|
Реферат: Відлига в СРСР (История)
Міністерство освіти України
Київський національний економічний університет
КАФЕДРА РПС
Реферат з економічної історії
на тему:
Розвиток госродарства України у 50-60рр.
Виконали студенти
1курсу ФЕФ, 12гр.
Фельдбарг Ілля
Степанець Інна
Лепушинський Володимир
Христич Ганна
Кобріна Юлія
Перевірив
Маслов А.О.
КИЇВ 1999р.
ПЛАН
стор.
Вступ
3
1. Децентралізація в управлінні економікою 3-5
2. Розвиток промисловості 5-10
3. Розвиток сільського господаоства 10-14
4. Зміни в соціальній сфері 14-16
Висновки
16
Список використаної літератури 17
Вступ
В середині 50-х років економіка України в цілому залічувала рани,
завдані війною, і нагромадила певний потенціал для зростання. Смерть
Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марнотратний,
нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна
було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть
радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність, загального
послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб
народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої
радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в
міру того як Кремль обережно послабляв хватку, знову виринали проблеми,
нібито вже раніше розв'язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень
нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки
свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх
республіках Радянського Союзу на Україні ці зміни були особливо численними
й вартими уваги.
Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної
ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато,
оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим
самим зміцнив би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що
комунізм є справді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально,
розумів: щоб довести економічні переваги комунізму, партія муситиме стати
менш ідеологізованою, а більш управлінською організацією.
1. Децентралізація управління економікою
В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового
виробництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі
раднаргоспів (рад народного господарства), що стала однією з
найрадикальніших організаційних змін у радянській економіці починаючи з 20-
х років. Важливою щодо економіки була реформа управління. Суть її полягала
у певній демократизації управління, розширені господарчих прав союзних
республік, наближенні управлінських структур до виробництва, скороченні
управлінського апарату. Спроба перемістити центр планування та управління
від московських міністерств до регіональних органів мала за мету обминути
вузькі місця бюрократичної організації в центрі. На території СРСР було
утворено 105 раднаргоспів, а в УРСР – 11.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис.
промислових підприємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% заводів
у республіці (порівняно з 34% в 1953 р.)[1]. Не дивно, що українські
планувальники економіки й господарські керівники заговорили насамперед про
потреби та інтереси своєї республіки, а не Радянського Союзу в цілому. На
початок 60-х років, коли Україна та інші республіки стали проводити виразно
незалежну економічну політику, Москва занепокоїлася, звинувачуючи їх у
“економічному сепаратизмі”.
Тому переваги нової системи управління, в основі якої лежали
раціональність, економність, ефективність, не змогли перехилити на свій бік
шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що
територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи
певний економічний ефект, одразу вступав у серйозне протиріччя з основною
підвалиною "єдиної та неподільної" — принципом централізму.
Але безперечно були і позитивні зрушення, тому можна виділити такі
позитивні та негативні риси цієї управлінської реформи – децентралізації:
(+) (-)
1. Раціональне використання ресур- 1. Не відбулось запланова-
сів і матеріалів;
ного скорочення управ-
2. Зменшення нераціональних лінського апарату;
транспортних
перевезень; 2. Перевага місцевих інте-
3. Краще забезпечення місцевих ресів над загальними -
економічних інтересів (керівни-
“місництво”[2](“економічний
ками на місцях);
сепаратизм”);
4. Створення умов для запровад- 3. Відсутність єдиної техно-
ження госпрозрахунку
(лист логічної політики;
Лібермана). 4. Складнощі з
плануванням
5.
Збереження командних
методів управління.
Як і належало було чекати, «флірт» України з економічним
самоствердженням виявився швидкоминучим, - ця економічна «незалежність» не
означала що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками.
Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14%
свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. У будь- якому
випадку Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової
децентралізації, оскільки економічна система працювала в цілому за законами
попереднього часу.
2. Розвиток промисловості
На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського
Союзу розвивалась дуже успішно. По суті для неї настав золотий вік.
Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного
зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно сповільнилися. За
1951—1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний
доход — на 11,7 %, за 1959— 1965 рр. — відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі
суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у
СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості
становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв'язку —
4,7; будівництва — 8,2; торгівлі — 11,1 %. За 1951—1965 рр. було побудовано
1960 великих підприємств[3].
Про загальне піднесення виробництва та його галузеву структуру
свідчать дані, наведені у нищеподаній таблиці.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної
оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та
автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості
удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання
вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та
сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом,
використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом
плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення
сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На
машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику
електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу.
Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 р. до 60 %,
річковому - до 78%, морському - до 68,5 %. Лише в 1959 - 1965 рр. було
створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і
матеріалів.
|Галузь |Індекс |Галузева структура за вартістю|
| |зростання | |
| |1940|1965 до |1940 (у |1958 (у |1965 |
| |-196|1960 |цінах 1927 |цінах 1965 | |
| |0 | |р.) |р.) | |
|Промисловість в |365 |153 |100 |100 |100 |
|цілому | | | | | |
|Паливна |232 |129 |4,6 |8,5 |5,2 |
|Електроенергетика |486 |182 |2,9 |1,9 |2,7 |
|Металургія |310 |144 |10,3 |14,3 |13,5 |
|Машинобудування і |672 |185 |36,4 |19,3 |23,9 |
|металообробка | | | | | |
|Промисловість |1180|148 |1,8 |3,9 |4.5 |
|будівельних | | | | | |
|матеріалів | | | | | |
|Хімічна |390 |- |5,5 |4,2 |4,5 |
|Деревообробна |332 |124 |3,6 |4,3 |3,3 |
|Легка |244 |122 |9,7 |13,1 |11,3 |
|Харчова |211 |148 |17,6 |28,4 |26,7 |
Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли
з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40
тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813
автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 р. у промисловості України
налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані
електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно
механізовано й автоматизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство.
Зросла продуктивність праці.
Реалізація досягнень НТР вступала в суперечність з існуючою
централізованою системою управління народним господарством, що стримувало
оперативне впровадження досліджень науки і техніки.
Проблема, що стояла перед кремлівським керівництвом полягала в тому,
чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловість, чи
скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би обкрадений
радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисловості, але,
на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем,
особливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними
показниками наздожене й випередить Захід.
У 1959-1965 рр. певна увага приділялась виробництву промислових та
продовольчих товарів, предметів широкого споживання. В цей період було
споруджено понад 300 нових і реконструйовано більш як 400 підприємств
легкої й харчової промисловості Випуск продукції легкої промисловості зріс
у 1,5 раза, продовольчих товарів - у 1,7 , товарів культурно-побутового
призначення і господарського вжитку - вдвоє. Стали до ладу такі великі
підприємства, як Донецька трикотажна й Червоноармійська панчішна фабрики,
швейні фабрики в Кіровограді,Артемівську, Дрогобичі, Миколаєві, Луганська
взуттєва фабрика та ін. Споруджений у ті роки Херсонський бавовняний
комбінат став найбільшим текстильним підприємством республіки. Завершилось
будівництво Житомирського і Рівненського льнокомбінатів, що дало можливість
уперше на базі місцевої сировини розгорнути виробництво льняних тканин в
Україні.
У легкій промисловості значного поширення набули концентрація та
кооперування підприємств. У Львові в 1961 р. виникли перші виробничі
об'єднання - фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). До 1966 р.
у системі Міністерства легкої промисловості України було вже 27 виробничих
об'єднань, питома вага яких у загальному виробництві становила 27 %.
Однак у деяких областях республіки скоротився або й припинився випуск
окремих товарів широкого вжитку, погіршилося використання місцевої сировини
й промислових відходів. Це було пов'язано з відставанням сільського
господарства. Розрив між середньорічними темпами зростання промисловості й
сільського господарства став причиною того, що деякі підприємства легкої та
харчової промисловості опинилися в скрутному становищі через нестачу
сировини.
Але, незважаючи на це, темпи розвитку легкої промисловості значно
зросли. Проте порівнювати їх з темпами розвитку важкої промисловості було
ще зарано. Важка промисловість залишалася незмінним лідером народного
господарства України.
Зросло значення металургії. У 1965 р. видобуток залізної руди
перевищив рівень 1950 р. у 4 рази, виплавлення чавуну — в 3,5, сталі — в
1,4, виробництво прокату — 3,7, труб сталевих — в 3,1 раза. Почали
виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію
за 1951—1965 рр. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і
трубних станів.
Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню та
металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили у 50-х роках
16,5 %. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості
пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці
не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів
машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів,
крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів,
трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів,
магнітофонів, мотовелосипедів, холодильників, пральних машин, пилососів. До
середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів,
великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок,
авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів,
літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких
пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільний, Львівський телевізорний,
Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних
машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне
місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за
1960 —1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. було понад 1 тис.
машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у
промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 %
середньорічних у 1960—1965рр.). Побудовано Лисичанський хімічний комбінат,
Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат,
Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент
хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива,
сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво
полімерних матеріалів.
Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було
освоєно виробництво нових марок цементу "700" і "800", керамічних труб ,
опор для ліній електропередач, стінових панелей. Створена нова галузь —
великопанельне домобудування.
Змінилася географія промисловості. З'явилися нові промислові центри:
Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка
Донецько-придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного
економічних районів. Їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7
/ 27,4 / 11,9 %. Продовжувалася індустріалізація шести західних областей,
де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У
1965 р. ці області давали 8,9 % валової промислової продукції республіки
(за вартістю). ' В 1950—1965 рр. у господарство України було вкладено
74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70 %, підприємств — 10,
колгоспів — 12, населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася
непродуктивною. На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—30 %, у
першій половині 60-х років — 28 % всіх капіталовкладень, решта — на
будівельно-монтажні роботи. За сферами господарства капітальні вкладення
розподілялися так: матеріальне виробництво — 67,5 %, з них: промисловість —
39,3, сільське господарство —16, будівельна індустрія — 2,4, транспорт і
зв'язок — 9,8; нематеріальне виробництво — 32,5 %, з них: житло — 19,1,
торгівля, освіта, наука, охорона здоров'я та ін. — 13,4 %[4].
Значного розвитку набув паливно-енергетичний комплекс. Приділялась
належна увага наймолодшій галузі промисловості - газовій. В основному
видобування природного газу зосередилось в Івано-Франківській і Львівській
областях. У цілому по Україні в 1958р. видобували близько 9,5 млрд. м3,
газу, тобто майже в 7 разів більше, ніж у 1950 р.
Зростання видобутку природного газу сприяло розширенню мережі
газопроводів. Введено в дію магістралі: Шебелинка - Харків, Дніпропетровськ
- Запоріжжя, Новомосковськ - Полтава; Угорське - Івано-Франківськ, Львів -
Чернівці та ін. Проте багато газу було відправлено за межі України після
будівництва газопроводів Шебелинка - Білгород - Брянськ - Москва; Дашава -
Мінськ - Вільнюс -Рига, Дашава - Ленінград.
Протягом 1951-1958 рр. здійснювалося будівництво електростанцій У 1955
р. дала струм Каховська гідроелектростанція, через рік стала до ладу
Теребле-Ріцька ГЕС у Закарпатті та інші.
Питома вага України у загальносоюзному виробництві 1958 р. зросла до
18,8 проти 16,1% у 1950р. Рівень використання електро-енергії у
промисловості й будівництві в 1958 р. порівняно з 1950 р. збільшився в 2,9
раза і на транспорті - 2,3 раза.
Інтенсивно розгортався видобуток нафти й газу, питома вага яких у
паливному балансі республіки сягнула 27% у 1965 р. проти 9% у 1958 р.
Освоювалися нові родовища у Львівській, Івано-Франківській, Чернігівській,
Полтавській і Сумській областях. У 1962 р. була пущена перша черга
магістрального нафтопроводу «Дружба», який поставляв нафту з України до
Польщі, НДР, Чехословаччини та Угорщини. Видобуток газу протягом 1959-1965
рр. зріс більш ніж у 4 рази.
Вугільна промисловість, насамперед Донбасу, забезпечуваля якісним
твердим паливом потреби господарства й населення України та інших
республік. За 1959-1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і
реконструйовано 33 діючі шахти. Покращилося їх технічне оснащення.
Електроенергетика посідала чільне місце в індустріальному балансі
республіки. Протягом семирічки було завершено спорудження Кременчуцької і
Дніпродзержинської ГЕС, введено в експлуатацію чергу Київської
гідроелектростанції, збудовано Зміївську ДРЕС та ін. електростанції.
Споруджувалися доменні й мартенівські печі, вводились у дію прокатні й
трубні стани. Протягом 1955 р. у республіці було виплавлено понад 22 млн. т
чавуну, 24 млн. т сталі, а в 1965 р. -відповідно 32,6 і близько 3 7 млн. т.
Розвивалась кольорова металургія. Зростав випуск алюмінію, цинку, магнію,
титану, ртуті, було освоєно виробництво кристалічного кремнію і германію.
Розвивався й удосконалювався транспорт. Зростала роль перевезень
України у зовнішньоторговельних й економічних зв'язках колишнього СРСР.
Через Україну йшла продукція у 81 країну. Транспорт дав 30 млн. крб.
надпланових прибутків.
