|
Реферат: Філософські погляди Г.С. Сковороди (Философия)
«Філософські погляди Г. С. Сковороди»
Київ 2000
тема: «Філософські погляди Г. С. Сковороди»
Зміст.
1. ВСТУП……………………………………………………………………..………....3
2. ШЛЯХ ГРИГОРІЯ САВИЧА СКОВОРОДИ ДО ФІЛОСОФІЇ……….…………..4
3. ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА СКОВОРОДИ……………………………..………..6
4. ЗВ'ЯЗОК ФІЛОСОФСЬКОЇ СПАДЩИНИ СКОВОРОДИ З СУЧАСНІСТТЮ..10
5. ВИСНОВОК………………………………………………………………………...12
6. ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………………….13
ВСТУП.
Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди
(1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів.
На думку автора даної наукової роботи, його філософська система не тільки
оригінальна, але і досить сучасна.
Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи
зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор
розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже
важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині
стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г. С.
Сковороди. У другій - власне філософська система Сковороди, а в третій -
зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.
Шлях Григорія Савича Сковороди в Філософію.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він
віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-
80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги,
трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє
філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї
мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.
З чого ж складався цей предфілософський шлях?
Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї
малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-
Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У
складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення
працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав
поэтику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З
Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс
"християнської гречності", концепція якого не співпадала з офіційно-
церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки
нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення
до світу, його проблем.
Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під
дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його
багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що
різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий
розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і
голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав
здібності до малювання.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час
звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що
супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю,
розпустою, владою речей, духовною зпустошеністтю.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася
і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при
негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав
таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області
критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти,
культури та моралі.
Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке
він сам проповідував.
У 50-60 роки XVIII віку Сковорода створює в основному літературні
твори. Він написав біля 50 пісень і віршів, створив цикл байок під назвою
"Байки Харківські", зробив перекази ряду античних
мислителів. У своїх творах в противагу моралі, заснованої на багатстві,
золоті і владі, Григорій Сковорода прославляє людину "малих бажань" і
обмежені матеріальні потреби. Байки Сковороди за своїм ідейним змістом
служать як би прелюдією до його філософської творчості. Вже в байках
звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається
у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які
відповідають природній, а не соціальній відмінності людей. Мораль його
байок часто перевищує їх безпосередній сюжет.
Необхідність переходу від творіння байок безпосередньо до філософської
творчості особливо явно відчувається в моралі байки №19: "…Світло й тьма,
тління і вічність, віра і безчестя - складають світ цей і потрібні одне для
одного. Хто пітьма – хай буде пітьмою, а син світла - хай буде світлом. Від
плодів їхніх розпізнаєте їх.…".[1]
Оскільки тема роботи має філософську спрямованість, то обмежимо
предфилософский період вказаними фактами і перейдемо безпосередньо до
аналізу філософської системи Сковороди.
Філософська Система Сковороди.
"Світ ловив мене, але не піймав"
Г. С. Сковорода
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок.
Основа цієї системи полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів".
Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про
Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга -
невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. ... у стародавніх
[людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні імена: натура,
буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн
найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. ...
Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи
матерія, земля, плоть, тінь та ін. …".[2]
Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого - "вищу всіх
причин причину", внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з
основних питань в філософській системі Сковороди. Своїм уявленням про Бога
він поставив себе в опозицію по відношенню до церкви, що дотримується
біблійної легенди про створення світу Богом протягом шести днів. На відміну
від церковного, його Бог - вічний початок - невловимий і невидимий,
оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має
міри, часової і просторової характеристики". Таке розуміння Бога, що
ототожнюється з природою, отримало в філософії назву пантеїзму. Сам термін
"пантеїзм" був уперше введений англійським філософом Джоном Толандом, хоч
уявлення про тотожність Бога і природи були закладені ще нідерландським
філософом Бенедіктом Спінозою.
Представлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні
до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч
невидима натура завжди первинна - тобто у Сковороди мета розвитку матерії
задана Богом. Оскільки будь-який розвиток світу розуміється Сковородою як
здійснення мети, то розвитком управляють внутрішні закони, які визначають
можливі кордони саморозвитку. Ці кордони саморозвитку задані Богом і від
людей не залежать. Творчість же можлива тільки в рамках відведених Богом -
природними законами - кордонів.
Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням "трьох світів",
кожний з яких також володіє двома натурами - видимою і невидимою.
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм.
Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з
паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця -
він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих
предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішнього
значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути "таємні
пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня
невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка
визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.
Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини.
Звернемося до трактату під назвою "Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про
пізнання самого себе". У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб -
"Друга" - задається питання з подальшою на нього відповіддю: "…А що ж таке
людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо
воно не отримало свого здійснення в самій людині. ...вся оця різновида
плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і
пожирається в людині. …".[3]
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі
- макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій
вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені.
Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без
посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір, - пізнаючи
Бога - пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм
- вчення про непізнаваність світу.
Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не
зв'язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб,
задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше
навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим
розумніше і скромніше повинні бути її потреби.
Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":
“…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,
Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. …”.[4]
Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов'язане не із
задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.
Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як:
"світ є бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що
мучаться", а в іншому, як: "світ є море що топляться, країна є виразкою
прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч,
роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п'яно-навіжених, і не
протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в
безодню грядущі".
Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв'язує не із
зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку про
людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він розглядає
тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії Сковороди
слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через
взаємодію з певним виглядом праці. Тема "спорідненої праці" - ця одна з
самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з
його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення
загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть
значення людського буття.
Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ, що
ототожнюється Сковородою з Біблією. Біблії також приписується існування
двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в
Біблії легенди - це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з
одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне
знання - з іншого.
Сковорода і сам написав декілька притч з вигаданими образами, але з
глибоким внутрішнім значенням. Тому і Біблію він розглядав як інструмент
збагнення прихованої таємниці. Збагнення внутрішньої натури Сковорода
зв'язує з пізнанням краси. Він вважає, що зовнішня форма - це випадкове,
явище, що вноситься в природу, а внутрішня натура - це істинне джерело
краси.
Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода
робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді,
коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми природними
схильностями.
Зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.
У філософському вченні Сковороди не тільки сама сильна і яскрава, але
і сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. У
попередніх главах вказувалося, що у вченні Сковороди щастя людини не
зв'язується з все більш повнішим задовільненням її потреб.
У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він
зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається
через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того,
щоб жити. …"[5] - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою "Ікона
Алкивіадська". Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську
"природу" від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він
обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому "не жити краще",
а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої
совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день".
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли
Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті".
Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У
Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього
праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає
сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як
насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій
праці Сковорода дає визначення "споріднена". Розділення людей, що
займаються "спорідненою" і "неспорідненою" працею - це і є сама глибока
думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.
Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу
людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з
позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей
зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як
головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його
творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця
з суспільною користю і особистим щастям - "споріднена" праця. Праця ж
"неспоріднена" - джерело деградації і людини, і людського суспільства.
