|
Реферат: Н. М. Карамзин (История)
Удивительна судьба главного творения Николая Михайловича
Карамзина —«История государства Российского». При жизни автора ею
зачитывалась едва ли не вся просвященная Россия, читали даже вслух в
салонах, обменивались впечатлениями по поводу драматических событий,
описанных мастерской рукой историка, наиболее чувствительные проливали
слезы. Сошлемся на свидетельство горячего поклонника таланта Николая
Михайловича А.С. Пушкина :»Все, даже светские женщины, бросались читать
историю своего отечества, дотоле им неизвестную. Она была для них новым
открытием. Древняя Россия, казалось, найдена Карамзиным, как
Америка —Колумбом. несколько времени ни о чем ином не говорили.»
Имя Николая Михайловича пользовалось широчайшей популярностью не только
в прошлом веке, но и ныне. В чем притягательная сила ставшего бессмертным
сочинения Карамзина?
Почему только на протяжении второй четверти XIX столетия «История
государства Российского»перездавалась шесть раз? Читателя влечет к
Карамзину магия слова, созданные им художественные портреты исторических
личностей, сочетание писательского и исследовательского талантов.
Дарованиями, свойственными Николаю Михайловичу, не обладали ни историки
XVIII века, ни историки XIX столетия вплоть до Н.И. Костомарова и В.О.
Ключевского.
Родился Н.М. Карамзин в родовитой дворянской семье в 1766 году под
Симбирском. В творческой биографии Николая Михайловича четко прослеживаются
два периода: первый до 1803 года, когда он выступал писателем, журналистом
и издателем; второй начинается в 1803 году, когда царский указ утвердил его
в должности историографа. Он стал третьим по счету, вслед за Г.Ф. Миллером
и князем
М.М. Щербатовым, историографом России —так тогда именовали историков.
Но по порядку. Семнадцатилетний поручик уходит в отставку, и начинается
быстрый взлет писателя Карамзина. «Бедная Лиза»стала настольной книгой
многих грамотных семей. В начале 90-х годов XVIII века к репутации модного
беллетриста прибавилась слава талантливого писателя публициста. В 1789 году
он побывал в Швейцарии, Германии, Франции, Англии. Многое запало в душу
восприимчивого 23-летнего путешественника: непохожие нравы и обычаи,
архитектура и городская жизнь, политический строй и встречи с интересными
людьми. Обогащенный впечатлениями (Французскую же революцию ему удалось
наблюдать воочию), он, возвратившись в Москву, два года печатает «Письма
русского путешественника»в издаваемом им Московском журнале. Письма
закрепили автора в ряду литературных звезд первой величины. Николай
Михайлович стал желанным гостем в салонах московских вельмож, и те, по
свидетельству современника, обходились с тридцатилетним отставным поручиком
«почти как с равным».
И вдруг совершилось для многих нечто непонятное: известный
писатель,купавшийся в лучах славы, оставляет литературу, издательскую
деятельность, светскую жизнь, обрекает себя на долгие годы заточения в
кабинете, чтобы погрузиться в науку именуемую историей. Это был подвиг!
Смена профессии произошла, по словам
А.С.Пушкина, «уже в тех летах, когда для обыкновенных людей круг
образования и познания давно окончен и хлопоты по службе заменяют усилия к
просвещению».
Впрочем, неожиданным это решение было для всех, только не для Николая
Михайловича. К нему он готовился издавна. Чем бы он не занимался, его
преследовала мысль погрузиться в отечественную историю. В 1790 году в
«Письмах русского путешественника»он изложил свое представление о русской
истории: «Говорят, что наша история сама по себе менее занимательна: не
думаю, нужен только ум, вкус, талант. Можно выбрать, одушевить, раскрасить;
и читатель удивится, как из Нестора, Никона и пр. могло выйти нечто
привлекательное, сильное, достойное внимания не только русских, но и
чужестранцев... У нас был свой Карл Великий: Владимир; свой Людовик XI:
царь Иоан; свой Кромвель : Годунов, и еще такой государь, которому нигде не
было подобных: Петр Великий». Интерес Карамзина к истории проявлися и в
написании исторических повестей —«Марфа Посадница», «Наталья —борская
дочь». В 1800 году он признавался, что «По уши влез в русскую историю; сплю
и вижу Никона с Нестором».
В 1803 году, когда Николай Михайлович принял для себя важное решение,
ему исполнилось 37 лет —возраст по тем временам достаточно почтенный, когда
трудно порывать с прежним образом жизни, привязанностями, наконец,
материальным благополучием. Правда, царский рескрипт, дающий Николаю
Михайловичу звание историографа и открывающий перед ним архивы и
бибилиотеки, одновременно определил и пенсион в размере двух тысяч рублей в
год —сумма весьма скромная, далеко не покрывающая его прежних доходов.
И еще одно обстоятельство: ремеслу историка писателю пришлось обучаться уже
в процессе работы, самостоятельно постигая тонкости исторического
исследования. Все это дает право называть поступок Карамзина
подвижническим.
Какие цели ставил перед собой Карамзин, приступая к «Истории государства
Российского»? Их три. Первую он сформулировал так: «Мудрость человеческая
имеет нужду в опытах, а жизнь кратковременна. Должно знать, какие мятежные
страсти волновали гражданское общество и какими системами благотворная
власть ума обуздывала их бурное стремление, чтобы учредить порядок,
согласить выгоды людей и даровать им возможное на земле счастье».
В этом Карамзин не оригинален. Об изучении опыта прошлого, чтобы не
повторять ошибок и подражать всему доброму, как главной задаче истории
писал еще Василий Никитич Татищев, а вслед за ним и
М.В. Ломоносов. Оригинальна лишь форма выражения этой мысли. Кстати, мысль
«Мудрость человеческая имеет нужду в опытах, а жизнь
кратковременна»перекликается с пушкинскими строками в «Борисе Годунове»:
«Учись, сын мой, наука сокращает нам опыт быстротекущей жизни».
Вторая цель изучения истории смыкается с тем, что писал на этот
счет М.В. Ломоносов: «История дает государям примеры правления,
подданным —повиновения, воинам —мужества, судьям —правосудия,
младым —старых разум, престарелым —сугубую твердость в советах». Карамзин,
как бы продолжая и развивая сказанное, считал необходимым знать историю
простолюдинов. Чем же она полезна рядовым жителям страны? Ответ любопытен:
простых граждан история, считал Николай Михайлович, «мирит с
несовершенством видимого порядка вещей, как с обыкновенным явлением во всех
веках, утешает в государственных бедствиях, свидетельствуя, что и прежде
бывали подобные, бывали еще ужаснейшие, и государство не разрушилось».