На залізницях з'явилися більш економічні електровози й тепловози: якщо
на початку 1959 р. тільки 2,5 % вантажообігу в республіці припадало на
електровози та тепловози, то наприкінці -вже 85 %. Відтак підвищилася
швидкість руху поїздів, прискорився обіг вагонів, зекономлено мільйони тонн
вугілля, зменшились експлуатаційні витрати. Було електрифіковано ряд
залізниць, зокрема важливу магістраль Донбас-Карпати.
Досягли успіху працівники морського транспорту. Вантажообіг тільки
Чорноморського пароплавства зріс у 4,6 раза і перевищував 60 % морського
вантажообігу колишнього Радянського Союзу. На морські лінії вирушали
сучасні великовантажні судна та першокласні пасажирські лайнери, що
здійснювали перевезення в 70 країн світу.
Укрупнювались і переводилися на господарський розрахунок
автогосподарства. Застосування великовагових автопоїздів сприяло поліпшенню
використання машин і централізації перевезень. З початку 1962 р. на масових
рейсах в обласних центрах і великих містах застосовувалося лінійне
програмування з допомогою обчислювальних машин, що давало змогу значно
скоротити холості пробіги. Методичне керівництво цією роботою здійснював
Інститут кібернетики АН України.
Відбулася реконструкція повітряного транспорту. У 1959-1965 рр.
протяжність авіаліній України подвоїлась.
Наслідками розвитку промисловості цього періоду для України були:
V зміцнення промислового потенціалу республіки;
V якість продукції залишалась низькою;
V погіршення екологічної ситуації;
V уповільнення інтеграції української промисловості в загальносоюзницький
господарський комплекс.
Отже, хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними
сподівань, гідне подиву зростання валового національ- і ного продукту СРСР,
що аж до 70-х років перевищував і показники Сполучених Штатів Америки,
сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом
сталінського правління. Так, на Україні між 1951 і 1958 рр. прибутки
середнього робітника зросли на 230%. Найбільше підвищення прибутків
відносно інших категорій населення отримав стражденний колгоспник. Інакше
кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на 1 %, а за
Хрущова — на 4%.
3. Розвиток сільського господарства
У період “колективного керівництва” в Кремлі точилися гострі дебати
про те, в якій формі і в якому напрямі і належить проводити економічні
реформи. Але існувала і загальна згода, що хронічним недоліком радянської
економіки є сільське господарство. На це вказувала проста статистика: між
1949 і 1952 рр. обсяг продукції промисловості зріс на 230%, а сільського
господарства — лише на 10%. Ця статистика була для радянського керівництва
не лише соромом, а й істотною економічною, політичною та ідеологічною
вадою. Низька продуктивність сільського господарства означала нестачу
продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за
кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки,
проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства,
Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для
України, житниці Радянського Союзу, його заходи мали особливе значення,
оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком
сільськогосподарського експериментаторства.
Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало
освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель
Казахстану і Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі і
використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину
цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було
перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських
робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на
сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця
програма дала неоднозначні результати, вона, цілком очевидно, вичерпувала з
України ресурси й послаблювала сільськогосподарське виробництво республіки.
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування
величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 мли га по всьому
Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як
корми для збільшення продукції виснаженого тваринництва. Через кілька років
Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди,
більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна.
Підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці
були ініціаторами її), що стосувалася машинно-тракторних станцій. Але
невдовзі через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як
обробляти землю, українці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку
продати колгоспам. До того ж при проведенні реорганізацй МТС мали місце й
певні труднощі.
Економічно міцні господарства розраховувалися за техніку відразу. Для
слабких колгоспів одноразові великі фінансові витрати були надто
обтяжливими. Це викликало у них значні економічні труднощі, знизило оплату
праці.Погіршилася ремонтна база. Не було в достатній кількості запасних
частин до тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин. Як
наслідок техніка простоювала (невідремонтована), а борги колгоспів росли.
Технічний прогрес потребував висококваліфікованих і технічно вправних
фахівців, яких дуже не вистачало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис.
голів колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для
поліпшення ситуації з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених
інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промис лових
шефських підприємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на
селі з'явилася нова соціальна група «сільськогосподарських технократів».
Тим часом уряд підняв колгоспникам заробітну плату, й розрив, що існував до
цього між промисловими та сільськогосподарськими робітниками, почав
повільно звужуватися.
У наступні роки держава вживала заходів до покращання економіки
колгоспів і радгоспів. У 1961 р. були знижені в середньому на 40 % ціни на
сільськогосподарські машини та заласні частини до них, пальне й автомобілі.
