|
Реферат: Античні міста-держави півнвчного Причорноморя (История)
Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”
Реферат з історії України
З теми
“АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР*Я ”
Виконала студентка
ДЕН-2,
ГР. 3
Рибачук Анна.
Київ – 2000
План :
1. Вивчення античних пам(яток півдня України
2. Антична колонізація Північного Причорномор(я
3. Античні держави Північного Причорномор(я :
- історія держав Північного Причорномор(я
- державно-політичний устрій міст-держав
- Ніконій
- Тіра
- Борисфеніда
- Ольвія
- Херсонес Таврійський
4. Населення і торгівля античних міст-держав
5. Вплив північно - причорноморської цивілізації на довколишні
племена
Вивчення античних пам'яток півдня України
Дослідження пам'яток античної культури на території України
почалося ще наприкинці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження ,
викладені в загальних описах Північного Причорномор(я П.Сумароковим ,
І.Потоцьким , І.М Муравьйовим-Апостолом , Г.Е Кепером , П.І Кеппеном .
Вже на початку 19 ст. створюються музеї в м.Миколаєві (1806) ,
м.Феодосії (1811) , м.Одесі (1825) , м.Керчі (1826) . Їхня діяльність
спрямовувалась на вивчення переважно античних пам'яток .У 1801 році
П.К.Сухтелен проводить в м.Ольвії перші археологічні розкопки ,трохи
пізніше розпочинаються розкопки поблизу м.Керчі й у м.Херсоні .
Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Півдня
Причорномор'я набули у кінці 19 ст. Крім історико-археологічних описів
названих авторів , в першій половині 19ст. були створені карти і плани
залишків античних північнопричорноморських міст . Згодом були зроблені
спроби звести археологічні матеріали а також розвідки з історії
Баспорського царства й Ольвії.
З кінця 19 ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших
античних міст-держав та іхніх некрополів на території України - Березані та
Ольвії (Б.В. Фармаковський , Е.Р.Штерн) , Херсонеса (Одеське товариство
старожитностей ; К.К Костюшко-Валюженич , Р.І. Лепер ) , Пантікапея
(К.Є.Думберг , В.В.Шкарпіл) , курганів Боспорського царства . Були відкриті
оборонні споруди , житлові квартали , терми (лазні) й монетний двір у
Херсонесі , десятки монументальних поховальних споруд . У пожовтневий
період, а особливо після Великої Відчизняної війни , археологічні
дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху.
Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та
історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному
Причорномор'ї -Тіри ,Ольвії , Херсонесі і Боспора.
За джерела при вивченні історії античних північнопричорноморських
держав , крім так званих артефактів , правлять свідчення давніх авторів .
Насамперед це "Історія" Геродота . Відомості про Північне Причорномор'я
залишили також Діодор Сіцілійский , Страбон , Полієн , Демосфен , Єсхін ,
Діон Хрисостом , Птолемей , Овідій , Пліній та інші стародавні вчені ,
філософи , письменники , поети.
Але найконкретнішими є різні категорії археологічних джерел , які
здобуваються при роскопках міст , поселень і некрополів (могильників).
Антична колонізація Північного Причорномор'я.
Перші випадкові відвідини Пн.Причорномор'я грецькими мореплавцями
припадають на початок першого тис. до н.е. За літературною традицією
найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько
середини 7 ст. до н.е. В першій половині - середини 6 ст. до н.е греки
засновують Ольвію (Південнобузький лиман) , наприкінці 6 ст. до н. е. -
Тіру , Ніконій (на Дністровському лимані ) , Керкінітіду . Тоді ж у
південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення . Можливо
воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е , коли вихідці з Гераклеї
Понтійської заснували на його місці Херсонес .У другій половині 6 ст. до
н.е. виникає більшість міст Боспору : Пантікопей , Феодосія , Німфей ,
Мірмекій ,Тірітака, Фанагорія , Гермонаса , Кели. Саме в цей час
відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст , де
з'являється багато поселень .Окрім Херсонеса , більшість згаданих міст
засноване вихідцями з району малоазійського міста Мілет.
Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої
Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин,
найголовніша з яких-відносне перенаселення , коли всі землі в материковій
Греції були вже розподілені ."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в
інших місцях , не так щільно заселених .
Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній
своїй масі малозаможними землеробами , частково–торговцями , ремесниками .
На ранньому єтапі свого буття на новій землі вони займалися сільським
господарством сіяли пшеницю , ячмінь , просо , розводили сади , городничали
, розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремістництво , торгівля
– були другорядними . Отже , грецька колонізація Північного Причорномор'я
мала спочатку аграрний характер . Але колонізацію слід розуміти лише як
господарське освоєння греками Пивнічного Причорномор'я , причому мирне.
Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з
ними добрі стосунки , навідь укладали угоди щодо взаємного сприяння в
торгівлі , надання рівних прав громодянам обох полісів , мали з ними єдині
культи й літочислення.
Колонії в основному засновувались упорядковано , коли ще в митрополії
обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста . На місці
закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й
сільськогосподарські території , відводили місця для культових і
громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер.
Античні держави північного Причорномор'я.
Освоєння грецькими переселенцями узбережжя Північного Причорномор'я
відбувалося поступово , в цілому в напрямі із заходу на схід.
6 ст.до н.е. залогом було часом заснування більшості
північнопричорноморських держав . Кожне з них мала власну історію , але
оскільки всі вони тісно взаємодіяли з античним світом ,а також із
варварським оточенням , в їхньому розвитку простежується багато спільного .
Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великі періоди і
кілька єтапів.
Перший період тривав від другої половини 7 і приблизно до середини 1
ст. до н.е.
Він характерезувався тісними культурними та економічними зв(язками як
із материковою Грецією , так і з навколишніми племенами , що зумовлювалося
відносною стабільностю загальноісторичного розвитку . В матеріальному і
духовному житті колоністів домінували еллінські традиції . Саме в цей цас
створюється Баспорське царство.
На архаїчному етапі першого періоду (друга половина 7 - початок 5
ст.до н.е ) на Півдні нинішньої України відбувається становлення держав,
розпочинаються їхні активні контакти з грецькими містами Східного
Причорномор'я , закрема Іонії . Типовою є землянкова житлова забудова
більшості північнопричорноморських полісів , хоча вже у 6 ст.до н.е. у
найбільших з них будуються храми формуються комплекси агори (площа ,
навколо якої розміщувалися адміністративні , громадські будівлі , крамниці
, культові майдани , вівтарі) . Зароджуються ремесла , промисли
,розвивається торгівля , виникає монетна справа . В чей час
започатковуються в цілому мирні контакти грецьких переселенців із
навколишніми племенами кочовиків.
На другому – класичному етапі першого періоду (початок 5 - друга
третина 4 ст.до н.е.) розпочинається поступовий розквіт держав . В цей час
значно поширюються контакти з кочовниками та племенами Лісостепу . Особливо
тісні зв'язки з варварським населенням мав Боспор.
Наприкінці другої третини 6 ст в розвитку античних
північнопричорноморських держав спостерігається недовгочасна криза .