Николай Михайлович был последним ученым, возлагавшим на историю
утилитарную задачу изучения опыта прошедших веков.
Но Карамзин ставил перед историей и новое требование, оказавшееся
непосильным для большинства ученых и предшествующего и нынешнего столетия.
Его можно назвать эстетическим. История должна доставлять удовольствие,
наслаждение, она как бы воскрешает мертвых и их страсти. «Мы их слышим,
любим и ненавидим». Именно поэтому он придавал такое исключительное
значение искусству изложения. Отсюда особые требования к самому историку.
Друг Карамзина П.А. Вяземский так передает рассуждение Карамзина на сей
счет: «Таланты и знание, острый, проницательный ум, живое воображение все
еще недостаточны». В дополнение к перечисленным качествам надобно, «чтобы
душа могла возвыситься до страсти к добру, могла питать в себе святое,
никакими сферами не ограниченное желание всеобщего блага». Иными словами,
Николай Михайлович считал, что историк должен владеть не только талантом,
но и быть человеком высокой нравственности. Из-под пера лишь такого автора
могут вылиться строки, способные зажечь читателя.
Без преувеличения можно сказать, что сам Карамзин принадлежал числу
людей кристальной нравственной чистоты, порядочности и бескорыстия. Эти
черты натуры Николая Михайловича признавали не только его друзья, но и
враги.Он не воспользовался дружбой с Александром I, чтобы исхлопотать себе
какие-либо блага, негодовал, когда его награждали, ибо искренне, без
рисовки, считал, что «главное дело не получать, а заслуживать».
Не уподоблялся он и лукавым царедворцам, поднатаревшим в лести и готовым
ради корысти пойти на унижение своего достоинства.
Итак, обоснованием Карамзиным необходимости изучать историю заимствовано
им у историков XVIIIвека. К этому же столетию восходит и его концепция
истории страны (ее на три четверти века раньше формулировал В.Н. Татищев, а
затем в основных чертах повторил князь М.М. Щербатов). Н.М. Карамзин
впервые ее изложил в публицистическом сочинении —«Записка о древней и новой
России»,- поданном Александру I в 1811 году с целью убедить его
воздержаться от проведения реформ М.М. Сперанского.
В первой части «Записки»автор делает краткий обзор истории России —от ее
возникновения до царствования Павла I включительно. Карамзин повторяет
мысль Татищева о том, что Россия процветала, процветает и будет процветать
лишь под скипетром монарха: «Россия обосновалась победами и единоначалием,
гибла от разновластия, а спасалась мудрым самодержавием». Карамзин
подкрепил этот тезис сжатым экскурсом в прошлое страны.
Силой, сцементировавшей единое государство из множества слабых
организмов, было единовластие. Русь, «рожденная, возвеличенная
единовластием, не уступала в силе и в гражданском образовании первейшим
европейским державам». Утрата единовластия в удельный период повлекла
огромной важности перемены: «Дотоле боялись россиян,
— начали презирать их». В удельный период «народ утратил почтение к
князьям, а князья —любовь к народу»; «удивительно ли, что варвары покорили
наше отечество». Вслед за М.М. Щербатовым Карамзин отмечал два результата
татаро-монгольского ига: отрицательный —«Земля русская сделалась жилищем
рабов»; положительный —под эгидой татаро-монгольского созревали условия для
освобождения от их ига и восстановления единовластия. Оно восстановилось
при Иване III , когда государство приобрело «независимость и величие».
Подобно князю Щербатову Николай Михайлович Карамзин разделил долгое
царствование Ивана IV на два этапа, гранью между которыми стала смерть
царицы Анастасии. Исчезло начало, сдерживавшее необузданный нрав царя, и
наступила мрачная пора зверств, жестокостей, тиранического режима. В годы
смуты, когда было поколеблено самодержавие, погибала и Россия.
Отношение Карамзина к Петру Великому и его реформам со временем
существенно изменилось. В «Письмах русского путешественника»историк
восторженно отзывался о пребразованиях и преобразователе. Он, например,
считал, что для пути, пройденного Россией при Петре за четверть столетия,
без него понадобилось бы шесть веков. Теперь же, два десятилетия спустя,
Карамзин пишет: «Мы стали гражданами мира, но перестали быть в некоторых
случаях гражданами России. Виною Петр». В вину царю-реформатору Николай
Михайлович ставил искоренение древних обычаев. Введенные же Петром
новшества коснулись лишь дворянства и не затронули народную толщу. тем
самым царь воздвиг стену между дворянами и остальным населением. Осуждал
историк деспотизм Петра, его жестокость, усердие преображенского приказа, в
застенках которого гибли люди за бороду и русские кафтаны. Отрицал Николай
Михайлович и разумность перенесения столицы государства из Москвы в
Петербург —в город, воздвигнутый на болоте, в местности с плохим климатом,
«на слезах и трупах».
Критической оценке подверг Карамзин и все последующие царствования.
После Петра «пигмеи спорили о наследстве великана». Говоря о монархах,
царствовавших вслед за Петром, историк обязательно подчеркивал, обладали ли
они чертами правителей-тиранов. Анна Иоановна, по его мнению, сделала много
хорошего в пользу дворян —отменила указ об единонаследии, учредила
Кадетский корпус, ограничила срок службы в армии 25 годами, —но в ее
царствование «воскресла Тайная канцелярия, в ее стенах и на площадях
градских лились реки крови». О Елизавете Петровне отзывался иронически:
«женщина праздная и сластолюбивая, усыпленная негою».
При Екатерине II самодержавие смягчилось, исчезли страхи, навеянные
Тайной канцелярией. Императрица очистила самодержавие от «от примесов
тиранства». Впрочем и у Екатерины II историк обнаружил непривлекательные
черты: она гналась за внешним блеском (выражаясь современным языком, —за
«показухой») при ней «избиралось не лучшее по состоянию вещей, но
красивейшее по формам». В страну широким потоком хлынули чужеземцы, двор
забыл русский язык, расцветал разврат, непомерная роскошь приводила к
раззорению дворян.
