|
Реферат: Проблема человека в философии (Философия)
1. В чем сущность проблемы человека в философии? Как она решалась
различными философскими направлениями?
Философия-сфера знания, которая облачено в определенные человеческие
ценности. Философию интересует мир человеческий, вопросы крутятся вокруг
смысла бытия человека в этом мире. Человек-субъект, который способен к
изменению вещного мира и самого себя. Представление о человеке постоянно
меняется. В античной философии-образ космоцентричного человека отрыл для
европейцев душу, но это понимание человеческой души отличалось от
восточного понимания. Душой обладают животные, растения, душа пронизывает
тело, поэтому в понимании древних греков человек мыслит всем телом-"в
здоровом теле-здоровый дух"; поэтому древние греки большое значение уделяли
тренировке тела.
В дальнейшем понимание души менялось. Платон определял человека, как
воплощение бессмертной души. Аристотель: человек-политическое животное
(социальная компонента человека). В средневековой философии: образ человека-
теоцентричный, человек верит в Бога, человек раб божий, земной мир-момент
движения к Богу, заботиться нужно о душе. Фома Аквинский: человек-актер
божественных трагедий и комедий. Воля выше интеллекта, выше разума человека-
А. Августин. Фома Аквинский: в человеке нет субстанционной основы, кроме
разумной души. Человек не может самостоятельно получать знания и
открываются в откровениях.
Деятели эпохи возрождения воспевали гармонию души и тела. Человек-
венец природы, создан по образу и подобию Божию. Макиавелли: желания
человека ненасытны, природа наделила человека желанием ко всему стремиться,
а фортуна благосклонна не ко всем. М. Монтень: все особенности человека
отличаются воспитанием, потому что душа сапожника и душа монарха от
рождения одинаковы.
Изменяется отношение к душе и в эпоху нового времени-механистический
подход к душе человека. Человек-это машина, которая будучи приведена в
движение чувственными ощущениями должна совершить то, что она совершает.
Гольбах: все несчастья человека от незнания законов природы, всё, что в
природе происходит за счет сил инерции движения и отталкивания в душе
приобретает косность, любовное влечение и т.д. антропоцентричный образ
человека, Бог смещается на границу сознания. Что я могу знать? Что я должен
делать? На что я могу надеяться? Что такое человек? Философия должна
определить сущность человека. Первоначально, человек-предмет сам по себе,
предмет на который направлена сила извне. В Новое время выдвигались мысли о
том, что человеком человек становится.
Проблема становления человека в условиях развития - проблема
антропосоциогенеза. Многие философы высказывали сомнение в разумности
человека. В человеке сильно животное начало. Ницше: человек не только
творец, но и тварь, чтобы уничтожить тварь нужно освободиться от морали,
выдвигающей идеи человека-бога. Н. Бердяев: человек-существо, подчиненное
сверхчеловеческому началу, которое нельзя охватить разумом, присутствует
творческое начало-человек должен стремиться к Богу через творчество.
Проблема человека - есть основная проблема философии. Человек может начать
философствовать только с познания самого себя. Человек так и остался для
себя загадкой. Платон: человек-животное двуногое, беспёрое. Человек
является неким существом, а все существа делятся на диких и ручных. Человек
- ручное животное.
Человек-существо умеющее изготавливать и употреблять орудия труда, но
есть такие, которые за всю свою жизнь не изготовили ни одного орудия труда.
Человек - Номо sapiens, человек-существо социальное. Каждый человек
уникален - он то, что сам из себя делает. Проблема определяется природой
человека, рассматриваемой в рамках философской антропологии. В институте
человека открыто около 50 направлений изучения человека. Природу человека
не определили.
Классификация:
. Субъективистский подход: человек - его внутренний субъективный мир.
. Объективный подход: Человек-носитель внешних объективных условий
существования.
. Синтезированный подход: субъективный и объективный.
1,-Понятия "природа" и "сущность" человека некоторые понимали как
синонимы, другие - нет. Сущность то, что делает человека человеком: разум,
мораль, нравственность и т. д. Атеисты (Камю, Сатр) считают, что у человека
нет природы, человек-существо, которое в момент появления не имеет
сущности, человек существует настолько, насколько себя ощущает.
