|
Реферат: Система варн у стародавній Індії (Искусство и культура)
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ
Контрольна робота з предмету
“Історія держави та права зарубіжних країн”
Виконала:
студентка групи ПБЗ – 13
Коваленко Людмила
Ірпінь 2002
Тема 1. Система варн у стародавній Індії
1. Суть ділення на варни. Їх загальна характеристика.
У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена
цивілізація. Ранньокласове суспільство існувало в Індії ще в III тис. до
н.е. і було ровесником цивілізації Стародавніх Єгипту і Шумеру.
Новий період в історії Стародавньої Індії пов'язаний із вторгненням на
її територію стародавньоіранських племен і аріїв - племен білої раси. За
зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від
корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та
жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали
від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не
одне століття.
З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами.
Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві
визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка
вважалися релігійним і моральним обов'язком усіх родичів потерпілого.
Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.
Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об'єднували
представників однієї професії, і були сімейні общини родичів. Були сангхи,
що об'єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв
виборний староста.
Давня пам'ятка літератури та історії "Ригведа" (II ст. до н.е.) дає
певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав
військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися
музикою, любили поезією.
Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь
алкогольної рідини - сома. У "Ригведі" написано, що їхнє головне божество
Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до
пияцтва.
Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей
за варнами - замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав
місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість
жителів набула найзавершенішою форми.
Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували
панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної
нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати
знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних
одноплемінників.
Про походження вари існує багато версій. Більшість учених пов'язує їх
виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі
виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.
Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про
позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст.
87 - 91; 142; 267 - 268;
270; 279). Від цього залежало навіть ім'я, яке йому давали з народженням,
одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до
іншої в принципі був неможливим.
До вищих варнів належали "двічі народжені"- брахмани, кшатрії, вайшьї.
Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і
ритуали. Пізніше з'явилась пригнічена варна - шудри, "раз народжені".
Існування варн пізніше було закріплено у пам'ятці права Стародавньої Індії
-Законах Ману.
2. Положення окремих варн.
Перша варна - найпривілейованіша - брахмани. Вони ніби виникли з вуст -
"найчистішої"" частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало
не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати
священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя.
Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися
їхньою власністю. "Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, - записано в
законах Ману, -
то може загинути, як корова в трясовині". Вбивство брахмана вважалося
найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим
привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни.
Право закріплювало привілеї "благородних" станів. Брахман, як і інші
"двічі народжені", досягнувши 8 років, проходив обряд посвячення в "двічі
народжені". Після завершення курсу навчання у наставника йому належало
одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням,
здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і
побачивши онуків, брахман, доживши до сивого волосся, повинен був стати
самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього
земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.
Етика зобов'язувала брахмана показувати приклад у виконанні релігійних
обрядів, уміти уважно слухати інших, говорити правду або мовчати,
дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати
всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли займатися
навіть землеробством, "адже дерево із залізним наконечником ранить землю (й
істоти), що живуть в землі".
Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілесних покарань.
Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання
різноманітних державних доручень, не пов'язаних з військовою справою.
Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За
Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до
приходу інших міністрів та радників.
Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх
підлеглих (брахманів), то його "необхідно було вбити як скажену собаку".
Подібна стаття дуже рідкісна в історії права, їй немає аналогів.
Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, перебували в царському
суді.
Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахманами, між ними
точилась боротьба за вплив і владу.
У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за
рахунок пророкування, відведення несприятливих наслідків від тих, хто не
дотримувався ритуалів.
Друга варна - кшатрії (раджанья), "створені з рук бога". Вони становили
основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В
їх руках була реальна влада військова і матеріальна могутність. Майже всі
царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов'язувала до співробітництва
брахманів і кшатріїв. Царі - прибічники брахманів - переслідували кшатріїв.
доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відповідали тим же.
Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них
покинули військову службу, перетворились на ремісників і крамарів.
Третя варна - вайшьї, "створені із стегон бога", - займалися
землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися
покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось
ополчення, вони сплачували основну мису податків. Тільки окремі вайшьї були
багаті, посідали високе становище в суспільстві.
Четверта варна - шудри, "створені із ступнів бога". Вони не проходили
обряду посвячення, їхнім головним обов'язком було служіння "двічі
народженим". Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його
недоношений одяг. Вій не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс
таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри становили основну
масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство,
оскільки це могло "утискувати брахманів". За образу брахмана шудрі могли
відрізати язика.
Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя,
переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шудри не були прикріплені до землі.
Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем. Так, у III
ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який створив сильне,
добре організоване військо. Навіть Олександр Македонський ухилився від
битви із цим царем. Багато царів, які
намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник імперії Маур'їв
Чандрагупта лише в результаті війни переміг Аграмеса.
Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати
професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв
переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.
З часом між ваншьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними
ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, прибиральники нечистот. Були "чисті"
і "нечисті" касти.
3. Відображення системи варн у праві Стародавньої Індії.
Про неоднорідність варни шудр свідчить те, що до шудрам у міру
посилення кастового розподілу стали відносити знедолені, «недоторкані»
касти, що виконують саму принизливу роботу. У «Законах Ману» згадуються
особи, «знехтувані навіть для знедолених». «Недоторкані» касти,
дискримінувалися і як шудри, і як «недоторканим». «Недоторканим»
заборонялося відвідувати індуські храми, загальні водойми, місця кремації,
магазини, що відвідувалися членами інших каст. Обмеження правоздатності
«недоторканих» у колоніальних судах порозумівалося широким визнанням
«кастової автономії», що забороняє втручання уряду в кастові відносини. У
ряді князівств існували окремі суди для «недоторканих», діти «недоторканих»
не могли відвідувати школи, де училися діти з інших каст.
У староіндійських текстах міститься разюча кількість прикладів
об'єднання жінок і шудр в одну категорію. Вони маються й у ранній
літературі типу брахман, і в більш пізніх текстах, таких, як смрити і
пурани. Наприклад, у спокуту гріха убивства, будь те убивство шудри чи
жінки, накладалися однакове покаяння й однаковий штраф. Ні жінка, ні шудра
не вважалися здатними зробити що-небудь гарне. «Шатапатха-брахмана»
попереджає, що при навчанні учнів ритуалу праварджя вчителю не можна
дивитися на жінку, шудру, собаку і птаха шакуни, тому що усі вони брехливі.
Дуже важливі зведення «Артхашастри» про положення шудр. У главі,
присвяченій зовнішній політиці, рекомендується здобувати такі землі,
населення яких переважно відноситься до нижчої варни - авараварнапрая,
оскільки з таких земель цар зможе одержувати усі види доходів-податей -
бхога. Нижча варна була основним податним станом. Це цілком підтверджується
і матеріалами глави про основи держави, де ідеальної визнається місцевість
- джанапада, жителі якої здебільшого - представники тієї ж варни. У главі
про пристрій джанапады рекомендується заселяти її головним чином
хліборобами, шудрами - шудракаршакапрая.
Кшатрии і брахмани стали виділяти себе з загальної маси населення на
тім підставі, що вони володіють худобою, зерном, грошима, а також рабами,
але малися також бідні брахмани і кшатрии, що не відрізнялися по положенню
від бідних вайшьев. В міру консолідації вищих варн - брахманів і кшатриев
складався особливий порядок регулярних відрахувань від
сільськогосподарського продукту - болю. Податок йшов на зміст брахманів і
кшатриев. Люди, що входили в три вищі варна, були ритуально відділені від
тих, хто входив у четверту варну. В наявності глибока соціально діюча
ступінь поділу, коли праця фізичний відокремлювався від розумового,
матеріальний від духовного, продуктивний від управлінського. В основі цієї
першої, тричленної диференціації староіндійського суспільства лежав поділ
праці, ті основи соціально-економічної нерівності, експлуатації родовою
аристократією простого народу. Вага покарання за здійснення тих чи інших
злочинів визначається в дхармашастрах у строгій відповідності з
приналежністю до тієї чи іншої варни. Заборонявся перехід з однієї варни в
іншу.
Обмежувалася можливість змішаних шлюбів. Дхармашастри закріплюють
чіткі релігійно-правові границі між брахманами, кшатриями, вайшьями і
шудрами, засновані на численних релігійно-ритуальних обмеженнях, заборонах,
розпорядженнях. Для кожної варни була сформульована своя дхарма, закон
способу життя. Державне керування залишалося у веденні двох перших варн.
Цілі глави дхармашастр присвячені твердої регламентації поводження людей,
їхнього спілкування один з одним, із представниками так званих
«недоторканих» каст, що стоять поза варн індійським суспільством, ритуалам
«очищення» від «забруднення» при такім спілкуванні. Ступінь покарання за
здійснення тих чи інших злочинів визначається в дхармашастрах у строгій
відповідності з приналежністю до тієї чи іншої варни. Закріплені правом
границі варн найчастіше відображали фактичне положення індивіда в системі
суспільного виробництва і розподілу, безпосередньо зв'язаного з його
відношенням до власності на землю: державну й общинну.
Двонародженні отримували право вивчати веди і покладати, на себе
«священний шнур», у той час як четвертий стан, шудры, цього права були
позбавлені. Долею, цих останніх стало служіння трьом вищим варнам, як і
рабів найманих робітників.
