|
Реферат: Украинские народные думы (Литература)
УДК 811.161.2’373.2
Т.П. Беценко (Сумський педагогічний університет)
ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ
У статті розглядаються особливості функціонування ономастичних одиниць
в українських думах - самобутніх зразках народної творчості нашого народу.
Зокрема, викликають інтерес різні види топонімів (ойконіми, ороніми,
гідроніми та ін.), антропоніми (агіоніми, андроніми) як певні складники
мовної системи, що фокусують в собі різні часово – просторові, ідейно-
змістові, художньо – естетичні комплекси.
Увага зосереджена на систематизації та семантико-стилістичному
аналізові названих одиниць у структурі поетичного тексту.
Українські народні думи, належачи до творів фольклорних і яскраво
вирізняючись з-поміж інших зразків цього жанру багатьма тільки їм
притаманними ознаками, характеризуються своєрідним ономастиконом, який,
окрім того, що надзвичайно багатий за своїм кількісно-виражальним складом,
виявив ще й певну специфіку, пов’язану з системою художньо-образних
символів.
Своєрідність функціонування ономастичних одиниць у названих творах
вбачається насамперед у певній виокремленості кола власних найменувань, що
введене у словесну тканину: використовуються власні найменування не
довільного, художньо вимисленого, безпідставного жанру з погляду
інформаційної точності повідомлюваного тощо, а такі, що зіставлювані з
окремими документальними подіями, постатями, зафіксованими в ході
історичного розвитку. Фактично, власні найменування (у даному випадку ті,
що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи,
а отже – знаками національної пам’яті, яка сягає різних рівнів людської
життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури...
Частотність функціонування власних назв, їх значне поширення в думах
особливо помітне. Проте тут, поряд з чистою інформативністю, тяжінням до
точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць з
власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового
повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі “Богдан
Хмельницький і Василь Молдавський” м. Чигирин уживається 2 рази, м. Сороки
– 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах,
спостережених у ході боротьби і відображених таким чином у поетичних творах
героїчного змісту.
Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів і
антропонімів) виявляється в тому, що всі найменування , як правило, не
вигадані, а такі, що реально й документально зафіксовані. Окрім того, вони
позначають назви об’єктів і осіб історично значущих. Таким чином, їх
уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю
інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні
найменування, виконуючи свою первинну функцію, – інформативно-національну,
створюють інформаційне поле. Наприклад, згадка в тексті думи “Втеча трьох
братів з города Озова, з турецької неволі” Савор-могили вже свідчить про
подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила
асоціюється зі смертю:
Про теє промовляв,
До Савор-могили прибував,
Од голоду, ран знемагав,
Під Савор-могилою спочивав.
В той час сизі орли налітали...
...................................................
...................................................
За час за годину Богу душу оддав.
[2, 156-157]
Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені
емоціонального змісту, що є закономірним явищем. Художньо- зображальне,
естетичне наповнення власних найменувань в українських думах – це вторинна
функція названих одиниць, їх емоційно – експресивне, художньо–образне поле,
що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків
(Запорізька Січ – символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму
та ін., Дніпро – символ України, Чигирин – символ гетьманської влади).
Проте часом важко визначити, яка функція – інформативно-довідкова чи
художньо-зображальна буде домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує
антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім’я завше
сприймалося українцям з вираженими позитивними емоціями, які обумовлені
життєвою позицією цього ватажка повстанців, його діями, вчинками і
прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями. Позитивні
емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім’я
(навіть в тексті думи) і не подавати детальних описів його дій, вчинків, -
і текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім’я цього героя
ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу
України. Те, що Богдан Хмельницький - гетьман-ватажок, сприймається на
другому плані, хоча цей, так званий другий план, і породив первинний
емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми – власної назви.
Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд – художньо-
естетичний і інформаційно-довідковий.
Отже, ономастичний ряд як такий з усіма його особливостями і визначає
оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум
прослідковується вже на прикладі ономастичного простору.
Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми.
Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував
чи існує) географічний об’єкт. І в творах цього жанру народнопоетичної
творчості на перше місце ставляться географічні об’єкти, а не самі по собі
слова-топоніми. Наприклад, функціонування в думі “Плач невільника в
турецькій неволі” [2, c.101-102] назв пристань Козловська, город Царьград,
Червоне море, Чорне море слугує називанню об’єктів, які мають надзвичайну
вагу для правильного, точного і повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в
Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому
продавали невільників; Царьград – турецьке місто; Червоне море та Чорне
море асоціювалось з чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького
землею – таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невольник
згадує ці назви:
То не знатиме отець, либонь матерь,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царьграді на базарі,
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червоне море у арабськую землю запродати...
