|
Реферат: Мистецтво в структурі людської життєдіяльності (Искусство и культура)
Рівненський державний гуманітарний університет
Кафедра філософії
Реферат на тему:
Виконав:
студент IV курсу фізико-
технологічного факультету
групи ФТТ-41
Громов Микола Володимирович
Перевірив:
викл. Ліщук Наталя Дмитрівна
Рівне–2000
Зміст
МИСТЕЦТВО ЯК СПЕЦИФІЧНА ФОРМА ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ 3
ПРЕДМЕТ МИСТЕЦТВА 3
Мистецтво - одна з форм суспільної свідомості. 6
Погляди Шіллера на роль мистецтва у структурі людської життєдіяльності. 9
МИСТЕЦТВО ЯК СПЕЦИФІЧНА ФОРМА ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ
Мистецтво - вища форма естетичного освоєння дійсності. І це не дивно.
Справа в тому, що в мистецтві естетичне - самоціль. Митець не ставить перед
собою інших цілей крім як створити естетичну цінність, у той час як в інших
видах людської діяльності естетичне походить від цих видів діяльності.
Діяльність робочого, ученого, суспільного діяча і т.д. є реалізація
специфічних виробничих, наукових, суспільних, спортивних цілей, але кожна
має естетичне значення в тій мірі, у який у них виявляється творча сутність
людини, його здатність творити в порівнянності з загальним рівнем досягнень
людського роду і придбань у кожному виді предметів і явищ дійсності. Будучи
вищою формою прояву естетичного, мистецтво займає особливе місце в
естетиці. Воно містить у собі величезний арсенал художніх творів різних
видів і жанрів, історичних епох і напрямків. І завдання естетики в тому,
щоб дати розуміння загальних законів мистецтва.
ПРЕДМЕТ МИСТЕЦТВА
Предметом мистецтва, як і предметом науки, є дійсність, реальний світ,
природа, суспільство, людина. Завдання полягає тільки в тому, щоб
встановити, у чому перебуває відмінність художнього пізнання від наукового.
Однак на відміну від фізика і хіміка, біолога і геолога художник пізнає
природу в її співвіднесенні з людиною, у її ціннісному значенні.
Природа під пензлем художника розкривається такою, якою він бачить її,
емоційно сприймає і духовно осмислює живописець. Михайл Пришвін писав, що
природу він розумів як дзеркало душі людини: і звірю, і птиці, і траві, і
хмарині тільки людина дає свій спосіб і зміст. Звідси завдання художника -
шукати і відкривати в природі прекрасні сторони душі людини.
Таким чином, різниця в предметах пізнання мистецтва і науки потрібно
бачити не в тому, що пізнаються різні об'єкти, різниця тут у самій природі
пізнання. Наука беземоційна, і її беземоційність обумовлена абстрактно-
логічною, теоретичною свідомістю, що здатне вирішувати свої задачі лише за
умови відволікання від стихії емоційного життя людини.
Формою, у якій мистецтво відбиває дійсність, є художній спосіб.
Принципова відмінність художнього способу від способу-уявлення перебуває в
тому, «що художній спосіб є результатом пізнання того ціннісного аспекту
буття, що метафорично прийнято називати «олюдненням» світу, тоді як спосіб
уявлення є відбиток об'єкта як такого, звільнене від його ідейно-емоційної
інтепретації й оцінки».
Художнє пізнання отрієнтовано на пізнання духовного життя людини і
суспільства як на головну і кінцеву мету, тоді як пізнання матеріального
буття природи і людини є лише засобом для досягнення цієї мети. Закономірно
виникає питання: що цікавить художника в тому чий портрет він пише?
Зовнішність що зображується людини або його внутрішній світ, фізичне його
буття або його духовне життя? Ціллю портрета є пізнання внутрішнього,
духовного, психологічного, пізнання ж зовнішнього необхідно мистецтву лише
остільки, оскільки без цього мистецтво не відкриває нові закони, не
встановлює нові факти. Це завдання науки. Але якщо мистецтво і відкриває
факти наукового знання, то це не мета його, а побічний результат. Бальзак
для вчених зробив важливі спостереження, пов'язані із соціальною природою
людини. Письменник Стринберг у романі «Капітан Коль» висловив думку про
можливість одержання азоту з повітря. Живописець Ліотар у картині
«Шоколадниця» інтуїтивно розклалав світло за законами, що фізики відкрили
пізніше.
Мистецтво дає інші знання. Однак інтерес до них обумовлюється не нашим
прагненням збагнути методику наукового експерименту або розширити знання
про конкретну область науки. Завдяки мистецтву ми розуміємо моральну
природу науки, різних по характері людей, що займаються нею. Мистецтво
відкриває нам внутрішній світ людини у всьому його багатстві і відкриває в
ньому нове, несподіване, не замічене нами.
Мистецтво дає знання про життя, про складні людські відношення. Воно
вчить розуміти інших людей і самого себе, учить жити, будить у людині
людське. Коротше говорячи, предметом мистецтва є людина. На це неодноразово
вказували ще росіяни революціонери-демократи. Так, наприклад,
Н.Г. Чернишевський говорив про відтворення дійсності в мистецтві, «головний
предмет якого - людина». Людське життя він називав «єдиним корінним
предметом, єдиним істотним змістом поезії». Аналогічні висловлення є й у
В.Г. Бєлінського, А.Н. Добролюбова, М.Е. Салтикова-Щедріна. Відомо, що
М. Горький говорив про літературу як про людинознавство.