Представители религиозного крыла, Хайдегер и Ясперс, считают, что сущность
человека не может существовать без понятия Бога.
Человек-создатель культуры. Сущность человека проявляется тогда, когда
он представляет то, что он есть сам по себе. Проявить себя он может в
пограничной ситуации: болезнь ,борьба и т. д. Человек приобретает сущность
только после смерти, до смерти говорить о сущности не имеет смысла.
2,-Представители научного материализма и марксизма: бытие определяет
сознание.
3,-Его начало заложено в психоанализе З. Фрейда, который пытался
синтезировать различные стороны человеческой жизни, психики.
Концепции антропосоциогенеза должны были объяснить, как сформировались
особенности человека, отличающее его от других животных. Биологическая
природа человека проявляется в том, что ему присущи инстинкты:
самосохранения,…
Как человек приобрёл социальные признаки?
Активная вулканическая деятельность, изменение климата на Земле,
космические явления-всё это в совокупности повлияло на человека, который
приобрел 4 признака:
. Тело-приспособленное для прямохождения.
. Кисть-развитая для тонких манипуляций.
. Развитие головного мозга.
. Голая кожа.
Как появились эти признаки - загадка?
3,5-5 млн. лет назад австралопитек - только умел прямо ходить, питекантроп
(1,5 млн. лет назад) - еще умел изготавливать орудия труда, неандерталец
(150 тыс. лет назад) - еще и пользовался орудиями труда.
Человек как существо ставшее (развившееся)-2 концепции:
Общая космологическая теория эволюции.
Синтетическая теория эволюции.
1,-разработана в рамках синергетики. Человек сам является процессом
эволюции социального мира.
2,-человек продукт естественного отбора и мутаций. Возникновение человека
связано с возникновением жизни.
В противовес существуют теории, которые связывают возникновение
человека с божественным акт творения, т.е. для того, чтобы счастливым
образом сложились все обстоятельства для возникновения человека нужно много
времени, а времени существования Земли не достаточно.
Трудовая теория антропосоциогенеза
Сущность: наши предки прагоминиды ~ 5-8 млн. лет назад спустились с
деревьев на землю и заселили жаркие саваны Южной Африки, где постепенно от
собирания растений перешли к охоте на животных. Периодически приходилось
вставать на задние ноги. В результате регулярной практики стали ходить на
двух ногах, что позволило быстрее двигаться освободились передние
конечности, стали заниматься трудовой деятельностью, возник коллективный
труд ( необходимость общения ( возникновения речи ( развитие сознания,
таким образом труд создал человека.
В рамках развития эпистимологии (Карл Поппер и др.) подвергли критике
трудовую теорию. Человека человеком сделала природа.
Другая теория: естественный отбор–предки жили на деревьях, потом
спустились на землю.
Почему представители одного и того же вида агрессивны по отношению к
соплеменникам? Когда предки спустились на землю все экологические ниши были
уже заняты, предки вынуждены были стать санитарами природы–есть то, что
осталось от других животных, даже трупы соплеменников. Пока проходил
процесс становления притупление инстинкта было не так заметно, а когда он
взял в руки палку, остро встала проблема человека как вида. Возникли
внутренние нормы, которые должны были решить следующие проблемы: 1)
проблема распределения пищи; 2) проблема, связанная с удовлетворением
полового инстинкта.
Постепенно возникли нормы морали, частной собственности.
Человек является человеческим существом благодаря тонкой пленке,
которая называется культура, она возникла в процессе воспитания и
образования.
Третья теория–концепция "водяной обезьяны". Когда предки спустились на
землю, то расселились по берегам водоемов. На отмели приходилось вставать
на задние конечности руки освобождались, становились более
чувствительными, а развитие рук напрямую с развитием головного мозга. Люди
постоянно находились в воде, выходили на землю, лохматые дольше сохли (
чаще болели ( выживали "лысые". Так как они ели морепродукты нужна была
определенная сноровка ( развивалось сознание.
