|
Реферат: Адам Смит (Исторические личности)
Економічне вчення А. Сміта
Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного
періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична
політична економія досягла найвищого розвитку.
Народився А.Сміт у шотландському місті Керколді в родині митного
чиновника. Навчався в університетах Глазго і Оксфорда, де вивчав філософію,
літературу, історію, фізику, математику. 1751 р. був обраний професором
університету в Глазго і згодом очолив там кафедру моральної філософії. 1764
р. Сміт залишає університет і стає вихователем англійського герцога Баклю,
з яким подорожує протягом трьох років. Перебуваючи у Франції, Сміт
знайомиться з енциклопедистами і фізіократами. Повернувшись до Англії, він
оселяється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослідження про
природу і причини багатства народів», її було опубліковано 1776 р. і вона
здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем»,
творцем нової науки — політичної економії. Останні роки свого життя Сміт
був митним комісаром Шотландії.
Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї
системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання
ЇЇ комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти,
сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У «Багатстві
народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює ЇЇ
від двох інших аспектів людської природи.
Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він
аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні
зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і
еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській літературі
(на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва),
то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів,
економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, і вважає, що
вивчення й пізнання їх можливе лише в процесі еволюції.
Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від
природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну
поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ,
схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні
інтереси — намагання поліпшити своє становище.
Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них
«своїм дозвіллям, свободою, спокоєм»1. Схильність до обміну, «схильність
міняти,, вимінювати, обмінювати один предмет на інший»2 — одна з
вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через поділ
праці концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що підвищує
ЇЇ продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої
вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для
всього суспільства.
Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про
«природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він
підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною
взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто
економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. У
трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох принципів:
об'єктивної закономірності природи — дії об'єктивних законів природи —
«невидимої руки» і «природної свободи» людини.
Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте
благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні
соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в
можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості»)
вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка
людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із
законами природи.
У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо
К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об'єктивна
закономірність, що керує поведінкою людини.
Ідею природного порядку Сміт поширює І на діяльність держави. Він є
прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил,
невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль
держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя,
народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався
за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.
Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділу
праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На
відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном,
і фізіократів, які зв'язували Його із сільським господарством, Сміт чітко
називає першоджерело багатства — працю. Вступ до свого твору він починає
так: «Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє
йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним
протягом року і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї
праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти в інших народів»1.
Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості праці,
що функціонує у виробництві, і від майстерності робітника, рівень якої є
результатом поділу праці. Вирішальним фактором зростання багатства й
«загального добробуту» Сміт вважає поділ праці, який веде до «величезного
збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв» .
Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється: 1)
збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в
процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) винаходом і
застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному
робітникові виконувати працю кількох.
Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів
його причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну.
«...Схильність до обміну й була тим, що породило поділ праці»3. Насправді
було навпаки: саме поділ праці є передумовою обміну.
Не можна погодитись із зауваженнями критиків А.Сміта, що він, нібито,
плутає поділ праці в мануфактурі і суспільстві. Справді, Сміт починає
аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурі з виробництва голок і через
фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний
поділ праці. Оскільки, за Смітом, саме можливість обміну веде до поділу
праці, то міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами
ринку. Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що
«промисли будь-якого роду починають природно розподілятися й
удосконалюватися» .
Поділ праці й обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким
знаряддям у СмІта є гроші. Виникнення грошей СмІт правильно розглядає як
об'єктивний процес, а не як результат домовленості виробників. У своїй
праці Сміт подає надзвичайно цікавий матеріал щодо історії виникнення
грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші — це
товар, який відокремився від маси інших товарів в результаті розвитку
обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість, їх Сміт розглядає як
засіб, що полегшує обмін.
Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, головною, визначальною
називає функцію грошей як засобу обігу. Гроші він назвав «великим колесом
обігу» і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються з
їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло
вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід
суспільства — це товари, а не гроші.
Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими грошима для
здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банкноти. Загальна сума
паперових грошей не може перевищувати кількості золотих і срібних грошей,
які вони замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні
здійснювати банки.
Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші економісти
тієї доби, користується терміном «цінність», а не «вартість». Цінність у
нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів.
Перше він називає «цінністю у споживанні», друге — «цінністю в обміні». Це
фактичне визнання споживної й мінової вартості. На парадоксі води й
діамантів Сміт пояснює різницю між споживною І міновою вартістю. Речі, що
мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику
цінність в обміні, і навпаки. «Нема нічого кориснішого за воду, але за неї
навряд чи щось купиш і навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не
має жодної цінності у споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати
дуже велику кількість інших благ» .
Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів,
Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової цінності,
тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона
складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення
ринкової ціни від природної. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як
і Петті, визначає через працю. «Праця, — писав він, — є справжнє мірило
мінової цінності всіх товарів»1. Але на відміну від Петті, який вважав, що
праця створює вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і
фізіократів, котрі зв'язували цей процес із сільським господарством, Сміт
стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він
говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й
просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одиницю часу створює
більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.
У творах Сміта дивовижно переплетені два погляди на цінність—
суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний полягає в тім, що, на його думку,
робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи й
відпочинку. Водночас він оцінює працю об'єктивно як основу багатства. Проте
саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу
на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.
Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він
заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного»
суспільства. Коли ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для
обміну.
З розвитком поділу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає
необхідним, тому що дає змогу одержувати найрізноманітніші товари. По-
друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її можливість одержувати
продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність
товару для товаровиробника буде визначатись кількістю чужої праці, яку він
може одержати в обмін на одиницю свого товару.
Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одержує, з
власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається і з
супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці,
відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж
віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб'єктивної цінності, проте
Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а з
принципу праці.
Отже, перше з поставлених питань Сміт розв'язує цілком однозначно.
Основу цінності товару становить праця, уречевлена в товарах, які одержують
з допомогою обміну на даний товар.
