|
Реферат: Основы полномочия парламента (Право)
ПОВОЛЖСКАЯ АКАДЕМИЯ ГОСУДАРСТВЕННОЙ СЛУЖБЫ
Кафедра конституционного права
Контрольная работа
по конституционному праву зарубежных стран
на тему:
Основы полномочия парламента
Выполнил:
студент 3 курса
факультета
юриспруденции
заочной формы
обучения
Лукьянов А.Н.
Проверил:
САРАТОВ 2001
ПЛАН:
1. Формирование парламента.
2. Внутренняя структура парламента.
3. Основные полномочия парламента и его палат.
3.1. Законодательные полномочия.
3.2. Контроль над деятельностью правительства.
3.3. Полномочия по ратификации и денонсации международных договоров.
3.4. Назначение референдумов.
3.5. Полномочия в области обороны и безопасности.
3.6. Квазисудебные полномочия.
4.Законодательный процесс.
4.1. Стадии законодательного процесса.
4.2. Принятие закона.
4.3. Промульгация и издание закона.
1. Формирование парламента.
Парламент в свете теории разделения властей - это общегосударственный
представительный орган, главная функция которого заключается в
осуществлении законодательной власти. Институт парламента имеет
многовековую историю. Первые представительные учреждения с отчетливыми
законодательными полномочиями возникли еще во время античности - это
Народное собрание (экклезия) времен Перикла, преобразовавшееся из органа
родовой демократии в орган государственной власти; древнеримский Сенат,
возникший на основе древних куриатных комиций и ставший высшим учреждением
Республики. Считается, однако, что родиной современного парламента является
Англия - в Xlll веке королевская власть в соответствии с великой хартией
вольности (1215 г.) была ограничена собранием крупнейших феодалов, высшего
духовенства и представителей территориальных единиц (графств). Впоследствии
подобные представительные учреждения возникли во Франции, Испании, Польше и
других странах, которые затем преобразовались в парламентские учреждения
современного типа.
Порядок формирования современных парламентов напрямую зависит от их
структуры. Так, однопалатные парламенты и нижние палаты двухпалатных
парламентов, как правило, формируется посредством прямых выборов.
Способы формирования верхних палат довольно разнообразны. К основным
из них относятся:
1. Формирование верхней палаты посредством непрямых
косвенных или многостепенных) выборов. Такая практика существует во
Франции: Сенат - верхняя палата парламента Франции, избирается на 9
лет коллегиями выборщиков, состоящими из депутатов Национального
собрания (нижней палаты парламента), членов генеральных советов и
муниципальных советников. Сенат состоит из 321 сенатора, из которых
308 избираются в метрополии, 8 - в заморских департаментах, 5 - в
заморских территориях. Таким образом, здесь имеют место выборы
косвенным голосованием.
2. Формирование верхних палат посредством прямых выборов, однако
с отличиями от той системы, которая применяется при формировании нижних
палат. Такой порядок применяется в Италии, США, Австрии.
При избирании Сената (верхней палаты) действует мажоритарная
система с элементами пропорционализма ( в отличие от пропорциональной
системы выборов нижней палаты). Выборы в Сенат проводятся по одномандатным
избирательным округам в рамках одной области. Избиратели голосуют за
конкретного кандидата, который может быть и, как правило, "связан"
обязательствами по взаимному использованию полученных голосов с кандидатами
по другим округам данной области (на практике это обычно кандидаты от одной
партии).
3. Формирование верхней палаты путем назначения применяется в наиболее
чистом виде в Канаде и Германии.
Верхняя палата парламента Канады (Сенат) состоит из 104 членов,
назначаемых генерал-губернатором по рекомендации премьер-министра.
Предполагается, что сенаторы представляют ту провинцию, то которой они
назначены. Для сохранения принципа равного представительства провинции
разбиваются на 4 группы, каждая из которых имеет право быть представленной
24 сенаторами.
4. Традиционный феодальный способ формирования верхней палаты
применяется в Великобритании. Палата лордов британского парламента
формируется на невыборной основе. Членство в ней связывается с получением
дворянского титула, дающего право быть членом палаты лордов. Среди членов
палаты - 1195 герцогов, маркизов, графов, баронов и виконтов. Это пэры
парламента. Одиннадцать членов палаты - лорды-юристы (ординарные лорды по
апелляциями). Они назначаются из числа лиц, занимавших или занимающих
высокие судейские должности, для оказания помощи палате при решении
судебных дел.
2. Внутренняя структура парламента.
Традиционно существуют две разновидности парламентов: двухпалатные и
однопалатные.
Исторически двухпалатная система построения парламентов
(бикамерализм) существовала для того, чтобы обеспечить представительство
различных слоев общества. Верхняя палата была введена для представительства
аристократии в то время, как нижняя обеспечивала представительство широких
слоев населения, чем и объясняется более демократичный характер ее
деятельности.
В современных условиях двухпалатная система имеет место обычно в
федеративных государствах, когда верхняя палата также обычно формируется по
политико-административным территориальным единицам.
Двухпалатная система имеет место во Франции, США, Канаде, Мексике,
Италии, Испании, Австрии и др.
Однопалатные парламенты существуют примерно в половине государств
Европы (Дания, Финляндия, Венгрия, Швеция).
Во внутренней структуре парламентов (палат) следует выделить комитеты
и комиссии.
Парламент (палата) - как единое целое - слишком громоздкий аппарат
для эффективного обсуждения сложных проблем, если они не были
предварительно подготовлены и рассмотрены более узким составом депутатов,
профессионально знакомых с определенной сферой государственной
деятельности. В современных парламентах практически ни один законопроект не
принимается, если он не прошел стадию проработки в одном из структурных
подразделений палат, именуемом комитетом, который и выносит его на решение
палаты.
3. Основные полномочия парламента и его палат.
Для успешной реализации своих функций парламент наделяется
Конституцией необходимыми полномочиями. Совокупность полномочий и функций
парламента образуют его компетенцию. Компетенция, в свою очередь, является
важнейшим фактором, определяющим не только правовое положение парламента и
его роль в политической жизни общества, но и взаимоотношение его с другими
высшими органами государственной власти. По объему компетенции парламенты
можно подразделить на три группы.
1. Парламенты с абсолютно определенной компетенцией. Характерны для
федеративных и децентрализованных унитарных государств. В таких
государствах центральная власть конституционно ограничена правами субъектов
федерации или иных территориальных образований. К этой группе можно отнести
парламенты США, Франции, Испании.
