|
Реферат: Джерела і основні риси права в україні першої половини 19 віку, та початок 20 в. (Государство и право)
КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЭКОНОМІКИ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА.
Реферат на тему:
“ ДЖЕРЕЛА І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ, ТА
ПОЧАТОК 20 В.”
Виконував – Карпов
С.А.
Преревырив – Лютий А. Д.
ПЛАН:
1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.
2. СУД І ПРОЦЕС
2.1 СУДИ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ.
3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО.
4. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.
5. АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.
6. ВИСНОВОК.
7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.
1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.
Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо
останні були повністю Ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого
князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували
діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той
же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське
законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася
в Російській імперії на початку XIX ст.
Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював тоді
М.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П.Завадський.
Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в
1810 році на російській моді покажчика до нього під назвою "Ручной словарь,
или краткое содержание польских й литовских законов, служащих руководством
в судебньых тяжбах всякого рода, собранных для употребления в
присутственных местах и литовских провинций". В 1811 році було надруковано
текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад
здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській
імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права
литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського.
Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну
законів російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького права, то їхня
доля була вирішена указами Сенату про припинення дії цього права в Україні,
за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.
Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії ("Комиссии
составления законов") передбачала кодифікацію загальноімперського і
місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була
необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.
Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної
комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права Російської
імперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих місцевостей; третя
— редагувала розроблені проекти кодексів.
Над кодифікацією права України в складі другої експедиції з 1804 по 1808
рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла
право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга,
під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської
губерній). Задачами кодифікації було приведення місцевих норм у
відповідність із загальвоімперським законодавством, а також складання
зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в яких
зберігались би тільки ті відмінності, небхід-ність яких визначалась
місцевими особливостями.
Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою "Свод
местных законов губерний й областей, присоединенных от Польши". Група Ф.
Давидовича підготувала "Собрание гражданских законов, действующих в
Малороссии" ("Собрание малороссийских прав").
Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили
діючі в Україні норми. Майже все "Собрание малороссяйских прав" споряджено
покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457—
на Саксонське зерцало, 224 -- на хельмс
ьке, 58— на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично
"Собрание малороссийских прав" —де перший проект цивільного кодексу
України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і
Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5
книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно
затверджено, але він широко використовувався практиками.
У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому
(шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній.
З початком російсько-французької війни кодифікаційні роботи були
призупинені.
У 1826 році Комісія складання законів була перетворена в другий відділ
царської канцелярії, і роботу з кодифікації права було поновлено.
Керівництво кодифікаційними роботами було знову покладено на М.
Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830
році "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російської
імперії" (1833 року).
В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого
відділу під керівництвом І. Даниловича було підготовлено "Звід місцевих
законів західних губерній" (Правобережжя України і Білоруси). У 1838 році
проект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірник
матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша
частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких
розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів.
Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати
право власності зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася з
трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення
цивільного судового процесу.
Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити
місцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід побудовано
таким чином, щоо російське законодавство виступає в ньому джерелом права,
яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як
таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної
ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів
західних губерній". Після затвердження Звід планувався до введення в дію на
Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї
імперії законодавства, в якому не було місця для місцевихзаконів. У 1840 —
1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і
кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було
скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від
15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з
судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської
імперіїв 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з "Зводу місцевих
законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588
року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях.
Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні
відносини.
2. СУД І ПРОЦЕС
На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слободсько-
Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова
система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу
судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата
кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною
інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворні
суди, які були створені на рівні губерній.
Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата
кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові
злочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду — справи про
нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.
Совісні суди розглядали "колдовські" справи і справи про злочини
божевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ — майнові суперечки між
родичами. Рішення совісного суду не мали примусової сили і були розраховані
на виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не були
обов'язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні і цивільні
справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи
чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому
місті в справах служби. Необхідність і склад цього суду визначалися
губернатором.
Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян),
а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в 1808 році
був створений комерційний суд.
Земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство
і здійснювали виконання рішень та вироків.
У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура
судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і
Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною
інстанцією для нижче стоячих судів — повітових, підков морських,
магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів —
цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні
засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції та
скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і
селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудки (асесори),
нотарь (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося четверо возних,
у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд справ про потрави,
порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморський суд —
становий суд першої інстанції в земельних справах. Компетенцією
підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До їхнього складу входили
підкоморій, комірник і возний.
У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати
складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися
міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також
Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат
розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.
У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського виконання
судових вироків було покладено в повітах — на повітові суди, в містах — на
міські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок виконання
судових вироків: вони були передані в містах — міській поліції, в повітах
— нижнім земським судам.
Судова система Лівобережної України по місцевим особливостям була подібна
до судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут
був Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на
Правобережжі. Генеральний суд складався з двох департаментів, які були
укомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) і
п'ятьма засідателями (вибиралися від дворян кожні три роки).
Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищою
судовою інстанцією був Сенат.
Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особливості судової
системи України. В 1832—1834 роках були скасовані підкоморські і міські
суди.
Генеральний і Головний суди були перетворені в палахти кримінального і
цивільного судів, голови яких призначались імператором з подання міністра
юстиції, а радники призначалися міністром юстиції.
На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзького права в містах
Правобережної України, її судова система була приведена у відповідність з
судовою системою Великоросії. Відмінність залишалася тільки в тому, що в
Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими актами 1828 і
1829 років у судах Київської, Волинської і Подільської губерній була
введена російська мова судочинства.
