|
Реферат: "Демон" и "Мцыри" М.Ю. Лермонтова (сравнительная характеристика) (Литература)
А.Б.Мазняк
"ДЕМОН" И "МЦЫРИ" М.Ю.ЛЕРМОНТОВА
(cравнительная характеристика)
В настоящей статье ставится задача сравнительного рассмотрения некоторых
тем и образов, получивших отражение в поэмах М.Ю.Лермонтова "Мцыри" и
"Демон".
Известно, что основной конфликт лермонтовского творчества, как правило,
строится на антитезе образов "неба" и земли". Любовь к "земле" и
отречение от нее во имя "небесного" идеала, жажда веры и невозможность
уверовать, постоянная душевная раздвоенность - все это является типичным
для героев Лермонтова" [1].
Контрастные отношения к миру проступают и в поэмах "Демон" и "Мцыри".
Особенно они бросаются в глаза при сопоставительном анализе пейзажа и его
идейно-художественных функций. Можно выявить несколько моментов, сближающих
эти поэмы и дающих возможность рассматривать Демона и Мцыри в качестве
вариантов одного типа героя, сохраняющего связь с демоническим
мироощущением. Сравнительный анализ позволяет углубить наше представление о
лермонтовской трактовке свободы, романтического идеала.
Начнем с сравнительного анализа пейзажа. В обеих поэмах ведущее место
отведено картинам кавказской природы. Прежде всего бросается в глаза их
лексико-семантическая и стилистическая близость. Приведем несколько
примеров.
"Демон": "...Казбек, как грань алмаза, снегами вечными сиял";
"Мцыри": "В снегах, горящих как алмаз, Седой незыблемый Кавказ...";
Демон": "...глубоко внизу чернея, Как трещина, жилище змея, Вился
излучистый Дарьял, И Терек, прыгая, как львица... Ревел";
"Мцыри": "Внизу глубоко подо мной Поток, усиленный грозой, Шумел... Выл,
крутясь, сердитый вал";
"Демон": "И золотые облака Из южных стран, издалека Его на север
провожали";
"Мцыри": "И облачко за облачком, Покинув тайный свой ночлег, К востоку
направляло бег - как будто белый караван Залетных птиц из дальних стран!";
"Демон": "И скалы тесною толпой, Таинственной дремоты полны, Над ним
склонялись головой";
"Мцыри": "Я видел груды темных скал, Когда поток их разделял..."
Число таких примеров можно увеличить, однако и указанные ярко
демонстрируют схожесть картин, предстающих перед героями.
Исследователями уже отмечена характерная черта поэтики Лермонтова -
"самоповторение". Установлено, что оно часто встречается в его юношеской
поэзии. Тем более значим прием "самоповторения" в зрелом творчестве
поэта. Есть основание думать, что сходство идей, образов "Мцыри" и "Демона"
неслучайно и, видимо, оправдано художественной целью автора.
Картины природы в названных произведениях хотя и соотнесены, однако смысл
их для читателя неодинаков относительно внутреннего мира героев, по-
разному относящихся к природе. Демон остается равнодушным к "дикому" и
"чудному" "Божьему миру": он окинул "презрительным" оком "творенье Бога
своего, И на челе его высоком Не отразилось ничего". Красота земного мира
чужда "гордому духу".
По-иному ее воспринимает Мцыри. Он, в отличие от Демона, всей душой
откликается на великолепие природы. Это объясняется тем, что Мцыри, как
отмечал С.Ломинадзе, "видит в "образах природы" отражение собственной
судьбы: прямое, или, чаще, контрастное. Деревья "шумят свежею толпой", как
"братья", о которых томится его одинокая душа, "скалы жаждут встречи
каждый миг", "но им не сойтися никогда" - то же самое, что происходит с
Мцыри и от чего он так страдает. Герой мечтает обрести дом, родных, которых
"видел у других, а у себя не находил", его тревожит то, что никому не мог
сказать "священных слов отец и мать". Этим раздумьям о реальных родителях,
"друге иль брате", "молодых сестрах" вторит символический мотив дружбы,
братских, сестринских объятий: вот и "две сакли, казалось, приросли к
скале" "дружною четой" [3].
В этих зарисовках - проекция беспокойного внутреннего мира героя. Рассказ
о жизни природы является важной частью его исповеди, вместе с тем в
''метафорах-миниатюрах, возникших из пейзажных впечатлений, проступает тот
же строй души, что и в обширном фрагменте, где душа эта впрямую занята
самораскрытием" [З]. Картины природы созданы с позиции романтического
психологизма: они отражают внутренний мир героя, имеют сугубо субъективную
окраску.
В "Демоне" также большое место занимает пейзаж. Однако он дан в
объективном плане, от лица повествователя. Здесь между героем и природой
устанавливается непреодолимое расстояние. "Божий мир" не дает
окончательную разгадку души героя, а, напротив, усиливает у читателя
ощущение ее непостижимости. Возникает необходимость понять причину
враждебности, отчужденности героя к "чудному "творенью. В "Демоне" связь
героя с природой показана по принципу контраста.
Мцыри, напротив, устремлен к многозначному говорящему миру. Он хочет
"раствориться" в природе и получает наслаждение от близости с ней: "И было
сердцу моему Легко, не знаю почему..." Именно картины природы вызывают у
Мцыри воспоминания о родине: "И вспомнил я отцовский дом, Ущелье наше и
кругом В тени рассыпанный аул..."