Як же вирішує він питання про окремі складові ціни товару? На перший
погляд, нелогічною є сама постановка такого питання. Які можуть бути
складові ціни, якщо вона визначається працею?
Річ у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у
первісному суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли
виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов
капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої праці. Робітники
стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його покупцями.
Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що, так само, як і
інші товари, має «справжню й номінальну ціну»1 (номінальна й реальна
заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного
обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевленої.
Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин:
заробітної плати і прибутку капіталіста, Третьою складовою цінності, за
Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови будь-якого доходу, як
і будь-якої мінової цінності, — це заробітна плата, прибуток і рента»2.
Відтак цінність Сміт визначає доходами.
Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт,
проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів
виробництва, яка в XIX ст. стала панівною.
Щодо третього завдання, то воно зводиться до з'ясування причин
відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по
суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину
ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.
Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової
ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції") ринок
працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків до
стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення
ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв,
монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт, призводить
часто до результатів, протилежних тим, на які сподівались, і стримує
зростання продуктивності праці. Щоправда, якась група або клас можуть мати
вигоду від такого втручання, проте воно завжди зашкоджуватиме стратегічному
завданню — економічному зростанню. Отже, Сміт постійно звертається до
принципу природної свободи, до дії «невидимої руки».
Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами
доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що
відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу й землі. Власники
кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників,
підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є
первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок
перерозподілу.
Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли
виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує
повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише
частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу
частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт бачив не
принципову, а лише кількісну різницю між доходом простого товаровиробника і
найманого робітника.
Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів
існування робітника і його сім'ї. Нормальний рівень заробітної плати
підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і
пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму
загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на думку А. Сміта,
веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на
ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне
знижуватися.
Провідну роль у визначенні заробітної плати відіграють капіталісти,
які можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих умов найму робочої
сили, чого не можуть робітники. Сміт був прихильником високої заробітної
плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.
Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Він писав, що «цінність,
яку робітники додають до матеріалів, зводиться... до двох частин, одна з
яких оплачує їхню винагороду, а друга — прибуток їхнього наймача на весь
авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати»1. Тобто прибуток — це
різниця між заново створеною вартістю і заробітною платою, результат
неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з
нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату
праці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що
використовується у виробництві.
Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може
бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, тому що він залежить від
величини авансованого капіталу . До того ж функцію управління можна
доручити «якомусь головному службовцю» І винагорода за працю у такому разі
набере форми звичайної заробітної плати.
З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Величина
процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком
промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми
прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров'я
нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку
будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій
і привілеїв.
Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею, її причиною
він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної
плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює
він, не зв'язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює
орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами
капіталовкладень, тому що за відновлення орендного договору вимагає
підвищення плати.
Виходячи з позицій трудової теорії вартості, Сміт ренту (також і
прибуток) розглядає як відрахування від праці робітника. Інше трактування
походження ренти зв'язане у Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента
в цьому разі є природною винагородою за користування землею, подібно до
того, як прибуток є природною винагородою за капітал, а заробітна плата —
природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує
цінність. А це означає, що земля, як І праця, є джерелом цінності.
Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факторів — прибутку
й заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця й капітал) з
боку власника землі. Відрізняється рента від прибутку й заробітної плати і
як складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента є її функцією.
«...Рента, — писав Сміт, — входить до складу ціни продукту інакше, ніж
заробітна плата і прибуток. Висока або низька заробітна плата і прибуток на
капітал є причиною високої або низької ціни; більший чи менший розмір ренти
є результатом останньої»1.
Є у Сміта й елементи фізіократичного трактування земельної ренти як
результату дії сил природи, що їх землевласник надає у користування
фермеру. Праця в сільському господарстві, писав він, продуктивніша, бо тут
поряд з людиною працює природа.
Сміт бачив різницю в родючості й місцезнаходженні земельних ділянок і
її вплив на величину ренти. Розглядав він також залежність ренти від
капіталовкладень. Проте у Сміта ще немає розуміння понять диференційної й
абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч і не вживає
цього терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра може бути
пристосована під якусь особливу культуру, занадто незначна для задоволення
реального попиту»". Оплачує її споживач.
Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від
попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й
непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від
того, до чого ЇЇ прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно
їх продуктивності. На перший план він ставить сільське господарство, потім
промисловість і торгівлю. Але не це головне в його вченні про продуктивну й
непродуктивну працю.
Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від
того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляється з її
допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та
непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та,
що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця
мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє.
Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної
праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід.
Другий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці
зв'язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця
робітника, яка закріплюється і реалізується в якомусь предметі або товарі,
що придатний на продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в
товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким
визначенням продуктивної праці вся сфера нематеріального виробництва
оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність
держави, ЇЇ чиновників, церкву, армію, флот тощо.
Такий підхід Сміта до визначення продуктивної і непродуктивної праці
був підданий критиці багатьма його сучасниками, які ширше трактували
продуктивну працю. Економісти класичної школи навпаки — сприйняли такий
підхід. З певними застереженнями сприйняв його і Маркс1.
Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродуктивної
праці, оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної праці зв'язував
зростання національного багатства країни.
Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під
капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за
допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав
він, поділяються на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає одержання
доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на
безпосереднє її споживання»2.
Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу
належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі,
склади, будівлі на фермах, «поліпшення землі» (розчищення, осушення,
удобрення), «людський капітал» — капіталізована цінність «придбаних і
корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства». Віднесення
Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал
у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до
праці також «виготовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів.
Трудові навички й здібності робітників включав до основного капіталу
ще Петті. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що
робітник, крім «звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», має
одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К. Маркс, як
побачимо далі, теж дотримується думки, що кваліфікованіша робоча сила має
вищу вартість.
Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продовольства,
сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на
складах і в магазинах.
Поняття основного й оборотного капіталу Сміт застосовує до будь-якого
капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він
бачить у тім, що перший дає прибуток, не вступаючи в обіг і не змінюючи
власника, а другий — тільки в процесі обігу І зміни власника. Основний
капітал формується І поповнюється за рахунок оборотного. Співвідношення між
основним і оборотним капіталом, підкреслює Сміт, неоднакове в різних
галузях виробництва.
Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті,
основна ідея праці Сміта. Він має на меті не тільки дослідити природу і
причини багатства взагалі, а й з'ясувати процес зростання саме
національного багатства. «Зростання... доходу й капіталу означає зростання
національного багатства»1. Отже, економічне зростання Сміт зв'язує не лише
зі зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу.
Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості.
Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений .для утримування
продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх веде до зростання
цінності, що додається до оброблюваних продуктів.
Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише
за рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення
продуктивності їхньої праці. Зростання продуктивності праці СмІт зв'язує із
застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів. Вартість
засобів виробництва він включає як четверту складову в ціну кожного окремо
взятого товару окремого капіталіста. Що ж до всієї товарної маси всього
класу капіталістів, то в її мінову цінність включаються лише три складові:
заробітна плата, прибуток і рента. Відтак цінність річного продукту
суспільства складатиметься лише з доходів. Такий підхід Сміта до визначення
мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі
одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він виключає
перенесену вартість із вартості сукупного продукту. Проте він виходить із
того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) — це не що інше, як
чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва. Такий підхід
спрощував аналіз теорії вартості. «Догма Сміта», по суті, вирішувала ту
саму складну теоретичну проблему стосовно визначення вартості, що й
марксистське вчення про двоїстий характер праці (конкретна праця переносить
вартість уречевленої праці, абстрактна — створює нову). Маркс, аналізуючи
«догму Сміта», показав, що вона має сенс або за повного абстрагування від
фактора часу, або в процесі аналізу формування вартості продукту за досить
тривалий період. Для короткого проміжку часу формула Сміта не має сенсу
тому, що у вартості такого продукту завжди є частка, яка не розпадається на
доходи цього року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, які були на
початку року.
Зауваження цілком слушне, проте ця частка є відносно невеликою
порівняно з усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до
уваги. Відтак практичну цінність «догми Сміта» важко переоцінити, її широко
використовують на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім того,
аналізуючи «догму Сміта», слід ураховувати, що він чітко розрізняє валовий
і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт
країни. Чистий дохід — це нова цінність, яка лишається після відшкодування
основного й оборотного капіталу.
Отже, річний продукт праці й землі країни поділяється на фонд
відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу й землі. Праця
продуктивних робітників оплачується з фонду відшкодування. Джерелом
зростання капіталу стають прибутки. Сміт підрахував, що фонд відшкодування
капіталу в багатих країнах є більшим і абсолютно, і стосовно частки
валового продукту. Це означає, робить висновок Сміт, що більша частина
валового продукту йде на утримання продуктивної праці, що, у свою чергу,
веде до зростання багатства.
У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він
започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив
значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім
забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються
реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для суспільства
характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його буде
включено у відповідні правові та Інституціональні рамки. Англійський
історик економічної думки М. Блауг писав: «...Сміту немає рівних ні у
XVIII, ні навіть у XIX ст. за глибиною І точністю проникнення в суть
економічного процесу, економічної мудрості...»
Література:
1. Смит А. Исследование о природе й причинах богатства народов. — Кн.
I-— С. 148.-III. — М.1993.
Реферат на тему: Адмирал Нахимов
АДМИРАЛ ПАВЕЛ СТЕПАНОВИЧ НАХИМОВ
Во время Великой Отечественной войны Советское правительство
учредило орден двух степеней и медаль Нахимова. Орденом награждались
офицеры Военно-Морского Флота «за выдающиеся успехи в разработке,
проведении и обеспечении морских операций», а медалью — отличившиеся в боях
матросы, старшины и сержанты флота. Именем адмирала названы училища, где
подростки начинают готовиться к военно-морской службе. Чем адмирал заслужил
такую память?
События привели нас как раз к тем годам, когда флотоводческий талант
Павла Степановича Нахимова проявился необычайно ярко и весь был отдан
Отечеству. О славном адмирале этот доклад.
Весной 1853 года между Турцией и Россией были разорваны
дипломатические от-
[pic]
Нахимов П. С.
ношения, а осенью начались военные действия на Черном море и по обе стороны
от него — на Кавказе и Дунае, где были границы враждующих стран.
Царь и его правительство отнеслись к очередной войне с турками без
тревоги. Царю, его министрам, капиталистам и помещикам казалось, что в
итоге войны, разгромив Турцию, можно будет еще больше укрепить влияние в
странах Балканского полуострова и Ближнего востока. Было у них еще
немаловажное соображение, чтобы новую войну считать благом: в стране не
утихали волнения и бунты крепостных крестьян; у всех на памяти было
восстание, поднятое против царя офицерами-декабристами. Сильное
потрясение, такое, как война (с победоносным концом), должно было, по
мнению царя и его окружения, успокоить народ, ненависть к туркам должна
была заглушить недовольство царскими порядками. Как видно, цели войны были
далеки от интересов народа. Она несла простым людям новые жестокие законы,
новые (разорительные налоги, гибель тысяч и тысяч солдат, матросов. Эти
беды в одинаковой мере ждали и народ Турции. Так что началась война
несправедливая с обеих сторон.
Сообщения с театра военных действий в первое время приходили радужные.
Успех сопутствовал русским. 5 ноября 1853 года произошел бой паровых
кораблей — первый в истории. Русский пароходофрегат «Владимир» под
командованием капитан-лейтенанта Григория Ивановича Бутакова артиллерийским
огнем повредил колеса турецкого парохода «Перваз-Бахри» («Владыка морей») и
затем пленил его. Через несколько дней парусный фрегат «Флора» вел бой с
тремя турецкими пароходами, двум из них нанес большие повреждения и всю
троицу обратил в бегство. А 18 ноября произошло знаменитое Синопское
сражение — последнее в истории парусного флота.