У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобережжі була
призупинена дія місцевого права. В 40-х роках судова система.У країни була
приведена у відповідність із загально російською. Вона була доповнена
волосним судом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної
розправ. Цей суд розглядав справи державних селян.
Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах на
суму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були
підсудні цивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні справи,
покарання за які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб арешту або
покарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися на
підставі місцевих звичаїв.
2.1 Суди в Україні після судової реформи 1864 року.
Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно
досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню її
можна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і
кримінальне право не реформувалось, нова інституційна і процесуальна
структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою
традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і
судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та
Великобританії. Судові устави, обнародувані 20 листопада 1864 року, і нове
процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних
судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені
від адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки право
помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності
сторін, введення суду присяжних і адвокатури —- все це створило важливі
гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація
прокуратури та введена адвокатура.
Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона зберегла
інститут станбвих судів для інородців, комерційні суди, а також суди
військові і духовні. Реформа містила багаторазові застереження та
обмеження. Незважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже повільно,
особливо в Україні.
У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення загальних
судів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській,
Катеринославській і Таврійській губерніях. В інших губерніях України було
дозволено створення лише місцевих судів, та й то через декілька років після
оголошення змісту реформи, наприклад, у Чернігівській губернії — з 1869
року, в Київській і Подільській — з 1871 року. При цьому склад місцевих
судів у Київській, Волинській і Подільській губерніях не обирався, а
призначався міністром юстиції.
Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона
відбувалась тут майже паралельно з введенням в дію законів, які обмежували
або скасовували значну частину її прогресивних положень. У післяреформенні
роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд
присяжних був позбавлений розгляду справ . про пресу і політичні злочини.
Частина друга Положення про земських участкових начальників ліквідувала
інститут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались земські
начальники, в містах — міські судді, в повітах — повітові члени окружних
судів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно
збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються новими
судовими і слідчими посадами. З 1906 року в Україні ючали діяти воєнно-
польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на
терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців а серпня 1906 року
цими судами було винесено 1100 смертних вироків.
Наступні зміни в судову систему вносяться в роки лерщої світової війни.
Воєнно-судовий устав було доповнено розділом "Про суд в воєнний час", в
якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених на
воєнний стан, военно-судова влада Належить воєнним судам. При надзвичайних
обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан,
запроваджувались военно-польові суди. В Положенні про них повністю
відтворені норми Положення про военно-польові суди 1906 року.
3. Цивільне право.
Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів
Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839
року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі
регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій —
норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право
власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій
книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої
книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і
припинення договорів.
Інститут права власності містив поняття цього права, види власності,
кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та
його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту.
Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно
визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно
і потомственно.
У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту
договорів і види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність у
договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права
продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення
знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.
У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних
інтересів спадкоємців з виключними правами людини.
Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали загальний з
нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю
справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 руб.
Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів
застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку
об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм особисті
та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельними
наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу
сільської громади.
Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної
свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.
Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового
виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання
трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які
отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші з них: "О
малолетних, работающих на заводах, фабриках й мануфактурах" від 1 червня
1882 року; "О воспрещении ночной работьі несовершеннолетним й жен-щинам на
фабриках, заводах й мануфактурах" від 3 червня 1885 року; "О надзоре за
заведеннями фабричной про-мьішленности й о взаимннх отношениях фабрикантов
й рабочих" від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). В
Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській,
Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття —
в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон
розповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних
законів передбачалося тільки на приватних підприємствах.
На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюють
охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажу
ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового
підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінило правове
становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без
перешкод виходити з громади, була розширена їхня цивільна правоздатність. В
цей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприяння
утворенню монополістичних об'єднань, розвитку акціонерної, промислової і
банківської справи.
4.Кримінальне законодавство.
Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III
Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу
законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання
кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15-
го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії
кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої
частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було
775 статей.
Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання.
Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи
необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий
принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання
призначались як судами, так і поліцією.
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало
за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин
визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної
і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних
осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони
визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі".
Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширено
перелік складів злочинів.
Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань
кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити
досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за
державні та карантинні злочини.
Як джерело кримінального права використовувався також "Сільський судовий
устав", у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі
покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками.
Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в лореформенний період.
У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції "Уложення про
покарання", в 1886 році — "Військово-морський устав про покарання". В
останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс —
"Кримінальне уложения" 1903 року, яке було підписане імператором, але
повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було введено в дію тільки
розділ про державні злочини та деякі окремі статті "Кримінального
уложення". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного
кримінального права.
5. Адміністративне законодавство.
Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. У
системі адміністративного законодавства центральне місце займало "Положення
про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою" 1881 року.
На підставі цього "Положення" губернатори використовували такі види
адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або
фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовували
земські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.
На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось
обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня
1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.
"Тимчасові правила про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і
26 квітня 1906 року) забороняли публікації, які загрожували безпеці
держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення занять в
учбових закладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.
Згідно з "Тимчасовими правилами про товариства та спілки" від 4 березня
1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській
моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала громадському
спокою та безпеці.
"Тимчасові правила про зібрання" від 4 березня 1906 року практично
виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і присутності
її представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.
6. Висновок.
Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в
окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і
кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в
Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових
кодексів.
У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг
національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру,
самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому
допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони,
активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-
політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими
землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури
поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному
русі, в якому також брали участь передові сили Східної України.
Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення
України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в
єдиній соборній демократичній державі.
7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.
1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.
2. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К.,
1996. — Ч. 1.
3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.4. Історичні
передумови возз'єднання українських земель: Зб/ст. -К., 1989.