Однак твердження, що предметом мистецтва є людина, потребує деяких
додаткових роз'яснень. Справа в тому, що існують жанри і види мистецтва, у
котрих немає безпосереднього зображення людини. Музика, наприклад, начисто
позбавлена можливості зображення тілесного вигляду" людини, не знаходимо ми
такого зображення й у пейзажі, натюрморті, декоративно-прикладних
мистецтвах, архітектурі. Але це не заважає музиці відтворювати глибинні
процеси життя людського духу, у пейзажі передати визначений настрій, хоча
такого настрою немає ні в поля, ні в лугу, ні в річки. Воно властиво тільки
людині.
Що ж стосується архітектури, декоративно-прикладних видів мистецтва,
то тут сутність людини може бути художньо пізнана через освоєний суспільною
людиною предметний світ. Ця обставина підкреслювалася ще Л. Фейербахом:
«... Той предмет, із котрим суб'єкт зв'язаний по істоті, у силу
необхідності, є не що інше як власна, але об'єктивна сутність цього
суб'єкта». «Людина самого себе пізнає з об'єкта: свідомість об'єкта є
самосвідомість людини. По об'єкті ми можемо впізнати лик століття і його
сутність. У об'єкті виявляється сутність людини, його щире об'єктивне «Я».
Це відноситься не тільки до розумових, але і до почуттєвих об'єктів».
У творах декоративно-прикладного мистецтва, в архітектурних способах
розкриті характери, почуття, погляди людей і через них - суть громадського
життя тієї або іншої історичної епохи. Навіть натюрморт (що; означає мертва
природа) завжди говорить нам не тільки про речі, але і про живу людину,
його відношення до світу. Прикладом цього є мистецтво голландських майстрів
Яна Ван Гейсума, Пітера Класа, Балтазара ван дер Аста й ін. Зображуючи
природу в жанрі натюрморту, вони розкрили типове для того часу відношення
до цієї природи, що склалося в суспільній практиці.
Твори мистецтва розповідають нам не тільки про спосіб життя, думках,
почуттях окремої людини, але і про світогляд, світовідчуванні суспільства,
його ідеалах. Тому предметом мистецтва є не людина взагалі, «а духовний
сенс його соціального буття».
Мистецтво - одна з форм суспільної свідомості.
Мистецтво - специфічний різновид відбитку і пізнання дійсності в
конкретно-почуттєвих способах. Але якщо саме це поняття - абстракція, то
реальне буття мистецтва - художній твір. Таким чином, твори мистецтва і
художній спосіб діалектично взаємозалежні і з необхідністю припускають один
одного. Художній спосіб ідеальний і виникає тільки у свідомості що
сприймає, становлячись частиною суб'єктивної естетичної свідомості, у той
час як твір мистецтва матеріальний та існує поза суспільною й
індивідуальною свідомістю. Але виникнути художній спосіб може тільки
завдяки творові мистецтва, його естетичним якостям, особливим способом
організованою матеріальною структурою твору мистецтва. Співвідношення між
художнім способом і формами об'єктивної реальності показує, що тут має
місце момент тотожністі і розбіжності. Зрозуміло, що ступені подібності
або подоби способу об'єкту відображення залежить пізнавання, а отже,
відношення до способу суб'єкта сприйняття. Але оскільки зміст способу
значно ширше об'єкта відображення, то художній спосіб повинний відрізнятися
від відображуваного об'єкта.
Мистецтво реалістичне, коли воно глибоко проникає в дійсність і
відображає її в динаміку, у єдності об'єктивного і суб'єктивного. Тобто в
ньому цілком суб'єктивне повинно бути одночасно цілком об'єктивним. Лише в
цьому випадку суб'єктивне "може бути естетично передане і сприйняте, тому
що об'єктивне тут і є одночасно цілком суб'єктивним. Така діалектика
суб'єктивного й об'єктивного є лише тоді, коли реалістичне мистецтво
розуміється як єдиний процес, як єдність створення і сприйняття мистецтва.
Творчий суб'єктивний елемент у свідомості творця твору повторюється у
свідомості глядача, читача.
Художній спосіб як ідеальне утворення виникає тоді, коли сприйняття
«повторює» у своїй духовній структурі моменти створення художнього твору,
коли глядач, читач відтворює для себе картину світу, аналогічну тієї, що
зображена у творі мистецтва. Виникаюча картина як би створена самим
читачем, є його досягненням і власністю.
З самого початку дійсність освоюється людиною через його конкретну
діяльність, відчуття, що мають почуттєвий характер. Відчуття викликають у
людей емоційну, що приводить їх у хвилювання реакцію. Навіть самий термін
«емоція» у перекладі з латинського «етоуєге» позначає рух, хвилювання.