[2, 101]
У іншому випадку стає зрозумілим, чому саме топонім Кодима долина
виноситься у заголовок думи: “Смерть козака в долині Кодимі”. Відомо з
історичних джерел, що в Кодиній долині дуже часто проходили сутички з
татарськими завойовниками. Тому саме це місце заслуговує на особливу увагу,
яке так відчайдушно проклинає “козак простріляний, порубаний”, що перший
раз тут “коня вороного втеряв”, другий раз –“товариша сердечного”, а третій
раз-сам голову козацькую покладає. При цьому топонім Кодина долина набуває
символічного значення і виступає синонімом до поняття смерть.
Знаючи, що город Килія – це місто, розташоване в Одеській області, яке
в 1484р. захопила Туреччина і побудувала там укріплення –свій опорний пункт
в гирлі Дунаю, стає зрозумілим, чому “Ой десь, ой десь за Килимом–городом
козаченько гуляє, А з Килима–города татарин поглядає” [ 72]. Фактично,
цим самим вказується на місце сутичок. А текст думи “Козак Голота”, часто
фіксуючи топонім Килія, засвідчує значущість цього топографічного об’єкта
як військового укріплення для тодішнього розгортання подій.
Топоніми як найчисельніші одиниці в думах представлені хоронімами:
Украйна [с.167, с. 224,с. 231 та ін.], Туреччина (Турещина) [с.158, с.162,
с.212, с.221], Брацлавщина [с.434], Білограбська земля [с.389], Вінниччина
[с.с.434], Запоріжжя [с.248, с.312, с.315 та ін.], Карпатська Украйна
[с.426], Польща [с.276, с.422, с.423], Грабська земля [с.386, с.388, с.393
та ін.], Поділля [с.434], Подністров’я [с.434] , Полтавщина [с.434],
Прикарпаття [с.426], Чорномор”є [с.170], підгрупу цих топонімів утворюють
природні хороніми, як-от: луг Базавлуг [2, 86], долина Кодина [2, 99,100],
долина Кайнарська [79], Черкес-долина [2, 243, 245, 255], Черкень-долина
[2, 224]; ойконімами (комонімами і астіонімами): Азов (Озов) [с.150, с.157,
с.163, с.164 та ін.], Біла церква [с.263, с.267, с.271 та ін.], Богуслав
[с.123,с.125 та ін.], Боровиця [с.260], Брайлов [с.237], Кам”янський
Поділець [с.278], Кефа (Кафа) [с.135, с.141, та ін.], Килим-город [с.72-
74], Килия [с.72, с.73, с.75 та ін.], Козлов [с.119, с.120 та ін.], Корсунь
[с.224, с.231, с.246 та ін.], Крилов [с.232, с.236, с.337, с.247 та ін.],
Кумейки [с.260], Мерефа [с.295, с.296], Пирятин [с.385, с.387, с.396],
Ситники [с.277], Стеблів [с.277], Суботів [с.292], Сучава [с.279, с.281],
Тор [с.295], Трапезунд [с.135, с.136, с.140], Цареград [с.101, с.102, с.104
та ін.], Черкаси [с.224, с.226, с.229, с.231 та ін.], Чигирин [с.254,
с.262, с.263 та ін.], Ясси [с.279, с.281]; гідронімами, літонімами: Семенів
Ріг [с.79]; пелагонімами: Чорне море [с.98, с.101-104, с.106-110 та ін.],
Червоне море [с.101, с.103], Азовське море [с.424, с.427], Сиваш [с.427],
потамонімами: Базавлуг [с.82, с.86, с.87], Буг [с.284], Вісла [с.287,
с.289, с.434], Вітка [с.72], Волганка [с.221, с.223], Дніпро [с.83, с.86,
с.147 та ін.], Дністр [с.167, с.169, с.223 та ін.], Дон [с.311, с.423, та
ін.], Дунай [с.258, с.324 та ін.], Жовті Води [с.276, с.282, с.434], Кодима
[с.99, с.100], Полтавка [с.169], Прут [с.276], Рось [с.259], Салтанка
[c.166,167,218], Самара [с.89-97,153 та ін.], Сула [с.261], Супай
(Супонь)[с.261], Ташлик [с.294], Хортиця [с.258]; гелонімами: болото Супій
[с.261]; інсулонімами: Крим [с.426,427], Тендра [с.135,147,398];
дромонімами: Муравський шлях [с.152,156,185 та ін.]; оронімами: Осаур-
могила (Савур-могила, Савір-могила) [с.171], Саура-могила [с.152], Осавур-
могила [с.167,169], Савор-могила, Загребельна могила [156,186].
