|
Реферат: Биография Джеральда Даррелла (Доклад) (Исторические личности)
ДЖЕРАЛЬД ДАРРЕЛЛ - немного об авторе.
По установившимся канонам, предисловие должно посвящаться анализу
литературных и иных достоинств предлагаемой читателю книги. Однако
применительно к книге, которую вы сейчас держите в руках, мне хотелось бы
отступить от этой традиции. В самом деле, книга эта говорит сама за себя, в
ней нет каких-то темных мест, нуждающихся в специальном толковании. Она
открыта каждому, кому посчастливится ее приобрести. Иное дело — личность
автора, внутреннюю сущность которого мы постигаем только через его
произведение. А личность эта — Джеральд Даррелл, незаурядный человек и
писатель-натуралист, известный, без преувеличения, во всем мире.
Так уж случилось, что вот уже более четверти века я оказался в известной
степени связанным с жизнью и работой Джеральда Даррелла. Знакомство с ним
состоялось в одностороннем порядке, без прямого участия самого Даррелла, но
оно оказалось настолько ярким, что я помню нашу первую «встречу» так, будто
это было вчера: кто-то из коллег-аспирантов помахал передо мной тоненькой
скромной книжечкой в бумажной обложке и сказал: «Взгляни, занятная вещь.
Фамилия автора ничего мне не говорит, какой-то Даррелл, но написано
здорово!» Называлась книга «Перегруженный ковчег». В тот же вечер, проходя
мимо киоска около одной из станций метро, я поинтересовался, без особой
надежды и, по правде говоря,— желания, нет ли в киоске этой книги. Она
была, и продавец вытащил ее из большой стопки. Как странно это звучит
сегодня — новая книга Даррелла свободно продается в обычном газетном
киоске! Дома я раскрыл книжку — и пропал! До тех пор, пока не прочел
последнюю страницу, не мог оторваться. Все привлекало в этой книге: и
совершенно особый угол зрения, под которым автор смотрел на мир природы, и
необычный, удивительный стиль письма, и тонкий юмор, и своеобразная,
доверительная манера общения с читателем. Скажу без преувеличения: я был
очарован. Шел 1958-й год. Именно тогда началось триумфальное вступление
английского писателя-натуралиста Джеральда Дар-релла в нашу литературу о
природе.
Вскоре была переведена вторая книга Даррелла, «Земля шорохов», которую я
прочел с неменьшим восторгом. Где-то в подсознании мелькала мысль о том,
что неплохо было бы познакомиться с автором покороче, но путей к этому я не
видел.
«Сближение» произошло неожиданно — мне предложили написать предисловие к
новой книге Даррелла «Зоопарк в моем багаже». Это заставило меня ближе и
внимательнее ознакомиться с жизнью автора, с его деятельностью и
литературным творчеством. Передо мной открылся поистине удивительный
человек, щедро и многосторонне одаренный от природы, необыкновенно
притягательный и симпатичный, неординарный во всех отношениях, с
собственным, каким-то особенно теплым мироощущением. Любовь к природе, ко
всем ее творениям неотъемлема от натуры Даррелла, она составляет важнейшую
сторону его жизни, определяющую линию его собственной житейской философии.
Надо ли удивляться, что со времени работы над этим предисловием я
безоговорочно подпал под обаяние Даррелла, стал его верным и постоянным
пропагандистом в нашей стране. Практически все книги Даррелла, переведенные
и изданные с тех пор в СССР, выходили с моими комментариями и
предисловиями. А книг вышло много: «Гончие Бафута», «Под пологом пьяного
леса», «Три билета до Эдвенчер», «Поместье-зверинец», «Путь кенгуренка»,
три автобиографические повести о детстве Даррелла, «Поймайте мне колобуса»
и многие другие. В сущности, неизвестными советскому читателю остались
всего несколько произведений Даррелла, и не потому, что там было что-то
«такое», а по причине их некоторой художественной и информационной
бледности. Не поставим это ему в упрек — ведь даже у самых известных
писателей бывают слабые вещи.
Популярность Даррелла в нашей стране поистине необыкновенная. Я бы даже
сказал, что советские
читатели знают и ценят его гораздо больше, чем соотечественники. Сегодня
купить перевод книги Даррел-ла не только в газетном киоске, но и в книжных
магазинах практически невозможно — и это несмотря на довольно значительные
тиражи и многочисленные переиздания, несмотря даже на то, что Даррелла
начали переводить на языки народов СССР. Более того, за прошедшие
десятилетия «мода» на него не только не потускнела, но возросла и
укрепилась. Из всех натуралистов, пишущих о природе, Даррелл, несомненно,
пользуется у нас самой большой известностью.