Однак не можна не зауважити, що емоційний момент у різному ступені
виявляється в різних видах людської діяльності. Так, наприклад, у
діяльності ученого він істотно сприяє роботі, але не лежить у самій природі
логічних виводів і наукових істин. Позитивні переживання, хвилювання, що
виникають у процесі роботи й у результаті наукового успіху, є тільки
важливі психологічні стимули в діяльності вченого. У той час як художник,
висловлюючи у творі свої симпатії й антипатії, свої емоційні переживання,
прагне як можна повніше передати їхній публіці, учений у своїх наукових
доказах, відкриттях - безсторонній. Наукове відкриття покликане впливати в
основному на розум, а не на почуття читача, воно не має на меті представити
емоційне відношення автора до об'єкта дослідження.
У мистецтві ж емоції є необхідною складовою частиною, одним із
компонентів змісту, що органічно забарвлює його і що виражає закладену в
ньому думку. Емоційністю відрізняються способи всіх мистецтв. Так,
Р. Роллан говорив, що музика без емоційної насиченості перетворюється в
чергування гармонік, позбавлених життя. А театр стає звичайним, добре
налагодженим механізмом, якщо в спектаклі немає високої емоційної напруги.
Сама природа художнього освоєння життя така, що в способах художник, по
вираженню поета, повинний покласти на музику не тільки слова, але і своє
серце.
Спосіб, що несе ідею, переконливий, якщо за ним стоїть художник, для
якого головне в житті, за словами Родена, бути схвильованим, любити,
сподіватися, тріпотіти, жити.
У кожному художньому творі точно і строго розраховано, що повинно
подіяти, коли і яким способом. Гармонія вивірена алгеброю почуття, розумом,
емоціонально-раціонально обдумано. А інакше... інакше плачуча на сцені
акторка раптом розмила б сльозами грим і стала смішною. Зображення
людського горя і страждання на мальовничій полотнині або в скульптурному
портреті викликало б тільки жалість.
Емоційна сила мистецтва виникає не спонтанно. Це результат глибокої
думки і почуття. Створюючи свій твір, художник враховує, як усе показане й
описане їм буде впливати на людей.
Найважливішою особливістю художнього способу є також його
індивідуальна визначенність. Мистецтво завжди зштовхує людину з конкретними
життєвими фактами, подіями, переживаннями. В.И. Ленін неодноразово звертав
увагу на те, що явища так чи інакше завжди багачі закону. Багаче саме в
тому змісті, що воно конкретно індивідуально має множину одиничних і
особливих, йому одих властивих рис, у той час як у законі відбиті тільки
загальні й істотні сторони, що властиві всій групі даних явищ. У художньому
способі втілена конкретно почуттєва повнота, індивідуальне багатство
кожного явища, що зображується.
Реалістичний спосіб несе у своїй індивідуальній формі узагальнення
життєвих явищ і не тотожний окремому індивіду, а фіксує, завдяки творчій
силі художника, неповторність думки почуттів, учинків багатьох людей. У
індивідуальній долі, у живій неповторності вигляду героя-персонажа
закладені ті думки і почуття, що характеризують епоху, клас, народ, націю і
т.д. У реалістичному мистецтві типізація розуміється як виявлення і художнє
втілення самого істотного і значного в навколишньому житті, у людині, що
визначає сили прогресивного розвитку. «Реалізм,- указував Ф. Енгельс,-
припускає крім правдивості деталей, правдиве відтворення типових характерів
у типових обставинах» .
Процес узагальнення й індивідуалізації, перейнятий глибоким
демократизмом, повним злиттям художника з народом, збагатив мистецтво цих
художників, показав, що на основі загального методу реалістичного
узагальнення, загальних принципів реалістичної типізації можливі самі різні
зразки талановитої творчості. Особистістю художника, природою його таланту,
глибиною проникнення його в життя сучасного суспільства визначається
якісний рівень типізації й індустріалізації художніх способів.
Розглядаючи спосіб як діалектичну єдність суб'єктивного й
об'єктивного, раціональне й емоційне, типового й індивідуального, необхідно
відзначити, що він як ідеальне утворення не зміг виникнути в процесі
сприйняття, якщо в структурі твору відсутній хоч один із цих ознак.
Специфіка способу перебуває в тому, що ці ознаки проникають друг у друга;
раціональне й емоційне, типове й індивідуальне виявляються через суб’єкт.
Погляди Шіллера на роль мистецтва у структурі людської життєдіяльності.
Погляди Шіллера на суспільство й культуру були, значно глибші, ніж
погляди, скажімо, Руссо; він визнає, що поділ праці дає негативні наслідки,
але розглядає цей процес як закономірний, бо суспільство, культура можуть
розвиватися тільки у боротьбі суперечностей. Водночас Шіллер не схильний
ідеалізувати буржуазну цивілізацію, що грунтується на «антагонізмі сил», і
далекий від того, щоб розглядати її як кінцеву мету людського існування.
Нерівномірний розвиток людських здібностей, розпад гармонійного суспільного
життя, говорить він, виправдані історично лише тому, що служать передумовою
для нового, досконалішого суспільства.
