|
Реферат: Основы права (Право)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Інститут заочного і дистанційного навчання
Контрольна робота
Основи права
Виконав: ---------------------------
-------------------------------------
------------------
м. Київ
2003 рік
Завдання №3
1. Функції науки загальної теорії держави і права.
2. Вибори в конституційному праві. Види виборів. Виборча система
України.
3. Директор підприємства “Оболонь” підписав наказ про прийняття на
роботу Квіткаєва І. слюсарем, з випробувальним строком 3 місяці. Чи
передбачено законодавством України встановлення строку випробування при
прийомі на роботу? Якщо так, то поясніть порядок прийняття на роботу
працівників з випробувальним терміном.
1. Функції науки загальної теорії держави і права.
Предметом теорії держави і права є найбільш загальні закономірності
виникнення, розвитку й функціонування держави і права, а також система
основних правових понять і категорій.
Теорія держави і права як фундаментальна теоретична наука виконує ряд
специфічних функцій:
Онтологічна функція.
Виконуючи цю функцію, теорія держави і права відповідає на запитання,
що таке держава й право, як вони виникли і що являють собою в даний час.
Методологічна функція.
Будучи фундаментальною наукою, теорія права й держави виконує стосовно
галузевих юридичних наук методологічну функцію, задаючи їм визначений
рівень, теоретичну й логічну цілісність. Узагальнюючи державно-правову
практику, теорія держави і права формулює ідеї й висновки, що мають
принципове значення для юриспруденції у цілому. Вони є "несучими
конструкціями" галузевих і спеціальних юридичних наук, наприклад, категорії
"система права", "система законодавства", "правовий інститут", "норма
права" і т.д. При цьому методологія теорії права й держави формується в
результаті застосування законів діалектики, філософських категорій,
соціологічних закономірностей до аналізу права й держави, державно-правових
явищ.
Ідеологічна функція.
Під ідеологією розуміється система поглядів і принципів тієї чи іншої
групи населення, суспільства, соціального шару. Іноді для великої групи чи
населення нації існує єдина ідеологія. Як приклад можна привести колишній
СРСР, де існувала тільки одна ідеологія - марксистко-ленінська. Якщо взяти
день сьогоднішній, то як приклад можна привести США, де існує так називана
американська мрія, де кожен американець вірить, що в нього їсти шанс стати
процвітаючим людиною. При втраті суспільством ідеологічного орієнтира в
державі починають відбуватися смути й хвилювання, різко виростає крива
злочинності. Тому теорія держави і права виробляє свого роду рекомендації,
які варто застосовувати для вироблення в суспільства визначеної правової й
політичної культури, не суперечній політиці, що проводиться державою. Для
цієї мети держава може використовувати різні засоби й методи.
Евристична функція (від грецького слова "еврика" - відкриття).
Теорія держави і права досліджує не тільки відомі вже закономірності
понять держави і права і зв'язаних із ними явищ, але і знаходить нові
закономірності, породжені реаліями громадського життя.
Практично-прикладна функція.
Будь-яка держава, яким би розвитим воно ні було, чи рано пізно
зіштовхується з проблемами, на які відразу відповідь важко знайти. Тоді
теорія держави і права, ґрунтуючись на наявному практичному й теоретичному
матеріалі, дає рекомендації як вирішити ту чи іншу виниклу проблему.
Прогностична функція.
Як нам відомо, предметом теорії держави і права є загальні
закономірності виникнення, функціонування й розвитку держави і права,
їхнього місця в житті суспільства і політичній системі. Вивчаючи ці
закономірності, теорія держави і права прогнозує подальший розвиток цих
понять, зміна державно-правової сфери, що у свою чергу дозволяє уникнути
непоправних помилок.
Слід зазначити, що усі функції теорії держави і права тісно переплетені
й взаємне доповнюють один одного. Лише у своїй сукупності вони дають нам
повне представлення про призначення теорії держави і права.
Гносеологічна функція (функція пізнання).
Виконуючи цю функцію, теорія держави і права виробляє теоретичні
прийоми й способи пізнання, що в остаточному підсумку приводить до розвитку
правового пізнання.
Виявляється в тім, що в її рамках пізнаються всі державно-правові
явища, у першу чергу, право й держава, процес їхнього функціонування.
Важливе місце в пізнавальній діяльності належить концепціям, тобто
визначеним способам розуміння, трактування державно-правових явищ. Процес
пізнання права й держави лише тоді плідна, коли є не одна, а ряд концепцій
по однойменних проблемах. Творчий аналіз різних концепцій, дискусії по
актуальних питаннях права й держави збагачують і розвивають юридичну науку,
дозволяють виробити визначений варіант по тому чи іншому питанню.
Політико-управлінська функція.
Держава і право - це політичні поняття, вони необхідні для утримання
політичної влади в руках того чи іншого соціального прошарку. Для того щоб
знати, як керувати державою, як користатися таким могутнім засобом впливу
на маси, як право, необхідно мати наукові основи внутрішньої й зовнішньої
політики, що і покликано робити теорія держави і права.
Інформаційна функція.
Виражається в передачі зведень, їхньої трансформації у знання про право
й державу, правові почуття і духовні цінності на основі узагальнення
отриманих даних про зміст і сутність права й держави. У свою чергу це
сприяє упорядкуванню знань, приведенню їх у визначену систему по конкретних
юридичних дисциплінах.
Аналітична функція.
Полягає в дослідженні діючого законодавства, у його систематичному
викладі. Функція ця складається насамперед у з'ясуванні змісту закону,
ретельному вивченні його змісту. Задача теорії права й держави - вивчити
практику застосування закону, ефективність його впливу на ті чи інші
суспільні відносини, що дозволяє з'ясувати як достоїнства, так і недоліки
законодавства.
2. Вибори в конституційному праві. Види виборів. Виборча система
України.
Вибори є найважливішим інститутом сучасної демократії, однієї з
головних форм вираження волі народу і його участі в керуванні державними й
суспільними справами, через їхнє посередництво народ визначає своїх
представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав по
реалізації влади.
Вибори можуть бути парламентськими і президентськими; органів держави і
місцевого самоврядування; черговими, повторними й позачерговими
(достроковими); на альтернативній основі і безальтернативними (якщо
висувається тільки один кандидат) і т. д
Вибори зв'язані зі складним комплексом суспільних відносин, учасниками
яких є державу в особі уповноважених на те органів державної влади,
виборчі комісії, політичні партії, виборчі блоки, громадські організації,
збори виборців, трудові колективи, кандидати в депутати, їхні довірені
особи, виборці й ін.
