|
Реферат: Объекты гражданских прав (Государство и право)
Міністерство Внутрішніх Справ
України
Одеський Інститут Внутрішніх Справ
Кафедра загально правових дісциплін
Матеріали
до лекції за темою:
“об’єкти цивільних прав”
Підготував:
викладач кафедри
підполковник міліції
Кострицький І.Л.
Одеса.
Учбові питання:
- Вступ
1. поняття і види об’єктів цивільних прав.
2. Речі як об’єкти цивільних прав, їх класифікація. Майно.
3. Цінні папери як об’єкти цивільних прав.
4. Дії, послуги, результати творчої діяльності, особисті немайнові блага
як об’єкти цивільних прав.
- заключення
Література.
- Конституція України
- Цивільний кодекс України
- Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” від 19.02.1993р.
- Закон України “про ценні папери і фондову біржу” від 18.06.1991р. //
ВВру, 1991, №38, ст.508.
- Постанова Верховної Ради України “про застосування векселів в
громадянському обороті України” від 17.06.1992р.
- Закон України “про приватизаційні папери” від 06.03.1992р.//ВВРУ, 1992,
№24,ст.352.
1. Поняття і види обов’язків
цивільних прав
Об’єкти цивільних прав : об’єкти цивільних правовідносин – поняття
тотожні.
Об’єктом цивільних прав (правовідносин) може бути те, заради чого
суб’єкти вступають у відносини і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та
обов’язки з метою здійснення своїх законніх інтересів і прав.
Об’єкти цивільних прав за цільовим презначенням та правовим ………
поділяються на такі види:
. речі, виключаючи гроші, вамотні цінності та цінні папери;
. інше майно, у тому чеслі майнові права;
. дії ( роботи ) та послуги;
. результати творчої діяльності;
. службова та комерційна таємниця;
. особисті немайнові блага.
2. Речі як об’єкти цивільнихправ, їх класифікація. Майно.
Речі є основним видом об’єктів цивільних прав.
Під речами у цивільному праві мають на увазі всі предмети матеріального
світу, які можуть задовольняти певніпотреби людини і бути в її володінні.
Речі, залежно від особливостей їх правового режиму, поділяються на такі
види:
1 засоби виробництва і предмети споживання, вилучені з цивільного
обороту, обмежанні в обороті або не вилучені з цивільного обороту;
2. індивідуально визначені і родові;
3. заможні і незаможні;
4. споживні і неспоживні;
5. подільні і неподільні;
6. головні і приналежність;
7. плоди і доходи;
8. гроші;
9. власні цінності та цінні папери;
10. нерухомі та рухомі речі.
1) Без засобів виробництва не можливо створити предмети споживання.
Основні – вони використовуваються багаторозово у виробничому процессі,
поступово переносячи свою вартість на продукцію, що виробляється. Це –
будівні ,споруди, машини, засоби транспорту і зв’язку.
Оборотні засоби – це сировина, основні і допоміжні матеріали, паливо,
запасні частини.
Предмети споживання – це речі, що використовуються безпосередньою людиною
(продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту та інше).
Вилучення речей з цивільного обороту означає, що деякі об’єкти можуть
належати на праві власності лише певним суб’єктам цивільного права (напр.,
надра, води і ліси – є виключна власність народу України).
Обмеження речей у цивільному обороті полягає в тому, що право власності
на певні речі може бути передані іншій особі лише за умов, непередбачених
законом (напр., придбання зброї, вибухових, радіоактивних речовин,
сильнодіючих отрут тощо).
Всі інші – це речі, невилучені з цивільного обороту. Вони можуть вільно
відчужуватись, переходити у власність будь-якої особи на підставах,
передбачених законом.
2) Індивідуально визначені речі – це речі, які відрізняються від інших за
індивідуальними ознаками:
- виділені із загальної маси речей даного (напр., з партії холодильніків,
приймачів);
- єдині в своєму роді (напр., картина Репіна “Запорожці”);
- відрізняються від інших за кількома ознаками (бузлюк інституту, мерії).
