|
Реферат: А. Малишко (Литература : зарубежная)
[pic]
А
ндрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухові
на Київщині. Сім’я, в якій ріс майбутній поет, була великою - одинадцятеро
дітей, батько з матір’ю, старенька бабуся. Щоб прогодувати сім’ю, батько
займався чоботарським ремеслом, а в засушливі роки ішов на заробітки в
Таврію, в беріславські і каховські степи.
У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до
Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія.
«Узнав о дополнительном наборе в Институт народного образования, я решил
сдавать екзамени и , к моему удивлению, сдал их успешно. Меня зачислили на
литературный факультет, который я окончил в тридцать втором году»[1], -
згадуватиме згодом в «Автобиографии» поет. Який час він учителює в Овручі,
викладає російську і українську літературу. Після переїзду до Харкова
працює в газеті «Радянське село».
Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 року в журналі «Молодий
більшовик» (№ 9-10). Ряд його поезій увійшов до колективної збірки
«Дружба», що вийшла в харківському видавництві «Український робітник» 1935
року. У них Малишко оспівує «труди і дні» комсомольскої юні, героїзм молоді
в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.
Великий вплив на становлення Малишка як поета мала народна
творчість, класична література, а також радянська, зокрема твори Горького,
Маяковського, Тичини.
З 1934 року Малишко - у лавах Червоної Армії. Враження від служби,
розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях
пісенного характеру. В армії було написано і більшість віршів, які увійшли
до першої збірки поета «Батьківщина» (1936).
Невелика обсягом збірка одразу ж засвідчила появу талановитого
лірика. Вірний син Соціалістичної Вітчизни, він в одному з перших віршів
збірки говорить про свого учителя і натхненника - партію комуністів:
[pic]
Пісень, що стали в рівний лад
Не для притихлих і похилих,
Що нашу славу, цвіт і сад,
На молодих виносять крилах,
Навчила партія.
Путі
Прослала ранньою порою,
Привчила щирій прямоті
І слово вибрала, як зброю…
(«Пісень, що стали в рівний лад…»)
Після служби в Червоній Армії Малишко цілком віддається літературній
праці, активно співробітничає у газеті «Комсомолець України», журналі
«Молодий більшовик». Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.
Одна за одною виходять збірки віршів: «Лірика» (1938), «З книги
життя» (1938), «Народження синів» (1939). За заслуги у розвитку
української радянської літератури уряд у 1939 році нагородив поета
орденом «Знак пошани».
Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги «Листи Червоноармійця
Опанаса Байди», вийшли друком збірки «Березень», «Зореві дні»,
«Жайворонки».
Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень
«Запорожці», яка того року так і не була опублікована: почалася Велика
Вітчизняна війна.
Характерна особливість творчості Малишка, що виявилась уже в перших
його збірках, - широта тематичного і жанрового діапазону. Вже в «Ліриці»
поряд з найрізноманітнішими формами ліричної поезії маємо вірші-портрети,
вірші-оповіді, балади, сюжетні твори, для яких характерна епічна манера
викладу.
Тяжіння до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і
трудових подвигів в ім’я утвердження Радянської влади властиве не лише
поезії Малишка. Створення поезій в жанрі вірша-портрета збігається з
появою в українській радянській поезії таких творів, як «Пісня
трактористки» П.Тичини,
[pic]
циклу «Чотири поезії» М.Рильського та ін. Це було свідченням закономірності
повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від
гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до звичайних
рядових людей праці з їхнім багатим духовним життям, людей скромних, зовні
непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.
Як відомо, поетика «гігантизму» і «космізму» породжена була
прагненням передати всесвітнє значення революційного перевороту, його
величезне, епохальне значення в житті пролетаріату, трудящих всієї планети.
Ця поетика була виявом планетарності, а планетарність, всесвітність
вважалися синонімами інтернаціоналізму.
Уже з перших днів свого існування радянська література утверджувала
ідею єдності інтересів трудящих усіх націй і народностей, ідею їх єднання в
боротьбі за інтереси всіх народів - «людства, об’єднаного в одну сім’ю»
(Максим Горький)[2]
В 30-і роки радянський поетичний епос, який відтворював масштаби
Жовтневого перевороту, окреслював перспективи майбутнього дня людства,
розбудженого революцією до грандіозної активності, набуває характеру більш
строгого, конкретного, земного. По всьому фронту радянської літератури і
поезії передусім ішли пошуки такого слова, яке відтворило б «красу нового
дня». Його прикметами стали історична й локальна конкретність, спрямована
на осмислення і відображення, по-перше, революції і громадянської війни як
близької героїчної історії і, по-друге, нової дійсності. Дедалі
виразнішим стає перехід від узагальнено-романтичної образності до
реалістичної конкретності. Час працював на реалізм. Не відкидаючи набутків
революційного романтизму - його високої пафосності, його поетизації
незвичайного, його тенденції до широкого зображення життя в епоху ломки
старих форм і становлення нових великих історичних зрушень, реалістичне
мистецтво все впевненіше утверджується на своїх позиціях.