Стаття 2. Види виборів
Вибори депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а
також замість депутатів, що вибули.
Виборча система - це сукупність упорядкованих суспільних відносин,
зв'язаних із виборами органів держави і місцевого самоврядування.
У своїй основі ця система регулюється нормами конституційного права,
але не зводиться лише до конституційних правовідносин. Вона регулюється і
не правовими нормами - корпоративними, моральними й ін.
Поняття «виборча система» уживається також і в іншім значенні як спосіб
розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від
результатів голосування. Основними виборчими системами в цьому змісті є
мажоритарна, пропорційна і змішана.
Мажоритарна виборча система (від французького majore - більшість)
передбачає голосування за персонального кандидата. Перемагає той, хто
одержить більш 50% голосів виборців (мажоритарна система абсолютної
більшості), чи той, хто набере голосів більше, ніж кожний з його
конкурентів окремо (мажоритарна система відносної більшості).
Пропорційна (від лат. prorportio - співвідношення, визначена частина)
виборча система передбачає вибори депутатів по партійних списках у
багатомандатних округах. Виборці голосують за список тієї чи іншої партії.
Але для проходження партії у парламент установлюється процентний бар'єр
голосів виборців – 3-5%.
Змішана система передбачає сполучення мажоритарної й пропорційної
систем.
В Україні змішана система виборів. Вона передбачена Законом «Про вибори
народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. з наступними змінами й
доповненнями.
Депутати обираються громадянами України на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування по змішаній
(мажоритарно-пропорційної) системі. Виборчий процес здійснюється на засадах
вільного, рівного висування кандидатів у депутати, гласності й відкритості,
рівних можливостей для всіх кандидатів.
Участь громадян України у виборах є добровільним. Вважається, що
виборці, що не прийняли участь у голосуванні, підтримують волевиявлення
виборців, що прийняли участь у голосуванні.
Усього обирається 450 депутатів. З них 225 по одномандатних округах і
225 по списках кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків
партій по багатомандатному виборчому окрузі на основі пропорційного
представництва.
Одномандатні округи утворяться Центральною виборчою комісією з
приблизно рівним числом виборців у кожнім виборчому окрузі. Територією
багатомандатного виборчого округу є територія України, а його центром -
місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, що мають
виборче право.
Виборче право - це система правових норм, що регулюють суспільні
відносини, зв'язані з виборами органів державної влади і місцевого
самоврядування.
Виборче право - один з інститутів конституційного права.
Джерелами виборчого права України, що закріплюють порядок організації й
проведення виборів в Україні є Конституція, Закон України «Про вибори
народних депутатів України», Закон України «Про вибори Президента України»,
Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних,
міських, районних у містах, обласних Рад».
Поняття «виборче право» також може використовуватися в іншім значенні
(у суб'єктивному змісті) як суб'єктивне право громадянина обирати (активне
виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право) у державні органи й
органи місцевого самоврядування. Активне виборче право виникає з 18 років
(ст. 70), а пасивне - з 21 року (ст. 76).
При цьому виділяється активне виборче право - право обирати, тобто
брати участь у виборах; і пасивне виборче право - право бути обраним в
органи державної влади і місцевого самоврядування.
Основою виборчого права України є демократичні принципи загального,
рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Законом України «Про вибори народних депутатів України» передбачені
етапи організації й проведення виборів:
- висування й реєстрація кандидатів у депутати;
- передвиборна агітація;
- голосування;
- підрахунок голосів і визначення результатів виборів.
Кожен виборець одержує два бюлетені: один для голосування по виборам в
одномандатному і другій для голосування по виборам у багатомандатному
загальнодержавному виборчих округах.
У бюлетень для голосування по одномандатному виборчому окрузі вносяться
за абеткою всі зареєстровані в цьому окрузі кандидати в депутати з
указівкою прізвища, імені, по батькові, року народження, посади (заняття),
місця роботи й проживання, партійності.
У бюлетень для голосування по багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі вносяться назви політичних партій, виборчих блоків партій
у порядку, визначеному жеребкуванням, що проводить центральна виборча
комісія після реєстрації списків кандидатів у депутати від політичних
партій, виборчих блоків партій з обов'язковим переліком політичних партій,
що утворили виборчий блок, а також з указівкою прізвища з ініціалами перших
п'яти кандидатів із внесеного кожною політичною партією, виборчим блоком
партій списку кандидатів у депутати.
Обраним по одномандатному виборчому окрузі вважається кандидат у
депутати, що одержала більшість голосів виборців, що прийняли участь у
голосуванні, щодо інших кандидатів, що балотувалися в даному виборчому
окрузі.
Право бути обраним по багатомандатному загальнодержавному виборчому
окрузі одержують кандидати в депутати від політичних партій, виборчих
блоків партій, що перебороли 4 % бар'єр голосів виборців. Депутатські
мандати між ними розподіляються пропорційно числу отриманих ними голосів.
Списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків
партій, що одержали менш 4% голосів виборців, що прийняли участь у
голосуванні, не одержують право на участь у розподілі депутатських
мандатів.
Депутатом місцевої ради може бути обраний громадянин України, що на
день виборів досяг 18 років, має виборчі права і постійно чи проживає
працює на території відповідного ради
Народним депутатом України може бути громадянин України, що досяг на
день виборів 21 року, що має право голосу і проживає в Україні протягом
останніх п'яти років
Прямі чи непрямі чи пільги обмеження виборчих прав громадян України в
залежності від походження, соціального і майнового положення, расової і
національної приналежності, підлоги, утворення, мови, відносини до релігії,
політичних переконань, роду й характеру занять, не передбачені чинним
законодавством, заборонені.
Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.
Здійснення виборчого права припиняється на відповідний період для
облич, що містяться по вироку суду в місцях позбавлення волі, а також
обличчя, що знаходяться за рішенням суду в місцях примусового лікування.
Принцип рівного виборчого права означає, що кожен виборець в Україні
має, на виборах Президента України і на виборах народних депутатів України
один голос. Під час виборів депутатів і голів місцевих Рад виборець має
один голос по виборам депутатів відповідних місцевих рад і один голос на
виборах голови відповідного ради.
Усі виборці беруть участь у виборах на рівних підставах, тобто голос
кожного виборця дорівнює голосу будь-якого іншого виборця і жоден виборець
не має ніяких переваг перед іншими виборцями.
Наявність у кожного виборця тільки одного голосу забезпечується тим, що
виборець не може бути включений більш ніж в один список виборців; він
голосує особисто і для одержання виборчого бюлетеня потрібно пред'явлення
документа, що засвідчує особистість виборця, а в списку виборців робиться
оцінка про видачу виборчого бюлетеня.