Сучасна екологічна криза - це свідчення того, що людство займається в
основному "неспорідненою" працею і ще не усвідомило роль "спорідненої"
праці, пов'язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання людиною
своїх природних здібностей - своєї функції в природі, можна перейти на
перспективну траєкторію розвитку.
Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова
громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій
мірі не від того, що люли уміють робити, а від того, на що направлена їх
діяльність.
Заняття "спорідненою" працею накладає відбиток і на образ життя
людини. Біографи Сковороди, наприклад, стверджують, що письменник Лев
Толстой любив Сковороду саме за те, що його образ життя гармоніював з його
вченням. Сам же Толстой страждав від дисгармонії між власним вченням і
безсиллям порвати з життям, не відповідним його ідеалам.
Висновок.
Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі
різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво.
Цілком природно, що про все написати неможливо, так і у автора роботи немає
таких глибоких знань по кожному з напрямів. Однак, що можна однозначно
зтверджувати, так це те, що всі грані спираються на загальний центральний
стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей
стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою
життя силу свого вчення.
Немає особливої потреби писати про те, що вчення Сковороди виникло не
на пустому місці. Можна лише відмітити, що ще грецький філософ Сократ, на
чиї вислови часто спирався Сковорода, вважав моральність-доброчесність і
знання-мудрість тотожними поняттями. Мандри Сковороди в образі "старця"
також нагадують проповіді Сократом своїх ідей на вулицях і площах.
Значення філософської спадщини Г. С. Сковороди в тому, що на неї
можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку
результатами своєї ж праці, коли при збільшенні числа храмів зберігається
зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а
життя стало безцільним (якщо вона не пов'язана з накопиченням капіталу) і
незахищеним.
Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв'язку, якщо
відродити тему "спорідненої" праці, поставлену Сковородою майже 250 років
тому. Незважаючи на те, що ця тема отримала розвиток в українській
літературі, вона все ще чекає свого збагнення.
Література.
1. Філософська енциклопедія, в 5 т., М., 1970
2. Радугин А. А. "Філософія (курс лекцій)", М., 1995
3. Сковорода Г. С., твори: у 2 т.-К: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка
давнього укр. письменства).
-----------------------
[1] Сковорода Григорій Савич
Твори: у 2-х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр.
письменства).
Том І, Ст. 114
[2] Сковорода Григорій Савич
Твори: у 2-х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр.
письменства).
Том І, Ст. 141
[3] Сковорода Григорій Савич
Твори: у 2-х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр.
письменства).
Том І, Ст. 223
[4] Сковорода Григорій Савич
Твори: у 2-х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр.
письменства).
Том ІІ, Ст. 112
[5] Сковорода Григорій Савич
Твори: у 2-х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр.
письменства).
Том ІІ, Ст. 7
Реферат на тему: Філософські поняття
1. СВІТОГЛЯД - система узагальнених поглядів на світ і місце людини в
ньому, на відношення людей до навколишньої дійсності і самих себе, а
також зумовлені цими поглядами їхнього переконання, ідеали, принципи
пізнання і діяльності. Виділяють три осн. типи С.: життєвий (буденний)
С., в якому відбиваються подання здравого сенсу, традиц. погляди на світ
і людину; реліг. С., зв'язаний з визнанням надприр. світового початку;
філос. С., в якому узагальнюється досвід духовного і практич. засвоєння
світу. На основі раціонального осмислення культури філософії виробляє
нові світогляд. орієнтації. Носій С. - особистість і соціальна група, що
сприймають дійсність крізь призму певн. системи поглядів. Має величезний
практич. сенс, впливаючи на норми поведінки, життєві прагнення, інтереси,
працю і побут людей.
2. МІФОЛОГІЯ (від грец. mythos - віддання, сказання і... Логія),
1) сукупність міфів. найб. відомі образи М. Ін. Греції, Ін. Індії.
2) Наука, що вивчає міфи (їхнє виникнення, зміст, розповсюдження).
3. РЕЛІГІЯ (від лат. religio - набожність, святиня, предмет культу),
світогляд і світосприйняття, а також відповід. поведінка і специфіч. дії
(культ), засн. на вірі в існування бога або богів, надприродного. Іст.
форми розвитку Р.: племенні, нац.-держ. (етнічні), світові (буддизм,
християнство, іслам).
4. ФІЛОСОФІЯ (від філ... і грец. sophia - мудрість), форма суспіл.
свідомості, світогляд, система ідей, поглядів на світ і на місце в ньому
людини; досліджує пізнав., соціально-політ., цінносне, етич. і естетич.
відношення людини до світу. Історично склалися осн. розділи Ф.:
онтологія (вчення про буття), гносеологія (теорія пізнання), логіка,
етика, естетика. В рішенні різн. філос. проблем виділилися такі
протистоячі одне одному напрямки, як діалектика і метафізика, раціоналізм
і емпіризм (сенсуалізм), матеріалізм (реалізм) і ідеалізм, натуралізм і
спіритуалізм, детермінізм і індетермінізм і ін. іст. форми Ф.: філос.
вчення Ін. Індії, Кітая, Єгипта; ін.-грец., антич. Ф. - класич. форма Ф.
(Парменід, Геракліт, Сократ, Демокріт, Епікур, Платон, Аристотель); сер.
сторіччя. Ф. - патристика , з якої виросла схоластика; Ф. епохи
Відродження (Г. Галілей, Б. Телезіо, Ніколай Кузанський, Дж. Бруно); Ф.
нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж.
Берклі, Д. Юм, Г. Лейбніц); франц. Матеріалізм 18 ст. (Ж. Ламетрі, Д.
Дідро, К. Гельвецький, П. Гольбах). Классич. філософія (І. Кант, І. Г.
Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель); Ф. марксизму (К. Маркс, Ф.
Енгельс, В. І. Ленін); рос. реліг. ф. 19-20 ст. (В. С. Соловйов, С. Н.
Булгаков, С. Л. Фрак, П. А. Флоренський, Н. А. Бердяєв, Л. Шестов, В. В.
Розанов); Ф. рос. космізма (Н. Ф. Федоров, К. Е. Циолковський, В. І.
Вернандський); осн. напрямки Ф. 20 ст. - неопозитивізм, прагматизм,
екзистенціалізм, персоналізм, феноменологія, неотомізм, аналітич.
філософія, філос. антропологія, структуралізм, філос. герменавтика. Осн.
тенденції сучас. Ф. зв'язані з осмисленням таких фундам. проблем, як світ
і місце в ньому людини, долі сучас. людської цивілізації, розмаїття і
єдність культури, природа людського пізнання, буття і мова.
5. МЕТОД (від грец. methodos - шлях дослідження, теорія, вчення), метод
досягненнябудь-якої. мети, рішення конкретної задачі; сукупність прийомів
або операцій практич. або теоретич. Засвоєння (пізнання) дійсності. В
філософії М. - метод побудови і обгрунтування системи філос. знання.