Колгоспи дістали пільги з прибуткового податку від реалізації громадського
тваринництва. В 1962 р. для колгоспів було знижено ціни на будівельні
матеріали, метал і металоконструкції, водночас підвищено державні
закупівельні ціни на молоко, молочні продукти, худобу і птицю в середньому
на 35 %.
Усе це сприяло нагромадженню коштів, та все ж не покривало всіх
видатків колгоспів.
Слабким місцем у керівництві колгоспами та радгоспами було й те, що не
всюди додержувався науковий підхід до розвитку різних галузей сільського
господарства.
Важливе значення для дальшого розвитку сільського господарства мала
електрифікація і механізація громадського виробництва. В Україні у 1959-
1965 рр. збільшився парк основних видів техніки та сільськогосподарських
машин. Проте, кількість таких важливих машин, як зернозбиральні комбайни,
зменшилась загалом на 10,6 %, а в колгоспах - на 20,7 %[5]. Причиною такого
становища стали прорахунки, допущені при плануванні виробництва
сільськогосподарської техніки. Так, у 1959-1963 рр. через суб'єктивний
підхід до цього важливого питання безпідставно було розширено випуск
окремих видів машин. Тому утворилися лишки машин для вирощування і збирання
кукурудзи, гороху, а тракторів для міжрядного обробітку, зернових сівалок,
культиваторів не вистачало. До того ж колгоспи використали значні суми на
придбання техніки в попередні роки і мали обмаль коштів, щоб купувати нові
машини.
У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних
сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Подібне становище
склалося і в тваринництві. Середньомісячний приріст сільськогосподарської
продукції в Україні дорівнював лише 2,4 %.
Причини полягали у певних прорахунках планування вироб- , ництва
зернових культур, структур посівних площ. Зокрема, зменшилися площі озимої
пшениці з 37,5 млн. га у 1958 р. до 5,2 млн. га в 1963 р, тобто на 31 %,
більш ніж утроє скоротились і посіви ярої. Зменшилися посіви інших
зернових, а також кукурудзи на зерно. Господарства не постачалися
необхідною кількістю мінеральних добрив, недостатньо вносили в грунт
органічні добрива, не мали в належній кількості техніки. На посушливому
півдні України не вистачало вологи, тим часом тут були майже ліквідовані
чисті пари. Колгоспи та радгоспи одержували плани вирощування культур і
намічену врожайність згори. При цьому не враховувались реальні можливості
їх здійснення та господарська доцільність.
Впровадження комплексної механізації сільськогосподарського
виробництва стримувалося нестачею відповідних машин. Життя вимагало
творчого підходу до використання наявних і введення в дію нових резервів та
можливостей, що сприяли б інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва, впровадження міжколгоспної й міжнародної кооперації.
Найпоширенішою формою виробничої кооперації в другій половині 60-х
років були міжколгоспні будівельні організації, які застосовували
індустріальні методи. Вони стали основними виконавцями спорудження
виробничих та інших колгоспних об'єктів.
У південних районах республіки виникли перші міжколгоспні меліоративні
станції. Ініціатором їх став Новоодеський район на Миколаївщині. Почала цю
справу створена в районі 1969 р. міжколгоспна рада з питань меліорації та
охорони природи. В 1970р. налічувалося 159 науково-дослідних установ, що
працювали в галузі сільського господарства. Створене в Україні Південне
відділення ВАСГНІЛ об'єднувало 19 науково-дослідних інститутів, 40
галузевих сільськогосподарських станцій та 14 дослідних полів і
лабораторій; в системі Міністерства сільського господарства України
функціонувало 7 дослідних республіканських і 20 обласних
сільськогосподарських станцій.
Над селекцією зернових культур плідно трудилися вчені Українського
науково-дослідного інституту рослинництва, селекції та генетики, зокрема
вивели сорти ярої пшениці уМиронівському інституті селекції і насінництва
пшениці, очолюваному академіком В. М. Ремеслом. Пшеницею «миронівська-808»
у 1966 р. засівали в республіці 3 млн. га, її врожайність на 8-10 ц
перевищувала інші сорти. Тут вивели також сорт пшениці «київська-893» таін.
На той час в Україні із 108 районованих сортів зернових 72 були місцевої
селекції.
Зростала роль сільськогосподарської науки.
Учені й фахівці-практики докладали зусиль до підвищення культури
землеробства, впровадження у виробництво найурожайніших сортів зернових,
удосконалення структури посівних площ.