Родовими називаються речі, які мають єдині родові ознаки речей даного
виду. Вони вимірюються вагою, числом, об’ємом (1л бензину, 1т пшениці)
3) Родові речі – при загибелі їх можна замінити – тому вони
замінні.
Індивідуально визначені – не можливо замінити – вони не замінні.
4) Речі які при використанні знищуються повністю (напр., паливо, продукти
харчування) або перетворюються в іншу річ (напр., серовина),
називаються споживними. До них також належать гроші.
Неспоживними звуться речі, користування якими лише при тривалому
збериганні іх призначення (напр., верстаки, будівлі, машини, одяг,
взуття).
5) До недільних речей належать речі, які внаслідок поділу у натурі не
змінюють свого господарського чи іншого призначення (напр., продукти
харчування). Під неподільницькими розуміють речі, які при поділі
втрачають первічне призначення (напр., телевизор).
6) Нерідко подільні речі знаходяться у такому господарсько-цільовому
зв’язку, що одна з них стає головною, а інша – її приналежністю
(скрипка і футляр). Приналежністю є річ, покликана служити головні
речі і зв’язана спільним господарським призначенням. (але не слід
путати з поняттям складової частини речі – телевізор і динамік).
7) Плоди – це природне породження самої речі (приплід тварин, плоди
фруктових дерев).
Доходи – те, що приносить річ, пребуваючи в експлуатації і цивільному
обороті (напр., плата за житло, орендна плата тощо).
8) Грошам властиві ознаки рядових і подільних речей. Гроші речь
заьінна.
Як об’экт права гроші виконують переважно платіжну функцію, але
можуть виступати як самостійний об’єкт правовідносин (договір подяки,
заповіт у кредитних установах).
9) Валютні цінності – це визначені законом певні види майна. До валютних
цінностей відносяться: валюта України, іноземні валюти та можетарні
метали.
Валюта України це є, власне, грошові знаки у вигляді банкнотів,
казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є
законним платіжним засобом на теріторії України, а також грошові знаки, які
вилучені з облігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові
на грошові знаки які перебувають в обігу.
Валютними цінностями є кошти на рахунках,у внесках в банковських та інших
кредитно-фінансових установах на терріторії України, платіжні документи (
акції, купони до них, бони, векселі), боргові розписки, акредитиви, чеки,
банківські накази, депозитні сертифікати, ощадки, інші фінансові та
банківськи документи, виражені в грошових знаках, які перебувають в обігу
та є законним засобом на території України.
Тем ж саме – що до іноземної валюти яка є платіжним засобом на теріторії
відповідної іноземної держави.
До монетарних металів відносяться: золото і метали ірідієво-платинової
группи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і
побутових виробів з цих металів.
10) до нерухових речей належать земмляні ділянки та все, що розташоване на
них і міцьно з ними пов’язане.
………… нерухової речі може бути поширений законом на інші речі, зокрема на
повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти.
Рухомими речами визначаються такі, щоїх можна вільно переміщувати у
просторі без будьяких особливих формальностей.
Майно під майном розуміють певну річ або їхню сукупність, у тому
чеслі гроші і цінні папери. Під майном розуміється також
комплекс речей => підприємство, як єдиний майновий комплекс.
Термін “майно” охороняється також сукупністю майнових прав,які
належать певній особі.
3. Цінні папери як об’єкти
цивільних прав.
Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або
відносини позики, визначають взаємовідносини між особою,яка їх випустила,
та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходів у вигляді
дивідентів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших
прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
Цінний папір – це такий документ,пред’явлення якого потрібне для
здійснення засвідченного ним майнового права.
Цінні папери можуть бути іменним або на пред’явника.
Іменним цінним папером визнається документ, що виписаний на ім’я
конкретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене цим папером
суб’єктивне право.
Цінни папер на пред’явника на відміну від іменного не містить вказівки
на конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-який держатель
цінного паперу є особою, уповноваженою на здійснення закріпленного цим
папером права.