Истоки такой популярности в его книгах. Именно они создали, определили,
высветили образ их автора в представлении советских читателей. Самого же
Даррелла мы, так сказать, лично не знали. Поэтому легко понять тот интерес,
который возбудила во всех поклонниках Даррелла весть о его возможном
приезде в Советский Союз для участия в съемках многосерийного телефильма о
природе СССР и ее охране. Больше других, пожалуй, волновался я, ожидая
встречи с человеком, ставшим мне дорогим и близким за многие годы работы
над его книгами. Ведь до тех пор мы обменялись лишь несколькими довольно
официальными письмами. Каким-то он окажется на самом деле?
Переговоры о съемках телефильма затянулись почти на три года, но, к
счастью, завершились успешно. Осенью 1984 года Даррелл побывал в Москве, но
я был в экспедиции, и мы разминулись. А весной следующего года я и мои
коллеги-зоологи узнали: Даррелл снова в Москве! На этот раз встреча наша
состоялась. Она произошла в холле гостиницы «Будапешт». Я хорошо
представлял себе внешность Даррелла по нескольким портретам, которые были
опубликованы в его книгах (сравнительно молодой красивый мужчина с темной
бородой и грустными глазами), но не учел, что пролетели годы, и годы
непростой жизни, поэтому оказался не совсем готов к встрече. Тем не менее,
когда в дверях холла появился грузный мужчина с загорелым обветренным
лицом, на котором особенно контрастно выделялись совершенно белая борода и
светло-голубые, лучистые глаза, я сразу узнал его. Во всей осанке вошедшего
чувствовалось спокойствие, ощущение собственного достоинства и даже какая-
то властность. Я заметил, как глаза всех, сидящих в холле, устреми-
лись на Даррелла, как люди начали перешептываться и переглядываться,
безошибочно угадывая неординарность вошедшего человека. (Такое же
почтительное любопытство мне пришлось наблюдать в Кении по отношению к
Бернгардту Гржимеку, когда он появлялся в общественных местах.)
Как ни странно, но Даррелл тоже сразу «узнал» меня (вероятно, по описанию
Джона Хартли — своего неизменного помощника и героя многих книг, с которыми
я познакомился раньше. А может, существуют какие-то флюиды?) Мы дружески
обнялись, и с той минуты между нами возникла настоящая личная дружба.
Вместе мы побывали в Астраханском заповеднике, в погоне за сайгаками
проехали Калмыкию, много гуляли по Москве и говорили, говорили, говорили...
Нам было о чем говорить. И теперь без ложной скромности и с полной
ответственностью я могу утверждать, что знаю Даррелла лучше, чем кто-либо
другой в нашей стране.
Программа пребывания Даррелла и его жены Ли в Советском Союзе была не
только насыщенной, но и утомительной. Помимо посещения ряда труднодоступных
заповедников (Дарвинского, Баргузинского, Таймырского и многих других), где
велись съемки телефильма, помимо осмотра различных архитектурных и
исторических памятников в Москве, Самарканде, Бухаре, Рязани и других
городах, помимо внимательного знакомства с Московским зоопарком и Птичьим
рынком Дарреллу пришлось участвовать в бесчисленных официальных и
неофициальных встречах с советскими читателями — любителями его книг. Для
каждого у него находилось теплое слово, каждому он оставил автограф на
книге (иногда сопровождаемый шутливым рисунком), так что к концу поездки от
бесконечных надписей, по выражению самого Даррелла, правая рука у него
стала значительно сильнее левой. Пожалуй, не будет преувеличением сказать,
что он оставил автографы не менее чем на тысяче книг!
Организация поездки Даррелла по нашей стране заслуживает всяческих похвал.
В каждом из посещаемых им заповедников его с нетерпением ждали. Самые
редкие звери и птицы, самые красивые уголки природы — все это
демонстрировалось сотрудниками заповедников с любовью и гордостью, с
желанием как можно
больше рассказать долгожданному гостю о природе нашей страны. И Даррелл
понял и по достоинству оценил это стремление — в своей недавно вышедшей,
великолепно иллюстрированной книге «Даррелл в России» он с восторгом
отзывается и о самой природе Советского Союза, и о людях, которые заняты ее
изучением и охраной. Да и в других выступлениях в печати и по радио он
неоднократно возвращался к профессиональному и объективному анализу
состояния охраны природы в СССР, особо выделяя в качестве достижений
создание сети питомников по разведению редких и исчезающих видов и,
разумеется, развитую и научно обоснованную систему охраняемых территорий.