Посилення майнової диференціації в другій половині 1 тисячоріччя до
н.е. усі частіше стало виявлятися в розбіжності варнового статусу і
фактично займаного людиною місця в суспільстві. У Законах Ману можна знайти
згадування про брахманів, що пасуть худобу, брахманах-ремісниках, акторах,
слугах, до яких пропонується відноситися «як до шудр».
У буддійській і джайнистской літературі стародавності описується
високе положення багатих купців, що, усупереч розпорядженням дхармашастр,
зараховувалися до варни кшатриєв, користалися великою владою, у тому числі
й у суді.
Люди нижчих варн не можуть свідчити проти людей вищих варн. Показання
«рабів, родичів і дітей» «ненадійні», і тому краще до них не прибігати. При
розбіжності між відмінним і гарним свідком перевага повинна бути віддана
показанням відмінного і т.д.
В оцінці показань свідка панує критерій якості свідка. Це неминуче для
суспільства, розділеного на різко відмежовані касти. Свідка собі ніхто не
готує: їм стають випадково. Але щоб шудра був свідком у справі «вищого»,
вважалося неприпустимим. Звідси формальна оцінка доказів. Важливо не
стільки те, що говориться, скільки те, хто говорить.
Пізніше, унаслідок падіння ролі вільних общинників у суспільному житті
вайш’ї стали мало відрізнятися від шудр і лінія роздягнула стала проходити
вже між знаттю - брахманами і кшатриями, з одного боку, і простолюдом -
вайшьями і шудрами - з іншої.
Традиційне індуське право розглядало варни як ендогамні групи, при
цьому допускалися шлюби, коли чоловік належав до більш високої варни, чим
жінка. Анулома - шлюб чоловіка більш високої чи касти варни з жінкою більш
низької чи касти варни - був одним з найважливіших елементів у системі варн
і пізнішій системі кастового суспільства. Визнання шлюбів анулома приводило
до визнання правом «змішаних каст», таких, як амбаштха, нишада, угра. У
процесі свого розвитку індуське право змінювало відношення до шлюбів
анулома. Ранні дхармашастры більш ліберально відносилися до шлюбів
чоловіків вищих варн із жінками нижчих, чим пізніші. Грубим порушенням
правил варнового суспільства завжди вважалися шлюби пратилома, коли чоловік
з більш низької чи варни касти, женився на жінці більш високої варни чи
касти.
По «Законах Ману» вайшьям і шудрам, не повинне було дозволяти
відхилятися від запропонованих їм функцій, тому що в противному випадку у
світі запанував би хаос. Звідси в древніх текстах робився природний
висновок про те, що кшатрии не можуть благоденствувати без підтримки
брахманів, а брахмани - без підтримки кшатриєв. Тільки в союзі один з одним
можуть вони процвітати і правити світом.
Таким чином, усередині кожної варни розвивалася соціальна нерівність,
розподіл на експлуатованих і визискувачів, але кастові, общинні,
великородинні границі, скріплені правом, релігією, стримували їхнє злиття в
єдину класову спільність. Це і створювало особливу строкатість станово-
класової соціальної структури Древньої Індії.
Ослаблення варнової замкнутості в цілому всієї системи і спроби
зміцнити варнові перегородки в пізніх дхармашастрах були наслідком
перебудови станово-класового розподілу раннє середньовічного суспільства в
Індії. У цій перебудові не останнє місце зайняла нова соціальна форма, що
розвивається - каста. В одній з пізніх глав «Законів Ману» згадується 61
каста, а в «Брахмавайварта -пуране» - більш ста. На думку деяких авторів
усе це були головним чином племена, перетворені в касти.
Використана література:
1. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі,
1995. стр. 92-95
2. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994 стр. 8-
29.
3. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ,
1995, стр. 23-58.
4. Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000, стр.
19-25.
5. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001.
Ч.1. стр. 18-69.
Реферат на тему: Скульптура
ВВЕДЕНИЕ: СКУЛЬПТУРА - ВИД ИЗОБРАЗИТЕЛЬНОГО ИСКУССТВА
Скульптура (лат. sculptura, от sculpo - высекаю, вырезаю), ваяние,
пластика (греч. plastike, от plasso - леплю), вид изобразительного
искусства, основанный на принципе объёмного, физически трёхмерного
изображения предмета. Как правило, объект изображения в скульптуре -
человек, реже - животные (анималистический жанр), ещё реже - природа
(пейзаж) и вещи (натюрморт). Постановка фигуры в пространстве, передача её
движения, позы, жеста, светотеневая моделировка, усиливающая рельефность
формы, архитектоническая организация объёма, зрительный эффект его массы,
весовых отношений, выбор пропорций, специфических в каждом случае характер
силуэта являются главными выразительными средствами С. Объёмная
скульптурная форма строится в реальном пространстве по законам гармонии,
ритма, равновесия, взаимодействия с окружающей архитектурной или природной
средой и на основе наблюдённых в натуре анатомических (структурных)
особенностей той или иной модели.