Участь у виборах на рівних підставах забезпечується тим, що виборчі
округи по кожним виборам утворяться з приблизно рівним числом виборців.
Таким чином, голос виборця в одному виборчому окрузі дорівнює голосу
виборця в будь-якому іншому виборчому окрузі.
Принцип прямого виборчого права виражається в тім, що Президент,
народні депутати й голови місцевих рад обираються громадянами
безпосередньо, а не нижчестоящими представницькими чи органами спеціальними
вибірниками, тобто виборець самостійно виражає свою волю, особисто подає
свій голос за той, кому він довіряє представництво своїх інтересів.
Принцип таємного голосування полягає в тому, що контроль за
волевиявленням голосуючих не допускається. Таємне голосування
забезпечується поруч гарантій: виборець особисто заповнює виборчий
бюлетень, залишаючи в ньому прізвище того кандидата, за який він голосує
Заповнений бюлетень виборець особисто опускає у виборчу урну, не
проставляючи своє прізвище В приміщенні для виборів приділяються спеціальні
чи кімнати обладнаються окремі кабіни для заповнення виборчих бюлетенів, у
яких забороняється присутність кого-небудь, крім голосуючого, причому
виборчі урни встановлюються таким чином, щоб голосуючі при підході до них
обов'язково проходили через кабіни для таємного голосування.
Вибори народних депутатів України проводяться в останню неділю березня
четвертого року повноважень Верховної Ради України. (Чергові вибори у
Верховну Раду України будуть проведені в березні 1998 р.).
Позачергові вибори у Верховну Раду України призначаються Президентом
України і проводяться в період шістдесятьох днів із дня опублікування
рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Проведення виборів народних депутатів України організують виборчі
комісії: Центральна виборча комісія з виборів народних депутатів України;
окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії.
Вибори проводяться по 450 одномандатних виборчих округах на основі
абсолютної більшості, тобто від кожного виборчого округу обирається тільки
один депутат і тільки в тому випадку, якщо він одержить абсолютну більшість
голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні.
Для проведення голосування й підрахунку голосів виборчі округи
поділяються на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожній
виборчій дільниці складаються списки виборців, у які включаються всі
громадяни України, що досягли до дня чи виборів у день виборів 18 років, що
проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці
і маючи право брати участь у голосуванні, Виборець може бути включений у
список виборців лише на одній виборчій дільниці
Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, що
має право голосу. Це право реалізується як безпосередньо, так і через
політичні партії і їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до
законодавства, і трудові колективи
Висування кандидатів у народні депутати України проводиться у два
етапи. На першому висувається претендент на кандидати - у депутати, на
другому - безпосередньо кандидат у депутати.
Партії, їхні виборчі блоки, що беруть участь у виборчій кампанії, після
їхньої реєстрації Центральною виборчою комісією мають право висунути лише
по одному кандидаті в депутати по кожнім виборчому окрузі через свої
регіональні відділення (осередку)
При висуванні претендента на кандидата в депутати виборцями необхідно,
щоб не менш десяти виборців, що проживають у межах виборчого округу, по
якому висувається кандидат, підписали заяву про це з указівкою прізвища,
імені, по батькові, дати народження, серії й номери паспорта, домашньої
адреси.
При висуванні претендента на кандидата в депутати трудовим колективом
заява від імені колективу підписується обличчям, уповноваженим на те чи
зборами конференцією, що висунули претендента.
На другому етапі претендент на кандидата в депутати, висунутий
виборцями, партією (виборчим блоком), трудовим колективом, може бути
зареєстрований як кандидат у депутати, якщо його підтримають своїми
підписами не менш 300 виборців даного виборчого округу. Один виборець
вправі підписатися в підтримку тільки одного претендента на кандидата в
депутати по своєму виборчому окрузі. » Списки виборців, що підтримують
претендента на кандидата в депутати, представляються в окружну виборчу
комісію не пізніше чим за 45 днів до виборів -
Реєстрацію кандидата в депутати здійснює відповідна окружна виборча
комісія .не пізніше чим на п'ятий день після представлення всіх необхідних
для реєстрації документів і внесення грошової застави в розмірі п'яти
мінімальних заробітних плат, що повертається, якщо кандидат одержить на
виборах не менш п'яти відсотків голосів виборців, що прийняли участь у
виборах. Те саме обличчя не може бути зареєстроване більш ніж в одному
виборчому окрузі.
Усі зареєстровані кандидати в депутати з указівкою прізвища, імені, по
батькові, року народження, партійності, посади (заняття), включаються за
абеткою у виборчий бюлетень.
З моменту реєстрації кандидат у депутати має право проводити
передвиборну кампанію. Для ведення передвиборної кампанії законом
установлені визначені гарантії діяльності кандидатів: рівне право брати
участь і виступати на передвиборних зборах, мітингах, нарадах, засіданнях,
у печатці, по телебаченню, радіо; можливість викладати програму своєї
майбутньої діяльності; можливість мати довірених осіб, що допомагають у
проведенні виборчої кампанії; звільнення кандидатів від виробничих чи
службових обов'язків для участі в передвиборних заходах; право на
безплатний проїзд на усіх видах пасажирського транспорту (крім таксі) у
межах відповідного виборчого округу; недоторканність кандидата, що
виражається в тім, що кандидат не може бути притягнутий, до карного.
відповідальності, арештований, або піддадуть мірах адміністративного
стягнення, що накладається в судовому порядку, без згоди Центральної
виборчої комісії.
Голосування проводиться в день виборів з 7 до 20 годин. Для виборів
депутатів кожному виборцю видається бюлетень для голосування. Виборчі
бюлетені видаються дільничною виборчою комісією на підставі списку виборців
виборчої дільниці по пред'явленні виборцем чи паспорта іншого документа, що
засвідчує особистість. Про одержання виборчого бюлетеня виборець
розписується в списку виборців. Кожен виборець голосує особисто.
Голосування за інших облич не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється
голосуючим у чи кабіні кімнаті для таємного голосування. При заповненні
бюлетеня забороняється присутність кого б те ні було, крім голосуючого.
Голосуючий може залишити в бюлетені прізвище лише одного чи кандидата не
залишати ні однієї, викреслюючи в бюлетені для голосування прізвища тих
кандидатів, проти яких він голосує.
Після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на підставі
списку виборців установлюється загальне число виборців, що прийняли участь
у голосуванні і виробляється підрахунок голосів окремо по кожнім кандидаті
в депутати.
Установлення результатів виборів по виборчому окрузі виробляється
відповідної окружною виборчою комісією.
