|
Реферат: Власть (Политология)
РЕФЕРАТ
На тему: Влада
Студента психолого-педагогічного
факультету ПДПІ
Гр. – ПП 41
Гоч В. П.
Полтава - 2001
Проблема влади взагалі і політичної влади зокрема із давніх часів
хвилює людство. В одному із діалогів Платона говориться:
"Немає людської душі, яка вистоїть спокусу владою." Декого влада
зачаровує, несвідомо вабить і притягує як магніт. Влада не тільки здавна
страшила і захоплювала людей, вона завжди була однією із центральних
категорій політичної науки. Багато мислителів, вчених вважають, що влада -
незмінний супутник політики і є її головною проблемою. Поняття влада широко
використовується як у політичному, так і буденному вжитку. М. Вебер
справедливо нагадує, що в залежності від ситуації говорять про владу батька
над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичну, духовну,
економічну тощо. При всій різнорідності і неоднозначності цих понять можна,
однак, відмітити одну об'єднуючу їх характеристику: всі вони відображають
відносини, в яких воля і дії одних панує над волею і діями інших. Але в
першу чергу під владою розуміють вищу державну владу. Так, наприклад,
англійською мовою the роwег - це не тільки влада, але й держава з усією її
міццю; в латинській мові potestas - сила, міць, панування; німецькою dіе
Gewalt: - це не тільки влада, але й міць, а також насильство. Нарешті, в
нашій рідній мові влада найчастіше виявляється синонімом начальства і
означає владні органи держави. У політичній і у буденній мові слово влада
не має якогось одного стійкого значення. Для одних теоретиків влада - це
особливий вплив одних людей на інших, для других - здатність досягнення
певних цілей, для третіх - можливість використання тих чи інших засобів,
для четвертих - особливі стосунки між підлеглим і керівником.
У своєму загальному значенні, поняття "влада" означає право і
можливість одних керувати, розпоряджатися і управляти іншими; здатність і
можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, робити
визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому
авторитет, право, насильство та інші засоби.
Політологію ж цікавить політична влада. До поняття "політична
влада", звичайно, можна застосувати загальне визначення влади як такої.
Політична влада, як і будь-яка інша, означає здатність і право одних
здійснювати свою волю по відношенню до інших, веліти і управляти іншими.
Але разом вона має, на відміну від інших форм влади, свою специфіку
верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства І для всіх
інших видів влади; загальність, тобто публічність; легальність у
використанні сили та інших засобів володарювання в межах країни;
моноцентричність, тобто існування загальнодержавного прийняття рішень;
широкий спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і
реалізації влади.
Таким чином, політична влада характеризується здатністю і
можливістю для тих, хто нею володіє, проводити свою волю в керівництві і
управлінні всім суспільством (державою), справляти визначальний вплив на
поведінку народних мас за допомогою засобів, що знаходяться в розпорядженні
держави, мобілізовувати на досягнення поставлених цілей і програм великі
маси людей, регулювати відносини між окремими групами людей.
Поняття політична влада значно ширше, ніж поняття державна влада,
яка є її частиною. Політична і державна влада мають загальні цілі, які
пов'язані з управлінням суспільством, мають публічний характер. До
суб'єктів політичної влади належать не тільки державні органи, а й
політичні партії, різні політичні об'єднання, органи місцевого
самоврядування. До суб'єктів державної влади належать тільки органи
державної влади. Політична влада відображає певну взаємодію (панування,
керування одних іншими) і передбачає мінімум два боки: на одному - пануючі,
яких у політології прийнято позначати поняттям "суб'єкт" (це може бути
цілий народ, державний орган, окрема наділена владою особа); на іншому -
підвладні, підлеглі - об'єкт, на який спрямовані владні відносини. Об'єктом
політичної влади може бути суспільство в цілому, тобто народ, і кожний
громадянин зокрема. Влада завжди є взаємодією суб'єкта і об'єкта, волі
володаря і підкорення об'єкта. Підкорення так же властиве людям як і
керування, тому влада залежить від покірливості населення, від того, чи
готові її терпіти, якщо вона не влаштовує суспільство. Якість об'єкта
політичної влади залежить від політичної культури населення. Наприклад,
патріархальний тип культури формує покірливість, звичку коритися , бажання
жити під "твердою рукою". Активістичний тип культури формує громадянина,
який несе свою долю відповідальності за державу.
Функціонування політичної влади у суспільстві необхідно для
зберігання його цілісності та єдності, стабільності і поступального
розвитку. Влада покликана формувати політичну систему суспільства,
політичні відносини між державою, суспільством, соціальними групами,
класами, партіями, громадянами, органами державного управління, а також
контролювати ці відносини, перетворювати їх по можливості в безконфліктні і
організовані. Влада керує справами суспільства і держави на різних рівнях:
> мегавлада - глобальний рівень політичної влади — виходить за
рамки однієї держави і прагне розповсюдити свій вплив на
світове суспільство;
> макровлада - високий рівень функціювання центральних
державних інститутів і політичних відносин, що
складаються між ними і суспільством;
> мезовлада - середній, проміжний рівень політичної влади,
котрий пов'язує два крайніх рівні політичних і
владних відносин;
> мікровлада - міжособові владні відносини всередині малих груп.
Від функціонування політичної влади залежить тип політичного режиму
в суспільстві, відкритість чи замкненість суспільства, характер політичних
відносин та інші політичні характеристики даної держави, включаючи
стабільність, авторитет, розподіл та співробітництво влад, демократичність.