Майже всі топоніми в думах, що є прикметою цих творів, подаються
приладковим словосполученням: як правило, до власної назви додається родове
поняття: болото, луг, долина, город, село. Така конкретизація зумовлена
припиненням якнайточнішої передачі інформації, визначенням точної
локалізації описуваних подій, підкресленням значущості того чи іншого
об’єкта у томі опису тощо.
Антропоніми дещо поступаються щодо частотності вживання перед
топонімами. Проте їх функціонування також специфічне: переважає насамперед
????????????, ???????????, реальність зображуваного, що переплітається з
возвеличенням -оспіванням чи (значно рідше) осудом, зневагою тієї чи іншої
дійової особи, яка виноситься в епіцентр поглядів, подій з усіма своїми
якостями.
До розряду власних назв, зафіксованих у думах, насамперед відносимо
теологічні найменування вищого порядку (теоніми).
У кожній думі (особливо в кінцівках) вживається ім’я Бога, що має ряд
варіативних найменувань: Господь, Господь Бог, милосердний Бог, праведний
Суд”я, милосердний Господь, Отець Небесний, милостивий Господь.
Концентрація уваги слухачів (а пізніше і читачів) на повсякчасному
зверненні до Бога, а також часте функціонування в текстах
церковнослов’янських слів – термінів, звернення в окремих думах до
релігійних обрядів наштовхує на роздуми про джерело виникнення цих творів.
Українські думи наскрізно пронизані любов’ю до своєї віри, влаштуванням
Бога. При цьому християнська віра є уособленням рідної землі – України і
протиставляється бусурменській, що асоціюється з неволею, каторгою, чужою
землею, смертю. Відповідно додержання своєї віри – найвищий закон для
козака.
У думах спостерігаємо повсякчасне звернення до Бога, що проявляється у
власне звертаннях та вихваленнях Бога, християнської віри, у розумінні
важливої ролі виконання заповідей Божих, і, що особливо цікаво, у власних
найменуваннях осіб смертних – козаків прізвищами з коренем Бог та близькими
до християнства поняттями, як-от: Іван Богун, Маруся Богуславка, Олексій
Попович.
З-поміж антропонімів досить широко представлені імена, прізвища осіб,
іноді по батькові: Самійло Кішка, Олексій Попович, Івась Коновченко, Івась
Вдовиченко Коновченко, Хома Замойко, Василь Молдавський та ін..
Однією з прикметних ознак дум є те, що часто прізвища подаються у
складі приладкового словосполучення: козак Голота; курінний Сулима; лях
Бутурлак; пен Потоцький; отаман Остряниця; отаман Торскій; Ясько Лохвицкій,
визначаючи цим самим походження, рід занять, соціальний стан названих
героїв тощо. Це зумовлює граничну чіткість та лаконічність передачі й
сприйняття висловлюваного.
У думах засвідчені, окрім усього, Імена святих (аніоніми): Миколая,
Петра, Василія, які вживаються для позначення культових споруд, названих
іменами цих святих, або ж свят.
Андроніми хоча і засвідчені в думах, проте в поодиноких випадках типу:
То, правда, панове, була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха, по прозванію Коновчиха.
[ , 235],
Жила вдова, старенькая жена,
Сірчиха – Іванчиха ... [ ,295].
Антропоніми в думах, поряд з топонімами, відіграють чи не найвирішальну
роль. Можна сказати, що вони навіть поступаються топонімам за силою та
значимістю своїх виражальних функцій (властивостей). Це закономірне явище і
пояснюється тим, що в епіцентрі творів названого різновиду перебуває людина
– як правило, постать визначна, історично значуща, національно свідома і
обов’язково–безмежний патріот рідної землі - України - тільки за наявності
таких характеристик називається ім’я особи. (Так, наприклад, у думі “Втеча
трьох братів із города Азова, з турецької неволі ” імена козаків відсутні,
розглядається не власне їх внесок у хід боротьби за національне визволення
тощо, а розглядаються міжособистісні стосунки: поведінка, мораль, ставлення
до ближнього, милосердя тощо. Це ж саме маємо і в думах “Сестра і брат”,
“Бідна вдова і три сини” та ін.).