Історизм виявився у поезії 30-х років не лише у зверненні до ще таких
живих у пам’яті подій революції, громадянської війни, колективізації, які
стали
[pic]
визначальними періодами в історії нашого народу, а й у самому підході до
зображення дійсності. Герой в них був співвіднесенний з історичними
прикметами того часу. З усією повнотою зазначені тенденції виявилися у
ранній творчості А.Малишка. В збірці «Лірика», у віршах про героїв
громадянскої війни, як і трудівники - своїх сучасників, Малишко виступає як
поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики.
Поезії цього часу позначені безпосередньою близкістю до фолькльору.
Серед віршів-портретів вирізняються народнопісенний за стильовою манерою,
розлогий «Заспів про Боженка», патетично-суворий «Товаришу Серго», баладно-
романтичні поезії «Корнюша», «Опанас Біда». Ось початок першої поезії:
Зашуміли дві тополі,
За ярами вітер зник.
Пролягла доріжка в полі,
Світить місяць-молодик.
Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита
Б’ють дорогу степову.
Поетичні образи в цих творах - «студена вода», «ворожа лють сліпа»,
«ковані копита вороних коней» і «бойові товариші», «коней порвані вудила»,
те, «як його могутнє тіло волокли у три сліди», - характерні для народної
пісні.
Проте є тут образи і свої, суто малишківські. Це орігінальні
поетичні метафори: «День устав на люту муку», «не вітри грудьми в розгоні
прилягли до шпоришів», «квітне вечір синім цвітом, припадає до лиця» і ін.
І у щедро використаних прийомах народної поетики, і у власному баченні
світу виділяється перш за все одна риса: зримість, конкретність,
відчутність світу - на дотик, на колір, на запах. Відбувається своєрідна
інтімізація, наближення світу до людини - чи, точніше, лидини до світу -
рухомого, барвістого, напоєного похощами вітру і духом шпоришу під синім
вечірнім небом.
Помітне місце в ранній творчості поета займають ліроепічні розповіді
про сільских трудівників, відданих улюбленій справі: «Учитель», «Мати»,
«Урожай», «Материнська», «Дядько мій, Микита-чорнокнижник…» та ін. Його
[pic]
віршований портрет завжди виразно індивідуалізований, в основі вірша -
конкретний факт, подія, людина.
«Малишко, як, може, ніхто з наших поетів, - зазначав М.Т. Рильський,
- любить називати конкретні людські імена, - і нам, читачам, нема діла, чи
справді була собі ота оспівана ним «Марина із Сваром’я». Я вірю, що це
справжнє ім’я справжньої людини. Я вірю, що про дійсну, а не вигадану
людину писав Андрій Самійлович у вірші «Учитель» (збірка 1938 року
«Лірика»), і що людина та звалась Трохим Іванович»[3]
Сюжетні поезії Малишка були певним кроком митця до ліро-епічної
поеми. До неї наближається, зокрема, вірш «Учитель». Тут і властива
поемному жанру епічність, широта охоплення картин життя, і увага до
найдрібнішої, але завжди яскравої , характерної деталі. Ведеться розповідь
про приїзд ліричного героя у рідне село, про зустріч з односельцями, з
дорогою людиною - улюбленим учителем, згадується минуле.
Замилуванням красою рідної землі і її людей дихає ця поезія. Настрій
спокою і душевної врівноваженості переходить у ліричного героя в відчуття
щастя, радісної впевненості в собі, у вивірених друзях. Внутрішнім
емоційним складом, інтонацією він дуже близький до написаної згодом
«Мандрівки в молодість» Максима Рильського. Це Малишкова «мандрівка в
молодість»:
Під літнім широченним небокраєм
Мене стрічають друзі і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає,
Пахучим хлібом, яблуками в домі.
Навік ту дружбу, чесну і єдину,
Не розіб’є огонь у громовину.
Ліричний струмінь пронизує неквапливу розповідь поета про дитячі роки
(«школярських днів нам не забуть ніколи») і особливо помітний при
змалюванні образу учителя з «чесним старечим обличчям»:
Учитель піде тихо по діброві,
На кожнім слові перетомить очі:
- Трохим Іванович, чи живі і здорові…-
І вже він не засне до полуночі,
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже:- Пишуть учні.
[pic]
Уже раннім поезіям Андрія Малишка притаманне глибоке відчуття краси
рідного краю. Кожна деталь, яка в його вірші стає поетичною, здатна
набувати найвищого символічного значення. Дніпро - рідна річка поета у
прямому розумінні і водночас символ слов’янської могутності. В історичну
давнину проектується така цілком сучасна картина:
Жнива, обжинки, гомонить Славута,
Ми сядем в круг над рідною рікою…
Дуб - «любиме дерево мого народу», і «яворина теж, мабуть, столітка»,
- образи, з давніх-давен вживані в народнопоетичній творчості, і дещо
архаїчний бриль - все це історія, яку не відділити від сучасності. Ось чому
поет сміливо і вільно, щедро вплітає у свій вірш широко відомі поетичні
рядки - фольклорні, літературні, ніби підкреслюючи, що це і його власний
духовний набуток, як набуток усього народа:
Батьки згадають бойовії рубки,
Дівчата заворкують, як голубки…
Масштабність соціалістичних перетворень, розквіт колгоспного села в
центрі уваги автора в поезії «Урожай». Поета хвилює «друге народження»
людей - народження соціалістичної свідомості, зумовлене Жовтнем, Радянською
владою, і він створює образ Хоми Метелика - передового колгоспного
бригадира, господаря нового життя. У поезії два рівнозначні герої -
трудівник колгоспних ланів і прірода, одухотворена й збагачена мудрою
господарською діяльністю людини. А третій герой цього сюжетного, описового
вірша - сам автор, його проникливий погляд, його оцінка баченого.