Природа пробуждает в герое не до конца осознаваемые им переживания и
вместе с тем символически выраженную в поэме жажду идеала, гармонически
сочетающего "земное" и "небесное". У Демона же при взгляде на природу
возникает ощущение бесприютности, бездомности. В нем, кроме "зависти
холодной", "природы блеск" ничего не возбуждает. Мы видим антитетическое
построение образов: Мцыри доступна "небесно-земная родина", дом под
небесным сводом, Демон же обречен на вселенскую бездомность, космическое
одиночество.
Обратим внимание на художественный прием Лермонтова в передаче пейзажных
зарисовок. В поэме "Демон" процесс реального приближения к земле дан
параллельно изображению все углубляющегося внутреннего отчуждения героя от
Божьего мира. В "Мцыри" природа описывается "изнутри", чем подчеркивается,
что герой - часть ее и состоит как бы в родстве с ней. Это становится
очевидным на следующем примере. Мцыри вспоминает: "Кругом меня цвел божий
сад, Растений радужный наряд Хранил следы небесных слез, И кудри
виноградных лоз Вились, красуясь меж дерев Прозрачной зеленью листов, И
грозды полные на них..."
Это описание можно назвать одной строчкой из "Демона": " Счастливый,
пышный край земли!" Находим и другие образно-стилистические параллели.
"Мцыри": "Божий сад", "Демон": " столпообразные раины", "чинар развесистые
сени"; "Мцыри": "запели птички", "дохнули сонные цветы"; "Демон": "и
кущи роз, где соловьи поют..."; "Мцыри": "Порой в ущелии шакал Кричал и
плакал, как дитя..."; "Демон": "Пещеры, где палящим днем томятся робкие
олени"; "Мцыри": "И снова вслушиваться стал К волшебным, странным голосам,
Они шептались по кустам, Как будто речь свою вели о тайнах неба и земли, И
все природы голоса сливалиеь тут..."; "Демон": "И блеск, и жизнь, и шум
листов, Стозвучный говор голосов, Дыханье тысячи растений..."
Соотнеся картины природы в "Мцыри" и "Демоне", Лермонтов тем самым
подсказывает читателю, что перед ним общая для обоих героев картина мира.
Однако Демона природа оставляет равнодушным и холодными: "Но кроме зависти
холодной Природы блеск не возбудил В груди изгнанника бесплодной Ни новых
чувств, ни новых сил, И все, что пред собой он видел, Он презирал иль
ненавидел". Тогда как Мцыри бесстрашно идет ей навстречу: "Но страх не сжал
души моей: Я сам, как зверь,.. И полз и прятался, как змей".
У Мцыри природа рождает первобытную звериную силу - черта, которая была
отмечена еще современниками Лермонтова. Критик журнала "Маяк" Бурачок
писал, что поэт воспевает дикую, необузданную волю, естественную в звере,
преступную в человеке [4]. Сходную мысль выразил и Ап.Григорьев, который
указывал на "необузданную страстность" Мцыри, рвущегося на широкий простор,
охваченного "безумной силой", вопиющей "против всяких общественных понятий
и исполненной к ним ненависти и презрения". Сила эта, "отчасти
зверская", по мнению критика., "в лице Мцыри радуется братству с барсами и
волками" [5].
Максимальной приближенности Мцыри к "дикой природе" противопоставлена
предельная враждебность Демона к "земному". Мцыри понимает голоса природы:
"Хотя без слов мне внятен был тот разговор..." Демона же "стозвучный говор
голосов" оставляет без участия.
Мцыри ценой невиданного внутреннего усилия попадает в ритм природной
жизни. "Озолотился восток" - и пробуждается все живое: "запели птички",
"ветерок шевельнул листы", "дохнули сонные цветы", и вместе с ними герой
стремится "навстречу дню": "и, как они, я поднял голову мою". Герой
говорит, что именно в эти мгновенья он жил по-настоя-щему: "Все, что я
чувствовал тогда, Те думы - им уж нет следа; но я 6 желал их рассказать,
Чтоб жить, хоть мысленно, опять".
Из всего этого выявляется символический сюжет поэмы. На лоне природы
Мцыри становится доступным мир неземной, у него появляется возможность
обретения "неземной родины": "В то утро был небесный свод так чист", что
можно было увидеть "прилежным взором" полет ангела; в небе он глазами и
душой тонул. Подобные ощущения невольно напоминают стихотворение Лермонтова
"Ангел", в котором лирический герой также видит, "как по небу полуночи"
пролетает ангел. Образ здесь создан на грани детского мировосприятия,
чистого взгляда на Божий мир.
Если сравнить эту сторону души Мцыри с мироощущением Демона, то
выявляется характерный для творчества Лермонтова конфликт между взглядом
на мир, осложненным рефлексией и непосредственным восприятием окружающего.
Примечательно, что Тамара после встречи с Демоном, "зараженная думою
преступной", тоже перестает видеть красоту природы. Испытав воздействие
демонического начала, Тамара постепенно утрачивает непосредственность
мироощущения, становится равнодушной к "живой жизни". "Тамары сердце
недоступно Восторгам чистым. Перед ней Весь мир одет угрюмой тенью; И все
ей в нем предлог мученью". У Мцыри образ "грузинки молодой" в его
соединении со стихией вольной природы рождает безнадежную тоску по родине.