Обраним вважається кандидат, що одержав на виборах більше половини
голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, але не менш 25% від
числа виборців, внесених у списки виборців даного округу.
Вибори визнаються що не відбулися, якщо в них узяло участь менш 50% від
числа виборців, внесених у списки виборців даного округу, а також у зв'язку
з вибуттям усіх зареєстрованих по окрузі кандидатів.
Окружна виборча комісія може визнати вибори недійсними, якщо в ході
їхнього чи проведення при підрахунку голосів мали місце порушення Закону,
що істотно вплинули на результати голосування.
Якщо у виборчий бюлетень було включено більш двох кандидатів і жоден із
них не був обраний, окружна виборча комісія призначає повторне голосування
по двох кандидатах, що одержав найбільше число голосів, не вважаючи тих
кандидатів, що перед повторним голосуванням вибули з балотування. Повторне
голосування у виборчому окрузі проводиться не пізніше двотижневого терміну
після загальних виборів.
Президент України обирається на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, що досяг
тридцяти п'яти років, що має право голосу, що проживає в Україні протягом
десяти років і володіє державною мовою. Те саме обличчя не може бути
Президентом України більш двох термінів підряд.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня
п'ятого року повноважень Президента України.
У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори
Президента України проводяться в період дев'яноста днів із дня припинення
повноважень (ст. 103 Конституції) Призначення дострокових виборів
Президента України здійснюється на основі рішення Верховної Ради України
(ст. 85 Конституції).
Виборчий процес здійснюється на засадах: вільного і рівноправного
висування кандидатів у Президенти України; гласності і відкритості;
рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;
неупередженості до кандидатів із боку державних органів, установ і
організацій, органів місцевого самоврядування; волі агітації.
Проведення виборів Президента України організують виборчі комісії:
Центральна виборча комісія з виборів Президента України (її повноваження
покладені на Центральну виборчу комісію з виборів народних депутатів
України; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії).
Для проведення виборів Президента України Центральна виборча комісія
утворить 27 виборчих округів (по одному в Автономній Республіці Крим,
областях України, містах Києві і "Севастополеві).
Для проведення голосування й підрахунку голосів виборчі округи
поділяються на виборчі дільниці з числом від 20 до 3000 виборців. По кожнім
виборчому окрузі складаються списки виборців, у які включаються всі
громадяни України, що досягли до дня чи виборів у день виборів 18 років, що
проживають на момент складання списку на території даної виборчої дільниці
і маючи право брати участь у голосуванні. Виборець може бути включений у
список виборців лише на одній виборчій дільниці.
Право висування кандидатів у Президенти України належить громадянам
України, що має право голосу. Це право реалізується через політичні партії
і їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства, а також
збори виборців.
Висування кандидатів у Президенти України проводиться у два етапи. На
першому етапі висувається претендент на кандидати в Президенти . України, а
на другому визначається кандидат у Президенти України.
Партії (виборчі блоки), що нараховують не менш 1000 членів, мають право
висунути кандидата в Президенти України після їхньої реєстрації Центральною
виборчою комісією в якості, що беруть участь у виборах Президента України.
Претендент висувається партією на з'їзді, чи конференції іншому форумі,
що є вищим статутним керівним органом партії. Порядок проведення з'їзду
(конференції, загальних зборів і т.п.) партії визначається її статутом.
З'їзд (конференція) правомочний вирішувати питання висування
претендента, якщо на ньому присутні більш 2/3 обраних делегатів, але не
менш 200 обличчя.
Збори виборців має право висунути кандидата в Президенти України, якщо
в ньому беруть участь не менш 500 громадян України, що мають право голосу.
Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання чи на підприємствах,
в установах, організаціях. Те саме обличчя не може бути учасником більш
одних зборів виборців по висуванню претендента. Кожен учасник зборів можуть
запропонувати для обговорення будь-яку кандидатуру, у тому числі і свою.
Висунутими зборами виборців як претендента вважається обличчя, за яке
проголосували не менш 2/3 учасників зборів.
Претендент може бути зареєстрований як кандидата в Президенти, якщо
його кандидатуру підтримають своїми підписами не менш 100000 громадян
України, що мають право голосу, у тому числі не менш 1500 громадян у кожнім
з 2/3 загального числа виборчих округів. Реєстрація кандидатів у Президенти
здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніше чим на п'ятий день
після представлення всіх необхідних документів
Обличчя, що одержало посвідчення про реєстрацію його як кандидата в
Президенти України, має право вести передвиборну агітацію.
Час і місце, організація і порядок голосування, підрахунок голосів на
виборчій дільниці по виборам Президента України визначаються відповідно до
Закону України «Про вибори народних депутатів України»
Вибори визнаються що не відбулися, якщо у виборах узяло участь 50 і
менш відсотків виборців, внесених у списки виборців, а також у зв'язку з
вибуттям усіх зареєстрованих кандидатів у Президенти України.
Установлення результатів виборів Президента України виробляється
Центральною виборчою комісією Обраним - Президентом України вважається
кандидат, що одержав на виборах більш половини голосів виборців, що
прийняли участь у голосуванні,
Вибори Президента України можуть бути визнані недійсними, якщо в ході
чи виборів при підрахунку голосів мали місце порушення, що істотно вплинули
на підсумки голосування.
Якщо у виборчий бюлетень було включено більш двох кандидатів у
Президенти України і жоден з них не був обраний, Центральна виборча комісія
призначає повторне голосування по виборам Президента України по двох
кандидатах, що одержав найбільше число голосів, не вважаючи тих кандидатів,
що після першого голосування зняли свої кандидатури Якщо в результаті
зняття кандидатур залишився один кандидат у Президенти України, повторне
голосування проводиться по цій кандидатурі. Повторне голосування
проводиться не пізніше чим у двотижневий термін після виборів Президента
України. Обраним Президентом України вважається кандидат, що у результаті
повторного голосування одержав більше, ніж інший кандидат, число голосів,
поданих за нього, перевищує число голосів, поданих проти нього. Якщо
повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат
вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більшість голосів
виборців, що прийняли участь у голосуванні
Якщо на виборах Президента України балотувалося не більш двох
кандидатів у Президенти України і жоден з них не був обраний, а також у
випадку визнання виборів Президента України що не відбулися чи недійсними,
чи якщо повторне голосування не дозволило визначити кандидата, обраного
Президентом України, Центральна виборча комісія не пізніше чим на десятий
день після встановлення результатів виборів вносить у Верховну Раду України
представлення про призначення виборів із повторним висуванням кандидатів у
Президенти України.