Биологический и социальный человек. Существуют две крайности:
1) социологизаторы;
2) 2) биологизаторы.
Биологическое представлено в человеке индивидуальностью, а
социальное–обществом. Общество настолько является стабильным, насколько ему
удается наладить консенсус между индивидуальным и социальным.
Индивидуальное в человеке - биологическое (более консервативно).
Социальное - постоянно прогрессирует, прогресс человека продолжается на
социальном уровне.
Философское понимание человека никогда не станет однозначным потому,
что единый ответ на этот вопрос исключается предельной противоречивостью
нашего бытия.
Высший акт самоутверждения личности заключается в жертвенности, в том,
чтобы принять страдание и смерть, но не изменить своему человеческому
призванию. Наше бытие и становится в высшей степени человеческим именно
тогда, когда мы начинаем понимать, что "Я", личностное начало является чем-
то большим, чем собственная жизнь. Таков парадокс: человек обретает себя
как личность, только теряя себя как биологическую особь.
Реферат на тему: Проблема человека в философии А. Камю
Київський університет ім. тараса шевченка
Кафедра філософії гуманітарних
наук
Р е ф е р а т
на тему: "Проблема людини
у філософії А. Камю"
пошукувача
юридичного факультету
Вінярської Олени Романівни
Київ, 2000 р.
Зміст
|Вступ | 3 |
|Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю ………………. |4 |
|Глава 2. Проблема людини у філософії Альбера Камю .....|6 |
| |7 |
|1. Основне питання філософії за А. Камю ...……………… |11 |
|2. Бунтівна людина …………………………………………. |17 |
|Висновки …………………………………………………….. | |
| |21 |
|Література …………………………………………………… | |
Вступ
Однією з провідних течій суспільної думки ХХ століття є
екзистенціальна філософія. Це філософія існування, що
звертається до людини, її проблематики і на перший план висуває
ідею унікальності людського буття. Еекзистенціальна філософія зосередилась
навколо проблем людини та її місця в світі, а також наколо проблеми
духовної витримки людини, що потрапила в потік подій і втратила
контроль.
Екзистенціалізм виник напередодні першої світової війни в
Росії (Л. Шестов, М. О. Бердяєв), після першої світової війни в
Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Бубур), під час
другої світової війни екзистенціалізм перейшов у Францію (Ж.-П. Сартр,
А. Камю та Г. Марсель).
В екзистенціальній філософії в залежності від відношення до
“трансцендентного” розрізняють два основних напрямки
екзистенціалізму: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний
(Ж.-П. Сартр, А. Камю).
Представники релігійного напрямку визначають екзистенціалізм як
філософію буття людини, яка виходить за межі людини. З точки зору
представників атеїстичного напрямку трансценденція є “ніщо”, яке
виступає як найглибша таємниця екзистенції.[1]
В даній роботі ми розглянемо проблему людини у філософії
Альбера Камю.
Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю
Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мандові, в
колонії Франції – Алжирі – в сім’ї людей, що давно покинули батьківщину.
Він був другим сином Люс’єна Камю, нащадка бордоських селян, які в середені
ХІХ ст. заселили північ Алжиру. Батько Камю працював на виноградниках
Мондові, мати була прибиральницею в багатих сім’ях. Через рік після
народження сина батько помер: його було поранено під час битви на Марні
(1914 р.). Після цього мати з двома синами переїздить до своєї матері в
Алжир та поселяється в його бідняцькому районі Белькурі.
Освіту Камю пощастило здобути завдяки тому, що один з вчителів ліцею,
побачивши в ньому обдаровану дитину, виклопотав для нього стипендію. В 1933
році Камю стає студентом Алжирського університету і присвячує себе заняттям
філософією. Середземноморська природа і французька філософія й література
стали підвалинами світогляду молодого Камю.
Під час навчання йому довелося працювати для самоутримання, що
призвело до виснаження організму – Камю захворів на сухоти. Таким чином,
бідність не була для Камю абстрактним поняттям. Не дивлячись на складнощі
життя, Камю за свідченнями друзів був життєрадісною, енергійною людиною.