У Демона после встречи с Тамарой возникает надежда на примирение с небом.
Вместе с тем, для Демона красота девушки является случайной в порочном, по
его мнению, мире.
Можно сказать, здесь возможность противопоставления двух лермонтовских
героев исчерпывается. Обнаруживается общий для Демона и Мцыри парадокс:
Демон по достоинству ценит красоту Тамары, однако противопоставляет ее
"Божьему миру". Родство Мцыри с вольной, стихийной природой заметно
отчуждает его от мира людей. Дает о себе знать отмеченный исследователями
в связи с героями Лермонтова "внутренний барьер", придающий их поискам
идеала особый характер [6]. Ломинадзе писал, что на фоне" "объятий" природы
глубже постигается мера одиночества Мцыри. "Возможно, оно столь
безысходно, что душа готова любым способом прорвать его кольцо" [3, 155].
Герой рад обняться, "как брат, "хоть с грозой, готов слиться с природой
даже через соединение с враждебным началом. Во время боя Мцыри с барсом
"сплетаются ", "обнимаются" "крепче двух друзей". Здесь главным становится
само объятье, сам контакт с миром, а какой ценой - не важно. Борются как бы
неразноприродные существа: Мцыри "визжал, как барс", а раненый барс
"застонал, как человек." И среди образов природы , созерцаемых героем,
наблюдается отождествление "дружбы - вражды" [3, 156]. Герой видит в небе
такую картину: "Уж луна вверху сияла, и одна Лишь тучка кралася за ней,
Как за добычею своей". Таким образом, для Мцыри, насильственно отторгнутого
от родной почвы, контакт с природой - это возможность обрести род, родину,
вернуться к первоначальным истокам. Образ Демона также создан на идее
разрыва с родом и устремленности к идиллии.
Рассмотрим в сравнении встречи Демона и Мцыри с грузинкой. Демон видит
владения Гудала, здесь по ступеням в скале, ведущим к реке, "покрыта
белою чадрой, Княжна Тамара молодая К Арагве ходит за водой"; Мцыри видит,
как "держа кувшин над головой", грузинка сходила к берегу". Эпизод этот,
вопреки ожиданию, не противопоставляет, а, напротив, сближает героев.
Характерно, что у них образ "грузинки молодой" рождает воспоминания о
небесном рае, неудовлетворенность "земным" рождает ощущение "
предсуществования". Тамара напоминает Демону ''те дни давние", когда он еще
не был падшим ангелом". Появляется возможность постигнуть "святыню любви,
добра и красоты" через сочувствие земной женщины. Мцыри видит грузинку во
"сне", следовательно, переносит ее образ в иную реальность, которая ему
дороже "земного рая".
Сон в поэтике Лермонтова - не просто характерная метафора, он в смысловом
отношении насыщен. Ученые неоднократно обращали внимание на особое значение
мотива сна в творчестве поэта. Д.Мережковский отмечал, что сон у Лермонтова
- форма перехода к "вечной" жизни. С.Ломинадзе, развивая эту мысль, дает
глубокую трактовку поэтики сна в художественной системе Лермонтова. "Сон -
это возможность незаметно для себя синхронно охватить предмет с
несовместимых пространственных или хронологических "пунктов", он
представляет парадоксальное взаимопроникновение движения и неподвижности"
[3].
Потому трудно отказаться от мысли, что коллизия образа Мцыри соотнесена
Лермонтовым с темой вечности, а не только с противоречиями социальной
действительности. Попытка прорвать границы данности, выйти за пределы
"неба" и "земли", достичь свою "родину", преодолевая логику Божьего
мироздания, сближает Мцыри с Демоном.
Справедливо отмечается в поэме "Мцыри" развитие и углубление идеи
"естественного человека" (В. И. Коровин). Вместе с тем указывается, что
тема эта осложнена трагическим мироощущением и мыслью о недостижимости
гармонии с природой. Здесь уместно напомнить замечание Я.И.Марковича о том
что романтический идеал Лермонтова, несмотря на его "вариации", всегда
предполагает " невозможное", "совмещение бури и покоя" [7].
В Мцыри мы и сталкиваемся с таким парадоксальным соединением
разнородных, несовместимых в обычном понимании начал жизни. Сон,
включенность хотя бы в фантазии, в необыденное измерение дает возможность
вырваться из границ "земли" и "неба", освободиться от телесной оболочки. В
ином мире, куда стремится Мцыри, устраняются все преграды, границы
прошлого и настоящего, реальности и ирреальности становятся зыбкими,
устраняется трагическая дисгармония между "землей" и "небом", уничтожается
пространственно-временная заданность бытия. Вспомним стихотворение "Сон"
("В полдневный жар в долине Дагестана"). Природа в лермонтовской
поэтической концепции не выступает последней инстанцией идеала, она
является "преддверием к идеалу" [8].
Идея свободы связывается в поэме с темой поисков пути. Герой признается,
что его "трудный путь" ночью не озаряла ни одна звезда, что он "пустился
дорогою прямой", но "с пути сбиваться стал", что даже конь может его
превзойти, найдет "прямой и краткий путь" на родину, и что Бог (об этом
сказано в первой редакции) не показал ему, "блуждающему" во "тьме ночной",
"желанного пути". Здесь и вступает в свои права метафора "сна", задающая
тему перехода в сверхреальность, в которой снимаются все противоречия.