СИНОПСКОЕ СРАЖЕНИЕ
Турки сосредоточили в Батуме (этот город тогда принадлежал им) 20
тысяч сухопутных войск и готовились перебросить их морем в район Поти и
Сухума, чтобы отрезать от России русскую армию, находившуюся на Кавказе.
Если бы десант удался, то армия, лишенная всякого снабжения, погибла бы.
Переброску десанта турки намеревались прикрыть боевыми кораблями. На
усиление своего флота в районе Батума и направили они из Стамбула эскадру
Осман-паши. Русский флот на Черном море после смерти Михаила Петровича
Лазарева возглавляли два адмирала: Владимир Алексеевич Корнилов и Павел
Степанович Нахимов. Они предполагали, что турки предпримут именно такие
действия. Но где искать эскадру противника? Море велико. К тому же осенью
часты штормы, туманы. Было одно средство: крейсировать у турецких
берегов, днем и ночью не смыкая глаз, чтобы не пропустить врага. Случилось
так, что Нахимову пришлось половину своей эскадры отправить в
Севастополь — корабли получили порождения во время жестокого шторма. И
почти тут же выяснилось, что турецкие корабли стоят в Синопе, отдыхая перед
второй половиной пути. Эти сведения Нахимов получил, опрашивая торговые
суда, их подтвердили матросы захваченного турецкого парохода.
Синоп был укрепленной базой турецкого флота. По берегам бухты на
возвышенных местах расположились шесть батарей с крупнокалиберными
орудиями. Под их защитой стояли 16 кораблей: 7 фрегатов, 2 парохода, 3
корвета, 2 военных транспорта, 2 брига. На кораблях и на берегу у турок
было в общей сложности 512 орудий.
Что было делать Нахимову? Напасть с ограниченными силами на
неприятельский флот нельзя, только загубишь свои корабли. Но нельзя и
упустить неприятеля! В руках маленькой эскадры русских оказалась судьба
всего Кавказа. «Я решился, — писал потом Нахимов, — тесно блокировать этот
порт», 84-пушечные линейные корабли «Императрица Мария», «Чесма»,
«Ростислав» встали у входа в бухту, закрыв собой выход из
нее. Фрегат «Кагул» занял пост для наблюдения в нескольких милях от бухты,
а в Севастополь за помощью со всей возможной быстротой пошло посыльное
судно.
Трудно сказать, почему турецкий адмирал не напал на русских, имевших
только 252 орудия. Он больше недели смотрел на них со своего фрегата
«Ауни-Аллах». Конечно, адмирал понимал, что три грозных стража откроют
выход из бухты, только если погибнут...
И вот пришла помощь: три 120-пушечных корабля и фрегат под
командованием контр-адмирала Федора Михайловича Новосильского. Лил
дождь, ветер был сильный и неблагоприятный. Но Нахимов приказал готовиться
к сражению. Приказ адмирала заканчивался словами, которые мог сказать
только командующий, до конца уверенный в мужестве и мастерстве своих
помощников: «...все предварительные наставления при переменившихся
обстоятельствах могут затруднить командира, знающего свое дело, и поэтому
я предоставляю каждому совершенно независимо действовать по усмотрению
своему, но непременно исполнить свой долг».
Теперь русские имели 8 кораблей: 6 линейных, 2 фрегата. На них 720
орудий, в том числе 76 бомбических, снаряды которых взрываются внутри
корабля. Чтобы превосходство в артиллерии еще увеличить, чтобы огонь был
как можно губительнее, адмирал приказал начинать его с дистанции 300—600
метров. А во всех западных флотах было принято вести артиллерийский бой на
расстоянии один-два километра.
Русские корабли, стремясь быстрее сблизиться с противником, вошли в
бухту двумя кильватерными колоннами. Под градом ядер и книпелей они
встали против турецких кораблей и сами открыли ошеломляющий огонь.
Флагманский корабль «Императрица Мария», на котором находился Нахимов,
сразился с турецким флагманом — фрегатом «Ауни-Аллах». Решительно атаковать
и вывести из дела неприятельский флагман — такое правило ввел еще Ушаков.
Через полчаса, не выдержав обстрела, «Ауни-Аллах» выбросился на берег. За
ним выбросился на берег «Фазли-Аллах». В отдельные моменты на флот врага и
его береговые батареи обрушивалось до 200 снарядов в минуту.
Все корабли Нахимова сражались так же доблестно, как флагман. И все же
адмирал особо выделил корабль «Париж» и приказал поднять на мачте «Марии»
сигнал с благодарностью. Но сигнальные фалы были перебиты. Адмирал послал
шлюпку, и команда «Парижа» узнала о похвале начальника. А командовал
доблестным кораблем капитан первого ранга Истомин, он вместе с Нахимовым и
Корниловым был в Наваринском сражении на «Азове».
Не прошло и трех часов, как неприятельская эскадра перестала
существовать. Были разбиты и все береговые батареи. Турецкие корабли
горели. Два из них взорвались, засыпав город обломками. В городе начались
пожары. Их никто не тушил, так как население ушло в окрестные деревни.
Спастись удалось только пароходу «Таиф». На нем бежал контр-адмирал
Мушавер-паша — такой титул имел в турецком флоте английский советник
капитан Адольф Слэд. Потери турок только погибшими составили около 3 тысяч,
это из 4500, находившихся в сражении. Было много пленных, в их числе сам
вице-адмирал
[pic]
Истомин В. И.
Осман-паша, раненный в ногу, и три командира фрегатов.
Русские потеряли 38 человек убитыми и 235 ранеными. Все корабли были
целы, но имели много повреждений. Некоторые пришлось до самого Севастополя
буксировать пароходами, которые вскоре подошли к месту сражения. Дело это
было трудное из-за сильного ветра и волн. Но эскадра Нахимова благополучно
пришла в свою базу. Ей была устроена торжественная встреча — с
поздравлениями, наградами и обедами для матросов на площади у Графской
пристани, а для офицеров в морском клубе.
Значение победы, одержанной при Синопе, видно из письма, которое
послал Нахимову командующий отрядом судов у Кавказских берегов контр-
адмирал Петр Вукотич: «С сердечным удовольствием имею честь поздравить в.