Він писав: “Бідність робить людину самотньою. Але самотність всьому придає
ціну”[2]. такому світосприйняттю він завдячував народженням “десь на
півдорозі між злиднями й сонцем. Злидні, –
писав в передмові до “Зворотньої й лицевої сторони” Камю, – не
дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце
навчило мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не
світ, що його я обожнював.”[3]
Дотримуючись лівих суспільно-політичних поглядів в 1934 році Камю
вступає до лав комуністичної партії і веде пропагандистську роботу серед
мусульман. Але з часом для Камю стає очевидною необхідність дистанції від
будь-яких режимів і в 1937 році він виходить з компартії.
В 1937 році він закінчує університет та збирається продовжувати
заняття філософією, але за станом здоров’я Камю не допускають до іспитів на
здобуття наукового ступеня з філософії. Академічна кар’єра стає неможливою
і Камю починає свою письменницьку діяльність. Протягом 1936-1938 років він
працює над романом “Щаслива смерть”, який так і не був опублікований
автором (вийшов посмертно в 1971 році завдяки вдові Камю Франсін). В 1937 і
1938 роках виходять збірки лірично-публіцистичних есе “Зворотна й лицева
сторона” та “Шлюби”.
Навесні 1940 року Камю приїздить до Франції, де стає свідком розгрому
Франції та її окупації німецько-фашистськоми військами. В Парижі він
закінчує роман “Сторонній” і вирушає назад до Алжиру. Деякий час Камю
вчителює в Орані, де закінчує “Міф про Сізіфа” і починає писати роман
“Чума”.
Восени 1941 року Камю повертається до Франції, де приєднується до
руху Опору і співпрацює в газеті “Комба” (з 1944 року очолює цю газету). В
1942 році видавництво Галімар друкує “Міф про Сізіфа”. Ця праця виявилась
співзвучною умонастроям, які у той час ширилися серед французької
інтелігенції. Протягом 1943-1944 років він публікує в нелегальній пресі
“Листи німецькому другові”, в яких засуджує спроби виправдання
людиноненависницької ідеології фашизму. В останні роки війни та перші
повоєнні роки спостерігається період творчої активності, звичайно,
письменника окрилювало і те, що його твори знаходили широкий відгук у
Франції та за її межами. В 1947 році виходить в світ роман “Чума”. Одна за
одною з’являються його драми “Непорозуміння” (1944р.), “Стан облоги” (1948
р.) і “Праведні” (1949 р.), які з успіхом йдуть на сценах паризьких
театрів.
З 1950 по 1956 роки виходять в світ перші дві книги “Злободенних
нотаток”, “Бунтівна людина”, книга ліричних есе “Літо”. В 1957 році Камю
стає лауреатом Нобелівської премії за досягнення в літературі. В 1958 році
виходять третя книга “Злободенних нотаток”.
4 січня 1960 року Альбер Камю гине в автомобільній катастрофі разом з
сином паризького видавця Гастона Галімара. В дорожній сумці було знайдено
рукопис роману “Перша людина”, який після підготовки до публікації дочкою
Камю Катрін вийшов в 1994 році.
Глава 2. Проблема людини у філософії А. Камю
Проблема людини у філософії Альбера Камю пов’язана з поняттям Абсурду
та народженням Абсурдного героя. Філософське коло Абсурду з’явилось в 1937
році, коли Камю захистив диплом присвячений філософії Плотіна. В 1938-1939
роках з’являється ідея Бунту як позитивного вираження ідеї Абсурду. Не
випадково, що коло Абсурду набуває свого кінцевого і повного відображення в
“Міфі про Сізіфа”. Але сучасність та реальна історія вимагали більш
досконалого розуміння Бунту, і воно було запропоновано в “Бунтівній
людині”. У вступі до цієї роботи Камю писав, що “сьогодні будь-який вчинок
прокладає шлях до прямого або побічного вбивства, ми не можемо діяти не
з’ясувавши, чи повинні ми приректи людей на смерть, а якщо повинні, то
заради чого.
