|
Реферат: Доверительное управление имуществом (Гражданское право и процесс)
Контрольная работа
по гражданскому праву (особенная часть)
Доверительное управление имуществом.
Выполнил студент
юридического факультета,
курса, 31 группы, д/о
Лобанов Дмитрий.
История появления договора в России
Большинство правоведов утверждают, что доверительное управление
имуществом – сравнительно новый институт для российского права. Хотя нельзя
однозначно заявить, что до принятия части 2 гражданского кодекса
РФ, институт был незнаком законодателю, так как некоторые правовые нормы
содержали в себе фрагменты, относящиеся к доверительному управлению
имуществом. Такие нормы содержались в гражданском кодексе РСФСР 1964 г. В
частности статья 19 ГК РСФСР выделяет такое понятие, как опека имущества:
«Над имуществом гражданина, признанного безвестно
отсутствующим, на основании решения суда устанавливается опека». То есть
опекун фактически управлял имуществом безвестно отсутствующего лица,
выделяя из этого имущества содержание гражданам, которых безвестно
отсутствующий по закону должен был содержать, погашал задолженности по
другим обязательствам безвестно отсутствующего и совершал иные
фактические и юридические действия с его имуществом. Статьи 544 и 545 того
же кодекса предусматривают возможность назначения исполнителя завещания,
который совершает все действия по управлению наследственной массой в
процессе исполнения завещания. Также российскому праву был известен такой
институт как «траст» или по-другому «доверительная собственность»,
зафиксированный в Указе Президента РФ от 24.12.1993 г. №2296 «О
доверительной собственности(трасте)». Правоведы заявляют, что данный
институт отсутствует в континентальной правовой системе, так как
основывается на традициях английского права. Следует сразу отметить, что
доверительная собственность имеет мало общего с доверительным управлением
имуществом, прежде всего потому, что при учреждении доверительной
собственности реальный собственник утрачивает право собственности, которое
возникает у доверительного собственника. В любом случае доверительная
собственность не получила значительного применения и развития в РФ.
Настоящий ГК РФ использует понятие не «доверительной собственности»,
а доверительного управления чужим имуществом. Такое управление не влечет
перехода права собственности на имущество от собственника к доверительному
управляющему, не расщепляет это право и в принципе не меняет прав
собственника на имущество.
Общая характеристика договора.
Когда собственник сам использует свое имущество, ему принадлежат и и
поступления, полученные в результате использования этого имущества(ст.
136,218 ГК РФ). Однако и бремя его содержания полностью ложится на
собственника (ст. 210 ГК РФ). Институт же доверительного управления
имуществом позволяет собственнику или назначенному им лицу извлекать выгоду
из имущества, не неся бремени содержания этого имущества. Все заботы по его
содержанию и использования возлагаются на другое лицо – доверительного
управляющего. В ГК РФ нормы ,посвященные доверительному управлению
имуществом, содержатся в главе 53. Согласно статье 1012 ГК РФ, по договору
доверительного управления одна сторона (учредитель управления) передает
другой стороне (доверительному управляющему) на определенный срок имущество
в доверительное управление, а другая сторона обязуется осуществить
управление этим имуществом в интересах учредителя или указанного им лица
(выгодоприобретателя). Итак, мы видим, что собственник имущества может, в
силу определенных причин (например, из-за неопытности , или неспособностью
эффективно управлять некоторыми объектами принадлежащего ему имущества,
желания привлечь к делу профессионалов) по соответствующему договору
передавать часть своего имущества управляющему, которое используется
последним в интересах либо учредителя, либо указанного им третьего лица.
Важно иметь ввиду, что отношения такого рода могут возникнуть как для
частной, так и для публичной собственности. Предметом договора
доверительного управления является совершение управляющим «любых
юридических и фактических действий в интересах выгодоприобретателя», если
только какие-то из них прямо не исключены законом или договором. Уже по
этому признаку договор доверительного управления четко отграничивается от
договоров поручения и комиссии, имеющих предметом совершение юридических
действий, либо только сделок. Что же касается агентского договора, то он
предусматривает возможность выступления агента от имени принципала, не
присущую отношениям доверительного управления. Кроме того, агентский
договор всегда является возмездным и допускает выполнение обязанностей
фактического порядка третьим лицом, что также исключено при доверительном
управлении имуществом, которое возможно осуществлять и на безвозмездных
началах.
Доверительное управление необходимо отличать от управления обществом,
товариществом, унитарным предприятием его директором, а также иными
уставными органами. Директор хотя и имеет право распоряжением имуществом
таких организаций, он действует при этом от его имени, никогда не принимает
имущества, которым распоряжается, на свой отдельный баланс, а если и несет
гражданскую ответственность перед обществом, то только в случая
предусмотренных законом или договором .
В соответствии со ст. 1026 ГК РФ доверительное управление имуществом
может возникнуть не только на основании договора, но и в силу прямого
указания закона. ГК РФ к таким случаям относит доверительное управление
имуществом подопечного (ст. 38 ГК РФ); на основании завещания, в котором
назначен исполнитель завещания; или по иным основаниям. Причем перечень
таких оснований не является исчерпывающим и может быть дополнен как самим
ГК РФ так и законом. В частности, к ним можно отнести доверительное
управление имуществом безвестно отсутствующего (ст. 42.43 ГК РФ), а также
лица, над которыми назначено попечительство в форме патронажа (ст. 41 ГК
РФ).