Но далось Дарреллу это путешествие нелегко. Тысячи и тысячи километров в
самолете, на автомобиле, вертолете, катере, моторных лодках, а иногда и
верхом, в жару и в холод, часто в непроглядной пыли степных и пустынных
дорог. А Джеральду Дарреллу сейчас за шестьдесят, и здоровьем особым он
отнюдь похвастаться не может — болезнь почек все настойчивее дает о себе
знать. И все же он ни на минуту не терял живого интереса к окружающему,
чувство юмора не покидало его ни при каких ситуациях. Как-то после
мучительного переезда из Астрахани в самую сердцевину степей Калмыкии,
когда на лицах всех участников лежал сантиметровый слой тончайшей пыли, на
вопрос о самочувствии Даррелл слабым голосом ответил: «Жив еще. Пока жив!».
И тут же пришел в восторг от белой парадной юрты, которую поставили для
него среди безлюдной степи.
Я столь подробно останавливаюсь на совместном путешествии с Дарреллом и
вспоминаю дни и часы общения с ним потому, что это дало мне редкую
возможность проверить те представления о нем, которые сложились у
советского читателя (не без моего участия как автора предисловий) на
основании его книг. И надо сказать, оценка наша оказалась в целом
правильной, хотя некоторые акценты, пожалуй, пришлось сместить.
Единственное, что необходимо полностью исключить, это представление о
Даррелле как об ученом-зоологе. Он не зоолог в строгом понимании этого
слова и вообще не ученый, а просто превосходный значок и любитель животных.
Ни склонности к систематическому изучению их, ни соответствующего
образования у Даррелла
нет, да, может, это и к лучшему. Научный профессионализм, как правило,
убивает непосредственность восприятия. А вот то, что он искренне любит
животных, любит природу, болеет за ее будущее,— это оказалось совершенной
правдой. В искренности его восторгов при виде стада овцебыков на Таймыре,
колоний бакланов и цапель в дельте Волги, токующего глухаря в Дарвинском
заповеднике или стерхов в Окском питомнике редких журавлей сомневаться не
приходится — они неподдельны. Полное доверие вызывает и его высокая оценка
мер по охране природы в СССР, и это понятно — Дар-реллу показали самые
выигрышные из них, оставив вне поля зрения все конфликтные ситуации. Но
самое главное, что подтвердило недолгое общение с Даррел-лом, это его
личные качества. Он действительно оказался замечательным, поистине
незаурядным человеком, мягким, добрым, доброжелательным и в каком-то смысле
восторженным, каким и рисовался в нашем воображении. Буквально у каждого,
кто с ним беседовал или просто задавал ему вопрос, оставалось чувство
соприкосновения с другом, понимающим самые интимные движения души, чутко
отвечающим на них. Это счастливый и крайне редкий дар.
Джеральд Даррелл многое делает для пропаганды охраны природы во всем мире.
Понимая, что основа охраны животных — это знание и любовь, порождаемая
знанием, Даррелл в соавторстве со своей женой, Ли Даррелл, выпустил книгу
«Натуралист-любитель», своего рода энциклопедию для начинающего
естествоиспытателя, продуманно составленную и превосходно иллюстрированную
(жаль, что у нас нет таких книг!).
Особое внимание Даррелл уделяет телевидению. На первых порах это были
лекции, сопровождавшиеся показом наиболее интересных животных. Затем
последовал полнометражный, но еще в известной мере любительский телефильм о
зоопарке в Джерси, где Даррелл выступал в роли ведущего. Успешный дебют
послужил причиной приглашения Даррелла участвовать в съемках уже
профессионального 13-серийного телефильма о природе и животных различных
уголков нашей планеты. История создания этого телефильма легла в основу
книги «Натуралист на мушке». Таким образом были убиты как бы два зайца.
Съемки фильма всегда сопряжены с весьма обременительными обязанностями, и
Дарреллу вместе с его верной спутницей. Ли, пришлось в короткие сроки
побывать в ряде сильно удаленных друг от друга мест — на севере Европы, на
Шетландских островах, и на юге ее, в Камарге, в Африке и Северной Америке.