Различают две основные разновидности скульптуры: круглую скульптуру,
которая свободно размещается в пространстве, и рельеф, где изображение
располагается на плоскости, образующей его фон. К произведениям круглой
скульптуры, обычно требующей кругового обзора, относятся: статуя (фигура в
рост), группа (две или несколько фигур, составляющих единое целое),
статуэтка (фигура, значительные меньшая натуральной величины), торс
(изображение человеческого туловища), бюст (погрудное изображение человека)
и т. д. Формы рельефа варьируются в зависимости от его назначения и
положения на архитектурной плоскости (фриз, фронтонная композиция, плафон и
т. д.). По высоте и глубине изображения рельефы подразделяются на низкие -
барельеф, высокие - горельеф, углублённые и контррельефы.
По содержанию и функциям скульптура делится на монументально-декоративную,
станковую и так называемую скульптуру малых форм. Хотя эти разновидности
скульптуры развиваются в тесном взаимодействии, у каждой из них есть свои
особенности. Монументально-декоративная
Скульптура рассчитана на конкретное архитектурно-пространственное
или природное окружение. Она носит ярко выраженный общественный характер,
адресуется к массам зрителей, размещается прежде всего в общественных
местах - на улицах и площадях города, в парках, на фасадах и в интерьерах
общественных сооружений. Монументально-декоративная скульптура призвана
конкретизировать архитектурный образ, дополнять выразительность
архитектурных форм новыми оттенками. Способность монументально-декоративной
скульптуры решать большие идейно-образные задачи с особой полнотой
раскрывается в произведениях, которые называют монументальными и к которым
обычно относят городские памятники, монументы, мемориальные сооружения.
Величавость форм и долговечность материала соединяются в них с
приподнятостью образного строя, широтой обобщения.
Станковая скульптура, прямо не связанная с архитектурой, носит более
интимный характер. Залы выставок, музеев, жилые интерьеры, где её можно
рассматривать вблизи и во всех деталях, являются обычной её средой. Тем
самым определяются особенности пластического языка скульптуры, её размеры,
излюбленные жанры (портрет, бытовой жанр, ню, анималистический жанр).
Станковой скульптуре в большей мере, чем монументально-декоративной,
присущи интерес к внутреннему миру человека, тонкий психологизм,
повествовательность.
Скульптура малых форм включает широкий круг произведений, предназначенных
преимущественно для жилого интерьера, и во многом смыкается с декоративно-
прикладным искусством. К скульптуре малых форм принадлежат также монеты,
медали и геммы.
Назначение и содержание скульптурного произведения определяют характер его
пластической структуры, а она, в свою очередь, влияет на выбор
скульптурного материала. От природных особенностей и способов обработки
последнего во многом зависит техника скульптуры. Мягкие вещества (глина,
воск, пластилин и т. п.) служат для лепки; при этом наиболее
употребительными инструментами служат проволочные кольца и стеки. Твёрдые
вещества (различные породы камня, дерева и др.) обрабатываются путём рубки
(высекания) или резьбы, удаления ненужных частей материала и постепенного
высвобождения как бы скрытой в нём объёмной формы; для обработки каменного
блока применяются молоток (киянка) и набор металлических инструментов
(шпунт, скарпель, троянка и др.), для обработки дерева - преимущественно
фасонные стамески и свёрла. Вещества, способные переходить из жидкого
состояния в твёрдое (различные металлы, гипс, бетон, пластмасса и т. п.),
служат для отливки произведений скульптуры при помощи специально
изготовленных форм. Для воспроизведения скульптуры в металле прибегают
также к гальванопластике. В нерасплавленном виде металл для скульптуры
обрабатывается посредством ковки и чеканки. Для создания керамических
скульптур употребляются особые сорта глины, которая обычно покрывается
росписью или цветной глазурью и обжигается в специальных печах. Цвет в
скульптуре встречается с давних пор: хорошо известна раскрашенная
скульптура античности, средних веков, Возрождения, барокко. Скульпторы 19-
20 вв. обычно довольствуются естественным цветом материала, прибегая в
необходимых случаях лишь к его однотонной подкраске, тонировке. Однако опыт
1950-60-х гг. свидетельствует о вновь пробудившемся интересе к полихромной
скульптурой. Схематически процесс создания скульптурного произведения можно
расчленить на ряд этапов:
лепка (из пластилина или глины) эскиза и этюдов с натуры;
изготовление каркаса для крупой скульптуры или щита для рельефа (железные
стержни, проволока, гвозди, дерево); работа на вращающемся станке или
вертикально укрепленном щите над моделью в заданном размере; превращение
глиняной модели в гипсовую с помощью "чёрной" или "кусковой" формы; её
перевод в твёрдый материал (камень или дерево) с использованием
пунктировальной машины и соответствующей техники обработки или отливка из
металла с последующей чеканкой; платинировка или подкраска изваяния.