Отличительную особенность всех перечисленных случаев составляет то ,
что к ним должны применяться общие правила о доверительном управлении (гл.
53 ГК РФ), если иное не предусмотрено законом и не вытекает из существа
возникающих отношений.
Существует большое количество оснований, по которым может возникать
доверительно управление имуществом, существует мнение, что к ним следует
относить: а) действия ликвидационной комиссии (ликвидатора) при ликвидации
юридического лица (ст. 62 ГК РФ); б) действия временной администрации по
управлению кредитной организацией на срок до 18 месяцев (ч.2 ст. 75 Закона
РСФСР от 2.12.90 «О центральном банке РСФСР (Банке России)»; Временное
положение о временной администрации по управлению коммерческими банками и
другими кредитными учреждениями от 31 августа 1994 г.); в) действия
назначенного арбитражным судом конкурсного управляющего ( ст. 21 Закона «О
банкротстве»). Однако все эти нельзя однозначно заявить, что во всех этих
случаях будет доверительное управление имуществом, так как ни один из
перечисленных случаев полностью не отвечает всей сумме признаков договора о
доверительном управлении имуществом, хотя они имеют много общего с
исследуемым договором.
Договор доверительного управления имуществом - реальный договор. Он
считается заключенным с момента передачи имущества управляющему в
доверительное управление. Если же договор доверительного управления
имуществом подлежит государственной регистрации, он считается заключенным с
момента его регистрации (ст. 433 ГК РФ).
Договор доверительного управления имуществом может быть как возмездным
так и безвозмездным. Возмездный характер договор приобретает тогда, когда в
нем определены размер и форма вознаграждения управляющему. При отсутствии
таких сведений в договоре он считается не заключенным, поскольку в ст.1016
размер и форма вознаграждения управляющему отнесены к существенным условиям
договора доверительного управления имуществом. Безвозмездным договор
доверительного управления имуществом признается тогда, когда в законе или в
самом договоре предусмотрено, что доверительный управляющий действует
безвозмездно.
Возмездный договор доверительного управления имуществом является
взаимным договором. Безвозмездный же договор доверительного управления
имуществом относится к числу односторонних договоров, так как в этом случае
учредитель доверительного управления имуществом приобретает только права и
не несет обязанностей перед управляющим.
Как правило, договор доверительного управления имуществом – это
свободный договор, заключенный всецело по усмотрению сторон. Однако в
случаях, когда доверительное управление имуществом учреждается по
основаниям предусмотренным законом (ст. 1026 ГК РФ), договор доверительного
управления имуществом приобретает обязательный характер.
Таким образом, на основании проведенного анализа договора можно сделать
вывод, что договор доверительного управления имуществом:
а) реальный;
б) может быть возмездным и безвозмездным (и соответственно
взаимным и односторонним);
в) свободный (кроме случаев, когда доверительное управление
имуществом учреждается по основаниям предусмотренным законом);
г) может быть заключен как в пользу его участников, так и в
пользу третьего лица.
Также суммировав можно выделить существенные условия договора и
правоотношения:
1. Передача имущества в доверительное управление не влечет перехода
права собственности на него к доверительному управляющему (п. 1 ст. 1012 ГК
РФ).
2. Договор доверительного управления заключается обязательно только в
письменной форме (п. 11 ст. 1017 ГК РФ).
3. При передаче в доверительное управление недвижимого имущества
оформление договора производится с соблюдением условий, предусмотренных для
договора купли-продажи, и с обязательной государственной регистрацией, что
и переход права собственности на это имущество (п. 2 ст. 1017 ГК РФ).
4. В содержании договора доверительного управления в обязательном
порядке должны быть указаны (п. 1 ст. 1016 ГК РФ): состав (перечень)
имущества, передаваемого в управление; наименование управления пли иного
лица);
размер и форма вознаграждения, если это предусмотрено договором;
срок действия договора (не более 5 лет).
Перечисленные выше положения статей ГК РФ являются основанием для
выбора порядка отражения в бухгалтерском учете хозяйственных операций, а
также начисления налоговых платежей.
Кроме этого, подводя итоги, можно выделить ограничения договорных
отношений:
1. Доверительный управляющий не может быть выгодоприобретателем (п. 3
ст. 1015 ГК РФ).
2. В качестве доверительного управляющего не может выступать унитарное
предприятие (п. 1 ст. 1015 ГК РФ), так как оно имеет иные имущественные
права, нежели право собственности.
3. Имущество не подлежит передаче в доверительное управление
государственному органу или органу местного самоуправления (п. 2 ст. 1015
ГК РФ).
4. В качестве самостоятельного объекта управления не могут выступать
денежные средства за исключением отдельных случаев (п. 2 ст. 1013 ГК РФ).
Например, в ст. 5 Федерального закона "О рынке ценных бумаг" от 22.04.96 №
39-ФЗ определено, что доверительное управление может осуществиться
денежными средствами, предназначенными для инвестирования в ценные бумаги.
