменотесов
Какой мост в городе охраняют четыре сфинкса?
Египетский мост через Фонтанку, через который проходит Лермонтовский
проспект, охраняют четыре чугунных сфинкса. Существующий ныне мост мало
напоминает прежний Египетский, который был однопролётным, цепным. Эти цепи
проходили через высокие чугунные ворота со множеством украшений и
орнаментов, сделанных в египетском стиле. В 1826 году после окончания
строительства моста по обеим его сторонам на постаментах установили четырех
сфинксов работы скульптора П. П. Соколова. В январе 1905 года мост
обрушился под тяжестью проходившего по нему эскадрона конногвардейского
полка. Спустя 50 лет на месте старого моста был построен новый. Хоть мост и
называется Египетским, сфинксов, которые его охраняют, трудно именовать
египетскими. Чистокровные египетские сфинксы изображались с мужскими, а не
женскими ликами. Стилизованный облик сфинксов у Египетского моста с высоким
золоченым гребнем головного убора и гибким сильным телом скорее напоминает
греческие скульптуры.
Еще пара таких же сфинксов П. П. Соколова украшает набережную Малой Невки
на Каменном острове.
Сфинксы - памятники жертвам политических репрессий.
Весной 1995 года на набережной Робеспьера, между Потемкинской улицей и
проспектом Чернышевского, появились два бронзовых сфинкса. Они уселись
напротив друг друга, своими очертаниями немного напоминая сфинксов из
древних Фив, что украшают Университетскую набережную у Академии художеств.
Но если те изваяния были установлены для украшения набережной и напоминания
о высоком мастерстве древних каменотесов, то последние петербургские
сфинксы имеют, главным образом, символическое значение. Они созданы
скульптором М. Шемякиным как памятник жертвам политических репрессий
сталинской эпохи. И место для них выбрано не случайно. На противоположном
берегу Невы видна печально знаменитая тюрьма Кресты. Вот почему мертвой
стороной лика сфинксы обращены к тюрьме, а другой — живой — к людям,
проходящим по набережной. Сравнительно неподалеку от этого места находился
.Большой дом на Литейном проспекте. Здесь размещалось Управление Народного
Комиссариата внутренних дел (НКВД), где в 1930-е годы допрашивали людей,
арестованных по политическим обвинениям.
Сфинксы Шемякина символизируют жизнь и смерть. И еще они напоминают о
торжестве правды и справедливости над ложью и бесправием.
На какой набережной лежат четыре сфинкса?
Небольшие гранитные сфинксы в 1790-х годах были установлены на пристани
Полюстровской набережной (наб. Свердлова) у дома № 40, где была когда-то
дача А. Г. Кушелева-Везбородко. Пристань украсили две пары сфинксов,
изваянных из гранита. Одна пара смотрящих друг на друга сфинксов находилась
на верхней площадке пристани, вторая — ниже, у кромки воды.
Во второй половине ХIХ века все четыре сфинкса были украдены. Они бесследно
исчезли. Только в 1958 году при реставрации пристани воссоздали всех
четырех гранитных сфинксов. Они имеют женский облик и похожи на двух
маленьких сфинксов, лежащих во дворе Строгановского дворца на Невском, д.
17 Строгановские сфинксы принадлежат к числу старейших петербургских
сфинксов, выполненных отечественными мастерами.
“Египетская" пирамида. Царское село.
Четырехгранная гранитная пирамида,
находящаяся близ Палладиева моста,- характерное для эпохи парковое
сооружение. Она построена в 1770—1771 архитектором В. И. Нееловым. В 1773
году по углам пирамиды были установлены четыре колонны, вытесанные из
мрамора. Пирамида возведена из кирпича и облицована тесаным гранитом. В
1782г. она была разобрана и отстроена в 1783 году заново Ч. Камероном. В
начале XIX века пирамиду называли Египетской. Вход, расположенный в её
лицевой грани, ведет во внутреннее помещение, перекрытое сферическим
куполом. Здесь в стенных нишах была размещена коллекция античных урн и
ваз.
"Египетские ворота". Царское село.