Для збереження життя, своєї індивідуальної суті, людина, стверджує
Шіллер, може й повинна миритися навіть із зовнішнім утиском, аби тільки
духовно вона почувала себе вільною, бо рабство в рабських умовах не має у
собі нічого ганебного, навпаки — низьке становище у поєднанні з високими
помислами може перейти у піднесене. («Думки про використання вульгарного і
ницого в мистецтві»).
Втеча в царину мистецтва викликана не лише розчаруванням у революції, а й
іншими чинниками. Капіталізм в Німеччині вже виявив стихійний антагонізм
сил, руйнівний для людської особистості характер буржуазного поділу праці.
За цих умов Шіллер тільки у мистецтві вбачає засіб гармонійного, всебічного
розвитку людини.
Мистецтво, на його думку, здатне виконати цю величну місію тому, що воно
грунтується на «естетичній грі», в процесі якої знищується суперечність між
чуттєвим і розумовим, фізичною необхідністю і моральною свободою. Дуже
важливо, що Шіллер ніде не заперечує доцільності соціальних, політичних
перетворень, він лише стверджує, що естетичне виховання має передувати цим
перетворенням: коли мистецтво перевиховає людину в дусі гуманізму
суб'єктивно, зсередини, настане час для успішної перебудови об'єктивного
історичного життя, створення дійсно вільного гуманістичного суспільства .
Шіллер намагається поєднати естетичне із соціальним, трактуючи красу і
людяність як рівноцінні синоніми, тільки краса, пише він у «Листах про
естетичне виховання людини», повертає напруженій людині гармонію, а
ослабленій — енергію, отже, робить її завершеною у самій собі цілістю Акт,
завдяки якому знищу ється протилежність розумового і чуттєвого, моральної
свободи і фізичної необхідності, Шіллер називає «естетичною грою» Всі інші
види діяльності роблять людину однобічною, стимулюють розвиток лише однієї
здібності чи сили, тоді як краса, спонукаючи нас до «естетичної гри», дарує
нам свободу, цілісність і гармонійність «Гра» в інтерпретації Шіллера—не
буденне, утилітарне заняття, але й не буяння фантазії, що піднімається над
реальною дійсністю, це вільний вияв усіх нахилів і талантів Оскільки «гра»
найкраще вдосконалює людську особу, то ідеал краси тієї чи ін шої людини,
виводить Шіллер, необхідно шукати в цій самій сфері, в котрій вона
задовольняє свою спонуку до гри, бо «людина грає тільки тоді, коли є
людиною в повному значенні слова», а «цілковитою людиною вона стає лише
тоді, коли грає» (167)
Естетичний, або вільний настрій є, за визначенням Шіллера, середнім
станом між чуттям і мисленням, перебуваючи «в котрому дух не зазнає ні
фізичного, ні морального примусу, хоч і діє в обох напрямках» (184)
Естетичний настрій становить передумову для рівномірного і одночасного
вияву кожної окремої здібності На противагу до інших занять, що скеровують
нас виключно в одно му напрямі, він зберігає людську природу в первісній
чистоті і недоторканності, захищає її від найменшого впливу зовнішніх сил
Естетична культура, зазначає Шіллер, «не дає окремо нічого ні розсудкові,
ні волі, не ставить перед собою ні інтелектуальних, ні моральних цілей, не
відкриває жодних істин, не допомагає у виконанні жодних обов'язків, не
здатна ні сформувати характер, ні просвітити ум», і «ніскільки не визначає
особисту вартість людини чи її гідність», зате вона дозволяє нам робити із
себе все, що нам тільки заманеться, і саме в цьому схожа на природу, що
також дарує людині лише потенціальну здатність, полишаючи все інше на
розсуд нашої свободної волі (185)
З позиції своєї естетичної утопії Шіллер накреслює покли кання і мету
поета, митця будучи сином своєї епохи, він, однак, не повинен стати її
вихованцем, а тим більше улюбленцем, хай дозріває під далеким небом Греції,
щоб потім, змужнівши, повернутися до своєї доби й нещадно очистити її від
пороків Якщо матеріал для художнього твору почерпнутий із сучасності, то
його форма неодмінно має походити з досконалішого століття, шляхет нішої
епохи, або ж з позачасової сфери, з абсолютної та незмінної єдності істоти
митця, в «демонічній природі» котрого, за висловом Шіллера, міститься
«потік краси, не заражений зіпсованістю поколінь і епох» (141)
Форма художнього твору, стверджує Шіллер, тривкіша від його змісту, бо не
залежить від капризів часу з богів уже давно глузували, але їхні храми все
ще були священними для ока, благородний стиль палацу завдавав сорому
ганебним вчинкам Нерона, хоч і правив останньому за житло Коли людство
втратить свою достойність, провіщає Шіллер, то тільки мистецтво врятує її,
зберігаючи істину в омані, тобто у формі, в промовистому камені Щоб не
піддаватися духові епохи, митець повинен зневажати її судження, прагнучи
поєднати в своєму творі можливе з необхідним, ілюзію з правдою, фантазію з
серйозністю, бо справжній ідеал народжується тільки внаслідок такого
поєднання (142) Знайомство з реальністю видається Шіллерові вельми
ризикованим для художника, якщо його серце ще не сповнилося ідеалом,
благородним поривом і нездатне опертися безпосередній сучасності Жити із
своїм століттям, продовжує він, не означає бути його творінням Необхідно
піднятися над сучасністю і робити не те, що вона хвалить, а те, що їй
потрібно Оточуйте своїх сучасників, звертається Шіллер до митців,
благородними,, величними і натхненними формами, символами досконалого, «аж
поки видимість не подолає дійсність, а мистецтво—природу» (144)
Вчення про художню творчість як «естетичну видимість» та «естетичну гру»
— центральна проблема філософських роздумів Шіллера.