Однако целевой характер использования денежных средств здесь также
определен.
Такова общая характеристика договора доверительного управления
имуществом.
Объект договора
Объектами доверительного управления могут быть предприятия и другие
имущественные комплексы, отдельные объекты, относящиеся к недвижимому
имуществу, ценные бумаги, права, удостоверенные бездокументарными ценными
бумагами, исключительные права и другое имущество (п. 1 ст. 1013 ГК РФ). То
есть мы видим, что объектом доверительного управления может быть не любое
имущество собственника. Кодекс прямо указывает в этом качестве объекты
недвижимости, включая имущественные комплексы, ценные бумаги и права
удостоверенные бездокументарными ценными бумагами ценными бумагами,
исключительные права (п.1 ст. 1013) То есть как и объектом права
собственности, объектом договора доверительного управления имуществом могут
быть только индивидуально определенные вещи, и те вещи, которые будут
созданы или приобретены в будущем, после заключения договора. Так в
договоре может быть указано, что в доверительное управление поступают все
приращения, полученные от использования основного имущества, переданного
управляющему в момент заключения договора.
Передача в доверительное управление денежных средств не допускается.
Исключение составляют случаи, предусмотренные законом (п.2 ст. 1013).
Специфика передачи в доверительно управление денежных средств, т. е. вещей,
определяемых родовыми признаками, путем передачи их наличными состоит в
том, что собственник, передавая их на управление другому лицу, право
собственности на них теряет. Взамен он приобретает обязательственное право
эффективного использования денежной суммы ,эквивалентной той которая им
была передана.
Еще более юридически сложная ситуация складывается, когда в
доверительное пользование передаются денежные средства, заранее размещенные
в кредитном учреждении. Поскольку сумма на банковском счете представляет
собой не что иное как право требования, по существу передача этих денег в
доверительное управление будет передачей права.
Обратное происходит при передаче ценных бумаг в доверительное
управление, потому что в таком случае собственник не теряет свое право
собственности на передаваемые ценные бумаги. То есть в управление
передается не право, как в предыдущем случае, а сама вещь. Что же касается
объекта договора при передаче в управление бездокументарных ценных бумаг,
то он зависит от того, на каком праве основано владение этими бумагами
учредителем управления.
Согласно ст. 1025 ГК РФ при передаче в доверительное управление ценных
бумаг может быть предусмотрено объединение ценных бумаг, передаваемых в
управление разными людьми. При этом особенности доверительного управления
ценными бумагами определяются законом. До его принятия особенности передачи
в доверительное управление отдельных видов ценных бумаг, в том числе акций,
могут определяться указами Президента РФ.
В доверительное управление может быть передано государственное,
муниципальное и частное имущество. Однако, имущество, находящееся в
хозяйственном ведении унитарного предприятия или оперативном управлении
казенного предприятия либо учреждения, не может быть передано в
доверительное управление. Передача в доверительно управление имущества,
находящегося в хозяйственном ведении или оперативном управлении, на
основании ст. 1013 ГК РФ возможна только после ликвидации юридического лица
– субъекта этого права либо прекращения права хозяйственного ведения или
оперативного управления имуществом и поступления его во владение
собственника по иным, предусмотренным законом основаниям.
Стороны, участвующие в договоре.
Применительно к статьям ГК РФ учреждение доверительной собственности
предусматривает возможность передачи собственником — учредителем управления
имущества в управление другому лицу - доверительному управляющему, в
качестве которого может выступать индивидуальный предприниматель,
коммерческая организация, а в ряде случаев, предусмотренных законом,
гражданин, не являющийся предпринимателем, или некоммерческая организация
(п. 1 ст. 1015 ГК РФ), например, в случаях опеки.
Управление имуществом осуществляется в интересах учредителя управления
или указанного им лица - выгодоприобретателя.
Учредитель управления может выступать одновременно в качестве
выгодоприобретателя.
Учредителем может выступать как единоличный собственник, так и
обладатели имущества на праве общей или совместной собственности. Так ,
супруги, вправе передавать в доверительное управление принадлежащий им на
праве совместной собственности жилой дом. В этих случаях, помимо главы 53
ГК РФ, необходимо руководствоваться также правилами гл. 16 ГК РФ о праве
общей собственности и ст. 35 Семейного кодекса РФ.
Доверительный управляющий
1. Доверительным управляющим может быть индивидуальный
предприниматель или коммерческая организация, за исключением унитарного
предприятия.
В случаях, когда доверительное управление имуществом
осуществляется по основаниям, предусмотренным законом, доверительным
управляющим может быть гражданин, не являющийся предпринимателем,
или некоммерческая организация, за исключением учреждения.
2. Имущество не подлежит передаче в доверительное управление
государственному органу или органу местного самоуправления.
3. Доверительный управляющий не может быть
выгодоприобретателем по договору доверительного управления имуществом.
По общему правилу, передача имущества в доверительное управление –
это передача его в руки профессионала. Таковым в хозяйственном обороте
является предприниматель. Именно он вправе выступить в роли доверительного
управляющего чужим имуществом. (ст. 1015 ГК РФ).