пр-во с блистательным истреблением неприятельской Синопской эскадры,
великой грозы всего Кавказа... Быстрое и решительное истребление турецкой
эскадры вами спасло Кавказ, в особенности Сухум, Поти и Редуткале,
покорением последнего досталась бы в добычу туркам Гурия, Имеретия и
Мингрелия». (Это основные районы Грузии.)
ПРЕДВИДЕНИЕ АДМИРАЛА
Нахимов не был бы знаменитым флотоводцем, если бы только умел вести
сражения. Он, как истинный военачальник, мог обозреть взглядом будущее, а
это дано не многим. Один из морских офицеров, лейтенант Ухтомский, в
дневнике писал: «Во время Синопского дела я был на Сухумской эскадре и в
начале декабря 1853 года на шхуне «Смелая» возвратился в Севастополь.
Конечно, все мы очень сожалели, что не имели счастия быть в Синопе, и с
жадностью ловили все подробности и последствия этого дела... В первый
свободный день я отправился к Нахимову по праву знакомого. Он был очень
любезен, жалел, что меня не было в Синопском отряде, и невольно увлекся,
рассказывая о Синопе. «Только ужасно то, г. Ухтомский, — сказал адмирал, —
что эта победа подвинет против нас войну, ибо англичане увидят, что мы им
действительно опасны на море, и, поверьте, они употребят все усилия, чтобы
уничтожить Черноморский флот». По изменившемуся звуку голоса адмирала и по
выражению глаз несомненно было то, что Нахимов как бы винил себя в том, что
он навлек или ускорил будущие бедствия войны».
Наша наука рассматривает войну как продолжение политики. Продолжение
не мирными средствами, а насильственными. «Ту самую политику, — писал
Владимир Ильич Ленин, — которую известная держава, известный класс
внутри этой державы вел в течение долгого времени перед войной, неизбежно и
неминуемо этот самый класс продолжает во время войны, переменив только
форму действия».
Зная политику Англии того времени, политику ее правящего класса —
капиталистов. Это захват колоний, порабощение народов, безжалостное
уничтожение соперников. Зная также, что английские капиталисты предпочитали
наносить удары соперникам чужими руками. Так бывает в обычной жизни: идет
здоровенный громила, а рядом с ним держится слабосильный, но занозистый
тип; этого-то типа и выпускает громила начинать драку. Смотрит с
любопытством, как отвешивают тумаки его сообщнику, но забить не дает, сам
кидается с кулаками. И в этой войне за спиной Турции стояла Англия. Не
только она, еще Франция и Сардиния. Весной 1854 года эти государства,
увидев, что Турции грозит поражение, объявили России войну. Тут же к
границам России подтянула огромную армию Австрия: она держала нейтралитет,
но, если бы русские войска с западной границы были переброшены на юг, не
замедлила бы захватить большие территории. К отторжению русских земель
приготовились Швеция и некоторые другие государства. Вот как просчитался
Николай 1 и его правительство! Думали воевать только с Турцией, а пришлось
иметь дело с сильнейшими державами мира.
Следуя своей предвоенной политике, Англия и ее союзники поставили себе
целью уничтожить Черноморский флот России, отторгнуть от нее Крым,
Кавказ, придунайские районы, а также земли на Балтике и на Дальнем Востоке.
«Раз уж пришлось самим вступить в войну, — рассуждали английские и
французские капиталисты, — надо низвести Россию на морях до самого крайнего
положения».
Началась изнурительнейшая многолетняя война. Фридрих Энгельс писал о
ней: «В течение сорока лет Европа не знала проклятия подобной борьбы; по
важности и значительности ее участников, равно как и по разнообразию и
необъятности их ресурсов, едва ли найдется что-либо аналогичное во всей
истории человечества». Слова Энгельса подтверждают такие цифры. В
Отечественной войне 1812 года, воюя с Наполеоном, русская армия
израсходовала 36 тысяч пудов пороха, а за время обороны Севастополя — 200
тысяч.
Военные действия шли в местах, удаленных Друг от друга на тысячи миль.
Союзные эскадры получили задачу нанести удары по русским базам и флотам на
всех морях, омывающих Россию: по Кронштадту на Балтике, по Архангельску на
Белом море, по Петропавловску - Камчатскому на Тихом океане.
Атаки на эти крепости были успешно отбиты. Причем на минах,
поставленных у Кронштадта, подорвались четыре петровых корабля неприятеля;
это был первый в истории случай успешного применения минного оружия.
Самым тяжелым театром военных действий стало Черное море, точнее —
Крымский полуостров (отсюда и название всей войны — Крымская) и даже не
весь полуостров, а Севастополь — главная база русского Черноморского флота.
Корабли не могут обойтись без берега, как птицы не могут вечно парить
в воздухе. Перелетные птицы, увидев в море судно, без страха
устремляются к нему и отдыхают на нем, набираются сил, чтобы продолжить
нелегкий путь. А самому кораблю, чтобы отдохнуть, набраться сил, залечить
раны, полученные в боях и штормах, нужен берег.
В течение всего лета 1854 года англо-французское командование
готовилось к высадке армии на русское побережье.
2 сентября союзный десант — почти 70 тысяч английских, французских и
турецких солдат — высадился в Евпатории. Его доставили из Варны три сотни
транспортных судов.
90 боевых кораблей обеспечивали высадку. Собственно, обеспечивать им
ничего не
нужно было. Войска выгружались на берег совершенно беспрепятственно. В
Крыму в
это время не было достаточно сильной русской армии. Главнокомандующий
Меншиков был убежден, что союзники, чтобы не зимовать в окопах, осенью
высаживаться не станут, поэтому и не позаботился о сосредоточении своих
войск. Не мог помешать высадке и флот. У союзников было вдвое больше
военных судов, причем ядро их флота составляли паровые винтовые корабли,
не зависевшие от ветра. Вооружены они были нарезными орудиями. Вне всякого
сомнения, корабли Нахимова, если бы они вступили в бой, были бы уничтожены.