Саме людина визначає хід розгортання подій, вирішує різноманітні
проблемно-ситуативні моменти, які зрештою набувають загальнонародного
значення. Подібні висновки якнайпереконливіше засвідчують заголовки дум,
зокрема історико-героїчних творів XV-XVII ст.: наприклад “Козак Голота”,
“Атаман Матяш старий”, “Федір безрідний, бездольний”, “Іван Богуславець”,
“Іван Богун”, “Самійло Кішка” та ін..
Для дум характерне описове найменування осіб, зокрема широке
використання відокремлених прикладкових сполучень.
Особа, яка виноситься в епіцентр подій і яка має персональне ім’я,
обов’язково поширюється додатковими найменуваннями, що, окрім усього, чи то
на її походження, соціальний стан, чи то на рід занять, також визначають
ставлення з боку оповідача, якому доручено говорити від імені народу:
Як безбожні ушкали налетіли,
Федора безродного, Отамана курінного,
Постріляли, порубали [ 83];
Маруся – бранка, попівна Богуславка [ 128];
Кішка Самійло, гетьман запорозький [ 140];
Іван Луговський, писар військовий [ 290];
Ей, Єврасю Хмелниченьку, гетьмане молодий [ , 294];
Козак - нетуга, Хвесько Дендиберя [ 305];
Хвесько Кханжа Андибер, гетьман запорозький [ , 302].
У найменуванні осіб насамперед простежується ставлення до них з боку
громадськості, що досягається різними мовновиражальними способами, зокрема
додаванням до імен (чи прізвища) відокремлених означень з відповідним
забарвленням: позитивним чи негативним. Таким чином, часто утворюється
поширений, розгалужений ряд нанизуваних відокремлених прикладок, кожна з
яких уточнює, доповнює попередню:
Гей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю! [399];
Гей, Хвесько Дендибере, батьку козацький, славний лицарю! [
305],
додаванням лексем-вторинних найменувань, позначених найвищим ступенем
позитивного емоційно-експресивного забарвлення (слів типу батько, пан:
Ой, обзоветься пан Хмельницький,
Отаман - батько чигиринський [277];
Пане Филоненку, корсунський полковнику
Батьку козацький! [238] )
найменуванням, що базуються на лексико-семантичному переосмисленні:
емоційний план у таких лексем виступає складником змісту і виноситься на
перше місце:
“Ей, пане, пане Хмельницький,
Богдане – Зиновій, наш батю,
Гетьмане чигиринський!” [ 275]
- у цьому звертанні, що включає відокремлені прикладкові сполуки, з
допомогою яких ?????.
Окрім того, в думах функціонують геортоніми (назви свят, зокрема
християнських): Великдень, Різдво, Василія, Петра.
Геортоніми в текстах цих творів виконують щонайменше три функції:
найперше, як одиниці, що служить для називання свят, як мовні ознаки, які
засвідчують любов до своєї християнської віри і всього того, що пов’язане з
цією вірою, і, як елементи художньо-поетичного тексту – що також не мало
важливо-акумулюють в собі цілі узагальнено-символічні картини. Наприклад, у
контексті:
“Сестро,-каже,-мила,
Родино сердешна!
Ой сподівайся мене тоді в гості,
Як будуть о Петрі бистриї ріки-озера замерзати,
Об Різдві калина в лузі процвітати...” [ 330] –
вживанням назв свят Петра (12 липня за новим ст.) та Різдва (7 січня за
новим ст.) напрочуд виразно передається змалювання неможливості здійснення
того, що просить сестра у брата. При цьому назви великих християнських свят
співвідносяться з часовим виміром і тією закономірною реальністю, що
супроводжує їх. Таким чином, сполуки будуть о Петрі бистриї ріки-озера
замерзати та Об Різдві калина в лузі процвітати можна розглядати як
оксюморонні – у плані поетичного оформлення. А при глибшому сприйнятті та
осмисленні поданої у творі думки приходимо до інших висновків: два ряди
оксюморонних сполук побудовані на взаємному перехрещенні ознак, властивих
названим поняттям: свято Петра співвідноситься з літнім часом, а Різдво - з
зимовим; отже, протиставляються, з одного боку, літо (тепло): зима (холод),
іншими словами – любов, потяг до рідної душі (теплота почуттів): відмова
(холод почуттів). Це протиставлення на зовнішньому рівні. На внутрішньому –
інша опозиція: шляхом поєднання, зіставлення несумісних понять: свята Петра
з замерзанням рік-озер, та Різдва з процвітанням калини в лузі. Схематично
це можна подати так:
Ці два рівні художніх протиставлень зовнішнього і внутрішнього –
взаємодіють між собою, утворюючи, що очевидно, складний комплекс чуттєво-
почуттєвих (емоційно-експресивних) та ідейно-змістових вражень, покликаних
образно, сильно і переконливо передати сутність висловленої думки.
