|
Реферат: Единство мира и проблема психики (Философия)
Чувашский Государственный Университет
им. И. Н. Ульянова
РЕФЕРАТ
на тему
"Единство мира и проблема психики "
кафедра " Педагогики и психологии "
|Выполнил: студент группы |
|ФТ-21-96 Самсонов Евгений |
|Проверил: кандидат |
|педагогических наук Кириллова |
|Ольга Васильевна |
Чебоксары 1998
Содержание
|1. Мозг и психика |2 |
|2. Понятие о сознании |2 |
|3. Развитие психики |5 |
|4. Психика и среда |6 |
|Различия психики животных и человека |8 |
|Список используемой литературы |12 |
| | |Психика - от греческого |
| | |psychikos - душевный, |
| | |свойство |
| | |высокоорганизованной |
| | |материи, являющейся особой |
| | |формой отражения |
| | |действительности; результат |
| | |специфических взаимодействий|
| | |живых систем с окружающей |
| | |средой. |
Мозг и психика
Психика является свойством мозга. “Ощущение, мысль, сознание есть
высший продукт особым образом организованной материи”.
Психическая деятельность организма осуществляется посредством
множества специальных телесных устройств. Одни из них воспринимают
воздействия, другие - преобразуют их в сигналы, строят план поведения и
контролируют его, третьи - придают поведению энергию и стремительность,
четвертые - приводят в движение мышцы и т.д. Вся эта сложнейшая работа
обеспечивает активную ориентацию организма в среде и решение жизненных
задач.
На протяжении длительной эволюции органического мира - от амебы до
человека - физиологические механизмы поведения непрерывно усложнялись,
дифференцировались, становясь благодаря этому все более гибкими и
оперативными.
Понятие о сознании
Психика как отражение действительности в мозгу человека
характеризуется разными уровнями.
Высший уровень психики, свойственный человеку образует сознание.
Сознание есть высшая, интегрирующая форма психики, результат общественно-
исторических условий формирования человека в трудовой деятельности, при
постоянном общении (с помощью языка) с другими людьми. В этом смысле
сознание, как это подчеркивали классики марксизма, есть “общественный
продукт”, сознание есть не что иное, как осознанное бытие.
Какова же структура сознания, его важнейшие психологические
характеристики?
Первая его характеристика дана уже в самом его наименовании:
сознание. Человеческое сознание включает в себя совокупность знаний об
окружающем нас мире. К. Маркс писал: “Способ, каким существует сознание и
каким нечто существует для него, это - знание”. В структуру сознания, таким
образом, входят важнейшие познавательные процессы, с помощью которых
человек постоянно обогащает свои знания. К числу этих процессов могут быть
отнесены ощущения и восприятия, память, воображение и мышление. С помощью
ощущений и восприятий при непосредственном отражении воздействующих на мозг
раздражителей в сознании складывается чувственная картина мира, каким он
представляется человеку в данный момент.
Память позволяет возобновить в сознании образы прошлого, воображение
- строить образные модели того, что является объектом потребностей, но
отсутствует в настоящее время. Мышление обеспечивает решение задач путем
использования обобщенных знаний. Нарушение, расстройство, не говоря уже о
полном распаде любого из указанных психических познавательных процессов,
неизбежно становятся расстройством сознания.
Вторая характеристика сознания - закрепленное в нем отчетливое
различение субъекта и объекта, т. е. того, что принадлежит “я” человека и
его ”не - я”. Человек, впервые в истории органического мира выделившийся из
него и противопоставивший себя окружающему, продолжает сохранять в своем
сознании это противопоставление и различие. Он единственный среди живых
существ способен осуществлять самопознание, т. е. обратить психическую
деятельность на исследование самого себя. Человек производит сознательную
самооценку своих поступков и самого себя в целом. Отделение “я” от ”не - я”
- путь, который проходит каждый человек в детстве, осуществляется в
процессе формирования самосознания человека.