Види цінних паперів (згідно ст.3 ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу”):
1) акції;
2) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;
3) облігації підприємств;
4) казначейські зобов’язання республіки;
5) ощадні сертифікати;
6) векселі;
7) приватизаційні номери.
1) Акцією визнається цінний папер без встановленого строку обігу, що
засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства,
підтверджує чольство в акціонерному товаристві та право научасть в
управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у
вигляді дивіденту, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.
Акції поділяються на види:
А) за ознакою класу – на привілийовані і прості;
Б) залежно від передбаченими статутами товариства обмежень прав відчуженя
розрізняються – іменніакції і акції на пред’явника.
2) Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником
грошових коштів і підтверджує забов’язання відшкодувати йому
намінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в цьому строк
з виплатою фінансового процента (якщо інше не передбачене умовами
випуску).
Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на
пред’явника. Рішення про його випуск приймається відповідно Кабінетом
Міністрів України і місцевими Радами місцевих депутатів.
3) Облігації підприємств випускаються підприємствами всіх норм власності і
не дають їх власникам правана участь в управлінні.
4) Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають на
одержання фінансового доходу.
Бувають довгострокові (від 5 до 15 років) та середньо строкові (від1 до 5
років) – рішення приймаються Кабінетом М іністрівУкраїни, а
короткострокові (до1 року) Міністерством фінансів.
5) Ощадний сертифікат – це пісьмове свідоцтво банку про допонування
грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після
закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні
сертифікати бувають строковими (на певний строк) або до запитання.
6) Вексель – це цінний папер, який засвідчує безумовне грошове
зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму
грошей власнику векселя (векселедержателю).
Види векселів – простий і переказний.
Простий вексель – це складний за суворо визначеною формою документ,
боржник (векселєдавець) приймає на себе забов’язання в зазначенний строк
або на вимогу здійснити кредитору (векселедержателю) або тому, кому він
накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказанний вексель (тратта) – складаний за суворо визначеною формою
документ, в якому містеться проста, нічим не обумовленна пропозиція
боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі,платнику (трасату) в
зазначенний строк здійснити платіж кридитору, векселедержателю (реміненту)
або тому, кому він накаже. Переказний вексель відрізняється від простого
тим, що в данному разі векселедавець платежу не здійснює, а переказує цей
свій обов’язок на свого боржника (платника по векселю).
7) Приватизаційні номери – це осбливий вид державних цінних паперів, які
засвідчують право власника на безоплатне одержання в прцесі приватизації
частки майна державних підприємств, державного житлового фонду,
земельного фонду.
Але в цивільному обороті беруть участь і інші документи, які за своїм
призначенням можна було б віднести до цих паперів.
Це:
- інвестиційний сертифікат;
- компенсаційний сертифікат;
- чек;
- коносамент.
4. Дії, послуги, результати
творчої діяльності, особисті немайнові блага як об’єкти цивільних
прав.
1) дії, як суб’єкти цивільних прав, безпосередньо спрямовані на створення
певних матеріальних благ і не можуть бути відокремленні від самої
забов’язальної особи.
2) Особливе місце серед дій посідають послуги – це певна діяльність, яка
створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб.
Види послуг: - фактичні (договір схову, договір перевезень);
- юридтчні (договір доручення, договір
комісії);
- комплексні послуги, в яких поєднуються юридичні і
фактичні послуги (договір експедиції).
3) Результатами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва
незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення.
Вони стають об’єктами цивільнихправ лише при втілені в певні речі
(рукопис, картина, креслення, запис на плівку тощо), тобто коли
набуваютьформи, яка може бути сприйнята без присутності автора.
Результати творчої діяльності є також відкриття, винахід,
раціаналізаторська пропозиція і промисловий зразок. Ці продукти стають
об’єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і відповідного
оформлення.
- Службова і комерційна таємниця як певне нематеріальне благо є об’єктом
цивільного обороту.