Мистецтво й краса — особлива держава, де людина знову стає цілісною,
звільняється від оков реальних стосунків, від усього, що становить примус
як у моральному, так і в матеріальному світі, в «естетичній державі» людина
є для людини тільки образом, об’єктом вільної гри і, керуючись найвищим і
найблагороднішим законом, дарує свободу через свободу, лише тут
здійснюється ідеал рівності, що його ми не знаходимо у реальному житті.
Використана література.
1. Естетика: підручник під ред. проф Левчук Л.Т., К. 1991р.
2. Шіллер Фрідріх. Естетика. – К., 1974р.
3. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде.
Реферат на тему: Миф и культура
Содержание
Введение 3
Глава I. Миф и культура 4
1. 1. Понятие мифа и мифологии и их значение в жизни человека 4
1. 2. Основные тематические циклы мифов и их содержание. 6
1. 3. Выражение общечеловеческих ценностей и социальных норм в мифологии
9
Глава II. Соотношение мифологии с другими философскими понятиями 11
Список использованной литературы 15
Введение
Миф есть не только исторически первая форма культуры, но и изменения
душевной жизни человека, сохраняющееся и тогда, когда миф утрачивает свое
абсолютное господство. Всеобщая сущность мифа состоит в том, что он
представляет собой бессознательное смысловое породнение человека с силами
непосредственного бытия, будь то бытие природы или общества. Если миф
выступает как единственная форма культуры, то это породнение приводит к
тому, что человек не отличает смысл от природного свойства, а смысловую
(ассоциативную) связь от причинно-следственной. Все одушевляется, и природа
выступает как мир грозных, но родственных человеку мифологических существ -
демонов и богов.
В обыденном понимании мифы - это прежде всего античные, библейские и
другие старинные "сказки" о сотворении мира и человека, рассказы о деяниях
древних богов и героев - Зевсе, Апполоне, Дионисе, Геракле, аргонавтах,
искавших "золотое руно", Троянской войне и злоключениях Одиссея. Само слово
"миф" имеет древнегреческое происхождение и означает именно "предание",
"сказание"[1].
Особенно сильно значение мифологии проявляется при изучении
философских понятий и исторически сложившейся системы человеческих
ценностей. Это определяет необходимость изучения мифологии всесторонне во
взаимосвязи ее с другими науками и философскими понятиями и категориями.
Глава I. Миф и культура
1. 1. Понятие мифа и мифологии и их значение в жизни человека
Миф - наиболее древняя система ценностей. Считается, что в целом
культура движется от мифа к логосу, то есть от вымысла и условности к
знанию, к закону. В этом плане в современной культуре миф играет архаичную
роль, а его ценности и идеалы имеют рудиментарное значение. Развитие науки
и цивилизации часто обесценивает миф, показывает неадекватность
регулятивных функций и ценностей мифа, сущности современной социокультурной
действительности. Однако, это не значит, что миф исчерпал себя. Миф в
современной культуре создает средства и способы символического мышления, он
способен ценности современной культуры интерпретировать через идею
"героического", что, скажем недоступно науке. В ценностях мифа чувственное
и рациональное даны синкретно, слитно, что малодоступно другим средствам
культуры XX века. Фантазия и вымысел позволяют легко преодолевать
несовместимость смыслов и содержания, ибо в мифе все условно и символично.
В этих условиях выбор и ориентация личности раскрепощается и,
следовательно, используя условность, она может достигать высокой гибкости,
что, например, почти недоступно религии. Миф, очеловечивая и персонифицируя
явления окружающего мира, сводит их к человеческим представлениям. На этой
почве становится возможной конкретно-чувственная ориентация человека, а это
один из самых простых способов упорядочивания его деятельности. В ранних и
примитивных культурах такому способу принадлежала ведущая роль, например, в
язычестве[2]. Но в развитых культурах подобные явления имеют скорее
характер рецидива или являются механизмом реализации того или иного
архетипа, особенно в массовой культуре или массовом поведении.
Мифология часто используется в XX веке как усилитель ценностей,
обычно за счет их гипертрофирования и фетишизации. Миф позволяет заострять
тот или иной аспект ценности, гиперболизировать ее, а, следовательно,
подчеркивать и даже выпячивать.
Мифологическое мировоззрение - начальный тип мировоззрения, который
можно назвать предмировоззрением. Мифология возникла на той стадии
общественного развития, когда человечество пыталось дать ответы на такие
вопросы, как происхождение и устройство мироздания в целом. Значительную
часть мифологии составляют космологические мифы.
Большое внимание в мифах уделяется рождению, смерти, испытаниям.