Отношение историка к Павлу I резко негативное и прежде всего за
пренебрежение к дворянам, за унижение, которому он их подвергал. Павел
хотел быть Иваном IV, но после Екатерины это было трудно. Царь «отнял стыд
у казны, у награды —прелесть». Он мечтал построить себе неприступный
дворец, а соорудил гробницу.
Обзор княжений и царствований Карамзин завершил фразой, получившей
хрестоматийную известность. «Самодержавие есть палладиум России; цельность
ее необходима для ее счастья; из сего не следует, чтобы государь,
единственный источник власти, имел право унижать дворянство, столь же
древнее, как и Россия».
Двух мнений об исторической концепции Карамзина и его общественно-
политических воззрениях быть не может. Он предстает защитником самодержавия
и порожденных им институтов, прежде всего крепостнических порядков. Однако
это утверждение требует уточнений. Первое. Не всякая монархия и не всякий
монарх заслуживают положительной оценки. Карамзин —за монарха
просвещенного, человеколюбивого, высоконравственного, не попирающего
человеческое достоинство подданных.
Николай Михайлович —последовательный сторонник эволюционного развития,
он враждебно относился к социальным потрясениям и всякому насилию, даже
если оно исходило от монарха. Отсюда его осуждение действий якобинцев во
Франции и декабристов в России. «Всякие насильственные потрясения гибельны,
и каждый бунтовщик готовит себе эшафот», —так он откликнулся на Французскую
революцию. Провсещенный барин, мягкий и сердобольный, он был сыном своего
века и придерживался традиционно-консервативных взглядов на крепостное
право; отмену его он связывал с отдаленным будущим, когда просвещение
окажет на крестьян благотворное влияние, и они получат свободу, не
поддвергая существующий порядок вещей сотрясениям.
Отношение Карамзина к самодержавию и крепостному праву определило оценку
советской историографией его творчества. Карамзин значился во всех
учебниках истории, как фигура одиозная и реакционная. С ярлыком реакционера
путь Карамзину и его «Истории государства Российского»к печатному станку
был закрыт. Созданные более полутора веков назад исторические портреты и
яркое описание событий не утратили своего воздействия на читателя и в наши
дни, интерес к «Истории государства Российского»не угас.
Год 1816 в жизни Карамзина примечателен: историк доставил в Петербург
рукописи первых восьми томов своего сочинения. Позади 13 лет упорного
труда, работа продвигалась не так быстро, как того хотел автор. он много
раз называл сроки ее завершения и столько же раз их переносил.
Каждый том давался с большим трудом, что явствует из его письма брату.
Историк в 1806 году мечтал довести свое сочинение до татаро-монгольского
нашествия и жаловался на недостаток сил: «Жаль, что я не моложе десятью
годами. Едва ли Бог даст мне довершить мой труд; так много еще впереди».
1808 год: «В труде моем бреду шаг за шагом, и теперь, описав ужасное
нашествие татар, перешел... на десятый век». 1809 год: «Теперь с помощью
Божьею, года через три или четыре дойти до времени, когда воцарился у нас
знаменитый дом Романовых». 1811 год: «Старость приближается и глаза тупеют.
Худо, если года в три не дойду до Романовых».
Не дошел не только в три, но и в пять лет —рукопись восьмого тома
заканчивалась 1560 годом. И это несмотря на то, что неоценимую услугу
автору оказывал директор Московского архива Министерства иностранных дел
Федор Алексеевичта историка и великолепный знаток древности. По заданию
директора сотрудники музея подбирали необходимые Карамзину материалы,
освобождая его от черновой работы —кропотливой, изнурительной и далеко не
всегда успешной.
Конечно, задача, стоящая перед историком была огромна. И тем не менее
медленное течение работы объяснялось и другими обстоятельствами:
отсутствием специальной подготовки, восполнение которой требовало времени,
а еще —душевного спокойствия, так необходимого любому художнику слова.
Победа Наполеона в 1807 году под Аустерлицем над русской армией, нашествие
армии «двунадесяти языков»на Россию в 1812 году, пожар Москвы, во время
которого сгорела библиотека Карамзина... Долг патриота позвал 46-летнего
Николая Михайловича в ряды ополченцев, но, по его словам, «дело обошлось
без меча историографического».
«История государства Российского»должна была печататься в Петербурге,
историк вместе с семьей переехал в северную столицу. По велению царя для
него в Царском селе был отделан китайский домик, расположенный в
Царскосельском парке, на расходы по публикации было отпущено 60 тысяч
рублей. Почти два года Николай Михайлович потратил на чтение корректуры.
«Читаю корректуру до обморока»—писал он 12 марта 1817 года. Она отнимала
все рабочее время историка: «Боюсь отвыкнуть от сочинения», —писал он в
одном из писем.
Наконец, в феврале 1818 года восемь томов были готовы. Ожидание
приговора читателей, покупателей и почитателей не было ни томительным, ни
продолжительным. Автор удостоился ощеломляющего успеха. Пушкин писал:
«Появление сей книги... наделало много шума и произвело сильное
впечатление. 3000 экземпляров разошлись в один месяц ( чего никак не ожидал
и сам Карамзин)».
Посыпались отзывы, один лестнее другого, и исходили они не от безвестных
читателей, а людей, представляющих духовную элиту того времени. Михаил
Михайлович Сперанский: «История его есть монумент, воздвигнутый в честь
нашего века, нашей словестности». Василий Андреевич Жуковский: «... Я гляжу
на историю нашего Ливия (римского историка, автора «Римской истории»), как
на мое будущее: в ней источник для меня и вдохновения и славы». Даже
декабрист Николай Иванович Тургенев, которому, разумеется, не могла
импонировать направленность сочинения, восхвалявшая самодержавие, не
удержался от комплиментов: «Чувствую неизъяснимую прелесть в чтении... Что-
то родное, любезное.»Друг Пушкина Александр Петрович Вяземский
:»Карамзин —наш Кутузов двенадцатого года, он спас Россию от нашествия
забвения, воззвал ее к жизни, показал нам, что у нас отечество есть, как
многие о том узнали в двенадцатом году».
Интерес к «Истории государства Российского»объяснялся не только
мастерски написанным текстом, но и общей обстановкой в стране —разгром
наполеоновской армии и последовавшие за ним события вызвали рост
национального самосознания, потребность осмыслить свое прошлое, истоки
могущества народа, одержавшего победу над сильнейшей армией в Европе.