Верховна Рада України не пізніше чим у двомісячний термін після дня
виборів приймає рішення про проведення повторних виборів Президента України
Нормативною основою виборів депутатів і голів місцевих рад є
Конституція (ст. 141) і Закон України від 24 лютого 1994 м «Про вибори
депутатів, голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах,
обласних Рад» (який ще не приведений у відповідність із Конституцією).
Стаття 3. Виборчий процес здійснюється на основах вільного і
рівноправного висування кандидатів у депутати, гласності і відкритості,
волі агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої
кампанії, неупередженості до кандидатів із боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування і посадові і службові обличчя цих органів.
Стаття 4. Участь громадян України у виборах є добровільним. (Друге
речення частини четвертої статті 1 утратило дію, як таке, котре не
відповідає Конституції України (є неконституційним) на підставі Рішення
Конституційного Суду України N 1-рп/98 (v001p710-98) від 26.02.98)
Вважається, що виборці, що не брали участі в голосуванні на виборах,
підтримують результати волевиявлення тих виборців, що взяли участь у
голосуванні на виборах.
Законодавство про вибори в Україні
ЗАКОН УКРАЇНИ Про вибори народних депутатів України (Відомості
Верховної Заради (ВВР), 1997, N 43, ст. 16у
Рішенні Конституційного Суду України N 3-рп/98 (v003p710-98) від
25.03.98) (Із змінами, внесеними згідно із Законом N 1668-III (1668-14) від
20.04.2000, ВВР, 2000, N 30, ст.234)
3. Директор підприємства “Оболонь” підписав наказ про прийняття на
роботу Квіткаєва І. слюсарем, з випробувальним строком 3 місяці. Чи
передбачено законодавством України встановлення строку випробування при
прийомі на роботу? Якщо так, то поясніть порядок прийняття на роботу
працівників з випробувальним терміном.
Кодекс законів про працю України
Глава III
ТРУДОВИЙ ДОГОВІР
Стаття 26. Випробування при прийнятті на роботу.
При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін
випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому
доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі
(розпорядженні) про прийняття на роботу.
В період випробування на працівників поширюється законодавство про
працю.
Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не
досягли вісімнадцяти років; молодих робітників після закінчення професійних
навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих
навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи
альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу
відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи. Випробування не
встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при
переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а
також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством. (Стаття 26 із
змінами, внесеними згідно із Законами № 871-12 від 20.03.91, № 6/95-ВР від
19.01.95)
Стаття 27. Строк випробування при прийнятті на роботу.
Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено
законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих
випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, - шести
місяців.
Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може
перевищувати одного місяця.
Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі у зв'язку
з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк
випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом
яких він був відсутній. (Стаття 27 із змінами, внесеними згідно з Указом
ПВР № 5938-11 від 27.05.88; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 263/95-ВР від
05.07.95)
Стаття 28. Результати випробування при прийнятті на роботу.
Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то
він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання
трудового договору допускається лише на загальних підставах.
Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність
працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним
орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання
трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку,
встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення. (Стаття
28 із змінами, внесеними згідно із Законом № 871-12 від 20.03.91)
Реферат на тему: Основы права
План:
1. Основы конституционного права. Органы государственной власти, их
классификация.
2. Основы муниципального права: понятие, теория и правовое регулирование
местного самоуправления.
3. Понятие международного права. Система международного права: понятие,
признаки.
Основы конституционного права.
Понятие конституционного права.
Ведущей отраслью российского права является конституционное, или, как
чаще называли его в нашей стране раньше, государственное право.
Чтобы понять, почему эта отрасль считается ведущей среди отраслей права,
необходимо обратиться прежде всего к ее предмету, т.е. к тем общественным
отношениям, которые регулируются нормами конституционного права.
Конституционное право обобщает то наиболее важное и общее для всех отраслей
права, что необходимо закрепить как основу экономического, социального и
государственного строя в демократическом обществе. Это наиболее важные
отношения между человеком, обществом и государством, выраженные в
народовластии и суверенитете России, в основных неотъемлемых правах,
свободах человека и гражданина и основах экономического и социального
строя, а также в отношениях, определяющих государственно-территориальное
устройство России, организацию и осуществление государственной власти и
местного самоуправления.
Конституционное право России есть совокупность правовых норм,
закрепляющих основы ее конституционного строя, правового статуса человека
и гражданина, федеративное устройство, систему и полномочия органов
государственной власти, а также местное самоуправление.
Нормы конституционного права и их источники.
Конституционно-правовым нормам свойственны признаки, присущие всем правовым
нормам, но они имеют и свои особенности. К их числу относят, например,
учредительный характер предписаний, содержащихся в конституционно-правовых
нормах: они определяют федеративное устройство России, систему
государственных органов, их правовой статус (полномочия), систему правовых
актов, их соподчиненность, порядок принятия, что имеет значение для всех
отраслей права (ст. 15, 90, 105, 106, 107, 108, 115 Конституции РФ).
Конституционно-правовые нормы регулируют отношения, отличающиеся часто
особыми субъектами. Ими являются, например, народы, населяющие Россию, в
том числе коренные малочисленные народы (ст. 3, 68 и 69 Конституции РФ);
российское государство в целом, а также республики, края, области, города
федерального значения, автономная область, автономные округа как субъекты
Федерации; органы государственной власти и органы местного самоуправления.
Наряду с этим субъектами конституционного права являются граждане,
коммерческие и общественные организации.
Источниками конституционного права являются: Конституция Российской
Федерации, федеральные конституционные законы (например, о Конституционном
Суде Российской Федерации, о референдуме Российской Федерации, об
арбитражных судах в Российской Федерации), федеральные законы (например, об
основных гарантиях избирательных прав граждан Российской Федерации, о
выборах Президента Российской Федерации и другие законы о выборах; об
общественных объединениях и т.д.). Федеральный конституционный закон
отличается от федерального закона, во-первых, тем, что принимается по
отдельным вопросам, прямо предусмотренным Конституцией, и, во-вторых, тем,
что принимается в особом порядке, установленном ст. 108 Конституции РФ.
Источниками конституционного права являются также акты субъектов Российской
Федерации: конституции республик, уставы краев, областей, законы и т.д.
Главным источником конституционного права является Конституция Российской
Федерации, имеющая высшую юридическую силу (верховенство) на всей
территории Российской Федерации. Законы и иные правовые акты, принимаемые в
Российской Федерации, не должны ей противоречить. Это очень важно для
понимания места конституционного права в системе отраслей права. Кроме
того, конституционные нормы являются юридической базой для развития всех
отраслей права: административного, гражданского, семейного и т.д.
