|
Реферат: Творчий шлях П. Сосюри (Литература : зарубежная)
ЗМІСТ
|Вступ |с. 2 |
|Становлення В.Сосюри як громадянина й митця . |с.3 |
|Творчий шлях |с. 4 |
|Твір “Мазепа” |с.8 |
|Біблійно-міфологічні сюжети у творах В.Сосюри. |с. 9 |
|ОСНОВНІ ВИДАННЯ ТВОРІВ М.В. СОСЮРИ |с.10 |
|Список використаної літератури |с. 12 |
Вступ.
Володимир Миколайович Сосюра
(1898-1965)
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її вічно живу і нову,
і мову її солов"їну.
(Сосюра В. Любіть Україну //Українське слово:
Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст.:
(У 3-х кн.).Кн. 2 /Упоряд.: В.Яременко (Україна),
Є.Федоренко (США); Підгот. текстів Б.Яременка. -
К., 1994. - С. 221-222.)
Володимир Миколайович Сосюра - представник високого поетичного світу,
де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й цвіте
різнобарв"ям Україна. Він - тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних
полотен.
Народився В.Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької області). За
своїм національним походженням Володимир Миколайлович - не українець. По
батькові він - француз. Про це В.Сосюра неодноразово згадує у своїх віршах
і споминах. Його батько , Микола Володимирович, за фахом кресляр, був
людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій,
вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем.
Мати поета - Марія Данилівна Локотош - мадярка, робітниця з Луганська,
займалася хатнім господарством.
Дитячі роки майбутнього поета минули у с. Третя Рота (нині м.Верхнє) ,
у старій хворостянці над берегом Дінця, де в одній кімнатці тулилися
восьмеро дітей і батьки. Одинадцяти років В.Сосюра йде працювати до
бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом. Початкову
освіту здобуває під опікою батька, зачитується пригодницькою літературою (
Майн Рід, Жюль Верн, Фенімор Купер), віршами О.Кольцова та І.Нікітіна. 1911
р. вступає до міністерського двокласного училища у с. Третя Рота.
До зацікавлень дитячих літ Володимира належали Гомер і Ф.Шіллер,
Т.Шевченко і М.Гоголь, О.Пушкін та І.Франко. А разом з ними - А.Бєлий,
О.Апухтін, М.Вороний, О.Олесь, С.Надсон.
Свої перші поетичні спроби російською мовою В.Сосюра відносить до 1914
р. (усі рукописи загинули у роки Першої світової війни). 1914 р. він
вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища у с. Яма, але
смерть батька (1915) змушує його залишити навчання й працювати на содовому
заводі учнем маркшейдерського бюро. Восени 1916 р. В.Сосюра повертається до
училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 р.
Поет вірить у революційне оновлення життя і разом з тим болісно,
гостро реагує на драму громадянської війни, що відбито ним у вірші "Брат на
брата".
1. Становлення В.Сосюри як громадянина й митця .
Становлення В.Сосюри як громадянина й митця припадає на перші
пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового
заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918
р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і
потрапляє у полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана
виявляється несмертельною і він виживає. Судив В.Сосюру червоний
ревтрибунал і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів
у хлопчині поета, врятувала йому життя; 1920 р. Сосюра опиняється в Одесі,
де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії.
Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії, він 1920 р. знайомиться в Одесі
з Ю.Олешею, Е.Багрицьким, К.Гордієнком, О.Ковінькою, які одностайно
визнають його за складом мислення й почуття поетом суто українським.
У листопаді 1920 р. червоноармієць В.Сосюра направляється в
Єлисаветград, де потрапляє до лікарні, а після одужання їде
політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. він знайомиться у
Харкові з В.Коряком, В.Блакитним та І.Куликом. Починається харківський
період напруженого творчого життя у колі провідних українських майстрів:
О.Довженка, М.Хвильового, О.Вишні, О.Копиленка, І.Сенченка, М.Йогансена та
ін.
2. Творчий шлях.
1921 р. побачила світ збірка В.Сосюри "Поезії", що досі вважалася його
першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ корегує цю думку. Рукою
Сосюри в нім записано: "В 1918 р. після проскурівського погрому, який
вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком.
полку) було надруковоно й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові"*.
