|
Реферат: Галицко-Волынское княжество (История)
Зміст
Вступ
Галицько-Волинське князівство
Ярослав Осмомисл
Висновок
Використана література
Вступ
Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній
Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих
київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського
Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то
ними були Галицьке та Волинське князівства на південному заході.
Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями
політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик
— Томашівський — назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно
українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці
об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре проживало в межах
нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших
відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з
самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками,
що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також
важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост
католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.
Галицько-Волинське князівство
Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок
Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли
племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном
межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами
та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо
Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з
агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині
були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале
розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо
Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих
торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища
солі — товару, від якого залежала вся Русь.
У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь
і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що
згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр
князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських
соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм
наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому
першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого.
Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від
Володимира Мономаха.
Часто об'єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і
Волинь у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш
вражаюча відмінність між ними — у природі верхівки кожного князівства.
Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх
руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що
Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі,
який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і
Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави.
На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною
мірою пояснюється Їхнім походженням. На відміну від бояр в інших
князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька
аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті.
І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши
общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на
аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні
інтереси.
Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному
правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й
можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що
забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне
економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі
утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через
віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в
місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало
зразок панування аристократії, але й можливість звертатися до чужинців по
допомогу проти князів.
Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті
на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі
дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва,
який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це
князівство, ніж на Галицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за
службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому
виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї
причини об'єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не
галицькі.
Галицькі Ростиславичі. З усіх князівств на території сучасної України
першою відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби — як
чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося
підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти
намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині.
Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл
(1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони
князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі
мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та
Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь
на Русі, говориться в похвалі йому із «Слова о полку Ігоревім»: «Галицький
Осмомисле Ярославеі Високо сидиш ти на своїм златокованім столі, підпер
гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь...» З
піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони
стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї
могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на
вогнищі.
По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198),
останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із
мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його
рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира
на престол, але, прийшовши -у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли
проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з
боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і
спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати
від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто
повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі;
бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших
наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім
настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і
не опановує ситуацією.
Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо
свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести
ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною,
що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич
(1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р.,
коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським
князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був
запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних
зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на
волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В
1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому
перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199
р. він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на
політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним,
діяльним і талановитим князем.
У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади,
тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив.
Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в
інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали
міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи
в зовнішній політиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає
поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу
одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські
князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-
от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що складають
територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизився
до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх
дослідженнях особливе місце.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано
успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ
у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того
величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими
землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке
він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий час, щоб із
нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж
сучасники Романа на визнання його видатних досягнень називали його
«Великим» і «повелителем усієї Русі».
Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між
князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних
нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував.
Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі
бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною.
Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку
Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи
ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх
нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й
повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване —у 1213 р.
вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича.
Скориставшись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали,
начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили
її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати
докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило
утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася
прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг
повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ
і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголотатар. Тільки у
1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно
підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві
Данилу, щоб повернути володіння батька.
Ярослав Осмомисл
113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054
р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти
князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного
«патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави
на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину
державу з централізованою владою. З усіх князівств на території сучасної
України першою відокремилася від Києва Галичина.
Галицько-Волинська земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської
держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими)
хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави, після того, як рядом
походів Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за
заповітом Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові,
але цей останній рано номер, і лише 1084
року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою
землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.
Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок
Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли
племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном
межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами
та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо
Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з
агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині
були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале
розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо
Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих
торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища
солі — товару, від якого залежала вся Русь.
У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева
(Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і
висилали до західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних
джерел вростало в господарстві Київської Руси після того, як кочовики
перетяли шлях до Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни
те, що через Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило
Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгівлі тих
часів.
Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від
сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського.
Розмірний спокій використали вони для колонізації південних земель
печенігами, торками: так, у XI ст. колонізовано середнє Подністров'я,
Пониззя. В XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного існування
Галичини під проводом власної династії. Після смерти Володаря та Василька
їх князівства поділено між їхніми синами, але незабаром об'єднав їх
Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом залишилася його
братаничеві Іванові Ростиславичу.