5. Кириченко В. Е. О проведений стольшинской аграр-ной реформи на Украине
// Проблеми совершенствова-ния законодательства Украиньї й практики его
примене-ния в современньїх условиях. — К., 1992.
6. Кульчицький В. С„ Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права
України. — Львів, 1996.
7. Лазанскал Т. Й. Государственнне крестьяне Украиньї в период кризиса
феодально-крепостнической системи. — К.,1989.
8. Музиченко П. Історичні джерела сучасного етапу розвитку самоврядування в
Україні // Юридичний вісник. — 1995. — № 2.
9. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. — К.,
1959.
10. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К.,
1968.
11. Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині: 36. творів. —
К., 1986. — Т. 47.
12. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Пра-вобережной Украине. —
Львов, 1974.
Реферат на тему: Династический кризис и его разрешение "смутное время"
Министерство образования Российской Федерации
Московская Государственная Академия приборостроения и информатики
Реферат
по курсу «История Отечества»
Династический кризис и его разрешение в «Смутное время» начала XVII в.
Выполнил: Шлыков А. Д., 2 курс,
специальность 22.01 «Вычислительные машины, системы, комплексы и сети»
(бюджет).
Преподаватель Аганесян Мария Николаевна
Москва
2002 г.
Содержание
Введение....................................................................
............................……………….....2
Царь Федор Иоанович………………………………………………..……………….. 3
Борис Годунов……………………………………………………………….…………. 3
Лжедмитрий I……………………………………………………………...…………….6
Поход Лжедмитрия на Москву………………………………………………………..7
Падение Годуновых…………………………………………………………………….8
Правление Самозванца………………………………………………………………...9
Василий Шуйский……………………………………………………………………..11
Восстание Болотникова………………………………………………………………11
Лжедмитрий II…………………………………………………………………………12
Открытая интервенция………………………………………………………………13
Поражение войск царя Василия при Клушине и его свержение.
Семибоярщина…………………………………………………………………………13
Избрание в цари королевича Владислава………………………………………….14
Политика короля Сигизмунда. Первое ополчение………………………………..14
Второе ополчение 1612 г. Минин и Пожарский……………………………………15
Временное правительство избирает царя…………………………………………..15
Окончание интервенции……………………………………………………………...16
Последствия Смуты…………………………………………………………………...16
Введение
Российское централизованное государство сложилось и продолжало
формироваться на базе дальнейшего развития феодальных отношений. Такой тип
централизации неизбежно сопровождался внутренними конфликтами, которые
принимали порой коварные формы в условиях отсутствия гражданских свобод и
неразвитости государственных институтов.
События рубежа XVI – XVII в. получили название «смутное время», как
называли современники. Это время лихолетья затронуло все стороны русской
жизни – экономику, власть, внутреннюю и внешнюю политику, идеологию и
нравственность. Причины смуты заключались в обострении социальных,
сословных, династических и международных отношений в конце правления Ивана
IV Грозного и при его приемниках.
Введение государственной системы крепостноо права привело к резкому
обострению социальных противоречий в стране и создало основание для
массовых народных выступлений. Обстановка в России начинала накаливаться.
Мощное крестьянское движение происходило в условиях, когда внутри класа
феодалов не было полного единства. Опричниной не были разрешены до конца
разногласия внутри господствующего класса. Не смотря на то, что она
укрепила личную власть царя, оставалось достаточно сильное боярство.
Господствующий класс еще не достиг прочной консолидации. Противоречия
обострились в связи с прекращением законной династии, ведшей счет от
легендарного Рюрика, и вступлением на престол Бориса Годунова.
Царь Федор Иоанович
18 марта 1584 г. во время игры в шахматы умер Иван Грозный. Его
старший сын Иван был убит отцом в припадке гнева (1581), а младшему сыну
Дмитрию было лишь два года. Вместе со своей матерью, седьмой женой Ивана IV
Марией Нагой, он жил в Угличе, отданном ему в удел. Официально церковь
разрешала лишь три брака, поэтому в строгом смысле Дмитрий не мог считаться
законным наследником. Поэтому на престол вступил средний сын Грозного –
двадцатисемилетний Федор Иванович (1584 - 1598), мягкий по натуре и
неспособный к управлению государстврм. «Я царь или не царь», -
сакраментальная фраза, вложенная в его уста А.К. Толстым, удачно
характеризует Федора Ивановича. Понимая, что престол переходит к блаженному
Федору, Иван IV создал при сыне своеобразный регентский совет. В него вошли
старшие члены боярской думы: дядя Федора по матери, Никита Романович
Захарьин-Юрьев, герой псковского сидения Иван Петрович Шуйский – отец
будущего русского царя Василия Шуйского, потомок литовских князей Иван
Федорович Мстиславский, Никита и Федор Никитич Романовы – брат и племянник
второй жены Ивана Грозного. Кроме них в опекунский совет вошли бояре Богдан
Бельский и Борис Годунов, на сестре которого, Ирине, был женат царь Федор.
Государь очень любил свою супругу Ирину, а Годунов, в свою очередь, имел на
сестру большое влияние. Таким образом, боярин Годунов приобрел
исключительное влияние в царстве.
Борис Годунов
После царствования Ивана Грозного перед Россией стояли две главные
задачи: восстановить хозяйство и внутренний порядок; попытаться поднять
внешний авторитет и военную мощь Московского царства. Эти задачи понял и
пытался решить в конце XVI – начале XVII вв. Борис Годунов.
Надо отметить, что Борис обладал серьезным государственным умом,
хваткой, имел широкий кругозор. Дела России при нем пошли достаточно
успешно. Страна отдыхала от бесконечных войн, казней, нестабильности,
происходивших из-за взбалмошного характера Грозного. Постепенно заселялись
покинутые села началась колонизация Сибири. На Юге одни за другим возникали
города-крепости от татар.