Таким чином, до найбільш важливих, суспільно значущих функцій
політичної влади можна віднести наступні: підтримка суспільного порядку та
стабільності; виявлення обмежень і розв'язування конфліктів; досягнення
суспільної злагоди; примушення в ім'я соціально значущих цілей і збереження
стабільності; керування справами суспільства.
У сучасній літературі існують різні погляди щодо концепцій влади.
Релятивістські концепції влади (від лат. - relavitus -відносний) -
розглядають владу як особисті відносини, в яких одна людина (суб'єкт)
визначально впливає на іншу (об'єкт). У якості суб'єкта і об'єкта можуть
виступати як окремі люди, так групи, прошарки населення чи ведуча політична
партія й опозиція. Релятивістські концепції влади включають серію методів
шляхів впливу на суспільство з метою досягнення стабільності У тому числі
стимулювання активності трудової діяльності, до тримання норм громадської
поведінки тощо.
Біхевіористські концепції влади (від англ. - behaviour -
поведінка), як і релятивістські, виходить із її трактовки як відносин між
людьми, при яких одні володарюють, командують, панують, а інші підкоряються
та виконують рішення перших. Але при цьому особливість біхевіористського
підходу полягає в зосередженні уваги на особливостях людей, мотивах їхньої
поведінки в боротьбі за владу. Початкові імпульси до володарювання, за
думкою представників даної школи, закладені в природі окремих особистостей,
у їх прямуванні до влади й здатності володарювати. Важливу роль відіграють
блага та привілеї, котрі у всі часи одержують люди, які мають владу. З
отриманням влади пов'язано, як правило, отримання багатства, престижу,
безпеки та ін. Для багатьох людей боротьба за владу є способом
самоствердження. Крім того, для багатьох влада над іншими людьми є формою
насолоди. В прагненні до володарювання існують ще й інші мотиви.
Представники біхевіористської школи виходять з того, що в умовах ринкової
економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший,
існує попит і пропозиція. Виникає своєрідний "ринок влади" зі своїми
менеджерами, які готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на
виборах. Тому боротьба за владу — постійне явище. Політична влада
народжується, як правило, у протиборстві політичних сил і окремих
особистостей. У цьому й полягають основні положення в розумінні влади в
біхевіористських концепціях.
Системні концепції. В них розглядають владу як системотворчі
відносини в політичній організації суспільства. Всі інші елементи системи
пов'язані з нею безпосередньо чи опосередковано. Призначення політичної
влади - регулювати відносини між людьми і суспільством в цілому, включаючи
державно-політичні інститути, вирішувати суперечності, що постійно
виникають між необхідністю порядку в суспільстві і різноманітністю
інтересів його членів. Завдання політичної влади будувати свої відносини з
усіма елементами політичної системи суспільства таким чином, щоб це сприяло
збалансованому стану даної системи. Іншими словами, політична влада повинна
прямувати до досягнення в суспільстві в першу чергу стабільності, як
політичної, так і економічної.
Найважливішою соціальною причиною підкорення одних людей іншими є
нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади прийнято
розуміти всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об'єкт влади
у відповідності з цілями суб'єкта. Ресурси можуть використовуватись для
заохочення, покарання чи переконання. Для виділення різних видів влади
широко розповсюджена класифікація її ресурсів у відповідності з
найважливішими сферами життєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-
інформаційні, силові.
Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для
суспільного та особистого виробництва і споживання: гроші як їх загальний
еквівалент; техніка; родючі землі; корисні копалини тощо.
Соціальні ресурси - здатність підвищення чи зниження соціального
статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації. Соціальні ресурси
включають такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне
обслуговування, соціальне забезпечення і так далі.
Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також
засоби їх одержання і розповсюдження: інститути науки та освіти, засоби
масової інформації та ін.
Силові ресурси - цей вид ресурсів політичної влади виконує функцію
забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, в тому числі
забезпечення безпеки політичної влади, недопущення будь-яких зазіхань на
владу з метою її повалення. Це - армія, поліція, різні служби безпеки,
прокуратура, суд. Як показує історичний досвід політична влада використовує
ці ресурси в тій чи іншій їх частині дуже часто. Вони відносяться до
найбільш діючих, викликають страх, оскільки використання таких засобів
призводить до позбавлення людей власності, волі, а нерідко й самого життя.
Особливо часто політична влада вдається до використання названих ресурсів у
випадках послаблення своєї сили, моці та впливу на суспільство.
Специфічним ресурсом влади є сама людина - демографічні ресурси.
Люди - це універсальний, багатофункціональний ресурс, який виробляє інші
ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), солдат і
член партії (політично-силові ресурси), володар і розповсюджувач знань,
інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. Особистість виступає
ресурсом влади лише тільки в одному із численних вимірів, - будучи
використана як засіб реалізації чужої волі. В цілому ж людина - не тільки
ресурс влади, але й її суб'єкт і об'єкт.
Підводячи підсумок щодо основних видів ресурсів політичної влади,
потрібно установити, які з них є найважливішими, а які другорядними.
Однозначної відповіді немає. В різні періоди життєдіяльності суспільства
вирішальними стають то одні, то інші ресурси. Наприклад, при спробі
переворотів чи інших виступів проти політичної влади вирішальними стають
силові ресурси. В цілому ж, як показує практика, всі види перерахованих
ресурсів відносяться до постійно діючих, необхідних для політичної влади.