Известны также произведения скульптуры, созданные из твёрдых материалов
(мрамор, дерево) без предварительной лепки глиняного оригинала (т. н.
техника taille directe, т. е. прямой рубки, требующая исключительного
мастерства)
ИСТОРИЯ РАЗВИТИЯ СКУЛЬПТУРЫ
Возникновение скульптуры, относящееся к первобытной эпохе,
непосредственно связано с трудовой деятельностью человека и магическим
верованиями. В палеолитических стоянках, открытых во многих странах
(Монтеспан во Франции, Виллендорф в Австрии, Мальта и Буреть в Советском
Союзе и др.), обнаружены разнообразные скульптурные изображения животных и
женщин - прародительниц рода, к которым принадлежат и т. н.
палеолитические Венеры. Ещё шире круг неолитических скульптурных
памятников. Круглая скульптура, обычно небольших размеров, резалась из
мягких пород камня, из кости и дерева; рельефы исполнялись на каменных
пластинах и стенах пещер. Скульптура часто служила средством украшения
утвари, орудий труда и охоты, использовалась в качестве амулетов. Примером
поздней неолитической и энеолитической скульптуры на территории СССР
являются трипольская керамическая пластика, крупные каменные изображения
людей ("каменные бабы"), скульптурные украшения из бронзы, золота, серебра
и др. Хотя для первобытной С. типична упрощённость форм, она нередко
отличается остротой жизненных наблюдений и яркой пластической
выразительностью. Дальнейшее развитие скульптура получила в период
разложения первобытнообщинного строя, в связи с ростом разделения труда и
технологическим прогрессом; ярчайшие памятники этого этапа - скифские
золотые рельефы, терракотовые головы культуры Нок, типологически
многообразная деревянная резная скульптура океанийцев.
В искусстве рабовладельческого общества скульптура выделилась как особый
род деятельности, имеющий специфические задачи и своих мастеров.
Скульптура древневосточных государств, которая служила выражению
всеобъемлющей идеи деспотизма, увековечению строгой общественной иерархии,
прославлению власти богов и царей, заключала в себе имеющее объективную
общечеловеческую ценность влечение к значительному и совершенному. Такова
скульптура Древнего Египта: огромные неподвижные сфинксы, полные величия;
статуи фараонов и их жён, портреты вельмож, с каноническими позами и
фронтальным построением по принципу симметрии и равновесия; колоссальные
рельефы на стенах гробниц и храмов и мелкая пластика, связанные с
заупокойным культом. Сходными путями развивалась скульптура других
древневосточных деспотий - Шумера, Аккада, Вавилонии, Ассирии.
Иной, гуманистический характер носит скульптура Древней Греции и отчасти
Древнего Рима, обращенная к массе свободных граждан и во многом
сохраняющая связь с античной мифологией. В образах богов и героев, атлетов
и воинов скульпторы Древней Греции воплощают идеал гармонично развитой
личности, утверждают свои этические и эстетические представления. На смену
наивно-целостной, пластически-обобщённой, но несколько скованной
скульптуре периода архаики приходит гибкая, расчленённая, основанная на
точном знании анатомии скульптура классики, выдвинувшая таких крупных
мастеров, как Мирон, Фидий, Поликлет, Скопас, Прякситель, Лисипп.
Реалистический характер древнегреческих статуй и рельефов (нередко
связанных с культовой архитектурой), надгробных стел, бронзовых и
терракотовых статуэток наглядно проявляется в высоком мастерстве
изображения обнажённого или задрапированного человеческого тела.
Сформулировать законы его пропорциональности на основе математических
расчётов попытался Поликлет в теоретическом сочинении "Канон". В
древнегреческой скульптуре верность действительности, жизненная
выразительность форм сочетаются с идеальной обобщенностью образа. В период
эллинизма гражданственный пафос и архитектоническая ясность классической
скульптуры сменяются драматической патетикой, бурными контрастами света и
тени; образ обретает заметно большую степень индивидуализации. Реализм
древнеримской скульптуры особенно полно раскрылся в искусстве портрета,
поражающего остротой индивидуальной и социальной обрисовки характеров.