Відтоді починається останній етап еллінського періоду – елліністичний ,
який спочатку позначається максимальним економічним розвитком , піднесенням
сільського господарства , ремесел , торгівлі , культури в цілому.
Проте вже з другої половини 3 ст.до н.е.поступово назріває криза.
Агресія скіфів у Західному Криму , пересування варварських племен у
Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призводить до занепаду сільської округи
античних міст.
Другий великий період історії античних держав Північнього
причорномор'я – римський (середина 1 ст. до н.е. - 70 роки 4
ст.н.е.)–характеризується передусім входженням Тіри , Ольвії , Херсонеса ,
до складу римської провінції – Нижньої Мезії . Цей період позначався
нестабільністю воєнно-політичної ситуації , певною варваризацією населення
, натуралізацією господарства , частковою переорієнтацією культурно-
економічних зв'язків . Держави Північного Причорномор'я стали для
римської імперії своєрідним бар'єром перед натиском кочових племен на її
східні кордони , що проходили по Дунаю . Спостерігається деяке економічне
піднесення Тіри , Херсонеса , Баспору , їхня культура потроху
нормалізується .
У другому періоді оснування античних північнопричорноморських міст
і їхніх округ можна виділити три основні етапи .
Перший розпочинається в середині 1 ст. до н.е. , коли політика цих
міст поступово переорієнтовувалася на Рим.
Другий етап охоплює час від середини 2 по середину 3 ст. до н.е. ,
коли в Тірі , Ольвії , Херсонесі , Хараксі розміщуються постійні загони
римських війск , а самі ці міста підпорядковуються Нижній Мезії . В певній
політичній залежності від Риму перебуває й Боспор . В умовах відносної
воєнно- політичної стабільності економіка північнопричорноморських держав
досягає найвищого розвитку .
Третій - останній етап - розпочинається з 2 половини 3ст. н.е., коли
з метою захисту кордонів римської імперії від готів , гарнізони
римських військ були виведені з Північного Причорномор'я в Подунав'я .
Навали кочовиків , зокрема готів , фактично знищили сільські округи . Майже
всі античні держави остаточно припинили своє існування в 70-х роках 4 ст.
під ударами гунів . Вижили тільки Херсонес і Пантікапей , які згодом
увійшли до складу Візантійської імперії .
Державно-політичний устрій .
Північнопричорноморські поліси були рабовласницькими демократичними
або аристократичними республіками , де раби , жінки та іноземці не мали
прав громадянства . Найвищими органами законодавчої влади були народні
збори ( "народ ") і рада . Народні збори , в яких брали участь усі
повноправні громадяни , вирішували питання зовнішньої політики , оборони ,
грошового обігу , забезпечення населення продовольством , надання
привілегій купцям . Виконавча влада складалася з різних колегій -
магістратур або окремих службових осіб - магістратів . Існували спеціальні
колегії , котрі займалися виключно фінансовими або військовими справами
(колегія стратегів) , торгівлею (колегія аграномів) , благоустрою міста
(колегія астиномів) та інші . Діяли судові установи , що складалися з
кількох відділів.У судочинстві брали участь судді , свідки , обвинувачі.
З часом у державно-політичному житті відбувалися зміни .Так , поліси
Боспору Кіммерійського в 480 році до н.е. об'єдналися під владою
Археанактидів у єдине Боспорське царство , хоча й після цього залишились
практично самостійними в своїх внутрішніх справах.
Античні міста -держави Північного Причорномор(я
Ніконій.
Назва міста походить , можливо , від імені ойкіста . Розташовувалося
воно на лівому березі Дністровського лиману , поблизу сучасного с.Роксолани
. Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст до н.е. ,
Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько
десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою . Основу
економіки становило землеробство . На відміну від Тіри власної монетної
чеканки не мав . В 1-6 ст.до н.е. основним платіжним засобом на
внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети . Але можливо
, що в 5 ст .до н.е. Ніконій вже випускав власну литу монету із
зображенням сови . Підтримував торгівельні зв(язки з містами Іонії , Антіки
, острівною Грецією , з Істрією , Ольвією . В 6 - першій половині 5 ст. до
н.е забудовувався землянковими житлами , які згодом змінювалися будинками
звичайного грецького типу . На другу половину 5 - 4 ст. до н.е. припадає
розквіт міста , коли , зокрема , зводяться оборонні споруди. Близько
третьої чверті 4 ст. до н.е Ніконій занепадає . В 3-2 ст. до н.е. занепад
посилюється , а з нашестями голатів та інших варварських племен місто
остаточно гине . В 1-4 ст . н.е. життя в ньому відновлюється , але цей
період майже не досліджений.
Тіра
Назва міста походить від грецької назви Дністра –Тірас .
Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода
-Дністровського лиману Одеської області . Колонія заснована вихідцями з
Мілета наприкінці 6-ст. - початок 5 ст.до н.е. В розвитку Тіри виділяють
два основні періоди : еллінський (від заснування міста до середини першого
століття до нашої ери ) і римський (середина 1 ст.до н.е. - 70-ті роки 4
ст.) , які розділяє гетська навала під проводом Буребісти . Час першого
розвитку починається з 5-го ст.до н.е. і триває до 3-го ст.до н.е. Тіра
карбувала власну монету з кінця 2-го ст.до н.е і до 70-х років 1 ст. до н.е
можливо входила до складу Понтійської держави Мітрідата Євпатора . За
римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії ; з 2 ст. до
н.е в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого
легіонів .
В середині 3 ст.н.е Тіра виходить із провінції Нижня Мезія , й
римський гарнізон залишає місто . Тоді воно зазнає руйнування готами .
Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею , сільським
господарством , скотоводсвом , міншою мірою - ремеслами . Тіра мала
сільську округу . Тут виращували зерно , ловили рибу , випасали худобу .
Розкопками знайдено залишки житлових кварталів 6-го ст. до н.е. та
оборонних споруд кінця 4-го ст. до н.е.
Борисфеніда ( від грецької назви Дніпра - Борисфен )
Грецьке поселення на півострові ( нині острів ) Березань , найраніша
в Північному Причорномор'ї айпокія , заснована грецькими переселенцями у
другій половині 7-го ст. до н.е. . На певній стадії свого розвитку це
поселення було полісом , який згодом був перенесений до поселення , що
одержало назву Ольвія . В 1 половині 6-го ст. до н.е. на берегах
Березанського лиману виникають численні невеликі поселення , котрі
становили сільську округу Борисфеніди . Остання існує й у 5 ст. до н.е. , а
з кінця 4 ст. до н.е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується
лише в 1 ст. н.е.
Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н.е. Борисфеніда входила до
складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією . Площа населення, що
зберіглася , становить близько 10 га . Місто в окремих своїх районах мало
прямокутне планування . Розкопанно залишки апсидального храму , некрополь
5 ст. до н.е. Ранні культурні шари Борисфеніди багаті на знахідки
грецького посуду .