6. МЕТОДОЛОГІЯ (від метод і... логія), вчення про структуру, логіч. орг-
цію, методи і методи діяльності; М. науки - вчення про принципи побудови,
форми і засоби наук. пізнання.
7. ОНТОЛОГІЯ (від грец. on, рід. П. ontos - що визнає і... логія), розділ
філософії, вчення про буття (в відзнаку від гносеології - вчення про
пізнання), в якому досліджуються загальні основи, принципи буття, його
структура і закономірності; термін введений філософом Р. Гокленіусом (R.
Goclenius, 1613).
8. ГНОСЕОЛОГІЯ (від грец. gnosis - пізнання і... логія), те ж, що теорія
пізнання.
9. АКСІОЛОГІЯ (від грец. axia - цінність і... логія), вчення про цінності.
10. ПРАКСЕОЛОГІЯ (грец. praktikos- дійовий)- область соціологічних
досліджень, яка вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій з
т. з. встановлення і ефективності. Заснов. президентом Польші Тадеушем
Котрабинським і є одним з методів сучас. соціолог. досліджень. П. вивчає
взаємодію індивіда і колективу у процесі виробництва.
11. МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. materialis - речовинний), філос. направлення, яке
виходить з того, що світ матеріальний, існує об'єктивно, незалежно і поза
свідомостю, що матерія первинна, ніким не створена, існує вічно, що
свідомість, мислення - властивість матерії, що світ і його закономірності
є пізнаваємими. М. протилежний ідеалізму; їхня боротьба складає зміст
іст.-філос. процесу. Термін "М." вживається з 17 ст. Гол. обр. в сенсі
фіз. уявлень про матерію, а з поч. 18 ст. в філос. сенсі для
протиставлення М. ідеалізму. Іст. форми М.: антич. М. (Демокріт, Епікур),
М. епохи Відродження (Б. Телезіо, Дж. Бруно), метафізич. (механістич.) М.
17-18 ст. (Г. Галілей, Ф. Бекон, Т. Гоббс, П. Гассенді, Дж. Локк, Б.
Спіноза; франц. М. 18 ст. - Ж. Ламетрі, К. Гельвецій, П. Гольбах, Д.
Дідро), антропологіч. М. (Л. Фейербах), М. (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І.
Ленін).
12. ІДЕАЛІЗМ (франц. idealisme, від грец. idea ідея), загальна позначка
філософських вчень, що затверджує, що дух, свідомість, мислення, психічне
первинно, а матерія, природа, фізичне вторинне, похідне. Основні форми
ідеалізму об'єктивний і суб'єктивний. Перший затверджує існування
духовного першопочатку поза і незалежно від людської свідомості, другий
або заперечує наявність будь-якої реальності поза свідомістю суб'єкту,
або розглядає її як щось таке, що повністю визначається його активністю.
Розрізняють різноманітні форми ідеалізму в залежності від того, як
розуміють духовний першопочаток: як світовий розум ( панлогізм) або
світову волю (волюнтаризм), як єдину духовну субстанцію (ідеалістичний
монізм) або безліч духовних першоелементів (плюралізм), як розумний,
логічний початок (ідеалістичний раціоналізм), що осягається як чуттєве
розмаїття відчуттів (ідеалізм і сенсуалізм, феноменалізм), як
незакономірний, алогічний початок, що може бути об'єктом наукового
пізнання (іраціоналізм). Найбільші представники об'єктивного ідеалізму:
в античній філософії Платон, Греблі, Прокл; в новий час Г. В. Лейбніц, Ф.
В. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель. Суб'єктивний ідеалізм найбільш яскраво
висловлений у вченнях Дж. Берклі, Д. Юма, раннього І. Г. Фіхте (18 ст.).
В побутовому слововживанні «ідеаліст» (від слова «ідеал») часто означає
безкорислива людина, що прагне до піднесеної мети.
13. АГНОСТИЦИЗМ (від грец. agnostos - недосяжний пізнанню), філос. вчення,
що заперечує можливість пізнання об'єктивного світу і досягненість
істини; обмежує роль науки лише пізнанням явищ. Послідовний А.
представлений у вченнях Дж. Берклі і Д. Юма; агностич. тенденції
характерні для Канта і сучас. бурж. філософії.
14. МОНІЗМ (від грец. monos один, єдиний), засіб розгляду розмаїття явищ
світу в світлі єдиної основи (субстанції) всього існуючого. Протилежність
монізму дуалізм (що визнає два незалежних початка) і плюралізм (виходячий
з безлічі початків).
15. ДУАЛІЗМ (від лат. dualis подвійний), філософське вчення, що виходить з
визнання рівноправності двох початків духу і матерії. Протистоїть
монізму, різновид плюралізму. Термін введений Х. Вольфом. Один з
найбільших представників Р. Декарт.
16. ПЛЮРАЛІЗМ (від лат. pluralis множинний),
1) філософське вчення, згідно якого існує декілька (або безліч)
незалежних початків буття або підстав знання. Термін «плюралізм»
введений Х. Вольфом (1712).
2) Характеристика демократичної політичної системи суспільства, при якій
соціальні групи мають органічні (інституційні) можливості для вираження
своїх інтересів через своїх представників (політичні партії, профспілки,
церковні і інші організації).
17. ПОЛІТЕЇЗМ (від пол. і грец. theos бог) багатобожжя, віра в багатьох
богів.Протилежність монотеїзм.
18. МОНОТЕЇЗМ Віра в одне єдине божество, в єдиного бога, єдинобожність;
протилежність політеїзм. В богословській літературі до монотеістичних
релігій відносять іудаїзм, християнство і іслам.
19. БУДДИЗМ. Розповсюджена в багатьох країнах Сходу одна з трьох світових
релігій, виникла в Давній Індії в 65 ст. до н. е. на основі культу Будди
як втілення найвищого духовного розвитку.Основні напрямки: хинаяна і
махаяна. Розквіт буддизму в Індії 5 ст. до н. е. На початку 1-го тис. н.
е.; розповсюдився вПівд.-схід. і Центр. Азії, частково в Ср. Азії і
Сибірі, асимілювавши елементи брахманізму, даогсизму та ін. В Індії до 12
ст. розчинився в іудаїзмі, сильно вплинув на нього. Виступив проти
властивого брахманізму домінування зовнішніх форм релігійного життя (в т
ч. ритуалізму). В центрі буддизму вчення про «4 шляхетні істини»: існують
страждання, його причина, стан звільнення і шлях до нього. Страждання і
звільнення суб'єктивні стани і водночас деяка космічна реальність:
страждання стан неспокою, напруженості, еквівалентне бажанню, і водночас
пульсація дхарм; звільнення (нірвана) стан незв'язаності особистості
зовнішнім світом і водночас припинення заворушення дхарм. Буддизм
заперечує потусторонність звільнення; в буддизмі немає душі як незмінної
субстанції, людське «я» ототожнюється з сукупним функціонуванням певного
набору дхарм, немає протиставлення суб'єкту і об'єкту, духу і матерії,
немає бога як творця і безумовно вищої суті. В ході розвитку буддизму в
ньому поступово склалися культ Будди і бодхісатв, ритуал, з'явилися
сангхі (монашенські общини) і т. д. Буддизм ніколи не знав ані єдиної
церковної організації (навіть в рамках однієї держави), ані інших
інститутів ,що централізують соціальних. Єдиним загальним для всіх
буддистов правилом є право зберігати три Драгоценности (три-ратна):
Будду, Дхарму і сангху, що і передавалося з ґенерації в ґенерацію
практичні по всім країнам Південної, Східної і Центральної Азии, а в 20
в. Північної Америки, Європи, Росії. Згідно цьому правилу,
1) Є Будда просвітлена, усеведуча сутність, що досягла духовних вершин
природним образом через розвиток розуму і серця в довгій послідовності
перероджень (сансара). Головними з цих вершин є Просвітлення (бодхі) і
Заспокоєння (нірвана), що знаменують остаточне звільнення (мокша) і
досягнення вищої мети духовних прагнень в індійській і інших східних
культурах, що недосяжно ані богам, ані святим інших релігій.