Источниками конституционного права нередко служат также указы Президента
России, например, утвержденные указами Президента Российской Федерации
Положение о государственных наградах РФ; Положение о порядке рассмотрения
вопросов гражданства РФ. Источниками конституционного права являются
договоры о разграничении предметов ведения и полномочий между органами
Федерации и ее субъектов. Наиболее важным из них является Федеративный
договор от 31 марта 1992 г., заключенный между Российской Федерацией и
всеми ее субъектами.
Договоры о разграничении предметов ведения и полномочий между Российской
Федерацией и отдельными субъектами Федерации, например, с Татарстаном,
Кабардино-Балкарией, Башкортостаном, Аланией (Северной Осетией), Бурятией,
Калининградской, Свердловской областями и рядом других субъектов РФ.
К источникам конституционного права относятся также постановления
Конституционного Суда Российской Федерации, в которых дается толкование
Конституции России, устанавливается соответствие Конституции законов и
других нормативных актов или договоров, а также разрешаются споры о
компетенции.
Организация государственной власти в Российской Федерации
Конституционные принципы организации и осуществления государственной власти
в Российской Федерации
Для организации государственной власти в России исходными являются
положения главы 1 раздела I Конституции "Основы конституционного строя". В
частности, ими закрепляется демократический, федеративный правовой характер
государства и его республиканская форма правления;
положение о том, что носителем суверенитета и единственным источником
власти в Российской Федерации является ее многонациональный народ. Согласно
ст. 10 Конституции государственная власть в Российской Федерации
осуществляется на основе разделения на законодательную, исполнительную и
судебную. Органы каждой из этих ветвей власти самостоятельны. Принцип
разделения властей распространяется на организацию и осуществление
государственной власти Федерации в целом и ее субъектов.
Государственную власть в Российской Федерации осуществляют Президент,
Федеральное Собрание (его палаты — Совет Федерации и Государственная Дума),
Правительство и суды Российской Федерации (ст. 11 Конституции РФ).
Федеральное Собрание олицетворяет законодательную власть, Правительство —
исполнительную, суды — судебную.
Рассмотрим все эти федеральные органы государственной власти и их
функции и полномочия.
Президент — глава государства
Он не входит ни в одну из этих ветвей власти, а обеспечивает согласованное
функционирование и взаимодействие органов государственной власти. Поэтому
регламентация организации и деятельности органов государственной власти
Российской Федерации начинается в Конституции с гл. 4 о Президенте.
Согласно Конституции РФ Президент является гарантом Конституции, прав и
свобод человека и гражданина. На Президента Конституцией (ст. 80)
возлагается принятие мер по охране суверенитета Российской Федерации, ее
независимости, государственной целостности.
Президент определяет основные направления внутренней и внешней политики
государства, представляет Российскую Федерацию внутри страны и в
международных отношениях.
При Президенте аккредитуются дипломатические представители иностранных
государств. Президентом после консультаций с соответствующими комитетами
или комиссиями палат Федерального Собрания назначаются и отзываются
дипломатические представители Российской Федерации в иностранных
государствах и международных организациях. Президент осуществляет
руководство внешней политикой России, ведет переговоры и подписывает
международные договоры Российской Федерации.
Будучи главой государства, Президент наделен полномочиями в отношении и
исполнительной, и законодательной власти. Так, он назначает выборы
Государственной Думы, распускает ее в случаях, предусмотренных
Конституцией, вносит в нее законопроекты, подписывает и обнародует
федеральные законы. Конституция предусматривает обращение Президента к
Федеральному Собранию с ежегодными посланиями о положении б стране, об
основных направлениях внутренней и внешней политики государства.
Широкими полномочиями Конституция наделила Президента в отношении
Правительства Российской Федерации: с согласия Государственной Думы
Президент назначает Председателя Правительства, а по предложению последнего
назначает на должность и освобождает от должности заместителей Председателя
Правительства, федеральных министров. Президент вправе председательствовать
на заседаниях Правительства. Именно Президент принимает решение об отставке
Правительства.
Рядом полномочий Президент наделен по формированию судебных органов. Он
представляет Совету Федерации кандидатуры для назначения на должности судей
Конституционного Суда, Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда РФ,
назначает судей других федеральных судов. Президент представляет Совету
Федерации кандидатуру Генерального прокурора РФ, а также вносит предложение
об освобождении его от должности.
По Конституции Президент Российской Федерации является Верховным
Главнокомандующим Вооруженными Силами Российской Федерации. В случае
агрессии против Российской Федерации или непосредственной угрозы агрессии
на территории России или в отдельных ее местностях им вводится военное
положение (с незамедлительным сообщением об этом обеим палатам Федерального
Собрания). Как глава государства и Верховный Главнокомандующий Президент
утверждает военную доктрину государства, назначает и освобождает высшее
командование Вооруженных Сил России.
Президент решает многие другие вопросы, касающиеся личности, традиционно
относящиеся в демократических государствах к компетенции главы государства.
Это прежде всего вопросы гражданства Российской Федерации (прием в
гражданство, восстановление в гражданстве, разрешение на выход из
гражданства Российской Федерации, разрешение гражданину Российской
федерации иметь одновременно гражданство другого государства и др.).
Президент также решает вопросы предоставления политического убежища,
награждения государственными наградами РФ, присвоения почетных званий
Российской Федерации, высших воинских и высших специальных званий.
Актами Президента являются указы и распоряжения. Они не должны
противоречить Конституции Российской Федерации и федеральным законам. Указы
и распоряжения Президента обязательны для исполнения на всей территории
России и по своей юридической силе превосходят все другие подзаконные акты.
Президент Российской Федерации — выборное лицо.
Он избирается на 4 года гражданами России на основе всеобщего равного и
прямого избирательного права при тайном голосовании. Президентом может быть
избран гражданин Российской Федерации не моложе 35 лет, постоянно
проживающий в России не менее 10 лет. Одно и то же лицо не может 'занимать
должность Президента более двух сроков подряд. Порядок избрания Президента
определен Федеральным законом "О выборах Президента Российской Федерации"
от 17 мая 1995 г. Приступает к исполнению полномочий Президент с момента
принесения им присяги и прекращает их исполнение с истечением срока его
пребывания в должности с момента принесения присяги вновь избранным
Президентом.
Конституция (ст. 92) называет случаи возможного досрочного прекращения
исполнения полномочий Президента. Это — отставка, стойкая неспособность по
состоянию здоровья Осуществлять принадлежащие ему полномочия или отрешение
от должности. Обязанности Президента в этих случаях временно исполняет
Председатель Правительства вплоть до новых выборов, которые должны
состояться не позднее трех месяцев с момента 'досрочного прекращения
полномочий. При этом он не вправе распускать Государственную Думу,
назначать референдум и вносить предложения о поправках и пересмотре
Конституции.