Судьба неожиданно высоко вознесла этого человека, мудрого и хитрого,
стремящегося к справедливому правлению, и коварного; открытого новым
веяниям и по-старомосковски суеверного. Правления Бориса обещало вначале
выправить положение Руси, но слепой случай распорядился по-иному.
Он выдержал ожесточенную борьбу с крупнейшими боярами за влияние на
государственные дела. Кроме того, он наводнил страну шпионами и
доносчиками, подкупал слуг своих соперников, чтобы ослабить возможных
конкурентов на власть. Бельского свергло народное восстание (1584). По
Москве распространились слухи, что Богдан хочет восстановить опричные
порядки, а на престол возвести двухлетнего царевича Дмитрия. В ходе
восстания все бояре отвернулись от Бельского, его отправили в ссылку.
Престарелый Мстиславский в 1585 г. постригся в монахи. На следующий год
умер Никита Романов, оставив своих сыновей на попечение Бориса Годунова.
Летом 1586 г., опираясь на ряд посадских людей и на собственную радню, Петр
Шуйский попытался отстранить от власти Годунова, за что оказался в ссылке
на Белоозере. Его двоюродного брата Андрея Шуйского сослали в Каргополь.
Вскоре обойх Шуйских удавили по секретному распоряжению Бориса. На плахе
сложили свои головы несколько участников заговора из числа московских
торговых людей.
Борис стал единственным регентом Федора. Он получил неслыханный прежде
титул «правителя».
В 1591 г. при неясных обстоятельствах в Угличе погиб последний из
прямых наследников престола царевич Дмитрий. По официальной версии
коммисии, возглавляемой боярином Ваисилием Ивановичем Шуйским, посланной
для выяснения обстоятельств смерти царевича, мальчик якобы напоролся горлом
на нож в припадке эпилепсии (падучая болезнь). Но по Руси ходили слухи, да
и противниками Годунова (и сам В.И. Шуйский) впоследствии заявляли, что
Дмитрия убили люди, посланные Борисом Годуновым, которому смерть царевича
была выгодна, ибо открывала ему путь на трон. Существует и еще одна версия,
что царевич был спрятан, а убит другой ребенок. Что в действительности
происходило в Угличе в 1591 г., историкам не ясно до сих пор.
Со смертью бездетного Федора Ивановича в 1598 г. прекратилась старая
династия Рюрика. Это было очень серьезное событие для страны с уже
устоявшимися представлениями о совершенной необходимости царской власти, о
том, что править в Москве могут только лица определенной династии, что
страна в определенной мере не просто Россия, а их законная вотчина.
Сознание, не только народа, но и знати было почти полностью проникнуто
религиозными догмами, верой в сверхъестественное, в различные события
нравственно-религиозного характера (например, несправедливый развод с
супругой, несоблюдение церковного обета и прочее), которые могут иметь
важнейшее значение для страны. С другой стороны, всяческие бедствия
объяснялись господним гневом за те или иные грехи. Следовательно, за грехи
царя могла страдать от бога вся держава. В этих условиях пресечение
династии давало пищу для самых различных толкований, слухов, высказываний,
юродствований и т. п.
Лучшего кандидата, чем Борис Годунов не было. За Годунова выступил
патриарх Иов, Земский собор, где большинство составляли рядовые служилые
люди, тоже «слезно» молил Бориса принять скипетр и державу. Сторонники
Бориса организовали «поход» простолюдинов к Новодевичьему монастырю. Там, у
своей сестры, царицы Ирины, принявшей монашество, скрывался Борис. Народ
просил его принять власть. Сопротивлялась этому лишь аристократическая
Боярская дума, но и она в конце концов смирилась. Борис поотказывался для
вида, потом «сел на царство», обещая не только никого не азнить, но даже,
если потребуется, собственную последнюю рубашку разделить с народом.
Коронация Годунова произошла в Успенском соборе Кремля 3 сентября 1598 г.
Борис Годунов (1598 – 1605) был энергичным, честолюбивым, способным
государственням деятелем. В тяжелых условиях (экономическая разруха,
сложная международная обстановка) он продолжил политику Ивана Грозного, но
менее жесткими методами.
Годунов вел успешную внешнюю политику, при нем происходило дальнейше
продвижение в Сибирь, осваивались южные районы страны. Укрепились русские
позиции на Кавказе. После продолжительной войны со Швецией в 1595 г. был
заключен Тявзинский мир (близ Ивангорода). Россия вернула себе утеренные
земли на берегу Балтики – Ивангород, Ям, Копорье, Корелу. Было
предотвращено нападение крымских татар на Москву. В 1598 г. Годунов с 40-
тысячным дворянским ополчением лично возглавил поход против хана Казы-
Гирея, не отваживавшегося вступить в русские земли. Велось строительство
укреплений в Москве (Белый город, Земляной город) и в пограничных городах
на юге и западе страны.
Борис Годунов, пожалуй, первым из русских царей сделал попытку
сближения с Западной Европой, т.к. видел отставание своей страны от
европейских держав. Он приглашал как можно больше специалистов-иноземцев на
русскую службу – военных, мастеров различных профессий, ученых, врачей;
освобождал их от налогов и предоставлял им право беспошленной торговли. 18
московских дворян впервые были посланы учится за границу (ни один из них не
вернулся назад во время смуты). Правда, в начале XVII в. правительство
стало испытывать большие денежные затруднения. Русским, обучающимся вдали
от родины, перестали пресылать средства, и одни из них, так и недоучившись,
с большими трудностями вернулись домой, а иные пропали где-то. Не
осуществилось еще одно желание Годунова – открыть в Москве университет.