Наш час включає в сферу поезії зовсім нові теми, наприклад, боротьбу
колективно організованого розуму проти стихійних сил природи і взагалі
проти «стихійності» виховання не класової, а всесвітньої Людини Людства,
творця «другої природи», створеної енергією його волі, розуму, уяви. І
далі: «Висувається зовсім нова поезія - поезія творчої праці (на зміну
«прокляттю праці»)» [4]
[pic]
Форма поезії «Урожай» проста й невибаглива, розповідь лине природно,
і перед читачем повільно пропливають безмежжя хлібів, «небеса безкраї»,
«гречки медоцвіт», смаглява рука хлібороба, що торкається «зерна тугого й
чистого». І на цьому тлі нова людина - не безлика постать, а чітко
виписаний характер, тип, за яким - його тяжка історія, історія народу, для
якого найстрашнішим був спогад про те, як «хліб горів, і пломінь язикато
кричав до хмар про кров твою і піт».
Поетова позиція ясна і недвозначна. Його радує впевненість радянської
людини у своїй силі, у завтрашньому дні на рідній життєдайній землі.
Закінчується пластичний опис колгоспної ниви думкою високого громадянського
звучання - про необхідність відходу в минуле гіркої турботи про хліб
насущний. Але показове тут інше, перш за все - утвердження активної особи в
новому суспільстві.
Вже в цих ранніх портретних поезіях виявляється характерна риса
Малишкової подальшої творчості - аналітичність, уміння бачити витоки,
джерела явища, характеру. Поет за конкретними вчинками, поведінкої, вдачею
людини простежує ті соціальні та історичні чинники, обставини життя, які їх
зумовили. Герой поезії «Урожай» Хома Метелик не доїсть і не доспить,
самовіддано працює на артільній ниві, пестить зерно, як рідну дитину. Все
життя цієї людини - безкорисливе і самовіддане служіння народу. Так
з’являється у поезії Малишка селянин із світоглядом, психологією
колективіста, вихованого соціалістичним, колгоспним ладом.
В ряді поезій Малишка цього часу відбите неспокійне передчуття
ворожого вторгнення в Країну Рад. Перші застереження перед воєнною
небезпекою звучать у віршах «Пісня», «Ніде не меркне наша слава…», «Пісня
про соколів». В них з’являються начерки образів червоних бійців,
прикордонників, матросів, - постатей, від яких віє силою, здоров’ям,
непохитною рішучістю битися до кінця з ворогами Вітчизни:
Встали мої друзі на дальньому кордоні,
Може, вони птицями линуть в небеса,-
Коники ж ви, коники, воронії коні,
Гвинтівочка звірена та вірная краса!
(«Пісня»)
[pic]
Тут знову - виразніше - виявляється така риса лірики Малишка, як
пісенність. Органічна пісенність, породжена особливим складом мислення, яка
нічого спільного не має із стилізацією під народну пісню. Та пісенність,
яку характерізує виняткова простота і лапідарність форми, музикальність у
поєднанні з чіткою ліричною конструкцією, природність вислову - інакше,
здавалося б, і сказати не можна, - завершеність думку, цільність настрою.
Це та вища простота вислову, коли подолано складність чи, скоріше,
ускладненість, подолано бар’єр штучності і багатослів’я. Малишкові,
поетові аж ніяк не книжному чи кабінетному, ця висока простота далася,
мабудь, легше ніж багатьом іншим митцям. Один з дослідників творчості
О.Твардовського писав: «Простота вірша Твардовського - не спрошення, не
зведення, а возведення складності в простоту… Простота й зрозумілість
«Василя Тьоркіна» та інших кращих віршів Твардовського - це прозорість
глибини, а не мілководдя. Вже у перших віршах Твардовського намітився цей
принцип прозорої глибини. Більше того - саме глибінні течії народного життя
і є основною темою і початком його творчості»[5] Ці тенденції, ці
особливості повною мірою властиві й поезії Андрія Малишка.
Як і видатний російський сучасник, український поет надзвичайно
швидко знайшов власний шлях, як і він, у ранній період своєї творчості
працює з винятковою напругою, так же швидко проходить його духовне
зростання і дозрівання.
У роки перед другою світовою війною Малишко поетичним словом
відгукується на політичні події, що відбуваються у світі, зокрема, на
громадянську війну в Іспанії. Він створює цикл поезій «Іспанські балади»,
які увійшли до збірки «Лірика».
Балади - цілий етап поетичної творчості Малишка. В цьому жанрі
якнайповніше виявились його емоційність, внутрішня сила переживання,
почуття при мужній стриманості, стислості зовнішнього вияву.