Не исключен вариант, когда собственник либо иное заинтересованное в
получении имущества лицо учредят специальную коммерческую организацию,
которой в дальнейшем будет передано имущество. В зависимости от вида
имущества и характера деятельности будет решаться вопрос о получении
лицензии на занятие такой деятельностью (ст. 49 ГК РФ).
Права и обязанности доверительного управляющего
Исходя, из смысла статьи 1020 ГК РФ можно выделить внутренние (в
отношении с учредителями управления и выгодоприобретателя) и внешние
(взаимоотношения с третьими лицами).
В соответствии с п.4 ст. 209 и п.1 ст. 1012 ГК РФ доверительный
управляющий не имеет право собственности на переданное имущество. Однако в
пределах, предоставленных ему законом и договором, управляющий может
владеть, пользоваться, распоряжаться этим имуществом, в том числе
передавать его в собственность других лиц, сдавать в аренду, отдавать в
залог и т.п.
Распоряжаться недвижимостью управляющий в праве лишь в случаях,
предусмотренных договором.
Права, приобретенные доверительным управляющим в результате действий
по доверительному управлению имуществом, включаются в состав
переданного в доверительное управление имущества. Обязанности, возникшие в
результате таких действий доверительного управляющего, исполняются за счет
этого имущества.
Что касается «внутренних» отношений с учредителем управления, то они
должны быть прописаны в договоре. Общая обязанность управляющего -
проявление должной заботливости об интересах учредителя управления и
выгодоприобретателя, и своевременного предоставления им отчета о своей
деятельности. Основное право - получение вознаграждения и покрытие расходов
по управлению имуществом. Кроме того, управляющий вправе требовать от
учредителя управления реальной передачи его имущества, в т.ч.
государственной регистрации такой передачи. Управляющий вправе любыми
законными способами требовать защиты своих прав, в том числе в спорах с
учредителем управления и выгодоприобретателем.
Ответственность доверительного управляющего
В соответствии со ст. 1020 ГК РФ п.1 ч.2 доверительный управляющий
несет ответственность перед учредителем управления и выгодоприобретателем
без вины. Однако управляющий вправе указать, что убытки возникли вследствие
непреодолимой силы или действий учредителя управления или
выгодоприобретателя. Управляющий несет обязанность возместить убытки
не только учредителю управления, но и выгодоприобретателя - в виде
упущенной выгоды. Ответственность доверительного управляющего по сделкам
с третьими лицами будет зависеть от того, кто выступал в роли
доверительного управляющего - предприниматель, гражданин или некоммерческая
организация (ст.401 ГК РФ). Однако, если управляющий вышел, при совершении
сделок с третьими лицами, за пределы предоставленных ему полномочий, он
несет ответственность своим личным имуществом.
Возможность исполнения таких сделок перед третьими лицами поставлена в
зависимость от субъективного фактора -добросовестного поведения третьих
лиц. Если последним в случае спора удается доказать, что они не знали о
превышении управляющим своих полномочий или об установленных для него
ограничениях, то они могут получить возмещение непосредственно из
имущества, переданного в доверительное управление (п. 3 ст. 1022 ГК РФ).
При этом учредитель управления в порядке регресса взыскивает причиненный
ему ущерб с доверительного управляющего.
Основания прекращения договора
Основания прекращения договора доверительного управления имуществом
закреплены в п. 1 ст. 1024 ГК РФ. К его прекращению могу ,в частности,
привести смерть гражданина или ликвидация юридического лица –
выгодоприобретателей по договору. При этом договор может быть оставлен в
силе по соглашению сторон.
Если выгодоприобретатель откажется от получения выгод по договору, то
это также ведет к его прекращению, если иное не предусмотрено по договору ,
то это также ведет к его прекращению, если иное не предусмотрено в самом
договоре.
В статье 1024 ГК РФ в качестве оснований для прекращения догоора
называются также две формы отказа от договора. Они соответствуют общим
требованиям, которые предъявляются к отказу от исполнения договора п.3 ст.
450 ГК РФ, и представляют собой:
а) отказ доверительного управляющего или учредителя управления от
исполнения договора в связи с невозможностью для доверительного
управляющего осуществлять свои обязанности лично. При этом последний не
вправе требовать выплаты ему вознаграждения за весь срок;
б) отказ учредителя управления от исполнения договора по иным
обстоятельствам, нежели невозможность исполнения договора доверительным
управляющим лично. В этом случае управляющий вправе, при расторжении
договора, потребовать выплаты всей суммы причитающегося ему вознаграждения.
Если договором не предусмотрен другой срок, то уведомление об отказе от
его исполнения должно быть получено другой стороной не позднее трех месяцев
до момента его прекращения. Однако данное правило не распространяется на
отказ от договора выгодоприобретателя, который стороной по договору не
является и вправе отказаться от участия в не ми ранее.
По общему правилу, после прекращения договора имущество, находящееся в
доверительном управлении, должно быть передано учредителю управления –
собственнику. Однако учредитель управления и доверительный управляющий
вправе предусмотреть в договоре иное.