Особое место занимает добыча огня, изобретение ремесел, одомашнивание
животных. Миф - это не первоначальная форма знаний, а вид мировоззрения,
образное представление о природе и коллективной жизни. В мифах объединились
зачатки знаний, религиозных верований.
Для первобытного сознания мыслимое должно совпадать с переживаемым,
действительное с тем, кто действует. Генетический принцип - сводится к
выяснению кто кого породил. Мифы построены на установлении гармонии между
миром и человеком.
Наряду с мифологией существует и религия. Но чем отличается
мифологическое мировоззрение от религиозного? Воплощенные в мифах
представления тесно переплетаются с обрядами.
Европейским народам вплоть до XVI-XVII вв. были известны лишь
знаменитые и поныне греческие и римские мифы, позже им стало известно об
арабских, индейских, германских, славянских, индийских сказаниях и их
героях. Со временем сначала ученым, а потом и более широкой публике
оказались доступны мифы народов Австралии, Океании, Африки. Выяснилось, что
в основе священных книг христиан, мусульман, буддистов также лежат
различные, подвергшиеся переработке мифологические предания. Что
удивительно: обнаружилось, что на определенной стадии исторического
развития более или менее развитая мифология существовала практически у всех
известных науке народов, что некоторые сюжеты и рассказы в той или иной
мере повторяются в мифологических циклах разных народов[3].
Сегодня большинство ученых склоняются к тому мнению, что секрет
происхождения мифа следует искать в том, что мифологическое сознание
явилось древнейшей формой понимания и осмысления мира, понимания природы,
общества и человека[4]. Миф возник из потребности древних людей в осознании
окружающей его природной и социальной стихии, сущности человека.
1. 2. Основные тематические циклы мифов и их содержание.
Среди всего множества мифических преданий и рассказов принято
выделять несколько важнейших циклов. Назовем их[5]:
- космогонические мифы - мифы о происхождении мира и вселенной,
- антропогонические мифы - мифы о происхождении человека и
человеческого общества,
- мифы о культурных героях - мифы о происхождении и введении тех или
иных культурных благ,
- эсхатологические мифы - мифы о "конце света", конце времен.
Космогонические мифы, как правило делятся на две группы: мифы
развития и мифы творения.
Антропогонические мифы являются составной частью мифов
космогонических. Согласно многим мифам, человек сотворяется и самых
разнообразных материалов: орехов, дерева, праха, глины. Чаще всего, творец
создает сначала мужчину, потом женщину. Первый человек обычно наделен даром
бессмертия, но он утрачивает его и становится у истоков смертного
человечества (таков библейский Адам, вкусивший плодов с древа познания
добра и зла). У некоторых народов бытовало утверждение о происхождении
человека от предка-животного (обезьяны, медведя, ворона, лебедя).
Мифы о культурных героях повествуют о том, как человечество
овладевало секретами ремесла, земледелия, оседлой жизни, пользования огнем
- иначе говоря, как в его жизнь внедрялись те или иные культурные блага.
Самый знаменитый миф подобного рода - древнегреческое сказание о Прометее,
двоюродном брате Зевса. Прометей (в дословном переводе - "мыслящий прежде",
"предвидящий") наделил разумом жалких людей, научил их строить дома,
корабли, заниматься ремеслами, носить одежды, считать, писать и читать,
различать времена года, приносить жертвы богам, гадать, внедрил
государственные начала и правила совместной жизни. Прометей дал человеку
огонь, за что и был покаран Зевсом: прикованный к горам Кавказа, он терпит
страшные мучения - орел выклевывает ему печень, ежедневно вырастающую
вновь.
Эсхатологические мифы повествуют о судьбе человечества, о пришествии
"конца света" и наступлении "конца времен". Наибольшее значение в культурно-
историческом процессе сыграли эсхатологические представления,
сформулированные в знаменитом библейском "Апокалипсисе": грядет второе
пришествие Христа - Он придет не как жертва, а как Страшный Судия,
подвергающий Суду живых и мертвых. Наступит "конец времен", и праведники
будут предопределены к жизни вечной, грешники же к вечным мучениям.
Сказанного достаточно, чтобы подтвердить сформулированную выше мысль:
мифы возникли из настоятельной потребности людей объяснить происхождения,
природа, людей, устройство мира, предсказать судьбу человечества. Сам
способ объяснения имеет специфический характер и коренным образом
отличается от научной формы объяснения и анализа мира. Какие же особенности
отличают мифологическое сознание?
В мифе человек и общество не выделяют себя из окружающей природной
стихии: природа, общество и человек слиты в единое целое, неразрывное,
единое.
В мифе нет абстрактных понятий, в нем все - очень конкретно,
персонифицировано, одушевлено.
Мифологическое сознание мыслит символами: каждый образ, герой,
действующее лицо обозначает стоящее за ним явление или понятие.
Миф живет в своем, особенном времени - времени "первоначало",
"первотворения", к которому неприложимы человеческие представления о
течении времени.
Миф мыслит образами, живет эмоциями, ему чужды доводы рассудка, он
объясняет мир, исходя не из знания, а из веры[6].