Формою нагадує старовинні англійські матроські балади «Балада про
матроса» - твір, сповнений нового, революційного змісту. Традиційно суворо
починається розповідь про загартованих «морських вовків» - англійських
[pic]
матросів, які везуть смертоносну зброю для знищення повсталих іспанських
міст - Кордови і Мадріда. Дізнавшись про страшний вантаж, вони твердо
вирішують допомогти іспанським патріотам: «Ми краще повернем снаряди оті-
акулу на морі глушить!». Матроси знають, що жорстокою буде розправа
капітана, але їхнє прагнення допомогти братам по класу залишається
непохитним. Повсталих розстріляно, та безсмертне братерство людей праці.
Їхній подвіг став своєрідною пересторогою всім душителям народної свободи,
паліям війни. Наприкінці твору автор поєднує старовинну, традиційно-
баладну і нову революційну символіку.
Вірш написаний класичним баладним розміром - амфібрахієм, який надає
епічного розмаху, широти оповіді - поважної, суворої. Чіткості,
карбованості загального ритму, як і окремого рядка чи строфи, сприяє
чоловіча клаузула, послідовно дотримана. Весь вірш - чітко організована
структура, афористично стисла, що посилює його емоційну виразність.
В баладах Малишка часто, можно сказати, послідовно зустрічається
фантастичний мотив «оживлення», «воскресіння» героїв. У «Баладі про
вартового» замість убитої маленької героїні з Мадріда встають десять інших,
у яких «той самий зріст і та ж походка». Цей прийом зустрічаємо і в баладі
«Долорес»:
Ночами, як змовкнуть рушниці,
Спадає над горами тьма,
Вона виліта, як орлиця,
Забитих синів підійма.
Колишуться гори похмурі,
У вирвах яснішає путь,
Стрічають живі - Ібаррурі!
І мертві до бою встають!
Серед інших поетичних прийомів найчастіше привертає увагу
використання зримої й точної пейзажної деталі. Малишко «бачить» край, де
відбуваються зображені ним події. Цей край суворий, край «чорних ланів і
яруг», «крутих схилів Гвадаррами», де навіть «дороги суворо лягли до ясної
зорі», це «сиві стежки», «сльозами полита земля».
[pic]
«Іспанські балади» Малишка суворі й ніжні, гнівні й зворушливі. Поет
уміє знайти слова прості й щирі, в яких трагізм ситуацій, подій, людських
доль не залишає читача байдужим, змушує знову й знову переживати героїчні
будні боротьби іспанського народу за свободу і незалежність.
-----------------------
[1] Малишко А. Твори: В 10-ти т., т.10, с. 320.
[2] Пархоменко М. Эпос революционного обновления мира. - Вопросы
литературы, 1978, №1.с.3.
[3] Малишкові дороги, с.4-5.
[4] М.Горький о литературе. - М., 1955, с. 528
[5] Македонов А. Творческий путь Твардовского: Дома и дороги. - М.,1981,
с.14
Реферат на тему: Аду Хинт
AADU HINT
Таллинн 1999
Ааду Хинт назвал остров Сааремаа, где прошли его детство и юность,
Берегом ветров.
Хотя для человека, впервые посещавшего это место, удивительно
безветренная погода, синий от моря, неба и сосен остров покажется верхом
безмятежности.
Из-за поворота появится столб с указателем – «Место рождения писателя Ааду
Хинта. 2,5 км до Кууснымме». Высокой оценкой человека со стороны островитян
будет признание того, что он родился на этом острове.
Есть в музее в городе Кингисеппе – картина. На ней изображена женщина
за плугом, выкорчевывающим камни из почвы. Серые огромные камни, да и
вообще весь мир точно окрашены в серый цвет, и на фоне этого безрадостного
цвета – маленькая женщина – олицетворение человеческой надежды и силы.
Легкой жизни ни для мужчин, ни для женщин не бывает на островах. Но старая
Вийя – героиня первой части тетралогии «Берег ветров», покидая хутор,
вспоминает не только горькие часы, но и думает о том, что «каждое дерево,
каждый куст, каждый замшелый камень в поле – все стало родным и близким…».
Горькая зависть Вийи к мужчинам, с легкостью разрывавших узы с родной
землей, понятна.
Сейчас, в наше время, хотя прошло более девяноста лет, земля Сааремаа
не изменилась. Поражает глубокий реализм книг Ааду Хинта не только тем,
что в них воссоздано прошлое и настоящее, они дороги главным – глубиной
постижения нравственного опыта, накопленного и нерастраченного
человечеством. Ведь прежде всего важна и драгоценная сопричастность
художника к тому. Что происходит с людьми, о которых и для которых он
пишет.
На том дорожном указателе была фактическая ошибка.
Ааду Хинт родился не на Сааремаа, а на острове Муху 10 января 1910
года на родине его матери, в деревне Ига, в здании сельской школы. Мария
Хинт – мать писателя, гостила у своей сестры в ту пору, когда у нее родился
старший сын Ааду.
Но сааремасцы, видно, по-своему правы, не считаясь с этой подробностью, так
как детство, отрочество и юность А. Хинта прошли на Сааремаа. Здесь
сохранился дом, в котором жила семья Хинтов. Придя туда, можно увидеть
каменистую почву Кюласоо (так в «Береге ветров» назван родной хутор
писателя – Копли), зайти в темный дом, услышать тишину и невольно
представит себе, что вот сейчас растворится дверь и с охапкой сучьев зайдет
Маре Тиху (героиня тетралогии, прототипом которой была мать писателя).