Получил развитие рельеф с историко-повествовательными сюжетами, украшающий
триумфальные колонны и арки; сложился тип конного памятника (статуя Марка
Аврелия, впоследствии установленная Микеланджело на площадь Капитолия в
Риме).
Христианская религия как основная форма миросозерцания во многом
определила характер европейской скульптуры средних веков. Как необходимое
звено скульптура входит в архитектурную ткань романских соборов,
подчиняясь суровой торжественности их тектонического строя. В искусстве
готики, где рельефы и статуи апостолов, пророков, святых, фантастических
существ, а порой и реальных лиц буквально заполняют порталы соборов,
галереи верхних ярусов, ниши башенок и выступы карнизов, скульптура играет
особенно заметную роль. Она как бы "очеловечивает" архитектуру, усиливает
её духовную насыщенность. В Древней Руси высокого уровня достигло
искусство рельефа (киевские шиферные рельефы, убранство владимиро-
суздальских храмов). В средние века скульптура получила широкое развитие в
странах Среднего и Дальнего Востока; особенно велико мировое
художественное значение скульптуры Индии, Индонезии, Индокитая,
монументальной по характеру, сочетающей мощь построения объёмов с
чувственной изысканностью моделировки.
В 13-16 вв. западно-европейская скульптура, постепенно освобождаясь от
религиозно-мистического содержания, переходит к более непосредственному
изображению жизни. Раньше, чем в скульптуре других стран, во 2-й половине
13 - начала 14 вв. новые, реалистические тенденции проявились в скульптуре
Италии (Никколо Пизано и другие скульпторы Проторенессанса). В 15-16 вв.
итальянская скульптура, опираясь на античную традицию, всё больше тяготеет
к выражению идеалов ренессансного гуманизма. Воплощение ярких человеческих
характеров, проникнутых духом жизнеутверждения, становится её главной
задачей (творчество Донагелло, Л. Гиберти, Верроккьо, Луки делла Роббиа,
Якопо делла Кверча и др.). Был сделан важный шаг вперёд в создании
свободно стоящих (т. е. относительно независимых от архитектуры) статуй, в
решении проблем памятника в городском ансамбле, многопланового рельефа.
Совершенствуется техника бронзового литья, чеканки, используется в С.
техника майолики. Одной из вершин искусства Возрождения явились
скульптурные произведения Микеланджело, полные титанической мощи и
напряжённого драматизма. Преимущественный интерес к декоративным задачам
отличает скульпторов маньеризма (Б. Челлини и др.). Из скульпторов
Возрождения в других странах приобрели известность Клаус Слютер
(Бургундия), Ж. Гужон и Ж. Пилон (Франция), М. Пахер (Австрия), П. Фишер и
Т. Рименшнейдер (Германия). В скульптуре барокко ренессансная гармония и
ясность уступают место стихии изменчивых форм, подчёркнуто динамичных,
нередко исполненных торжественной пышности. Стремительно нарастают
декоративные тенденции: скульптура буквально сплетается с архитектурой
церквей, дворцов, фонтанов, парков. В эпоху барокко создаются также
многочисленные парадные портреты и памятники. Крупнейшие представители
скульптуры барокко - Л. Бернини в Италии, А. Шлютер в Германии, П. Пюже во
Франции, где в тесной связи с барокко развивается классицизм (черты обоих
стилей переплелись в творчестве Ф. Жирардона, А. Куазевокса и др.).
Принципы классицизма, заново осмысленные в эпоху Просвещения, сыграли
важную роль в развитии западно-европейской скульптуры 2-й половины 18 - 1-
й трети 19 вв., в которой наряду с историческими, мифологическими и
аллегорическими темами большое значение приобрели портретные задачи (Ж. Б.
Пигаль, Э. М. Фальконе, Ж. А. Гудон во Франции, А. Канова в Италии, Б.
Торвальдсен в Дании).
В русской скульптуре с начала 18 в. совершается переход от средневековых
религиозных форм к светским; развиваясь в русле общеевропейских стилей -
барокко и классицизма, она сочетает пафос утверждения новой
государственности, а затем и просветительских гражданских идеалов с
осознанием новооткрытой пластической красоты реального мира.
Величественным символом определившихся в петровскую эпоху новых
исторических устремлений России стал памятником Петру I в Петербурге
работы Э. М. Фальконе. Прекрасные образцы парковой монументально-
декоративной скульптуры, деревянной резьбы, парадного портрета появляются
уже в 1-й половине 18 в. (Б. К. Растрелли и др.). Во 2-й половине 18 - 1-й
половине 19 вв. складывается академическая школа русской скульптуры,
которую представляет плеяда выдающихся мастеров. Патриотический пафос,
величавость и классическая ясность образов характеризуют творчество Ф. И.