[pic]
Египетские ворота построены в 1827-1830гг. по проекту арх. А. Менеласа. Две
каменные караулки ворот воспроизводят форму египетских пилонов,
суживающихся кверху. Они увенчаны красиво изогнутыми массивными карнизами,
отлитыми из чугуна. Выкружки карнизов украшены изображениями скарабея с
солнечным диском и двумя змеиными головами. Плоскости стен караулок
облицованы чугунными плитами с рельефными изображениями различных сцен из
мифологии и быта древних египтян. Барельефы расположены в шесть рядов,
причем высота каждого последующего ряда меньше, чем предыдущего. К стенам
караулок примыкают монументальные чугунные гермы. Аналогичные гермы, но
двусторонние, служили опорами ворот. Отливка всех элементов ворот
производилась на С.-Петербургском чугунолитейном заводе. Рисунки рельефов в
натуральную величину исполнил художник Василий Додонов. Он использовал в
своей работе графические материалы многотомного издания, вышедшего в свет в
начале XIX века в Париже и посвященного результатам изысканий французских
ученых, сопровождавших Бонапарта в его египетском походе. Модели барельефов
и герм лепил скульптор В. И. Демут-Малиновский. Все модели были выполнены в
течение весны и лета 1827 года. В процессе строительства гранитный цоколь
заменили цоколем из чугунных плит, поверх которого устанавливались плиты с
иероглифическими изображениями. Внутреннее пространство пилонов разделено
перекрытиями на три этажа. Помещения освещаются небольшими окнами, равными
по высоте одному ряду барельефов. В 1941—1944 годах воротам были нанесены
тяжелые повреждения. Часть чугунных плит была разбита осколками снарядов.
При восстановлении ворот поврежденные части облицовки отлиты заново.
элементы декора "Египетских ворот"
Список литературы
1. «Ленинград, художественные памятники», автор В. Шварц.
Издательство «Москва», Ленинград, Москва, 1967 год.
2. «Санкт-Петербург, занимательные вопросы и ответы», авторы
И. И. Георгиев, И. Н. Иванов, В. Г. Исаченко и другие, Санкт-
Петербург,
издательство «Паритет», 1999 год.
3. «Строгий, стройный вид…», автор Н. Глинка, Москва, издательство
«Детская литература», 1992 год.
4. «Античные стражи Петербурга», автор Ю. Раков, Санкт-Петербург,
издательство «Химия», 1996 год.
Реферат на тему: Епоха Відродження, її гуманістичний зміст
МОУ
КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Реферат на тему:
Основні риси Відродження, його гуманістичний зміст
факультет розвитку людини
V спецкурс
виконала:
Кульчицька Н.В.
1999 р.
Занепад середньовіччя почався в 15 сторіччі. Не випадково цей період
називають часом великих змін, хоча для багатьох істориків межею, що
відокремлює одну епоху від іншої, є англійська буржуазна революція, під час
якої була зруйнована стара політична система і відкрився вільний шлях для
розвитку капіталізму. Проте, саме з 15 сторіччя кардинальні зміни охопили
всі сфери державного і громадського життя. Тому історичний період, про який
піде мова, правильно називати етапом переходу до Нового часу, або раннім
Новим часом, тому що вже тоді закладалися основи сучасної
західноєвропейської цивілізації, капіталістичного виробництва. Завдяки
технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку. Великі
географічні відкриття розсунули межі західного світу, прискорився процес
формування національних ринків, загальноєвропейського і світового. З'явився
новий соціальний тип - підприємець. У релігії, літературі і мистецтві
відбувалися зміни, що руйнували систему середньовічних цінностей.
Це не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: у
масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям
і церква, використовуючи середньовічний засіб - інквізицію. Ідея свободи
людської особистості продовжувала існувати в суспільстві, розділеному на
класи. Не зникала до кінця феодальна форма залежності селян, а в деяких
країнах (Німеччина, Центральна Європа) відбулося повернення до
кріпосництва. Феодальна система виявляла достатньо велику життєстійкість.
Кожна європейська країна переживала її по-своєму й у своїх хронологічних
рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій, охоплюючи лише частину
виробництва у місті і в селі. Проте патріархальна середньовічна млявість
стала відступати в минуле.
“... На Заході відбувся той єдиний, значущий, істотний для усього
світу прорив, наслідки якого призвели до ситуації наших днів і його
остаточне значення усе ще не проявилося цілком. ” (К. Ясперс. Початки
історії і її ціль, 1948 р.)
Величезну роль у цьому прориві зіграли Великі географічні відкриття.
Головні з них: У 1456 році португальські кораблі досягли Зеленого мису, а в
1486 р. експедиція Б. Діаша обігнула Африканський континент з півдня,
минувши мис Доброї Надії. Освоюючи узбережжя Африки, португальці одночасно
посилали кораблі у відкритий океан, на захід і південний захід. У
результаті на картах з'явилися невідомі раніше Азорські острови й острови
Мадейра. У 1492 р. здійснилася велика подія - Х. Колумб, італієць, що
переїхав в Іспанію, у пошуках шляху в Індію перетнув Атлантичний океан і
відкрив новий континент - Америку. У 1498 р. іспанський мандрівник Васко і
Гама, обігнув Африку, успішно провів свої кораблі до берегів Індії. З XVI
ст. європейці проникають у Китай і Японію, країни про які раніше в Європі
мали дуже туманне уявлення. З 1510 р. починається завоювання Америки. У
XVII ст. була відкрита Австралія.
Змінилося уявлення про форму землі: кругосвітня подорож португальця Ф.
Магеллана (1519-1522) підтвердила догадку про те, що вона має форму кулі.