Были и критические отклики, но они тонули в хоре похвал. Наиболее
серьезным критиком выступил глава школы скептиков Михаил Трофимович
Каченовский. Он ставил под сомнение достоверность источников, возникших в
древности, и историю, написанную на их основе, считал «баснословной». Когда
Иван Иванович Дмитриев посоветовал дать отповедь критику, деликатный
Николай Михайлович ответил своему приятелю так: «... критика его весьма
поучительна и добросовестна. Не имею духа бранить тебя за твое негодование,
но сам не хочу сердиться».
К Карамзину пришла вторая слава, известнейший беллетрист и журналист, он
стал знаменитым историком. С 1818 года он признанный историограф, кстати,
единственный, кого знает широкая публика. Успех воодушевил автора но работа
над последующими томами продвигалась все так же медленно.
Исследовательского опыта прибавилось, но вместе с ним прибавились и заботы,
которых Карамзин не знал в Москве —дружба с императором обязывала
присутствовать на семейных праздниках императорский фамилии, раутах,
маскарадах. «Я не придворный! —с горечью писал историк Дмитриеву.
—Историографу естественнее умереть на гряде капустной, им обработанной,
нежели на пороге дворца, где я не глупее, но и не умнее других. Мне бывало
очень тяжело, но теперь уже легче от привычки».
Восьмой том кончался 1560 годом, разорвав царствование Иоана IV на две
части. В девятом томе, которым открывалось продолжение издания, Карамзин
решил изложить самые драматические события его царствования.
Отношение историка к правлению Иоана IV после введения опричнины
однозначно. Его царствование он назвал «феатром ужасов», а самого царя
тираном, человеко «ненасытным в убийствах и любострастии». «Москва цепенела
в страхе. Кровь лилась; в темницах, в монастырях стенали жертвы, но...
тиранство еще созревало: настоящее ужасало будущим», «Ничего не могло
обезоружить свирепого: ни смирение, ни великодушшие жертв...»Тиранию
Грозного автор уподобляет тяжелейшим испытаниям, выпавшим россиянам в
удельный период и время татаро-монгольского ига: «Между иными тыжкими
опытами судьбы, сверх бедствий удельной системы, сверх ига монголов, Россия
должна была испытать и грозу самодержца-мучителя: устояла с любовью к
самодержавию, ибо верила, что Бог посылает и язву , и землетрясения, и
тиранов.»
Казалось бы, описывая тиранию Грозного (а с такой обстоятельностью это
делалось впервые), Карамзин наносил удар по самодержавию, которое он
последовательно защищал. Это кажущееся противоречие историк снимает
рассуждениями о необходимости изучения прошлого, чтобы не повторять его
пороков в будущем: «Жизнь тирана есть бедствие для человечества, но его
история всегда полезна для государей и народов: вселять омерзение ко злу
есть вселять любовь к добродетели —и слава времени, когда вооруженный
истиною дееписатель, может в правлении самодержавном выставить на позор
такого властелина, да не будет уже впредь ему подобных».
Успех девятого тома был потрясающим. Современник отметил: «В Петербурге
оттого такая пустота, что все углублены в царствование Иоанна Грозного».
Некоторые признавали его лучшим творением историка. За девятым томом при
жизни автора было опубликовано еще два. Последний, двенадцатый том,
незаконченный, подготовили к печати его друзья и издали в 1829 году.
Николай Михайлович скончался 22 мая 1826 года. Ему чуть-чуть не хватило
времени, чтобы довести «Историю»до избрания Романовых —его труд
заканчивался 1612 годом.
Нам остается мельком заглянуть в творческую лабораторию историка и хотя
бы на отдельных примерах представить, как создавалось его сочинение.
На этот счет есть суждения самого Карамзина. Согласно одному из них,
историк обязан представлять «единственно то, что сохранилось от веков в
летописях, в архивах». «Тем непозволительно историку обманывать
добросовестных читателей, мыслить и говорить за героев, которые уже давно
безмолствуют в могилах». Еще одно высказывание : «Самая прекрасная
выдуманная речь безобразит историю».
Итак, приверженность нашего автора к сочинению достоверной без домыслов
и вымыслов истории, казалось бы, не подлежит сомнению. Но как тогда быть с
диаметрально-противоположными его высказываниями —«воодушивить»и
«раскрасить»текст , доставить читателю «приятность», удовольствие «для
сердца и разума?»Карамзин не мог создать прочного сплава в форме единого
текста, столь же точно описывающего события как и интересного читателю.
Историк попытался преодолеть это противоречие чисто внешне: каждый из
двенадцати томов своего труда он разделил на две неравные части —в первой,
меньшей по объему помещен авторский текст, во второй —примечания.
Примечаниями пользуются и современные нам историки. Как известно, их
назначение —дать возможность коллегам-профессионалам или любопытствующим
читателям убедиться, что описываемый факт или событие являются не плодом
фантазии автора, а извлечены из опубликованных или неопубликованных
источников, либо из монографий. Однако назначение карамзинских примечаний
совсем иное. Историк, не ограничиваясь названием источника, приводит либо
выдержки из него, либо пересказ из, из чего легко убедиться, сколь
существенно отличается авторский текст от свидетельств источника. Приведем
примеры.
Вот как описывает Н.М. Карамзин события, происшедшие тотчас после
Куликовской битвы. Князь Владимир Андреевич велел после победы трубить
сбор. Все приехали, но великий князь Дмитрий Иванович отсутствовал.
«Изумленный Владимир спрашивал «где брат мой и первоначальник нашей
славы?»Никто не мог дать о нем вести. В беспокойстве, в ужасе воеводы
рассеялись искать его, живого или мертвого; долго не находили; наконец два
воина увидели великого князя под срубленным деревом. Оглушенный в битве
сильным ударом, он упал с коня, обеспамятел и казался мертвым; но скоро
открыл глаза. Тогда Владимир, князь, чиновники, преклонив колена,
воскликнули единогласно: «Государь, ты победил врагов!»Дмитрий встал: видя
радостные лица окружающих его знамена христианские над трупами монголов, в
восторге сердца изъявил благодарность Небу». ... В примечании 80 пятого
тома «Истории государства Российского»приведены выдержки из летописей, в
которых нет ни разговоров героев, ни переживаний военоначальников.