2) Є Дхарма Закон, відкритий Просвітленим, смислове ядро Всесвіту, що
визначає всі процеси, що відбуваються всвіті, взаємосцепленність і
взаємозалежність всього. Цей Закон Будда збагнув і повідомив учням в
вигляді Слова, тексту сутр (проповідей, бесід). Тексти Закону Будди
декілька століть передавалися мовно. В 80 до н. е. вони були вперше
записані на пали, спеціально створеній буддійськими монахами на мові
індоєвропейської групи (близькому санскриту). Ці писання склали канон
школи тхеравадінов (старейшин) і називалися Три кошики (Трипитака, на
мові пали Типитака)
3) Є сангха община рівних, не жодної власності, що жебракують (бхикху, на
пали: бхикху), співтовариство носіїв Закону, хранителів знань і
майстерності, що з ґенерації в ґенерацію слідують шляхом Будди
Буддизм починався як рух жебраків і відчуджених в умовах розпаду родо-
племіних відносин і становлення раньогромадського суспільства. Людям, що
не знайшли собі місця в структурах, що формуються, соціальних, Будда
запропонував свій Закон (Дхарма) і шлях врятування від страждань в
общинному братерстві, що перебуває поза громадянським життям і державними
інститутами, але і не пориває із ними, окормляє громадян духовно і
годується від них матеріально. Таким чином, життя на узбіччі суспільства,
в общині (сангхе), монастирі ставало самим підходящим місцем для
вдосконалення розуму і психіки людини.
20. ІУДАЇЗМ, найбільш рання монотеістична релігія, виникла в 1-м тис. до н.
е. в Палестині. Розповсюджена в основному серед євреїв. Прихильники
іудаїзму вірять в Яхве (єдиного Бога, творця і володаря Всесвіту),
безсмертя душі, загробне життя, прийдешній прихід месії, богообраність
єврейського народу (ідея «завіту», союзу, договору народу з Богом, в
якому народ виступає як носій божественого відкриття). Канон священих
книг іудаїзму включає Тору («П'ятикнижжя Моісея»), книги пророків і
Писания. Різноманітні тлумачення і коментарі канону зібрані в Талмудє. В
іудаїзмі отримали розповсюдження містичні вчення(кабала, хасидизм). Число
послідовників оцінюється близько 18 млн. ( десь 1/3 з них в США).
21. ІНДУЇЗМ, сукупність релігійно-мифологічних переконань, що
сформувалися і що існують в Південній Азії: Індії (83% населення),
Ніпалі, Шрі-ланці, Бангладеші. Частково розповсюджений в Східній Азії
(Малайзія, Індонезія, Сінгапур), Африці і деяких інших регіонах в
основному серед виходців з Індії або Шрі-ланки.Термін «індуїзм» виник на
основі слова «хінду», персидського варіанту імені ріки Синдху ( грец.
Індус, сучас. Інд), що зафіксоване ще в «Авесте». Пізніше це слово стало
значити не тільки ріку і країну, а і Індіюта її народ. В часи
мусульманських і європейських завоювань «хінду» називали всіх
прихильників місцевої релігії, протиставляючи їх мусульманам пізніше
християнам. Самі же хинду (індуси, індуїсти), сприйнявши через англічан
слово «індуїзм», досі продовжують використовувати і саму назву релігії
«санатана, дхарма», що враховуючи багатозначність слова дхарма, можна
перевести лише дуже узагальнено як «споконвічний порядок», «споконвічний
закон». Настільки абстрактне визначення дуже добре відбиває важковловиму
суть цієї релігії, що і в цьому істотна її особливість не піддається
вичерпному і непротирічному опису. Індуїзм в цілому справляє враження
громіздкого, аморфного, позбавленого чітких кордонів комплексу, що
розпадається на ряд течій, гілок, велике число шкіл, культів, заснованих
часом на взаємовиключаючих ідеях і практиках. В індуїзмі величезне число
богів, але немає єдиного для всіх бога; немає засновника релігії або
бога, але є безліч засновників (часто міфічних) окремих вчень і
сильнорозвинутий культ духовного наставництва; немає єдиного Священного
Писання.
22. ІСЛАМ (араб., літер. Покора), монотеістична релігія, одна з світових
релігій (поряд з християнством і буддизмом), її послідовники мусульманє.
Виник в Аравії в 7 ст. Засновник Мухаммед. Іслам складався під значним
впливом християнства і іудаїзму. В результаті арабських завоювань
розповсюдився на Близькому і Сер. Сході, пізніше в деяких країнах
Дальнього Сходу, Півд.-схід. Азії, Африки. Головні принцип ісламу
викладені в Корані. Основні догмати поклоніння єдиному богу,
всемогутньому Богу-аллаху і почитання Мухаммеда пророком, посланцем
Аллаха. Мусульманє вірять в безсмертя душі і загробне життя.
23. ХРИСТИЯНСТВО, одна з трьох світових релігій (поряд з буддизмом і
ісламом). Має три основні напрямки: православ'я, католіцизм,
протестантизм. В основі віра вІісуса Христа, як Боголюдину, Рятівника,
втілення 2-ої особи триєдиного Божества (див. Троіца). Прилучення тих, що
вірять до Божественої благодаті відбувається через участь в таїнствах.
Джерело віровчення християнства Священне віддання, головним в ньому є
Священне писання (Біблія); а також «Символ віри», рішення всесвітніх і
деяких місцевих соборів, окремі творіння батьків церкви. Християнство
виникло в 1 ст. н. е. серед євреїв Палестини, і відразу ж розповсюдилось
у інших народів Средиземномор'я. В 4 ст. стало державною релігією
Римської імперії. До 13 ст. вся Європа була христиїнізована. На Русяві
християнство розповсюдилось під впливом Візантії з 10 ст. В результаті
схізми (розподіл церквей) християнство в 1054 розкололося на православ'я
і католіцизм. З католіцизму в ході Реформації в 16 ст. виділився
протестантизм. Загальне число християн перевищує 1 млрд. людей.