1921 р. виходить поема "Червона зима", яка мала небачений успіх. В її
невеличких дев"яти розділах вмістився цілий духовний світ представника
"робітничої рані": теплі спогади про дитинство й домівку, парубочі розваги
й перше кохання, порив повстанських загонів, повернення додому й сум утрат,
відчуття єдності з народом і віра в ідеали народовладдя. Здобуття свого
берега в розбурханому суспільному морі, світоглядна визначеність як дарунок
бунтівливій душі - ось психологічне й філософське підгрунтя поеми, що попри
всю суворість зображуваної реальності (голод, злидні, розруха, війна і
смерть) наскрізь перейнята оптимістичним звучанням.
Широкий діапазон має й соціально-філософська тематика поета. Його
даниною космізму 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб"єкт якої
прагне охопити поглядом усю розвихрену революцією планету. Вселенські
масштаби виміру подій і у поемі "В віках" (1921). Стоїчне сприйняття
суворої дійсності відбите у присвяченому М.Хвильовому диптиху "Сніг"
("Сніг... перед очима за лицями лиця...").
А у вірші "Граційно руку подала і пішла" панує стихія революційного
романтизму. Подібні коливання філософських акцентів також свідчать про
синкретизм художнього мислення Сосюри.
З-під пера митця виходить низка ліро-епичних поем: "Оксана" (1922),
"Робітфахівка" (1923), "Шахтар", "Сількор", "Хлоня" (1924). Нині важко
стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків, але
тогочасному читачеві ці розширені соціальні портрети, психологічно
проникливі й точні, говорили багато про нього самого. Одним із перших
проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини (особливо цінного в
атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії) став віршований роман
В.Сосюри "Тарас Трясило" (1926).
Від 1925 р. В.Сосюра повністю віддається літературній праці. Упродовж
десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій
(Пролеткульту, "Плугу", "Гарту", ВАПЛІТЕ, ВУСПу та ін.), керуючись не
стільки ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, скільки особистими
симпатіями.
Надто відкритий та імпульсивний, В.Сосюра часто бував беззахисним,
іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом
непу, що відверто відбилося у збірці "Місто" (1924). Щоправда, свою похмуру
розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзотичних образів - "далекої
Іранії", "замріяної Індії" та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі
"Воно" (1924) читаємо: "Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла
голова". Але недругам було що брати на недобру пам"ять.
Збірки Сосюри "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації" , "Де
шахти на горі" (1928) сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння.
1927 р. поет пише взоровану на традиції шевченківської політичної сатири
поему "Відповідь"; поеми "Вчителька", "Поет", "ДПУ", і найзначнішу з-поміж
них - "Заводянка". Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов
з "непівського" психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у
мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в Сосюрі
провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон"юнктури
фахова думка вже нічого не важила. Безконечні закиди в бік поета
суворішають (аж до "перевиховання" його при верстаті (1931), ввергаючи
Володимира Миколайовича у стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю
позначалися й на збірці "Серце" (1931) і, зокрема, однойменному вірші.
До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається
взнаки нещадне ставлення Сосюри до свого здоров"я. 1934 р. він потрапляє до
психіатричної лікарні. З огляду на розв"язаний у країні терор можна
припустити, що це рятує його від набагато страшнішого. Цього ж року
Володимира Миколайовича виключають з компартії. Лише 1940 р., після його
відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, поновлюють у лавах
ВКП(б).
В ці роки В.Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами.
Декотра стильова одноманітність, зумовлена природою поетичного мислення,
приховує іншого В.Сосюру - блискучого версифікатора, який досконало володіє
словом (наприклад, його переклад "Демона" М.Лермонтова).
І все ж таки "вершители судеб" визнають за краще зберегти "поета
робітничої рані", котрого знає і любить народ. 1936 р. Сосюру приймають до
Спілки радянських письменників. 1937 р. він має змогу переїхати з родиною
до нової столиці України - Києва, удостоюється ордена "Знак пошани". У
припливі нових сил і надій повертається до роботи. Сумного для країни 1937
р. з"являється збірка "Нові поезії", яка свідчить, що й у важку пору муза
зазирала до В.Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як "Айстра" (1934)
або "Хвиля" (1934).
"Нові поезії", а ще більше збірка "Люблю" (1939), означили новий етап
його творчості, пору художньої врівноваженості, стилістичної витонченості.
1940 р. В.Сосюра завершує своє найбільше ліро-епичне полотно - роман у
віршах "Червоногвардієць", який увібрав увсе те, що становить
автобіографічну основу його творчості 20-30-х років.