Позитивних результатів досягли тваринники України. В кол- госпах і
радгоспах зросла продуктивність і збільшилося поголів'я худоби та птиці.
Проводилась відповідна робота з концентрації і спеціалізації тваринництва.
Так, наприклад, у 1970 р. у господарствах Харківської області діяло 469
механізованих ферм і комплексів з виробництва молока, 768 - відгодівлі
великої рогатої худоби і свиней, 746 птахоферм і птахофабрик.
Однак не всі господарства справлялися з виконанням доведених до них
завдань. Жорстокий контроль з боку чиновництва та хибні реорганізації
привносили більше хаосу, ніж користі Тому працівники сільського
господарства України воліли зосереджувати зусилля на своїх крихітних
присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. приватний сектор становив
лише 3 % усіх культивованих земель країни, давав 33 % загального
виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. В Україні,
наприклад, присадибні ділянки забезпечували 3 6 % загального прибутку сім'ї
(у Росії - 26%).
Інша проблема полягала у дедалі більшому відпливі робочої сили із
села. Однією з причин цього була урбанізація. Українське село, де не
покращилися життєві умови, продовжувало віддавати свою молодь місту. В
багатьох колгоспах, в основному в тваринництві й рільництві, працювали
виснажені жінки.
Отже спроби реформ у сільському господарстві були приречені.
Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона
спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократачні методи керівництва.
Підсобні господарства колгоспників стали об'єктом адміністративного тиску,
розмір їх зменшувався. Як і раніше, найдрібніші питання
сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на
місцях була нульовою. Проведення реформ такими методами і за таких умов
було авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.
4. Зміни в соціальній сфері
Зрозуміло, що реформаторські нововведення не обминули і соціальний бік
соціалістичного життя.
З середини 50-х років заробітна плата стала провідною формою
підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх
категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла на 25,3%, 60— 80-ті
роки — у 3,2 раза і в 1990 р. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати
досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та
високооплачуваних працівників. Це стримувало професійне зростання
робітників, інженерно-технічних працівників, не стимулювало трудову
діяльність. У 1965 р. скоротився робочий день. Фабрики та заводи перейшли
на п'ятиденний робочий тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і
після пологів.
Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства
збільшилися в 1951—1955 рр. на 50 %. З введенням у 1956 р. щомісячного
авансування грошова оплата праці колгоспників поступово ставала
переважаючою. У 1960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або
близько 45 % загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон
про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії
встановлювався в розмірі 12 крб. на місяць. У 1966 р. була введена
гарантована грошова оплата їх праці. Протягом 1965—1990 рр. оплата праці у
колгоспах і радгоспах зростала більш швидкими темпами, ніж робітників і
службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб. Зріс річний доход сімей
від особистого підсобного господарства. В 1990р. у робітників і службовців
він становив 2,5% сукупного доходу (155 крб.), v колгоспників — 28,8 %
(1880крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало скасування або
зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено у 1958
р. і відновлено у 1974 р.).
Зростала роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963 р. у СРСР вони
становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За їх рахунок
забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала
структура споживання. Однак видатки на харчування були високими: 47,4 %
заробітної плати робітника промисловості[6]. Виплати і допомоги залишалися
низькими — 717 крб. на рік на душу населення.
Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було прийнято рішення
про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва.
Зросла площа введених в дію житлових будинків. Люди почали переселятися з
"комуналок". Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень
забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну
людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за
типовими проектами призводило до одноманітності міст і селищ. Протягом 60 -
80-х років житлова проблема загострилася, кількість введених в дію житлових
будинків і квартир (377—388 на 1000 чол. населення) за 80-ті роки практично
не зростала.
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому
споживанню газу. Велося будівництво метрополітенів. У побуті з'явилися
наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та
пральні машини, холодильники. У структурі споживання населення зростала
частка непродовольчих товарів.
Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно.
Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і
компенсувалося імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери
послуг, торгівлі, громадського харчування.
Висновки
Соціально-економічний розвиток України у 50-60рр. відбувався за
складних умов. Пошуки спроб удосконалення управління розвитком господарства
не завжди давали бажані результати, оскільки реформи часто недоходили до
трудових колективів. Водночас перехід від галузевої до територіальної
системи управління став однією з найраціональніших реорганізацій тих часів
і відповідав інтересам України, що позитивно позначилось на розвиткові її
індустріального потенціалу. Проте ці нововведення не були доповнені
госпрозрахунком, розширенням сфер товарно-грошових відносин, самостійністю
підприємств, утвердженням економічного суверенітету республіки.