Реферат на тему: Договір постачання
План:
I Поняття і елементи договору постачання.
II Зміст договору постачання.
III Права і обов‘язки сторін. Виконання договору.
IV Відповідальність за договором постачання. Припинення договору
постачання.
V Поняття постачання продукції для державних потреб.
Використана література.
I. ПОНЯННЯ І ЕЛЕМЕНТИ ДОГОВОРУ ПОСТАЧАННЯ
З переходом до ринкової економіки постала проблема збереження
господарських зв‘язків, що склались між виготовлювачами і споживачами на
поставку сировини, матеріалів, енергоресурсів, комплектуючих виробів.
Розрив цих зв‘язків відчутно позначається на поставках товарів для
споживчого ринку. У зв‘язку з цим вживаються заходи щодо стабілізації
установлених і налагодження нових господарських зв‘язків передусім між
підприємствами, розташованими на території України.
Найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських відносин з
постачання продукцією і товарами є договір поставки.
Договір - це основний документ, що визначає права та обов‘язки сторін з
поставок усіх видів товарів.
За договором поставки постачальник, який є підприємцем, зобов‘язується
в обумовлені строки (строк) передати у власність (повне господарське
відання або оперативне управління) покупцеві товар, призначений для
підприємницької діяльності або інших цілей, не пов‘язаних з особистим
(сімейним, домашнім) споживанням, а покупець зобов'язується прийняти товар
і оплатити за нього певну ціну.
Сторонами (суб‘єктами) цього договору є постачальник та покупець, які
займаються підприємницькою діяльністю.
Підприємство - це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг
та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктами підприємницької
діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не
обмежені у правоздатності та дієздатності; юридичні особи усіх форм
власності (ст. 2 закону України "Про підприємництво").
Предметом (об'єктом) договору поставки є товар, який призначається для
підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим
(сімейним, домашнім) споживанням. Ця продукція, призначена для виробничого
споживання (сировина, матеріали, обладнання тощо), або товари, призначені
для продажу на ринку чи для промислової переробки (наприклад, цукор для
кондитерської фабрики).
Договір поставки є консесуальним, двостороннім, оплатним. Як
консесуальний договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами
згоди щодо всіх істотних умов. До згоди сторін прирівнюється і відсутність
належного протягом певного строку реагування постачальника на зроблені
покупцем у протоколі розбіжностей пропозиції щодо умов договору або рішення
арбітражного чи третейського суду з переддоговірного спору у випадках,
передбачених угодою сторін або законодавством. Договір поставки
двосторонній, бо права і відповідні обов‘язки виникають для обох
контрагентів. Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержана
від постачальника продукція оплачується покупцем за погодженими цінами.
Видаючи закони та інші нормативні акти, держава здійснює нормативне
регулювання цих відносин. Наприклад, у сфері поставок діє міждержавна угода
від 20 березня 1992 р. " Про загальні умови поставок товарів між
організаціями держав - учасниць СНД".
Угода про поставки підтверджує загальну вимогу закону щодо письмової
форми договору поставки, але при цьому допускають свободу вибору
учасниками одного з кількох можливих способів оформлення договірних
відносин:
а) складання одного документа, що підписується обома сторонами;
б) прийняття постачальником замовлення покупця до виконання;
в) обмін телеграмами, телетайпограмами, радіограмами або повідомлення за
допомогою факсу.
II. ЗМІСТ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ
Договір поставки може виконувати роль основного документа, що визначає
права та обов‘язки сторін, якщо в ньому чітко і повно викладено необхідні
умови поставки. Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається
укладеним, коли між сторонами в потрібній формі досягнуто згоди за всіма
істотними умовами. В договорі обов‘язково обумовлюється кількість,
номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару,
відвантажувальні та платні реквізити. У разі відсутності цих умов в
договорі він вважається неукладеним.
Що ж до інших умов, як, наприклад, комплектність, порядок
розрахунків. Тощо, то їх може і не бутив конкретному договорі. Проте якщо
на визначенні таких умов у договорі буде наполягати одна із сторін, вони
також набувають значення істотних.
Кількість належних до поставки товарів визначається у договорі на
основі замовлення покупця або через встановлення спеціальних квот
(державного бронювання) на обов‘язковий продаж ресурсів виконавцям
державних замовлень, які мають стратегічне значення і пов‘язані з
підтриманням необхідного рівня обороноздатності країни та її безпеки.
З визначенням кількості належної до поставки продукції тісно
пов‘язане поняття асортименту. Розділ товарів за окремими групами та
співвідношення їх і становлять асортимент.
Види асортименту: груповий - це співвідношення значних груп певної
продукції, обумовленої в договорі; розгорнутий (внутрішньогруповий) -
характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції
більш детальними показниками (за артикулами, фасонами, моделями тощо).
Розгорнута номенклатура належної до поставки продукції визначається в
договорі на основі замовлення покупця.
Однією з істотних умов договору, яка характеризує предмет поставки з
точки зору придатності його до використання за цільовим призначенням, є
умова щодо якості продукції.
Якість продукції - це сукупність властивостей і характеристик, які
відображають рівень новизни, надійність, довговічність, економічність
продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого
призначення потреби споживачів.