Синодальная летопись: Рекоша князи литовские: мним, яко жив есть, но
уязвлен...». Ростовская летопись: «...найдоша великого князя в дуброве
всями язвлена лежаще». Ростовская летопись: «доспех его... избит, но на
теле его не было язвы». Таким образом источники дают автору возможность
написать всего одну фразу: великий князь Дмитрий Иванович во время сражения
был оглушен, упал с коня и лежал без сознания под деревом в дубраве, Детали
же описываемой сцены в «Истории государства Российского»—плод воображения
Николая Михайловича.
Другой сюжет, относящийся ко времени Грозного. Речь идет о казни
Владимира Андреевича Старицкого, обвиненного в попытке отравить царя.
Показания источников, приводимые в примечании 277 девятого тома, кратки и
невыразительны. «По сказанию Гваньини кн. Владимиру отсекли голову; а
Одерборы, называя его Георгием, сказывает, что он был зарезан». В одной из
летописей, принадлежащих св. Дмитрию Ростовскому, говорится: «В лето
7078 не стало в животе кн. Владимира Андреевича Старицкого...»
Николай Михайлович при изображении казни князя Владимира принял версию
об его отравлении и описал ее так: «Ведут несчастного с женою и двумя юными
сыновьями к государю: они падают к ногам его, клянуться в своей невинности,
требуют пострижения. Царь ответствовал : «вы хотели умертвить меня ядом:
пейте его сами». Подали отраву. Князь Владимир, готовый умереть, не хотел
из собственных рук отравить себя. Тогда супруга его, Евдокия (родом княжна
Одоевская), умная, добродетельная, видя, что нет спасения, нет жалости в
сердце губителя, —отвратила лицо свое от Иоанна, осушила слезы и с
твердостью сказала мужу: «не мы себя, но мучитель отравляет нас: лучше
принять смерть от царя, нежели от палача». Владимир простился с супругою,
благословил детей и выпил яд, за ним Евдокия и сыновья. Они вместе
молились. Яд начал действовать, Иоанн был свидетелем их терзаний и
смерти»и т.д.
Мы видим, как скромный текст источников, сухо информирующий о
происходившем , под искусным пером автора превратился в описание эпизода,
наполненного драматизмом. Чтобы вызвать у читателя эмоции, автор вложил в
свой текст «душу и чувства»и «раскрасил его».
Если бы в томах отсутствовали примечания, дающие достоверное
представление об эпизодах и корректирующие авторский текст, то читатель был
бы в праве считать автора сочинителем небылиц. Но в том то и дело, что
Николай Михайлович не скрывает от читателя подлинного отражения событий в
источниках и показывает, как неудобочитаемый текст можно превратить в
захватывающее воображение чтение.
Чем ближе к нашему времени, тем больше в распоряжении исследователя
источников и, следовательно, больше возможностей для «раскрашивания»при
описании как событий, так и характеров действующих лиц. Скудность
источников по древней истории ограничивала этого рода возможности автора и
позволяла создавать «приятность» читателю лишь эпитетами. Их у Николая
Михайловича оказалось много: добрый благодетельный, жестокий, нежный,
печальный, храбрый, хитрый, благоразумный и т.д. Текст он, кроме того,
оснащал такими словами, как утешился, негодовал, ревновал, спешил и пр.
В «Историю государства Российского»Николай Михайлович вложил и
колоссальный труд и всю силу своего незаурядного таланта писателя.
Творением, похоже, он был доволен. Во всяком случае, за несколько месяцев
досмерти он делился мыслями со своим другом И.И. Дмитриевым: «...Знаешь ли.
что я со слезами чувствую признательность к Небу за свое историческое
деиствие, знаю, что и как пишу; в своем тихом восторге не думаю ни о
современниках, ни о потомстве; я независим и наслаждаюсь только своим
трудом, любовью к отечеству и человечеству. Пусть никто не будет читать
моей Истории; она есть и довольно для меня».
В своем пророчестве Карамзин малость ошибся: его «Историю»читали и
читают.
СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ О Н.М.КАРАМЗИНЕ.
1. Ключевский В.О. Н.М.Карамзин //Ключевский В.О. Исторические портреты.-
М.,1991.-С.488—.
2. Козлов В.П. Карамзин —историк // Карамзин Н.М. История государства
Российского.- Т.4.-С.17—.
3. Коростелева В. Уроки Карамзина: К 225-летию со дня рождения // Сельская
жизнь.-1991.-11 дек.
4. Косулина Л.Г. Подвиг честного человека //Литература в школе.-1993.-N 6.-
С.20—25.
5. Лотман Ю.М. Сотворение Карамзина.- М.,1987._336с.
6. Лотман Ю.М. Колумб русской истории // Карамзин Н.М. История государства
Российского.- Т.4.-С.3—.
8. Максимов Е. тайна архива Карамзина// Слово.-1990.-N12.-С.24—.
9. Павленко Н. «Старина для меня всего любезнее» //Наука и жизнь.-1993.-
N12&-C.98
10.Смирнов А. Как создавалась «История государства Российского»// Москва.-
1989.-N11,12, 1990.-N8
11 Соловьев С.М. Карамзин //Москва.-1988.-N8.-С.141—
12.Хапилин К. Памятник души и сердца моего//Молодая гвардия.-1996.-N7.-
С.217—.
13. Шмидт С.О. «История государства Российского»в культуре дореволюционной
России // Карамзин Н.М. История государства Российского.Т.4.- С.28—.
т
Реферат на тему: Німеччина в ІХ–ХІ веках
Міністерство освіти України
Спеціалізована школа з поглибленим вивченням
німецької мови № 239
Німеччина
в ІХ–ХІ ст.
Роботу виконав Форкош Золтан
10 – А клас
Київ – 2000 р.
Німеччина в ІХ – ХІ ст.
1. Територія. Особливості феодального розвитку.
2. Походи проти слав`ян. Боротьба з угорцями.
3. Грабувальні походи в Італію. Утворення Священної Римської
імперії.
4. Клюнійський рух.
5. Клюнійські реформи.
6. Вормський конкордат.
Територія. Особливості феодального розвитку.
Верденський договір вручив Людовіку Німецькому землі за Рейном,
частково – за Рейном та його правими притоками, Баварію. Ця Східно-
франкська держава і стала називатися “країною тевтонів”.
На території, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями, аллеманами,
баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тим, що тут не було
римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі н.е.,
та й тільки в західній частині країни. Отже, тут не було синтезу
розкладаючогося рабовласницького устрою з германськими елементами. В
Німеччині зберігалась на протязі століть вільна община – марка, що свідчило
про живучість пережитків первіснообщинного устрою. Зберігалось також на
протязі століть вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише з
кінця середньовіччя. Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно.