Для нас важливо не стільки дійти до суті речей, скільки з’ясувати, як
поводити себе в світі – такому, яким він є. За часів заперечення корисно
визначити своє відношення до проблеми самогубства. За часів ідеологій
необхідно розібратись, яке наше ставлення до вбивства.”[4]
Таким чином, працю “Бунтівна людина” він присвячує питанню вбивства та
його виправданню, що стосується проблеми самогубства, то її Камю вирішив
раніше в праці “Міф про Сізіфа”.
1. Основне питання філософії за А. Камю
Вже на першій сторінці “Міфу про Сізіфа” Камю зазначає, що “є лише
одне дійсно серйозне філософське питання – питання про самогубство.
Вирішити, чи варте життя того, щоб бути прожитим, чи воно цього не варте,
це означає відповісти на основне питання філософії. Всі інші питання – чи
має світ три виміри, існує дев’ять чи дванадцять категорій розсудку –
слідують потім. Всі вони лише гра; спочатку необхідно відповісти на вихідне
питання.”[5]
Складність відповіді на це питання полягає в багатьох причинах.
Насамперед це те, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим
вона є: “Ніщо не захоплює людину більше, ніж вона сама, особливо те, чим
вона могла би бути.”[6]
Другою причиною можна назвати проблему співвідношення усвідомлення
плинності часу та “досвіду смерті”, про це автор пише так: “… ніколи не
виходить в достатній мірі здивуватись тому, що всі живуть так, як ніби вони
про смерть не знали. Ніхто, дійсно, не має досвіду смерті. Оскільки досвід
у власному значенні є те, що особисто відчуто та усвідомлено. У випадку зі
смертю можливо говорити хіба що про досвід когось іншого.”[7] Але, на мою
думку, і про досвід когось іншого ми говорити не маємо права, оскільи той
інший невзмозі ним поділитись з тими, що залишилися жити.
Наступна проблема, з якою стикається людина – це проблема
світорозуміння: “зрозуміти – це, перш за все, вдатися до єдиного мірила…
Зрозуміти світ, означає для людини звести його до людського, відмітити його
своєю печаттю… Розум, що намагається осягнути дійсність, здатен відчути
задоволення лише тоді, коли він зведе її до власних понять.”[8] Зрозуміти
світ намагались всі попередні покоління, але очевидним залишається те, що
він так і залишився незрозумілим. Хоча люди з найдавніших часів і до
сьогодення зробили значні наукові відкриття в різних галузях, це не
допомогло їм відповісти на питання: в чому полягає сенс людського буття.
Налідком усвідомлення того, що світ є “нерозумним” і
незрозумілим стає невтішний висновок: “В кінці, не дивлячись ні на
що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо.”[9] І далі у людини є
декілька варіантів поведінки:
1) Вірити, що наше життя передує чомусь іншому, що має сенс (наприклад:
ідея загробного життя в християнстві та ідея реінкарнації душі в
індуїзмі). Це означає вдатися до віри, щоб життя мало сенс заради
майбутнього, яке починається зі смертю людини.
2) Прийняти Абсурд цього світу і людського існування взагалі (адже в
кінці кінців на нас чекає смерть), зробити висновок про
те, що різниці в тому, що чи піде людина з життя зараз чи пізніше нема,
і тому добровільно і свідомо людина наближає логічне завершення свого
існування, пішовши з життя.
3) Або, кинути виклик долі і продовжувати жити. Таке вирішення питання Камю
вважає найбільш гідним людини: “наша доля перед нами, і їй ми
кидаємо виклик. Не стільки через гордощі, скільки через
усвідомлення безплідності нашого талану. Часом ми також
відчуваємо жаль до самих себе. Це єдиний вид співчуття, що здається нам
прийнятним, – відчуття, яке ви навряд зрозумієте, – пише Камю, – і яке
буде здаватись вам не зовсім мужнім. Однак, воно відоме лише самим
мужнім з нас.”[10]
Одже, ми стикаємось з наступною проблемою – проблемою вибору, оскільки
саме людині належить обирати один з трьох варіантів при чому в другому
випадку мова йде про те, щоб з’ясувати – як покінчити з життям, в третьому
– чому його продовжувати.