24. ЧАРВАКА (локаята), ін.-інд. філос. вчення; вважається, заснованим в
сер. 1-го тис. до н. е. полулегендарним мудрецем Брихаспаті. Відкидаючи
авторитет вед і принципи, які вони проповідують (існування бога-
абсолюту, душі і т. п.), Ч. вважає істинним те, що осягається лише
неопосередкованим сприйманням. Існує - тільки цей мир (лока), єдина
Реальність - матерія, мета людського існування - досягнення насолоди.
25. БРАХМАНІЗМ, 2-а стадія (1-е тис. до н. е.) формування інд. Релігії -
індуїзма, що развинулась в* результаті пристосування* до ведичної релігії
індоарійських племен місцевих культів інд.автохтонного населення.
Верховні боги - Брахма*, Вишну* і* Шива*, більшу* роль грали* анимістич.
подання*, культ предків. Складний ритуал, що вчиняється* брахманами,
точна* обрядова регламентація життя, аскетич. подвиги розглядалися як
засоби*, що забезпечували за законом карми краще* перетілення душі
(сансара) і* кінцеве звільнення від* ланцюга перероджень.
26. ДАОСИЗМ (кіт. Дао цзя або дао цзяо), китайська релігія і одна з
основних релігійно-філософських шкіл. Виник в сер. 1-го тис. до н. е. На
основі вірувань шаманського характеру. Філософії даосизму притаманні
натуралізм, зачаток примітивної діалектики і елементи релігійної містики.
Основні представники Лао-цзи, Чжуан-цзи. На початку н. е. даосизм
оформився в розвинену релігію. До 12 ст. створене "Дао цзан" зведення
літератури даосизму. Мета адептів даосизму досягнути єдності з
першоосновою світу та й шляхом алхімії і психофізичних вправ набути
безсмертя. Послідовники даосизму є в Китайській Народній Республіці, де
існує Асоціація тих, що вірять даосів.
27. КОНФУЦІАНСТВО, етико-політичне вчення в Китаї. Основи конфуціанства
були закладені в 6 ст. до н. е. Конфуцієм. Висловлюючи інтереси спадкової
аристократії, конфуціанство оголошувало владу правителя священною,
дарованою небом, а розподіл людей на вищих і нижчих («шляхетних
чоловіків» і «дрібних людішек») загальним законом справедливості. В
основу соціального влаштування конфуціанство ставило моральне
самовдосконалення і дотримання норм етикету («чи»). З 2 ст. до н. е. і до
Синьхайської революції 1911-1913 конфуціанство було офіційною державною
ідеологією.
28. ЕЛЕАТИ (елейська школа) ін.-грец. філософії (6-5 вв. до н. е.). Гол*.
предст.: Парменід* і* Зенон* з Элеї* (звідси назв.), Мелісс* Самоський*.
Відводячи гол. роль в* пізнанні мисленню, Е. ш. протиставила його
почуттям*. Сприйманню як текучому* і* нестійкому; вперше в* історії
філософії була висунута ідея єдиного буття, розуміючи його як
безперервне*, незмінне, присутнє в* будь-якому найдрібнішому елементі
дійсності, що виключає безліч речей і* їхній рух.
29. ПІФАГОРІЙЦІ - послідовники древньогрецького філософа Піфагора з о.
Самсона (біля 580-500 до н. е.). П. абсолютизували абстракцію кількості і
відірвали її від матеріальних речей, тим самим прийшовши до ідеалістичної
філософії, згідно з якою кількісні відносини є сутністю речей. Так,
відкривши, що кількісно певний інтервал полягає у основі музикальних
тонів і гармонії, П. абсолютизували це відкриття у своєму вченні про
космічну "гармонію сфер".На цій основі виросли піфагорійський
математичний символізм і повна марновірства містика чисел, яка
поєднувалась з вірою Піфагора у переселення душ.
30.СОФІСТИ від грец. Sophistes (іскуснік, мудрець, лжемудрець), в Ін.
Греції люди, що мають знання в якій-небудь області:
1) професійні вчителі філософії і красномовства 4 ст. до н. е.
(Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Критій та ін.). Для
софістів характерно переміщення інтересів від пошуків абсолютної істини
про космос і буття до вироблення прагматичних рецептів поведінки людини
«без забобонів» в суспільстві (критика традиційної моралі, скептична
теорія пізнання, риторична, логічна і лінгвістична теорія «переконливої
промови»). З критикою софістів виступили Сократ і Платон.
2) Професійні оратори 2-5 ст. н. е., класичні зразки давньогрецької
риторики, що культивували.
31. АТОМІСТИ (атомізм, атомне вчення, атомістика), вчення про перервну,
дискретну будівлю матерії. До кін. 19 ст. А. затверджував, що матерія
складається з окр. неподільних часток - атомів. З точки зору сучас. А.
електрони - "атоми" електрики, фотони - "атоми" світла і т. д. В більш
широкому сенсі А. значить дискретність об'єкту, процесу, властивості
(соціальний А., логіч. А. і ін.).
32. ПЛАТОНІКИ (платонізм) в широкому сенсі - ідеалістич. течії в філософії,
що знаходяться під впливом Платона (передусім його вчення про ідеї). В
більш вузькому сенсі - направлення в ін.-грец. філософії з 4 ст. до н. е.
(див. Академія платоновська, Середній платонізм). З 3 ст. н. е. гол.
формою П. став неоплатонізм.
33. ПЕРИПАТЕТИКИ (перипатетична школа), (від грец. reripatos - крита
галерея), або Лікей (по назв. Гімназії на окраїні Афін), філос. школа,
основана Аристотелем. Після Аристотеля близько 34 років очолювалася
Теофрастом. Предст. П. ш. займалися також конкретними науками (теоретик
музики Аристоксен, історик і теоретик гос-ва Дикеарх, фізик Стратон з
Лампсака, географ і астроном Аристарх Самоський і ін.).
34. ЕПІКУРЕЇЗМ, вчення, що виходить з ідей Епікура. Школа в Афінах - "Сад"
Епікура; найбільший предст. Е. в Римі - Лукрецій. В новий час розвивався
в епоху Відродження, після цього - в течіях 17-18 ст. (П. Гассенді), як
етич. принцип рідний евдемонізму; згодом вульгарно тлумачився в дусі
гедонізма.
35. СТОЇЦИЗМ [від грец. stoa - портик (галерея з колоннами в Афінах, де
навчав філософ Зенон; засновник С.)], направлення антич. філософії. Давня
Стоя (3-2 ст. до н. е.) - Зенон з Кітіона, Клеанф, Хрисіпп; Середня Стоя
(2-1 ст. до н. е.) - Панецій і Посидоній (стоіч. Платонізм); Пізня Стоя
(1-2 ст.); рим. С. - Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. С. відродив вчення
Геракліта про вогонь- логосє; світ - живий організм, пронизаний творч.