Ольвія
Ольвія – давньогрецькою мовою означає -"щаслива" . Розташована на
правому березі Південнобузького лиману . Рельєф місцевості зумовив форму
міста у вигляді неправильного трикутника . Єдиної точки зору на дату
заснування Ольвії до цих пір нема . Більшість істориків схиляється до
заснування Олвії на рубежі 7-6 ст.до н.е. чи в першій половині 6 ст. до
н.е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини 3 ст.
Топографічно Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої , Терасної
та Нижньої . Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману
. На етапі розквіту наприкінці 4-3 ст. до н.е Ольвія займала територію
площею близько 55 га , численість її мешканців становила близько 20 тисяч .
В історії міста й держави простежуються два великі періоди .
Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до
н.е. Забудована в другій половині 4 ст. до н.е. однокамерними землянками та
напівземлянками , в 5 ст. до н.е. Ольвія набуває звичайного для
старогрецького міста вигляду . В 5 ст. до н.е в ній , за Геродотом , уже
існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла .
Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами .
Відкрито залишки агори ( площі , навколо якої зосереджувалися торгові ряди
, будинки суду , магістратур ) . Виявленно священні ділянки .
Деякий час Ольвія входила до фінського морського союзу . Мала
розвинуті торгівельні та культурні зв'язки , мала свої гроші - спочатку це
були литі "дельфінчики " , трохи пізніше аси , а з середини 5 ст. до н.е.
карбує звичайні для античного світу монети .
Економічну базу поліса становило сільське господарство , розвивалися
ремесла й торгівля .
В період з останньої третини 4 по середину 3 ст. до н.е. Ольвійська
держава досягла найвищого економічного піднесення . Виник новий тип
сільських поселень у вигляді колективних садиб . Проте з кінця 3 ст. до
н.е. починається поступовий занепад . У 2 ст. до н.е. Ольвія опиняється
під протекторатом царя Малої Скіфії Скілура . З кінця 2 ст. до н.е. по 70
роки 1ст. до н.е. перебувала під владою Мітрідата 6 Євпатора - царя
Понтійської держави . Після цих подій місто остаточно занепало й було
добите гето-дакійськими племенами .
Наприкінці 1 ст. до н.е. починається поступове відродження Ольвії ,
що стає початком другого періоду , що проходить під знаком римських
впливів.У цей час територія городища скоротилася майже втроє його
забудова була скупченою і бідною .
Близько середини 1 ст. до н.е. Ольвія потрапляє в залежність від
скіфських або сарматських царів , проте незабаром звільняється .
В середині 2 ст. до н.е. місто увійшло до складу Нижньої Мезії .
2 ст. - перша половина 3 ст. н.е. стали періодом найвищого розвитку
Ольвії римської доби . В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н.е. Ольвія зазнає
навал готів . Життя в місті остаточно завмирає не пізніше другої четверті
4 ст. н.е.
Некрополь Ольвії займає територію загальною площею близько 500 га ,
проте його межі на різних етапах життя міста змінювалися , а в перші
століття поховання почали розміщувати навіть на залишках самої Ольвії
єлліністичної доби у звичайних грунтових прямокутних у плані ямах - на дні
або в підбоях вирізуваних у стінках цих ям . На земній поверхні над
похованням звичайно встановлювалися кам(яні надгробки у вигляді стел ,
антропоморфних зображень , вівтарів . У 4 ст. до н.е з(являються земляні
склепи , що складалися з поховалльної камери та дромоса (вхідного похилого
коридору) . Пізніше починають ховати в кам'яних склепах , над якими
зводились грунтові насипи . Найвищої досканалості споруди цього типу
досягають у другій - першій половині 3 ст.н.е. , коли будувались
монументальні кургани з кам'яними крепідами . Саме тут використовувались
напівциліндричні розпірні склепіння й високоякістні кам'яні мури
(найвидатнішими зразками цієї архітектури є склепи курганів - Зевсового ,
Єврисивія та Арети.) .
Херсонес Таврійський
Назва походить від грецького слова "півострів" . Руїни цього міста
розташовані на околиці Севастополя . Херсонес заснований у 422 -421 році до
н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійської . Розквіт держави припадає на кінець
4-3 ст.до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських
міст , які дожили до пізнього середньовіччя .Територія досягала 33 га , а
населення становило не менш , як 15 тисяч жителів . Місто мало єдине
прямокутне планування та було обнесене міцними захисними стінами , що
збереглися до нашого часу , мало добре укріплений порт , а в римські часи -
цитадель.
Наприкінці 4 ст.до н.е.Херсонес підкорив Керкінітіду , заснував нове
місто - Калос Лімен .Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя
практично всього Захіннього Криму.
У 179 році до н.е.Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави
Фарнаком 1 про "дружбу". Однак уже в середині 2 ст.до н.е. Північно
-Західний Крим опинився під владою скіфів . У боротьбі проти них Херсонес
звернувся по допомогу до Мітрідата 6 Євпатора . Під час його походів на
скіфів (110-108 рр.до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності .
Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави , якої
позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст.н.е. Після походу
Плавтія Сільвана в 60-ті роки 1 ст. н.е в Північному Причорномор'ї в
Херсонесі розміщується римський гарнізон . Неподолік від Херсонеса , в
Харакеі , римські війська будують фортецю , від якої до наших днів
збереглися рештки фортечних мурів, терми , німфей.
Після економічної кризи , перенесеної на рубежі , розпочинається
новий єтап піднесення : розвиваються торгівля , виноробництво , соляний і
рибальський промисел . Але уже у третій четверті 3 ст.н.е. справи
погіршуються : з Херсонеса виводяться римські війська , припиняється
карбування своєї монети , в економіці спостерігається повний занепад .У 70-
ті роки 4 ст.н.е. Херсонес зазнав гунської неволі , після чого продовжує
існувати у складі Візантійської імперії.
Некрополь Херсонеса розташовувався довкола міста з усіх боків .
Основний тип поховальних споруд - прямокутні ями . В середині 4 ст. до н.е.
з'являються могили , обкладені черепицею , у 2 ст до н.е. - ком'яні ящики й
вирубані в скелі склепи з нишами - лежанками.
Боспорська держава
Розташовувалася по обидва боки Керченської протоки , яка в давнину
називалася Боспор Кіммерійський . Головним містом був Пантікапей , але
столицею азіацької частини Боспору вважалася Фанагорія . До утворення
Боспорської держави існуючі на її теріторії з 6 ст.до н.е. грецькі міста
Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Теритака, Порфмій, Фанагорія,
Германаса, Гергіппія, Кепи та інші , здебільшого були звичайними полісними
структурами . В 480р. до н.е. Боспором починає правити династія
Археанактидів , яку в 438-437рр. до н.е. змінює династія Спартокідів.
На етапі найвищого піднесення держави 6ст. до н.е. її територія
обіймала Керчінський і Таманський півострови , Східне Приазов'я , пониззя
Кубані , а також Дельту Дону . До складу Боспорської держави входили не
тільки античні міста , а й місцеві племена - синди, меоти, торети,
дандарії. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт
грецьких міст.