Шубина, М. И. Козловского, Ф. Ф. Щедрина, И. П. Мартоса, В. И. Демута-
Малиновского, С. С. Пименова. Тесная связь с архитектурой, равноправное
положение в синтезе с ней, обобщенность образного строя типичны для
скульптуры классицизма. В 1830-40-е гг. в русской скульптуре всё больше
проступает стремление к исторической конкретности образа (Б. И.
Орловский), к жанровой характерности (П. К. Клодт, Н. С. Пименов).
Во 2-й половине 19 в. в русской и западно-европейской скульптуре находит
отражение общий процесс демократизации искусства. Классицизму, который
теперь перерождается в салонное искусство, противостоит реалистическое
движение с его открыто выраженной социальной направленностью, признанием
повседневной жизни, достойной внимания художника, обращением к теме труда,
к проблемам общественной морали (Ж. Далу во Франции, К. Менье в Бельгии и
др.). Реалистическая русская скульптура 2-й половины 19 в. развивается под
сильным влиянием живописи передвижников. Характерная для последних глубина
размышлений над историческими судьбами родины отличает и скульптурное
творчество М. М. Антокольского. В скульптуре утверждаются сюжеты, взятые
из современной жизни, крестьянская тема (Ф. Ф. Каменский, М. А. Чижов, В.
А. Беклемишев, Е. А. Лансере).
В реалистическом искусстве 2-й половины 19 в. уход многих мастеров от
прогрессивных общественных идей стал одной из причин упадка монументально-
декоративной скульптуры. Другими его причинами были исторически неизбежная
в условиях развитого капитализма утрата скульптурой возможности выражать
общезначимые идеалы, нарушение стилистических связей скульптуры с
архитектурой, распространение натуралистических течений. Попытки
преодоления кризиса типичны для С. конца 19 - начала 20 вв. В поисках
устойчивых духовных и эстетических жизненных ценностей она развивалась
разнообразными путями (импрессионизм, неоклассицизм, экспрессионизм и т.
д.). Мощное воздействие на все национальные школы оказывает глубоко
проникающее в жизнь и в законы реалистической пластики творчество О.
Родена, А. Майоля, Э. А. Бурделя во Франции, Э. Барлаха в Германии, И.
Мештровича в Хорватии. Выражением прогрессивных тенденций русской С. этого
периода становится искусство С. М. Волнухина, И. Я. Гинцбурга, П. П.
Трубецкого, А. С. Голубкиной, С. Т. Коненкова, А. Т. Матвеева, Н. А.
Андреева. Вместе с обновлением содержания меняется и художественный язык
скульптуры, повышается значение пластически-выразительной формы.
В условиях кризиса буржуазной культуры в 20 в. развитие скульптура
принимает противоречивый характер и зачастую связано с различными
модернистскими течениями и формалистическими экспериментами кубизма (А. П.
Архипенко, А. Лоран), конструктивизма (Н. Габо, А. Певзнер), сюрреализма
(Х. Арп, А. Джакометти), абстрактного искусства (А. Колдер) и т. п.
Модернистские тенденции в С., порывающие с национальными реалистическими
традициями, приводят к полному отказу от изображения действительности,
нередко - к созданию декларативно антигуманистических образов.
СКУЛЬПТУРА СОВЕТСКОГО ПЕРИОДА
Модернистским течениям последовательно противостоит советская скульптура,
развивающаяся по пути социалистического реализма. Её становление неотделимо
от ленинского плана монументальной пропаганды, на основе которого были
созданы первые революционные памятники и памятные доски, а в дальнейшем
многие значительные произведения монументальной скульптуры. В памятниках,
сооруженных в 20-30-х гг. (В. И. Ленину, скульптор С. А. Евсеев, и С. М.
Кирову, скульптор Н. В. Томский, - в Ленинграде; К. А. Тимирязеву,
скульптор С. Д. Меркуров, см. илл., и Н. Э. Бауману, скульптор Б. Д.
Королев, - в Москве; Т. Г. Шевченко в Харькове, скульптор М. Г. Манизер), в
монументально-декоративной скульптуре, украшавшей крупные общественные
здания, станции метрополитена. Центральными в скульптуре 20-30-х гг.
становятся тема революции ("Октябрь" А. Т. Матвеева), образ участника
революционных событий, строителя социализма. В станковой С. большое место
занимают портрет ("Лениниана" Н. А. Андреева; работы А. С. Голубкиной, С.