Передвоєнні книжки ("Журавлі прилетіли", "Крізь вітри і роки", 1940)
сповнені мотивів любові до жінки ("Марії"), природи ("Я квітку не можу
зірвати"), до Вітчизни, до життя, що, проминаючи так швидко, дарує душі
безмір переживань.
Війна застає В.Сосюру в Кисловодську. Згодом він повертається до
Києва, у складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З
наближенням фронту разом із Спілкою письменників України виїздить до Уфи.
Звідти лунає щире слово поета, його чують і на окупованих землях. Написаний
в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється у формі
листівок по всій Україні.
1942 р. поет наполягає на переїзді до Москви, працює в українському
радіокомітеті, українському партизанському штабі і 1943 р. направляється "в
розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну". Співпрацює
з редакцією фронтової газети "За честь Батьківщини", виїздить у діючі
війська, виступає перед воїнами.
Виходять з друку збірки В.Сосюри "В годину гніву" (1942), "Під гул
кривавий" (1942), з"являються численні публікації в періодиці.
З великих творів цього періоду найцікавішою є поема "Мій син" (1942-
1944), що висвітлила драму війни як примножену суму конкретних трагедій і
особистих втрат.
1944 р. В.Сосюра повертається до Києва, пише й водночас працює на
відбудові міста. "І стало тихо так навколо, мов не було землі", - так
увічнить він першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947).
Риси ідейно-стильової еволюції виявилися у вірші 1941 р. "Любіть
Україну !", що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був
опублікований в Україні та Москві ( в перекладах О.Прокоф"єва та
М.Ушакова), а 1951 р. спричинив до найгостріших звинувачень поета в
націоналізмі. Починаючи зі статті в газеті "Правда" (1951, 2 лип.) "Проти
ідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля
"голобельних" виступів, у яких В.Сосюрі відмовляється у праві на громадське
й літературне життя і в запопадливій "активності" заперечується вже не
тільки цей вірш, а й все створене ним.
В.Сосюру перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту,
відміненого тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з"являються нові книги
віршів "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов"їні далі" (1957).
Багато працює В.Сосюра в епічному жанрі - пише поеми "Студентка"
(1947), "Вітчизна" (1949), "Україна" (1951).
3. Твір “Мазепа”
Тривалий час (починаючи з 1929 р. по 1960 р.) В.Сосюра працював над
твором "Мазепа". Повертаючи із забуття зневаженного царатом гетьмана, поет
веде мову про боротьбу за волю і щастя народу:
Я серцем хочу показать
страшну трагедію Мазепи
і в ній, в той час страшний незгоди,
страшну трагедію народу...
...Любив Вкраїну він душею
і зрадником не був для неї...
Він серцем біль народу чув,
що в даль дивився крізь багнети...
Віднесена до "заборонених творів", поема разом із грунтовним
літературознавчим аналізом лише 1988 р. була опублікована в журналі "Київ".
Цей великий, замислений в епічних вимірах, твір ще раз підтвердив ліричний
талант В.Сосюри, для котрого переживання подій було завжди ближчим за їх
осмислення.
Поему "Мазепа" В.Сосюра писав тоді, коли його шалено цькували за вірш
"Любіть Україну!". Публічно поетові доводилось "каятись" і друкувати такі
вірші, що невдовзі склали збірку "Мир".
4. Біблійно-міфологічні сюжети у творах В.Сосюри.
1960 р. В.Сосюра закінчує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату в
довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Є підстави вважати, що
"заспівна" частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є
поновленим з пам"яті шматком втраченої поеми "Махно". Поема багата на
проникливі характеристики, які з відстані літ автор дає друзям і знайомим і
які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ
трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням
повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним
романом "Третя Рота" (1989) поклали початок розробки і цієї теми.
Низку цікавих творів приносять книги "Близька далина" (1960) і "Поезія
не спить" (1961), що виходять з робітні Сосюри попри його тяжку хворобу
серця.
З великим хистом і щирістю, без розпачу й скорботи, говорить поет про
красу осінньої пори у віршах, що входять до збірок "Осінні мелодії", "Весни
дихання" (1964).
У поезії В.Сосюри звучать біблійні мотиви у їхній зворушливій
людяності. Утверджується народний світогляд з його мірками добра і зла. І
хоча поет готовий боротись і перемагати, але ще більше він уміє любити. І
прощати... Прилучаючись до ідеї безсмертя душі, сповненої добра і краси:
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так вже в полі будуть двоє йти,
але, васильками станем - я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час, і
другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
("Одсіяють роки...")