Так, например, в США предметы ведения союза и штатов разграничены
достаточно жестко. Конституционной линией, разделившей их, служит перечень
вопросов, отнесенных к компетенции Конгресса. В их число авторы конституции
ввели: регулирование внутренней и внешней торговли, чеканку монеты и
определение ее стоимости, установление мер и весов, учреждение федеральных
органов государственной власти, набор и содержание армии и ВМФ, ведение
международных дел, организацию почтовых служб, регламентацию авторского
права и вопросов предоставления гражданства, управление территориальными
владениями США.
2. Парламенты с абсолютно неопределенной компетенцией (т.е. парламенты,
которые имеют право издавать законы по любому вопросу и юридически
обладают неограниченными полномочиями).
Классический пример - парламент Великобритании. В, XII в. В Англии
утвердился принцип верховенства парламента, определяющий его положение в
качестве верховного законодательного органа. Он означает, что парламент не
связан каким-либо конституционным актом в законодательной области.
Парламент имеет право принимать, отменять и изменять любой закон в порядке
обычной законодательной процедуры, и никто (в том числе и суд) не может
поставить под сомнение конституционность акта парламента.
К этой группе условно можно отнести также парламенты Новой Зеландии,
Японии, Италии и Ирландии.
3. Парламенты с относительно определенной компетенцией. Это означает,
что границы их компетенции являются относительно подвижными. Так,
Конституция Швейцарии не содержит ясного критерия для разграничения
компетенции парламента и правительства. Ряд перечисленных в Конституции
полномочий Федерального собрания повторяются с незначительными изменениями
в другом месте Конституции, где речь идет о полномочиях Федерального
совета. К тому же Конституция содержит положение о том, что Федеральное
собрание решает все вопросы, которые отнесены к компетенции федерации и не
входят в круг ведения другой федеральной власти.
Рассмотрим теперь основные полномочия парламентов.
3.1. Законодательные полномочия. Образуют главную часть компетенции
парламентов; их реализация занимает зачастую наибольшее место в их
деятельности. Согласно теории разделения властей законодательная власть
должна принадлежать представительному органу - парламенту. Однако в
настоящее время не может идти речь о каком-либо абсолютном разделении
властей, так как за редким исключением, парламенты подавляющего
большинства стран утратили исключительное право законодательствовать. За
исключительной властью закрепилось право на принятие нормотворческих
актов. Оно выводится либо из присущих ей полномочий, либо делегируется
законодательной властью.
В целом, к законодательным полномочиям парламента, закрепленным, как
правило, в конституциях, можно отнести следующее:
1. Право законодательной инициативы. В большинстве стран это право
принадлежит правительству и парламентариям. Однако гораздо чаще
принимаемые парламентом акты разрабатываются именно правительством.
Реализация права законодательной инициативы парламента осуществляется как
членами обеих палат, так и группами парламентариев, однако предпочтение
отдается все же групповым законопроектам.
Обсуждение законопроектов предполагает работу над законопроектом как
на пленарных заседаниях палат, так и в комитетах и комиссиях.
2. Принятие законопроектов проводится либо сразу по проекту в целом , либо
сначала по статьям и главам, а затем по проекту в целом. В двухпалатных
парламентах закон считается принятым, если он одобрен в идентичной
редакции обеими палатами. На случай расхождения между палатами Конституции
часто предусматривают особые согласительные процедуры.
2. Принятие бюджета и иные финансовые полномочия. Это важное направление
законодательной деятельности парламента. Государственный бюджет - это
роспись государственных доходов; принимается парламентом ежегодно. Он
утверждает бюджет, уполномочивая правительство расходовать государственные
средства в соответствии со сметой и возлагая на правительство обязанность
собрать необходимые для обеспечения налоги и иные поступления. Как
правило, в компетенцию парламентов входит утверждение отчетов
правительства об исполнении бюджета. К числу иных финансовых полномочий
относятся: налоговые полномочия (как правило, установление налогов, сборов
имеет место в законах, принятие которых является прерогативой парламента);
принятие решения о внутренних и внешних займах, создание различных
внебюджетных фондов и т.п.
3.2. Контроль над деятельностью правительства. Данное полномочие
входит в компетенцию практически всех парламентов независимо от форм
правления; последнее влияет лишь на объем данного полномочия. Контрольная
функция может быть либо прямо закреплена в законодательстве, либо быть
одной из процедур парламента. Например, Конституция швейцарского Союза
1874 г. Возлагает на Федеральное собрание (парламент) полномочия высшего
контроля за федеральной администрацией и федеральной юстицией (п.11
ст.85).
Объектом парламентского контроля обычно является исполнительная
власть, однако этот контроль может распространяться и на главу
государства, на судебную власть, на вооруженные силы и т.п. Контроль за
исполнительной властью носит политический характер (хотя и осуществляется
в юридических формах). Это означает, что предметом контроля выступает
политическая деятельность правительства. В отношении других объектов
характер контроля является чисто юридическим.
Основными методами осуществления парламентского контроля являются:
1. Постановка вопроса о доверии - применяется в парламентарных странах, где
правительство несет ответственность перед парламентом (как правило, перед
нижней палатой). В современных условиях применяется довольно редко.
2. Интерпелляция - это обращение к правительству относительно мотивов его
деятельности, его дальнейших действий по вопросам, относящимся к
определенным аспектам правительственной политики.
Интерпелляция широко используется в парламентской деятельности многих
стран (Италия, Финляндия, Япония, Бельгия). Правительство, как правило,
может отказаться отвечать на запрос, но с обязательной мотивировкой
отказа.
3.Вопросы устные и письменные. Широко используются парламентариями.
Например, в парламенте Великобритании это наиболее часто практикуемая
процедура. Ответы министров на устные вопросы депутатов заслушиваются
ежедневно, кроме пятницы. Ответы на письменные вопросы публикуются в
официальных отчетах о парламентских дебатах. Ответами на вопросы
открывается заседание. Два раза в неделю (вторник и четверг) на вопросы в
течении 15 минут отвечает премьер-министр, в остальные дни - другие
министры.
4. Резолюция порицания отличается от вотума недоверия тем, что вносится по
предложению палаты. Во Франции (ст.49 Конституции) - это наиболее грозное
оружие парламента. Для ее принятия необходимо абсолютное большинство
голосов членов, составляющих Национальное собрание.
4. Деятельность расследовательских комитетов и комиссий. В случае,
представляющем особый общественный интерес, парламент (или его палаты)
могут проводить парламентское расследование, для него создается
парламентская комиссия ad hos, обладающая практически неограниченными
возможностями получения интересующих ее сведений, а, следовательно, и
контроля.