Ааду Хинт часто приезжал на остров уже в зрелом возрасте.
Был сенокос. Ааду Хинт, сбросив пиджак, сразу же принимался за работу. И
это никому не казалось странным, нарочитым.
…А когда сено было убрано в ригу и уже стемнело, люди собирались
вместе, пили пиво. И так же естественно и жадно, как незадолго до этого
работал на сенокосе, так же говорил Хинт с людьми, узнавая обо всем, что
произошло здесь в его отсутствие. И они расспрашивали его не как
знаменитого писателя-земляка, а как близкого человека, о том, что он пишет,
что будет писать. Обязательно – о ком, ибо здесь, на Сааремаа, да и на
других островах, вам обязательно назовут имя прототипа почти каждого из
героев четырехтомного «Берега ветров». А их только в первой книге около
семидесяти!
Романы А. Хинта очень часто побуждают искать прототипы не только
читателей, но и критику. «Виноват» в этом отчасти сам писатель, пишущий «с
натуры». Надо сказать, что следование натуре, объекту изображения, такая
своеобразная документальность письма вообще присуща крупным мастерам
реалистического романа в Эстонии.
Многие знают, «с кого» писал А. Хинт своих героев. В буржуазной
Эстонии после выхода первого романа А. Хинта – «Проказа» (1934), один из
прототипов даже предъявил судебный иск писателю. Суд состоялся в
Курессааре. Вот как рассказывает об этом сам Хинт: «Однажды мне,
старательному и, казалось бы, безупречному учителю Роотсикюлаской начальной
школы была вручена … повестка в суд! …В своей книге я и не собирался никого
оскорблять .. вот теперь престану перед судом… ».
Отец писателя – Александр Хинт, по профессии капитан дальнего
плавания, был привязан к земле и мечтал о том, чтобы старший сын его стал
хозяином хутора Копли.
Однако хутор этот доходов не приносил – он позволял кое-как
прокормить семью, свести концы с концами. Земля была неблагодарной,
болотистой, покрытой валунами… Но совсем не поэтому не сбылась мечта
Александра Хинта. Сын его с детства любил свой край. Красота этого края –
мелководные заливчики, островки, рифы, ветряные мельницы, каменистые поля
– все эти особенности сааремааского пейзажа не раз встретятся в его книгах.
Но сердце его было восприимчиво не только к красоте – с самых ранних
лет он умел с чуткостью, присущей художнику, реагировать на события
происходящие рядом. Например, с самых ранних лет он знал, что людей,
живущих рядом с ним, ежедневно подстерегает страшная гибельная болезнь –
проказа. В глубине острова находился лепрозорий Аудаку. Некогда проказа
была завезена сюда, видно, моряками, и с тех пор она медленно наступала на
людей, поражая порой целые семьи.
Проказа была особенно распространена в западной части острова. «От этой
черной беды не спасали ни молодость, ни красота, ни богатство – пишет Ааду
Хинт. – Умерших от проказы хоронили на холме Вийдумяе среди темного леса на
кладбище прокаженных. И даже погребенные, они наводили страх на людей, на
неотступный страх и отчужденность… были обречены их дети, браться, сестры.»
Его первое серьезное горе в жизни – проказой заболела мать соседней
девочки. Вскоре и сама девочка, которую Хинт любил отроческой любовью,
заточили в лепрозорий. Это несчастье в нем, еще ребенке, вызвало ужас и
смятение. Он не только страдал оттого, что его подруга обречена на
мучительное существование и смерть, - он был убежден, что ему уготована
такая же судьба. Зная, что инкубационный период длится до пятнадцати лет,
Хинт каждый день мучался, ожидая болезни.
Годы учебы в Сааремааской гимназии были наполнены тревогой и ожиданием
болезни. И тогда же будущий писатель дал себе клятву, что, если проказа
минет его, он сделает все возможное, чтобы облегчить страдание прокаженных.
И не только прокаженных, но и тех, кто страдает под бременем тяжкой беды.
Эта детская клятва, данная самому себе, помогала ему на протяжении всех
пятнадцати лет, которые прошли в мучительном ожидании.
Впоследствии, через десятилетия, в завершающей четвертой книге
тетралогии «Берег ветров» А. Хинт изобразит подобную ситуацию.
Четверо детей было у Марии и Александра Хинт. Все они получили
образование и стали подлинными специалистами в своей области. Константин –
инженером-строителем, Аманда – учительницей, Иоханнес – ученым. Лауреатом
Ленинской премии.
Годы учения в Сааремааской гимназии (1923-1929) были годами поисков.
Хинт старательно, напряженно учился.
Выбирая профессию, А. Хинт руководствовался прежде всего мыслью о том, что
жизнь надо прожить с наибольшей пользой для людей.
Закончив педагогическое отделение гимназии, Хинт получает место
учителя Роотсикюлаской начальной школы, которая находится в шести
километрах от Кууснымме.
Творческий путь
Первой серьезной литературной работой А. Хинта была пьеса «Божий
человек». Писал он ее ночами после проверки ученических тетрадей.