Монастырь в поэме "Мцыри" обычно объясняется как синоним общества,
похожего на тюрьму, сковывающего свободу человека. Нельзя отрицать того
факта, что монастырь в поэме выступает в своем прямом значении - это место
уединенного общения с Богом, дающего шансы преодолеть противоречие между
телом и душой; место, откуда проложен путь к высшим началам.
Герой Лермонтова отрицает такую возможность достижения гармонии именно
потому, что она требует смирения, отказа от полноты и свободы романтической
личности. Вместе с тем "монастырь" подтверждает и оправдывает необходимость
подчинения личности внешним силам. С этим Мцыри мириться не может. Здесь и
появляется внутренняя установка к сверхреальности.
Первобытное, инстинктивное влечение к свободе заставляет наполнить "миг"
иным содержанием, придать ему статус "вечности". Так оказываются
совмещенными "буря" и "покой". С одной стороны, "неустанное стремление
продлить, растянуть, остановить насыщенный "миг", а с другой - со столь же
неизбежным желанием изжить, избыть постылую вечность, сжать ее в
ценностный "миг", в ту самую "точку, о которой грезит сердце"
(С.Ломинадзе).
Итак, очевидными этапами в движении Мцыри к идеалу свободы являются его
заметное отчуждение от собственно человеческой природы и попытка перехода
к "надмирному" состоянию. Отход от привычной человечности на этом не
заканчивается.
Мцыри стремится найти покой в "покое" и "буре". Однако результат
оказывается неожиданным: "Я сам, как зверь, был чужд людей", - вот его
чувства после дружбы с "бурей" в ночь побега. Предельное проявление идеи
"грозы" заставляет его забыть "слова людей" и родиться словно заново - из
мира смутных воспоминаний. Исчерпываются возможности контакта с окружающим.
Музыка мира, голос свободы до Мцыри доносятся из сверхреальности, и они
значат для него больше, чем только "земля" и "небо", "земная родина". Герою
нужен небесный рай , его "предсуществование". Свобода, таким образом,
оказывается достижимой, однако ценой преодоления своей "естественной"
человеческой природы, преодоления отношений "земли" и "неба" в их обычном
восприятии. Вспомним еще раз слова Ап.Григорьева. Мцыри возвращается к
обыденной реальности, где свобода поставлена в зависимость от условий
Божьего мироздания. Смерть подводит итог его блужданиям, она становится
желанным выходом из "внутренних" и "внешних" противоречий.
В.И.Коровин полагает, что трагедия Мцыри обусловлена противоречием между
мужественностью его духа и слабостью тела [9]. В символическом сюжете поэмы
действительно заметны поиски способов преодоления героем своей
"телесности".
Смерть героя можно расценивать как неприятие им реальной логики
мироздания. В рамках мира Божьего достижение свободы стало невозможно.
Невозможно постоянно находиться в состоянии " вражды-дружбы" с природой,
одновременно совмещать временное и вечное.
Обнаруживается характерная для героев Лермонтова попытка любым способом
преодолеть строгую предопределенность "Божьего мира", победить рок, судьбу,
"конструировать" "модель" бытия, которая снимает противоречие тела и души,
мысли и чувства, неба и земли. Создается своего рода сверхреальность. Это-
то и сближает Мцыри с Демоном. Герои соприкасаются в точке, которая
неизменна почти для всех произведений Лермонтова.
Образ Мцыри оказывается связанным не с преодолением демонизма, а,
напротив, является одним из глубоко сложных толкований демонической темы.
Демона с Мцыри сближает мечта о свободе, "небесном" рае, где он не знал
дисгармонии. В рамках "Божьего мира" его свобода, как и Мцыри, "ущемлена",
здесь вступает в свои права необходимость. Демон в поисках неограниченной
свободы создает иную реальность, "моделирует" мир, в котором Бог не
властен. Именно туда, в "надзвездные края", он хочет увезти Тамару. Только
там он является царем "познанья и свободы".
Отвержение от мира Божьего предполагает разрыв со всеми его ценностями,
но этого-то и не происходит. В исповеди Демона сказано, что он откроет
Тамаре "пучину гордого познанья" и "даст ей все земное". Тень "земного"
повсюду преследует Демона, что и делает его свободу иллюзорной, неполной.
Демон внушает Тамаре мысль, что для свободы необходимо побороть собственную
человеческую природу, однако он сам несвободен от нее.
Мцыри постиг свободу, но для этого потребовалось уйти из мира людей,
преобразить свою человеческую натуру, сделать шаг, так сказать, в сторону
"озверения", с одной стороны, и преодоления своей "телесности" - с другой.
Поэтому-то его свобода сомнительна. Она просто не нужна, ибо в таком виде
ее не с кем делить, нечему противопоставить. В ней нет именно человеческо-
земной ценности. В поэме "Мцыри" тема свободы развита и как желанный идеал,
и как нечто надмирное, сверхчеловеческое. Она осмыслена как состояние,
переживаемое словно во "сне".
В "надзвездном" мире Демона свобода также не нужна. Хотя бы потому, что
она там остается свободой холодного, бесприютного одиночества. Свобода не
имеет смысла, если она вынесена за рамки мира людей, "Божьего мироздания".