Таким чином, південна Німеччина йшла попереду за складанням великого
феодального землеволодіння, тоді як в Саксонії цей процес був уповільненим.
Основою феодального устрою була феодальна власність на землю та
відмінна степінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика
поміщицька власність на землю поєднувалася з малим хазяйством
безпосереднього виробника – селянина.
Центром феодального устрою, його основним осередком, став маєток
феодала. З IX ст. розвивалось будівництво замків, в Німеччині вони перший
час були дерев`яні, потім стали будуватися з каменю. Замок став осередком
феодального володіння (сенйорії), сам феодал господарював над округою з
десятками деревень.
Навколо замка ліпилися селища феодально залежних селян, зобов`язаних
пану барщиною, оброком, воєнною службою в ополченні; для них пан був
суддею, воєенним начальником; він розпоряджався працею, майном та життям
селян.
В XI ст. почався найважливіший процес в житті феодального світу –
почалося відділення ремесла від сільського господарства. В результаті дещо
повільного, але відчутного підйому виробничих сил (розвитку металургії та
шахтарства, текстильного, гончарного, деревооброблюючого промислів, успіхів
коневодства, селекції сільськогосподарських тварин, збільшенню врожайності
тощо) ремісництво мало більше сировини, кращого та більш дешевого, ніж
раніше. Відбувається скачок, розриваючий рамки поміщицького, барського
ремісництва; ремісництво відділяється від сільського господарства та
зосереджується в центрах товарного хазяйства – в містах. Міста, що були на
початку феодалізму воєнними, адміністративними або культурними
центрами, набувають інших рис – вони становляться осередком виготовлення
товарів для обміну – товарного виробництва.
В Німеччині міста почали рости як центри товарного виробництва з XI
ст. Раніше всього піднімалися міста на водних артеріях країни – на Рейні,
Дунаї, Одері.
Політичний устрій Німеччини відзначався своєрідністю. Характерно
було довге зберігання герцогств, що були продовженням племенних князівств.
Територія німецьких герцогств була територією племені (союзу племен) і
влада феодальних герцогств – результат еволюції племенних князів, що
перетворилися на феодальних володарів. Цими герцогствами були – Швабія
(земля древніх свевів), Баварія (земля баварів), Франконія (земля східних
франків), Саксонія (земля саксів). На початку Х ст. до цих феодальних
державних утворень приєдналось п`яте – Лотарінгія.
Влада герцогів була великою. Вони тільки іноді підтримували королів
– там, де заходи, що проводились короною співпадали з їх інтересами, або
там, де корона забезпечувала їх привілеї та господство над населенням
герцогства. Влада герцогів призвела до того, що королі стали возводитися на
трон лише зі згоди герцогів, і німецька корона стала обраною. Лише сильним
та великим королям вдавалось зламати могутність герцогів та й те лише на
деякий час. Розвиток феодального устрою призвів до того, що в Німеччині
значення і авторитет корони впали, і країна врешті перетворилась в комплекс
багатьох князівств. Герцогів оточував натовп вассалів- середніх і малих
феодалів. Поступово складалася феодальна ієрархія.
Каролінги правили країною до 911р., коли помер, не залишивши
потомства, король Людовік Дитя, і з`їзд німецьких князів вирішив зі свого
середовища нового государя. Вибір пав на герцога Франконії Конрада, який
став першим обраним королем Німеччини. Принцип обраності королівської влади
зберігався дев`ять століть. Віднині вступ короля на трон залежав від згоди
могутніх феодальних володарів. Тільки тимчасово сильним і енергійним
монархам вдавалося закріпити трон за членами своєї родини, при житті
добиваючись згоди князів та церкви на це та роблячи сина соправителем
королівства.
Конрад І вісім років провів в боротьбі з герцогами, які не визнавали
ані його влади, ані його інтересів. Очевидно, що до кінця правління
намітився компроміс короля з його супротивниками, так як перед смертю
Конрад рекомендував герцогам обрати на престол свого найзаклятішого ворога
– герцога Саксонії. Князі вважали за благо дотриматися пораді і обрали
Генріха І Птахолова (919 – 936)*
* Його дивне прізвисько неясне. Легенда про те, що посланці герцога застали
Генріха за ловлею зябликів, була придумана з тим, щоб пояснити, це
прізвисько.
Походи проти слов`ян. Боротьба з угорцями.
Генріху І та його потомству вдалося забезпечити трон за своєю
династією на протязі століття.
Генріх І і в особливості його син Оттон І (936 – 973) були
енергійними та волевими людьми. Вони змогли значно укріпити авторитет
центральної влади та підкорити собі непокорних герцогів. Оттон І сміливо
йшов на подроблення герцогств, роздаючи великі землі своїм родичам.
Важливою була опора саксонських королів на церкву. Королі
покровительствували духовним феодалам, розширюючи їх володіння та осиплюючи
монастирі і єпископства щірими дарами. Оттон І роздав єпископам величезні
привілеї, визнавши за ними права феодальних сеньйорів у їх округах (так
звані “Оттонові привілеї”). Єпископський округ ставав віднині імунітетним,
тобто на нього не поширювалися акти державної влади. Єпископи отримали
повну юрисдикцію в своєму окрузі. “Оттонові привілеї” поставили вище
духовенство (князів церкви) у виняткове становище та укріпили і без того
величезну владу церкви. Незабаром світським фердалам довелось на собі
випробувати негативні наслідки непомірно возвишення церкви.
Саксонські герцодами, ставши королями Німеччини, направили феодальну
агрессію проти східних сусідів – полабських слов`ян.
Полабські слов`яни зберігали ще первіснообщинний устрій, і їх
політична організація не виходила за рамки союзу племен. Відсутність
держави і політичної єдності у сусідів дозволили феодальній Німеччині за
могутної підтримки церкви (слов`яни зберігали язичництво) отримати низку
перемог над роздробленими слов`янськими племенами. Генріх І підкорив сербів-
лужичан, дійшов до Лаби, підкорив гаволян, шпровян (які жили по берегах
річок Гавели та Щпрови – сучасної Шпрее), здійснив низку походів проти
лютичів, завоювавши частину їх земель. Слов`янські племена повмнні були
платити важку данину, на їх землях будувались монастирі, бурги (замки),
створювались колонії німецьких поселенців. Німецькі феодали проявили по
відношенню до слов`ян жорстокість, незвичну навіть на ті часи, нещадно
винищували населення, нищили посіви, спалювали селища.