Молодой пастор, «божий человек» - Харри Кихно – натура
непосредственная, страстная. Когда-то в юности он любил свою соученицу
Асту. Теперь, только приступив к обязанностям пастора, он должен венчать
Асту с капитаном Пээтером Таальдером.
Это роковым образом сказывается на судьбе Харри. Харри начинает
понимать, какая огромная пропасть пролегла между жизнью людей – их
помыслами, поведением, моралью.
Он любит Асту и желает смерти ее мужу, даже осмеливается просить об
этом бога. Но когда Таалбдер погибает, Тальдер сходит с ума в день своего
бракосочетания с Асту.
Пьеса во многом была несовершенна, но нравственная позиция автора
определенна.
Пьеса не была издана и не увидела сцены, хотя получила первую премию на
конкурсе, проводимом эстонской молодежной организацией.
«Божий человек» был написан в 1931 году. Ободренный первой конкурсной
премией, Хинт отважился на роман. Летом во время каникул он принялся за
роман «Проказа». Роман был написан в течении двух летних месяцев. Однако
финал его показался А. Хинту неудачным, и только через год писатель
посылает переработанный роман на ежегодный конкурс.
Мысли о проказе еще беспокоят Хинта, и страх перед болезнью, возникший
в отрочестве, бесспорно, являются стимулом, побудившим выбрать для первого
романа именно эту тему.
Но не только пережитое в детстве и юности послужило стимулом к
творчеству. Беспокойство за судьбы всеми забытых людей, которых поразил
этот ужасный недуг, побуждало Хинта хоть чем-то облегчить их
существование. Он хотел напомнить о них живым и здоровым, хотел, чтобы
заточенные в лепрозорий узнали, что о них помнят.
О прокаженных писали и другие эстонские писатели – Айно Каллас, Аугуст
Мяльк, Эрни Крустен.
Вспоминая, какое впечатление произвел на него рассказ А. Мялька «Анне
Мария», А. Хинт рассказывал, что для него чрезвычайно ценным было уже само
обращение к этой теме. И вот почему. Если в их деревне умирал кто-либо или
если погибал в море рыбак, то вся деревня, все соседи старались помочь
семье погибшего словом и делом. Если же кто-то попадал в лепрозорий,
деревня молчала, люди страдали безмолвно о тех, кто вырван из их среды, и
старались забыть о тех, кто вырван из их среды. Поэтому каждое слово о
прокаженных было словно бы протестом против такого забвения.
Впоследствии, не раз обращаясь в своих книгах к теле проказы, писатель
будет осмыслять ее каждый раз по-новому. И в одной из своих статей выскажет
обобщение: «Но чем больше я думал над жизнью, чем более зрелым становился
мой собственный опыт – все чаще приходило ко мне понимание того, что
облегчение страданий прокаженных, даже средство, излечивающее эту болезнь,
- не разрешение проблемы. Проказа из понятия биологического стала для меня
понятием общественным, социальным. Я видел ее во всякой несправедливости,
эксплуатации, национальном и материальном неравенстве. Она проникала в душу
человека, снедала ее язвами корыстолюбия, жадности, чванства, тщеславия… И
поэтому мой обет борьбы с проказой не мог кончиться, когда найдено было
средство, эту болезнь излечивающее, когда опустел лепрозорий на Сааремаа и
заросли травой могилы на кладбище Вийдумяэ».
Пауль Лайд – герой романа «Проказа» - тоже пастор. И его вера в бога
также зависима от житейских обстоятельств и от нравственных потрясений.
В детстве он много пережил – его отец и брат погибли в море, мать
заболевает проказой. Единственное, что держит его в жизни – жажда учиться.
Дети сторонятся Пауля, обзывают прокаженным. Замыкаясь в себе, Пауль ищет
спасения у бога.
Именно в этом произведении впервые проявляется тема проказы.
И сразу же она получает именно такую интерпретацию – изоляция человека от
общества противоестественна, не гуманна по своей сути, и человек обязан
искать выход.
В романе описывается мысленный путь пастора, включая темные моменты,
когда тесты показали наличие проказы, что пошатнуло веру в бога, и светлые
моменты – ошибочность тестов. Главное не в ошибке, а в реакции Пауля.
В финале романа Пауль Лайд приходит к заключению, что долг человека – жить
и содействовать улучшению окружающей среды.
В следующем романе – «Лепрозорий в Ватку», являющемся своеобразным
продолжением «Проказы», тоже прозвучит протест против изоляции человека от
общества.
Здесь уже центральными героями становятся люди, заточенные в лепрозорий.
Пристально рассматриваются девушка Юули, с детства находящаяся в
лепрозории, и Тиудор, пришедший в Ватку тогда, когда он уже потерял надежду
на выздоровление.
Тиудор познал нужду и горе – мать торговала водкой и развратничала, он
не переносит качку и вынужден работать батраком. Когда он узнает, что болен
проказой – все худшие черты его характера – жестокость, озлобленность –
проявляются резче и определенней. В порыве ненависти ко всему окружающему,
Тиудор поджигает лес. Это – месть за все страдания.