У іншому випадку геортонім концентрує не менший спектр емоційно-
змістових вражень, проте їх розгортання відбувається в іншому ключі. Так,
дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, яка “потурчилась,
побусурменилась”, намагається спокутувати свій гріх перед народом,
Україною, вірою християнкою і звільнити всіх бідних невільників саме “на
святий празник, роковий день Великдень” [ 123]. Великдень тут – як
найбільше свято християн – є уособленням безмежної любові до рідного
народу, Батьківщини, а відтак і – міцності віри в душі “побусурмениної”
Марусі Богуславки; це свято воскресіння Ісуса Христа, свято перемоги життя
над смертю – тому така велика подія – рокова подія – має відбутися в день
цього свята: козаки ніби вдруге воскресають після тридцятилітньої неволі.
Еклезіоніми (назви церков, монастирів) представлені тільки
найменуванням християнських культових споруд, що є насамперед підкресленням
значущості для козаків своєї віри. Окрім того, ці одиниці є свідченням й
іншого, про що можна судити з контексту:
Мимо церков їхав, мимо святого
Миколая, шапки не знімав [ 387].
Отже, ономастичний простір, представлений в думах як творах історичних,
широкий і своєрідний.
Найперше впадає в око різноманітність функціонування ономастичних
одиниць (топонімів, антропонімів та ін.), що підпорядковується в цілому
ідейно-художньому задумові, всій сюжетно-композиційній канві цих творів.
Окрім того, цим одиницям, як структурним компонентам тексту, властиві певні
поетичні функції, які в свою чергу обумовлюються.
ЛІТЕРАТУРА
1. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. – К.: Наукова думка,
1987.
2. Украинские народные думы. – Москва, 1972.
РЕЗЮМЕ
В статье рассматриваются особенности функционирования ономастических
единиц в украинских думах. Внимание сосредоточено на систематизации и
семантико-стилистическом анализе топонимов, антропонимов и других единиц
этого плана в структуре поэтического текста фольклорного жанра.
SUMMARY
In article are considered the particularities of operating the
onomasiology units in Ukrainian Dumas. Attention is concentrated on
systematizations and semantics-stylistic analysis an toponims, anthroponims
and other units of this plan in structure of poetical text of folklore
genre.
-----------------------
А В
В А
Реферат на тему: Устная речь
Устная речь
Устная речь — основная функциональная разновидность кодифицированного
литературного языка. В ней проявляются вся неофициальная жизнь людей, все
нюансы человеческого поведения, отношений с другими людьми, переживаний и
настроений. Мгновенный, симультанный характер чувства – речи - мысли
скрывает сложность процесса речевого общения, его зависимость от многих
факторов: психофизиологических, возрастных, социальных, культурных,
интеллектуальных, ситуативных.
Устная речь — это ц е л е н а п р а в л е н н о е человеческое
поведение. Формирование целевой установки говорящего начинается с общих
процессов ориентировки и заканчивается отчетливым предвосхищением
сообщаемого (коммуникативной интенцией). В речи говорящий всегда заявляет о
себе как о личности с присущими ей индивидуальными особенностями
мировосприятия языковой компетенции. Необходимым условием речевого общения
является коммуникативная заинтересованность адресанта и адресата
(адресатов), которая обусловливает главный принцип общения — паритетность
его участников, вне зависимости от социо - культурных характеристик и
психологических ролей.
Умение слушателя проникнуть в коммуникативный замысел говорящего—
основное, условие успешного речевого общения. Слушатель проделывает
огромную работу по интерпретации речевого потока, по переосмыслению ранее
сказанного, по соотнесению своей «модели» понятого с реальными фактами и
поведением собеседника. Именно в этой разновидности литературного языка
имеет место самое сложное взаимодействие между говорящим и слушающим, самое
жесткое требование ситуативного реплицирования, наиболее активный характер
интерпретации и эвристичность процессов постижения смысла.
В разговорной речи проявляются общие и индивидуальные особенности
внутренней речи говорящего: его поиски нужной синтаксической конструкции,
подходящего слова в определенной синтаксической позиции, повторы, выбор
средств поддержания диалога, паузы обдумывания и т.д. Именно в
неподготовленной, живой речи находят свое подтверждение положения теории
речевой деятельности: логические структуры и языковые конструкции не
полностью соотносительны, т. е. равны друг другу; существуют законы
невыражения структур мысли; существуют явные и неявные споco6ы выражения
смысла, выборочное отражение «положения дел» или «картины мира».