Федеральное Собрание РФ
Федеральное Собрание — это парламент Российской Федерации, ее
представительный и законодательный орган. Он состоит из двух палат — Совета
Федерации и Государственной Думы.
По аналогии с зарубежной практикой Совет Федерации часто называют верхней
палатой, а Государственную Думу — нижней', поскольку многие федеральные
законы, принимаемые Государственной Думой, подлежат рассмотрению и
одобрению Советом Федерации.
Формирование палат Федерального Собрания. В Государственной Думе, состоящей
из 450 депутатов, представлены все граждане Российской Федерации.
Государственная Дума избирается сроком на 4 года. Ее депутатом может быть
избран гражданин Российской Федерации, достигший 21 года и имеющий право
участвовать в выборах. Одно и то же лицо не может одновременно являться
членом Совета Федерации и депутатом Государственной Думы. Кроме того,
депутат Государственной Думы не может быть депутатом иных представительных
органов государственной власти и органов местного самоуправления (ст. 96,
97 Конституции).
Конституция не определяет, как, по какой избирательной системе
избираются в Государственную Думу депутаты. Выборы депутатов
Государственной Думы 2-го созыва в 1995 г. проходили на основе Федерального
закона от 21 июня 1995 г.1. Половина — 225 депутатов избирались в
одномандатных избирательных округах (т.е. в каждом округе избранным
считается один депутат) на основе мажоритарной системы, а другие 225
депутатов — на основе пропорциональной системы2 по единому федеральному
избирательному округу по федеральным спискам кандидатов в депутаты,
выдвинутых избирательными объединениями и избирательными блоками.
Иначе формируется Совет Федерации. В соответствии с Конституцией (ст.
95) в него входят по два представителя от каждого субъекта РФ: по одному от
представительного и исполнительного органов государственной власти.
Согласно Федеральному закону "О порядке формирования Совета Федерации
Федерального Собрания Российской Федерации" от 5 декабря 1995 г. этими
представителями каждого субъекта Федерации в Совете Федерации являются
глава законодательного (представительного) и глава исполнительного органа
государственной власти по должности.
Порядок деятельности палат Федерального Собрания. Совет Федерации и
Государственная Дума заседают раздельно. Но палаты могут собираться и
совместно — для заслушивания посланий Президента и Конституционного Суда,
выступлений руководителей иностранных государств.
Ведут заседания и ведают внутренним распорядком палат председатели палат и
их заместители. Они избираются палатами из своего состава.
Основное назначение Федерального Собрания — принятие федеральных законов.
Процедура принятия законов подробно регламентирована в Конституции (ст.
105, 106) и в регламентах — актах палат о порядке их работы. Каждая из
палат согласно Конституции (ч. 4 ст. 101) принимает свой регламент.
Федеральные законы, принятые Государственной Думой, передаются на
рассмотрение Совета Федерации. Закон считается одобренным Советом
Федерации, если за него проголосовало более половины от общего числа членов
этой палаты или если он в течение определенного срока (14 дней) не был
рассмотрен Советом Федерации'.
В случае отклонения федерального закона Советом Федерации палаты могут
создать согласительную комиссию для преодоления возникших разногласий,
после чего федеральный закон подлежит повторному рассмотрению
Государственной Думой. В случае несогласия Государственной Думы с решением
Совета Федерации федеральный закон считается принятым, если при повторном
голосовании за него проголосовало не менее двух третей от общего числа
депутатов Государственной Думы.
Принятый федеральный закон направляется Президенту для подписания и
обнародования. Президент вправе наложить на закон вето (от лат. veto —
запрещено), но это вето не абсолютное, а отлагательное (суспензивное) вето,
означающее возможность повторного рассмотрения законопроекта в
Государственной Думе. По Конституции (ст. 107), если Президент отклонит
закон, то Государственная Дума и Совет Федерации вновь рассматривают данный
закон. Если при повторном рассмотрении федеральный закон будет одобрен в
ранее принятой редакции большинством не менее двух третей голосов от общего
числа членов Совета Федерации и депутатов Государственной Думы, он подлежит
подписанию Президентом и обнародованию.
Особый порядок принятия предусматривается Конституцией (ст. 108) для
федеральных конституционных законов. Такой закон считается принятым, если
он одобрен большинством не менее трех четвертей голосов от общего числа
членов Совета Федерации и не менее двух третей голосов от общего числа
депутатов Государственной Думы. Принятый федеральный конституционный закон
подлежит подписанию Президентом и обнародованию и не подлежит отклонению
Президентом.
В принятии федеральных законов, как правило, участвуют обе палаты
Федерального Собрания. Однако если Государственная Дума рассматривает и
принимает все федеральные законы, то Совет Федерации может и не
рассматривать некоторые из них. Наряду с этим ст. 106 Конституции РФ
устанавливает круг принятых Государственной Думой законов, которые подлежат
обязательному рассмотрению в Совете Федерации. Это законы по вопросам
федерального бюджета, федеральных налогов и сборов, финансового, валютного,
кредитного, таможенного регулирования, денежной эмиссии; ратификации и
денонсации международных договоров, статуса и защиты государственной
границы, войны и мира.
Особо тщательному и длительному рассмотрению в палатах и в комитетах палат
подвергается обычно проект бюджета, разрабатываемый и представляемый
Государственной Думе Правительством РФ.
Конституцией (ст. 102 и 103) предусмотрены вопросы, относящиеся к
исключительному ведению каждой из палат. Например, только к ведению Совета
Федерации относятся утверждение изменения границ между субъектами
Федерации, утверждение указов Президента РФ о введении военного или
чрезвычайного положения, решение вопроса о возможности использования
Вооруженных Сил России за пределами российской территории, назначение
выборов Президента России и отрешение его от должности, назначение на
должность судей Конституционного Суда, Верховного Суда, Высшего
Арбитражного Суда РФ, назначение и освобождение от должности Генерального
прокурора РФ. Указанные назначения и освобождения от должности производятся
по представлению Президента РФ.
Государственная Дума дает согласие Президенту на назначение Председателя
Правительства, решает вопрос о доверии Правительству, назначает на
должность и освобождает от должности Председателя Центрального банка РФ (по
представлению Президента РФ), выдвигает обвинение против Президента для
отрешения его от должности.