3.3. Полномочия по ратификации и денонсации международных договоров.
Ратификация - это утверждение высшим органом государства
международного договора, после чего этот договор приобретает юридическую
силу. И, напротив, денонсация - в установленной форме волеизъявление
государства, направленное на расторжение договора. В настоящее время в
мировом сообществе утвердился принцип примата международного права. Это
означает, что международные договоры, ратифицированные и опубликованные, в
большинстве стран являются частью внутреннего права.
В настоящее время в мировом сообществе утвердился принцип примата
международного права. Это означает, что международные договоры,
ратифицированные и опубликованные, в большинстве стран являются частью
внутреннего права.
Однако ратификация (как и денонсация) одновременно является институтом
внутреннего права, т.к. только оно определяет, какие органы государств
уполномочены ратифицировать договоры. Как правило, такими органами
являются главы государств и парламенты.
3.4. Назначение референдумов. Референдум - это голосование
избирателей, посредством которого принимаются государственное или
самоуправленческое решение.
Назначение референдума - не слишком частое конституционное полномочие
парламента; компетенция в этой области носит либо исключительный, либо
альтернативный характер.
3.5. Полномочия в области обороны и безопасности. К ним прежде всего
относится право объявления войны (состояние обороны).
Например, согласно Конституции США, решение вопросов войны и мира
возложено на Конгресс. Он наделен правом "объявлять войну, выдавать
каперские свидетельства и разрешения на репрессии и устанавливать правила
относительно захватов на суше и на море" (разд.8 ст.1).
3.6. Квазисудебные полномочия. Встречаются в парламентах ряда стран.
Условно к ним можно отнести:
1.Процедуру импичмента (заимствована из парламентской практики
Англии). Суть ее в следующем: субъектами ответственности являются глава
государства, должностные лица исполнительной власти, судьи; основание
привлечения к суду импичмента - измена, взяточничество, иное тяжкое
преступление. Однако импичмент только по названию и определенному сходству
с судопроизводством может считаться судом. По сути дела - это политический
процесс, цель которого отстранить от должности виновных в совершении
преступления, что не освобождает от обычной судебной ответственности в
дальнейшем.
2.Право возбуждения перед судебными органами обвинения против высших
должностных лиц.
3.Объявление амнистии.
4. Законодательный процесс.
4.1. Стадии законодательного процесса. Процесс законотворчества
занимает более половины времени работы парламента. Он состоит из нескольких
стадий: внесение законопроекта, его обсуждение, принятие закона,
промульгация (удостоверение, подписание и опубликование закона главой
государства с указанием исполнять закон). Разумеется, многих из этих стадий
нет в абсолютных монархиях даже с консультативными парламентами.
Внесение законопроекта. Составить свой законопроект и предложить его
может любое физическое или юридическое лицо. Можно составить текст и
послать его, например, в национальное собрание Франции, но парламент не
обязан принимать к рассмотрению такой текст. Он обязан рассматривать только
проекты, внесенные органами и должностными лицами, пользующимися по
конституции правом законодательной инициативы. Именно такому праву
соответствует указанная выше обязанность парламента. Право законодательной
инициативы не означает, что парламент должен принять положительное решение,
он лишь обязан выразить свое отношение к проекту. Законопроекты остальных
лиц не порождают никаких юридических последствий.
Правом законодательной инициативы обладают глава государства (не
всегда), палаты парламента, их постоянные комиссии, правительство, группы
депутатов определенной (обычно значительной) численности ( в некоторых
странах - несколько десятков человек), отдельные депутаты ( в Египте и
Польше - один депутат), некоторые органы государства, но только по
предметам их ведения (Федеральный верховный суд, генеральный прокурор - в
Бразилии). В развитых капиталистических странах около 90% всех
законопроектов вносит правительство. Во многих развивающихся странах
депутаты годами не вносят ни одного законопроекта.
Некоторые законопроекты, например о государственном бюджете, может
выносить только правительство. Инициатива пересмотра конституции в
отдельных странах должна исходить от главы государства. В Италии, США и
некоторых других странах законопроекты могут быть внесены в любую палату,
финансовые законопроекты в ряде стран вносят только в нижнюю палату.
Обсуждение законопроекта состоит из нескольких стадий, каждое
обсуждение на пленарном заседании палаты (но не комиссии) называется
чтением , работа над законопроектом в постоянной комиссии называется
комитетской стадией.
Обычно бывают три чтения (в Албании предусматривалось четыре), но
иногда при принятии срочных законопроектов их число сокращается. При
принятии срочных, не вызывающих разногласий, особо важных законов
комитетская стадия, особенно в странах англосаксонского права, может быть
замена заседанием комитета всей палаты, т.е. пленарным заседанием, но
проходящим по иной процедуре. В Болгарии, Польше, Швеции применяются два
чтения. Каждому чтению может предшествовать комитетская стадия - обсуждение
в соответствующей постоянной комиссии, а после нее - доклад и содоклад на
пленарном заседании парламентского меньшинства. В некоторых странах при
обсуждении бюджета, особенно при существенных разногласиях с
правительством, применяются четыре чтения.
В первом чтении обсуждаются принципиальные положения проекта. Иногда
зачитывается только заголовок или автор делает сообщение, за которым
следует обсуждение. После этого происходит голосование. При отрицательном
решении проект снимается с повестки дня, при положительном - передается в
постоянную комиссию, соответствующую профилю проекта. Иногда председатель
палаты (спикер) после оглашения заголовка проекта сам передает его в
комиссию. В других случаях проект сразу передается в комиссию без
рассмотрения на пленарном заседании палаты.
Второе чтение происходит с докладом автора проекта (представителя
правительства, иного органа, депутата) и содокладом постоянной комиссии. На
этой стадии обсуждается и голосуется каждая статья проекта, обсуждаются и
голосуются поправки часто председатель палаты суммирует одинаковые поправки
и вместе ставит их на голосование). В странах англосаксонского права
спикер, используя свои большие полномочия, нередко применяет прием
"кенгуру" - по своему выбору ставит на голосование одни поправки, игнорируя
другие. Для ограничения времени прений используется также прием "гильотина"
- заранее назначается время прекращения прений, и те, кто уже записался, но
не получил слова, лишаются возможности выступить. "Предварительный вопрос"
о прекращении дискуссии голосуется без обсуждения. В разных странах для
выступления в нижней палате предоставляется от 10 до 40 минут. Нельзя
выступать дважды. В верхней палате регламент для выступлений, как правило,
отсутствует.