В своей "небесной" родине герой утрачивает демоничность, так же, как и
Мцыри в своем "раю" - естественную человечность. Не может быть демонизма
там, где нет Бога. Не может быть "рая" там, где требуется "озверение"
человека, где сам рай является метафорическим воплощением сна, результатом
погружения в воспоминание. Судьбы Демона и Мцыри наводят на мрачное,
безотрадное раздумье. Герои эти являются роковыми потому, что они выступают
жертвами некой непоправимой ошибки, совершенной, по мысли Лермонтова, в
самом основании "Божьего мира".
Вырисовывается грустная картина мира, в котором человеку отведена роль
того "неполноценного" существа, которого изобразил Е.Баратынский в
стихотворении "Недоносок". Человек обречен на вечное скитание между небом и
землей, не принадлежа полностью ни небу, ни земле. Тревожное ощущение
бесприютности, бездомности в космическом масштабе, и как следствие
стремление к идеалу даже ценой отказа от своей человеческой природы это,
думается, то, что связывает символический сюжет "Мцыри" с концепцией
"Демона".
ЛИТЕРАТУРА.
1. Лермонтовская энциклопедия. - М.: Сов. энциклопедия, 1981. - С.635.
2. Л.М.Аринштейн. Реминисценции и автореминисценции в системе лермонтовской
поэтики // Лермонтовский сборник. - Л.: Наука, 1985. - С.28,31,38.
3. С.Ломинадзе. Куда бежит Мцыри // Вопросы литературы, 1984, №10,
с.153,154.
4. Цит. по: Творчество М.Ю.Лермонтова. - М.: Наука, 1964.
5. Ап.Григорьев. Сочинения: В 2-х т. - Т.2. - М.: Худож. лит., 1990. -
С.88.
6. С.Ломинадзе. Поэтический мир Лермонтова. - М.: Современник, 1985. -
С.222-225.
7. В.М.Маркович. Стихотворение М.Ю.Лермонтова "Парус" // Анализ одного
стихотворения: Межвузовский сборник. - Л.: Изд. Ленингр. ун-та, 1985. -
С.122-131.
8. Д.Е.Максимов. Поэзия Лермонтова. - М.-Л.: Наука, 1964. - С.190.
9. В.И.Коровин. Творческий путь М.Ю.Лермонтова. - М.: Просвещение, 1973. -
С.79.
Реферат на тему: 1. Початк граматичнох традицiх 2. Теоретичне пiдгрунтя кодифiкаторнох галицьких мовознавцiв 3. Специфiка наукового пiзнання лiтературнох мови
Вступ
1. Початк граматичної традиції
2. Теоретичне підгрунтя кодифікаторної галицьких мовознавців
3. Специфіка наукового пізнання літературної мови
Початк граматичної традиції
Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляє у склад Австро-Угорської
імперії, маючи такі культурні показники: українські шляхта і міщанство
(вищий прошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній
стан) і слеянство–українці за національністю і греко-католики за
віросповіданням, а культурноосвіченою є лише одна українська
верства–священники. Не дивно, що все культурне життя українців Галичини
того часу зосереджуються навколо Ваиліанського чину. Саме ченці–василіанці
стають ініціаторами нових шкіл; маючи власні лрукарні в Почаєві та Києві,
видають книги церковнослов'янською
українською або майже чистою українською мовами" 1) . Так, після 1772р у
Галичині з'являються твори духовного і зрідка світнього змісту, як-от:
"Народо віщаніє" або "Слово к народу католіческому" (1778р), "Бесіди
парахіяльні" (1789р), "Книжиця для господарства" (1788р), "Політика свідка"
(1790р). Досліники вважають, що твори написані мовою, хоч і не чистою
українською, але [1]вже наближеною до неї.
Однак прихильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість
греко-католицьких церков і монастирів, вважаючи, що церква повинна
підлягати державі і цому, цісареві. Звідси зменшується і культурна праця
ченців-василіан.
Нова надія на духовний розвій у галичан з'являється з відкриттям у 1787р
при Львівському університеті українського відділу, богословні та та
філософські науки. У цей час виникають спроби читати лекції не тільки
латинською мовою, але й тодішньою книжною українською. Правда, вся наукова
традиція викладачів написана–таки іноземними мовами (латинською німецькою і
польською). В університеті працюють вчені, які в тій чи іншій мірі
актуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до
1801), Модест Гриневецький (1758-1823), викладач богословія; Арсеній
радкевич (1759-1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський
(1757-1805), О. Гарасевич (1763-1830). Наскільки це було проблематичним,
засвідчують рукописні матеріали Я.Головацького про П.Лодія, теоретичної і
практичної філософії, викладача математики і нумізматики. За часів його
діяльності "въ школахъ усюди вчили класичної латинської мови, а народних
мов не допускали до практики викладання", однак П.Лодій тільки маттематику
читає польською мовою, інші ж дисципліни (тогочасною книжною українською:
Языкъ той був нэ словяньский церковный, нэ руский народный, але книжный,
злотеный из обох"[2].Зрозуміло, що П.Лодій, започавши таку мовленнєву
практику у вищій школі стоїть перед фактом і термінотворення, і перекладу.
Ці проблеми йому приходиться вирішувати самостійно, однак його діяльність
стає зразком для інших, майбутніх, літературної форми української
мови.Очевидно, в своєму імпліцитному вияві і починається теоретичне
пізнання цієї форми і досвід такого авторитета, яким був у науці П.Лодій
для галичан, дає для інших зразок компромісного, як на наш час, але цілком
вмотивованого в пору Лодія шлях побудови літературної форми "из
обох"—книжної і народної.