4) осбисті немайнові блага – це такі блага, які не мають грошової чи будь-
якої іншої майнової оцінки. Вони зв’язані з особою, не можуть
передаватись і бути відчуженими. Для фізичної особи відповідно до
Конституції України є життя, здоров’я, телесна недоторканість, сім’я,
гідність, честь, таємниця особистого життя, недоторканість помешкання,
свобода розвитку творчості, авторства, а також інші блага, які
охороняються законом.
Для юридичних осіб – честь, гідність найменування юридичної особи,
товарний знак, права авторства. Але вони можуть припинятися (напр., зміна
назви при реорганізації), а також відчужуватися (напр., шляхом видачі
ліцензії на товарний знак).
Реферат на тему: Обязательное право среднего Китая
Обязательственное право средневекового Китая
Обязательственное право – совокупность правовых норм, заключающихся в праве
одного лица требовать от другого лица совершения определённого действия или
воздержания от действий. Действие обязательства рассчитано на будущее. В
обязательстве сторона, имеющая право требовать, именуется кредитором, а
сторона, на которой лежит обязательство выполнить требование кредитора,-
должником. От права собственности, установленного на длительное время,
обязательственные отношения отличаются тем, что они кратковременны и
прекращаются с исполнением обязательства. Обязательства – отношения
договора. Договоры бывают односторонние и двусторонние, в зависимости от
того, является ли по договору обязанной только одна сторона, или обе
стороны.
Примечательной особенностью обязательственного права в Китае был его
автономный характер, представители власти не участвовали в заключении
обязательств.В тех случаях, когда отдаются в залог общественные или частные
вещи, сделка оформляется частным документом и представители государственной
власти не вмешиваются. Однако, если нарушен закон, взимается процент (рост)
свыше установленного контрактом, тогда вмешиваются чиновники.
Второй особенностью обязательств в Китае было то, что обязательства
понимались не как объективные, а как следствие состояния
субординации.Обязательство подписывала та сторона, которая просила чего –
либо. Имело значение и социальное положение сторон. Неравенство сторон
определялось и необходимостью «просителю», например, заёмщику, иметь
поручителя; при купле-продаже иметь маклера. Составление письменного
контракта придавало ему особую силу, отличную от сделки, заключённой
посредством устного договора или каких-либо действий. Закрепление сделки её
записью придавало контракту совершенно особый авторитет и престиж, он
представлял сторонам в тот момент конкретные доказательства определённой
сделки.
Контракт подписывали или ставили на нём заменяющие подпись знаки («хуа-я»),
нередко модификации части иероглифа имени. Неграмотные ставили крестики или
иные подобные им значки, или прикладывали отпечатки пальца: мужчины -
правой руки, женщины – левой.
Ссуда. Ссуда могла быть выдана как частным лицом, так и казной. Кодексы не
содержат никаких указаний о нормах права, регулировавших ссуды, получаемые
от частных лиц, но уделяют много внимания ссудам, получаемым от казны.
Если чиновник, в ведении которого находилось казёное имущество, сам себе
ссужал вещь, или ссужал её кому-либо другому, то это наказывалось 50
тонкими палками, а по прошествии 10 дней трактовалось как незаконное
присвоение имущества с уменьшением меры наказания на две степени. Как
указывает кодекс, под ссужаемыми вещами в данном случае понималась одежда,
постельные принадлежности, палатки, утварь. Предельной мерой наказания за
такое незаконное пользование вещью было два года каторжных работ.
Если кто-то просил казёную вещь по случаю свадебного торжества или
траурного события в семье и по прошествии десяти дней не возвращал её, то
наказывался 30 тонкими палками, за каждые последующие десять дней просрочки
мера наказания увеличивалась на одну степень и по прошествии 80 дней могла
составить 100 толстых палок. Если вещь была ссужена другому лицу, а оно
было не в состоянии её вернуть, убыток возмещал казне чиновник, виновный в
выдаче такой ссуды.