Межі світу ніби розсунулися. Торгові шляхи тепер пролягли через
океани, связуючи між собою континенти. Так завдяки Великим географічним
відкриттям почалася перша фаза створення глобальної цивілізації.
Для самої Європи ця експансія, що бурхливо розгорнулася, мала вкрай
важливі наслідки. Змістилися торгові центри: Середземномор'я стало втрачати
своє старе значення, поступаючись місцем Голландії, а пізніше - Англії.
Найважливішим наслідком відкриття і колонізації нових земель стала
“революція цін”, їхнє різке підвищення на товари в зв'язку з ростом
видобутку золота й інших благородних металів і зниження їхньої вартості.
Вона понизила реальну заробітну плату робітників, прискорила первісне
нагромадження капіталу в Європі, примушуючи багатьох, позбавлених засобів
для існування, людей дешево продавати свою робочу силу. Ускладнилися
фінансова система і банківська справа. Нові ринки збуту дали потужний
імпульс розвитку промисловості і торгівлі.
Водночас, важливо зрозуміти, що соціально-економічні наслідки Великих
географічних відкриттів далеко не однозначні. Племена майя, ацтеків і
інків, що жили в Америці, уже мали свою державність, але за рівнем
цивілізованості незмірно відставали від Європи. У процесі колонізації, що
продовжувалася приблизно до середини XVII ст., ці древні цивілізації
загинули.
Через нестачу робочих рук в Америку стали ввозитися негри. Португалія,
а слідом за нею Голландія, Англія і Франція реанімували, здавалося б, вже
давно відмерле явище - работоргівлю. Чисельність населення Африканського
континенту різко скоротилася, особливо в західних його районах; розпадалися
сформовані усередині континенту торгові зв'язки, сповільнювався соціально-
економічний і політичний розвиток.
Трохи інакше склалися в ту епоху відносини Заходу з древніми
високорозвиненими цивілізаціями Китаю, Японії й Індії. Китай і особливо
Японія “закрили” свої країни, заборонивши в'їзд іноземцям. Протягом деякого
часу, поки зберігався певний баланс сил між цими країнами і Заходом,
європейцям доводилося миритися з такою ситуацією. Набагато більшого успіху
португальські, а потім англійські, голландські і французькі купці домоглися
в політично роздробленій Індії, де занепадала колись сильна держава
Моголів. Європейські компанії затвердилися там до середини XVII ст.,
поступово домігшись і політичного впливу, що багато в чому визначило
подальшу долю древньої цивілізації.
У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку
наукової думки Європи, досягненням у техніці і природничих науках. Серед
численних відкриттів, якими була так багата та епоха, одне займає особливе
місце по своєму впливові на розуми людей. Це геліоцентрична теорія
польського вченого Н. Коперника (1473-1543), що дала нове бачення Всесвіту
і нове розуміння місця в ній Землі і людини. Раніш центром світу рахувалася
нерухома Земля зі світилами, що обертаються навколо неї. Тепер точка
відліку змістилася; Земля перетворилася в незначну порошину в космосі.
Картина світу стала набагато складнішою. Ідею Коперника підтвердили його
послідовники - італійський мислитель Дж. Бруно (1548-1600) і астроном,
фізик Г. Галілей (1564-1642).
Яке ж враження зробили ці відкриття на сучасників? Сміливі теорії
народжувалися в рамках середньовічного суспільства, яке тяжіло до
традиційних, стійких схем. Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив з
церквою. Конфлікти з нею часто закінчувалися для вчених трагічно:
пригадаємо долю Дж. Бруно, що спалили як єретика, Г. Галілея, якого змусили
зректися своїх поглядів. Твори, у яких висловлювалися нові ідеї, вносили в
списки заборонених книг.
Величезний вплив природознавство зробило на філософію: нова картина
світу потребувала філософського осмислення. Для багатьох вчених успіхи
науки були підтвердженням безмежних можливостей людини. Французький
математик і фізик Рене Декарт (1596-1650) створив нову картину світобудови
і вивів закони, що ним керують. При цьому він грунтувався на даних
природничих наук, вводячи їх у філософію. Світ представлявся йому
величезним механізмом, рух якого визначений Богом - “великим геометром”, як
називав його Декарт.
Англійський учений і політик Ф. Бэкон (1561-1626) у своїй знаменитій
праці “Новий Органон” доказував, що навколишній світ, природу варто
вивчати, довіряючи тільки досвіду, науковому експерименту. Йому ж належить
ідея, якій призначено було зіграти ключову роль в інтелектуальному житті
XVIII ст., про те, що наука дасть людині владу над світом, змінить життя і
навіть суспільні відносини.
Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному
житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV-XVI ст. - Ренесанс і
Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс - це відродження
античної спадщини, мирського начала. Реформація являлась оновленням церкви
і супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте об'єднує їх
те, що вони зруйнували стару середньовічну систему цінностей і формували
новий погляд на людську особистість.
Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І
продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи усі
країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено
загальноєвропейськими і локальними історичними умовами.
У XIV - XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно - грошові
відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому
ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту,
широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не
тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок.
Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю,
змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії.
Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово - промислового і
фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою
практикою цих соціальних прошарків із їхнім прагненням до мирських благ,
накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки
чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових
починаннях, усвідомлення особистих спроможностей і широких можливостей.
Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського
життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім'ї, повага співгромадян,
слава в пам'яті нащадків.
Цей процес мав поряд із власне історичними і историко - культурні
передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення
спадкоємного зв'язку з високорозвиненою культурою античності. У культури
Відродження були і середньовічні корені- світські традиції міської,
народної, лицарської культури.
Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько -
раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд . Він лише
частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту
світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість
людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв
активному життю.
Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж.
Боккаччо (1313(1375) ( хотіли створити прекрасну людську особистість,
вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити
систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні
античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не
заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були
об'єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.
У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства
очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття,
успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне
протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху
насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.
Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні
зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному,
рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо да
Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю
творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота
зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.
Людина з її земними пристрастями і бажаннями з'явилася й у літературі.
Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали
право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи,
письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх
зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели
про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов.
У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані
земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.
Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її
доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе
новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла
(1407-1457) і Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що
допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про
людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама
обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини
стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві :
“Шляхетність ( немов якесь сяйво, що виходить від чесноти й опроміняє її
володарів, якого б походження вони не були. ( З “Книги про шляхетність”
Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)
Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської
особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі,
що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у
мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені
Мікеланджело, і самого їхнього творця ( поета, художника, скульптора. Люди,
подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки
безмежних можливостей людини.
Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного
російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької
одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури
Ренесансу.
“Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській
особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона
буйно і бурхливо заявляла про права людського суб'єкта і потребувала його
звільнення ( і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі
матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю,
чого не було в наступній естетиці буржуазно - капіталістичного світу: вона
знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб'єкту. І це
назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію
індивідуалізму Відродження”.
На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму дав у XVIст.
Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи.
Герої Шекспира (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою
власну недостатність і свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко
пронизує всю суть творчості Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється
лише в цілу гору трупів, тому що така страшна, нічим нескорима й убивча
самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, ( підтверджує Лосєв, (
колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного
індивідуалізму дав нещадну критику цього абсолютного індивідуалізму, хоча
тільки в XIX і XX ст. стали розуміти вся його обмеженість і неможливість.
Лосєв приводить і інші приклади, з іншої області людських знань епохи
Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно ( пише
він, ( засновані зовсім не на висуненні вперед суцільної людської
особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та й усієї тієї планети, на
якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові.
Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді
нерухомої Землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до
утрати свого земного тяжіння і маси. Хіба це стихійне самоствердження
людської особистості(
А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується
самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом
буржуазно-капіталістичної формації. Він тільки її підготовляв, і притім
несвідомо, незалежно від себе. Культура приватної власності і культура
виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса
починалася, але вона тут була ще занадто молодою і наївною, і вона усе ще
ставила над усе красоту людської особистості, красоту людського тіла і
піднесену картину космічних просторів. Надалі, після Ренесансу, цей юний і
гарний індивідуалізм, прекрасно і чесно відчуваючий свою обмеженість, буде
прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього
зовнішнього і від усього живого, у своїй жорсткості і жорстокості, у своїй
нелюдськості до усьому навколишньому.
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи
Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно
створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські
гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні Ренесансу,
- писав його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість.
Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх
віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що
мішає її відчувати і думати як хочеться". У сучасній науці немає
однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок
ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як
головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу
історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження
капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що
сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну
спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі,
яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий
занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов'язана з
розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної
свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру
Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали
етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні
і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її
місце і роль в природі і суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший
план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними
зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, У
рішенні яких вони спиралися на уявлення про великий потенціал творчих
здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі.
Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і
суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно
пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних
порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням гуманістів яскраво
виражений характер.
Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять
новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральні стимули
людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.
Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних
завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний
розвиток європейської культури.
Список літератури.
Всемирная история: (навчальний посібник ). - М: Мысль, Т.2. 1985р.
Из истории культуры Средних веков и Возрождения. "Наука", 1976р.
История философии. /Пер. з чешського під ред. І.І. Богута - Мысль. 1995р.
Мир Философии.-Москва .,1991р.
Социально - этические взгляды итальянских гуманистов (II половина XV
века), Л.М.Брагіна, МГУ, 1983 р.
Учебный курс по культурологии. - Ростов-на-Дону: Фенікс. 1996р.
| |