Обсуждение на пленарном заседании бывает двух видов: свободное и
фракционное. Свободное обсуждение предполагает, что выступать может каждый
депутат и что он, высказывая свое отношение к проекту, не связан
фракционной (партийной) дисциплиной. В США обсуждение часто носит именно
такой характер, во многих других странах свободное обсуждение проводится
только по специальному постановлению парламента (по требованию
определенного числа депутатов, хотя отнюдь не большинства). К свободному
обсуждению в современных парламентах прибегают весьма редко. В
Великобритании за последние три десятилетия оно имело место всего несколько
раз. Так же обстоит дело в Израиле и многих странах. Обычно обсуждение
бывает фракционным, когда от имени фракции выступает ее руководитель или
другое уполномоченное им лицо. Решение об этом принимается на фракции
заранее, как и решение о принципиальном отношении к проекту. Выступающий
дает оценку проекта, вносит предложения о его принятии, отклонении,
изменении или дополнении. При системе фракционного принуждения члены
фракции обязаны выступать и голосовать по решению партийного руководства.
В третьем чтении обсуждается и голосуется проект в целом. На этой
стадии возможны только редакционные поправки. После этого представители
фракций могут выступать только с кратким заявлением по мотивам голосования,
объясняя свою позицию.
4.2. Принятие закона. Как отмечалось, оно осуществляется путем
голосования на пленарном заседании и требует определенного большинства. В
Чехии так называемые обыкновенные законы принимаются 3/5 голосов состава
каждой палаты, в Израиле - большинство присутствующих (без кворума), В
Румынии - большинством присутствующих (при кворуме более половины), на
Украине - более чем половиной конституционного состава однопалатного
парламента.
Члены парламента голосуют разными способами: с помощью электронной
системы (нажимая определенные кнопки на своем пульте), бюллетенями,
поднятием руки, путем разделения (выхода в разные двери), аккламацией
(криком),в ответственных случаях используется поименное голосование. В
некоторых странах возможно голосование по доверенности за отсутствующего
депутата. Если нет возражений оппозиции, голосование не проводится,
считается, что решение достигнуто путем консенсуса (Индонезия, Испания).
Голосование в парламенте может быть фракционным (солидарным) или свободным.
Поскольку законопроект становится законом, только если принят в
одинаковом тексте в обеих палатах (при двухпалатном парламенте), после
принятия в одной палате в другую (нередко, как отмечалось, законопроект
обсуждается параллельно в обеих палатах, но многие конституции требуют,
чтобы он был принят сначала в нижней палате). Одна из палат, обычно
верхняя, может не согласиться с текстом, принятым другой палатой (вето
палаты). Тогда возникает вопрос о преодолении разногласий палат.
При разногласии палат применяется несколько способов их преодоления:
1.) правило "челнока": проект переходит из одной палаты в другую, пока не
будет принят в одинаковом тексте; 2.) создание согласительной комиссии из
равного числа представителей обеих палат; 3.) созыв совместного заседания
обеих палат с общим голосованием. Так нижняя палата почти всегда
многочисленнее верхней, закон принимается в редакции нижней палаты.
Наконец, вето верхней палаты может быть преодолено вторичным принятием
закона нижней палатой, но в этом случае обычно требуется квалифицированное
большинство, как правило, 2/3 голосов от общей численности палаты. В
некоторых странах (например, в Испании, Польше) достаточно простого
большинства списочного состава палаты. В Великобритании вето верхней палаты
может быть преодолено на другой сессии парламента, т.е. практически через
год.
Особый порядок установлен для принятия бюджетных и финансовых законов.
Законопроект о бюджете вносится только исполнительной властью (президентом,
правительством), поправки депутатов, предлагающие увеличение расходов,
снижение доходов, в большинстве стран невозможны, сроки обсуждения проекта
ограничены (в Великобритании - 26 дней, во Франции - 40). Если бюджет не
будет принят в установленный срок, правительство может временно ввести в
действие проект бюджета или продлить бюджет прошлого года (осуществлять
финансирование по показателям прошлого года). Финансовые законопроекты
всегда вносятся только в нижнюю палату, часто по отношению к таким законам
верхняя палата права вето не имеет. Как отмечалось, государственная казна -
прерогатива нижней палаты, олицетворение народное представительство.
4.3. Промульгация и издание закона. После принятия закона парламентом
наступает стадия промульгации закона главой государства. Промульгация
включает несколько элементов. Это удостоверение закона и того факта, что он
принят по должной процедуре, подписание закона, распоряжение о его
опубликовании и исполнении. Глава государства имеет право не подписать
закон (право вето), и тогда он не вступает в силу. О способах преодоления
вето главы государства - введения закона в действие без его подписи - будет
сказано ниже.
Закон вступает в силу с момента опубликования, в указанный в нем срок
или предусмотренный законодательством страны срок вступления законов в
силу, например через 10 дней после опубликования. Если установлен такой
общий срок, конкретный закон может изменить тот порядок, установив для
данного закона свой срок. Сложные законы, затрагивающие широкий круг
регулируемых отношений (например, гражданский кодекс, уголовный кодекс),
обычно вступают в силу через несколько месяцев, что специально
оговаривается в особых законах о введении кодексов в силу. Определенный
срок всегда необходим для того, чтобы население имело возможность
ознакомиться с законом, затрагивающим его права и интересы. Поэтому
неверно, если законы вступают в силу с момента их подписания.
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ:
1.Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.1997.
2.Козлова А.Е. Конституционное право М.1997г.
3.Страшун Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.
М.1997г.
Реферат на тему: Основы права
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Інститут заочного і дистанційного навчання
Контрольна робота
Основи права
Виконав: ---------------------------
-------------------------------------
------------------
м. Київ
2003 рік
Завдання №3
1. Функції науки загальної теорії держави і права.
2. Вибори в конституційному праві. Види виборів. Виборча система
України.
3. Директор підприємства “Оболонь” підписав наказ про прийняття на
роботу Квіткаєва І. слюсарем, з випробувальним строком 3 місяці. Чи
передбачено законодавством України встановлення строку випробування при
прийомі на роботу? Якщо так, то поясніть порядок прийняття на роботу
працівників з випробувальним терміном.
1. Функції науки загальної теорії держави і права.
Предметом теорії держави і права є найбільш загальні закономірності
виникнення, розвитку й функціонування держави і права, а також система
основних правових понять і категорій.
Теорія держави і права як фундаментальна теоретична наука виконує ряд
специфічних функцій:
Онтологічна функція.
Виконуючи цю функцію, теорія держави і права відповідає на запитання,
що таке держава й право, як вони виникли і що являють собою в даний час.
Методологічна функція.