Згідно з положенням про поставки продукції та положення про поставки
товарів продукція (товари) можуть відповідати за якістю стандартам,
технічним умовам, іншій документації, що встановлює вимоги до якості
продукції або зразком (еталоном).
Продукція, що імпортується та підлягає обов‘язковій сертифікації на
території України, повинна супроводжуватися сертифікатом, якій підтверджує
відповідність її обов‘язковим вимогам нормативних документів.
У справі забезпечення "належної якості, надійності та довговічності
продукції, призначеної для тривалого користування або зберігання, важливе
місце відводиться гарантійним строкам. За ст. 250 ЦК України гарантійний
строк - це передбачений стандартом, технічними умовами або договором "більш
тривалий, порівняно із загальними строками якісної перевірки, строк для
виявлення покупцем недоліків поставленої продукції". На вимогу покупця
постачальник повинен безплатно виправити недоліки, виявлені протягом
гарантійного строку, або замінити продукцію доброякісною, або повернути
сплачену за неї суму, якщо не доведе, що недоліки виникли в наслідок
порушення покупцем правил користування продукцією, або зберігання її.
Сторони можуть визначати гарантійні строки у договорі, якщо вони не
передбачені нормативними документами, і навіть продовжувати вже встановлені
гарантійні строки.
Характеристика предмету договору поставки іноді пов‘язана із
визначенням комплектності продукції. Продукція повинна поставлятися
комплектно, відповідно до вимог стандартів, технічних умов або
прейскурантів. Якщо комплектність не визначена цими документами, вона в
необхідних випадках обумовлюється договором. У договорі може бути
передбачено поставку продукції з додатковими до комплекту виробами, або без
окремих непотрібних покупцеві виробів, що входять до комплекту (ст. 251 ЦК
України).
До найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство
відносить строки поставки. В договірно-арбітражній практиці строки
поділяють на загальні та окремі. Загальний строк поставки збігається по
суті і строком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком
часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку, передбаченої
договором кількості продукції, то окремі строки визначають поставку
продукції частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Питання
про встановлення окремих строків поставки передане на повний розсуд сторін.
Строки або періоди поставки (квартальні, місячні, декадні тощо)
встановлюються у договорі з урахуванням необхідності безперебійного
постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей
виробництва.
Істотною умовою договору поставки є ціна. Від цін та обсягу
поставки залежить загальна сума договору. Ціни на продукцію а також тару й
упаковку встановлюються в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору
постачальник повинен маркувати продукцію, яку він виготовляє. Крім того, на
упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти товарні
знаки, зареєстровані в установленому порядку. Для забезпечення схоронності
продукції при перевезенні або зберіганні її потрібно поставляти у належній
тарі чи упаковці.
Вимоги щодо якості тари й упаковки визначаються стандартами
технічними умовами або договором.
Крім розглянутих умов, в договорі можуть обумовлюватись порядок
відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та
інші умови поставки.
III. ПРАВА ТА ОБО‘ЯЗКИ СТОРІН. ВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ
Виконання договору поставки полягає в у здійсненні сторонами усіх прав
та виконані ними всіх обов‘язків, що передбачені договором. Відповідно до
ст. 171 ЦК України взаємні зобов'язання за договором повинні виконуватись
одночасно, якщо інше не впливає із закону договору або змісту зобов'язання.
Свій головний обов'язок - передати покупцеві або за його дорученням іншому
підприємцю певну продукцію - постачальник здійснює таким чином: від або
відвантажує продукцію на адресу покупця чи іншої особи, або повідомляє їх
про готовність продукції до здачі. В цьому випадку покупець вибирає
продукцію на складі постачальника і вивозить її своїми чи найманими
засобами і за свій рахунок.
У ст. ст.161, 207, 208 ЦК України зазначено, що зобов‘язання повинні
виконуватися в натурі, належним чином і в установлений строк згідно з
законом договором, а за відсутністю таких вказівок - згідно з вимогами, що
звичайно ставляться. При виконанні договору кожна із сторін повинна зважати
на інтереси іншої сторони, сприяти іншій стороні у виконанні нею своїх
обов‘язків.
Передача продукції місцевому покупцеві має відмінності від
іногородніх поставок.
Основним способом здійснення місцевих поставок є централізована
доставка продукції на склад покупця автотранспортом. Роздрібним
торгівельним організаціям і позаринковим споживачам за прямими договорами
товари довозять підприємства промисловості. У разі централізованих
перевезень навантаження продукції і вивантаження поворотної тари
проводяться силами і засобами постачальника, а вивантаження товарів і
навантаження поворотної тари на складі одержувача - силами і засобами
одержувача і за його рахунок.
У разі іногородніх поставок продукцію здебільшого відправляють
залізничним або водним транспортом вантажною швидкістю або здають установі
зв‘язку для пересилання покупцеві. У договорі може бути передбачено
відвантаження товарів будь-яким видом транспорту або вибірка їх покупцями.