За всіх позитивних змін в аграрному комплексі України в 50 – на
початку 60-х рр. далися взнаки посилення адміністративного тиску на село,
непродуманність багатьох рішень, необгрунтовані реорганізації колгоспів,
обмеження рідсобного господарства, порушення агротехніки. Україна була
використана як “експерементальний майданчик”.
Низькою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників в
результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися
соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не
дали позитивних наслідків.
Отже , “відлига” торкалася тільки окремих сторін життя радянського
суспільства. Зміни, що відбувалися сприяли певному прогресивному розвиткові
України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до
того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. До
тогож межі “відлиги” були занадто вузькими аби довести реформи до логічного
кінця і докорінним чином оздоровити суспілство.
Список використаної літератури
1. Україна: Історія: Субтельний Орест: Посібник/Орест Субтельний
– К.: Либідь, 1993. - 720с.
2. Історія господарства: Україна і світ: Підручник/ Б.Д.
Лановик,; за ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вища шк., 1995. – 480с.
3. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших
цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний
посібник для вузів/Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко та
ін.; за ред. Б.Д. Лановика. – К.: Генеза, 1994р. – 368с.
4. Історія України: Нове бачення: У 2т./О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич,
М.С. Котляр та ін.; під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995 –
350с.
-----------------------
[1] Ці та інші дані до розділу були взяті у 1.
[2] “Місництво” – неефективне економічне рішення для забезпечення своїх
потреб.
[3] Дані до розділу взяті у 2. і 3.
[4] Дані з 2. та 4.
[5] Всі дані до розділу взяті з 2., 3. та 4.
[6] Дані взяті із 2.
Реферат на тему: Військо запорізьке
Міністерство науки та освіти України
Міжнародний науково-технічний університет
Науковий реферат з історії України
на тему:
"Військо запорізьке:
склад, устрій, тактика"
студента 1 курсу
групи М-31
Шаяна Євгена
Київ 2004
ПЛАН:
1. Вступ …………………………………………………….1
2. Характеристика козака ……………………………..…..2
3. Засади Запорізького війська …………………………...3
4. Одяг та озброєння козаків………………………………4
1. Одяг……………………………………………………4
2. Зброя ………………………………………………….5
5. Військо ……………………………………………………9
1. Чисельність армії ………………………………….…9
2. Поділ війська ………………………………………..11
6. Дисципліна ……………………………………………...13
7. Бій………………………………………………………..14
1. Табір…………………………………………………14
2. Кіннота у бою ………………………………………15
3. Тактика піхоти ……………………………………...15
8. Висновок .………………………………………………17
9. Список використаної літератури ……………………..19
Додатки.
Вступ:
З появою козаків починається нова доба в історії українського війська.
Всі наші давніші військові формації організувалися з початку держави, а
мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона
вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші
козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і
навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба
поживитись, охота погуляти у степах, здобути собі здобиччю і як скоро
добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка
цих добитчиків.
Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові
були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й
крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.
Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та
пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі
як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли
опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне ,
дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння
й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із
землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали
стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї
України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність
політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною
громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським
національним військом.
2. Характеристика козака.
Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі
козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За
описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті,
ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й
степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним
оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в
зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх
спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на
питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови
поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся
його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й
неповторним гумором. Запорожець був здоровим, вільним від хвороб, умирав
більше на війні, ніж дома.
На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб
налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і
непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний
від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити,
послухати розповіді інших.
3. Засади Запорізького війська
Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас
щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і
старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє
військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного,
хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для
вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах
одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності,
вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів,
великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців,
французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих
на Січ давала, звичайно Україна.
Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя,
доступ у Січ був вільним за чотирьох умов:
- бути вільною і незалежною людиною,
- розмовляти українською мовою,
- сповідати православну віру,
- пройти певне навчання.
Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув
свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи
і ніхто не порушував. За третьою умовою він мусив неодмінно сповідати
православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати
символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен
був прийняти православ’я. За четвертою умовою той, хто вступав до січі
повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми
січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних
товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.
Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав
козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому
товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу
4. Одяг та озброєння козаків.
4.1 Одяг.
Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку
свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть
думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі
«шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна
відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани
латає», або слова козацької вірші: «козак — душа правдива — сорочки не
має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками,
непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим
небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті,
запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних
лицарів», ім'я яких, уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і
в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу
певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на
війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через
особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток
життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши
татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на
Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що
дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі
запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки,
чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .
У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький
одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим
галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі
жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі
шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом,
що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник
запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців
називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири
аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з
річкового звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест
позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками
вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і
в походах під час війни.
4.2 Зброя.
Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці,
пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали,
ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями,
запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII
ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці
були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан. За його
словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й
шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість
фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав
при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з
якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Богдана
Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які
дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й
пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких
козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у
вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові
молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише
Митецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у
малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя
— списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч
і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї
козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків . Головна
маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу
запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з
Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з
ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.
Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського,
турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат
запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на
турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали
відливати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були
досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях.
На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із
запорізьких.
Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у
запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими
стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла
завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка
кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми»
стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак
мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у
шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених
ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо
любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою
оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті
(через що й побутував вислів «ясна зброя»)
Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували
запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що
дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й
легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого
червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на
нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що
одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб
пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і
не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають
живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає,
далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними
можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям
замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця,
вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис
і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один
ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій,
та так і перебираються.
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою
довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так
надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель
вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова
«пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із
дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.
Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а
друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки
необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася
«шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове
військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-
піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет,
шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в
кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі
навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати
кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті
й інші.
5. Військо
5.1 Чисельність армії.
Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З
кінцем XVI ст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване
військо, рахували його від 2000 до 10.000. Так, наприклад, Косинський у
1593. р. мав біля 4000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли
виставити до 6000 добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000;
у боях під Лубнами було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000
доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших
десятиліттях XVII ст. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під
Смоленськом 1609 - 1611 р. могло бути 30.000, чи навіть 40.000, під
Хотином 1621. р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді,
джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи,
Старовольський, засвідчує 1628. р.: »Самих козаків буває 15.000, але з
новиками виходить сороктисячне військо«.
В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне —
меншало. В повстанні 1625 р. налічувалось козаків 30.000, а з них у боях
мало загинути 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37000
повстанців; у московському поході 1633. р. було 30.000 козаків; у
повстанні 1637 р. Павлюк мав 23000.
Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових
козаків на королівській службі. В 1575-1576 роках було реєстрових тільки
300, в 1580. рр. — 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків;
у 1622-1623 р. було запропоновано 2000 до 4000; у 1625 р. установлено
реєстр— 6000; 1630 р. збільшено число реєстровців до 8000;
у 1635 р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки
6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький вимагав тільки
12.000 реєстрового війська.
За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі
кількості. У Пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на
100.000, під Львовом 1648. р. на 200.000, у Зборівській кампанії на
300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом
його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі
справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у
Зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а
в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої
умови — не поставив вищого числа, ніж 60.000. Але й це військо, в
порівнянні з арміями, якими розпоряджались на заході різні сильні
держави, було вже дуже велике.
Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в
основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна.
Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій
умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій
Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на
цифрі 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові
1668 р. Погодився на 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших
умовах Самойловича 1672. р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що
повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія
знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1000
охотного війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не
знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до
козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням
козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-
підпомішників.
5.2 Поділ війська.
Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені. Полк означав і
відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було
6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський,
переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще —
миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків:
білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський,
київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніжинський,
паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський,
черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або
білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо
тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький,
київський, лубенський, миргородський, ніжинський, переяславський,
полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500
людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601.
р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол
до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це
старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє
більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації
реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську
Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000
кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася.
Так, під Збаражем 1649 р. »було 23 полковники, а в кожному полку від
5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було”. В 1651 р. козацькі
полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то
відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер
буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після
Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і
тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.
У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали,
переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В
1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до
40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по
100 людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у
реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р.
сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних«
вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на
поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків »одвуконь, з оружжям
добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка«; у поході на Польщу 1651
р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.
6. Дисципліна
В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм
козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей
звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб
неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не
раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки,
карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім
війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на
постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими
опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.
Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а
захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть,
військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну
церкву.
7. Бій
7.1 Табір.
Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь
було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну
ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під
Зборовом, де гетьман заскочив поляків, непідготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з
табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором, називали укладані разом обозові вози, за якими ставало
військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за
княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти
захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у
XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й
литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони
козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з
ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська,
простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під
Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Гаврилюк 1637. р. ішов
табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота.
Перед і за | |