Вассалом Німеччини (щоправда, формально) визнав себе польський
князь Мешко.
Агресія проти Данії призвела до захоплення німецькими феодалами
Шлезвіга, чим був забитий клин між полабськими слов`янами та їх союзниками
в боротьбі з німецькими феодалами – данцями.
Іншим важливим напрямом зовнішньої політики були війни з угорцями
(мадь`ярами). Угорці, що прийшли з степів Азії в Центральну Європу на
прикнці ІХ ст., осіли в Паннонії, звідки почали здійснювати розорювальні
набіги на землі сусідів. Боротьба з угорцями була важка, легка та мобільна
кіннота угорців швидко поверталась у рівнини Паннонії, залишаючи після себе
пожежі та руїни. Генріх І провів реформу маломобільного та
малодисциплінованого феодального війська, створивши кінні панцирні загони,
і взявши від угорців тактику кінноти. На кордонах з угорцями будувались
бурги з гарнізонами.
В 955 р. Оттон І зміг вщент розбити сили угорців у битві при
Лехвальді, біля Аугзбурга. До рук переможців попала велика здобич. Поразка
примусила угорців відиовитись від нових вторгнень. Ввжається, що перехід
угорців від родинного устрою до ранньофеодальної держави почався ще до
Лехвальда і поразка їх була не стильки причиною до переходу до осідлості,
скільки її наслідком. Ударна міць кінноти послабла, угорці перейшли до
землеробства як до основного заняття, у них стали швидко розвиватися
феодальні відносини. Приняття християнства (1002 р.) свідчило вже про
інтесивну феодалізацію Угорщини.
Грабувальні походи в Італію.
Утворення Священної Римської імперії.
Німецьких феодалів вабила Італія, багата і древня країна. Вже у Х
ст. в долині Ломбардії стали рости і підійматися міста. В політичних планах
Оттона І і його найближчого оточення не останнє місце займала ідея
підкорення римських пап. Захват Риму, приєднання його до Німеччини,
володарювання в Італії та вихід до Середземного моря, влала над церквою –
такі були плани Оттона І і німецьких феодалів.
Італія, що на цей час була роздріблена на десятки феодальних
князівств, що переживала низку безперервних усобиць, не могла оказати
серйозний супротив нашестю з півночі. Титул короля Італії (Ломбардії) був
позбавлений всякого зиісту, проте за корону Італії йшла напружена боротьба
велиеих феодальних князів країни – маркграфів Івреї, герцогів Сполето та
сусідів графів Прованса, королів Арелатських (Бургундських). Папська
держава переживала глибокий упадок. Папи роздали свій земельний фонд і
стали іграшкою в руках римських феодалів. На півночі країни виросли великі
міста – центри ремесла і торгівлі – Павія, Мілан, Кремона, Брешія; швидко
багатіли примпрські міста – Венеція, Генуя, на півдні – Амальфі, Неаполь,
Салерно. Південь країни ще належав Візантійській імперії. В 951 р. Оттон І
здійснив перший похід в Італію, зайняв Ломбардію і вінчався тут на царство
залізною короною Лангобардських королів. Новий похід в Італію був
здійснений лише через 10 років. На цей раз ціллю був Рим, куди зазивав
німецьких феодалів папа, який був безсилий в боротьбі з римськими баронами.
В 962 р. німці вступили в Рим і папа Іоанн ХІІ вінчав Оттона І
імператорською короною. Оттон прийняв пишний римський імператорський титул,
і в Європі виникла нова держава – Римська імперія. Згодом – з ХІІ ст. –
вона стала називатися Священною Римською імперією, а з ХVст. До цих трьох
слів додалося “германської нації”. Починаючи з Оттона І на протяці віків
кожний німецький король, який був обраний князями, мусив здійснити римський
коронаціонний похід і вінчатися в Римі, де отримував з рук папи
імператорську корону. Священна Римська імперія і Німеччина зовсім не
тотожні. В першу входили, окрім Німеччини і Австрії, тобто країн з
німецьеою мовою, Швейцарія, Голландія, Чехія, польські землі, французькі
землі (Бургундія, Прованс), значна частина Італії, далматські міста та ін.
Німеччина – це тільки частина, до того ж невелика, Священної Римської
іперії.
Нова імперія за самою ідеєю – всесвітня держава, що, звісно, не мало
ані найменьших економічних і пілітичних передпосилок. В її основі лежали
розрахунки німецьких феодалів, пов`язані з грабуванням багатої Італії.
Римські коронаційні походи представляли необмежені можливості збагачення їх
учасникам – німецьким феодалам та їх вассалам. Італійська політика
німецьких королів прив`язала їх до призрачної римської корони та сприяла
тому, що господарюючий клас Нмеччини, що був не заінтересований у
об`єднанні своєї батьківщини, збагачувався та посилювався в результаті
грабування чужих країн. Отже королівська влада в Німеччині не мала
прогресивного значення, не була організатором і вождем прогресивних сил, як
було у сусідній Франції.
Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, з настільки різними
мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами і традиціями,
як Італія і Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними і нічого не
принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та посилення
політичної роздрібленості як в одній, так і в іншій країні.
Реальністю було лише господство німців у Римі та повне підкорення
папства Німеччині, та й то лише меньше, ніж на століття. Реальністю були і
римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни
німецькими князями та рицарями.
Італійська політика королів Німеччини не тільки не призвела до
господства над Італією, а й втягнула німецьких феодалів у важкі війни,
відволікла їхню увагу від слов`янських земель і сприяла успіху повстань
слов`ян проти гнобителів.
Оттон І і його приємник Оттон ІІ (973 – 983) потерпіли невдачу в
походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська
візантійських правителів – араби розгромили німців. Неможливість оволодіти
візантійськими колоніями в Італії призвела до миру з Візантією, що був
скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ і візантійської царівни Феофанії. Син
від цього шлюбу Оттон ІІІ (983 – 1002) помер молодим, не зумівши ані
захопити італійський південь, ані підкорити римських баронів.
Німеччина загрузла в Італії, і цим скористалися полабські слов`яни.
В 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось на
велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти
феодального гніту, проти чужої і нав`язаної релігії продовжувалася 17
років. Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала владу німецьких феодалів і
стала вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші
слов`яни повернули собі свободу на півтора століття.
Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (або Салічною).