На біблійно-міфологічних сюжетах побудований твір "Христос", написаний
1949 р. Стара Біблія в трьох її книгах, образи і відомості, запозичені з
цих аналів, власне і є головними. Образ Христа у поемі змальовується
протягом всього його життя.
Другою поемою, яка по-своєму продовжує біблійно-космогенічні уявлення
Сосюри, є його цікавий, але своєрідно незавершений твір-поема "Ваал". Яка
доля персонажів - Каїна, Єви і Адама, - проте мова в іншій поемі Сосюри -
його "Каїні".
Віднайдено рукопис поеми "Мойсей", яка має бути надрукована в журналі
"Київ" у 1997 р.
Володимир Миколайович Сосюра залишився ніжним і тривожним співцем
глибоких почуттів людини. Стали класичними його вірші "Так ніхто не кохав",
"Коли потяг у даль загуркоче", "Білі акації будуть цвісти", "Пам"ятаю вишні
доспівали", "Сад шумить", "Васильки" та багато інших.
Творчої праці не кидав він і тоді, коли тяжко занедужав. Володимир
Миколайович Сосюра пішов од нас у розквіті свого таланту.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо ти й не жило, -
писав він у вірші "Люблю України коханої небо".
5. ОСНОВНІ ВИДАННЯ ТВОРІВ М.В. СОСЮРИ
Твори: У 4 т. / Редкол.: Олійник Б.І. (голова) та ін. - К.: Дніпро,
1986-1987. - Т.1-4.
Твори: У 2 т. / Упоряд. та підгот. текстів П.Д.Моргаєнка; Вступ. ст.
Б.Олійника. - К.: Дніпро, 1978. - Т. 1-2.
Вибране: Поезії та проза / Упоряд. та вступ. ст. В.П. Моренця. - К.:
Рад. письменник, 1989. - 237 с. : портр. - (Шк. б-ка).
Вибрані поезії . - Х.: Держлітвидав, 1936. - 159 с. : іл.
Журавлі прилетіли: Поезії. - Б.м. : Рад. письменник, 1940. - 175 с.:
портр.
Избранное: Пер. с укр. - М.: Гослитиздат, 1939. - 123 с.
Избранное Пер. с укр. Б.Турганова; Предисл. Б.Олейника. -. М.:
Худож.лит., 1978. - 429 с., 1 л. портр.
Крізь вітри і роки: Поезії. - Львів: Рад. письменник, 1940. - 131 с.
Крылья: Стихи: Пер. с укр. / Вступ.ст. С.Тельнюка. - М.: Худож.лит.,
1988. - 302 с.
Люблю: Поезії . - К.: Держлітвидав, 1939. - 199 с.
Люблю я море... Поезії . - Одеса: Маяк, 1989. - 174 с. : іл.
Поезії . - Х.: Держвидав України, 1929. - Т.1-3.
Серце: Поезії . - Х.; К.: Літ. і мистецтво, 1931. - 51 с.
Син України: Поема. - Б.м.: Спілка рад. письменників України, 1942. -
19 с. - (Б-ка "Фронт і тил").
Так нікто не кохав: Поезії / Упоряд. Ю.С.Бурляй. - К.: Рад.
письменник, 1987. - 151 с. : іл.
Такий я ніжний, такий тривожний...: Поезії: Для ст. шк. в./ Упоряд. та
передм. М.Сома. - К.: Веселка, 1989. - 286 с. : іл.
Третя рота / Упоряд. С.А.Гальченко, В.В.Сосюра; Післямова і приміт.
С.А. Гальченка. - К.: Рад. письменник, 1988. - 357 с. : іл., портр.
Третья рота: Роман / Пер. с укр. Н.Высоцкий, С.Плахтинского; Вступ.
ст. С. Гальченко. - М.: Сов.писатель, 1990. - 269с.
Христос Легенда: / Публ. Ю.Бурляя // Київ. - 1997. - №1/2. - С. 12-26.
Час: М.Хвильовому //Вітчизна. - 1995.. №7/8. - С. 133.
Висновки
Поет навіки залишився в серці свого народу. На його могилі споруджено
пам"ятник. Надано ім"я М.В.Сосюри Будинку культури склозаводу
м.Лисичанська та одній з вулиць м. Києва. У м. Лисичанську відкрито
музей поета. У Києві, на будинку, де жив і працював Володимир
Миколайович Сосюра, встановлено меморіальну дошку з барельєфом.