Изображая Тиудора, А. Хинт стремится показать жестокость жизни,
лишающую человека свободы. Проказа – это высшая несправедливость.
Юули, попав в лепрозорий еще ребенком, выздоровев, боится покинуть
его. Ей тяжко в незнакомом мире – мужчина, которого она любит, обманывает
ее, и она, беременная, возвращается в лепрозорий искать совета и помощи.
Когда она возвращается, странное чувство родного очага охватывает ее, она
чувствует себя дома.
Романы «Проказа» и «Лепрозорий в Ватку» были написаны в буржуазной
Эстонии. И возвращение Юули в лепрозорий за поддержкой звучит символически.
Критика отнеслась к первым вещам Аду Хинта положительно. Были отмечены
пристальное внимание к духовной сфере человеческой жизни, самобытность,
честность и гуманизм.
Осенью 1936 года Хинт переехал в Тарту и на время отошел от темы проказы.
В 1937 году Хинт становится членом Союза Эстонских писателей.
Перемены в судьбе Эстонии коренным образом сказались и на личной
судьбе Аду Хинта.
В первые годы войны он пишет очерки и статьи на исторические и
современные темы. После войны он работает председателем Союза рыбаков,
затем переходит в редакцию журнала «Лооминг».
Именно в эту пору А. Хинт начал думать о романе эпического масштаба. В
1947 году он писал в рецензии на поэму Юхана Смуула «Сын рыбака»: «Почему у
нас нет до сих пор «Правды и справедливости» о жизни моряков или «Войны в
Махтра» из жизни островитян?».
Подготовка к большому роману шла непрерывно.
В одной из своих статей А. Хинт рассказывал о том, как возник замысел
«Берега ветров»: «В 1943 году я сидел в Ленинской библиотеке и читал старые
эстонские книги и документы времен восстания Юрьева дня 14 века. Группу
эстонских писателей попросили подобрать материал к юбилею восстания. Я
листал старые книги, а перед глазами стоял Сааремаа остров, на котором я
вырос, о котором пишу. Замысел книги родился, как рождается письмо любимой
девушке…»
Но первые страницы тетралогии были написаны в 1949 году. А последние – в
1965 году.
Почти сорок лет общества, различных его социальных слоев уместились в
«Береге ветров». Начав роман с событий, происходящих накануне революции
1905 года, писатель заканчивает четвертую часть 1939 годом.
Каждая книга тетралогии – самостоятельный роман со своими проблемами,
героями, стилем и ритмом.
Но все четыре части – четыре романа связаны между собой, они объединены
общей темой – народ и революция, революция и народ.
И еще один из мотивов, являющийся своеобразной вариацией ведущего
мотива тетралогии, звучит в ней с нарастающей силой. Речь идет о теме
проказы.
В первых книгах тетралогии читатель встречает упоминание о проказе, о
том, что время от времени кого-то из жителей соседних деревень отвозят в
лепрозорий. Боится проказы Маре, думает о проказе Ионас, когда видит перед
собой целую массу солдат, отправляемых на убой. Но в первой, второй и
третьей книгах «Берега ветров» проказа всего лишь деталь в ряду других
деталей, характеризующих жизнь персонажей.
В четвертой же, завершающей, части тетралогии тема проказы занимает
большое место. И обращаясь снова к этой горестной теме, А. Хинт трактует ее
и исследует совершенно иначе, чем в своих романах 30-х годов.
Энн Тиху, с детства лицом к лицу столкнувшийся со страшной болезнью, с
течением времени понимает, что общественная проказа «страшней, глупей и
безумней».
Гитлер, убивающий евреев – тоже проказа.
Отказываясь от прямолинейности в изображении героев, А. Хинт от книги
к книге пристально следит за взаимодействием обстоятельств и характеров. И
характер Маре – человека эмоционального, чистого, предстает перед читателем
во всей своей силе.
Вот Маре узнает, что один из родственников Тиху заболел проказой. Мы
помним, как Пауль Лайд, герой первого романа Хинта, испытывал страх перед
проказой.
Маре, хоть и боится, изо вех сил сопротивляется отчаянию. Вера в свои
силы, надежда на лучшее, которая не позволяет впасть в отчаяние, как ни
тяжелы были бы обстоятельства, и отличает Маре от Пауля.
Эта вера в свою нравственную силу свидетельствует о духовном опыте
Хинта. Мы помним, что проблемы нравственности, веры, морали волновали
писателя и в раннем периоде его творчества. Но герой его прежних романов,
переживая одно поражение за другим, не могли обрести подлинную веру в себя,
ибо не знали того, что знала Маре – не знали радости жить во имя других.
В четвертой книге, где тема проказы звучит в полный голос, Сандер,
заметивший на плече Маре какие-то пятна, повезет ее на консультацию в
лепрозорий. Но и здесь, думая о том, что грозит ей, Маре старается
отвлечься от мыслей о самой себе, она думает о детях и о Сандере. Духовное
хдоровье, стойкость, четкие представления о добре и зле помогают Маре
оставаться самой собой в любых обстоятельствах.
Четвертая книга – роман тоже социально-психологический, как и все
остальные. И здесь исследуется процесс рождения характера. Энн,
воспитанный Маре, - человек эмоциональный, глубокий, способный уже с
детства остро и непосредственно воспринимать окружающую действительность.