першовогнем, пневмой, що створює косміч. "симпатію" всіх речей; все
існуюче тілесно розрізняється ступенем грубості або тонкості матерії;
речі і події повторюються після кожного периодич. запалення і очищення
космосу. В етиці С. близький киникам, не поділяючи їх презир. відношення
до культури; мудрець повинен слідувати безстрастю природи (апатія) і
любить свій "рок". Всі люди - громадяни космосу як світового гос-ва;
стоіч. космополітизм урівнював (в теорії) перед особою світового закону
всіх людей - вільних і рабів, греків і варварів, чоловіків і жінок. Етика
С. користувалася більшим впливом в сер. Сторіччя і епоху Відродження.
36. ГНОСТИЦИЗМ (від грец. gnostikos - що знає), реліг. дуалістич. вчення
пізньої античності (1-5 ст.), сприймаюче деякі моменти христ. віровчення
(т. з. Іудеохрист. Г.), популярної грец. філософії і схід. релігій. Г.
строго езотеричен; притязал на "істинне" знання про бога і кінцеві
таємниці всесвіту. З Г. зв'язане виникнення манихейства (3 ст.). Виявив
вплив на сер. сторіччя, єресі і неортодоксальную містику нового часу.
37. ПАТРИСТИКА (від грец. pater, лат. pater - батько), термін, що значить
сукупність теологіч., філос. і політико-соціол. доктрин христ. мислителей
2-8 ст. - т. зв. батьків церкви. Періоди: 2-3 ст. - полемічеське
фрагментарне філософствування т. зв. Апологетів (Тертулліан, Клімент
Александрійський і особливо Ориген); 4-5 ст. - систематизація церк.
доктрини (каппадокийський гурток: Василій Великий, Григорій Назианзин,
Григорій Нисський; на Заході - Августин); 6 ст. - початок стабілізації
догми і кодифікації наук під егідой теології (Леонтій Візантійський,
Боецій), що завершуються в працях Іоанна Дамаскіна.
38. КОСМОЦЕНТРИЗМ - зародився в VI - IV ст. в Греції. Неміф. світогляд,
КАРТИНА СВІТУ центральним елементом якої є вчення про космос. Космос
охоплює Землю, людину, небесні світила і саме небесне зведення. Він
замкнутий, має сферичну форму і в ньому відбувається постійний кругообіг
- все виникає, тече і змінюється. З чого виникає, та чому вертається
ніхто не знає.
39. ТЕОЦЕНТРИЗМ (від грец. theos - бог, лат. сentrum - центр) - теологіч.
концепція згідно якої бог виступає джерелом будь якого буття і блага, що
розуміється як абсолютне, досконале буття і найвище благо. Основою
порядності є слугування богу і преклоніння перд ним. Найвищим змістом
людськ. існування визнається уподібнення богу. Т. органічно пов'язаний з
теїзмом і такими його фундаментальними принципами, як крейционізм,
прозиденціолізм і т. д.
40. НОМІНАЛІЗМ, направлення схоластич. філософії сер. сторіччя, яке в
протилежність реалізму, заперечувало реальне існування загальних понять
(універсалій), вважаючи їх лише іменами (лат. nomen - ім'я, nominalis -
іменний, звідси назв.), словесними позначками, що відносяться до безлічі
подібних одиничних речей (крайній, або точний, Н. - І. Росцелін та ін.),
або чисто мисліт. утворень, існуючих в розумі людини (концепти, звідси
назв. цього "помірного Н." - концептуалізм; засн. П. Абеляром). Виник в
11-12 ст., отримав особливий розвиток в 14-15 ст. (У. Оккам і його
школа).
40. РЕАЛІЗМ (від сер. сторіччя. лат. realis - речовинний, дійсний), в
філософії - направлення, що визнає реальність, що лежить поза свідомістю,
яка тлумачиться або як буття ідеальних об'єктів (Платон, сер. сторіччя.
схоластика), або як об'єкт пізнання, незалежний від суб'єкту, пізнав.
процесу і досвіду (філос. Р. 20 ст.). Сер. сторіччя. Р. затверджував, що
універсалії (загальні поняття) існують реально і незалежно від
свідомості. Р. науковий - направлення в сучас. зах. філософії науки, що
визнає існування об'єктивної реальності і можливість її істинного
пізнання в ході іст. еволюції наук. теорій. Осн. предст. - Х. Патнем, У.
Селларс, М. Хессе, А. Масгрейв, Г. Харре.
41. ТЕОЛОГІЯ (від грец. theos - бог і... Логія) (богослов'я), сукупність
реліг. доктрин і вчень про суттєвість і чинність Бога. Припускає
концепцію абс. Бога, що повідомляє людині знання про себе у відкриттях. В
точному сенсі про Т. прийнято говорити стосовно іудаїзму до христ-ва і
ісламу.
42. ТОМІЗМ, вчення Фоми Аквінського, засноване ним направлення католіч.
філософії і теології, що з'єднало христ. догмати з засобом Аристотеля. В
13 ст. зайняв волод. положення в схоластиці, відтіснивши августиновський
платонізм і протистоячи аверроїзму.
42. НЕОТОМІЗМ, найбільш вплив. філос. школа в католіцизмі, виходить з
вчення Фоми Аквінського, проголошеного в 1879 р енцикліке папи Льва XIII
един. істинною філософією; сучас. етап. в розвитку томізма.
Розповсюджений в Італії, Іспанії, Франції, Бельгії, Германії, США,
країнах Лат. Америки. Предст. - Е. Жильсон, Ж. Маритен, М. Грабман (M.
Grabmann) і ін. Гол. центр - Висш. ін-т філософії при ун-ті в Лувенє
(засн. Д. Мерсьє в 1888).
43. АВЕРРОЇЗМ, направлення в зах.-європ. філософії 13-16 ст., що розвивало
ідеї Ібн Рушда (Аверроеса) про вічність і нествореність світу, про
єдиний, загальний для всіх людей світовий розум як субстанциальну основу
індивідуальних душ (звідси слідувало заперечення їх безсмертя), а також
вчення про подвійну істину. Виник в Паризькому ун-ті, протистоял як
августіанству, так і томізму. Був засуджений католіч. церквою. Гол.
представник - Сигер Брабантський.
44. Ренесанс, (відродження) період в культурному і ідейному розвитку країн
Зах. і Центр. Європи (в Італії 14-16 ст., в ін. країнах кін. 15-16 ст.),
перехідний від культури сер. сторіччя. до культури нового часу.