Виключно важливим аспектом у розумінні сутності політичної влади є
поняття "легітимність" (від лат. legitimus законний). Принцип легітимності,
тобто виправдання законності влади, завжди відігравав важливу роль в
суспільно-політичній історії. Так, у Римській імперії, коли римські легіони
були незламною силою, влада імператорів базувалася на простому принципі -
законність правителю надає армія, яка і проголошує його верховним
законодавцем. Із послабленням імперії проблема легітимації гостро постала
перед багатьма імператорами. Тому вони намагались закріпити свої домагання
на владу, спираючись на традиції, закріплюючи давньоримську релігію і
привласнюючи собі титули Цезаря й Августа, підносячи свій рід до Геракла та
Юпітера. Пізніше римські імператори взяли на озброєння християнство, яке на
той час широко розповсюджувалось. Воно стало для імператорів основою більш
авторитетної та більш глибоко релігійної легітимації. З тих пір імператор
царював Божою милістю - єдиного та всесвітнього Бога. В пізніші часи
Реформація, а потім й англійська революція принципом легітимності
проголосили божественне право народу на правління.
Теоретична розробка проблеми легітимності зв'язана з концепцією
легітимної влади М. Вебера. Він відзначав: панування спирається на згоду,
що визнає його легітимність. В легітимності панування влади він бачив
гарантію стабільності суспільства, підтримки соціального порядку і
підкреслював, що соціальна поведінка, а також соціальні відносини можуть
бути орієнтовані індивідами на їхнє уявлення про існування легітимного
порядку. З його точки зору, легітимність порядку може бути гарантована лише
внутрішньо, а саме емоційною відданістю, вірою в абсолютну значимість
порядку і в залежність блага і рятування від збереження даного порядку.
Крім того, легітимність порядку може бути гарантована також очікуванням
специфічних зовнішніх наслідків. Порядком М. Вебер називає умовність,
звичай, який вважається у певному колі людей значущим, а також право, при
якому порядок гарантований можливістю морального чи фізичного примусу, що
здійснюється особливою групою людей, у функції яких входить охороняти
порядок. Мова йде про те, що не тільки право забезпечує гарантію
стабільності, соціальний порядок, але й особисті інтереси індивідів, дії
яких відбиваються на становищі тих, хто володіє владою. За М. Вебером,
визнання влади підлеглими є передумовою і основою її легітимності. Чим
більша підтримка з боку населення, тим більш легітимною є політична влада.
При відсутності такої підтримки влада губить свою легітимність, хоч вона й
не зникає повністю.
У поняття легітимності входить і довіра з боку народу до існуючої
влади. Носій законної, легітимної влади може правити безбоязно, спираючись
на згоду народу. Володар, який не спирається на законність, відчуває страх
перед народом. Насильство, яке здійснюється ним, породжує насильство інших,
через страх він змушений вдаватися до все зростаючого терору, а це
призводить до того, що страх стає переважаючим почуттям у такому
суспільстві. Тому щоб влада не перетворилася у всемогутність, необхідна
легітимність. Тільки при наявності легітимності існує воля, оскільки
легітимність сковує владу. Там, де зникає легітимність, знищується воля
особистості. Із сказаного випливає, що будь-яка політична влада здійснює
своє панування не тільки шляхом фізичного насильства чи спирання на звички
мас дослухняності, але й намагається різними засобами добитися
добровільного визнання своєї влади з боку підвладних. В тому випадку, коли
панівні кола здійснюють владу, спираючись на широку згоду з боку мас, ми
можемо, говорити про її легітимність. Це влада, яка приймається масами, а
не нав'язується їм. Довіра мас до влади у суспільстві досягається при
орієнтації на певні цінності, інтереси, при допомозі певних вірувань, які
діють у даній політичній системі. Ці вірування розглядаються як принципи
легітимності, тобто найбільш соціальне значимі основи, що дають панівним
верхам право в даний момент панувати, а масам коритися.
Принципи легітимності можуть мати свої витоки в давніх традиціях,
діючому законодавстві чи в революційній харизмі. Головне полягає в тому, що
всі вони володіють підкорюючою силою, спрямованою на закріплення
стабільності влади, політичної системи, тобто ті основи, на яких будуються
відносини влади і підкорення в будь-якій політичній системі. По суті
справи, ці принципи легітимності виправдовують таке становище в
суспільстві, коли певна частина людей (панівна еліта) керує, а більшість
населення змушена підкоритися. Звідси у пануючих і виникає потреба знайти
необхідні виправдовування такому стану, який був би прийнятий тими, хто не
знаходиться при владі. Діючі принципи легітимності забезпечують відносний
ступінь довіри між політичною владою і масами. Пануючі в цьому випадку
виходять з того, що вони панують на законній підставі, а підвладні
розглядають їх претензію на владу як легітимну. Таким чином, політична
влада може бути чи легітимною чи нелегітимною. Якщо політична влада,
політичне панування визнається правомірним з боку суспільства, а маси
виявляють прихильність політичній системі, то така влада може вважатись
легітимною. Якщо ж вона втрачає довіру мас, то перестає бути легітимною.