Эстонии, как и всему миру, угрожает фашизм. Но на остров Сааремаа,
куда вновь переносит нас писатель, пока еще не долетают ветры мировых
событий. Люди потрясены трагедией, которая касается их непосредственно –
проказой. И в ту пору, когда мы знакомимся с 14-летним Энном, проказа
подступает к воротам его дома. – мать соседской девочки Айли заточена в
лепрозорий.
Теперь А. Хинт пишет о проказе как о народной трагедии.
Энн- первый интеллигент в семье Тиху. Он не хочет, вопреки желанию
отца, вопреки традициям, стать хозяином хутора. У него иные намерения.
Потрясенный заболеванием матери Айли, Энн не может оставаться дома, и
уходит в город учиться. Трагедия, с которой так близко соприкоснулся Энн,
перевернула всю его жизнь.
Роман начинается с размышлений Энна о случившемся в соседнем доме.
Мальчик впервые в жизни узнает, что такое бессонница, он мучается и
начинает думать. Поразительные письма пишет он к Айли! Боясь причинить ей
боль намеком на угрозу заразиться, Энн не может думать только о себе. Ведь
целовался он с Айли. Он подвергает себя гневу и лишению родителей, уйдя из
дома с тем, чтобы никого не заразить.
Так рождается характер юноши, его нравственные представления.
Как видно, прослеживается влияние детства Аду Хинта., пережившего
аналогичную трагедию. Личный опыт писателя позволил излить мысли на бумагу
с поражающей достоверностью.
«Жизнь не есть высшая потребность», но «жизнь есть высшее добро», -
вычитав эти две сентенции, Энн мучается над тем, какую из них выбрать. И он
выбирает – «жизнь есть высшее добро».
Письма к Айли – и разговор с самим собой. Разговор естественный,
полный драматизма. Энн прочитал все статьи о проказе, и приводил выдержки,
которые должны обнадежить Айли.
И как когда-то, около ста лет назад, Фельман, Нокс и Крейцвальд дали
вирускую клятву в том, что они будут добиваться лучшей участи для «своего
бедного, презренного, обреченного великими державами на вымирание народа»,
и так же, как в молодости дал клятву А. Хинт, так и Энн Тиху приносит
клятву – всю свою жизнь бороться и поддерживать «тех, кто страдает этой
страшной болезнью или от других несчастий и бед».
Однако есть, оказывается, и другая точка зрения. «Я все таки не
понимаю - говорит Энну его брат Юлиус, - почему ты написал о прокаженных?
Неинтересно, да и в наших краях этой болезни почти что и не было…». – «Как
не было? А в Юбасте? Оокиви? Кюласоо?» - «В Кюласоо? У нас дома? Да ты
спятил!»
Перед нами принципиально два разных отношения, заставляющие Энна
действительно усомниться – быть может, брат все-таки прав? Ведь проказа
редкое явление.
Так через Энна Ааду Хинт мотивирует свой выбор темы - «Гитлер убивал
евреев и наверняка убил бы и всех прокаженных, если бы они стояли у него на
пути. Гитлер уничтожает слабых, а он, Энн Тиху, встает на защиту
прокаженных и всех тех, кого читают прокаженными.»
Так Ааду Хинт обнажает еще одну из существенных идей своего романа –
это идея о подлинности искусства, призванного помогать людям, об
ответственности и мужестве писателя, цель которого пробуждать чувства
добрые.
Тема нравственной ответственности художника приобретает
самостоятельное значение в последней книге «Берега ветров». Здесь А. Хинт
как бы подводит итог своим размышлениям о пройденном им самим творческом
пути.
В четвертой книге мы незримо ощущаем незримое присутствие самого
автора, через боль, печаль, радость, гнев..
Когда Айли погибает, происходит это символически – она пытается
доплыть до корабля, где ее, как она думает, ждет спасение, ведь «у Энна
Тиху нет тех слов, которые могли бы разбудить ее». Трагически нарастает
тема надежды на спасение, которого быть не может.
Пятнадцать лет пролегли между выходом первой и последней книги «Берега
ветров». И процесс обогащения стиля писателя, процесс совершенствования его
метода находил свое выражение в каждой следующей книге тетралогии.
Художественные искания Ааду Хинта связаны с родиной – Эстонией, с ее
людьми, их непростой судьбой. И пусть тема проказы не актуальна сегодня,
она переросла из болезни в социальное понятие.
Земля Сааремаа не изменилась со временем. И думаешь о том, что книги
писателя, верного своей земле, своему народу, дороги не только
запечатленными в них деталями, реализмом подробностей, не только тем, что в
них воссоздано прошлое и настоящее, которому неизбежно суждено стать
прошлым, они дороги главным – глубиной постижения нравственного опыта,
накопленного и нерастраченного человечеством. Опыта, ежедневно движущего
помыслами и поступками людей, будь они величественны или будничны. Ведь
прежде всего важна и драгоценная сопричастность художника к тому, что
происходит с людьми, о которых и для которых он пишет.
Список литературы:
Ааду Хинт – «Берег ветров»
З. Крахмальникова – «Романы и романисты», «Эести Раамат», 1973. Таллинн
| |