Будучи фундаментальною наукою, теорія права й держави виконує стосовно
галузевих юридичних наук методологічну функцію, задаючи їм визначений
рівень, теоретичну й логічну цілісність. Узагальнюючи державно-правову
практику, теорія держави і права формулює ідеї й висновки, що мають
принципове значення для юриспруденції у цілому. Вони є "несучими
конструкціями" галузевих і спеціальних юридичних наук, наприклад, категорії
"система права", "система законодавства", "правовий інститут", "норма
права" і т.д. При цьому методологія теорії права й держави формується в
результаті застосування законів діалектики, філософських категорій,
соціологічних закономірностей до аналізу права й держави, державно-правових
явищ.
Ідеологічна функція.
Під ідеологією розуміється система поглядів і принципів тієї чи іншої
групи населення, суспільства, соціального шару. Іноді для великої групи чи
населення нації існує єдина ідеологія. Як приклад можна привести колишній
СРСР, де існувала тільки одна ідеологія - марксистко-ленінська. Якщо взяти
день сьогоднішній, то як приклад можна привести США, де існує так називана
американська мрія, де кожен американець вірить, що в нього їсти шанс стати
процвітаючим людиною. При втраті суспільством ідеологічного орієнтира в
державі починають відбуватися смути й хвилювання, різко виростає крива
злочинності. Тому теорія держави і права виробляє свого роду рекомендації,
які варто застосовувати для вироблення в суспільства визначеної правової й
політичної культури, не суперечній політиці, що проводиться державою. Для
цієї мети держава може використовувати різні засоби й методи.
Евристична функція (від грецького слова "еврика" - відкриття).
Теорія держави і права досліджує не тільки відомі вже закономірності
понять держави і права і зв'язаних із ними явищ, але і знаходить нові
закономірності, породжені реаліями громадського життя.
Практично-прикладна функція.
Будь-яка держава, яким би розвитим воно ні було, чи рано пізно
зіштовхується з проблемами, на які відразу відповідь важко знайти. Тоді
теорія держави і права, ґрунтуючись на наявному практичному й теоретичному
матеріалі, дає рекомендації як вирішити ту чи іншу виниклу проблему.
Прогностична функція.
Як нам відомо, предметом теорії держави і права є загальні
закономірності виникнення, функціонування й розвитку держави і права,
їхнього місця в житті суспільства і політичній системі. Вивчаючи ці
закономірності, теорія держави і права прогнозує подальший розвиток цих
понять, зміна державно-правової сфери, що у свою чергу дозволяє уникнути
непоправних помилок.
Слід зазначити, що усі функції теорії держави і права тісно переплетені
й взаємне доповнюють один одного. Лише у своїй сукупності вони дають нам
повне представлення про призначення теорії держави і права.
Гносеологічна функція (функція пізнання).
Виконуючи цю функцію, теорія держави і права виробляє теоретичні
прийоми й способи пізнання, що в остаточному підсумку приводить до розвитку
правового пізнання.
Виявляється в тім, що в її рамках пізнаються всі державно-правові
явища, у першу чергу, право й держава, процес їхнього функціонування.
Важливе місце в пізнавальній діяльності належить концепціям, тобто
визначеним способам розуміння, трактування державно-правових явищ. Процес
пізнання права й держави лише тоді плідна, коли є не одна, а ряд концепцій
по однойменних проблемах. Творчий аналіз різних концепцій, дискусії по
актуальних питаннях права й держави збагачують і розвивають юридичну науку,
дозволяють виробити визначений варіант по тому чи іншому питанню.
Політико-управлінська функція.
Держава і право - це політичні поняття, вони необхідні для утримання
політичної влади в руках того чи іншого соціального прошарку. Для того щоб
знати, як керувати державою, як користатися таким могутнім засобом впливу
на маси, як право, необхідно мати наукові основи внутрішньої й зовнішньої
політики, що і покликано робити теорія держави і права.
Інформаційна функція.
Виражається в передачі зведень, їхньої трансформації у знання про право
й державу, правові почуття і духовні цінності на основі узагальнення
отриманих даних про зміст і сутність права й держави. У свою чергу це
сприяє упорядкуванню знань, приведенню їх у визначену систему по конкретних
юридичних дисциплінах.
Аналітична функція.
Полягає в дослідженні діючого законодавства, у його систематичному
викладі. Функція ця складається насамперед у з'ясуванні змісту закону,
ретельному вивченні його змісту. Задача теорії права й держави - вивчити
практику застосування закону, ефективність його впливу на ті чи інші
суспільні відносини, що дозволяє з'ясувати як достоїнства, так і недоліки
законодавства.
2. Вибори в конституційному праві. Види виборів. Виборча система
України.
Вибори є найважливішим інститутом сучасної демократії, однієї з
головних форм вираження волі народу і його участі в керуванні державними й
суспільними справами, через їхнє посередництво народ визначає своїх
представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав по
реалізації влади.
Вибори можуть бути парламентськими і президентськими; органів держави і
місцевого самоврядування; черговими, повторними й позачерговими
(достроковими); на альтернативній основі і безальтернативними (якщо
висувається тільки один кандидат) і т. д
Вибори зв'язані зі складним комплексом суспільних відносин, учасниками
яких є державу в особі уповноважених на те органів державної влади,
виборчі комісії, політичні партії, виборчі блоки, громадські організації,
збори виборців, трудові колективи, кандидати в депутати, їхні довірені
особи, виборці й ін.
Стаття 2. Види виборів
Вибори депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а
також замість депутатів, що вибули.
Виборча система - це сукупність упорядкованих суспільних відносин,
зв'язаних із виборами органів держави і місцевого самоврядування.
У своїй основі ця система регулюється нормами конституційного права,
але не зводиться лише до конституційних правовідносин. Вона регулюється і
не правовими нормами - корпоративними, моральними й ін.
Поняття «виборча система» уживається також і в іншім значенні як спосіб
розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від
результатів голосування. Основними виборчими системами в цьому змісті є
мажоритарна, пропорційна і змішана.
Мажоритарна виборча система (від французького majore - більшість)
передбачає голосування за персонального кандидата. Перемагає той, хто
одержить більш 50% голосів виборців (мажоритарна система абсолютної
більшості), чи той, хто набере голосів більше, ніж кожний з його
конкурентів окремо (мажоритарна система відносної більшості).
Пропорційна (від лат. prorportio - співвідношення, визначена частина)
виборча система передбачає вибори депутатів по партійних списках у
багатомандатних округах. Виборці голосують за список тієї чи іншої партії.