Позитивну роль П.Лодія у формуванні літературної мови в Галичині у свій
час підкреслює М.Возняк: "Як ся мова якою писав Лодій, була би вдерталася у
школах, від неї легко було перейти до народної мови"[3]
На жаль,український відділ при Львівському університеті проіснував лише
до 1809р., так і не зреалізувавши свого внеску у витворення літературної
форми української мови. Через німецьку, польську та чеську літературу в
Галичину приходять ідеї романтизму. Вони проявлялися в зацікавленні
народною мовою, піснями, народним життям, старовиною. Саме серед
св(ященників і виникає увага доживої української народної мови, української
творчості.
Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідях українською мовою,
причому навіть не в Галичині, а у Відні, актуалізуючи потреби літературного
викладу.
Так, перший парох греко-католицької церкви св.Варвариу Відні о.Єронім
стрілецький (1733-1833) свої проповіді продовж 20-ти років виголошує
українською (у той час як у Галичині тільки польською ). На думку
дослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої української
літературної мови, шо становить перехід від церковнослов(янської до
української мови[4]. Очевидно, це було у 1777р перед цого поїздкою до
Відня, граматка має назву ( Grammatyka (ruska) krotka przez
Streleckiego((надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме
її, ймовірно, мали Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики
руської мови.[5]
І.Лаврівський (1773-1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії,
канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповіді
українською мовою, яку вже вважає самостійною і окремою від інших
слов’янських мов. Цей дослідник працює над укладенням тлумачного словника
української мови, укладає буквар, збирає матеріали до української
історії[6].
П.Пасловський (1792-1846)– парох церкви св.Варвари у Відні теж виголошує
проповіді українською мовою, укладає навіть з них збірник. Пише рукописну
граматику української мови.[7] На думку М.Возняка, саме вона служить
основою для першої друкованої української граматики в Галичині– граматики
Й. Левицького.
І. Ольшовський (1784-1804)—парох при церкві св.Варвари в одному з листі
до Віденськоїконсисторії у 1812р уже підкреслює відмінність живої
української мови від мови літературної.[8]
І.Снігурський (1784-1847) як парох при церкві св.Варвари у Відні з 1812р
виголошує проповідь українською мовою (до нього це робили І.Стрілецький і
І. Ольшовський). Прогресивний діяч свого часу, який ширить ідеї щодо
окремішності української мови від інших, її самостійність. Дбає про
розвиток української свідомості в представників духовенства Підтримує
прогресивні починання серед молодшого духовенства– І.Могильницького,
І.Лаврівського, Й.Лозинського, Й.Левицького. Залешились твори в рукописному
варанті, серед них і проповіді українською мовою.[9] Яскравим свідченням
года них дослідників до літературної форми є рукописні граматики.
Наприклад, П.Паславський залишив (Скорочену руську граматику і збірник
проповідей(, які, нажаль, згоріли.[10] І.Лаврінський почав працювати над
своєю граматикою у 1815р; У листі до О.Востокова В 1822 він уже згадує, що
праця наближається до завершення, однак і на період 1832р все ще бракувало
останньої частини–синтаксису (цікаво, що перша друкована граматика в
Галичні Й.Левицького (Grammatik der ruthenischer oder klein-russischen
sprache in Calizien( (Перемишль, 1834 ) присвячена саме І.Лаврінському).
Працював над своєю граматикою і І.Могильницький (1777-1831). Відомо, що
митрополит М.Левицький просить дозволу на друк цієї праці в губернатора гр.
Тааффевже 18 вересня 1823р. Після клопотань з(являється повідомлення від 10
лютого 1824р, що (друкови рукописи не стоїть нічого на перешкоді .2
Як бачимо завдяки діяльності греко-католицьких священників у галичині
починається відлін власної граматичної традиції, яка стає базою у
формуванні знання про українську літературну мову. Тому вважаємо, що
початок наукового пізнання літературної форми має свої особливості.
По-перше, воно відштовхується від знання церковнослов(янської мови, чого
не трапилось у граматичній традиції східної України. Перша граматика
української мови О.Павловського (1818р) орієнтується на живу народну мову.
З цього часу окреслюється дві традиції наукового пізнання літературної
форми. Представники першої, щ найшвидше зароджується в Галичині, зазнали
впливу церковнослов(янської мови; на думку М.Драгоманова, (не посміли узяти
за основу своїх виводів граматичних малоруську простонародну мову, а
намішали з нею у свої граматики и церковних и російських
елементів(.Представники другої традиції, що зароджується дещо пізніше, ніж
у Галичині, орієнтуються на живу народну мову.
По-друге, печаток наукового пізнання літературної форми зазнає впливу
збоку граматичної теорії, яка стає своєрідним орієнтиром у виробленні
галицькими дослідниками власої традиції розуміння сучасності літературної
мови. Так, починається граматична теорія для галичан від граматики
М.Смотрицького і закінчується діяльністю славістівкінця XVIII і початку
XIXст, як от: Й.Добровського , В.Копітора, П.Карамзина, М. Греча, Лінде,
О.Востокова та ін., у працях, яких знову зачіпалася проблема зв(язку
церковно слов(янської мови з національними літературними мовами. Про те в
якій мірі фактор зв(язка відіграє свою роль у формуванні граматичних
погляідв, засвідчує діяльність І.Лаврінського. Ставши ректором греко-
католицької семінарії, він добровільно починає викладати українську мову.