Причому, між легітимністю пануючих верхів і застосуванням насильства існує
зворотній зв'язок, тобто мова йде про те, що чим надійніше в свідомості мас
укорінились принципи легітимності, тим менш необхідним стає застосування
насильства. І навпаки, коли пануючі кола втрачають легітим-ність, вони
починають удаватися до систематичного вживання насильства. Природньо, що
владоможці систематично займаються діяльністю, спрямованою на зберігання і
зміцнення віри мас в існуючий політичний устрій навіть тоді, коли ця віра
достатньо глибока, але ж її все одно необхідно постійно підтримувати чи не
дозволяти їй згаснути. У всі часи панівні кола прагнули домагатися
легітимності і рішуче вели боротьбу з тими, хто ставив їх легітимність під
сумнів.
Важливим теоретичним аспектом політології є типологія основ
легітимності. Основи типології розробив М. Вебер. У залежності від мотивів
підкорення він виділив три головних типи легітимності влади:
> традиційний - базується на вірі в священний характер звичаїв, традицій,
норм, які на протязі століть регулювали життя і
поведінку людей. Влада тут освячена авторитетом
існуючих патріархальних устоїв і релігійних
звичаїв. Освячені звичаєм норми є основою таких
сталих у суспільстві відносин, які постають як
відносини керування і слухняності. Вони фактично
вказують, хто володіє правом на владу, а хто
зобов'язаний підкорятися цій владі. Причому,
традиційні норми розглядаються суспільством як
дещо непорушне, а відхід від них, їх порушення
приводить до певних санкцій. Характерною
особливістю традиційного типу політичної влади є
відсутність динамізму. Протягом тривалого періоду
політична влада, політична система функціонує без
істотних змін. Це пояснюється тим, що традиції
панують над людьми, а тому відносини панування і
підкорення перманентне відтворюються з покоління в
покоління. Глибокий консерватизм пронизує всю
систему влади, і традиція стає основою
обґрунтування, політичної влади панівною елітою.
Традиційні норми як для пануючих, так і підвладних
набувають зобов'язуючого характеру. Традиції
повинні суворо дотримуватись пануючими колами,
інакше вони ризикують втратити свою легітимність в
очах широких мас. У якості прикладів традиційного
типу влади можна привести суспільства давніх
східних імперій (Єгипет, Персія, Китай),
середньовічної Європи. Із сучасних суспільств до
цього типу певною мірою можна віднести Саудівську
Аравію, Бахрейн, Кувейт, Оман. Характерною
особливістю традиційного типу є також те, що влада
тут набуває, як правило, персоніфікованого
характеру;
> харизматичний - (від грец. - harisma - божественний дар), оснований на
вірі у виняткові якості. природній дар, тобто
харизму керівника, якого інколи обожнюють,
створюють культ особистості. Харизматичний спосіб
легітимації часто спостерігається в періоди
революційних змін, коли нова влада для визнання
населенням не може, спертися на авторитет традицій
чи демократично виражену волю більшості. В цьому
випадку свідомо культивується велич самої
особистості вождя, авторитет якого освітлює
інститут влади, сприяє їх визнанню і прийняттю
населенням. Харизматична легітимність базується на
вірі та на емоційному, особистому відношенні вождя
та мас;
> регіонально-правовий - заснований на вірі в силу права, закону, на
визнанні добровільно прийнятих загальних правил,
встановлених юридичних норм, які спрямовані на
регулювання відносин панування і підкорення.
Характерною формою даного типу влади є
конституційна держава, юридичні норми якої, з
одного боку, визначають правила її функціонування,
а з іншого, - самі стають об'єктом для зміни у
відповідності з узаконеними процедурами.
Легітимація політичної влади пануючих кіл тут
заснована на законі. Пануюча еліта обґрунтовує
свої претензії на владу встановленим
законодавством, перш за все конституцією. Саме
конституція як основна норма визначає ті правила,
яких повинні дотримуватись пануючі і підвладні. До
цього типу політичної влади можна віднести
більшість сучасних суспільств. Насамкінець
підкреслимо, що мова йшла про; ідеальні типи
політичної влади. В реально функціонуючій
політичній владі найчастіше поєднуються названі
типи при перевазі одного з них. Жодна влада не є
тільки традиційною, харизматичною чи регіональною-
правовою, в ній поєднані всі три типи, один із
яких домінує.
У наш час багато держав переживають кризу легітимності, що
виявляється в політичній нестабільності, державних переворотах, глибокій
соціально-економічній кризі. Це супроводжується втратою довіри владі,
розчаруванням у цілях, методах політики і в самих політиках. Звичайно,
попередити втрату легітимності можливо. Якщо політики вміють рахуватись
згідно з інтересами і запитами мас, то втрачена легітимність відновлюється.
Це залежить від суб'єктів політики, інтелектуальних якостей політичної
еліти. Таким чином, політична влада — реальна здатність соціальної
спільності чи певного індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі
осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб.
Особливостями політичної влади є: здатність суб'єкта влади виявити
політичну волю; охоплення всього політичного простору взаємодією різних
політичних суб'єктів; наявність політичних організацій, через які суб'єкт
політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність; осмислення
політичного інтересу і політичних потреб; забезпечення суб'єкта політичної
влади соціального панування в суспільстві.
Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу
ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем
корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм
примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів
легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За
джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-
демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо
оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.
Список використаної літератури.
Вебер М. Избранные произведения.- М., 1990. - 808 с.