Використана Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Моренець В.П. Володимир Сосюра (1898-1965) // Історія
української літератури ХХ століття: Кн. перша (1910-1930-ті рр.)
/ За ред. В.Г.Дончика. - К., 1993. - С. 260-277.
2. Антоненко-Давидович Б. Неповторний Володя: (Спогади про
В.Сосюру) // Укр.мова і літ. в шк. - 1989. - № 8. - С. 29-32.
3. Килимник О. Чарівник слова: Кілька епізодів із зустрічей з
В.Сосюрою) // Донбас. - 1987. - № 6. - С. 90-93.
4. Гальченко С. Мої дні мов хрести: Лірико-драмат. етюд з життя
В.Сосюри // Самост. Україна. - 1993. - 17 берез. - С. 8.
5. Крижанівський С. Чому я не пишу спогадів про Володимира
Сосюру... // Вітчизна. - 1992. - № 1. - С. 176-179.
6. Бурляй Ю. Червіньковий Орфей // Вітчизна. - 1995. - № 7/8 - С.
131-137.
7. Гловацька К. Незнайомий В.Сосюра? // Літ. Україна. - 1996. - 12
груд.
8. Гуторов А. Владимир Сосюра - знакомый и незнакомый // Радуга. -
1991. - № 9. - С. 121-122.
9. Бедзик Ю. Отчаянный Владимир Сосюра // Зеркало недели. - 1996. -
10 янв. - С. 16.
10. Микитенко О. Друзі чи супротивники? // Київ. - 1990. - № 2. - С.
138-149.
11. Моренець В. Солов"їне піднебесся Володимира Сосюри // Рад.
літературознавство. - 1989. - № 6. - С. 37-46.
12. Моренець В. Володимир Сосюра: Нарис життя і творчості. - К.:
Дніпро, - 1990. - 262 с.:
Реферат на тему: Театр Мольера
Театр Мольера
“Бог создает пьесы, а люди-актеры,
непрестанно меняющие маски...“
31 декабря 1643 года парижская публика сошлась посмотреть новую
труппу актеров. Представление давалось в зале для игры в мяч у Нэсльских
ворот, на левом берегу Сены, вблизи теперешнего Института. Зала была полна.
Новая труппа носила громкое название: “Блестящий театр “ ( L’ illustre
Theatre ). Состав ее не был вполне обычен. Профессиональные актеры почти
отсутствовали. Большинство участников труппы составляли совсем молодые люди
- любители, страстно увлеченные драматическим искусством, может - быть, и
игравшие уже раньше где - нибудь на открытых сценах в разных уголках
Парижа, но не нашедших себе места в постоянных театрах того времени, т.е.
ни в “ Бургонском доме “ ( L’ Hotel de Bourgogne ) ни в “ Зале Болота “ (
La Salle du Marais ). Деятельность “ Блестящего театра” была однако весьма
непродолжительна. Очень скоро участникам его пришлось играть лишь перед
кучкой друзей, а через год они уже вынуждены были покинуть залу для игры в
мяч, искать себе приют в других кварталах Парижа и ,наконец, после полного
банкротства, оставить всякую мысль о продолжении своего дела в столице.
Таковы первые шаги драматической деятельности Мольера “ [1] .
Мольеру шел во время представлений “ Блестящего театра “ двадцать
второй год. Он был крещен 15 января 1622 года. Мольер был купеческим сыном,
получившим хорошее классическое образование в Клермонском коллеже, где был
учеником Гассенди,а затем в юридической Орлеанской школе. Отец его, Жан
Поклэн, по профессии обойщик, но как и мольеровский герой Гарпагон из
комедии “ Скупой “ , не стыдился помещать маленькие суммы в рост. Он
составил себе довольно крупное состояние, значился поставщиком двора и даже
королевским лакеем и давало ему право входа во дворец. Он должен был вместе
с другими лакеями делать постель короля и держать в порядке прочую мебель
[2] .
В те времена это почетное звание отец Мольера ( которого также звали
Жан Поклэн ) завещал своему старшему сыну. Однако полученное сыном
образование показывает, что отец не рассчитывал сделать из сыны обойщика, а
предполагал, что он начнет новое поколение Поклэнов - почетных буржуа,
занимающихся иной профессией, чем у него. В Париже семейство Поклэнов
проживало на улице Сент - Оноре. Одна картина ХУ111 века сохранила
изображение фасада дома Поклэнов. “ На самом углу его красовались резные
столбики, и на них были изображены обезьяны, отчего дом и носил название
“Favillon des singes ”. Этих обезьян вспомнил впоследствии Мольер, когда
сочинял себе герб ” [3].