Таким образом, решение многих вопросов находится в ведении нескольких
органов. Полномочие одной палаты иногда дополняется полномочием другой
палаты. Например, выдвигает обвинение против Президента для отрешения его
от должности Государственная Дума, а само отрешение от должности — в
компетенции Совета Федерации. Государственная Дума назначает и освобождает
от должности .Председателя Счетной палаты1, а заместитель Председателя
назначается и освобождается от должности Советом Федерации. Половина
аудиторов назначается и освобождается от должности Государственной Думой,
другая половина — Советом Федерации.
Говоря о Счетной палате, нельзя не сказать в целом о контрольной функции
Федерального Собрания. Она ограничивается контролем за исполнением
федерального бюджета. Кроме того, Государственная Дума может решать вопрос
о доверии Правительству, а это значит, что она вправе осуществлять если не
прямой, то косвенный контроль за его деятельностью.
Правительство РФ — орган, исполнительной власти России. Оно состоит из
Председателя Правительства, его заместителей и федеральных министров.
В отличие от Федерального Собрания, основное назначение которого —
законотворчество, Правительство на основании и во исполнение Конституции
России, федеральных законов, нормативных указов Президента занимается
управленческой деятельностью, организует исполнение законов.
Согласно Конституции (ст. 114) Правительство РФ разрабатывает и
представляет Государственной Думе бюджет, обеспечивает его исполнение,
представляет Государственной Думе отчет об исполнении бюджета. (Это
реализация контрольной функции Федерального Собрания, о которой говорилось
выше.) Правительство осуществляет управление федеральной собственностью.
Правительство РФ проводит в Российской Федерации единую экономическую
политику — финансовую, кредитную, денежную, а также единую государственную
политику в социальной сфере: в области культуры, науки, образования,
здравоохранения, социального обеспечения, экономики; осуществляет меры по
обеспечению законности, прав и свобод граждан, охране собственности и
общественного порядка, борьбе с преступностью. В ведении Правительства
России меры по обеспечению обороны страны, государственной безопасности,
реализации внешней политики Российской Федерации.
Актами Правительства РФ являются постановления и распоряжения, которые
обязательны к исполнению в Российской Федерации. В случае противоречия
Конституции РФ, федеральным законам и указам Президента РФ постановления и
распоряжения Правительства РФ могут быть отменены Президентом РФ.
Председатель Правительства РФ назначается Президентом РФ с согласия
Государственной Думы. Председатель Правительства предлагает Президенту РФ
кандидатуры на должности своих заместителей и федеральных министров,
которых назначает Президент РФ.
Перед вновь избранным Президентом Правительство слагает свои полномочия.
В заключение отметим следующее. Знакомясь с полномочиями Президента, палат
Федерального Собрания, Правительства, можно заметить, что и Президент, и
каждая из ветвей власти обладают определенной самостоятельностью, однако в
то же время компетенция каждого органа "уравновешивается" компетенцией
другого. Такая схема взаимоотношений государственных органов, основанная на
исключении господства одного органа над другим, называется системой сдержек
и противовесов, характерной для стран с демократическим режимом.
Органы государственной власти субъектов Российской Федерации. Система этих
органов согласно Российской Конституции устанавливается субъектами
Федерации самостоятельно в соответствии с основами конституционного строя
Российской Федерации и общими принципами организации представительных и
исполнительных органов государственной власти, установленными федеральным
законом. Согласно Конституции (ст. 77) в пределах ведения Российской
Федерации и полномочий Российской Федерации по предметам ее совместного
ведения с субъектами федеральные органы исполнительной власти и органы
исполнительной власти субъектов Российской Федерации образуют единую
систему исполнительной власти в Российской Федерации.
Основы муниципального права
Понятие муниципального права сравнительно новое для отечественного
государство ведения. Слово «муниципалитет» происходит от латинского
«municipium», так в эпоху римской республики назывались города,
пользовавшиеся правами самоуправления. В настоящие время муниципалитет –
это избираемое городское или сельское самоуправление.
Понятие «муниципальное право РФ» характеризует вполне самостоятельное
правовое образование в системе права РФ, хотя и не относиться к числу
основных отраслей права. Таким образом, муниципальное право можно
определить, как право местного самоуправления. Местным самоуправление
называется организация власти на местах, предполагающая самостоятельное
решение населением вопросов местного характера и управление муниципальной
собственностью. Местное самоуправление осуществляется гражданами путем
различных форм прямого волеизъявления, а также через выборные и другие
органы местной власти.
Все отношения, возникающие в процессе организации и действие местных
органов управления, и призвано регулировать муниципальное право. В
частности оно регулирует:
. выбор населением организационных форм самоуправления, его структуры,
формирования соответствующих органов;
. управление муниципальной собственностью, хозяйством, формированием и
исполнением местного бюджета;
. осуществление органами местного самоуправления отдельных государственных
полномочий, переданных им в соответствие с законодательными и правовыми
актами федеральных органов власти и органов власти субъектов федерации;
. реализацию органами местного самоуправления конституционного права на
судебную защиту, на компенсацию расходов, возникающих в связи с
возложением на них дополнительных расходов, а также в связи с
неправомерными действиями органов государственной власти.
Местное самоуправление
Местное (муниципальное) самоуправление – одна из демократических основ
системы управления обществом и государством, важнейший структурный элемент
устройства власти в РФ. Пункт 2 статьи 3 Конституции РФ гласит: «Народ
осуществляет свою власть непосредственно, а также через органы
государственной власти и органы местного самоуправления». Статья 12: «В
Российской Федерации признается и гарантируется местное
самоуправление. Местное самоуправление в пределах своих полномочий
самостоятельно. Органы местного самоуправления не входят в систему органов
государственной власти».
Таким образом, местное самоуправление – это одна из форм реализации народом
принадлежащей ему власти, предполагающая самостоятельное решение населением
(под свою ответственность) вопросов локального значения, владения,
пользования и распоряжения муниципальной собственностью. В соответствии со
статьями 130 Конституции РФ местное самоуправление осуществятся:
. Через референдумы, выборы, собрания и сходы;
. Посредством выборных и других органов местного самоуправления.
Основные направления муниципальной деятельности характеризуются функциями
местного самоуправления. Перечень полномочий органов самоуправления (под
полномочиями мы будем понимать правовое выражение их деятельности)
позволяет выделить следующие основные функции:
. обеспечение участия населения в решении местных дел (ст.131)
. управление муниципальной собственностью (ст. 132)
. обеспечение развития соответствующей территории
. охрана общественного порядка (ст.132)
. защита интересов и прав местного самоуправления, гарантированных
Конституцией РФ (ст. 133)
. обеспечение потребностей населения в социально-культурных, коммунально-
бытовых и иных услугах
К принципам местного самоуправления относятся следующие основополагаю | |