Власть: Очерки современной политической философии Запада /В.В.Мшвениерадзе,
И.И.Кравченко, Е.В.Осипова и др./. - М., 1989.-328с.
Вятр Е. Социология политических отношений /Пер.с
польск./. - М.,1979. - 463 с.
Гегель Г. Политические произведения. - М., 1978. - 438 с.
Гегєль Г. Философия права. - М., 1990. - 524 с.
Джилас М. Лицо тоталитаризма. /Пер.с сербо-хорватского/. -
М., 1992.-544с.
Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство /Пер.с болг./.-М„ 1991.-336с.
Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. — М„ 1994.-352с.
Халипов В.Ф. Введение в науку о власти. - М., 1996. - 382 с.
Реферат на тему: Власть в гражданском и политическом обществе
Министерство Российской Федерации по высшему и профессиональному
образованию
Волгоградский Государственный Университет
Кафедра: "Политологии"
Контрольная работа
На тему: «Власть в гражданском и политическом обществе».
Выполнил: Субботин Д. А.
Группа: ЭП-971
Проверил:
Волгоград 1998 г.
1. Понятие гражданского общества
Принято считать, что три основных начала формируют гражданское
общество: индивид, коллектив и власть или говоря иначе — личность, общество
и государство.
Не всякое общество, в котором существует политическая сфера жизни и
государство, может быть представлено как гражданское общество. Большинство
исследователей проблемы гражданского общества считают, что говорить о
гражданском обществе можно лишь с момента появления гражданина как
самостоятельного, индивидуального члена общества, наделенного определенным
комплексом прав и свобод и несущего перед обществом моральную или иную
ответственность за все свои действия. Поэтому становление гражданского
общества связано с возникновением буржуазного общества, с эпохой
промышленной цивилизации.
Рождение концепции гражданского общества не без оснований связывают с
именем Т. Гоббса (1588-1679), который формирование гражданского общества
связал с переходом общества от природного (естественного) состояния —
"войны всех против всех" — к упорядоченному, цивилизованному, культурному
состоянию, граждане которого объединены властью государства, благодаря чему
в стране существует мир и порядок.. Из трех начал, участвующих в
формировании гражданского общества: индивида (личности), коллектива
(общества) и власти (государства), Гоббс отдал предпочтение государству,
как силе формирующей и связывающей личность и общество. Однако исходной
идеей гражданского общества выступает новая коллективность, то есть
общество, живущее на основе свободы и равенства всех людей перед законом.
Идея индивидуальной свободы, самоценности каждой отдельно взятой личности,
безусловное значение человека, как меры всего сущего, определили свободу
личности как естественное и необходимое выражение его жизнедеятельности. С
другой стороны, признание обществом и государством свободы как необходимого
атрибута человеческого существования определило и требование в отношении
всех людей принципа равенства. Воплощение и реализация этих
основополагающих принципов гражданского общества нашли свое выражение в
разветвленной системе прав и свобод человека, закрепляющих свободу человека
быть особенным и независимым от жестко регламентированных и иерархичных
отношений сословного феодального или традиционного общества. Только с
момента, когда личность становится свободной, в плане распоряжения своими
жизненными силами, своими возможностями в совершении каких-то действий,
опосредованных соответствующими правами, будьте право выбора
представительной власти и должностных лиц, выбора места жительства, выбора
религии и идеологии, выбора политических ценностей и ориентации, — то есть
выбора в самом широком смысле слова, — только при соблюдении данных условий
речь может идти о формировании гражданского общества.
В своей экономической основе жизнь гражданского общества подразумевает
наличие реальных владельцев собственности. Владение собственностью может
быть частным и коллективным, при условии, что владелец коллективной
собственности выступает как совладелец, со-собственник, с четкой фиксацией
его индивидуальной доли участия в формировании коллективной собственности и
его индивидуальной, частичной доли в получаемом доходе. Обладание
собственностью делает человека ответственным за ее сохранение и умножение
достояния всего общества, государство же в свою очередь берет на себя
ответственность за безопасность своих граждан и. их достояния. Таким
образом, можно сказать, что гражданское общество — это общество, имеющее
своей основой частную и другие формы собственности, стихийное разделение
труда, когда мотивы деятельности людей, обусловленные частными интересами,
конкуренцией и законом стоимости, реализуются через рыночные отношения. В
этом плане рынок — товаров, капиталов, рабочей силы—фундаментальное условие
формирования и воспроизводства гражданского общества.
Современное гражданское общество — это система со множеством
расчленений, граней, проходящих сквозь классы, расы, этнические группы,
религиозные сообщества и профессиональные союзы. "Наличие таких
разделительных граней, — отмечает американский политолог И. Шапиро, —
препятствует закреплению конфликта, способствует развитию культуры
согласия, культуры компромисса и создает у людей стимулы к тому, чтобы
противостоять импульсам, побуждающим к большевистской политике", то есть к
политике, в которой борьба ведется до полного уничтожения противоположной
стороны.
Политико-правовую основу гражданского общества составляет разнообразный
спектр политических сил, наличие легальной оппозиции, демократическое
законодательство Существенной стороной гражданского общества является
стремление людей не только выбирать тех, кто должен править, управлять, но
и, что особенно важно, определять, как следует организовать политическую
власть, политические учреждения, чтобы даже плохие и некомпетентные
правители не нанесли обществу слишком большого урона. То есть гражданское
общество — это сам способ формирования государственных структур и сам
демократический механизм взаимодействия общества и государства.