Відрізняючі риси культури В.: світський, антиклерік. характер,
гуманістич. світогляд (гуманізм), звернення до культурної спадщини
античності, немов би "відродження". В. виникло і найскравіше всього
виявилося в Італії, де вже на рубіжі 13-14 ст. ( Проторенесанс) його
провозвістниками виступили поет Данте, митець Джотто і ін. Творчість
діячів В. проникнута вірою в необмежені можливості людини, її волі і
розуму, запереченням схоластики і аскетизма (гуманістич. етика італійнців
Лоренцо Валлі, Піко делла Мірандоли і ін.). Пафос затвердження ідеалу
гармоніч., розкріпаченої творч. особистості, краси і гармонії дійсності,
звернення до людини як до вищ. початку буття, відчуття цільної і стрункої
закономірності світобудови придають мистецтву В. більшу ідейну
значимість, велич. героіч. масштаб. В архітектурі ведучу роль стали грати
світські споруди - суспіл. будинки, палаци. Використовуючи ордерне
членування муру, арочні галереї, колоннади, зведення, бані, архітектори
(Брунеллескі, Альберті, Браманте, Палладіо в Італії, Леско, Делорм в
Франції) придали своїм будівлям величеств. ясність, гармонійність і
відповідність людині. Митці (Донателло, Мазаччо, Пьєро делла Франческа,
Мантенья, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіциан, Веронезе,
Тінторетто в Італії; Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Брейгель в
Нідерландах; Дюрер, Нітхардт, Хольбейн в Германії; Фуке, Гужон, Клуе в
Франції) послідовно оволодівали худ. відбиванням всього багатства
дійсності - передачею обсягу, просторості, світла, зображенням людської
фігури і реальної середи - інтер'єру, пейзажу. Літ. В. створила такі пам.
непреходящі цінності, як "Гаргантюа і Пантагрюель" (1533-52) Рабле, драми
Шекспіра, ром. "Дон Кіхот" (1605-15) Сервантеса і ін., органічні що
з'єднали в собі інтерес до античності з зверненням до нар. культури,
пафос комічного з трагізмом буття..
В епоху В. розповсюдились філос. ідеї неоплатонізма (Фічіно) і пантеізма
(Патриці, Бруно і ін.), були зроблені видатні наук. відкриття в області
географії (Великі географічні відкриття), астрономії (розробка Коперніком
геліоцентрич. Системи світу), анатомії (Везалій).
45. РЕФОРМАЦІЯ (від лат. reformatio - перетворення), суспіл. рух в зах.і
центр. Європі в 16 ст., направлений проти католіч. церкви. Початок Р.
поклав виступ М. Лютера в 1517 р. в Германії. Ідеологі Р. висунули тези,
якими фактично заперечувалась необхідність католіч. церкви з її ієрархією
і духівництва взагалі, відкидалось католіч. Священне Віддання,
заперечувалися права церкви на зем. багатства і ін. Осн. напрямки Р.:
бюргерська (Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвинглі); народна, вимога ,що
з'єднувала упразднення католіч. церкви з боротьбою за встановлення
рівності (Т. Мюнцер, анабаптисти); королевсько-княжеське, що відбивало
інтереси світської влади, що прагнула зміцнити владу, захопити зем.
володіння церкви. Під ідейним стягом Р. минали христ. війна 1524-26 в
Германії, Нидерл. і Англ. Р. поклала початок протестантизму (в вузькому
сенсі Р. - проведення реліг. перетворень в його дусі).
46. АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від антропо... і центр), переконання, згідно якому
людина є центр і вищ. мета світостворення.
47. ГЕОЦЕНТРИЗМ, те ж саме, що геоцентрична система світу. Погляди, що
існували у давнину, згідно яким Земля є нерухомим центром всесвіту біля
якого обертаються Сонце і усі інші небесні светіла; з розвитком науки
замінена на геліоцентричну систему світу Копєрніка.
47. Геліоцентризм, геліоцентрична система світу - вчення про центральне
положення Сонца у планетній системі, що кінцево затвердилось після праць
Копєрніка (1473- 1543) і прийшло на зміну геоцентричній системі світу.
48. ЕМПІРИЗМ (від грец. empeiria - досвід), направлення в теорії пізнання,
що визнає чуттєв. досвід єдин. джерелом вірогідного знання. Протистоїт
раціоналізму. Для Е. характерна абсолютизація досвіду, почуттів.
Пізнання, приниження ролі раціон. пізнання (понять, теорії). Як цілісна
гносеологіч. концепція Е. сформувався в 17-18 ст. (Ф. Бэкон, Т. Гоббос,
Дж. Локк, Дж.Берклі, Д. Юм); елементи Е. притаманні позитивізму,
неопозитивізму (логіч. Е.).
49. РАЦІОНАЛІЗМ (від лат. rationalis - розумний, ratio - розум), філос.
направлення, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей.
Протистоїть як ірраціоналізму, так і сенсуалізму. Виступивши проти
схоластики і реліг. догматизму сер. сторіччя, класичний Р. 17-18 ст. (Р.
Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г. Лейбніц) виходив з ідеї прир.
порядку - нескінченного причиного ланцюга, що пронизує весь світ. Наук.
(тобто об'єктивне, загальне, необхідне) знання, згідно Р., досяжно тільки
шляхом розуму - водночас джерела знання і критерії його істинності. Р. -
один з філос. джерел ідеології освіти.
50. СЕНСУАЛІЗМ (від лат. sensus - сприймання, почуття), направлення в
теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприймання - основа і гол. форма
вірогідного пізнання. Протистоїть раціоналізму. Осн. принцип С. - "немає
нічого в розумі, чого не було б в почуттях" - поділяли П. Гассенді, Т.
Гоббс, Дж. Локк, К. Гельвецій, Д. Дідро, П. Гольбах, а також Дж. Берклі,
Д. Юм.
51. ГІЛОЗОЇЗМ (від грец. hyle - матерія і zoe - життя), філос. вчення про
загальну одухотвореність матерії; термін введений в 17 ст. Р. Кедвортом.
Г. характерний для ранньої ін.-грец. філософії (іонійська школа,
Емпедокл), відносно стоїцизму, для натурфілософії епохи Відродження (Б.
Телезіо, Дж. Бруно, Т. Парацельс), ряду франц. матеріалістів 18 ст., в т.
ч. Д. Дідро, натурфілос. школи Ф. Шеллінга і ін.
52. ПАНТЕЇЗМ (від пан... і грец. theos - бог), реліг. і філос. вчення, що
ототожнює Бога і світове ціле. Пантеістич. тенденції виявляються в
еретич. Містиці сер. сторіччя. Характерний для натурфілософії Відродження
і матеріалістич. системи Б. Спінози, поняття ,що ототожнює "Бога" і
"природу", спиралося на П. в полеміці І. Г. Гердера, І. В. Гете і
классич. нім. ідеалізм як з ортодоксальним теїзмом, так і з механіцизмом
франц. матеріалістів.
53. МЕХАНІЦИЗМ, світогляд. принцип, висунутий в 17-18 ст., що пояснює
розвиток природи і сусп-ва законами механіч. форми руху матерії. Джерело
М. - абсолютизація законів механіки. В широкому сенсі - зведення
складної, якісно своєрідної форми руху до більш простої (напр.,
соціальної - до біологічної).
54. КАРТЕЗІАНСТВО, направлення в філософії і природознавстві 17-18 ст.,
теоретич. джерелом якого були ідеї Р. Декарта (латинізов. ім'я сartesius
- Картезій, звідси назв.). Основа К. - послідов. дуалізм, тобто розподіл
світу на дві самост. і незалежні субстанції - протягнену і мислячу;
вхідні принципи картезіанської гносеології - самодостовірність свідомості
(декартовське "мыслю, отже існую") і теорія природжених ідей. В розвитку
К. виявилися монізм (Х. Де Руа, Б. Спіноза) і окказионалізм (А. Гейлінкс,
Н. Мальбранш).