Устная речь показывает сознательный характер формирования линейной
организации речи говорящим, его ориентацию на мир слушателя, прогноз его
коммуникативных ожиданий и реакций. Это подтверждает контроль говорящего
над способом высказывания, выражающийся во введении оборотов метарефлексии
поправок уточнений.
Многообразие форм человеческой жизни рождает выбор тем речевого
общения, стратегий речевого поведения, жанра общения и приемов воплощения
чувства – речи - мысли. В устной речи существуют свои специфичные средства
привлечения внимания собеседника приемы экспрессивности, убеждения и
особая, в зависимости от жанра речи, эстетика. Разнообразие материала в
данном разделе хрестоматия: обусловлено тем, что образцы современной
разговорной речи отбирались по нескольким параметрам: по количеству
участников общения (полилоги, диалоги, дневниковые записи), по форме
(устная и письменная разновидности), по типу выбранной стратегии
(направленная стратегия и ненаправленная, ситуативно обусловленные полилоги
и диалоги), по жанрам (беседы, рассказ, разговор, письма, записки,
поздравления, дневники), внутри жанров — по типам коммуникативной
модальности: эпистемической, аксиологической, эмоциональной и др.
Стилистическая оценка многословия.
Не нужно быть лингвистом, чтобы заметить неоправданное употребление
слов, завершающих эти высказывания: он был мертв и не скрывал этого…Их
предводитель умер, и они выбрали нового из числа живущих (из детективных
романов). Эти примеры убедительно показывают абсурдность многословия, или,
как сказал бы стилист, речевой избыточности. Мы часто впадаем в этот грех,
если не следим за речью. Да и думает ли о красоте слога несчастный,
которого усадили писать заявление? Вот и выходит из-под его пера: «Мною
обнаружен повесившийся труп мертвого человека». Но автору детектива такое
простить нельзя!
Французский ученый, философ и писатель Паскаль заметил: «я пишу
длинно, потому что у меня нет. времени написать коротко». В этом
парадоксальном заявлении глубокий смысл, потому что небрежность и
беспомощность автора обычно приводят к многословию, а краткость и ясность
формулировок достигаются в результате напряженной работы со словом. М.
Горький, рассказывая о труде писателя, подчеркивал что лаконизм, как и
точность словоупотребления, дается нелегко: «Крайне трудно найти точные
слова и поставить их так, чтобы немногим было сказано много, «чтобы словам
было тесно, мыслям - просторно». «Краткость - сестра таланта»,— утверждал
А. П. Чехов. Все это необходимо помнить тому, кто хочет совершенствовать
свой слог.
Экономное, точное выражение мысли —важнейшее требование стилистики,
которое мы, к сожалению, так часто не выполняем. Не будем ходить далеко за
примерами, обратимся к стилю ученических сочинений. В числе стилистических
недочетов в них постоянно приходится указывать многословие: «Силы «темного
царства» объединились воедино против бросившей им вызов натуры, стремящейся
вырваться на свободу из затхлого мира диких и кабановых»; «Жители города
Калинова живут однообразной, безрадостной жизнью». Так употребление
однокоренных слов порождает тавтологию (в перевозе с греческого этот термин
означает «то же самое слово»). Вы помните классический пример тавтологии —
«масло Масляное»? А вот другие, которые не придуманы, а взяты из самой
жизни: «Можно спросить вопрос?», «Например, такой пример», «Это явление
является...»; «Безупречный в деле служения своему делу», «Закономерно
вытекает закономерность», «умножить во много раз», «возобновить вновь»»
Продолжим свои наблюдения над многословием в ученических работах. В
сочинении читаем: «Катерина, заранее предчувствует свою гибель... Она не
может возвратиться обратно в дом Кабановых и лучше предпочитает гибель
повседневной обыденности безрадостной тоскливой жизни, в которой бесполезно
пропадают все благородные порывы ее возвышенной души».
Мы выделили словосочетания, в которых употреблены ненужные уточняющие
слова. Такая форма многословия получила название плеоназм (от греческого
плеоназмос - излишество).
Плеоназмы возникают при употреблении ненужных определений (главная
суть, ценные сокровища, темный мрак),-лишних обстоятельств (вернуться
обратно, упал вниз),а также в результате неоправданного нанизывания
синонимов (закончить, завершите выполнить задание). Зачем объяснять вещи,
которые и без того понятны: «Ваня и Петя вдвоем вместе пели одну песню»;
«Он говорил, жестикулируя руками»; «Макет, который так старательно клеили
ребята, Вадим топтал ногами». Исключите выделенные слова, и смысл нисколько
не пострадает.