Гражданское общество является базисом общественного строя н
государства. Иными словами, в вопросе о том, могут ли граждане
контролировать политическую государственную власть, положительный ответ
обусловлен только наличием гражданского общества. Там, где есть гражданское
общество, такой контроль составляет одну из важнейших его функций. Там, где
его нет, правители осуществляют тиранию и диктатуру. Гражданское общество
определяет характер функционирования государственной власти и ее структур.
Общество как бы задает режим работы, определяет задачи государства.
Гражданское общество — это общество правовое. Это означает, что в
гражданском обществе исходное право — это право суверенного гражданина в
общественном договоре с другими гражданами формировать, образовывать
общество, его экономику, государство. Правовым можно считать то общество,
которое сохраняет в своих корнях демократическое право народа, граждан
изначально порождать и договорно закреплять свои собственные правовые
структуры, что в свою очередь определяет и демократический характер самого
права. Законодательный процесс выступает как действенное средство
разрешения конкретных противоречий гражданского общества.
Подводя итоги — можно дать следующее определение понятия "гражданское
общество". Гражданское общество —это совокупность тех межличностных,
семейных, общественных, экономических, культурных, религиозных отношений и
структур, которые развиваются в обществе вне рамок и без непосредственного
вмешательства и помощи государства.
Неправомерно, на наш взгляд, противопоставление деятельности
гражданского общества и государства. Без тесного взаимодействия
государственной власти и гражданского общества цивилизованное состояние
социальных отношений вряд ли достижимо. Можно сказать, что гражданское
общество — это общество, в котором есть ответственность власти и народа по
выполнению взаимных обязательств поддерживать закон и порядок, соблюдать
при обоюдном согласии сторон права государства и граждан и их объединений.
Среди основных функций, характеризующих жизнь гражданского общества, можно
выделить следующие:
— важное предназначение гражданского общества состоит в том, что оно
независимо от государства располагает средствами и санкциями, с помощью
которых может заставить человека соблюдать общепринятые нормы, обеспечить
социализацию и воспитание граждан;
— другая основная функция гражданского общества состоит в защите
граждан и их объединений, их интересов и потребностей от незаконного
вмешательства в их жизнедеятельность государства и его органов;
— наконец, третья основная функция гражданского общества заключается в
том, что, являясь базой общественного и государственного строя, гражданское
общество способствует формированию органов государства, демократическому и
гуманистическому развитие всей политической системы общества.
2. Политическое общество и его структура.
Что касается политического общества, то оно не что иное, как
официальное выражение гражданского общества. Ведущую роль в политическом
обществе играют институты и учреждения политической власти. На первом месте
среди них стоит государство, потому что именно оно претендует прежде всего
на официальное выражение гражданского общества. Сказанное объясняется тем,
что государство объединяет всех людей, проживающих на его территории. Оно
выступает в качестве той формы, в которой составляющие общество индивиды
выражают себя как некое коллективное целое. Для осуществления своих функций
государство как своеобразный коллективный орган располагает не только
особым аппаратом управления,. но и особой системой социальных норм —
правовых норм, имеющих общеобязательное значение. Важная роль в
политическом обществе принадлежит также политическим партиям, которые,
выступая от имени тех или иных слоев и социальных групп гражданского
общества, ведут борьбу за обладание государственной властью, стремясь таким
путем сделать свои интересы всеобщими.
Относительно самостоятельной сферой жизни классового общества, наряду с
экономической, социальной и духовной, является сфера политическая.
Полнее представить структуру политического общества можно на примере
рассмотрения политической системы общества.
Понятие "политическая система общества" позволяет свести воедино основные
категории и понятия, характеризующие политическую жизнь общества,
представить политический процесс в определенной целостности и стабильности.
Данное понятие сосредоточивает внимание на структурной, организационно-
институциональной стороне политики, способствует раскрытию функциональных
характеристик, составляющих систему элементов, выявляя их взаимосвязи и
взаимодействие.
Первым отличительным признаком политической системы общества является
то, что в ее рамках формируется и совершенствуется механизм политической
власти, механизм посредством которого осуществляется полновластие,
суверенитет народа. Это означает, что политическая система есть
совокупность процессов, в ходе которых вырабатываются решения, имеющие
универсальный общеобязательный характер для всего общества.
Вторым отличительным признаком политической системы общества является
то, что она претендует, по выражению Макса Вебера, на монополию легитимного
физического насилия, или конечный контроль над применением физического
принуждения.
Контрольная функция присуща и другим подсистемам общества, однако
контроль со стороны политической системы в плане физического принуждения
имеет всеобщий характер, поскольку политическая государственная власть
определяет меру этого принуждения не только для себя, но и для других
подсистем общества. Средства и методы, которыми располагает эта власть
(армия, полиция, безопасность) ставят ее особняком среди других подсистем
общества.
Третьим отличительным признаком политической системы общества выступает
ее определенная зависимость и обусловленность общественной средой, главным
образом социальной и экономической структурой, то есть классовой природой и
социальным строем общества.
Наряду с общественной средой значительное влияние на политическую
систему конкретного общества оказывают исторические и национальные традиции
уклада политической жизни: политически активным либо политически пассивным
населением, наличием демократических традиций или отсутствием таковых,
влиянием религиозной идеологии на политику или отсутствием такого влияния и
т.д.