Третья характеристика сознания - обеспечение целеполагающей
деятельности человека. В функции сознания входит формирование целей
деятельности, при этом складываются и взвешиваются ее мотивы, принимаются
волевые решения, учитывается ход выполнения действий и вносятся в него
необходимые коррективы и т. д. К. Маркс подчеркивал, что “человек не только
изменяет форму того, что дано природой; в том, что дано природой, он
осуществляет вместе с тем и свою сознательную цель, которая как закон
определяет способ и характер его действий и которой он должен подчинять
свою волю”. Всякое нарушение в результате болезни или по каким-то иным
причинам возможности осуществлять целеполагающую деятельность, ее
координацию и направленность рассматривается как нарушение сознания.
Наконец, четвертая характеристика сознания - включение в его состав
определенного отношения. “Мое отношение к моей среде есть мое сознание”, -
писал К. Маркс. В сознание человека неизбежно входит мир чувств, где
находят отражение сложные объективные и прежде всего общественные
отношения, в которые включен человек. В сознании человека представлены
эмоциональные оценки межличностных отношений. И здесь, как и во многих
других случаях, патология помогает лучше понять сущность нормального
сознания. При некоторых душевных заболеваниях нарушение сознания
характеризуется именно расстройством в сфере чувств и отношений: больной
ненавидит мать, которую до этого горячо любил, со злобой говорит о близких
людях и т. д.
Низший уровень психики образует бессознательное. Бессознательное -
это совокупность психических процессов, актов и состояний, обусловленных
воздействиями, во влиянии которых человек не дает себе отсчета. Оставаясь
психическим (отсюда ясно, что понятие психики шире, чем понятие “сознание”,
“социальное”), бессознательное представляет собой такую форму отражения
действительности, при которой утрачивается полнота ориентировки во времени
и месте действия, нарушается речевое регулирование поведения. В
бессознательном, в отличии от сознания, невозможен целенаправленный
контроль человеком тех действий, которые он совершает, невозможна и оценка
их результата.
В область бессознательного входят психические явления, возникающие во
сне (сновидения); ответные реакции, которые вызываются неощущаемыми, но
реально воздействующими раздражителями (“субсенсорные” или “субцептивные”
реакции); движения, бывшие в прошлом сознательными, но благодаря повторению
автоматизировавшиеся и поэтому более неосознаваемые; некоторые побуждения к
деятельности, в которых отсутствует сознание цели, и др. К бессознательным
явлениям относятся и некоторые патологические явления, возникающие в
психике больного человека: бред, галлюцинации и т. д. Было бы не верно на
том основании, что бессознательное - это противоположное сознанию,
приравнивать его к животной психике. Бессознательное - это столь же
специфически человеческое психическое проявление, как и сознание, оно
детерминировано общественными условиями существования человека, выступая
как частичное, недостаточно адекватное отражение мира в мозгу человека.
Развитие психики
Возникновение и развитие психики человека является одной из самых
сложных проблем, встававших когда-либо перед исследованиями, стремившимися
осмыслить законы природы. Ученые материалистического направления объясняют
возникновение психики длительным развитием материи. Исследуя природу
материи, они изучают различные формы движения материи, т. к. движение есть
способ существования материи, неотъемлемое ее свойство, внутренне ей
присущее. Материи неподвижной, неизменно прибывающей в абсолютном покое,
вообще не существует. В состоянии движения, изменения и развития находится
вся материя во вселенной, вся неорганическая и органическая природа.
Вся материя, начиная от неживой, неорганической, и кончая самой
высшей и сложной материей - человеческим мозгом, обладает всеобщим
качеством материального мира - качеством отражения, т. е. способностью
отвечать на воздействия. Формы отражения зависят от форм существования
материи: отражение проявляется в способности отвечать на внешние
воздействия в соответствии с характером воздействия и формой существования
материи.