Але для проходження партії у парламент установлюється процентний бар'єр
голосів виборців – 3-5%.
Змішана система передбачає сполучення мажоритарної й пропорційної
систем.
В Україні змішана система виборів. Вона передбачена Законом «Про вибори
народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. з наступними змінами й
доповненнями.
Депутати обираються громадянами України на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування по змішаній
(мажоритарно-пропорційної) системі. Виборчий процес здійснюється на засадах
вільного, рівного висування кандидатів у депутати, гласності й відкритості,
рівних можливостей для всіх кандидатів.
Участь громадян України у виборах є добровільним. Вважається, що
виборці, що не прийняли участь у голосуванні, підтримують волевиявлення
виборців, що прийняли участь у голосуванні.
Усього обирається 450 депутатів. З них 225 по одномандатних округах і
225 по списках кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків
партій по багатомандатному виборчому окрузі на основі пропорційного
представництва.
Одномандатні округи утворяться Центральною виборчою комісією з
приблизно рівним числом виборців у кожнім виборчому окрузі. Територією
багатомандатного виборчого округу є територія України, а його центром -
місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, що мають
виборче право.
Виборче право - це система правових норм, що регулюють суспільні
відносини, зв'язані з виборами органів державної влади і місцевого
самоврядування.
Виборче право - один з інститутів конституційного права.
Джерелами виборчого права України, що закріплюють порядок організації й
проведення виборів в Україні є Конституція, Закон України «Про вибори
народних депутатів України», Закон України «Про вибори Президента України»,
Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних,
міських, районних у містах, обласних Рад».
Поняття «виборче право» також може використовуватися в іншім значенні
(у суб'єктивному змісті) як суб'єктивне право громадянина обирати (активне
виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право) у державні органи й
органи місцевого самоврядування. Активне виборче право виникає з 18 років
(ст. 70), а пасивне - з 21 року (ст. 76).
При цьому виділяється активне виборче право - право обирати, тобто
брати участь у виборах; і пасивне виборче право - право бути обраним в
органи державної влади і місцевого самоврядування.
Основою виборчого права України є демократичні принципи загального,
рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Законом України «Про вибори народних депутатів України» передбачені
етапи організації й проведення виборів:
- висування й реєстрація кандидатів у депутати;
- передвиборна агітація;
- голосування;
- підрахунок голосів і визначення результатів виборів.
Кожен виборець одержує два бюлетені: один для голосування по виборам в
одномандатному і другій для голосування по виборам у багатомандатному
загальнодержавному виборчих округах.
У бюлетень для голосування по одномандатному виборчому окрузі вносяться
за абеткою всі зареєстровані в цьому окрузі кандидати в депутати з
указівкою прізвища, імені, по батькові, року народження, посади (заняття),
місця роботи й проживання, партійності.
У бюлетень для голосування по багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі вносяться назви політичних партій, виборчих блоків партій
у порядку, визначеному жеребкуванням, що проводить центральна виборча
комісія після реєстрації списків кандидатів у депутати від політичних
партій, виборчих блоків партій з обов'язковим переліком політичних партій,
що утворили виборчий блок, а також з указівкою прізвища з ініціалами перших
п'яти кандидатів із внесеного кожною політичною партією, виборчим блоком
партій списку кандидатів у депутати.
Обраним по одномандатному виборчому окрузі вважається кандидат у
депутати, що одержала більшість голосів виборців, що прийняли участь у
голосуванні, щодо інших кандидатів, що балотувалися в даному виборчому
окрузі.
Право бути обраним по багатомандатному загальнодержавному виборчому
окрузі одержують кандидати в депутати від політичних партій, виборчих
блоків партій, що перебороли 4 % бар'єр голосів виборців. Депутатські
мандати між ними розподіляються пропорційно числу отриманих ними голосів.
Списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків
партій, що одержали менш 4% голосів виборців, що прийняли участь у
голосуванні, не одержують право на участь у розподілі депутатських
мандатів.
Депутатом місцевої ради може бути обраний громадянин України, що на
день виборів досяг 18 років, має виборчі права і постійно чи проживає
працює на території відповідного ради
Народним депутатом України може бути громадянин України, що досяг на
день виборів 21 року, що має право голосу і проживає в Україні протягом
останніх п'яти років
Прямі чи непрямі чи пільги обмеження виборчих прав громадян України в
залежності від походження, соціального і майнового положення, расової і
національної приналежності, підлоги, утворення, мови, відносини до релігії,
політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені чинним
законодавством, заборонені.
Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.
Здійснення виборчого права припиняється на відповідний період для
облич, що містяться по вироку суду в місцях позбавлення волі, а також
обличчя, що знаходяться за рішенням суду в місцях примусового лікування.
Принцип рівного виборчого права означає, що кожен виборець в Україні
має, на виборах Президента України і на виборах народних депутатів України
один голос. Під час виборів депутатів і голів місцевих Рад виборець має
один голос по виборам депутатів відповідних місцевих рад і один голос на
виборах голови відповідного ради.
Усі виборці беруть участь у виборах на рівних підставах, тобто голос
кожного виборця дорівнює голосу будь-якого іншого виборця і жоден виборець
не має ніяких переваг перед іншими виборцями.
Наявність у кожного виборця тільки одного голосу забезпечується тим, що
виборець не може бути включений більш ніж в один список виборців; він
голосує особисто і для одержання виборчого бюлетеня потрібно пред'явлення
документа, що засвідчує особистість виборця, а в списку виборців робиться
оцінка про видачу виборчого бюлетеня.
Участь у виборах на рівних підставах забезпечується тим, що виборчі
округи по кожним виборам утворяться з приблизно рівним числом виборців.
Таким чином, голос виборця в одному виборчому окрузі дорівнює голосу
виборця в будь-якому іншому виборчому окрузі.
Принцип прямого виборчого права виражається в тім, що Президент,
народні депутати й голови місцевих рад обираються громадянами
безпосередньо, а не нижчестоящими представницькими чи органами спеціальними
вибірниками, тобто виборець самостійно виражає свою волю, особисто подає
свій голос за той, кому він довіряє представництво своїх інтересів.
Принцип таємного голосування полягає в тому, що контроль за
волевиявленням голосуючих не допускається. Таємне голосування
забезпечується поруч гарантій: виборець особисто заповнює виборчий
бюлетень, залишаючи в ньому прізвище того кандидата, за який він голосує
Заповнений бюлетень виборець особисто опускає у виборчу урну, не
проставляючи своє прізвище В приміщенні для виборів приділяються спеціальні
чи кімнати обладнаються окремі кабіни для заповнення виборчих бюлетенів, у
яких забороняється присутність кого-небудь, крім голосуючого, причому
виборчі урни встановлюються таким чином, щоб голосуючі при підході до них
обов'язково проходили через кабіни для таємного голосування.