Главная задача нового царя и его советников заключалась в преодолении
хозяйственной разрухи. Дав некоторые льготы дворянству и посадским людям,
правительство в то же время пошло по пути дальнейшего закабаления
крестьянства, что выразилось в политике его дальнейшего закрепощения в
конце XVI в. Это, конечно, вызвало недовольство широких народных масс.
Поэтому с именем Бориса крестьяне связывали ухудшение своего положения.
Немало сил правитель Борис ставил на борьбу с мздоимством
(взяточничество), воровством и разбоем. Указы 1580 – 1590 гг. требовали
«творить правый суд, невзирая на лица», не выносить приговоры против
обвиняемого без достаточного количества улик. Чтобы отбить охоту у
приказных и служилых людей жить взятками, Борис повысил им ежегодное
жалование, были произведены новые поместные раздачи. Всем, кто попал в
немилость при Иване Грозном, объявили амнистию.
Также Борис поднял международный престиж русской церкви. Благодаря его
умелой дипломатической игре, в России в 1589 г. было утверждено
патриаршество и метрополит Иов стал первым русским патриархом. Была
окончательно утерена зависимость русской церкви от константинопольской.
Методы насильственного удерживания крестьян принесли плоды. Уменьшился
отток населения из центра, хозяйство стало восстанавливаться. Это, а также
новые поместные раздачи и освобождение имений служивых людей от «тяга»
(т.е. от налогов) в 1586 – 1592гг. укрепили материальое положение основной
массы дворян. Тем самым нормализовалась внутренняя обстоновка.
Но происходившее в конце XVII в. усиление эксплуатации зависимых
крестьян и значительный налоговый гнет, как на сельское, так и на городское
посадское население, подтачивали русское хозяйство изнутри, лишая его
устойчивости. В итоге, первый же крупный неурожай 1601 г., который был
вызван холодными продолжительными летними дождями в течение 10 недель,
потом, в конце лета, мороз повредил хлеб, вверг Россию в голод и тяжелый
кризис. Кажущаяся государственная мощь и восстановленный было порядок
рухнули в одночасье. Началась Смута.
Приближение Смуты в 80 – 90 гг. XVI в. чувствовали иноземцы,
заброшенные судьбой в Россию. Иностранные авторы «Записок о Московии» того
времени предрекали Смуту, но сами русские , судя по отечественным
документам, были опьянены своими успехами и не замечали приближения грозы.
Следует отметить, что многие из аристократов тяготились всевластием Бориса
Годунова, но вступить с ним в открытую схватку еще не решались.
Лжедмитрий I
Нестабильность экономики и социальные конфликты люди того времени
объясняли, как Божью кару за неправедные действия незаконного, «безродного»
царя Бориса Годунова. Бояре всячески стремились сохранить власть и убрать
потенциальных претендентов. Так, одного из самых близких по крови к Федору
Ивановичу его двоюродных братьев – Федора Никитича Романова (отца Михаила,
будущего основателя династии Романовых) насиль постригли в монахи и сослали
в Антониево-Сийский монастырь (неподалеку от Архангельска) под именем
Филарета.
В обстановке всеобщего недовольства Годуновым широкое распространение
получили слухи, что жив царевич Дмитрий, «чудесно спавшийся» в Угличе. В
1602 г. в Литве объявился человек, выдававший себя за царевича Дмитрия; он
поведал польскому магнату Адаму Вишневецкому, что его подменили «в спальне
угличского дворца». Покровителем Лжедмитрия стал самборский (вблизи Львова)
воевода Юрий Мнишек.
Согласно официальной версии правительства Бориса Годунова, человек,
выдававший себя за царевича Дмитрия Угличского, был монах Григорий (в миру
– мелкий дворянин Юрий Богданович Отрепьев). Юшка, как его звали в
молодости, проявлял незаурядные способности: знал латинский и польский
языки, имел калиграфический подчерк, обладал редкой способностью быстро
ориентироваться в конкретной обстановке. В молодости он был слугой Федора
Никитича Романова, после ссылки которого постригся в монахи. В Москве он
жил в расположенном в Кремле Чудовом монастыре и служил при патриархе Иове.
В.О. Ключевский справедливо писал, что Лжедмитрий был лишь испечен в
польской печке, а заквашен в Москве. В марте 1604 года произошло
окончательное сближение самозванца с иезуитами, а 24 апреля самозванец
тайно принял католичество и сам известил об этом папу Климента VII
торжественным письмом на польском языке, и пообещал римскому папе
распространить католизм и в России. С этого момента началось, так сказать,
официальное существование претендента на московский престол, и Борис должен
был ожидать вторжения в пределы его царства вооруженного врага. Лжедмитрий
также обещал передать Речи Посполитой и своей невесте Марине Мнишек, дочери
сандомирского воеводы, Северские (район Чернигова) и Смоленские земли,
Новгород и Псков. Авантюра Лжедмитрия не была его личным делом, он появился
в обстановке всеобщего недовольства правительством Годунова как со стороны
знати, так и со стороны русских крестьян, горожан, казаков. В кругу
наиболее гонимого Борисом боярства с Романовыми во главе, по всей
вероятности, и была высижена мысль о самозванце. Недаром Борис, как только
услыхал о появлении Лжедимитрия, прямо сказал боярам, что это их дело, что
они подставили самозванца.