Как мы увидим дальше, именно эскадра Нахимова — ее корабли, ее моряки —
сыграла решающую роль в обороне Севастополя. Без них Севастополь был бы
захвачен неприятелем с ходу.
ВОЕВАТЬ НЕЧЕМ
Царская Россия сильно отстала от других держав в промышленном
производстве, во всем хозяйстве. Нарезное оружие, к примеру, было
изобретено русскими, а раньше вооружили им свои армии англичане и французы,
да еще турок снабдили. Первый военный пароход «Скорый» тоже русские
сделали, а к началу Крымской войны на Черном море было у русских всего
шесть пароходофрегатов. В огромной стране порох делали три завода. Чугуна
Россия производила в 10 раз меньше, чем Англия. Потом, когда начнутся у
Севастополя ожесточенные артиллерийские дуэли, русские из-за нехватки
снарядов смогут на десять выстрелов противника отвечать только одним.
Поставим перед собой такой вопрос: если бы царь и его правительство
заранее узнали о размерах опасности, грозящей Севастополю, Крыму, всей
России, могли бы они вооружить русскую армию и флот так же хорошо, как был
вооружен неприятель? Что-то было бы лучше, конечно. Но коренной разницы не
было бы. Для коренного изменения военных дел нужно было изменить в корне
политическую и социальную основу жизни всего народа. И первое, что нужно
было сделать,—это отменить крепостное право — право помещиков иметь в
собственности людей, распоряжаться ими, как вещами. И на заводах работали
люди, находившиеся в собственности капиталистов. Труд, что в городе, что в
деревне, был рабским трудом, следовательно, малопроизводительным. В Англии
и Франции давным-давно закончилась эпоха феодализма, в России же
господствовали феодальные отношения.
Но разве мог царь по доброй воле изменить существующие порядки?
Наоборот, он всячески укреплял их: это ведь были порядки его, а не чьи-
нибудь. Он сам был богатейшим помещиком. Каково ему было расстаться со
своей собственностью? И разве мог он обидеть свою опору — русских
помещиков?
Мы говорили, что флот на Черном море возглавляли Корнилов и
Нахимов. Правильнее, точнее было бы сказать, что они больше всех делали для
флота. А должности их были не такие уж главные — первый был начальником
штаба Черноморского флота, второй — начальником 5-й флотской дивизии. Над
ними стояло много вельмож, титулы которых были настолько пышные, насколько
убогими были их военные способности. Оба адмирала имели ограниченные
права, свои приказы и распоряжения обязаны были согласовывать,
утверждать; они тратили много сил, чтобы доказать выгодность и
необходимость какого-либо дела. Только нечеловеческая энергия, святая
преданность Отечеству давали им силы воевать с неприятелем и одновременно
с вельможным начальством.
ПЕРВЫЕ БОИ У СЕВАСТОПОЛЯ
Неприятельские войска двигались от Евпатории к Севастополю. 8 сентября
на реке Альме им преградила путь русская 35-тысячная (вдвое меньшая по
численности) армия. Произошло кровопролитное сражение. Потери с обеих
сторон были очень большие. Главнокомандующий генерал-адмирал князь
Меншиков приказал своим войскам отступить к Бахчисараю. И Севастополь
остался один, город должен был защищаться сам — силами небольшого
гарнизона и тем, что мог дать флот.
Остается только гадать, как решилась бы судьба города, если бы
союзники сразу после сражения двинулись на Севастополь. Имея хорошую
орудийную защиту со стороны моря и укрепления на северной стороне, город
был беззащитен на суше с юга. Но союзники долго не могли прийти в себя от
понесенных потерь, они даже не преследовали отступавшую русскую армию. Это-
то и дало возможность в кратчайший срок возвести на южной стороне города
линию оборонительных сооружений. Когда англичане, французы и турки, обойдя
северные укрепления города, вышли к южной стороне, они неожиданно для себя
наткнулись на непреодолимую полосу редутов и бастионов.
Флот неприятеля тоже был остановлен, он не смог войти в
Севастопольскую бухту: у входа в нее моряки затопили пять старых линейных
кораблей и два фрегата. Жалко было топить свои корабли, все они были
прославлены во многих сражениях. Но иного выхода не было.
Союзное командование, как и предполагал Меншиков, боялось оставить
свои войска в окопах на зиму. Только проблему эту оно намеревалось решить
иначе, чем представлял себе Меншиков, — решительным штурмом взять
Севастополь и закончить войну до холодов.
5 октября союзники, пользуясь большим превосходством в артиллерии,
начали ожесточенную бомбардировку города с суши и моря. После этого начался
штурм укреплений. Защитники Севастополя сражались с невиданным мужеством.
Штурм они отбили, при этом уничтожили много неприятельских орудий и
повредили несколько кораблей. И опять потери в людях с обеих сторон были
очень большие, повторить штурм в ближайшее время противник не мог.
Севастопольцы воспользовались передышкой для совершенствования своей
обороны.
Умер раненный на Малаховом кургане адмирал Владимир Алексеевич
Корнилов. С того тяжелого дня все заботы о защите Севастополя легли на
Павла Степановича Нахимова и его давнего соратника адмирала Владимира
Ивановича Истомина.
РАССКАЗЫВАЮТ ДОКУМЕНТЫ
14 сентября 1854 года. Приказ П. С. Нахимова
«Неприятель подступает к городу, в котором весьма мало гарнизона; я в
необходимости нахожусь затопить суда вверенной мне эскадры и оставшиеся на
них команды с абордажным оружием присоединить к гарнизону. Я уверен в
командирах, офицерах и командах, что каждый из них будет драться как
герой: нас соберется до трех тысяч; сборный пункт на Театральной площади.
О чем по эскадре объявляю».
Из записок неизвестного унтер-офицера
«В Севастополе везде кипела работа; все бегало, суетилось. Почти все
полки были вооружены лопатами, кирками, мотыгами и другими орудиями,
необходимыми при постройке укреплений. Рабочие таскали землю в корзинах, в
мешках, в полах шинелей, во всем, в чем было можно. Всюду возили и носили
бревна, доски, станки и орудия, снятые с потопленных кораблей. Работали не
только солдаты, но даже женщинам была дана работа: они построили
батарею...»