М. Горький, читая произведения начинающих писателей, обращал внимание
на многословие. Например, ему не понравился отрывок: «Работали молча, без
слов. В продолжение двух часов рытья окопов работавшие рядом бойцы не
обменялись ни единим слотом». Нa нолях М. Горький заметил: «Какой смысл
писать «молча, без слов», когда ведь ясно, что, если человек молчит, он не
говорит». В дpугoм случае против слов «красноармеец бредил о своей родной
семье» М. Горький указал: «Не следует удваивать «своей, родной». Подобные
же исправления в рукописях молодых авторов делал и A. П. Чехов. Так, он
подчеркнул «неловкое выражение» страсть к графомании и объяснил: «Не
годится, потому что слово графомания уже в себе понятие страсть».
В нашей речи очень часто встречаются такие выражения, как например,
сочетания: в мае месяце, так например, планы на будущее, неиспользованные
резервы, простаивать без дела, поступательное движение вперед.
Речевую избыточность порождает и соединение иноязычного слова с
русским, дублирующим его значение {памятные сувениры, необычный феномен,
движущий лейтмотив, биография жизни, своя автобиография, в конечном итоге,
мизерные мелочи, ведущий лидер, ответная контратака, народный фольклор,
демобилизоваться из армии). В таких случаях говорят о скрытой тавтологии,
так как русское слово повторяет значение заимствованного. Например, сувенир
- французское слово, означающее «подарок на память», «вещь, связанная с
воспоминаниями», и к нему еще добавляют памятный, биография - греческое
слово, означающее «жизнеописание», автобиография - «жизнеописание какого-
нибудь лица, составленная им самим», поэтому уточняющие слова при них
неуместны.
Однако некоторые сочетания подобного типа все же закрепляются в
языке, что обычно связано изменением значений входящие в них слов. Примером
утраты тавтологичности может быть сочетание период времени. Лингвисты
прошлого считали это выражение избыточным, так как греческое по
происхождению слово период значит «время». Однако постепенно это слово
стало обозначать «промежуток времени», что сделало возможным закрепление
его в названном сочетании. Из других, вначале избыточных словосочетаний
закрепились такие: реальная действительность, монументальный памятник,
экспонаты выставки,. букинистическая книга и некоторые другие. В них
определения перестали быть простым повторением основного признака,
заключенного в существительном.
Не только скрытую, но и явную тавтологию, порой приходится признать
допустимой, потому что в речи могут столкнуться однокоренные слова, которые
не имеют синонимов: словарь иностранных слов, бригадир первой бригады,
загадать загадку, постелить постель и т.д. Более того, иногда писатели
намеренно прибегают к тавтологий. Вы помните название интересной книги о
языке «Живой как жизнь» К. И. Чуковского? Ее автор в качестве заглавия
использовал крылатые слова Н. В. Гоголя, который с жизнью сравнивал вечно
развивающийся, обновляющийся организм -национальный язык. Как же отнестись
в этом случае к повторению однокоренных слов? Это случайность, небрежность?
Нет, это повторение, конечно, не случайно, оно оправдано как стилистический
прием, увеличивающий действенность речи.
В художественных произведениях нередко и плеоназмы используются для
усиления выразительности речи, например: Не оборачивайся, Эвридика, назад,
в провал беспамятного сна (П. Антокольский).
В устном народном творчестве особой стилистической приметой стали
такие плеонастические сочетания, как путь-дороженька, море-окиян, грусть-
тоска, в них соединяются синонимы или близкие по значению слова. Ярким
стилистическим приемом может быть и тавтология. Так, усиливают
действенность речи, получившие устойчивый характер сочетания сослужить
службу, всякая всячина, горе горькое и подобные.
Юмористы используют тавтологические сочетания с целью каламбура:
сталкивая однокоренные слова, они подчеркивают их смысловую общность.
Вспомните у Н. В. Гоголя его знаменитое Извольте вам этого не позволить или
у М. Е. Салтыкова-Щедрина: Писатель пописывает, а читатель почитывает.
Подобную же «смешную» тавтологию находим у В. Маяковского: Все хороню: поэт
поет, критик занимается критикой. В юмористических текстах нагромождение
одинаковых слов и выражений отражает комизм описываемой ситуации. Как тут
не вспомнить название фильма «Я знаю, что ты знаешь, что я знаю»!