Поставлену відповідно до умов договору продукцію покупець повинен
прийняти й оплатити за встановленими цінами (ч. 1 ст. 245 ЦК України)
продукція, що доставлена транспортною організацією, приймається одержувачем
відповідно до діючих на транспорті правил перевезення вантажів. Остаточна
перевірка відповідності одержаної продукції умовам договору проводиться
одержувачем на його складі за Інструкцією про порядок приймання продукції
виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за
кількістю (від 15 червня 1965 р.) та Інструкцією про порядок приймання
продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання
за якістю 9від 25 квітня 1966 р.).
Якщо під час приймання продукції виявлено недостачу або порушено
умови щодо якості, комплектності тощо, одержувач повинен зупинити перевірку
і забезпечити зберігання одержаної продукції в умовах, які запобігають
погіршенню якості або змішуванню її з іншою однорідною продукцією. Про
порушення, виявлені під час перевірки, складають акт за підписами сторін,
уповноважених на приймання з необхідними документами до нього є підставою
для пред'явлення претензій і позовів у зв'язку з порушенням умов договору.
Реалізація поставленої договором продукції завершується її оплатою
(відповідні кошти надходять на розрахунковий рахунок підприємства-
виготовлювача). Якщо відповідно до чинних правил у розрахунках за продукцію
бере участь підприємство, яке не є стороною за договором, то воно щодо
розрахунків користується правами і несе обов‘язки сторони за договором.
Порядок і форми розрахунків визначаються в договорі відповідно до чинних
банківських правил.
Під час виконання договору поставки може виникнути потреба внести
зміни або доповнення до окремих його умов. Закон забороняє односторонню
відмову від виконання зобов'язання або односторонню зміну умов договору,
крім випадків, передбачених спеціальним законодавством. Сторони можуть
продовжити дію договору на новий строк. Зміна, розірвання або продовження
дії договору оформляються додатковою угодою, яку підписують сторони, чи
шляхом обміну листами, телеграмами.
Положеннями про поставки передбачено випадки, коли покупець має право
в односторонньому порядку відмовитися від виконання договору, попередивши
про це контрагента за один місяць:
а) при поставці продукції з відхиленням за якістю від нормативної
документації;
б) при завищенні постачальником ціни на продукцію тощо.
Покупець може також відмовитися від передбаченої договором продукції
(повністю або частково) за умови, що він повністю відшкодує постачальникові
збитки, спричинені такою відмовою.
IV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОГОВОРОМ ПОСТАЧАННЯ. ПРИПИНЕННЯ ДОГОВОРУ
ПОСТАЧАННЯ
Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів щодо виконання
договорів. Порушення умов договору поставки призводить до невигідних
наслідків для його учасників.
Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору
поставки настає у формі відшкодування збитків і неустойки (штрафу, пені).
За загальним правилом, неустойка у договорі поставки є заліковою, бо збитки
відшкодуються лише в частині, не покриті неустойкою. Лише у випадках
непоставки або поставки продукції неналежної якості чи некомплектної
покупець стягує з постачальника встановлену неустойку, і, крім того,
завдані такою поставкою збитки без зарахування неустойки. Застосування
санкцій є правом (а не обов‘язком) сторони за договором.
Розглянемо наслідки порушення сторонами найголовніших умов договору.
Прострочення поставки або недопоставка - це однотипні правопорушення
бо в разі непоставки прострочено поставку якоїсь частини партії продукції в
обумовлений строк. Уразі прострочення поставки або непоставки постачальник
сплачує покупцеві неустойку, розмір якої залежить від вартості
непоставленої у встановлений строк продукції. Виходячи з принципу реального
виконання зобов'язань (ст. 207, 208 ЦК України), постачальник повинен
поповнити непоставлену кількість продукції , в наступному періоді в межах
строку дії договору, а щодо продукції, яка розподіляється, - з урахуванням
строку дії ліміту (фонду). Поповнення непоставки продукції здійснюється в
асортименті того періоду, в якому вона мала місце, а товарів - в
асортименті наступного строку поставки, якщо іншу номенклатуру (асортимент)
не буде додатково погоджено між сторонами. Покупець має право відмовитись
від продукції, поставку якої прострочено, якщо інше не передбачено в
договорі. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення
покупця, останній повинен прийняти і оплатити.
Зазначена вище неустойка за непоставку або прострочення поставки
стягається одноразово. Це означає, що обсяг непоставленої продукції не
враховується при визначенні розміру неустойки за такі самі порушення в
наступних здавальних періодах.
Серйозним порушенням договірної дисципліни при поставках є відхилення
виготовлювача від вимог щодо якості продукції. Дуже часто в продукції
виявляються дефекти. Які можна й економічно доцільно усунути в місці її
одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача протягом
20 днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або
договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач
відшкодовує йому понесені витрати. Якщо дефекти усунуто виготовлювачем в
обумовлений строк, а також якщо покупець не вимагав їх усунення, майнові
відповідальності у вигляді штрафів постачальник не несе.
Якщо якість продукції не відповідає стандарту, технічним умовам,
іншим нормативним документам, зразкам або умовам договору : покупець має
право відмовитись від прийняття та оплати продукції, а якщо вона вже
оплачена, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум і
заміни продукції на доброякісну. За це порушення договору виготовлювач
сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 % вартості продукції неналежної
якості. Разом з тим, покупець має право прийняти зазначену продукцію за
договірною ціною або для реалізації на комісійних засадах.