Четвертая особенность политической системы — это ее относительная
самостоятельность, определяемая наличием специального механизма структур,
специфических ролей и функций субъектов политики.
В основу категории политическая система общества положено понятие
политической власти, которое играет роль системообразующего фактора, своего
рода силового поля, вокруг которого объединяются все элементы политической
системы. Это определило то, что критерием, говорящим о важности и
значимости того или иного элемента системы, выступает участие в руководстве
и управлении политическим процессом, степень политического воздействия на
общество и личность.
В качестве основных элементов политической системы общества выделяют:
1. Политические институты (организации и учреждения). 2. Политические
отношения. 3. Политические принципы и правовые нормы. 4. Политическое
сознание и политическую культуру.
Как видно из указанных элементов, в политической системе трудно
проследить какую-то жесткую взаимосвязь, еще менее возможно все свести к
какому-то одному центру. Поэтому можно сказать, что для политической
системы общества в большей степени характерно целевое и функциональное
объединение частей, чем структурная целостность и иерархичность построения.
Остановимся кратко на характеристике основных элементов политической
системы.
Любая долговременная политика институциональна. Институционализация -
важнейший признак политической системы. Среди политических институтов,
оказывающих наибольшее влияние на политический процесс и политическое
воздействие на общество, следует выделить политические партии и
государство. Это собственно политические институты. К ним примыкают не
собственно политические институты, деятельность которых не может быть
сведена только к борьбе за политическую власть, более того, участие в
осуществлении власти или борьба за политическую власть не является
существенной, определяющей стороной их деятельности - это различного рода
общественные объединения и организации, профессиональные и творческие
союзы.
Основным назначением политических институтов является представительство
коренных интересов классов, социальных групп и других социальных общностей
люден.
Политические отношения представляют собой отношения между субъектами
политической жизни (классами, нациями, социальными группами, политическими
институтами, государствами) по вопросу об устройстве и функционировании
политической, государственной власти.
Политические отношения самая динамичная часть политической системы
общества. С одной стороны, политические отношения зависят и определяются
социально-классовой структурой общества, политическим режимом и
политической организацией, политическим сознанием и политической идеологией
— это делает политические отношения подвижными, а в определенные моменты
(кризис политической системы) — взрывными.
Политические нормы и принципы образуют нормативную основу политической
системы общества. Содержательная сторона политических норм и принципов
зависит от типа политического режима (демократический — недемократический),
исторических и культурных особенностей развития конкретной политической
системы. Политические нормы направлены на осуществление следующих функций:
защитно-регулятивной, организационной и идеологической. Политические нормы
регулируют политические отношения, придавая им упорядоченность, определяя
дозволенное и недозволенное с точки зрения укрепления данной политической
системы. Через политические нормы и принципы получают закрепление и
официальное признание социальные интересы и политические устои.
Политические нормы и принципы во многом определяют стиль и методы работы
органов государственного аппарата, а косвенно и других институтов
политической организации. Например, принцип построения и деятельности КПСС
— принцип "демократического централизма" с огромным бюрократическим
оттенком, отвергающим любую демократическую инициативу — нашел воплощение
не только в организационном строении всех общественных организаций, но и
деятельности государства.
Политические нормы и принципы способствуют формированию механизма
распределения и закрепления соответствующих ролей между членами общества.
Существенными элементами политической системы являются политическое
сознание и политическая культура. Отражение политических отношений и
политических интересов, оценка людьми политических явлений выражается в
виде определенных понятий, идей, взглядов и теорий, которые в своей
совокупности образуют политическое сознание.
Как и любая форма общественного сознания, политическое сознание
выполняет ряд функций: познавательную, аксиологическую (оценочную),
интегративно-коммуникативную и прогностическую. Выступая формой отражения
социальной действительности, политическое сознание является средством
анализа всех политических процессов и отношений, связанных с властными,
политическими интересами классов, социальных групп.
Политическая культура представляет собой совокупность наиболее типичных
для общества образцов (стереотипов) политических представлений, установок и
ценностных ориентации, традиций и символов, политического поведения.
Политическая культура как наиболее консервативная часть политической
системы общества выполняет роль ее стабилизирующего фактора, хотя в
социально неоднородном обществе неизбежно существование и других типов
политической культуры, направленных против
существующей системы и выполняющих дестабилизирующую роль. В основе
любой культуры, в том числе и политической, лежит
социальный и исторический опыт, который обусловливает систему
традиций, ценностей н образцов поведения, составляющих ядро
всякой политической культуры.
3. Взаимосвязь и взаимодействие гражданского и политического общества.
Сущность и содержание политической власти четче выявляются на фоне
рассмотрения взаимодействия гражданского и политического общества.
С тех пор как возникло государство, гражданское и политическое общества
не только сосуществуют друг с другом, но и весьма своеобразно
взаимодействуют между собой. На характер этого взаимодействия оказывают
влияние многие факторы. Прежде всего это степень цивилизованности и
гражданского, и политического общества. Цивилизованность гражданского
общества означает его экономическую, социальную и духовную организованность
и упорядоченность, а также готовность к самоуправлению. В этом смысле
цивилизованно-гражданское общество как организованно-управляемое общество
противопоставляется природно-естественному обществу как стихийно-
неуправляемому обществу. В свою очередь, цивилизованность политического
общества предполагает его способность к рациональному регламентированию
общественных отношений с помощью государства. Иначе говоря, цивилизованным
может считаться такое политическое общество, которое не противостоит
гражданскому обществу, не подавляет его, а, наоборот, создает наиболее
благоприятные государственно-правовые условия для его функционирования.