Використовуючи всі засоби — як чесні, так і нечесні, хитрому князеві
Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і
згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на
розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований
син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів»,
розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові.
Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з
угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини.
Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини,
поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він
підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав
залежність від Фрідріха 1 Барбароси.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-о за часу правління
Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку
Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на
південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній
залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі,
що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені,
підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією,
Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Ярослава у
„Слові о полку Ігоревім":
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім
престолі, підпер гори Угорські своїми залізними
полками...
З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового
правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який
перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і
згодом спалили її на вогнищі.
Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням
боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його
родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого,
Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного
боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не
добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в
1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її
Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від
правної дружини, Володимир П.
По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198),
останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із
мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його
рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира
на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли
проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з
боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і
спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати
від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто
повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі;
бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших
наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім
настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і
не опановує ситуацією.
Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство
слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства
перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню
західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії
вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття
культурної та політичної ідентичності. Чималу роль у цьому відіграв славний
князь Галицько-Волинського князівства Ярослав Осмомисл.
Висновок
Таким чином, фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава
на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати
біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу,
фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її
існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу,
так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла
самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку
Польщі.
Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції
Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним
впливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.
Використана література:
1. Орест Субтельний. Історія України. – К., 1996.
2. Наталія Полонська-Василенко : Історія України. – К., 1993.
Крип’якевич І. та ін. Історія України. – Львів: “Фенікс”, 1994.
Реферат на тему: Галицко-Волынское княжество (Галицько – Волинське князівство)
Реферат
На тему
Галицько – Волинське
князівство
Учениці 9-а
класу
Спеціалізованої школи №
53
Трубінської Олександри
Галицько-Волинська держава
Волинське і Галицьке князівства та їх об’єднання.
Наприкінці X ст., у першій половині XI ст. адміністративним осередком
земель Волині і Підкарпаття був Володимир. Місто, що його заснував і назвав
своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм
Всеволоді – своєму синові від полоцької князівни Гогніди Гогноволодівни.
Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром
розвитку культури.
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему
князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха
ІзяславМстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і
1146–1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої
волинські володіння у боротьбі за утвердження на Київському престолі.
Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно, в
окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію
дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагались вести князі, що
володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а в окремі періоди також
володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті Мстислава Ізяславича
(1170р.) Волинь була поділена між його синами: Гоман став князювати у
Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.
Лише наполеглива об’єднавча політика Гомана Мстиславича забезпечила врешті-
решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншому складалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися
князівства, в яких панували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава
Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володарював у Переясловському
князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно
до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що
включало Поділля, Буковину, Східну частину Українських Карпат. На північ
від Перебовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало
третьому братові, Влодареві, який після смерті Рюрика став князем. В 1099
році він спільно з Васильком Теребовельським переміг військо угорського
короля в битві під Перемисилем і це на деякий час стримало напади Угрського
королівства на Підкарпаття.
Син Володаря Володимир об’єднав Перемисилську, Теребовельську,
Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм
столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві
деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Барлядник). У 1145
р. відбулося повстання містичів Галича, які “ввели у місто”
звенигородського князя. Проте, внаслідок кровопролитної боротьби
Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславовича з Галича, а
й приєднати до своїх володінь Звенигород.
Найбільшої могутності галицьке князівство досягло за правління
Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батько оспіваної у “Слові о полку
Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить
далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту і Дунаю опинились в
повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній
торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства. Галицький
князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував
дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною
Римською Імперією.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька
землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці
взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному
князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь
Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго
його не втримав. Лише 1198 р. після смерті Володимира Ярославовича,
останнього представника династії Ростиславовичів, Романові Мстиславичу
вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне
князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому
Києві.Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота
міста.
Утворення об’єднаної Галицько –Волинської держави було подією великої
історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем “царем на
Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в
літописі вжито стосовно нього.Цей титул,
перекладено з грецького титулу візантійських імператорів - автократор,
засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ким непокірних
боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор
Візантії Олексій III після завоєвання Константинополя хрестоносцями.
Роман завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців та
литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами
(прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії
Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який
боровся за владу в імперії з Оттоком IV Саксонським, союзником пап. На
шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом
краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205). Смертю
Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до
влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як
тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу
боротьбу за престол Волині , а пізніше і Галичини.
Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки
різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство,
солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї
династії на Прикарпатті Ростиславовичі мусили залучати на свій бік місцеву
боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне,
маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко
найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони
виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися
підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам, як
головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче
обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з
"Золотою буллою" короля Андрія 1.
Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у
внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло подальшому зміцненню позицій
бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх
боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого
правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері
Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили сподіваючись, що князі із
Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж
Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на
життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, і "вбито їх
було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на
допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і "повісили задля
помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився
сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем
людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою
частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством,
захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного
угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною
польською княжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив
галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом
Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і
польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а
молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою.
Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині,
звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович
витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося
1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі
ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.
Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з
угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за
об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни
за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і
на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх
підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні
поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); вони були
прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише
пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали
орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги
Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили
до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого
доброго, а надії на "доброго князя" уже на той час були поширені в народі.
Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки
був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, які значно
більше виповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська
олігархія.
Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі
бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у
військових, адміністративних і судових справах став "двірський". Ця посада
відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний
апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід
інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були
запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів
(стольник, сідельничий).
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті
угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку
Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в
Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх
важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив
тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і
взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило напередодні
проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевникам
(хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в
Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму
воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де
побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує
планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і
його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки
Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував "сідлярів,
і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя
наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі
наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших
новозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною.
Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині
й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець,
Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив від
них. Очевидно, героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась
до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста
Волині — Володимира. Боротьба за Володимирський дитинець була кривавою.
Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна.
Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишилися
заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать археологічні джерела,
захищалися Звенигород, інші міста і замки. Данило, який на той час
повертався з Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі (в сучасному
Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу і був
змушений повернутись до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Ймовірно,
шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на
Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд
Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські
"ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия
рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка поверталася з
Польщі і Чехії.
Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні
князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки
до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було
зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю,
збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева.
Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили
ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з
військом угорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на
Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго
воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського
королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським
королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом
сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.
Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася.
Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило
був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану
столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями,
але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від
орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування
орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної
боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали
стати опорою "проти безбожних татар". Поступово і обережно Данило знову
починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська
Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам
(Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які
перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258
р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати
укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише
столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього
австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з
Гертрудою Бабенберг і при допомозі угорського короля спробував оволодіти
герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої
боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою
від папи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав
Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого
часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали
Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської
коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував
реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний
характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому
взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.
Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на
короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер
1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і
Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і
частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир
Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у
Володимирі).
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в
руках одного князя — Юрія 1 Львовича, внука Данила Галицького.
Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-волинське
князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх
володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником
могутності Юрія 1 було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул,
іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії
(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха
встановлення окремоїГалицької митрополії, до якої входило кільки єпархій —
володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русь
входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької
митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати
політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький
митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата
поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом
у Москві і дуже сприяв піднесенню цього міста.
У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев
II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В
1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини
Карпа-Роберта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики
припускають, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На
чолі повстанців стали наджупан Земплинського і Ужанського комітатів Петро,
син Петра Петуні, а також палатин Копає. Близько 1315 р. Петро їздив до
Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-
волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну
частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало
поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову,
але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське
князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева
Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як
для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все
відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась
грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому
галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч
Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від
Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику.
Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів
Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Але,
перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів,
Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою
спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами,
гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою
ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися
суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття.
Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія 11 польський король
Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку
(звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями
і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити.
Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині
укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий
прийняв мову і звичаї місцевого населення.
У боротьбі за галицькі землі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії
більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В
1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське
князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем
Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас
(Ольгерд Гедимінович), скориставшись з ослаблення Золотої Орди, у 60-х
роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину,
Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою
Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 рр. тут правив як
васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський.
Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові
монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власним ім'ям. Однак 1387
р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго
захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського
князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної
Буковини, опинились v складі Молдавського князівства, яке саме в той час
сформувалось. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього
князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В
устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які
сформувались у Галицько-волинському князівстві, навіть грамоти господарів
(князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою. У
культурному житті Галицьке- Волинської землі, як і всюди у той час, велику
роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії,парафії. Літерні
позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах
повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що
письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У
Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді,
Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писання на
воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з
житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли
досяг семи років, "віддали батьки книг учитись", причому зазначено, що
вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і лиш згодом
випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в
князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели
дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-
волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді
міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям
сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена
найдавніша східнослов'янська редакція Євангелія, яка помітно відрізняється
від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Давні пам'ятки
(Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.)
збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного
Червонограда), що був у XIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за
Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські
мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту
релігійних книг.
Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василько-вича
— книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не буде".
Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах
(Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам
інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів
літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася
золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в
техніці перегородчастої емсілі (її літопис називає фініптом). Усі ці
розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги
прикрашались чудовими мініатюрами.
Літописання в Галицькій землі з'явилося порівняно рано. Очевидно,
дружинником був Василь, який описав осліплення теребовельського князя
Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобну війну 1098—1099 рр. "Повість про
осліплення Василька", яка ввійшла в "Повість минулих літ", — винятково
талановитий твір. Простоту і безпосередність викладу автор вміло поєднує з
реалістичними штрихами, щоб схвилювати читача, передати весь трагізм
описуваних подій.
Літопис, який прийнято називати Галицько-волинським, складається з двох
частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим
книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила —
спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь
добрий. хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою
Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить
в літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж
на чужій славним бути!"
Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона
писалася при дворі володимирського мирського князя Володимира Васильковича
в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко
Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в
текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина
якої — переробка "Слова про закон і благодать" митрополита київського
їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князеві бояр,
то волинський більше враховує опору князівської влади на "простих людей" —
"містичів", селян. У мові волинського літописця порівняно багато елементів,
які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.
У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" — величальні
пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що
становлять один з найдавніших шарів української народнопоетичної творчості.
Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса,
покараний за непокору князю.
Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували
переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські
палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор,
будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору
Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді,
Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко
стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі
відоме розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише
частина їх вивчена археологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму —
Успенського собору пов'язують зі створенням тут єпископи' 1157 р. Це —
яскравий зразок галицької білокам'яної архітектури. Різьблені оздоби
збереглись на своєму первісному місці тільки в храмі Пантелеймона поблизу
Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями корінфського ордеру.
Західний, головний портал — перспективний, заглиблений у стіну. Його верхня
частина прикрашена стилізованим орнаментом. Про чудові храми Данила
Галицького в Холмі знаємо з літописної розповіді. Особливою красою
вирізнялась церква Івана. В ній капітелі опорних стовпів прикрашали
різьблені скульптурні маски. Всередині поверхня куполу була із "зорями
золотими на лазурі, а внутрішній поміст (церкви) був вилитий з міді і
чистого золота, так що блищав, як дзеркало". Вікна прикрашало "римське
скло" (вітражі), портали було оздоблено "каменем тесаним галицьким білим і
зеленим холмським". Різьба на них настільки вразила літописця, що він
повідомив ім'я скульптора — "хитреця" Авдія. На головних дверях "був
зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився,
дивувалися". За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював
видатний будівничий "муж хитр" Олекса, який спорудив низку дерев'яних
міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих
була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу
села Уріч у Карпатах.
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-волинській землі під впливом
київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона
богоматері-Одигітрії кінця ХНІ—XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині
у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська
ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, в XIV ст. була вивезена з
Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома
ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (з с. Станилі поблизу м.
Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського
мистецтва). В ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених
кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ
безстрашного воїна, вірного обов'язкові. На світло-сірому фоні виділяються
темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Незрівнянне поєднання
динамізму і гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції
свідчить про майстерність художника. Низка українських ікон XV ст. виконана
в руслі художніх традицій Галицько-волинської землі. Їм, попри
індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність
композиції, стриманість колориту і водночас уміння поєднання контрастних
барв, емоційна насиченість образу-символу. Ці особливості, органічно
зливаючись з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів
національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у
багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими,
вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток
мотивів, які існували ще в середньовіччі.
У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше,
спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис,
зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами
Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не
відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових
творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні
української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів.
Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі
літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому
числі і до доби Галицько-волинського князівства. Спогад про його колишню
велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.
| |