20 ноября 1854 года. Из письма артиллерийского офицера Л. Н. Толстого брату
«Город осажден с одной стороны, с южной, на которой у нас не было
никаких укреплений, когда неприятель подошел к нему. Теперь у нас на этой
стороне более 500 орудий огромного калибра и несколько рядов земляных
укреплений, решительно неприступных. Я провел неделю в крепости и до
последнего дня блудил как в лесу, между этими лабиринтами батарей.
Неприятель уже более трех недель подошел в одном месте на 80 сажен и не
идет вперед; при малейшем движении вперед его засыпают градом снарядов. Дух
в войсках выше всякого описания. Во времена древней Греции не было столько
геройства. Корнилов, объезжая войска, вместо «здорово, ребята!» говорил:
«Нужно умирать, ребята, умрете?» — и войска отвечали: «Умрем, ваше
превосходительство, ypa!» И это не был эффект, а на лице каждого видно
было, что не шутя, а взаправду, и уже 22000 исполнили это обещание.
...Бомбардирование 5-го числа останется самым блестящим, славным
подвигом не только в русской, но и во всемирной истории. Более 1500 орудии
два дня действовали по городу и не только не дали сдаться ему, но и не
заставили замолчать и одну двухсотую наших батарей...»
Из дневника участника обороны
«...Мальчики от 10-летнего возраста являются на бастионы, где с
необыкновенным самоотвержением под самым сильным неприятельским огнем
остаются на батареях, помогая артиллерийской прислуге, поднося заряды и
снаряды; так, сын матроса 37-го флотского экипажа Максим Рыбальченко,
мальчик 12 лет, во время самого сильного бомбардирования города, в
продолжение 5, 6 и 7-го чисел октября, собирал ложившиеся в Аполлонову
балку ядра и носил их на бастион Корнилова... В настоящее время Максим
Рьпбальченко находится на батарее Камчатского люнета и исполняет
обязанности нумера, подающего снаряды к орудию. Товарищ Рыбальченки, сын
матроса 30-го флотского экипажа, Кузьма Горбаньев [14 лет] с первых
дней осады Севастополя явился на бастион № 4 и просил командовавшего там
определить его в число артиллерийской прислуги. 2 апреля Кузьма Горбаньев
ранен и после перевязки возвратился к своему месту.
Максим Рыбальченко и Кузьма Горбаньев за храбрость награждены
медалями на Георгиевской ленте».
12 октября 1854 года. Из письма капитана второго ранга М. М. Коцебу М. Ф.
Рейнеке
«Уважаемый любезный Михаил Францевич!
Па[вел] Степ[анович] третьего дня был на нашей стороне и просил передать
вам, что кроме незначительной царапины от штуцерной пули, пролетевшей мимо
его уха, он здоров.
Сам же скажу, что П[авел] С[тепанович] как бы ищет смерти, разъезжая
под самым убийственным огнем; недавно матросы без церемонии сняли его с
лошади и отнесли в место, более безопасное. Он один теперь ездит по линии,
воодушевляя своим присутствием и матрос, и солдат».
Из письма М.Ф. Рейнеке П.С.Нахимову 19 октября 1854 года
«...Вести из Севастополя сильно беспокоят меня — не столько опасным
положением города, которое при помощи божьей может поправиться, сколько
твоя отчаянная отвага... С твоим именем и при твоих понятиях об
обязанностях начальника иначе и быть не может. Но для чего без нужды
пускаться в самые опасные места и подвергать себя убийственному огню? К
чему искать смерти? Рассуди хладнокровно и увидишь, что эта отвага для
главного действующего лица не только бесполезна, но даже и вредна и
опасна общему делу: тебя убьют, и дух чинов, имеющих доверие и надежду
единственно к тебе, упадет. Хорошо еще, если найдется человек, который не
допустит пасть духу войска до отчаяния и сумеет возбудить в них за потерю
любимого начальника месть к врагам. Но есть ли такой человек при тебе?..
Ради бога, мой добрый друг, береги себя для общей пользы! Только ты
еще можешь поправить или хоть поддержать дела Севастополя...»
Будучи каждый день готовым к смерти, Нахимов вовсе не искал ее: врага
мертвые не одолеют, победа только во власти живых. Он думал именно так, и
это подтверждает его приказ, в котором он подчеркивает, что победа «при
большой потере со своей стороны не есть еще полное торжество». Дальше он
говорит: «...и поэтому-то я считаю долгом напомнить всем начальникам
священную обязанность, на них лежащую, а именно: предварительно
озаботиться, чтобы при открытии огня с неприятельских батарей не было ни
одного лишнего человека не только в открытых местах и без дела, но даже
прислуга у орудий и число людей для неразлучных с боем работ было
ограничено крайней необходимостью. Заботливый офицер, пользуясь
обстоятельствами, всегда отыщет средство сделать экономию в людях и тем
уменьшить число подвергающихся опасности».
Тогда почему же все-таки сам Павел Степанович ежедневно на протяжении
девяти месяцев (из одиннадцати осады) бывал в самых опасных местах? Почему
он, человек высокого роста, не сменил, как другие адмиралы и генералы, свой
черный сюртук с золотыми эполетами на солдатскую шинель и был виден издали
и своим и неприятельским войскам? Еще раз вспомним слова генерала русской
армии, теоретика военного дела Драгомирова: «Работают у того, кто сам
работает, и на смерть идут у того, кто сам ее не сторонится». Оборонa
Севастополя — сплошная чреда героизма и самопожертвования. А начало этой
чреды было в поведении Корнилова, Нахимова, Истомина. Нахимов пережил своих
товарищей адмиралов. Владимир Иванович Истомин был убит ядром на Камчатском
люнете в марте 1855 года. И Павел Степанович уже один «не сторонился
смерти». Видя это, зная это, не боялись смерти другие.