55. МОНАДОЛОГІЯ (від монада і... Логия), вчення про монадах, розвинене Г.
В. Лейбніцем в одноім. сурядності (1714) і його послідовниками.
56. СТИХІЙНА ДІАЛЕКТИКА відбиває світ як ціле, що беззупинно змінюється, в
якому незмінний і самототожний першопочаток предстає в різноманітних
формах, зазнаючи всілякі перетворення.
57. ОБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА це діалектика природи і матеріальних суспільних
відносин. Об'єктивна діалектитка природи виявляється у її безмежності і
вражаючій здібності до створення оригінальних форм матеріального буття.
О.д.- "діалектика речей" (Геракліт). О.д.включає в себе усе цінне, що
напрацьоване метафізикою у якості важливого, але обмеженого і в
битійному, і, відповідно, у теоретичному просторі момента. Коротко це
такі моменти: статистична модель світу, напрацьована метафізикою, і
динамічна модель світу, що належить діалектиці, в цілому правомірно
протиставляються одне одному.
58. CУБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА ("негативна" діалектика), у якій потрібно
виділити два моменти: 1). У людському житті суб'єктом заперечуваності є
людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що іяк заперечувати,
вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п. ; 2). В
природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини,
суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку
всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке
уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектики, що є
по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
59. ДІАЛЕКТИКА ГЕГЕЛЯ. Вершиною у розвитку домарксистської Д. була
ідеалістична Д. Гегеля. Гегель"вперше представив весь природний,
історичний і духовний світ і вигляді процесу, тобто у безперервному русі,
зміні, розвитці, і зробив спробу розкрити нутрішній зв'язок цього руху і
розвитку ". На відміну від абстрактних визначень розсудку Д., за Гегелем
є такий перехід одного визначення у інше, в якому виявляється, що ці
визначення містять заперечення самих себе.
60. ДІАЛЕКТИКА МАРКСА. Істинне наукове розуміння Д. було створено Марксом і
Енгельсом. Відкинув ідеалістичний зміст філософії Гегеля, вони побудували
Д. на основі матеріалістичного розуміння історичного процесу ірозвитку
пізнання, узагальнення реальних процесів, що діють у природі, суспільстві
імисленні. Теорія пізнання розглядається матеріалістичною діалектикою як
узагальнена історія пізнання і кожне поняття, кожна категорія, не
дивлячись на свій предельно загальний характер, відмічені печаткою
історичності. Гол. категорією матеріалістичної діалектики є протиріччя.
61. Молодогегельянство - радикальне крило гегелевської філософської школи.
Їх інтерпритація філософії Гегеля і критика християнства виявились
специфічною для тогочасних нім. умов формою пробудження буржуазно-
демократичного мислення і політичного інтересу взагалі. Оформленню лівого
крила гегельянства сприяла книга Д. Штрауса "Життя Іісуса " (1835), де
були критично проаналізовані євангельські догмати. Штраус розглядав
Христа як буденну історичну особистість, надприродність якої є продуктом
міфу.М. цікаво як перша спроба- на моделі релігії - проаналізувати
суспільну свідомість у якості соціальної структури (ідеалогії). У центрі
їх уваги опинилось питання про те, як виникають і отримують примусову
силу невірні уявлення про суспільство. М. виявило обмеженість чисто
іманентного аналізу суспільної свідомості і вказало на необхідність
дослідження матеріальних суспільних відносин, виведення з них духовного
життя суспільства.
62. Старогегельянство - консервативне крило школи Гегеля у Германії 30-40-х
рр. 19 ст.; намагались інтепритинувати його вчення у дусі церковно-
християнської ортодоксії. На початку С. (Гешель, Гінріхс, Габлер),
користуючись протирічним і непослідовним розмежуванням філософії і
релігії у гегелевській системі, відстоювали принципи синтезу розуму і
віри. Пізніше С. (Вейсе, І. Фіхте - молодший) будували своє вчення у
противагу радикальним молодогегельянцам. Вони наголошували на
необхідності "виправити" Гегеля у дусі шелінговської філософії тотожності
і теодицеї Лейбніца. Займали консервативну політичну позицію.
63. КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ, центр. поняття етики І. Канта, безумовне
загальнообов'яз. формальне правило поведінки всіх людей. Вимагає діяти
завжди в відповідності з принципом, який в будь-який час міг б стати
загальним моральним законом, і відноситись до всякої людини як до мети, а
не як до засобу.
64. Антропологічний матеріалізм - характерна риса домарксовського
матеріалізму, розуміння людини як висшого продукту природи, пояснення
всіх особливостей і рис людини тільки їх природним походженням.
Підкреслення єдності людини і природи було направлено проти
ідеалістичного розуміння людини і проти дуалістичного розриву душі і
тіла. А. м. 17-18 ст. слугував ідейним поясненням буржуазної революції,
проголошуючи несумісність феодального ладу і релігії з подлінною природою
людини. А. м. розглядає усі істинно людські риси і якості як "абстракт,
присущий….. індивіду" (Маркс), тобто відірване від суспільства,
суспільної практики.У сучас. буржаз. філософії
А. м. виступає як пояснення різних форм ідеалізму, що розглядають
об'єктивний світ як щось похідне від людської сутності. Він притаманний
багатьом направленням філософії (екзистенціаналізм, прагматизм, філософія
життя, філософська антропологія ), соціології, психології.
65. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ, в широкому сенсі - вчення про природу
(суттєвість) людини; в вузькому - ідеалістич. течія в зах.-європ.
філософії 20 ст., більш німецької, засн. в 1920-х рр. М. Шелером і Х.
Плеснером. виходило в знач. мірі з ідей філософії життя (В. Дильтей) і
феноменології Е. Гуссерля, в подальшому отримали розповсюдження ідеї
прагматизма (А. Гелен), "культурантропології" (Е. Ротхаккер і ін.),
екзистенціалізма, структуралізма і ін. Є також спроби еклектич. поєднання
антропологіч. підходу з принципами марксизму (Ж. П. Сартр і ін.).
66. УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОЦЕНТРИЗМ - підстава української духовності. За цим
поняттям провідну роль у житті людини відіграють не розумовораціональні
сили,а їїемоції, почуття. Мотивацією дії виступає не розум, а серце. У.к.
- екзестенція, щовиступає основою самого буття або й частиною природи
укр. народу. Основою К. є живе і чутливе серце людини.
67. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ - поч. XIX ст. Протест проти утисків укр. народу
рос. царатом, проти зневажливого ставлення рос. інтелегенції до укр.
культури. Протест проти русифікації. Носієм руху укр. націанального
відродження було дворянство. В Україні виникають різні політичні
товариства, з Росії і Польщі поширюється масонство, рух декабристів.
Романтизм був направлений на пробудження народу, його нац. свідомості.
Великий вплив мав нім. романтизм Шеллінга. Романтизм стає світоглядною | |