Таким чином, виходить, що “або у цього світу є сенс, що
переважає повсякденні хвилювання, або нема нічого істиного, крім цих
хвилювань. Необхідно жити в часі і в ньому помирати, або вилучити
себе з нього заради життя, що височіє над ним. Я знаю, – пише
Камю, – що можливо укласти з ним угоду, жити в своєму часі та
вірити у вічне. Це називається змиритись з положенням
речей. Але мені цей вихід огидний, я хочу мати все або
ніщо. Якщо я обираю діяльність, не подумайте що мені
невідоме стороннє спостереження. Але воно не може дати
всього, і будучи позбавленим вічного, я бажаю вступити в союз з часом.
Я не хочу обтяжувати себе ані тугою по вічності, ані гіркотою
– я лише хочу дивитись на все ясно.”[11] Таким чином, Камю
відхилив образ людини як раба божого, що слугує з
надій на майбутню винагороду (райське життя після смерті) або
через страх майбутнього покарання (у вигляді пекельних мук
за гріхи в земному житті).
Своїм світоглядом Камю захищав екзистенціалізм “абсурдного” – вчення
про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне
завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти,
життя.
Саме тому, його працю “Міф про Сізіфа” часто називають гуманістичним
маніфестом. Проте, гуманізм Камю полягає не в тому, щоб зробити людину
щасливою, а в тому, щоб зробити її свідомою. Відсутність сенсу людського
існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому
і полягає відчуття гідності людини, а Сізіф є символом життя.
2. Бунтівна людина.
Визнаючи дійсність очевидно абсурдною Камю, поряд з тим
проголошував: “Людина для себе є самоціллю… Кожна людина в певні моменти
свого життя відчуває себе богорівною. В усякому разі так прийнято говорити.
Але це трапляється тому, що одного разу в певному просвітленні вона відчула
дивну велич людського духу.”[12] Тому мисляча людина кидає виклик
Абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не
зможе. І в цьому її велич та краса.
Викликом Абсурдові є Бунт. І коли людина перестає бути звичайною
людиною, кидаючи такий виклик, вона стає Бунтівною Людиною.
В своїй праці “Бунтівна людина” Камю в притаманному йому
стилі мислення наводить широкі історичні аналогії, порівнюючі різні види
вбивств (поодинокі та масові знищення людей). Він приходить
до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо прийняти концепцію
абсурду, ми повинні бути готові вбивати, скоряючись логіці,
а не совісті, яка буде уявлятись чимось ілюзорним … Але
логіці нема місця в концепції, що
чергово подає вбивство припустимим та неприпустимим. Оскільки, признавши
вбивство етично нейтральним, аналіз абсурду призводить в кінці кінців до
його осуду, і це самий важливий висновок. … Поза людського існування парі
абсурду немислиме: в цьому випадку відсутня одна з двох необхідних для
спору сторін. Заявити, що життя абсурдне, може лише жива людина, що має
свідомість. … Признавши, що життя будучи благом для тебе, є таким і для
інших. Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдати
самогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає фатальне
вбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”[13]
В історичних аналогіях, наведених в “Бунтівній людині” Камю приходить
до висновку, що революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні
борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження
фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним
засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.
Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема,
якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили,
які піднімають її проти зла, спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з
ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини: “Будь-яка мораль
базується на думці, що вчинок має свої наслідки, які його виправдовують чи
перекреслюють. Дух, що проникнений
абсурдом, обмежується думкою, що про ці наслідки необхідно
судити спокійно. Він готовий за все розплачуватись. Іншими словами для
нього винних винуватих, є лише ті, що несуть відповідальність. Саме
найбільше, на що він згоден, це використовувати минулий
досвід при обгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає до життя
час, життя слугує життю.”[14]
Бунт – це протест людини проти її перетворення на річ, проти її
низведення до історії. Бунт – це ствердження загальної для всіх
людей природи, що спрямована проти забуття і прагне до “безмежності в
часі”. Природа людини непідвладна світу сили: “Можливо
поработити живу людину, низвести її до історичного рівня речі.