Д. Лебедевой, В. Н. Домогацкого и др.), а также изображение человека-борца
("Булыжник - оружие пролетариата" И. Д. Шадра), воина ("Часовой" Л. В.
Шервуда), рабочего ( "Металлург" Г. И. Мотовилова). Развивается
анималистическая скульптура ( И. С. Ефимов, В. А. Ватагин), заметно
обновляется скульптура малых форм (В. В. Кузнецов, Н. Я. Данько и др.).
В годы Великой Отечественной войны 1941-45 на первый план выступает тема
Родины, советского патриотизма, коммунизма, идеи существовавшего строя,
личностей эпохи воплотившаяся в портретах героев (В. И. Мухина, С. Д.
Лебедева, Н. В. Томский), в напряженно-драматичных жанровых фигурах и
группах (В. В. Лишев, Е. Ф. Белашова и др.).
Трагические события и героические свершения военных лет нашли особенно
яркое отражение в скульптуре мемориальных сооружений 40-70-х гг. (Е. В.
Вучетич, Ю. Микенас, Л. В. Буковский, Г. Йокубонис и др.). В 40-70-х гг.
скульптура играет активную роль декоративного или пространственного
организующего компонента в архитектуре общественных зданий и комплексов,
используется при создании градостроительных композиций, в которых наряду с
многочисленными новыми памятниками (М. К. Аникушин, В. З. Бородай, Л. Е.
Кербель, А. П. Кибальников, Н. Никогосян, В. Е. Цигаль и др.) важное место
принадлежит садово-парковой скульптуре, статуям на автострадах и подъездных
путях к городу, скульптурному оформлению жилых кварталов и т. п. Для
скульптуры малых форм, проникающей в быт, примечательно стремление
эстетически индивидуализировать современный интерьер. Острое чувство
современности, поиски путей обновления пластического языка характерны для
станковой скульптуры 2-й половины 50-70-х гг. Общими для многих
национальных школ советской скульптуры являются стремление воплотить
характер современного человека - строителя коммунизма, обращение к темам
дружбы народов, борьбы за мир. Те же тенденции присущи и скульптуре других
социалистических стран, выдвинувшей ряд крупных мастеров (К. Дуниковский в
Польше, Ф. Кремер в ГДР, А. Августинчич в Югославии, Ж. Кишфалуди-Штробль в
Венгрии и др.). В западно-европейской скульптуре реакция против фашизма и
войны вызвала активизацию наиболее прогрессивных сил, способствовала
созданию произведений, проникнутых высоким гуманистическим пафосом
(скульпторы М. Мадзакурати, Дж. Манцу в Италии, В. В. Аалтонен в Финляндии
и др.). Скульптура передовых художников пропагандирует прогрессивные идеи
современности, с особой широтой, эпичностью и экспрессией воссоздаёт
исторические и современные события, в то время как представители различных
модернистических течений порывают живую связь с реальностью, уходя от
актуальных жизненных проблем в мир субъективной фантастики и
формалистических экспериментов.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
В данной работе я рассмотрела скульптуру. Это один из видов
изобразительного искусства. Интересно как состоят дела в современной
скульптуре?
Современная скульптура занимает большую часть собрания. Она
представлена произведениями московской и ленинградской (петербургской)
школ. Работы А.Г.Пологовой, Т.М.Соколовой, Н.В.Богушевской, А.Н.Красулина,
Д.М.Шаховского отразили такие черты московской пластической школы как
активизация художественного языка, театральность, яркая образность,
экспрессия. Современной петербургской пластике также свойственна
экспрессивность, с особой силой проявившаяся в работах таких разных
скульпторов, как Л.К.Лазарев, Л.С.Ланец, О.З.Годес. К архаике, к
примитивной пластике палеолита обращается в своих женских образах
М.М.Ершов. Новаторство, метафоричность художественного языка отличают
произведения К.М.Симуна. Гротесковой выразительностью, неординарным
решением пространственно- композиционных задач отмечены работы
Д.Д.Каминкера и "озерковской" группы художников.
СПИСОК ИСПОЛЬЗУЕМОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
БАЛТУН П. К. «Н. В. Томский» Изобразительное искусство, Москва 1974г.
Скульптура., Москва 1974г.
ЕРМОНСКАЯ В. В. « М. Г. Манизер» издательство Академии Художеств СССР,
Москва 1961г.
ТОМСКИЙ Н. В. «Монументальность искусства: О путях развития монументальной
скульптуры». Жур. «Художник» 1968 № 5, стр. 11
ЧЕРВОННАЯ С. «Советское монументальное искусство». Советский художник,
Москва 1962г.
| |