Изо всех существующих мнений о происхождении самозванца наиболее
вероятным представляется то, что это был московский человек, подготовленный
к его роли в среде враждебных Годунову московских бояр и ими пущенный в
Польшу. По крайней мере, письмо его к папе свидетельствует о том, что
писано оно не поляком (хотя и сочинено на отличном польском языке), а
москвичом, который плохо понимал тот манускрипт, какой ему пришлось
переписать набело с польского черновика, услужливо подготовленного для него
иезуитами. Напрасно будем мы искать в Польше или Литве такой круг лиц,
которому могли бы приписать почин в деле измышления и подготовки
московского царевича. Узнав истинное лицо самозванца, Годунов не колебался
объявить об этом польскому правительству, хотя, разумеется, он легко бы мог
это последнее обвинить не только в покровительстве самозванцу, но и в самой
подстановке лица, принявшего на себя имя Димитрия. Не бросив такого
обвинения полякам, Борис тем самым давал основания искать виновников
интриги в Москве. Сам он, очевидно, подозревал корни интриги среди семей
Романовского круга. На это указывают кое-какие обстоятельства. В 1605 году,
объявляя народу о войне с самозванцем, правительство Бориса называло
самозванца Гришкой Отрепьевым и указывало на то, что Гришка “жил у
Романовых во дворе”. О том, что Отрепьев связан был со двором Романовых и
Черкасских, свидетельствовали и многие другие обстоятельства.
Лжедмитрий понадобился польским магнатам для того, чтобы начать
агрессию против России, замаскировав ее видимостью борьбы за возвращение
престола законному владельцу. Это была скрытая интервенция.
Поход Лжедмитрия на Москву
Итак, борьба за престол и власть между московскими “желателями власти”
приняла новый вид – породила самозванного Димитрия.
Благодаря высокому покровительству властей и содействию духовенства,
самозванец получил возможность гласно готовится к походу на Москву.
Устроившись у панов Мнишков в их замке Самборе, он вербовал войско и
собирал средства. Вокруг него собирались самые разнородные люди. Такой
сброд не сулил самозванцу прочных успехов, если бы даже его войско и было
велико. В 1604 г. Лжедмитрий с помощью польских магнатов, используя
недовольство казаков, предпринял поход на Москву. Его поддерживали многие
дворяне и бояре, которые были недовольны Годуновым, и народные массы,
связывавшие с ним надежды на избавление от гнета. Но есть данные думать,
что эта сила не превышала 3500-4000 человек, и современники говорили
поэтому, что вторжение “царевича” в Московское государство не было похоже
на серьезное вражеское нашествие: вел самозванец только “жмню” (горсть)
людей и “с одного только кута (уголка) украйны в рубеж Северский вшел”.
Но не в этом войске заключалась главная сила самозванца. С самого
начала его деятельности в Польше шли у него сношения с населением
Московской “украйны” и “Поля”. Его “прелестные письма” (прокламации)
распространялись на московском юге всеми способами: их провозили через
границу в мешках с хлебом, прятали в лодках. По этим “листам тайным” к
самозванцу шли из Московского государства ходоки и с Дона казаки и,
проведав “истинного царевича”, возвращались назад и поднимали народ за него
против царя Бориса. Когда небольшое войско самозванца вошло в московские
границы, на берегах Днепра и Десны к нему стали примыкать сотни и тысячи, и
уже в Чернигове он имел, говорили, до 10 000 казаков. Таким образом, можно
сказать, что самозванец и его агенты и вдохновители начали свою борьбу с
Борисом тем, что организовали против московского правительства восстание
южных областей государства. Именно это восстание и дало им победу.
Ко времени же появления “истинного царевича”, в 1601-1603 гг.,
обстоятельства создали и новые поводы к народному ропоту и возбуждению.
Главным из них была чрезвычайная голодовка вследствие трехлетних неурожаев,
постигших страну. Ужасы голодных лет были чрезвычайны и размеры бедствия
поразительны. Страдания народа, дошедшего до людоедства, становились еще
тяжелее от бесстыдной спекуляции хлебом, которой занимались не только
рыночные скупщики, но и весьма почтенные люди, даже игумены монастырей и
богатые землевладельцы. К общим условиям голодного времени присоединилось и
политическое обстоятельство. В связи со слухами о самозванце и делом
Романовых начались опалы Бориса на бояр. Они вели, по московскому обычаю, к
конфискации боярских имений и к освобождению боярской дворни с “заповедью”
никому тех слуг к себе не принимать.
Самозванец в августе 1604 года вторгся в Московское государство от
Киева и пошел вверх по течению р. Десны, по ее правому берегу, надеясь этим
путем выйти на верховье Оки, откуда пролегали торные (наезженные) дороги на
Москву. Войска Бориса несколько опоздали со своим походом против
самозванца. Борис назначил сборным пунктом для главной армии Брянск –
город, лежавший одинаково близко к Смоленскому и Северному рубежам. Откуда
бы ни появился враг, войска от Брянска могли быть брошены ему навстречу.
Когда выяснилось, что самозванец идет “с Северы”, воеводы пошли туда и
подоспели не к самому рубежу, а встретились с самозванцем только у
Новгорода Северского. Прямая дорога на север, к Москве, была для него
прочно закрыта. Зато он получал вести, что восточнее его город за городом
признавал его власть. Быстрое подчинение городов соблазнило самозванца и он
бросил осаду Новгорода Северского, и повернул на восток, к Севску, для
немедленного соединения с казаками. Но Борисовы воеводы догнали и разбили
наголову его горсти польско-литовских и русских людей. Самозванец тогда
побежал на юг, не успев соединиться с казаками, и затворился в каменном
Путивле, растеряв все свои силы и не имея твердой надежды на личное
спасение. Казалось, его песня была спета. Но спасло его дальнейшее
восстание казачества на московской украйне. Несмотря на поражение
самозванца, казаки продолжали захватывать города на его имя. Так протекла
зима 1604-1605 года.