Але, віддаючи перевагу смерті замість рабства, вона стверджує свою
людську природу, що непідвладна царству речей.”[15]
Світ сили, про який йде мова сповнений злом, яке
невід’ємне від самої людини та її існування, і таким злом є
вбивство, оскільки: “Якщо цей світ позбавлений вищого сенсу,
якщо людина може знайти відгук лише в душі іншої людини, то
достатньо одному вигнати іншого з світу живих, щоб самому
опинитись поза ним.”[16]
Розглядаючи різні історичні ситуації, Камю викладає їх з точки зору
висловлювання: “Ціль виправдовує засоби”. Він наводить приклади революцій,
які призвели до масових знищень людей, і жахається тому, як люди, що
були творцями історії і
прагнули для людей щастя та свободи перетворили свої країни на
країни терору. І, розгорнувши перед нами картини насильства, яке породжує
ще більше насильство, Камю переконує нас в тому, що ціль не
виправдовує засоби: “Говорять, ніби ціль виправдовує засоби. Можливо. Але,
що виправдовує саму ціль? На це питання, яке історична думка залишає без
відповіді, бунт відповідає: засоби.”[17] Таким чином,
Бунтівна людина, залишаючись послідовною і вимагаючи певної
свободи ніколи не посягне на життя та свободу іншої.
Порівнюючи Сізіфа з сучасністю можна сказати, що в ХХ столітті боги
позбавили Сізіфа каменя і зробили його “галерним рабом”. Але для
оволодіння мистецтвом “галерного раба” вмінь у Сізіфа виявилось
недостатньо, оскільки він був позбавлений моралі через те, що
мораль починається там де існують двоє. А Сізіф був один перед
глухими богами.
Бунтівна Людина виправляє людину розумну в її доброчинності, піддавши
сумніву можливість досягти справедливості. І знову ми повертаємось до
думки, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим,
чим вона є: “Нам недостатньо жити; нам потрібно, не
чекаючи на смерть, здобути долю. Таким чином,
ми вправі сказати, що людина має поняття про
світ кращий, ніж той в якому вона живе.
Але “кращий” в даному випадку не означає
“інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке
зусилля людини,
буде воно релігією чи злочином, в кінцевому рахунку
підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб
надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[18]
Знову повертаючись до порівняння бунту з революцією
наведем ще одну цитату Камю з цього приводу: “… бунт доводить, що
він – рух самого життя і що його не можна заперечувати, не зрікаючись
від життя. Його поклик всяк раз підіймає з колін нову істоту. Отже,
він – або втілення любові та щедрості, або ніщо. А безчесна, обачлива
революція, віддаючи перевагу не абстрактній людині, а
людині з плоті та крові, заперечує живу істоту стільки
разів, скільки їй це необхідно, та підміняє любов злопам’ятністю.”[19]
Згадана злопам’ятність в даному випадку є втіленням
принципу “око за око”, саме тому революція
протиставляється Бунту, адже Бунт обумовлений самим життям,
а життя повинне бути доброзичливим, щоб бути щасливим.
Людину “вражає думка, що далі вона йти не може. Як
людина приречена на смерть: все, що для неї існує при ній. Але
так само як і людина, що знає – завтрішній день
схожий на попередній і всі інші дні теж.”[20] Але при всьому
цьому життя надто коротке, і гріх втрачати час, тому єдиним
виходом для людини залишається Бунт.
Таким чином, з викладеного в даній частині роботи видно, що:
1) Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійній
боротьбі з Абсурдом вона – Людина – відчула себе богорівною;
2) Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, який в
свою чергу є протестом людини проти “її перетворення на річ” та
усвідомлення того, що вищій сенс людського буття людині невідомий.
3) Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істоту
стільки разів, скільки їй це необхідно, а таке заперечення призводить до
того, що сучасна людина називає “Злочинами проти людства” і вищім злом,
яке може чинити людина є свідоме вбивство.
4) Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїй
праці “Бунтівна людина” можна дійти висновку, що висловлювання: “Ціль
виправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо, що виправдовує саму
ціль? Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така:
засоби виправдовують саму ціль.