Какую же роль играли мифы и мифотворчество в истории человеческого
общества и человеческой культуры?
Они по своему объясняли мир, природу, общество, человека,
Они в своеобразной, очень конкретной форме устанавливали связь между
прошлым, настоящим и будущем человечества,
Они являлись каналом, по которым одно поколение передавало другому
накопленный опыт, знания, ценности, культурные блага, знания.
1. 3. Выражение общечеловеческих ценностей и социальных норм в
мифологии
Мифология выполняет функцию объяснения и легитимации социальных норм.
Соответствующая мифическая версия санкционирует определенный (наличный,
естественный) порядок, выступая, одновременно, в качестве основы его
происхождения, идеологического оправдания его существования и неизменного
сохранения[7].
Миф выражает и кодифицирует верование, придает престиж традиции,
руководит в практической деятельности, учит правилам поведения. Характерные
для мифологии представления о божественном первоисточнике правил
человеческого поведения и человеческих установлений вообще, об
обусловленности норм человеческого общения (дозволений и запретов) более
широкими и глобальны ми отношениями, общемировыми (космическими) процессами
и порядками (с теми или иными изменениями и модификациями) сохраняют свое
значение и в дальнейшем, в условиях формирования государственности.
Соответствие земных, человеческих порядков, отношений норм и правил
поведения божественным началам является само собой разумеющимся моментом
общемифологического представления о всемогущих, всеопределяющих богах,
создателях неба и земли, человека и уклада его жизни. Естественное
(природное) согласно подобным воззрениям тоже божественно, а все
человеческое правильно и достойно положительной оценки в той мере, в какой
оно соответствует божественным (естественно-божественным) установлениям и
волениям. Причем в соответствии с иерархическими взаимоотношениями самих
мифических богов между собой, в качестве первоисточника всего
положительного, социально и этически наиболее важного и ценного выступает
сам верховный бог. Кроме того, один из богов (в разных мифах и на разных
этапах мифотворчества одного и того же народа эта роль может приписываться
раз личным богам) специально олицетворяет правду и справедливость.
Согласно божественной справедливости, все люди равны по природе и
наделены богами равными возможностями. На рушение такого рода равенства в
человеческих отношениях является свидетельством отступления людей от
божественного закона. Существенным фактором и мотивом, поддерживающим
божественно освященные устои официального порядка (тесно взаимосвязанные
между собой представления о божественной справедливости, правила
религиозного ритуала, принятые обычаи и нравы, установления властей и
судов), был страх перед наказанием - при жизни или неминуемо после смерти -
за те или иные прегрешения или проступки. Этот страх успешнее всего
культивировался там, где упирался на стойкую веру в бессмертие души и
загробный суд богов.
Мифологически и религиозно окрашенные представления о дозволенном и
недозволенном, справедливом и несправедливом существенным образом влияли на
источники древнего права - нормы обычного права, законодательство,
административные распоряжения и судебные решения. Правосудие осуществлялось
самими должностными лицами, жрецами и чиновниками.
Мифология отражает интенции ее носителей, и в результате, героика
полностью вытесняется из жизни.
Миф выступает способом существования права. Закон фундируется мифом,
а миф настраивает на веру в правосудие.
В специфичном контексте мифологической интерпретации победа добра над
злом несомненно значима и для человеческих отношений, принципом
упорядочения которых, по смыслу мифа, выступает божественная
справедливость. Победа справедливости есть вместе с тем, согласно логике
мифа, утверждение правового начала и права вообще как торжества права над
неправом. Миф тем самым отражает представление о божественном
происхождении, источнике и характере справедливости и права как принципе
взаимоотношении в божественных и человеческих делах.
Политико-правовые умения и знания людей возводятся к некоторому
нечеловеческому (по смыслу - и божественному) источнику и авторитету. В
ряде мифологических сказаний и гимнов в качестве покровителя
справедливости, защитника слабых и теснимых фигурирует бог, жестоко
карающий все злое, лживое, несправедливое и неправое. Всякого, кто нарушит
путь правды, справедливости и права - ждет по тогдашним правопредставлениям
неминуемая и суровая кара.
Глава II. Соотношение мифологии с другими философскими понятиями
Мифология находится в тесном взаимодействии с религией. Спецификой
религии является то, что основой здесь является культовая система, т. е.
система обрядовых действий, направленных на установление определенных
отношений со сверхъестественным. Миф в той мере религиозен, в какой он
включен в культовую систему. С помощью обрядности религия культивирует
человеческие чувства любви, совести, долга, милосердия, придает им особую
ценность.
Вера - свойство человеческого сознания, есть вера в идеалы в любом
мировоззрении. Основная функция религии состоит в том, чтобы помочь
преодолеть человеку относительную изменчивость его бытия. и возвысить
человека до чего-то абсолютного, вечного[8]. Религия помогает человеку
преодолеть житейские трудности. Главная и самоценная идея Бога. Из нее
выводится все остальное содержание. Идея Бога является не только принципом,
сколько такой идеей, которая связывает человека с нравственной идеей.