В середені другого ст. до н.е. держава переживає економічну
кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під приводом
Савмака. В ці справи втручається Мірдітат 16 Євпатор , унаслідок чого
Боспор підпадає під зверхність Пантійського царства. В останній чверті 1
ст. н.е. Боспор стає власником Рима . До середини 3 ст. н.е.
спостерігається економічне піднесення, після чого знову розпочинається
воєнно-політична і економічна криза , яка завершується з гунською навалою (
375-376рр.) за гибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї Феодосії,
Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії .
Населення
Етнічний субстрат античних міст на час їхнього заснування становили
греки-переселенці з Малої Азії , Аттіки й Гіраклеї Понтійської . З перших
століть Нової ери зростає чисельність представників місцевого населення в
античних містах . За соцальним станом структура населення була досить
строкатою . Крім громадян і рабів , існувало також багато вільних ,
залежних або напівзалежних людей.
Торгівля
Протягом усього свого існування античні міста - держави Північного
Причорномор'я вели жваву торгівлю з античними містами Східного
Середземномор'я , Причорномор'я , з навколишніми племенами , Римом , і його
східними провінціями . Ведуть торгівлю з варварами , які постачали грекам
зерно , рибу , худобу , шкіри , рабів , мед , віск , натомість одержували
ремісничі вироби , зброю , прикраси , вино , тканини.
Торгівельні стосунки з варварським світом відбувались на
обмінній, а з античним – головним чином на грошовій основі . Монетна справа
виникає у північнопричорноморських державах майже одночасно з їхнім
формуванням . Кожний із полісів карбував власну монету.
Вплив північнопричорноморської античної цивілізації на довколишні
племена
Залучення місцевого варварського населення до сфери торгівельної
діяльності греків , до політичних взаємин - чи то в межах союзницьких
відносин і навіть об'єднань (Боспорська держава) , чи то у вигляді
стягування кочовиками даними з античних міст (Ольвія) або навіть військової
конфронктації , – все це не могло не позначитись на соціально-економічному,
політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім
впливом північнопричорноморських античних держав у скіфів формувалася своя
державність , виникали міста і поселення з рисами , притаманними грецькій
містобудівній традиції. Особливо глибокий вплив антична цивілізація
справляла на культуру варварського світу. Це виявилось в спорудженні
фортець (Неаполь Скіфський) , запозиченні місто- й житлобудівничих прийомів
, використанні кружальної античної кераміки , а також виготовлених греками
високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів, (пектораль із
Товстої могили, Чортомлицька амфора, гребінець із кургану Солоха та інші).
Поряд із скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав Півдня
України підпадали й інші тогочасні племена – синди , меоти , сармати ,
черняхівці та інші .
Античні культурні традиції лягли і в основу життя
ранньосередньовічних міст Криму.
Список використаної літератури
1. Крижицький С.Д “ Античная культура Северного Причорноморья “
2. Соколов Г.І “Античное Причорноморье “
3. Античные государства Северного Причорноморья , М.1984
4. Толочко П.П “ Давня історія України “
5. Античные древности Северного Причорноморья , К.1988
6. Античная история и культура , 1968
Реферат на тему: Античная цивилизация. Наследие древнегреческой литературы
Общеобразовательная
средняя школа (
РЕФЕРАТ ПО
ОБЩЕСТВОЗНАНИЮ
НА ТЕМУ:
“АНТИЧНАЯ ЦИВИЛИЗАЦИЯ.
НАСЛЕДИЕ ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ
ЛИТЕРАТУРЫ.”
Автор: Иванов И.И
Класс: 11 “А”
Преподаватель: Петров П.П.
г. N-ск,
1997.
Содержание.
I. Исторические предпосылки возникновения
древнегреческой литературы. 2
1. Предмет и значение литературы Древней Греции. 2
2. Античное рабовладельческое общество Греции. 2
3. Греческие племена и наречия. 3
4. Язык древнегреческой литературы. 3
II. Истоки древнегреческой литературы. 4
1. Народно-поэтическое творчество и мифология. 4
2. Сказки, басни (Эсоп), загадки и пословицы. 5
3. Народная песня, ее происхождение и формы. 6
III. Поэмы Гомера. 6
1. Сказание о Троянской войне. 6
2. Общий характер поэм. 7
3. Главные образы поэм. 8
4. Значение поэм Гомера. 10
IV. Формы лирической поэзии. 10
1. Греческая лирика и ее формы. 10
2. Элегия и ямб. 11
3. Эпиграммы. 11
4. Основные жанры прозаической литературы. 11
V. Литература эллинизма. 12
1. Общая характеристика эпохи эллинизма. 12
2. Эллинистическая образованность. 12
3. Реализм и натурализм. 13
VI. Конец античной греческой литературы и 14
ранняя христианская литература.
1. Последние греческие поэты. 14
2. Греческая литература на рубеже с византийской. 14
VII. Значение греческой литературы для 14
для мировой цивилизации.
VIII. Список литературы. 15
I. Исторические предпосылки возникновения
древнегреческой литературы.
1. Предмет и значение литературы Древней Греции.
Под названием “греческая литература” мы должны разуметь всю вообще
литературу греческого народа, написанную на греческом языке. За
продолжительный срок много раз и коренным образом изменялись исторические
условия жизни греческого народа, также изменился и язык.
При таком широком понимании предмета, всю историю греческой литературы
можно разделить на четыре больших периода:
1) античный, совпадающий с эпохой рабовладельческого общества - с самых
ранних времен (X - IX вв. до н.э.) до начала IV в н.э. с кратким
примыкающим к нему периодом перехода к феодальному строю - от IV до
начала VI в н.э.;
2) византийский, занимающий время от утверждения феодальной византийской
империи при Юстиниане (527 - 565 гг.) до завоевания Константинополя
(Византии) турками в 1453 г.;
3) период турецкого владычества - 1453 - 1829 гг.;
4) новогреческий - со времен освобождения от турецкого владычества (1829
г.) до наших дней.
Из четырех обозначенных периодов, наибольшее значение для истории мировой
культуры и литературы представляет первый период - античный.
Так как вся европейская культура строилась на развалинах античной, то
вполне естественно, что элементы этой последней вошли органически в наши
общественные понятия, в наше мышление, язык, художественные образы, и
многие стороны современной жизни были бы непонятны без знаний античной
культуры. Идеями и образами античности вдохновлялись величайшие
представители литературы, искусства и науки: Данте, Петрарка, Микеланджело,
Шекспир, Мильтон, Байрон, Гете и многие другие. Высокое значение греческой
литературы признается выдающимися нашими писателями и критиками -
М.В.Ломоносовым, А.Н.Радищевым, А.С.Пушкиным, В.Г.Белинским, А.И.Герценом и
другими.
2. Античное рабовладельческое общество.
Общество, разделившееся на рабов и рабов, освободившихся от труда,
позволило посвятить себя искусству. Разделение общества на два основных
класса - рабов и рабовладельцев - привело к образованию своеобразной формы
античного государства, которую греки называли “полис”. Эта форма совмещает
в себе два понятия - и государства и города. Имеется в виду город с
небольшой прилежащей к нему территорией.