Вибори народних депутатів України проводяться в останню неділю березня
четвертого року повноважень Верховної Ради України. (Чергові вибори у
Верховну Раду України будуть проведені в березні 1998 р.).
Позачергові вибори у Верховну Раду України призначаються Президентом
України і проводяться в період шістдесятьох днів із дня опублікування
рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Проведення виборів народних депутатів України організують виборчі
комісії: Центральна виборча комісія з виборів народних депутатів України;
окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.
Вибори проводяться по 450 одномандатних виборчих округах на основі
абсолютної більшості, тобто від кожного виборчого округу обирається тільки
один депутат і тільки в тому випадку, якщо він одержить абсолютну більшість
голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні.
Для проведення голосування й підрахунку голосів виборчі округи
поділяються на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожній
виборчій дільниці складаються списки виборців, у які включаються всі
громадяни України, що досягли до дня чи виборів у день виборів 18 років, що
проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці
і маючи право брати участь у голосуванні, Виборець може бути включений у
список виборців лише на одній виборчій дільниці
Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, що
має право голосу. Це право реалізується як безпосередньо, так і через
політичні партії і їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до
законодавства, і трудові колективи
Висування кандидатів у народні депутати України проводиться у два
етапи. На першому висувається претендент на кандидати - у депутати, на
другому - безпосередньо кандидат у депутати.
Партії, їхні виборчі блоки, що беруть участь у виборчій кампанії, після
їхньої реєстрації Центральною виборчою комісією мають право висунути лише
по одному кандидаті в депутати по кожнім виборчому окрузі через свої
регіональні відділення (осередку)
При висуванні претендента на кандидата в депутати виборцями необхідно,
щоб не менш десяти виборців, що проживають у межах виборчого округу, по
якому висувається кандидат, підписали заяву про це з указівкою прізвища,
імені, по батькові, дати народження, серії й номери паспорта, домашньої
адреси.
При висуванні претендента на кандидата в депутати трудовим колективом
заява від імені колективу підписується обличчям, уповноваженим на те чи
зборами конференцією, що висунули претендента.
На другому етапі претендент на кандидата в депутати, висунутий
виборцями, партією (виборчим блоком), трудовим колективом, може бути
зареєстрований як кандидат у депутати, якщо його підтримають своїми
підписами не менш 300 виборців даного виборчого округу. Один виборець
вправі підписатися в підтримку тільки одного претендента на кандидата в
депутати по своєму виборчому окрузі. » Списки виборців, що підтримують
претендента на кандидата в депутати, представляються в окружну виборчу
комісію не пізніше чим за 45 днів до виборів -
Реєстрацію кандидата в депутати здійснює відповідна окружна виборча
комісія .не пізніше чим на п'ятий день після представлення всіх необхідних
для реєстрації документів і внесення грошової застави в розмірі п'яти
мінімальних заробітних плат, що повертається, якщо кандидат одержить на
виборах не менш п'яти відсотків голосів виборців, що прийняли участь у
виборах. Те саме обличчя не може бути зареєстроване більш ніж в одному
виборчому окрузі.
Усі зареєстровані кандидати в депутати з указівкою прізвища, імені, по
батькові, року народження, партійності, посади (заняття), включаються за
абеткою у виборчий бюлетень.
З моменту реєстрації кандидат у депутати має право проводити
передвиборну кампанію. Для ведення передвиборної кампанії законом
установлені визначені гарантії діяльності кандидатів: рівне право брати
участь і виступати на передвиборних зборах, мітингах, нарадах, засіданнях,
у печатці, по телебаченню, радіо; можливість викладати програму своєї
майбутньої діяльності; можливість мати довірених осіб, що допомагають у
проведенні виборчої кампанії; звільнення кандидатів від виробничих чи
службових обов'язків для участі в передвиборних заходах; право на
безплатний проїзд на усіх видах пасажирського транспорту (крім таксі) у
межах відповідного виборчого округу; недоторканність кандидата, що
виражається в тім, що кандидат не може бути притягнутий, до карного.
відповідальності, арештований, або піддадуть мірах адміністративного
стягнення, що накладається в судовому порядку, без згоди Центральної
виборчої комісії.
Голосування проводиться в день виборів з 7 до 20 годин. Для виборів
депутатів кожному виборцю видається бюлетень для голосування. Виборчі
бюлетені видаються дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців
виборчої дільниці по пред'явленні виборцем чи паспорта іншого документа, що
засвідчує особистість. Про одержання виборчого бюлетеня виборець
розписується в списку виборців. Кожен виборець голосує особисто.
Голосування за інших облич не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється
голосуючим у чи кабіні кімнаті для таємного голосування. При заповненні
бюлетеня забороняється присутність кого б те ні було, крім голосуючого.
Голосуючий може залишити в бюлетені прізвище лише одного чи кандидата не
залишати ні однієї, викреслюючи в бюлетені для голосування прізвища тих
кандидатів, проти яких він голосує.
Після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на підставі
списку виборців установлюється загальне число виборців, що прийняли участь
у голосуванні і виробляється підрахунок голосів окремо по кожнім кандидаті
в депутати.
Установлення результатів виборів по виборчому окрузі виробляється
відповідної окружною виборчою комісією.
Обраним вважається кандидат, що одержав на виборах більше половини
голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, але не менш 25% від
числа виборців, внесених у списки виборців даного округу.
Вибори визнаються що не відбулися, якщо в них узяло участь менш 50% від
числа виборців, внесених у списки виборців даного округу, а також у зв'язку
з вибуттям усіх зареєстрованих по окрузі кандидатів.
Окружна виборча комісія може визнати вибори недійсними, якщо в ході
їхнього чи проведення при підрахунку голосів мали місце порушення Закону,
що істотно вплинули на результати голосування.
Якщо у виборчий бюлетень було включено більш двох кандидатів і жоден із
них не був обраний, окружна виборча комісія призначає повторне голосування
по двох кандидатах, що одержав найбільше число голосів, не вважаючи тих
кандидатів, що перед повторним голосуванням вибули з балотування. Повторне
голосування у виборчому окрузі проводиться не пізніше двотижневого терміну
після загальних виборів.
Президент України обирається на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, що досяг
тридцяти п'яти років, що має право голосу, що проживає в Україні протягом
десяти років і володіє державною мовою. Те саме обличчя не може бути
Президентом України більш двох термінів підряд.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня
п'ятого року повноважень Президента України.