К тавтологии, как к средству усилены выразительности речи, часто
прибегают поэты: И вдруг белым - бела березка в угрюмом ельнике одна (В.
Солоухин); публицисты употребляют тавтологические сочетания, чтобы
подчеркнуть особо влажные понятия: Все меньше у природы остается
неразгаданных загадок» Важную смысловую функцию выполняет тавтология в
заголовках газетных статей: «Крайности Крайнего Севера»; «Случаен ли
несчастный случай?»; «Устарел ли старина велосипед?» .
Тавтологический повтор может придавать высказыванию особую
значительность, как у В. А. Жуковского в надписи на портрете подаренном А.
С. Пушкину: Победителю - ученику от побежденного учителя.
Что такое речевая недостаточность
Вдумайтесь в такие фразы: «Внимательно слушают ребята о героизме и
мужестве русских солдат»; «Из этой книги я узнал, что Юрий Гагарин начал
вынашивать мечту о космосе еще с Саратовского клуба ДОСААФ». Не кажутся ли
они вам какими-то неполноценными? Чего же им недостает? В них пропущены
слова. Следовало записать: Ребята слушают рассказы о героизме..., Гагарин
вынашивал мечту подняться в космос еще со времени посещения Саратовского
клуба.
Случайный пропуск слова, или речевая недостаточность, - результат
небрежности. Подобные ошибки часто возникают в устной речи, когда говорящий
торопится и не следит за правильностью выражения мысли. Речевая
недостаточность наносит серьезный ущерб не только стилистической, ной
смысловой, стороне речи: в предложении нарушаются грамматические и
логические связи слов, затемняется смысл.
Пропуск сова может совершенно исказить мысль и привести к абсурдности
высказывания. Чего стоят, например, некоторые обьявления! У кассы цирка:
«Дети до пятилетнего возраста проходят в цирк на руках»; на двери
рентгенкабинета: «Делаем только срочные переломы»; в учреждении: «Страховая
компания приглашает вас в любой четверг для получения травмы». Не сразу и
догадаешься, что маленьких детей в цирке родители должны держать на руках,
что рентгенологи могут сделать лишь срочные снимки переломов, а страховая
компания готова выплатить деньги по условиям страхования от травм в любой
четверг.
Пропуск слова может стать причиной а л о г и з м а - сопоставления
несопоставимых понятий. Например: «Сравните показатели первой таблицы с
таблицей седьмой» (можно сравнивать показатели с показателями, а таблицы с
таблицами); «Язык героев Шукшина резко отличается от персонажей других
авторов» (можно сравнивать {язык персонажей только с языком героев других
писателей); «Характеру Аркадия Кирсанова, как и его отцу, свойствен лиризм»
(не лучще ли написать: Аркадий Кирсанов, как и его отец, склонен к
лиризму).
В результате пропуска слова нередко происходит и п о д м е н а п
о н я т и я. Например: «На выставке среди экспонатов был и филателист из
Омска». Но ведь экспонировался, конечно, не сам собиратель марок, а его
альбом. Подобные нелепые н смешные речевые ошибки попадают в журнал
«Крокодил» в рубрику «Нарочно не придумаешь»: «Больные, не посетившие
амбулаторию в течение трех лет, выкладываются в архив»; «Татьяна заняла
первое место среди девушек второго разряда».
Подмена понятий встречается и в нашей речи: « В кабинете литературы
висят… великие писатели» (а не их портреты); «Павел Власов купил гармошку с
тал ходить… с накрахмаленной грудью» (пропущено в рубахе).
Речевую недостаточность как распространенную ошибку cледует отличать
от эллипсиса - стилистической фигуры, основанной нa сознательном пропуске
того или иного члена предложения для создания особой выразительности.
Наиболее экспрессивны эллиптические конструкции без глагола - сказуемого,
передающие динамические движения: Я за свечку, свечка - в печку! Я за
книжку - та бежать и вприпрыжку под кровать (К. Чуковский). При эллипсисе
нет необходимости восстанавливать пропущенные! слова, так как смысл
предложения ясен и введение в него уточняющих слов лишает его легкости,
выразительности.
Литература
1. Норман В. Ю «Грамматика говорящего», изд. С-Пб, 1994 год
2. Розенталь Д. Э., Голуб И. Б. «Секреты стилистики: правили хорошей речи»,
изд. М., 1996 год
3. Граудина А. К., Мескевич Г. И. «Теория и практика русского красноречия»,
изд. М., 1989 год
4. Виноградов С. И, Граудина В. Е. «Культура русской речи». Изд. М., 1998
год
| |