Для удобства рассмотрения истории древнегреческой литературы мы
устанавливаем следующие четыре периода:
1) начальный - период разложения первобытного родового строя (с конца II
до начала I тысячелетия до н.э.), время нераздельного господства
устного народного творчества;
2) эллинский или классический - время образования и процветания свободных
государств-городов - приблизительно с IX до конца IV до н.э. В этот
период получили развитие, в соответствии с отдельными фазами
общественной жизни, три сменявших друг друга жанра: эпос, лирика и
драма. Он включает в себя и краткий период назревания новых условий -
перехода к эллинизму;
3) эллинистический - время господства больших эллинистических монархий III
- I вв. до н.э., время значительного ослабления творческих сил народа и
преобладание изысканных форм в искусстве;
4) императорский или эллинистическо-римский - время римского владычества
(I - V вв. н.э.) и конца античного общества с кратким переходом к
установлению феодального строя, время замирания старых традиций и
возникновения новых - христианско-византийских.
3. Греческие племена и наречия.
Творцом греческой литературы и искусства, имеющих мировое значение, был
народ, который в историческую эпоху называл себя “эллинами”, а у нас обычно
называется “греками” - именем, взятым нами у римлян.
Греческий народ не имел политического единства и жил, преимущественно,
маленькими политическими общинами - “полисами” - по берегам Средиземного,
Черного, Мраморного и Азовского морей. Однако, несмотря на политическую
разобщенность и племенную обособленность, греки в цветущую пору своей
истории дошли до высокого сознания своего национального и культурного
единства, противопоставляя себя всем другим народам как “варварам”. Это
сознание с особой силой пробудилось во время войн с персами в начале V в.
до н.э.
4. Язык древнегреческой литературы.
По языку древние греки принадлежали к так называемой индо-еврейской
группе. Грамматический строй греческого языка чрезвычайно близок к строю
италийских, кельтских, германских, славянских, индоиранских и других языков
этой группы. Вместе с тем, словарный состав греческого языка содержит
некоторые элементы из других языков - более древнего населения (пеласгов
греческой традиции) или даже языков Малой Азии. Недавно прочитанные
критские, микенские и пилосские надписи, относящиеся ко II тысячелетию до
н.э., дают основание утверждать, что перед нами образцы греческого языка( .
Но в названиях некоторых местностей и богов сохраняются черты иноязычные.
В начале исторической эпохи мы застаем греков, разделенными на множество
мелких родоплеменных групп, изолированных друг от друга горами и говоривших
на местных говорах. Однако, они не теряли сознания своего единства и
принадлежности к одному народу. Главными из этих племен, значительно
отличавшихся по своему наречию (диалекту), считались эолийцы, ионийцы и
дорийцы.
Вследствие исключительно важной роли Афинского государства, образовалась
особая ветвь ионийцев и их языка - аттическое наречие. Эти четыре диалекта
легли в основу литературных наречий для отдельных жанров: ионийский - для
эпоса, эолийский - для лесбосских поэтов, дорийский - для торжественной
лирики, аттический диалект, как язык руководящего государства, приобрел
особенно важное значение в литературе.
Всякий литературный язык - язык до некоторой степени искусственный. К
разговорной аттической речи был близок язык комедии. Он содержит много
искусственно придуманных слов и выражений или пародий на речь других жанров
- эпоса, лирики и трагедии.
Еще ближе к разговорной речи язык надписей, отражающий особенности
местных диалектов, и из поздних поры - тексты писем и различных записей
простых людей, сохранившиеся на египетских папирусах.
Древнегреческий язык обладает большим лексическим и морфологическим
богатством. Словарь его отличается обилием синонимов, выражающих
всевозможные оттенки мысли. В языке греков, как народа по преимуществу
приморского, поражает множество слов, обозначающих море и характеризующих
его эпитетов, а также названий предметов и занятий, связанных с ним.
Морфология содержит большое разнообразие форм склонения и спряжения.
Склонение имеет четыре падежные формы. Глагольные формы в разнообразии
времен и наклонений передают многообразные оттенки действия или состояния,
длительность и моментальность действия (аорист).
В фонетическом отношении древнегреческий язык сильно отличается от
современного языка и от других европейских языков своими мелодическими
свойствами. Слоги в нем различались по “количеству”: одни - долгие, другие
- краткие; долгий слог произносился приблизительно вдвое протяжней, чем
краткий, и обладал большей высотой звука( . Это создавало основу для
музыкального ритма. Лишь в III - IV вв. до н.э. в греческом языке произошли
изменения, вследствие которых утвердилось экспираторное ударение,
основанное на силе выдуваемой струи воздуха, и стихосложение перешло на
тоническую систему, которая в настоящее время находит применение у
большинства европейских народов.
II. Истоки древнегреческой
литературы.
1. Народно-поэтическое творчество и мифология.
Источником древнегреческой литературы, как и всякой другой, было устное
народное творчество и прежде всего - мифы, в которых содержалась целая
сокровищница сюжетов и образов. В.Г.Белинский, развивая ту же мысль,
указывал еще на жизненное значение мифологических образов. “Мифология была
выражением жизни древних” - писал он, -“и их боги были не аллегориями, не
риторическими фигурами, а живыми понятиями в живых образах”(.
Миф - это вымысел, сказка, с помощью которой мысль первобытного человека
пыталась не только объяснить себе непонятные и грозные явления окружающего
мира, но и найти ключ к овладению силами природы и подчинить их себе. Много
интересных высказываний мы находим у А.М.Горького. “Чем древнее сказка и
миф,” - писал он - ”тем с большей силой звучит в них победное торжество
людей над силами природы… почти во всех древнейших мифах человек терпит
наказание от богов за его службу людям”. Фантазия древнейших мифов имела
резко выраженную материалистическую окраску. Поэтому миф - не бесплодная
фантазия, а в основе своей - реальная истина, дополненная воображением и
призванная руководить жизнедеятельностью коллектива.
Миф есть коллективное создание народа, а не измышление отдельного, хотя
бы и гениального человека. Поэтому он не представляет чего-нибудь
устойчивого и постоянного: он растет и развивается по мере развития
общественного сознания.
Вместе с тем в мифах находили отражение и явления общественной жизни -
различные этапы в развитии семьи и брака, черты быта первобытных охотников
и пастухов, материнского права и т.д.
Мифологические черты, раз сложившись еще в эпоху доклассового общества,
продолжали держаться в памяти людей в виде пережитков и в позднейшие эпохи.
Так, воспоминания о первобытном людоедстве сохранялись в мифе о людоеде
циклопе Попифеме, о человеческих жертвоприношениях - в рассказе о
жертвоприношении Ифигении и т.п.
Таким образом, создание больших и сложных мифологических повествований
было делом многих поколений, причем в первоначальную мифологическую канву
вкраплялись воспоминания об исторических событиях.
2. Сказки, басни (Эсоп), загадки и пословицы.
Близка к мифу и неотделима от него сказка; только подчеркнутая
недостоверность рассказа отличает ее от мифа.