По соседству с центральным рынком, то есть почти в том же квартале
Парижа, где жили и Поклэны разыгрывал свои представления французский
комический театр, созданный “ по образцу древних греков и римлян и
современных итальянцев ”.
Молодому Жана Поклэну, просто как образованному буржуа было вполне
естественно заинтересоваться театром, тем более , что театру
покровительствовал двор, а великий Ришелье давал советы драматургам и
всячески их поощрял.
И кто бы мог подумать, что через несколько лет вся Франция будет
бояться его острых пьес. Неудовольствие против Мольера и даже злоба
исходила из двух различных кругов. С одной стороны громко кричали
негодующие “ маркизы “, именно те, к которым Мольер относился почти с
ненавистью, несмотря на то, что как автор он не так уж высмеивал их в своих
произведениях. Но их злобу растравляли драматурги более старых парижских
театров, а так же те, которые группировались около “ Бургонского театра “.
Негодовали стародумы, люди партии королевы - матери. Таким образом ,
Мольер не угодил никому. Громкий успех его был до известной степени “
успехом скандала “. Против него сыпались доносы и памфлеты. Некоторые
говорили даже, что Арманда, считавшаяся сестрой бывшей любовницы Мольера
Мадлены Бежар, может быть, его дочь. Если бы это оказалось правдой , то
писатель был бы обвинен в кровосмесительстве. Он был человек - парадокс.
Мольер объединял в себе две личности: блестящий царедворец и неуемный
сатир. Король - вершитель судеб Франции был главным покровителем Мольера.
Людовик ХIV не считал его дворянином, поэтому и не стал на сторону
оскорбившихся “ маркизов “. Горожанин Мольер со своим житейским здравым
смыслом мог найти у него защиту. Людовик иногда сам мог показать на какого-
нибудь молодого дворянина и сказать: “ А вот еще один портрет для твоей
галереи! “
А что же такое театр ? Это не только здание, в котором происходит
представление, а так же вид искусства, средством выражения которого
является сценическое действие, возникающее в процессе игры актеров.
Следовательно, характеризуя театр Мольера мы будем говорить о его
произведениях, а точнее о самих персонажах, появление которых так же не
случайно.
Дон Жуан - герой мировой литературы. Предыстория этого героя уходит в
средние века и связана с многочисленными легендами о грешнике, одержимом
тягой к чувственным наслаждениям, отдавшем себя во власть порока,
наказанном за свое распутство судом божьим. Древнейшее происхождение имеет
легенда, связанная с Дон Жуаном, о каменном госте, статуе, карающей
преступника. Он является героем нескольких произведений. Так например,
герой драмы Тирсо де Молины “ Севильский озорник, или Каменный гость, герой
либретто Л. да Понте и оперы В. А. Моцарта “ Дон Жуан , или наказанный
распутник“ , герой незавершенной поэмы Байрона “Дон Жуан “, герой драмы Д.
Граббе “ Дон Жуан и Фауст “, герой трагедии А. С Пушкина “ Каменный
гость“, а так же он является героем комедии Ж.-Б. Мольера “ Дон Жуан или
каменный гость “ ( 1665 ). Образ Дон Жуана - одна из наиболее значимых
реплик Мольера в споре, который ведет великий век о сущностных категориях
человеческого бытия, о добре и зле, о боге и дьяволе.[4]
В Дон Жуане мы видим человека, “ сильного своим умом, но
принадлежащей к сильной социальной группе “( Леклер ), распутного и злого,
носящего маску вольномыслия. Среди героев комедий Мольера Дон Жуан самый
привлекательный. Ему чужда назойливость, а ханжество у артистичного
дворянина выглядит грациозно. Радостное жизнелюбие героя особенного
свойства: он словно постиг все законы бытия и чувствует себя избранником,
которому ничего не стоит остановить время, сделать врага другом, покорить в
миг любую красавицу. Поведение его может показаться противоречивым: он
смеется над женскими чувствами, но почти по-братски расположен к слуге
Сганарелло, он безразличен к тому, о чем говорят о нем “ в свете “, но
бросается на помощь к незнакомцу, попавшему в беду. Он дерзок и бесстрашен,
но может и удрать от преследователей, переодевшись в костюм крестьянина.