У разі поставки продукції, яка відповідає нормативній документації,
але виявиться нижчого сорту, ніж зазначено в документі, що посвідчує
якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для
продукції відповідного сорту (якості) або відмовитись від прийняття
продукції. Одержавши від покупця повідомлення про відмову від продукції
недоброякісної або нижчого сорту, виготовлювач повинен протягом 10 днів, а
щодо продукції, яка швидко псується, протягом 24 годин розпорядитися нею.
Якщо виготовлювач у зазначені строки не розпорядився продукцією, покупець
може реалізувати її на місці або повернути виготовлювачеві. Продукція. Яка
швидко псується в усіх випадках підлягає реалізації на місці. У разі
відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за
цільовим призначенням вона не зараховується у виконання зобов‘язань за
договором поставки (п. 41,59 Положення про поставки продукції; п. 34,52
Положення про поставки товарів).
Серйозним правопорушенням є поставка некомплектної продукції.
В цьому разі на вимогу покупця виготовлювач повинен доукомплектувати
продукцію або замінити її комплектною у 20-денний строк після одержання
такої вимоги, якщо інший строк не передбачено угодою сторін. До виконання
цієї вимоги покупець може не оплачувати некомплектну продукцію, а якщо вона
вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. У разі, коли виготовлювач
в обумовлений строк не укомплектує продукцію або не замінить ї на
комплектну, покупець може відмовитись від продукції і стягнути з
виготовлювача штраф у розмірі 20 % її вартості, виключаючи і вартість
частин, яких не вистачає (п. 42,59 Положення поставки продукції; п. 35,52
Положення поставки товарів).
Положення про поставки передбачають майнові санкції також за
порушення постачальником інших умов договору: за незалежне маркування й
упаковку; за поставку продукції без застосування засобів пакетування або
тари - обладнання тощо.
За договором поставки певні права і обов'язки має і покупець. Він
зокрема, повинен прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами.
Якщо без згоди покупця поставлено продукцію не передбачену договором, або з
порушенням умов договору, або при відсутності договору, він має право
відмовитись від прийняття її для використання і від оплати. В цих випадках
продукція приймається на відповідальне зберігання покупця, а у випадках,
визначених транспортним законодавством, покупець може відмовитись від
приймання продукції від органів транспорту.
Важливим обов'язком покупця є своєчасна і повна оплата замовленої
продукції. Розрахунки між суб‘єктами господарської діяльності за поставки
продукції, здійснюються переважно шляхом попередньої оплати, якщо інша
форма розрахунків не обумовлена угодою сторін. За несвоєчасну сплату
заборгованості підприємства-боржники сплачують на користь кредиторів, крім
суми заборгованості, пеню в розмірі 2 % від суми заборгованості за кожний
день прострочення платежу в розмірі, визначеному законом, якщо інший розмір
пені не передбачено угодою сторін. Сплачена при цьому пеня відноситься на
результати фінансової діяльності підприємства-боржника. Покупець відповідає
також за прострочення. Повернення тари, засобів пакетування та деякі інші
порушення договору.
За положенням про поставки продукції (п.74) та положенням про
поставки товарів (п. 65) сторонам надається можливість передбачити у
договорі відшкодування збитків у твердій сумі, яка полягає стягненню в разі
неналежного виконання контрагентом зобов‘язання. Тоді позивачеві, не
потрібно доводити фактичний розмір нанесених збитків.
V. ПОСТАВКА ПРОДУКЦІЇ ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ ПОТРЕБ
Відповідно закону України від 22.12.1995 р. "Про поставки продукції
для державних потреб" задоволення потреб у продукції, необхідної для
вирішення соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності
країни та її безпеки, забезпечення функціонування органів виконавчої влади
та інше здійснюється за допомогою державних замовлень та укладених на їх
основі державних контрактів (договорів). Державними замовниками виступають
міністерства. Інші органи державної влади, а також державні установи й
організації, які уповноваженні Урядом укладати державні контракти з
виконавцями державного замовлення і яким наділені для цієї мети кошти з
державного бюджету. Виконавцями державного замовлення можуть бути суб‘єкти
господарської діяльності України будь-яких форм власності. Для виконавців
державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній
власності (державних підприємств, акціонерних товариств, у статутному фонді
яких контрольний пакет акцій належить державі. Орендних підприємств,
заснованих на державній власності), а також для суб‘єктів господарської
діяльності усіх форм власності - монополістів на відповідному ринку
продукції - державні замовлення на поставку продукції є обов‘язковими. Якщо
виконання такого замовлення не викликає у них збитків.
Виконана література:
1. Цивільне право О.А. Підопригора, Вентурі. К, 1997 р.
2. Радянське цивільне право. Ч. 2. /під редакцією професора В.Ф.Маслова і
А.А. Пушкіна. К,1983 р.
3. Закон Україні " Про поставки продукції для державних потреб" від 22
грудня 1995р. № 0493-95 ВВР № 3/1996 р.
| |