До цього часу велику роль в житті країни стала грати церква, сили і ресурси
якої виросли в багато разів. В результаті церква стала більш потужною, ніж
королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну і
політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких
феодалах – рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі
представляли мілким феодалам (міністеріалам*) пільги, робили рицарські
землі спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні відношення з короною.
Однією з найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст.
явилися відношення держави і церкви, що вилились в боротьбу папства і
імперії.
*Від лат. “ministrare” – “служити” (від того ж кореню – міністр).
Походження міністеріалів пов`язано з воєнною реформою Карла Мартелла і
потім – з низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала,
міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого
боку, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення
міністеріала.
Клюнійський рух.
Конфлікт світської влади і церкви був конфліктом в середині
господарюючого класу, причому одна частина феодалів – духовенство – була
непомірно багатшою, впливовішою і культурнішою від іншої частини –
світських магнатів. Духовенство не тільки володіло величезними масивами
землі, не тільки було привілейованим станом. Духовенство було
організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу
була розрізненою і роздробленою.
Вихідним моментом боротьби імператорів і пап був рух, ідейним
вдохновителем якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так званий
Клюнійський рух.
Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в
житті церквию. Духовні феодали вели такий же спосіб життя, як і світські
магнати, - жили в замках, полювали, вели війни і особисто приймали участь в
боях, оточували себе розкішшю, женились, мали законних та позашлюбних дітей
тощо.
Багато священників були неосвітчені; система підготовки духовенства
не відповідала вимогам церкви. В цьому середовищі церкві загрожувало повне
падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись з задачами
духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не
потрібна класу феодалів. Ось чому у найбільш далекоглядних та освітчених
діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів і
виступило абатство Клюні.
Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращення
підготовки духовенства. Засобом покращення авторитету церкви клюнійці
вважали жорстка безшлюбність духовенства – целібат: у служителів церкви не
повинно було бути мирських інтересів і сім`ї. Клюнійці енергійно
протестували проти інвеститури, що отримувалася духовенством від світських
осіб.
Суперечка про інвеституру і була основним питанням в жорстокій
боротьбі папства і імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це
була суперечка проперерозподіл феодальної власності на землю, суперечка про
феодальну ренту та кріпаків.
В середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху – на папський
престол вступив Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте більш важливим було
інше. Правителем справ “святійшого” престолу і вдохновителем політики пап
довгі роки був один з найвідоміших клюнійців Гільдебранд.
Він став ініціатором клюнійських реформ, і відрізнявшись гострим
розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром
завоював великий авторитет.
В Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були
найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної
роздрібленості, і королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх
могутних вассалів. Англія була далеко, на той час вона була малою і слабкою
країною.
В 1054 р. відбувся розкол церкви, і східна (православна) церква
бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було боятися супротиву
клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора і великого князя
київського.
Клюнійські реформи.
У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, і
Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців.
Собор ввів суворий порядок виборів пап, поклавши кінець сваволі римсько-
німецьких імператорів (з часів Оттона І папи назначалися і знімались за
волею імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання пап, за
яким римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви –
кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом
зовсім відпало. Таким чином, папи не були більше маріонетками ані в руках
римських баронів, ані в руках німецьких феодалів. Собор, надалі,
категорично вимагав введення целібату і виступав за інвеституру духовенства
тільки від церкви.
Другим важливим актом Гільдебранда було заключення воєнно-
політичного союзу між папством і князем Норманської держави Робертом
Гвіскаром, який визнав себе вассалом “святійшого” престолу. Тепер папи
могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності
римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу з
Тосканським маркграфством, володарка якого, матильда, подарувала графство
папі.
У 1074 р. Гільдебранд зайняв “святіший” престол під ім`ям Григорія
VІІ. Свої погляди він опублікував у 1075 р. в “Повелінні папи” – програмі
миродержавної влади церкви. Папа – вассал Бога (Григорій VII іменував себе
консулом бога на землі), а імператор – вассал папи – такий висновок із
цього акту.
Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це була
людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий.
Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це
повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті,
невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою ГенріхаVII і тим, що
короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти
повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив
частину знаті піти на згоду з королем.
Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став
початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про
інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати
інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою
відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це
німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких
єпископів. Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у
Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і
Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі
підтримав короля, котрий направив папі знамените послання. “Ми, Генріх,
божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на
ділі лжемонаху…”, - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще
більш різко: “Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі:
“Забирайся геть! Забирайся геть!”. Король гнав папу з престола.
Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний
собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від
присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські
феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення
Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою.
У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа.
Переживше немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і з нього
зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він
стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на
снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і
папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб
підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в
будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.
Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала
синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу,
добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.
Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з
заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким
потребувала від Генріха важких втрат. Підтримка рейнських міст дозволила
Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріх і не думав
підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте
тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів,
що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій
укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника,
котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ). Антипапа вінчав короля
імператорською короною.
На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські норманни, з
князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму.
Норманни, звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з
таким розмахом, що викликали повстання жителів, які винали непроханих
визволителів. Німці знову увійшли в Рим, папа утік до норманнів та через
кілька місяців помер.
Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з
антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася. Приємники
Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха
проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної
суспільної думки всієї Європи. Не залишався в боргу і імператор. Успіхом
Генріха була підтримка, політична і воєнна, що була йому надана Чехією
(князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул
короля), Угорщиною і Польщею (з 1025 р. королівством, абсолютно незалежним
від Німеччини).
Вормський конкордат.
У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина,
який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти
папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного миру, який
було заключено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський конкордат). Папа
Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що духовна
інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводиться
папою (символічним обрядом вручення посоха та перстня), після цього
імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на
вассала імператора. Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра –
емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором,
який міг відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури
діяв в Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори
духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу. Порушення
конкордату були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів.
Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не
папи і не імператори. Справжніми переможцями стали міста північної Італії,
які використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання
фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту
могутності німецких князів. Боротьба забрала сили папства, яке ставило
перед собою утопічну ідею створення світової держави.
В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення
незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба
мала для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської
імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне
становище і звели до простої формальності свої стосунки з імперією.
Література: “Очерки истории Германии” И.М. Кривогуз, М.А. Коган,
Р.С. Мнухина, И.В. Ковалёв. Учпедгиз 1959г.
| |