В историческую эпоху Греции сказки рассказывались преимущественно в
гинекее, т.е. в женской половине дома. Они содержали фантастические
рассказы о прекрасном царевиче, о страшных чудовищах, о необыкновенных
чудовищах и т.п.
Басня также должна быть причислена к древнейшим созданиям устного
народного творчества. В ней сохраняются черты животного эпоса,
возникновение которого связывается с жизнью первобытных охотников и
скотоводов.
Многочисленные басни, имевшие хождение в народе в V в. до н.э., обычно
приписывались какому-то фригийскому рабу - горбуну Эсопу.
Под именем Эсопа сохранился целый сборник басен (их 426) в прозаическом
изложении. Состав этого сборника весьма пестрый: наряду с хорошо известными
сюжетами есть и просто анекдоты, и принадлежат они к самым различным
эпохам.
Плодом долголетних наблюдений и коллективного опыта у греков было большое
количество поговорок, пословиц и ходячих изречений. Когда выработались
определенные стихотворные размеры, многие поговорки были обличены в
стихотворную форму.
Многие изречения народной мудрости были приписаны древним мудрецам VI -
VII вв. Предание выделило из них группу семерых: Фалес, Биант, Сопон,
Питтак, Клеобул, Периандр и Хилон.
3. Народная песня, ее происхождение и формы.
В мифах, сказках, пословицах, устных рассказах и песнях находили
выражение взгляды народа на окружающий мир. Но прочно удерживалась в памяти
только такая речь, которая была обличена в ритмическую форму, имела вид
песни. Поэтому история литературы и должна начинаться с изучения народной
песни.
Исследование первобытных форм песни показывает, что возникновение ее надо
связывать с первобытной магией и обрядами, а особенно с трудовым процессом.
У первобытных людей песня не является простым развлечением, а имеет
практическое значение - помогает в работе или даже организует ее.
Древние писатели называют много песен, которыми сопровождались разные
виды трудового процесса: песни при жатве, при выжимании винограда, при
пряже, тканье и т.д(. Часто эти песни сопровождались мимическими
телодвижениями, изображавшими сам процесс работы.
Сохранилась любопытная песня горшечников. В ней выразилось мировоззрение
древних ремесленников - гончаров со всеми их примитивными невериями.
Известно, что греческие корабли часто приводились в движение веслами; для
этой цели на них помещались флейтисты, с тем чтобы в такт их музыке гребцы
поднимали и опускали весла. Так бывало и при других коллективных работах. К
сожалению, не сохранилось ни одной такой песни.
Из обрядовых песен у греков получили особенно большое развитие, как и у
других народов, песни свадебные и похоронные. Первые упоминания об этих
песнях мы находим в поэмах Гомера. Свадебная песня называется “Гименей”, а
песни погребального обряда назывались “френами”. У первобытных народов они
имели религиозное значение.
Приведенные данные позволяют нам восстановить в общих чертах основные
формы первобытного народного творчества.
В нашей литературе первым обратил внимание на значение греческих народных
песен Н.И.Гнедич. Он дал перевод нескольких “Простонародных песен нынешних
греков”(.
III. Поэмы Гомера.
1. Сказание о Троянской войне.
Сюжеты знаменитых поэм Гомера “Илиада” и “Одиссея”, полностью
сохранившихся до нашего времени, взяты из обширного цикла сказаний о
Троянской войне.
В “Илиаде” рассказывается о событиях десятого года Троянской войны,
причем изложение не охватывает последних событий войны и оканчивается
смертью и погребением главного троянского воителя Гектора. То же самое
можно сказать и об “Одиссее”, где рассказывается о последних днях
странствий героя на обратном пути из-под Трои.
Чтобы представить себе связь между всеми упоминаемыми в поэме событиями,
необходимо исходить из начального факта, послужившего причиной войны,-
мотива, который часто встречается в сказках.
Сын троянского царя Приама Парис-Александр похитил прекрасную Елену,
супругу спартанского царя Менепал. Оскорбленный Менелай призвал на помощь
многих царей и воителей. Среди всех выделялся силой и доблестью юный сын
Пелея. Во главе похода стал старший брат Менелая Агамемнон, царь Микен и
Аргоса. После продолжительных сборов, началась прославленная в сказаниях
Троянская война.
2. Общий характер поэм.
В.Г.Белинский в V статье о Пушкине дал исключительно тонкую
характеристику поэзии Гомера: “Читая Гомера, вы видите возможную полноту
художественного совершенства. Вы на Олимпе среди богов, вы в битвах среди
героев; вы очарованы этой благородною простотою, этой изящною
патриархальностью героического века народа, некогда представлявшего в лице
своем целое человечество”(. В.Г.Белинский показал удивительное богатство и
разнообразие содержания поэм Гомера.
Содержание каждой поэмы сосредоточено не только вокруг одного героя, но и
вокруг одного действия. “Илиада” есть поэма о гневе Ахилла, и все внимание
поэта сосредоточено на этом.
С гневом Ахилла связаны все остальные события. Однако для ясности
изложения автор делает иногда отступления. Таковы, например, перечисление
сил ахейцев и троянцев (II, 484-877), характеристика главных героев
ахейского войска, которая вложена в уста Елена (III, 171-244). Некоторые
эпизоды как будто не имеют органической связи с основной нитью рассказа.
Содержание “Одиссеи” также отличается цельностью. Основная тема ее -
возвращение на родину хитроумного и многострадального героя. Все действие
приурочено к последним сорока дням его странствий, а полное представление
обо всех испытанных им раньше страданиях дается в виде рассказа самого
Одиссея на пиру у царя Алкиноя (IX-XII). Этот художественный прием
свидетельствует о высоком развитии древнегреческого поэтического
мастерства. Обособленной является начальная часть поэмы (I-IV), в которой
только постоянно упоминается имя Одиссея, а главным действующим лицом
оказывается его сын Телемах. Совершенство плана и целостность поэмы
нарушаются в V песни, где рассказ о собрании богов в общем повторяет
начальную сцену первой песни. В остальном содержании поэмы выделяются две
части: 1) отплытие Одиссея с острова с острова нимфы Калипсо, прибытие к
феакийцам и пребывание у них (V-XII), 2) возвращение на остров Итаку и
месть женихам (XII-XXIII). Как бы дополнением выступает XXIV песнь,
рассказывающая о свидании Одиссея с отцом и восстании родичей убитых
женихов.
Таким образом, рассмотрение обеих поэм приводит к двойственному
заключению. Некоторые эпизоды уводят в сторону от основной нити рассказа.
Это обстоятельство вызывает различные соображения о происхождении поэм -
принадлежат ли они единому творцу или были внесены в поэму разными авторами
в различные времена?
Обе поэмы в ярких реалистических чертах воспроизводят явления
действительной жизни и быт греческих племен. В “Илиаде” отразился по
преимуществу быт военного времени, в “Одиссее” даны картины мирной жизни.
Война - основная стихия героев “Илиады”, причем битва изображается чаще
не в виде столкновения народных масс, а как выступление отдельных героев.