Рисуя своего героя, Мольер заставляет читателя дивиться галантной
виртуозности сеньора по отношению к женщинам, хотя у многих его поведение
может вызвать негодование. Между тем, кара небесная обрушивается на
грешника, чьи вины так обыденны. Но по-видимому, его кощунственное
лицемерие - только часть преступления. Мы не можем истолковать вину героя
, не учитывая быта и идей того времени. В пьесе автор выстраивает для
своего героя удивительно обыденный мир: здесь снуют кредиторы, папаша “
читает прописи “. Одним словом в реальности не существует ничего “
чудесного и божественного “, пока не появляется статуя командора и не
делает свое дело. Ей предшествует предупреждающий герой призрак женщины под
вуалью. Оскорбленная любовь. Однако тема каменного командора, посланного
силами ада, не может быть понята только как тема небесного правосудия.
Оживший истукан - традиционная для литературы ситуация вторжение злых сил в
мир людей и опустошение их душ.
Игра Дон Жуана с мертвым командором, нарядной статуей ( “ Ему идет
это одеяние римского императора “ ) - этот такая же игра, которую ведет
герой на земле и готов вести в мирах иных. Игра, как средство достижения
целей, как наслаждение властью над теми, кто не имеет способности творить
воображаемый мир. Принимая “правила игры “ предложенные ему окружающими,
Дон Жуан ведет себя весьма разнообразно. То он упоенно рассуждает о “
модном пороке “ - лицемерии, то бросается на выручку незнакомцу, то на миг
подыгрывает отцу. Мольеровский интеллектуал не верит в смысл бытия, где
жизнь, смерть, любовь имеют величайшее значение. Наказание, которое
настигает Дон Жуана, - это по существу кара за слепоту, за высокомерие,
обернувшееся смертным грехом.
Впервые “ Дон Жуан “ увидел свет на сцене парижского театра Пале -
Рояль 15 февраля 1665 года. Роль Дон Жуана сыграл Лагранж. С тех пор
мольеровский Дон Жуан стал некоей точкой отсчета для всех, кто пытался так
или иначе интерпретировать знаменитый сюжет о севильском обольстителе.
Альцест - герой комедии Мольера “ Мизантроп “. Один из наиболее
загадочных мольеровских персонажей. Уже три столетия, прошло со дня
премьеры комедии, однако критики спорят о природе этого образа: то
объявляют мизантропа “ развлекательным персонажем “, то усматривают в нем
сходство с самим Мольером.
Альцест, - несомненно, “ интеллектуальный герой “. В пьесе существует
противоречие между природой человека и законами общества. Он влюблен в
кокетливую Селимену, что является “ воплощением грациозного модного порока
лицемерия “. Девушка обращается с Альцестом довольно злоязычно, и он
ополчается на неискренность любимой. А впрочем, все признаки двуличия
вызывают у него негодование: вежливость Флинта, изящная “ игра в мнения “
Селимены, “ предательство, измены, плутни, льстивость“, существующие при
дворе. Способность жить в воображаемом мире ( такая же, как и у Дон Жуана и
многих мольеровский героев ), не желая замечать требований и законов
реальности. Его бунт против всего, что “ при дворе и в свете окружает “
имеет двоякое происхождение. Раздражение Альцеста может быть объяснено, как
принципиальное непринятие законов бытия, а так же можно объяснить, как
любовные похождения. Мизантроп честен и нетерпим к нарушителям заповеди “
не лги “, но сам отягощен смертельным грехом - гордыне, мешающей ему
приобрести гармонию с миром и с самим собой.[5] Он высокомерно требователен
к другу, даже груб с ним, бесцеремонен с чувствами добродетельной, любящей
его Элианты и эгоистически требователен к Селимене.
Из этой комедии можно сделать вывод, что счастливые - добры и
терпимы, неудачник же склонен искать причины своего несчастья. И тогда
история “ непримиримого обличителя“ становиться по истине
комедийной, утратившей здравый смысл. Главный герой был смешон для
современников Мольера. Однако со временем в образе Альцеста отчетливее
проступили трагические черты: он - правдолюбец и мученик - одержал вверх “
над влюбленным меланхоликом “.
Эта пьеса была так же поставлена на сцене Пале - Рояль в 1666, где
роль Альцеста исполнял также как и в Дон Жуане сам Мольер.
Скапен - герой комедии Мольера “ Плутни Скапена “( 1671 ). Скапен
один из существенных персонажей мольеровского театра. Его можно, пожалуй,
сравнивать с Дон Жуаном или Альцестом. Под простотой его образа скрывается,
незамеченная современниками Мольера, необычайная серьезность.