5) Сучасну історію не можна задовольнити міфом, тому на зміну
Сізіфові приходить Бунтівна Людина. Але без Сізіфа її поява в
історії була би неможливою. Сізіфа покарали боги за несвідомість,
тому він і по сьогоднішній день терпить муки. Сучасній людині
дається змога стати Бунтівною, тому її праця не є
Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповнює її
життя сенсом.
Висновки
Розглянувши проблематику людини у філософії одного з
яскравіших предсттавників екзистенціальної течії у філософії – Альбера
Камю – слід відмітити наступн моменти. По-переше, Камю як
представник атеїстичного екзистенціалізму глибоко
переконаний, шо: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас
чекає смерть. Ми це знаємо. І ми також знаємо, що з
нею все закінчується.”[21] Це переконання робить своєрідним
світостпийняття Камю-філософом, яке полягає в наступному:
1) Багаторазові спроби людини пошуків сенсу людського буття
в різні історичні епохи не дали людині відповіді: в чому полягає
його сенс. Тому Камю стверджує, що Абсурд людського існування
повинен бути прийнятий без пояснень. Але таке
прийняття Абсурдності світу не означає скорення, навпаки воно
змушує людину вдаватись до Бунту.
2) Визнати те, що життя абсурдне може лише “жива
людина, що має свідомість”, оскільки зі смертю припиняється “парі” Абсурду
з людиною. Таким чином Камю відкидає можливість як вбивства,
так і самогубства.
3) Своїм світоглядом Камю вчення про чужинність людини в світі і
вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка
перебуває у відчаї зберегти життя.
Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому
має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття
гідності людини.
4) В історичних аналогіях народжується висновок
про те, революція неминуче перероджується у тиранію,
а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів –
це вираження фатального закону історії: одне насильство
породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне
бунтарство.
5) Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду,
саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор
постійно шукає в людині ті сили, які підіймають її проти
зла, спрямовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він
знаходить такі сили у моральній природі людини.
6) Бунт дає відповідь на питання чи виправдовує ціль засоби і
відповідь – ні, оскільки самі ж засоби виправдовують ціль.
7) Без Сізіфа поява Бунтівної Людини в історії була б
неможливою. Сучасна людина має змогу стати Бунтівною, тому її
праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик
Абсурду і це наповвнює її життя сенсом. Принаймні на
відміну від Сізіфа вона має вибір.
По-друге, Камю переконаний в тому, що “людина має поняття про світ
кращий, ніж той в якому вона живе.
Але “кращий” в даному випадку не означає
“інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини, чи буде
воно релігією або злочином, в кінцевому рахунку
підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб
надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[22]
І, по-трете, все, що може пізнати людина пізнається в порівнянні:
“Нема сонячного світла без темряви, і ніч треба відвідати”[23]
ЛІТЕРАТУРА:
1. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Изнанка и лицо. – М., Харьков, 1998.
– С. 25-72.
2. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Миф о Сизифе. – М., Харьков, 1998. –
С.107-214.
3. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Человек бунтующий. – М., Харьков,
1998. – С. 239-532.
4. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Письма о бунте. – М., Харьков, 1998.
– С. 533-576.
5. Краткая философская энциклопедия. – М., Издательская группа «Прогресс» –
«Энциклопедия», 1994. – С. 196, 532
6. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник/ Бичко І. В., Табачковський
В. Г., Горак Г. І. Та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.
7. Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В.
Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. –
К.: Вікар, 1997. – 584 с.
-----------------------
[1] Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І.
В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. –
К.: Вікар, 1997. – С. 134.
[2] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 47.
[3] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – Харьков, 1998. – С. 28.
[4] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 242.
[5] Там само. – С. 110.
[6] Там само. – С. 169.
[7] Там само. – С. 119.
[8] Там само. – С. 121.
[9] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.
[10] Там само. – С. 178.
[11] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 175.
[12] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 176.
[13] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 244.
[14] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 160.
[15] Там само. – С. 466.
[16] Там само. – С. 508.
[17] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 519.
[18] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.
[19] Там само. – С. 530.
[20] Там само. – С. 83.
[21] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.
[22] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.
[23] [24] Там само. – С. 203.
| |