Особо оговаривают кодексы ссужение чиновником, в ведении которого
находились рабы и скот, казёных рабов и скота самому себе или другим лицам.
В данном случае только «сам факт одолжения» («цзе») наказывался 50 тонкими
палками. Под «самим фактом одолжения» понималось одолжение одного раба или
одного животного. Если чиновник одалживал небольшое число рабов или скота
на большой срок или большое число рабов или скота пусть даже на короткий
срок, то требовалось произвести оценку работы рабов или животных и
преступление квалифицировалось как незаконное присвоение чиновником
имущества («цзан»). Сурово наказывалось одолжение ослов и лошадей,
используемых на почтовой службе, а также незаконное одолжение казёных
телег, лодок, мельниц, лавок и т.п. Например, использование казёной лошади
в течение пяти дней каралось годом каторжных работ.
Если чиновник, в ведении которого находились казёные вещи, отдавал их в
заём («дай»), или сам брал взаймы, то, если этот заём не был оформлен
договором, он приравнивался к краже. Если должностное лицо брало заём для
себя, то мера наказания была выше, чем за обычную кражу. За заём на сумму в
5 пи полагался год каторги, а за каждые последующие 5 пи мера наказания
увеличивалась на одну степень. Если заём был дан другому лицу и оно не было
в состоянии оплатить долг, растраченное казёное имущество компенсировали
виновные в его ссужении чиновники.
Беспроцентный заём назывался «фучжай». Всякий, взявший в долг и нарушивший
договор (цзе), если он не возвратил сумму, равную 1 пи или более, просрочил
установленный срок возврата на 20 дней, наказывался 20 тонкими палками. За
каждые последующие 20 дней просрочки наказание увеличивалось на одну
степень, и мера наказания ограничивалась 60 толстыми палками. За невозврат
30 пи наказание увеличивалось на две степени, а 100 пи – ещё на три
степени. Во всех случаях отдавался приказ возвратить долг.Взявшим в долг
(заёмщиком) назывался тот, кто не дал вещь в залог. В конце XII века по
«Цинь-юань тяо фа шилей» предельная возможная мера наказания за невозврат
долга в 1 пи и более (до 30 пи) была увеличена с 60 до 100 толстых палок. В
документах договорённости о беспроцентном займе указывалась дата займа,
стороны, заключающие договор займа, причина займа, объект займа, его сумма,
срок возвратв взятого в долг, поручитель и свидетели. В договоре могло быть
оговорено, что если заёмщик не возвратит долг до такого-то срока, то далее
станут начисляться проценты.
Заём под проценты мог быть взят как деньгами, так и конкретными вещами,
например, зерном. При Тан и Сун был как месячный, так и годовой процент.
При займе деньгами процент чаще всего исчислялся помесячно, а при займе
зерном он был годовым. Долг возвращался тем, что было взято в долг: за
зерно расплачивались зерном, за скот - скотом и т.д. Общим правилом было
то, что проценты не должны были превышать сумму займа. Исследователи
считают это примечательной особенностью старого китайского права. Также
запрещалось начисление процентов на проценты. Как и при займе под залог,
месячный процент при Тан-Сун колебался от 4 до 6%. Договор займа под
проценты включал дату, сведения о сторонах, заключавших договор, указание
на причину займа, сведения об объекте займа и его сумме, о проценте
(росте), сроке займа, о поручителе и подписи заимодателя (необязательно),
заёмщика, поручителя и свидетелей. Заём мог быть дан как частным лицом, так
и получен от казны, монастыря. Заём денег под проценты у правительственных
учреждений, казны, назывался «чжо цянь».
Брать взаймы мог только глава семьи, младшим членам семьи делать заём без
ведома главы семьи, без ведома старших, запрещалось. Заёмщик отвечал перед
заимодателем своим имуществом, иногда это прямо оговаривалось в договоре о
займе, но заимодатель, особенно при Тан, не имел права самовластно забирать
у должника его землю, рабов, скот и прочее имущество.Он обязан был
обратиться к властям и делать это только после вынесения властями
соответствующего решения. Самоуправные действия заимодателя
квалифицировались как лихоимство, как незаконное приобретение имущества
(«цзан»).