У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори
Президента України проводяться в період дев'яноста днів із дня припинення
повноважень (ст. 103 Конституції) Призначення дострокових виборів
Президента України здійснюється на основі рішення Верховної Ради України
(ст. 85 Конституції).
Виборчий процес здійснюється на засадах: вільного і рівноправного
висування кандидатів у Президенти України; гласності і відкритості;
рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;
неупередженості до кандидатів із боку державних органів, установ і
організацій, органів місцевого самоврядування; волі агітації.
Проведення виборів Президента України організують виборчі комісії:
Центральна виборча комісія з виборів Президента України (її повноваження
покладені на Центральну виборчу комісію з виборів народних депутатів
України; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії).
Для проведення виборів Президента України Центральна виборча комісія
утворить 27 виборчих округів (по одному в Автономній Республіці Крим,
областях України, містах Києві і "Севастополеві).
Для проведення голосування й підрахунку голосів виборчі округи
поділяються на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожнім
виборчому окрузі складаються списки виборців, у які включаються всі
громадяни України, що досягли до дня чи виборів у день виборів 18 років, що
проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці
і маючи право брати участь у голосуванні. Виборець може бути включений у
список виборців лише на одній виборчій дільниці.
Право висування кандидатів у Президенти України належить громадянам
України, що має право голосу. Це право реалізується через політичні партії
і їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства, а також
збори виборців.
Висування кандидатів у Президенти України проводиться у два етапи. На
першому етапі висувається претендент на кандидати в Президенти . України, а
на другому визначається кандидат у Президенти України.
Партії (виборчі блоки), що нараховують не менш 1000 членів, мають право
висунути кандидата в Президенти України після їхньої реєстрації Центральною
виборчою комісією в якості, що беруть участь у виборах Президента України.
Претендент висувається партією на з'їзді, чи конференції іншому форумі,
що є вищим статутним керівним органом партії. Порядок проведення з'їзду
(конференції, загальних зборів і т.п.) партії визначається її статутом.
З'їзд (конференція) правомочний вирішувати питання висування
претендента, якщо на ньому присутні більш 2/3 обраних делегатів, але не
менш 200 обличчя.
Збори виборців має право висунути кандидата в Президенти України, якщо
в ньому беруть участь не менш 500 громадян України, що мають право голосу.
Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання чи на підприємствах,
в установах, організаціях. Те саме обличчя не може бути учасником більш
одних зборів виборців по висуванню претендента. Кожен учасник зборів можуть
запропонувати для обговорення будь-яку кандидатуру, у тому числі і свою.
Висунутими зборами виборців як претендента вважається обличчя, за яке
проголосували не менш 2/3 учасників зборів.
Претендент може бути зареєстрований як кандидата в Президенти, якщо
його кандидатуру підтримають своїми підписами не менш 100000 громадян
України, що мають право голосу, у тому числі не менш 1500 громадян у кожнім
з 2/3 загального числа виборчих округів. Реєстрація кандидатів у Президенти
здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніше чим на п'ятий день
після представлення всіх необхідних документів
Обличчя, що одержало посвідчення про реєстрацію його як кандидата в
Президенти України, має право вести передвиборну агітацію.
Час і місце, організація і порядок голосування, підрахунок голосів на
виборчій дільниці по виборам Президента України визначаються відповідно до
Закону України «Про вибори народних депутатів України»
Вибори визнаються що не відбулися, якщо у виборах узяло участь 50 і
менш відсотків виборців, внесених у списки виборців, а також у зв'язку з
вибуттям усіх зареєстрованих кандидатів у Президенти України.
Установлення результатів виборів Президента України виробляється
Центральною виборчою комісією Обраним - Президентом України вважається
кандидат, що одержав на виборах більш половини голосів виборців, що
прийняли участь у голосуванні,
Вибори Президента України можуть бути визнані недійсними, якщо в ході
чи виборів при підрахунку голосів мали місце порушення, що істотно вплинули
на підсумки голосування.
Якщо у виборчий бюлетень було включено більш двох кандидатів у
Президенти України і жоден з них не був обраний, Центральна виборча комісія
призначає повторне голосування по виборам Президента України по двох
кандидатах, що одержав найбільше число голосів, не вважаючи тих кандидатів,
що після першого голосування зняли свої кандидатури Якщо в результаті
зняття кандидатур залишився один кандидат у Президенти України, повторне
голосування проводиться по цій кандидатурі. Повторне голосування
проводиться не пізніше чим у двотижневий термін після виборів Президента
України. Обраним Президентом України вважається кандидат, що у результаті
повторного голосування одержав більше, ніж інший кандидат, число голосів,
поданих за нього, перевищує число голосів, поданих проти нього. Якщо
повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат
вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більшість голосів
виборців, що прийняли участь у голосуванні
Якщо на виборах Президента України балотувалося не більш двох
кандидатів у Президенти України і жоден з них не був обраний, а також у
випадку визнання виборів Президента України що не відбулися чи недійсними,
чи якщо повторне голосування не дозволило визначити кандидата, обраного
Президентом України, Центральна виборча комісія не пізніше чим на десятий
день після встановлення результатів виборів вносить у Верховну Раду України
представлення про призначення виборів із повторним висуванням кандидатів у
Президенти України.
Верховна Рада України не пізніше чим у двомісячний термін після дня
виборів приймає рішення про проведення повторних виборів Президента України
Нормативною основою виборів депутатів і голів місцевих рад є
Конституція (ст. 141) і Закон України від 24 лютого 1994 м «Про вибори
депутатів, голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах,
обласних Рад» (який ще не приведений у відповідність із Конституцією).
Стаття 3. Виборчий процес здійснюється на основах вільного і
рівноправного висування кандидатів у депутати, гласності і відкритості,
волі агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої
кампанії, неупередженості до кандидатів із боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування і посадові і службові обличчя цих органів.
Стаття 4. Участь громадян України у виборах є добровільним. (Друге
речення частини четвертої статті 1 утратило дію, як таке, котре не
відповідає Конституції України (є неконституційним) на підставі Рішення
Конституційного Суду України N 1-рп/98 (v001p710-98) від 26.02.98)
Вважається, що виборці, що не брали участі в голосуванні на виборах,
підтримують результати волевиявлення тих виборців, що взяли участь у
голосуванні на виборах.
Законодавство про вибори в Україні
ЗАКОН УКРАЇНИ Про вибори народних депутатів Укра | |