А как нелегко ему было изо дня в день — долгие месяцы — служить
примером неустрашимости. Он ведь был самым обыкновенным человеком, и
здоровье его было плохим.
Из воспоминаний врача X. Я. Гюббенета
«...Он неоднократно говорил мне в искренней беседе, что, пережив
двукратное бомбардирование Севастополя, третьего пережить не в состоянии!
[Адмирал пережил пять бомбардирований!] В последнее время он страдал
различными припадками — болями в желудке, рвотою, головокружением, даже
обмороком. Сам он всегда говорил мне откровенно о своем положении, которое
тщательно старался скрывать от всех прочих, но уверял, что о лечении теперь
и думать нечего; стоит ему прекратить сегодня обычный круг деятельности,
чтобы впасть завтра в совершенное изнеможение. «Да, — присовокупил он к
этому, — если мы сегодня заключим мир, то я убежден, что, наверное, завтра
же заболею горячкою: если я держусь еще на ногах, то этим я обязан моей
усиленной, тревожной деятельности и постоянному волнению». И в самом деле,
деятельность его, не прекращавшаяся до самой последней минуты, возрастая
почти до лихорадочного состояния и держа его целых девять месяцев в
беспрерывной тревоге, переступала почти границы естественного...»
Одна храбрость не дает победы над неприятелем. Нужно еще и искусство
воевать.
Формулу победы великолепно точно выразил Александр Васильевич Суворов:
«Не надлежит мыслить, что слепая храбрость дает над неприятелем победу, но
единственно смешанное с оною военное искусство».
Мы не чтили бы так Нахимова, если бы он был только примером храбрости.
Он был знаток военного искусства и сам творил его. Изучив в ежедневных
поездках свою оборону, Павел Степанович делал, что было в его силах, чтобы
на пути возможного движения неприятеля стояли надежные заслоны.
В начале 1855 года он был очень озабочен защитой входа в
Севастопольскую бухту. Штормовые ветры и волны разрушили преграду из
затопленных кораблей, неприятель мог воспользоваться этим и ввести свою
эскадру на рейд. Отбить такую атаку было бы невозможно, так как береговые
батареи были здесь недостаточно сильны, а на русских кораблях почти не
осталось ни орудий, ни людей — все было свезено на берег. Предположив в
своих размышлениях, что союзники прорвутся на рейд, Нахимов увидел и
события, которые за этим непременно последовали бы, — штурм города с южного
берега бухты. Защитники Севастополя не выдержали бы его, ведь им в спину
били бы орудия англофранцузской эскадры.
Увидев опасность, Нахимов придумал, как усилить защиту рейда. И это
при остром недостатке людей, орудий, пороха, снарядов. Павел Степанович
написал обстоятельный доклад главнокомандующему сухопутных и морских сил
Крыма князю Меншикову. В докладе излагалось, как и за счет чего усилить
корабли, оставшиеся незатопленными, где и в каком количестве добавить
береговые батареи. Несколько дней спустя Нахимов посылают князю еще
докладную записку. В ее конце нескрытое волнение, даже отчаяние: Нахимов
боится, что главнокомандующий отвергнет его предложения, и тогда
Севастополю гибель.
Из докладной записки П. С. Нахимова А. С. Меншикову
«...Может быть, в. с-ть найдете в этом изложении односторонний взгляд
моряка, но, тем не менее, я уверен, что вы отдадите справедливость
прямодушию, с которым оно писано; конечно, только полное и глубокое
убеждение заставило меня возвысить свой голос перед в. с-тью, — не мне
решать вопросы столь сложные. Но если вы найдете хотя немного истины во
всем, мною сказанном, то для собственного вашего спокойствия позвольте
обсудить его в военном совете. Этим средством вы положите конец опасениям
тех, кому известно настоящее положение затопленных кораблей, или, в
противном случае, решитесь без душевного беспокойства на меры, указываемые
необходимостью.
Чрезвычайные обстоятельства, в которых мы находимся, послужат мне
оправданием перед в. с-тью в настоящем моем поступке».
Умный человек, истинный патриот и честный должен извиняться перед
светлейшим начальством за то, что видит страшную опасность, грозящую общему
делу, и знает, как эту опасность предотвратить.
Меншиков всячески притеснял и унижал Нахимова, хотя, если бы доверился
ему, поддерживал бы его предложения, сам получил бы большие почести за
победы над неприятелем. Меншиков желал — и очень сильно — выиграть войну.
Самодержавная власть царя плодила в огромном количестве сановников, в
характере которых карьеризм, лизоблюдство, пресмыкательство перед
сильными мира сего сочетались с ненавистью и завистью к людям меньшего
звания, но энергичным, дальновидным, одним словом, талантливым. Меншиков
был по-своему умен, однако ум его обслуживал потребности характера. Унизить
человека, оскорбить было для ,него сверхприятным делом. При этом
забывалось все, в том числе и собственная ответственность за порученное.
То, как пытался Меншиков унизить Нахимова, может служить классическим
примером мести бездарного начальника своему подчиненному за то, что тот
талантлив.
В разгар боев за Севастополь Меншиков написал ходатайство царю о
награждении Нахимова орденом Белого орла «за достохвальное служение».
«Дать» — наложил резолюцию Николай 1. По поводу награды морской офицер П.
В. Воеводский писал М. Ф. Рейнеке: «Награда Белым орлом, мало сказать,
удивила, но оскорбила всех, видевших действия Павла Степановича, зато
[поэтому] ни один человек не позволил себе поздравить его...»
Этот орден не имел ценности. У него не было даже статута, то есть
неизвестно, за что он давался. Военные люди высоко ценили орден Георгия, он
имел четыре степени и вручался дворянам за воинские подвиги. Нахимов уже
был награжден Георгием 4, 3 и 2-й степени, поэтому все ждали, что его
наградят орденом 1-й степени. Такой награды Павел Степанович был достоин
больше, чем кто-либо другой в Севастополе. Но Меншикову хотелось унизить
героя, и он сделал это с помощью награды.
Нахимов относился к орденам с уважением, ведь ни он сам, ни его
товарищи не получали их даром. | |