Скапен - один из многих слуг, действующих в мольеровских комедиях.
Однако не будет преувеличением сказать, что именно здесь, в комедии интриги
о плутнях пройдохи, то помогающего господам, а то жестоко вышучивающего их,
обнаруживается интерпретационный акцент, дающий традиционному для
комедийного жанра образу слуги программное для Мольера наполнение.[6]
Сюжет комедии , заимствованный от “ Формеона “ Теренция, комедийная
техника, в которой выполнена пьеса. Но характер самого Скапена не имеет
ничего общего с настоящим слугой - шутом. Его прообразом явился “ первый
Дзани “, Арлекин, персонаж театральный, чье присутствие в спектакле, в
соответствие с древними традициями, было обязательно. Скапен лицо
исключительно театральное, поэтому его образ, характер неточен. Каждое
представление было не похоже на предыдущее. И прежде всего, тогда стоит
вспомнить о происхождение самой маски Арлекина - это проказливое, злое
жестокое и кощунственное существо, а главное оно “ иноприродно человеческим
“ персонажам. Однако, Мольер не сохраняет этот образ, родившийся в ином
жанре. Он сделал Скапена другим: если интересы молодых бездельников -
хозяев естественны и понятны, если страхи и скупость стариков объяснима, то
поведение Скапена, выручающего молодежь и дурачащего стариков, не
обнаруживает никакой видимой цели. Источником его добрых поступков являлись
то деньги, то сострадание к обделенной молодости, то любовь к интриги и
обольщению.
У Мольера достаточно трудно найти в тексте цитаты, доказывающие эти
версии. Очевидно, это не случайно. Во - первых, комедии Мольера отличаются
каким - то скрытым смыслом: через образ шутов автор показывает реальную
жизнь. Во - вторых, необходимо вспомнить о стилях в искусстве, к которым
принадлежал Мольер. Барокко и классицизм. Принято считать, что великий
комедиограф тяготел к классицизму, но, несомненно, он внес значительный
вклад в разработку одной из возлюбленных тем барокко - в разработку темы
театра. Стиль же барокко отличается очарованием сцены, достигаемым с
помощью масок, т. е. чем - то скрытым.
Скапен - эмблема комедийного мира Мольера. Он - воплощение игрового
принципа: здесь и мимикрия, и агон ( спор ), и алеа ( случай ),и иллинкс
( головокружение ). Вторгаясь в мир трезвый унылый, слуга
вносит в него энергию игры. Он “ шалит“ не из баловства, а как бы проверяет
на прочность все ценности мира. ОТ ЧЬЕГО ИМЕНИ ? От имени театра,
созданного бессмертным комедиографом, всевидящим и всезнающим, от имени
Игры, с ее интуицией.
Роль Скапена исполнял Мольер в 1671.
Сганарель - центральный персонаж комедий Мольера “ Летающий доктор “,
“ Сганарель, или мнимый рогоносец “, “ Школа мужей “, “ Брак поневоле “, “
Дон Жуан или каменный гость “. Сганарель предстает в роле простака ( отца,
опекуна, воспитателя, слуги ). Иногда он обнаруживает исключительно
театральные способности и успешно решает проблемы других героев в
ситуациях, где этого от него не ждут. В “ летающем докторе “ Сганарель -
слуга Валера, влюбленного в Люсиль. Переодевшись в доктора он помогает
свадьбе, умудряясь мгновенно менять костюмы доктора и слуги. Сганарель -
торговец хворостом, муж Мартины, которая в отместку за побои объявляет, что
он лекарь с причудами, которого надо побить, чтобы заставить лечить.
Сганарель поражает всех потоками бессмысленных латинских фраз.
Часто Сганарель предстает обманутым стариком. В пьесе “Сганарель, или
мнимый рогоносец “ он подозревает жену в измене. В “ Браке поневоле “
Сганарель просит совета, жениться или нет, хотя уже принял решение.
У Мольера все концовки произведений соответствуют идеалам классицизма
того времени. Неуклюжие герои терпят бедствия из-за своей нерасторопности
им приходится сочувствовать. Влюбленные побеждают препятствующих им
стариков не столь благодаря преимуществу молодости, сколь для того, чтобы
автор не нарушал правил литературы, принятых в то время.
-----------------------
[1] Е.В. Аничков. Очерк. Жизнь и творчество Мольера С.-П. 1913, с. 5
[2] Указ. Изд. С.6
[3] Там же.
[4]
[5]
[6]
| |