Зрозуміло, що постає перед проблемою підручника, оскільки граматика
М.Смотрицького для цього непридатна . Очевидно, моделював літературну форму
в дусі галицької граматичної традиції, бо як тільки ознайомився з
граматикою О.Павловського, приступив до праці над нолвим варіантом свого
підручника[11]. Цей момент виразно ілюструє орієнтирів у теоретичному
пізнанні літературної мови
2.Теоретичне підгрунтя кодифікаторської діяльності галицьких мовознавців.
Мовознавці Галичини починали пізнання літературної форми української
мови в умовах мегасоціуму Австро-Угорщини, який об(єднав духовне надбання
різних народів— слов(янських і не слов(янських отож дослідники були знайомі
з результатами наукових досліджень із культурно-історичного ареалу, що мав
центр у Відні. Українці Російської імперії з огляду на економічну,
адміністративно-державні і політичні зв(язки, а також звжаючи на російську
літературну мову як основний засіб мовноївзаємодії належали вже до іншого
культурно-історичного простору.
Розміщення Галичини на межі цих двох ареалів— західноєвропейського та
східноєвропейського —уможливлювало досту п до наукової практики різних
вчених. Тому граматичні праці І.Могильницького містять посилання на твори
Й.Добровського, В.Копітара, П.Шафарика, М.Лооносова, М.Ггеча,
О.Павловського, О.Востокова. Й.Лозинський у своїх працях апелює до поглядів
Й.Добровського, П.Шафарика, В.Копітара, П.Павловського, О.Бодякського,
Я.Грімма. Як засвідчують праці Я.Головацького, Вінг теж звертається до
творів Й.Добровзького, В.Копітара, П.Шафарика, О.Востокова, М.Надеждіна,
М.Максимовича, М.Крамзина, Бандтне, В.Даля, М.Цертелева, Й.Гердера.
Цілком логічно рпипустити, Взаємозв(яязок між Європейським науковим
контекстом був значно глибшим, ніж це може відобразити система пояснень у
мовознавчих дослідженнях. І як підтверження цього маємо міркування
О.Маковея про одну із причин виступу Й.Лозинського із статею про правописну
тему (O uprowadzeniu alecadta polskiego go pi(minnictwa rusciego(–
орієнтацію на правописну практику у південних слов(ян на початку XIX ст. А
це ознучає, що Й.Лозинський зважає а) на критику В.Клпітаром основ
російської азбуки у (Grammatik der Slarishen Sprache in Krain, K(rnthen and
Steyermark( (1808р); б)на ідею укладання латинської азбуки для усіх
слов(н, яку випустив А.Пухмаєр, за що його критикував Й.домбровський; в) на
зреформований Вуком Каджичем сербський правопис у праці (Wuk’s
Stephanowithsch Kleine serbische Grammatyk, verdeutscht und mit einer
Vorrede von Jacob Grimm((Leipzig und Berlin 1826); г) на міркування
П.Шафарика у праці Geschichte der Slavichen Sprache und Literatur
(Ofen,1826). Тобто ідеюю Й.Лаврінського про латину в письменній практиці
можна несподівано побачити в іншому контексті правопису, який би тільки
сприяв єдності слов(янських мов.
Знання праць Й.Домбровського. Завдяки працям цього вченого Європа
дізнається про славістику як науку. Діяльність дослідника відбувається на
переломі двох епох – раціоналізму і романтизму. (У своїх творах він
вказував … на красу й досконалість церковнослов(янської мови та на ті
користи, що їх церковно слов(янські мови можуть з цеї високо культивованої
мови найстаршогописменства більшости Слов(ян.([12] Такі думки протистояли
полокофільогічним настроям української інтелігенції в Галичині і
скеровували їхні міркування про літературну форму в нове русло: з одного
боку, разом з пошаною до церковнослов(янською мови повертали пошану і любов
до рідного слова (так вони бачили, що Й.Домбровський знає староукраїнські
літературні пам(ятки); з другого боку, вони культивували і потребу в
Галичині книжної мови; а з третього – вони були тим грунтом, на якому
виростали вже власні погляди галицьких мовознавців. Щодо останього то
показовими є погляди І.Могильницького про самостійність і окремленість
української мови від інших, до яких так і не прийщов Й.Домбровський.
Й.Домбровський виступає прихильником об(єднання слов(янських діалектів з
допомогою однієї літературної мови. Тому (виступив проти роздроблення
слов(янського світу на багато літературних мов(; розвиток слов(янських мов
видавався йому занепадом (старих досконалих форм і тому він закликав, щоби
при творенні літературної мови спірати її на традиціях старої слов(янської
кулатури([13]. Не дивно, що саме під впливом таких думок у галичан
формується ідея мовної культури і мовної свідомості, яка їх прив(язувала до
пам(яток старого письменства; звідси ідея літературної мови на народній
основі ще не мала перспективи не тільки розвитку, але й навіть появи.
Однак праці Й.Домбровського – це спроба науквого пояснення проблем
класифікації і статусу слов(янських мов взагалі, і проблем, пов(язаних з
українською мовою зокрема. Проаналізувавши кореспонденцію Й.Домбровського з
різними слов(янськими мовознавцями, взявши до уваги праці Й.Домбровського,
К.Чехович висвітлює думку Домбровського про українську мову. 1.