Такие герои легко побивают целы толпы простых воинов. В “Илиаде” поэт редко
отвлекается от военных сцен и военных советов к картинам мирного быта.
“Одиссея”, наоборот, переносит нас преимущественно в обстановку мирного
повседневного быта, хотя и эта мирная жизнь нередко прерывается кровавыми
событиями. И тут весьма часто мы находим описание пиров. Но при этом
“Одиссея” дает и много подробностей хозяйственной жизни, как, например,
описание сада Алкинол (VII, 112-132), свиных хлевов Эвмея.
Мастерство поэта с особенной силой выступает в отдельных сценах, из
которых слагается весь рассказ. Некоторые сцены с давних пор уже
расцениваются как имеющие мировое значение по художественной силе.
Во всех этих сценах и во всех подробностях описаний, не смотря на
идеализацию далекого прошлого, которое хочет нам показать поэт, выступает
правда жизни его времени. А на фоне их, как обобщение воспроизводимой
жизни, выступают со своими типичными чертами люди той эпохи - ее герои.
3. Главные образы поэм.
Поэмы Гомера представляют целую галерею индивидуально обрисованных
типических образов.
Центральной фигурой “Илиады” является Ахилл, юный фессалийский герой, сын
Пелея и морской богини Фетиды. Ахилл - цельная и благородная натура,
олицетворяющая собой ту военную доблесть в понимании древних героев,
которая служит идеологической основой всей поэмы. Он чужд хитрости и
двоедушия. Из-за сознания своей силы и величия он привык повелевать. Гнев
его проявляется в самых бурных формах. Мстя троянцам за Патрокла, он
становится похож на какого-то демона-истребителя.
Такое же безумие видно и в надругательстве над трупом Гектора (XXII, 395-
401), и в том, что он убивает на могиле Патрокла двенадцать троянских
пленников. Еще ему даны черты певца-поэта (IX, 186). Наконец, он
смягчается, видя перед собой слезы и ужасную мольбу отца, пришедшего к нему
за телом убитого им сына.
Образу главного героя ахейского войска соответствует фигура троянского
воителя Гектора. Хотя поэт никогда не забывает, что это - представитель
враждебного народа, к которому нельзя относиться как к соплеменнику. Гектор
является вождем троянского войска, и на него ложится вся тяжесть войны. В
трудные минуты он всегда впереди всех и подвергается наибольшей опасности.
Он обладает высоким чувством чести и пользуется общим уважением и любовью.
Он остается один на поле битвы, в то время как остальные прячутся в городе.
Ни мольбы отца, ни слезы матери не могут поколебать его: долг чести в нем
превыше всего. Ярче всего Гектор показан в сцене свидания с Андромахой (VI,
392-502), где мы видим его как мужа и отца.
Если идеал воинской доблести дан в лице Ахилла, то носителем житейской
мудрости представляется Одиссей - герой “хитроумный” и “многострадальный”.
В “Илиаде” он выступает и как воин, и как мудрый советник, но также и как
человек, готовый на всяческий обман (X, 383; III, 202). Само взятие Трои
при помощи деревянного коня было делом его хитрости. Всегда настороженный,
он имеет наготове целый запас вымышленных историй.
“В хитроватости, часто грубой и плоской, в том, что на прозаическом языке
называется “надувательством”. И между тем в глазах младенческого народа эта
хитрость не могла не казаться крайней степенью возможной премудрости”(.
В обеих поэмах кроме главных героев выведено еще много второстепенных.
Некоторые из них обрисованы также очень яркими красками. В “Илиаде” таких
лиц больше чем в “Одиссее”.
Микенский царь Агамемнон, старший из Атридов, является предводителем
всего похода и называется “владыкой мужей” или “пастырем народов”. Менелай
- спартанский царь, муж похищенной Парисом Елены - главное заинтересованное
в войне лицо. Однако поэт изображает их обоих далеко не привлекательными
чертами.
Обаятельными чертами наделен образ Нестора - вечный тип старца, который
любит вспоминать годы юности и давать свои наставления. Совершая подвиги,
он увлекается мечтой овладеть Троей и погиб от руки Гектора (XVI, 817-857).
Престарелый троянский царь Приам обрисован исключительно привлекательными
чертами. Это тип настоящего патриарха, окруженного многочисленной семьей.
По старости он уступил право военачальника старшему сыну Гектору. Он
отличается мягкостью и обходительностью. Даже к презираемой и ненавидимой
всеми Елене он относится очень сердечно.
В “Одиссее” живо обрисована личность Телемаха. Поэма изображает
постепенный рост этого юноши. В начале поэмы он представлен еще совсем юным
и несамостоятельным, в чем он сам признается матери (XVIII, 227-232). В
конце же поэмы он деятельно помогает отцу в расправе его с женихами. В этом
образе греки могли видеть тип идеального юноши - “эфеба”.
В поэмах встречаются и женские образы. Особенно выразительны образы
Андромахи и Пенелопы.
Андромаха - верная и любящая супруга Гектора. Она живет в постоянной
тревоге за мужа, который, как она видит, не жалеет себя, постоянно участвуя
в боях, “убит себя своей доблестью”. Судьба Андромахи глубоко трагична. При
разорении Ахиллом ее родного города Фив Плакийских убиты ее отец и братья,
а мать вскоре после этого умирает. Для Андромахи вся жизнь теперь в ее
любимом супруге. В конце поэмы она оплакивает своего мужа при погребении
(XXIV, 723-745). Этот трогательный образ не раз привлекал внимание поэтов и
в позднейшие времена.
Образцом семейной добродетели и верности обрисована Пенелопа в “Одиссее”.
В течении двадцати лет, пока отсутствует Одиссей, она не изменила к нему
своих чувств и упорно верит в его возвращение. Положение ее крайне трудное,
так как она окружена недоброжелательными людьми, которые считают ее вдовой
и добиваются ее руки, надеясь таким образом получить и царскую власть.
Противоположностью Пенелопе является в “Илиаде” Елена. Однако
преступление ее уже в прошлом; опьянение страстью, заставившее ее некогда
покинуть дом Менелая, сменилось горьким сожалением, и она, сознавая свою
ошибку, кается в этом перед Приамом (III, 173-176). Елена исполнена
презрения к Парису, но богиня Афродита снова властно бросает ее в объятия
этого человека (III, 390-420).
Таковы главные образы гомеровских поэм. Все они отличаются цельностью,
простотой, во многих случаях даже наивностью, которая характерна для эпохи
“детства человеческого общества”. Они обрисованы с замечательной силой и
жизненностью и отмечены глубочайшей человеческой правдой.
4. Значение поэм Гомера.
Поэмы Гомера были настоящей сокровищницей мудрости греческого народа -
“книгою откровения”, по выражению В.Г.Белинского(. Они не остались
принадлежностью только ионийского племени, среди которого создались, а
стали общим достоянием всего греческого народа и прожили с ним всю его
историю. Предание говорит, что Пикург ввел исполнение песен Гомера в
Спарте, Солон - в Афинах. Впоследствии во всех греческих государствах они
стали основой школьного образования. Ученики разучивали наизусть отдельные
части поэм, и было немало людей, которые знали наизусть обе поэмы целиком.