Борис в борьбе с Лжедмитрием I допустил целый ряд ошибок. Он не верил,
что самозванца поддержит народ, поздно объявил указ о том, кто стоит за
спиной якобы воскресшего царевича Дмитрия, и, проявив нерешимость, Годунов
не возглавил поход против самозванца. Судьба Лжедмитрия решилась под г.
Кромы: маршрут движения из Москвы изначально был выбран через районы, где
жило казачество и било много беглых крестьян – участников восстания Хлопка.
Под Кромами цирские войска перешли на сторону самозванца.
Этому событию предшествовала неожиданная смерть Бориса Федоровича
Годунова на 54 году жизни. Еще утром 13 апреля 1605 г. он принимал послов,
а после обеда и небольшой прогулки кровь хлынула у него из носа и ушей,
царь скончался. Спустя сутки состоялась новая церемония пресяги царю – сыну
Годунова, шестнадцатилетнему Федору Борисовичу.
Падение Годуновых
Трагедия Бориса окончилась гибелью его семьи полным “захуданием” всего
Годуновского рода – главным образом по той причине, что этот род,
обратившись в династию, был обречен на политическое одиночество. Дружеские
связи, скреплявшие дворцовую знать при царе Федоре, были порваны ссорой
Романовых и Годуновых в 1598 году во время борьбы за царский престол. Эта
ссора породила возможность самозванческой интриги, обратив имя царевича
Димитрия в орудие борьбы. Не без связи с этой интригой были разгромлены
Романовы и распался их союз “завещательной дружбы” с Борисом. А когда
явился самозванец княжеская знать, подчиняясь личному авторитету и таланту
Бориса, стала служить ему. Но когда Борис умер, она не захотела
поддерживать его династию и служить его семье. В этой знати сразу ожили все
ее притязания, заговорили все обиды, развилось чувство мщения и жажда
власти. Княжата отлично соображали, что только основанная Борисом династия
не имела ни достаточно способного и годного к делам представителя, ни
сколько-нибудь влиятельной партии сторонников и поклонников. Она была
слаба, ее было легко уничтожить, - и она действительно была уничтожена.
Молодой царь Федор Борисович отозвал из войска в Москву князей
Мстиславского и Шуйских и на смену им послал других князей. Перемены в
составе воевод были произведены, вероятно, из осторожности, но они
послужили во вред Годуновым. Войска, стоявшие под Кромами, оказались под
влиянием князей Голицыных, знатейших и виднейших изо всех воевод, и П. Ф.
Басманова, обладавшего популярностью и военным счастьем. Москва же должна
была естественно пойти за В. И. Шуйским, которого считала очевидцем
углицких событий 1591 года и свидетелем если не смерти, то спасения
маленького Димитрия. Князья-бояре сделались хозяевами положения и в армии,
и в столице и немедленно обьявили себя против Годуновых и за “царя Димитрия
Ивановича”. Голицыны с Басмановым увлекли войска на сторону самозванца.
Князь же Шуйский в Москве не только не противодействовал свержению
Годуновых и торжеству самозванца, но, по некоторым известиям, сам
свидетельствовал под рукой, когда к нему обращались, что истинного царевича
спасли от убийства; затем он, в числе прочих бояр, поехал из Москвы в Тулу
навстречу новому царю Димитрию.
Так держали себя представители княжеской знати в решительную минуту
московской драмы. Их поведение нанесло смертельный удар Годуновым, и В.В.
Голицын, как говорили, даже не оказал себе в удовольствии присутствовать
при последних минутах Борисовой жены и царя Федора Борисовича.
Царь Федор Борисович и его мать по требованию самозванца были
арестованы и тайно убиты, а патриарх Иов сослан в монастырь. 20 июня 1605
г. Лжедмитрий во главе перешедшей на его сторону армии триумфально вступил
в Москву и был провозглашен царем, более того, он стал именовать себя
императором. Новый патриарх, «лукавый и изворотливый грек» Игнатий венчал
его на царство, а Филарет (Ф.Н. Романов) был возвращен из ссылки и назначен
ростовским метрополитом.
Правление Самозванца
По-видимому, в планы княжат не входило дальнейшая поддержка
самозванца. Они рассчитывали, погубив Годуновых не допустить до власти и их
противника, ибо не считая его “ истинным царевичем”. Возвратясь из Тулы в
Москву, Шуйский начал в Москве какую-то агитацию против царя Димитрия. Но в
это время в Москву уже поспели агенты самозванца, и московское население ,
убежденное самим же Шуйским в подлинности царевича, слушалось не княжат, а
новой администрации. После Шуйские были арестованы и сосланы.
Оказавшись в Москве, Лжедмитрий не спешил выполнить данные польским
магнатам обязательства, понимая, что если бы он попытался ввести
католичество или отдать исконно русские земли польским феодалам, то он не
смог бы удержаться у васти.