Религия - ответ на вопрос о смысле жизни. Религия, как и миф,
выражает потребность человека в ощущении своей причастности к основаниям
бытия. Однако теперь свои основания человек ищет уже не в непосредственной
жизни природы. Боги развитых религий находятся в сфере потустороннего
(трансцендентного). В отличие от мифа, здесь обожествляется не природа, а
сверхъестественные силы человека, и прежде всего, дух с его свободой и
творчеством. Помещая божественное по ту сторону природы и понимая его как
сверхъестественный абсолют, развитая религия освобождала человека от
мифологической слитности с природой и внутренней зависимости от стихийных
сил и страстей.
Религия стала доминировать в культуре вслед за мифом. Ценности
светской культуры и ценности религии часто не гармоничны и противоречат
друг другу. Например, в понимании смысла жизни, в миропонимании и т. д[9].
Главное почти во всякой религии - это вера в Бога или вера в
сверхъестественное, в чудо, что непостижимо разумом, рациональным путем. В
этом ключе и формируются все ценности религии. Культура, как правило,
модифицирует становление религии, но утвердившись, религия начинает
изменять культуру, так что дальнейшее развитие культуры идет под
значительным влиянием религии.
Параллельно с мифом и религией в истории культуры существовало и
действовало искусство. Искусство есть выражение потребности человека в
образно-символическом выражении и переживании значимых моментов своей
жизни. Искусство создает для человека "вторую реальность" - мир жизненных
переживаний, выраженных специальными образно-символическими средствами.
Приобщение к этому миру, самовыражение и самопознание в нем составляют одну
из важнейших потребностей человеческой души.
Искусство продуцирует свои ценности за счет художественной
деятельности, художественного освоения действительности. Задача искусства
сводится к познанию эстетического, к художественной интерпретации автором
явлений окружающего мира. В художественном мышлении познавательная и
оценочная деятельность не разделены и используются в единстве. Работает
такое мышление с помощью системы образных средств и создает производную
(вторичную) реальность - эстетические оценки. Искусство обогащает культуру
духовными ценностями через художественное производство, через создание
субъективных представлений о мире, через систему образов, символизирующих
смыслы и идеалы определенного времени, определенной эпохи.
Слово философия - греческого происхождения, в буквальном переводе
означает оно "любовь к мудрости". "Любовь к мудрости" всегда состояла в
стремлении ответить на вопросы о сущности мира, общества, человека,
приоткрыть тайну смысла и цели общественной жизни, человеческой
деятельности. Рождение европейской философии было связано с работами
древнегреческих мыслителей, среди которых особое место принадлежит Платону
и Аристотелю. Необходимо увидеть, в чем состояло коренное отличие
философского подхода к анализу этих вопросов от мифологического.
В самом деле - уже в мифах, как известно, были предприняты попытки
ответить на вопросы о происхождении Вселенной (космогонические мифы),
человека и человеческого общества (антропогонические мифы), культурно-
историческом прогрессе (мифы о культурном герое). Знаменита концепция
Гесиода о "пяти веках" человеческой истории: золотом, серебряном, медном
веках, веке героев, железном веке. Каждый из пяти веков - результат
творения богов, которые и определяют и их смену[10].
Философский анализ общественной жизни отличается от того, что
содержится в мифах, многим:
миф не знает отличия между обществом и природой, не выделяет общество из
природы - философия исходит из специфики общественной жизни, общества,
миф выражает свои взгляды в форме конкретных, живых героев или символов -
философия формулирует свои наблюдения в строго определенных понятиях,
миф не стремится к доказательству, проверке истинности содержащихся в нем
положений - философия исходит из необходимости доказательного, научного,
последовательного изложения результатов анализа,
миф живет в конкретном мире образов, символов, эмоций - философия мыслит
умозаключениями и теоретически обоснованными положениями,
миф исходит из веры в него - философия из уверенности в том, что полученное
знание может быть осмыслено разумом, рационалистически.
Список использованной литературы
1. «Введение в культурологию» под редакцией Е. В. Попова, М.:
ВЛАДОС, 1995.
2. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.
3. Кессиди Ф. Х., "От мифа к логосу. ", М., 1972, с. 68
4. Парандовский Я. Мифология. М., 1991.
5. Учебное пособие по культурологии. Издательство Российской
экономической академии имени Г. В. Плеханова, Москва, 1994.
6. Юнг К. Г. Архетип и символ. М., 1991.
-----------------------
[1] «Введение в культурологию» под редакцией Е. В. Попова, М.: ВЛАДОС,
1995. – С. 27.
[2] Учебное пособие по культурологии, издательство Российской экономической
академии имени Г.В.Плеханова, Москва, 1994. – С. 22.
[3] Парандовский Я. Мифология. М., 1991. – С. 17.
[4] Учебное пособие по культурологии, издательство Российской экономической
академии имени Г.В.Плеханова, Москва, 1994. – С. 23.
[5] Парандовский Я. Мифология. М., 1991. – С. 17-18.
[6] Юнг К. Г. Архетип и символ. М., 1991. – С. 65-66.
[7] «Введение в культурологию» под редакцией Е. В. Попова, М.: ВЛАДОС,
1995. – С. 29.
[8] Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977. – С. 78.
[9] Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. М., 1972, С.68.
[10] Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. М., 1972, С.68.
| |