Порядок ответственности должника, не уплатившего долг, был таков: вначале
он отвечал за свой долг всем своим имуществом, если он не мог расплатиться
имуществом, то сам или кто-то из мужчин его семьи отправлялся на отработку
долга. Если должник не желал платить и бежал, то за него должен был
расплачиваться поручитель. Поручителей иногда могло быть несколько
(коллективное поручительство). Поручитель был всегда ответственен перед
заимодателем, если заёмщик бежал. Если должник умирал, долг переходил на
его наследников, сыновей.
Купля-продажа. Купля-продажа – договор, согласно которому продавец
обязуется передать в собственность покупателю вещь, товар, а покупатель
принять товар и уплатить за него покупную цену. Товар и цена – существенные
элементы договора купли-продажи.
Купля-продажа в старом Китае отличалась от современного понятия «купля-
продажа» наличием мотивов сделки: такой-то, нуждаясь в такой-то вещи,
покупает её, а такой-то, нуждаясь в средствах, продаёт её. Составлению
купчей, заключению сделки предшествовал торг. С эпохи Хань Китай знал
продажу в кредит, однако о нормах права, регулировавших продажу в кредит,
сведения отсутствуют.
В Китае VII-XII вв. покупная цена могла исчисляться в деньгах, зерне,
тканях. В тех случаях, когда покупка совершалась на зерно или ткани, куплю-
продажу трудно отличить от обмена.
При купле-продаже старое китайское право различало куплю-продажу обычных
вещей («у»), земли, недвижимости, людей и скота. При купле-продаже обычных
вещей, как правило, не требовалось составления купчей.
На покупку земли, недвижимости, скота и людей обязательно требовалось
составление купчей. В купчей всегда должны были быть указаны продавец,
покупатель, покупная цена. При купле-продаже земли, недвижимости, скота,
людей сделка без купчей не имела силы передачи права собственности. В Китае
издавна было установлено, что лишь составление купчей порождало передачу
права собственности. Продавать землю мог только глава семьи или старший по
возрасту или поколению родственник. После составления купчей отказываться
от сделки было нельзя. Если после составления купчей кто-то первым
отказывался от сделки, ему полагался штраф.
При заключении договора на куплю-продажу земли, недвижимости, людей
обязательно требовались поручители и свидетели. Вместе с продавцом
поручитель выступал гарантом перед покупателем. Поручитель имел право на
угощение. Этот обычай существовал в Китае по меньшей мере с династии Хань.
Расходы на угощение указывались в купчей, продавец и покупатель обычно
делили их пополам.
Сделки по продаже земли, недвижимости, рабов и скота регистрировались
органами государственной власти, со сделки взимался налог. Регистрация
сделки в местной администрации означала, что сделка завершена. При династии
Тан также происходили регистрации сделок, но остаётся неясным, брался ли
при этом налог. При Сун купчие скреплялись в местной администрации казёной
печатью и налог взимался в размере 40-60 монет с тысячи.
Как было упомянуто ранее, при продаже земли первыми на её покупку имели
право родственники и соседи продавца. Кодекс Сун устанавливал: «Вначале
спрашивают родственников (фан цинь), если родственники не желают покупать,
то затем вторыми спрашивают соседей (сы линь), если не желают покупать и
они, то право на это получают посторонние лица (та жэнь)». На продажу земли
выдавался документ местного управления. При оформлении сделки требовалось,
чтобы глава семьи или кто-то старший по поколению или по возрасту из семьи,
продающей землю, имел дело непосредственно один против другого с
покупателем, «хозяином денег» («цянь чжу»), или с родственником «хозяина
денег», или с его доверенным лицом («синь жэнь»), и только эти лица могли
подписывать купчую («ците»). Если же младшие члены семьи самоуправно
действовали от имени главы семьи и продавали землю, то сделка считалась
незаконной и расторгалась, земля и деньги возвращались соответственно главе
семьи и покупателю.