У некоторых историков есть тенденция представлять самозванца человеком
выдающегося ума и ловкости. Такую репутацию в его время создавали ему те,
кто ему служил и кому приходилось оправдывать свою к нему близость и
приверженность. Для народной же массы и для служилого люда в Москве новый
царь явился сразу же в невыгодном свете. Первые же дни его царствования
омрачились зрелищем политической казни: вывели на площадь и положили на
плаху В. Шуйского. Палач уже занес топор, когда пришло помилование и казнь
была заменена ссылкой. Самозванца сопровождали в Москву его сподвижники –
казаки и польские роты; приехали польско-литовские паны. Весь этот народ
думал, что именно ему москвичи обязаны счастьем восстановления династии, а
новый царь своей удачей. Поведение пришельцев было надменно и грубо, нравы
распущены. Они оскорбляли москвичей и озлобляли их, а новый царь не хотел и
не мог их унять. Царь всегда был окружен чужеродными гостями и иностранной
стражей. В их кругу он держал себя не по–царски, не соблюдая привычного для
Москвы этикета. Ходили слухи о его кутежах и разврате, а том что он
якшается с конюхами и, бродит по Москве в дурной компании, не держит
постов, не блюдет старых обычаев. Уже в январе 1606 года , всего через
полгода после приезда царя Димитрия в Москву, его секретарь Бучинский
доносил ему, что, по слухам, в Москве точно уверились, будто Димитрий не
настоящий царь. В Москве восстанавливалась среда дворцовой знати, а в то же
время представители знати княжеской явно отодвигались на задний план.
Шуйские, правда, были возвращены из ссылки, но не вернули себе царской
милости.
Таким образом, достаточно было немногих месяцев для того, чтобы
воцарившийся в Москве авантюрист потерял доверие и престиж в самых
различных кругах столицы и перестал казаться “истинным царевичем”.
Окончательно он погиб во мнении русских людей тогда, когда они убедились в
его не правоверии и пристрастии к иноверцам. Продолжение крепостнической
политики, новые поборы с целью добыть обещанные польским магнатам средства,
недовольство русской знати, особенно усилившейся после женитьбы Лжедмитрия
на Марине Мнишек, привели к организации против него боярского заговора, и в
мае 1606 г. вспыхнуло восстание против него. Надобен был лишь вождь и
руководитель, чтобы сплотить недовольных и организовать восстание. Таким
вождем явился князь Василий Иванович Шуйский. Княжата с ним во главе с
некоторыми членами Романовского круга решили действовать тотчас после
свадьбы самозванца (май 1606 года).
Ранним утром 17 мая ударил набатный колокол. Москвичи, во главе
которых встали бояре Шуйские, перебили более тысячи поляков. До 200
заговорщиков под шум погрома ворвались в Кремль, проникли во дворец и убили
Басманова, а Лжедмитрий, в результате преследования восставшими, выпрогнул
из окна Кремлевского дворца и был убит. Марина Мнишек была схвачена и
арестована, она и ее окружение были высланы в Ярославль. Современники
насчитали более двадцати ран на теле Лжедмитрия. Через три дня труп его был
сожжен, а прах заложен в пушку, из которой выстрелили в ту сторону, откуда
пришел самозванец. Когда цель заговора была достигнута, руководители
заговора стали успокаивать народ и прекращать погром. Словом, они стали
временным правительством и добились повиновения. Их слушались стрелецкие
войска, под их руководством действовала администрация. Москва избавилась от
всех тех, кого считала своими врагами. Дни 17 и 18 мая были днями
стихийного брожения массы. А 19 мая был уже выбран новый царь – князь В. И.
Шуйский. Как именно совершилось избрание царя точно не известно. Но с этого
дня политическая жизнь Москвы вступила в новый фазис.
Василий Шуйский
После смерти Лжедмитрия на престол вступил боярский царь Василий
Шуйский (1606 - 1610). Не удалось Шуйскому держать в повиновении его
собственных избирателей – ту московскую толпу, которая непрерывно толкалась
на Красной площади в Китай-городе и на Ивановской площади в Кремле.
Совершив переворот 17 мая и польский погром силами той же черни, царь
Василий не мог успокоить свою союзницу и возвратить ее в прежнее состояние
покоя и послушания. Менее чем через неделю по воцарении Шуйский уже был
вынужден усмирять волнение черни, поднятой против него, говорили, Петром
Шереметьевым. А затем пошла непрерывная вереница площадных волнений по
всякого рода поводам. Она длилась все царствование царя Василия, до того
дня, когда та же толпа, которая воцарила Шуйского, свела его с царства.
Он дал оформленное в виде крестоцелованной записи (целовал крест)
обязательства сохранить привелегии боярства, не отнимать у них вотчин и не
судить бояр без участия Боярской думы. Господствующий класс теперь пытался
разрешить создавшиеся глубокие внутренние и внешние противоречия с помощью
боярского царя.
Итак, ни дворец, ни столица не давали твердой опоры власти царя
Василия; но все-таки они ее терпели. Добрая же половина областей
Московского государства открыто не признала боярского царя сразу же, как
узнала об его избрании.
Одним из важнейших дел было назначение патриарха. Патриарх Игнатий
Грек за поддеожку Лжедмитрия I был лишен своего сана, новым патриархом был
провозглашен ростовский метрополит Филарет (Ф.Н. Романов), однако вскоре
его отстранили от этой должности. Патриарший престол занял 70-летний
казанский метрополит Гермоген.
С целью пресечения слухов о спасении царевича Дмитрия его останки были
перенесены по приказу Василия Шуйского из Углича в Москву через три дня
после коронации. Царевич был пречислен к лику святых.
К лету 1606 г. Василию Шуйскому удалось укрепиться в Москве, однако
окраины страны продолжали бурлить. Политический конфликт, порожденный
борьбой за власть и корону, перерос в социальный. Народ, потеряв веру в
улучшение своего положения, вновь выступил против феодальной эксплуатации.
В этом же году вспыхнуло восстание Ивана Болотникого.
Восстание Болотникова
Иван Исаевич Болотников был военным холопом князя Телятевского. От
него он бежал к донским казакам, был захвачен в плен крымскими татарами и
продан в рабство в качестве гребца на турецкую галеру. После разгрома
турецкого флота Болотников оказался в Венеции, откуда через Германию и
Польшу попал в Путивль. Сюда Болотников прибыл в | |