Таким образом, идея гражданского общества, используемая в качестве
методологического принципа, позволяет определить пределы политики,
рассматривать государство лишь как надстройку над огромным количеством
социальных связей, интересов и организаций, способных существовать
самостоятельно, без обязательного политического доминирования и контроля.
Гражданское общество выступает в роли демократического компенсаторного
механизма, призванного перераспределять власть государства, а политическое
общество использует свои властные полномочия для предотвращения
деструктивных проявлений как с той, так и с другой стороны.
На характер взаимодействия гражданского и политического общества
несомненное влияние оказывают и особенности культурно-исторического
развития конкретных стран. Существует, например, большое различие в этом
отношении между странами Востока и Запада. Если формирование гражданского и
политического общества в странах Востока происходило на основе азиатского
способа производства, порождавшего централизм и деспотию, то на Западе оно
протекало в русле традиционной преемственности с античным полисом, из
которого большинство этих обществ исторически выросло. Вот почему «на
Востоке,— писал А. Грамши,— государство было всем, гражданское общество
находилось в первичном, аморфном состоянии. На Западе между государством и
гражданским обществом были упорядоченные отношения, и если государство
начинало шататься, тотчас же выступала наружу прочная структура
гражданского общества».
Культурно-исторический опыт многих стран, в особенности западных, со
всей очевидностью свидетельствует, что переход к гражданскому обществу,
точнее — формирование этого общества, отнюдь не означает отказа от
политического общества. В условиях происходящей дифференциации общества (а
она имеет тенденцию к усилению) сделать это практически невозможно. Задача,
видимо, состоит в том, чтобы показать, какой облик должно принять
гражданско-политическое общество в целом, в каких направлениях оно будет
изменяться в ходе своего утверждения. Если говорить в общем плане, то
гражданско-политическое общество — это такое общество, в котором в равной
степени и наиболее полно реализуются многообразные потребности и интересы
человека и как гражданина, и как политического объекта. Общество, в.
котором выработан достаточно эффективный и демократический механизм
взаимодействия государственно-политических и гражданско-общественных
институтов, способствующий, с одной стороны, гармонизации общечеловеческих
и национальных интересов, а с другой — разрешению различного рода
социальных, региональных и прочих конфликтов.
Важнейшей чертой такого общества является открытость, выражающаяся в:
доступе граждан ко всем источникам общественной, политической,
экономической и государственной информации, кроме, разумеется, тех, которые
составляют предмет государственной или коммерческой тайны;
широкой гласности осуществляемых общественно-политических мероприятий
(начиная от подготовки проекта принимаемого общественно-политического
решения и кончая его реализацией);
свободе слова, включая свободу критики, отсутствие запретных зон для
критики; заинтересованность гражданских и политических структур в
постоянном обмене накопленным опытом.
Открытость во внешнеполитическом плане означает:
приверженность общечеловеческим принципам морали во всех областях
гражданской и политической жизни;
свободу деятельности иностранных и международных организаций в
соответствии с принципами и нормами международного права;
политический диалог и переговоры как способ решения международных
проблем и устранения существующих разногласий. Плюрализм как существенная
черта гражданско-политического общества характеризует все его сферы:
экономическую, социальную, политическую и духовную. В экономической сфере
плюрализм выражается в многообразии и равноправном статусе всех форм
собственности — частной, акционерной, кооперативной, общественной и
государственной,— в свободе выбора указанных форм собственности, в
гарантированном государственно-правовом обеспечении деятельности самих
собственников. В социальной сфере о плюрализме свидетельствует развитая
система социальных общностей (традиционных и нетрадиционных), способных и
готовых решать самостоятельно социально-политические проблемы, осуществлять
контроль за деятельностью государственных и общественных органов. В
политической сфере плюрализм представляет собой широкий спектр политических
сил, движений, партий и организаций, действующих на основе общепризнанных
норм общения, в том числе правил конкурентной борьбы, включая парламентскую
и внепарламентскую ее формы. В духовной сфере плюрализм знаменует
мировоззренческую свободу и самоопределение личности, взаимную терпимость к
противоположным взглядам и мнениям, исключение любой дискриминации по
идеологическим признакам.
И наконец, гражданско-политическое общество — это правовое общество,
объединяющим началом которого является защита прав человека во всех сферах
общественной, политической, экономической и личной жизни. К числу
основополагающих принципов гражданско-политического общества как правового
общества относятся следующие . Во-первых, господство закона во всех сферах
общественно-политической жизни. Во-вторых, связанность законом самого
государства и его органов. В-третьих, незыблемость свободы личности, ее
прав и интересов, чести и достоинства, их охрана и гарантированность. В-
четвертых, взаимная ответственность государства и личности, предполагающая,
с одной стороны, четкое разделение властей на законодательную,
исполнительную и судебную, а с другой — на менее четкое законодательное
закрепление и соблюдение политического и правового статуса личности. И, в-
пятых, наличие эффективных форм контроля и надзора за осуществлением
законов и других нормативно-юридических актов, что требует полной
независимости суда, прокуратуры и арбитража, повышения их роли в обществе,
совершенствования процессуального законодательства, строгого соблюдения
презумпции невиновности, норм правосудия и права на защиту.
| |