Власти были заинтересованы в поступлении поземельного налога, именно
поэтому требовалось неукоснительная регистрация каждой сделки на куплю-
продажу земли и при регистрации таковой имя продавца вычёркивалось из
списков владельцев земли, а имя покупателя в эти списки заносилось. При
действии надельной системы запрещалась продажа земель подушного надела
«коуфэньтянь». Всякий, продавший 1 му земли коуфэньтянь, получал в
наказание 10 тонких палок, за каждые дополнительные 20 му мера наказания
увеличивалась на одну степень и наказание ограничивалось 100 толстыми
палками, земля возвращалась первоначальному хозяину, покупная цена
конфисковалась и не возвращалась.
При продаже земли оговаривалось, что продаются недра (то, что в земле) и
поверхность земли, то, что на поверхности земли (деревья, камни, загоны для
скота и т.п.). Позднее право Китая признавало принцип «два хозяина одного
поля», когда один из хозяев владел «поверхностью» поля, а второй сохранял
права на недра. Купчие на продажу земли включали описание участка, его
размеры, местонахождение, указание на покупную цену и её передачу,
поручителей и свидетелей.
Закон карал за продажу чужой земли под видом своей. Если кто-то обманом
выдавал общественную или частную землю за свою и воровски продавал её, то
за продажу 1 му и менее полагалось 50 тонких палок, за каждые последующие 5
му наказание увеличивалось на одну степень, за продажу земли более 25 му
полагалось 100 толстых палок; затем мера наказания возрастала за каждые 10
му «проданной обманом» земли и за 55 му устанавливалась максимальная мера
наказания за такое преступление – два года каторжных работ.
Купчие на постройки включали дату, имена продавца и покупателя, указание на
обстоятельства продажи, описание постройки и прилегающего к ней и
продаваемого с ней участка земли, указание на посадки, продаваемые вместе с
постройкой, покупную цену, сроки передачи покупной цены продавцу, а
недвижимости – покупателю, подписи поручителя и свидетелей.
Был собран большой материал о фактах продажи людей при Тан и Сун.
Сохранились сведения о ценах на людей. В 1065 г. во время голода цена на
человека упала до стоимости свиньи или собаки. Упоминается цена на рабов –
5, 14, 34, 64 куска шёлка. Молодые женщины ценились дороже: при Тан
красивая женщина стоила 300 кусков шёлка, цена на наложницу колебалась в
пределах от 140 тыс. до 300 тыс. монет. При продаже людей самым важным было
установление того факта, что продаваемый был искони человеком лично-
несвободным. При купле-продаже рабов стороны, совершавшие куплю-продажу,
должны были пойти в местное управление и составить купчую. Уездные власти
должны были осмотреть продаваемого, спросить его, является ли он издавна
лично-несвободным человеком, выяснить местонахождение его родителей и
составить купчую, при этом передать сведения об этом человеке в Тайфусы
(казначейство) на случай его возможных розысков. Обе стороны заверяли
купчую, расписывались киноварью, поскольку в том случае, если продаваемые
раб или рабыня не окажутся исконе лично-несвободными, чему будут
представлены верные свидетели, то хозяин, продавший человека, и посредник-
маклер привлекались к ответственности.
Кодекс Тан устанавливал: «При покупке рабов, верблюдов, мулов, ослов,
лошадей, быков и коров, если покупная цена уже передана, а купчая не
составлена, то по прошествии трёх дней -–покупателю 30 тонких палок,
продавцу мера наказания уменьшается на одну степень. Если после составления
купчей [раб или животное] окажутся старыми или больными, то в течение трёх
дней [продавший больного или старого человека или животное] может
раскаяться. Если [раб или животное] не заболеют, но имел место обман, то
нарушившему совершение торговой сделки в соответствии с законом – 40 тонких
палок. Если [раб или животное] уже проданы и покупная цена уже передана
полностью, но по прошествии трёх дней после этого купчая не составлена,
покупателю – 30 тонких палок, продавцу мера наказания уменьшается на одну
степень…» и т.д.