Й.Домбровський знає українські землі, хоч там і не був; так, у промові
перед цісарем Леопольдом II у 1791р він подає статистичні дані про
населення слов(янських країн і про Галичину зокрема; зазначаючи, Що її
населення – ( 2580769 жителів, означаючи їх терміном (ruзish(– руський; 2.
Від польського вченого Бандтневін мав приклади живої української мови з
околиць Заліщини та 65 українських пісень з галичини; 3.Цікавиться
Буковиною і Великою Україною, має зразки української мови від невідомого
харківського кореспондента. 4. Першу граматику української мови
О.Павловського отримує тількиу 1826р (Що і позначилось на його міркування
про статус української мови). 5. На означення української мови вживає назви
Russia minor (Латинська назва України), Russia alba ma Russia magna (про
Білорусію і Росію) 6. Термін russisch у Й.Домбровського багатоозначальний:
означає або східнослов(янські мови, або ро сійську літературну мову, або
кожну східнослов(янську мову зокрема. 7. Термін ruthenisch – синонім до
russisch, у листах К.Чехович знаходить ще одну назву – (lingua russica(. 8.
Й.Домбровський звертає увагу на різницю між українською та російською
мовами К.Чехович припускає, що Й.Домбровський міг бачити мішанину
церковнослов(янської, української і польської мов у літературних пам(ятках,
тому (очевидно пояснює собі як явище упадкове, яке мало доказуват
нездатність української мови до вищого культурного життя([14]. 9. Дивиться
на українську мову через призму поширених серед російських і німецтких
мовознавців поглядів, що українська мова – це лише російський діалект,
попсований польськими впливами.
Погляди Й.Добровського на українську мову виникли і під впливом його
геополітичного критерію, застосованого до класифікації слов(янських мов: з
огляду на розуміння історичної ролі конкретного народу, його історичної
сили колись і тепер. Звідси (великі могутні народи, здібні творити власні
держави, є для Добровського репрезентантами головних, т. зн.
(такуючих(слов(янських мов((цю думку проповідує в 1792р у першій
класифікації слов(янських мов в праці (Geschichte der B(hmischen Sprache
und literatur()[15]
Крім того в Й.Добровського була ідея можливих переходів між
слов(янськими мовами через географічне положення в минулому і сучасному,
вона привела його, по-суті, дол ідеї генеалогічного підпорядкування мов.
Звідси в Домбровського виникає теорія (про походження кілкох слов(янських
мов з однієї спільної прамови, причому для підтримки такої теорії
притягаються спільні язикові прикмети([16].
Думки про поділ слов(янських мов на 5 основних (Як зазначає К.Чехович:
1. Russisch, 2. Pohlnisch, 3. Illyrisch, 4. Croatish, 5. B(hmisch),
обгрунтовані в 1792р, через два роки змінюється. Усі слов(янські мови
поділяє тепер уже на два класи – східні і західні мови, а кожен клас надалі
диференціює. До східних (або південних мов) належать russian і serlica, до
західних (або півнвчних) – polonica і bohemica. Крім цих головних мов серед
слов(янських Й.Добровський виділяє ще (мови мішані або посередні(, які
мають ознаки від обох класів. Саме такою мовою він вважає українську, однак
і тут його погляди змінюють, оскільки вважає її промвжною між сербською та
російською, а пізніше між російською та польською.[17]
Й.Добровський дає галичанам важливу ідею – ідею плекання мови, яке
охоплює її студіювання, аналізу граматичної структури і лексичного
багатства, з одного боку, і розуміння літературної мови як засобу вищого
культурнолго життя. За цим крилися глибокі думки кодифікації літературної
форми і її функціонаьне навантаження у суспільстві. Тому не дивно, що для
Й.Добровського лише та слов(янська мова могла мати статус самостійності,
яка мала граматику, словник і літературу цією мовою[18].
-----------------------
[1] Олександрович М. Історія нового українського письменства.
Станіслав,1938, с 4.
[2] Возняк М. До характеристики П.Лодія./ ЗНТШ, тCXIII, 1913, кн 1, с 149.
[3] Там же, с 150.
[4] Олександрович М. Історія нового українського письменництва. с 12.
[5] Брик І.Й. Добровський і українознавство. Причинки до історії
словянської Фільольогії/
[6] Олександрович М. Історія нового українського письменництва, с 11.
[7] Так же, с 12.
[8] Шурат В. В.Копітар і єп.Ів.снігурський / ЗНТШ, тCXXV, ЗНТШ, тСXLI-
CXLIII. Праці фільольо гічної секції у Львові, 1925. с5-6.
[9] Олександрович М. Історія нового українського письменництва.с10.
[10] Возняк М. Студії над граматиками XIXв. с 4,9.
[11] Андрохович А. І.Лаврінський./ЗНТШ, т.CXXVII. Львів, 1919, с 116.
[12] Чехович К. Іван Могильницький та Йосиф Домбровький./ с 52.
[13] Др.К.Чехович. Іван Могильницький та Йосиф Добровський. с 55.
[14] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова / Slavia, IX, 1930.
Praha, с 708.
[15] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова, с 711.
[16] Там же, с 711.
[17] Там же, с 713.
[18] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова. С 716.
| |