Такой разброс «мест действия» не мог не сказаться на целостности
восприятия, и книга «Натуралист на мушке», в отличие от телефильма,
получилась, на мой взгляд, несколько более поверхностная, нежели другие уже
известные нам произведения Дар-релла. Комичностью ситуаций автор нередко
пытается компенсировать глубину и духовность общения с животными, что так
характерно для его более ранних книг. Однако зарисовки природы по-прежнему
блещут удивительной точностью, выразительностью и умением выделить главное.
Написанная, по-видимому, не без коммерческих мотивов, книга тем не менее в
художественном плане не выпадает из общего ряда работ Даррелла и ничем не
выдает ни его возраста, ни известной жизненной усталости, даже при описании
свидания с местами его детства на острове Корфу. А главное — она, как и
ранее, славит красоту и непреходящую ценность природы, зовет людей к ее
охране. Читатель почувствует это сам. Многосерийная телепередача «Даррелл в
России», посвященная природе нашей страны,— тоже прежде всего вклад в общее
дело сохранения природы нашей планеты. Миллионы советских телезрителей
могли недавно в этом убедиться. Но мне видится здесь и нечто большее:
работа над этой телепередачей служит упрочению контакта и взаимопонимания
между народами, а в конечном итоге — делу укрепления мира на Земле. Это в
духе Даррелла.
В. Флинт
Реферат на тему: Биография Ивана Франка
Іван Франко
(1856 — 1916)
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку
Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці
Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а
далі у гімназії, яку закінчив 1875р.
Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько
одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій
перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу
продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати
(1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і
праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не
змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання.
26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує
атестат зрілості.
Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В
гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською,
німецькою, французькою, з латинськими класиками.
Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю
(Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875
року вступає на філософський факультет Львівського університету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському
університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського
«Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його
органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість
«Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською
революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад
роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к
ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і
росказы» (1876р.).
Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка
та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у
тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І.
Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в
соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з
австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський
друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні
пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала
журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут
Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя
стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою
«Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor»,
сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю
«Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і
Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для
видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.
В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і
перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати
«Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов'янського альманаха» ряд
новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа»,
«Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст»
Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного
соціалізму...»
У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі
письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів
австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у
тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і
ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І.
Франко в оповіданні «На дні».
Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у
робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька
робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І.
Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).
У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка
для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому
від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не
була закінчена в зв'язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому
статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».
У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що
ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу
«Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в
«Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі
«Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович
Тургенєв».
Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва
(1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну
допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.
В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа №
92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою
Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без
всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року
Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр
Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».
Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в
народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у
відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної
замкненості «правдян».
В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І.
Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада
побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і
приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову
просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду.
У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що
став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут
письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то
згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті
чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.
І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і
сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії
революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці.
Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну
поезію Т. Г. Шевченка.
Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури
О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї
мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного
не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там
лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію
«Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна
історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора
філософії.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і
низин».
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти
кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим
успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І.
Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів
журби» (1900р.).
В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал
виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і
поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі
І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього
вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні
оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії,
переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє
і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу
відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період
галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та
галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних
виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного
ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи
прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру
Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають
українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка
за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М.
Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На
другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався
столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих
роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.
У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же
час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка,
зокрема поеми «Похорон» (1899р.).
В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує
листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для
друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться
нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами
російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за
молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за
національне визволення України.
На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.),
повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.
З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий
вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу,
фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті
«Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.
На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою
поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш
«Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать»
(«Стріли», 1903р.).
В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської
літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія
російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею
«Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в
«Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких
москвофілів.
B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури
на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української
літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише
статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская
литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими
націоналістами, особливо Грушевським.
В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському
університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.
Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах
Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет
присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники
Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом
цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван
Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого
поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.
В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році —
повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської
літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена
(1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.
В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної
діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша
імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові
в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові
1916p.).
Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати,
був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково
брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко
написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми
«Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий
ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало
його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі
або ж залишилися в рукописах.
У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року
хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт
9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку
просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916
року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня
1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому
склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені
на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі
письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-
каменяра.
1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка
поставлено йому пам'ятник.
| |