Купчая на рабов и скот выдавалась администрацией рынка на основании
официального удостоверения на продаваемых рабов и скот, оформленного
властями того места, откуда они были доставлены на рынок. Кодекс Тан
предусматривал такой случай: покупатель знал, что приобретает рабыню,
которая является незаконным приобретением продавца. От этой рабыни родился
ребёнок. Такой покупатель с самого начала сознательно нарушал закон.
Ребёнок от рабыни не признавался свободным, а рассматривался естественным
приростом и вместе с матерью подлежал возврату подлиееому хозяину.
Упоминание о рабах и животных в одних статьях неудивительно; в китайском
праве рабы уподоблялись скоту. Например, ребёнок, рождённый рабыней, и
жеребёнок, рождённый кобылой, были существами «одной категории», «одного
рода» («лэй»). Рабов на невольичьи рынки Китая свозили из всех соседних
стран.
Для Китая была характерна система государственных официально контролируемых
рынков. Рынки («ши») были во всех уездных и окружных городах. По крайней
мере при Ранней Тан открытие рынков в городах, не являвшихся
административными центрами, было запрещено. На особом положении находились
два столичных рынка в Чанъани и Лояне, подчинявшиеся специальным
управлениям, а не местным властям и Тайфусы (Казначейству). Окружные и
уездные рынки обычно собирались в пределах городских стен, хотя действовали
рынки и за стенами городов, в предместьях, часто неофициальные и
полуофициальные. Рынок делился на ряды, за их деятельностью следили
специально выделенные лица; часто эти лица исполняли свои обязанности в
порядке отбывания трудовой повинности.
Каждые десять дней администрация рынков устанавливала цены на товары,
регистрировала все лавки, торговцев и их объединения («ханы»),
контролировала использование стандартных мер и весов, следила за тем, чтобы
те товары, на которые были утверждены правительством стандарты,
соответствовали им. Также администрация рынков оформляла купчие на продажу
рабов и скота.
Если при проверке меры объёма доу и ху, меры веса и длины оказывались
неравными стандарту, то виновным – 70 толстых палок. Если контролёр не
распознал нарушение стандарта, мера наказания уменьшается на одну степень,
если же он знал о нарушении стандарта и не пресёк это нарушение, он получал
то же наказание, что и нарушитель.
Если продавец использовал не соответсвующие стандартам меры веса и меры
длины, и в результате произошёл обвес или обмер, он наказывается как за
кражу. Если употребляемые на рынке ху, доу, меры веса и длины хотя и
соответствуют установленным стандартам, но не были представлены в
управление и не заверены его печатью, виновным – 40 тонких палок.
Наказанием также каралась продажа произведённого недоброкачественного
товара. Если прибыль от такой продажи была велика, виновные наказывались
как за кражу. Если чиновники-администраторы рынка, чиновники окружной или
уездной управы знали о злоупотреблениях, каждый из них получал такое же
наказание. Администраторы рынка, которые устанавливали цены на товары, за
допущенные при этом злоупотребления наказывались как за незаконное
приобретение имущества или как за кражу, если разница в ценах шла не в
казну, а в карман данного администратора. Приобретение чего-либо на рынке
чиновником силой наказывалось 50 тонкими палками, а полученная при этом
прибыль квалифицировалась как взятка с нарушением закона.
С конца Тан и при Сун возросла роль маклерства в торговле. Маклеры часто
специализировались по одному виду товара (лошади, рабы, ткани, зерно и
т.п.). Делились маклеры на официальнах, признаваемых властями, и частных.
Товары, на продажу которых существовала монополия казны (чай, соль), как
правило, продавались при посредничестве маклеров.
Список используемой литературы:
1. Кычанов Е.И. «Основы китайского средневекового права» (1986)
2. «История государства и права стран Азии и Африки» (Москва, 1972)
| |