Для государства считалось за честь называться родиной Гомера. Гомер был
любимым поэтом даже в самых отдаленных уголках греческого мира.
IV. Формы лирической поэзии.
1. Греческая лирика и ее формы.
Название “лирика” - греческое, происходит от названия струнного
инструмента “лира” и предполагает исполнение песен под аккомпанемент лиры,
как это и видно в песнях Алкея, Сапфо, Анакреонта и др. Но это название
утвердилось лишь в эпоху эллинизма, обычно же лирическая песня у греков
называлась “мелос”, и это слово распространилось на весь жанр. Поэт должен
был в себе совмещать и автора слов, и композитора, и хормейстера.
Связь с музыкой постепенно в зависимости от характера песен становилась
менее тесной и даже совсем порывалась. Эпическая поэзия, которая
первоначально исполнялась аэдами в пении, в дальнейшем только
декламировалась рапсодами. Равным образом и некоторые виды лирики, как ямб
и элегия, рано оторвались от музыкального аккомпанемента и превратились в
чисто литературные жанры. Зато другие формы греческой лирики эту связь с
музыкой сохраняли по крайней мере до эпохи эллинизма(. Эти формы называются
специальным словом “мелос”, т.е. песня, или “мелика” - мелическая поэзия. В
зависимости от того, как поется песня, различают лирику одноголосную -
“монодийную” и хоровую. Монодийная лирика выражала чисто индивидуальные
настроения и отличалась простотой, хоровая приурочивалась к событиям
общественной жизни и получала вследствие этого особенно торжественный
характер. Простейшими формами лирики являются элегия и ямб, рано
оторвавшиеся от музыки и ставшие чисто литературными жанрами.
2. Элегия и ямб.
Термином “элегия” в современном литературоведении называется
стихотворение грустного характера, написанное любым размером. В древности
же под этим названием разумелось стихотворение, написанное независимо от
содержания в форме так называемых “элегических двустиший”, состоящих из
соединения гексаметра с пентаметром. Гексаметр - шестистопный дактилический
стих, такой же, как и в эпических поэмах. Пентаметр - пятистопный стих.
Грустный характер элегия приобрела лишь в поздней литературе, особенно у
римских поэтов Тибулла, Проперция (I в. до н.э.) и др. Древнейшие же
элегии, наоборот, проникнуты чувством бодрости и нередко содержали военные
призывы, политические наставления, политическую агитацию и т.п. Жанр элегии
во многих отношениях близок к гомеровскому эпосу. Она пользуется тем же
ионийским диалектом, теми же формулами и образами. Сами греки долгое время
не отличали ее от эпоса.
Одновременно с элегией появилась и другая лирическая форма - “ямб”.
Первоначально ямбический стих служил для выражения насмешки и шутки. Само
слово “ямб” связывали с мифом о богине Деметре. Когда она в глубокой печали
об исчезновении своей дочери Персефоны пришла ко двору элевсинского царя
Келея, только грубая шутка служанки Ямбы заставила ее рассмеяться. Название
ямба было перенесено на соответствующий сатирический жанр. Но впоследствии
ямбический стих, наиболее близкий к ритму обыкновенной разговорной речи,
стал применяться и в стихотворениях иного содержания, особенно же в
диалогических частях драмы.
3. Эпиграммы.
Эпиграмма близка к жанру элегии. Название это буквально означает
“надпись” и первоначально имело в виду объяснительную подпись под каким-
нибудь предметом-изображением, статуей, на могильном памятнике, на
посвятительном приношении богу и т.п. Такая надпись, естественно, должна
была быть сжатой и вместе с тем выразительной, чтобы в немногих словах
высказать многое существенное. Для эпиграмм предпочтительно пользовались
элегическими двустишиями.
В создании литературного жанра эпиграмм большая заслуга принадлежит поэту
конца VI и начала V в. до н.э. Симониду с острова Кеоса.
4. Основные жанры прозаической литературы.
Прозаические жанры античной литературы далеко не совпадают с нашими
представлениями. Жанры, которые мы в настоящее время рассматриваем как
чисто научные, в древности культивировались по преимуществу с
художественными целями. Сюда относятся история, философия и ораторское
искусство. В.Г.Белинский справедливо замечал: “У греков была даже
художественная история, где с критическим анализом событий соединялось и
художественное изложение”(. Древние считали историю по преимуществу
ораторским жанром(. Ораторское искусство по сущности рассчитывает на то,
чтобы художественными средствами захватить слушателя, очаровать его своей
формой. Поэтому с тех пор, как выступления ораторов начали записывать и
публиковать, они становились в полном смысле слова произведениями
художественной литературы. При таких условиях произведения этого рода
отражают свойства греческой культуры и составляют важную сторону
литературной истории.
V. Литература эллинизма.
1. Общая характеристика эпохи эллинизма.
Эпоха эллинизма занимает последние три столетия до н.э.
Завоевание Востока Александром и его преемниками привело туда большое
количество греков. Его преемники продолжали начатое им дело, все возникшие
города сделались рассадниками греческой культуры.
С расширением сети дорог и торговых связей распространение греческой
культуры получило еще большие возможности. Греческие города после восточных
походов наполнялись толпами рабов из завоеванных стран.
Громадные богатства, захваченные в странах Востока, сосредоточились в
руках правителей, которые по восточному обычаю приняли титулы царей. Они
вели бесконечные войны для захвата новых стран и часто воевали между собой.
Наплыв рабов из завоеванных стран и торговля ими достигли в это время
невероятных размеров: остров Делос сделался одним из крупнейших
невольничьих рынков. К III - II в. до н.э. относится наибольшее количество
восстаний рабов. Эти восстания становились тем более опасными, что к ним
обычно присоединялась вся эксплуатируемая беднота.
Широкое распространение греческой культуры отражалось в том, что на
поприще греческой литературы стали все чаще выступать представители и
других народов - египтяне, вавилоняне, евреи, сирийцы и др.
2. Эллинистическая образованность.
В эллинистической литературе преобладала проза. Многие произведения под
поэтической формой скрывали чисто прозаическое содержание.
Философия сосредоточивалась по-прежнему в Афинах. Академическая школа
продолжала развивать учение Платона.
Широкое развитие получили в эпоху эллинизма три философские школы -
эпикурейцев, киников и стоиков. Все три носили индивидуалистический
характер, обещали человеку счастье не во внешнем мире, а внутри его самого.
Школа киников (циников), основанная Антисфеном, учеником Сократа,
держалась того взгляда, что для блаженства нужна только добродетель,
которая приобретается жизнью в природе. Учения этой школы ближе всего
отражают идеологию простых людей и широких народных масс, включая рабов.
Большим авторитетом пользовалось учение школы стоиков. Основателем ее был
Зенон из Кития с острова Кипра. Учение этой школы развилось из учения
киников. Стремясь жить согласно с природой, стоики искали нравственной
свободы, освобождения от страстей. Они протестовали против рабства и идеал
свой находили в твердом и неуклонном осуществлени | |