В неживой природе движение может выступать в виде механического,
физического или химического взаимодействия тел или веществ. Простейшие
примеры движения в неорганической природе: скала, омываемая морем,
оказывает воздействию воды определенное сопротивление - волны разбиваются о
скалу, но и скала постепенно разрушается; солнечный луч, отражаемый от
поверхности воды; появившийся в результате электрических зарядов озон. При
переходе к живой материи качественно изменяются и формы ее движения. Живой
материи присущи биологические формы отражения, а на определенном этапе
живой материи возникает психика как качественно новая форма отражения.
Биологическая форма движения материи - жизнь - качественно новая
ступень развития природы.
Психика и среда
Если бы среда обитания живых существ была повсюду совершенно
одинаковой, то Земля, по всей вероятности, была бы населена одним видом
живых организмов. Поскольку в действительности среда чрезвычайно
разнообразна как в отношении климата, так и в отношении условий обитания,
то это вызвало дифференциацию организмов. Землю населяет больше миллиона
различных видов животных. При всем многообразии явлений на земле существуют
их циклические смены - годовые циклы, смена дня и ночи, смена температур и
т. д. Все живое приспосабливается к существующим условиям.
Саморегулирование, начинаясь с элементарной раздражимости, находит
свое высшее развитие в творческом разуме человека.
Чем выше способы отражения, тем более освобождается данный вид
животных от непосредственного влияния среды. Одноклеточный организм,
реагирующий на изменения среды тропизмами, целиком и полностью
непосредственно зависит от условий среды.
Так, например, при изменении температуры среды меняется скорость
химических реакций в организме: при повышении температуры скорость реакции
увеличивается, при понижении - уменьшается, а при большом повышении или
понижении температуры одноклеточный организм погибает. Безусловно, то же
самое произойдет с любым живым организмом, если его поместить в условия с
очень низкой температурой. Однако есть существенная разница в поведении
высших животных в подобных условиях.
Давно известно, что резкое изменение условий обитания побуждает
животное к перемещению. Эти движения животных могут быть более адекватными
и менее адекватными. Степные черепахи и мелкие грызуны к периоду жары и
зимних холодов закапываются глубоко в землю, где температура более
соответствует условиям их нормального существования. Здесь действуют
инстинкты. Слон будет обливаться водой, прятаться в густой тени, обезьяна
так же будет подготавливать место, позволяющее ей лучше перенести жару.
Помимо инстинктов, здесь действуют условные связи - приобретенный в
индивидуальной жизни опыт животных.
Таким образом, животные организмы постепенно освобождаются от
непосредственной зависимости среды. Однако на любом уровне развития живые
существа до конца никогда не освободятся от этой зависимости. Среда -
условие существования живого организма, главный фактор, определяющий жизнь
живых существ, иначе: существование живых организмов детерминировано
(причинно обусловлено) условиями среды.
Различия психики
животных и человека
Нет сомнения, что существует огромная разница между психикой человека
и психикой животного.
Так, ни в какое сравнение не идет "язык" животных и язык человека. В
то время как животное может лишь подать сигнал своим собратьям по поводу
явлений, ограниченных данной, непосредственной ситуацией, человек может с
помощью языка информировать других людей о прошлом, настоящем и будущем,
передавать им социальный опыт.
В истории человечества благодаря языку произошла перестройка
отражательных возможностей: отражение мира в мозгу человека наиболее
адекватно. Каждый отдельный человек благодаря языку пользуется опытом,
выработанным в многовековой практике общества, он может получить знания о
таких явлениях, с которыми он лично ни когда не встречался. Кроме того,
язык дает возможность человеку отдавать себе отчет в содержании большинства
чувственных впечатлений.
Разница в "языке" животных и языке человека определяет различие и в
мышлении. Это объясняется тем, что каждая отдельная психическая функция
развивается во взаимодействии с другими функциями.
Многими экспериментами исследователей было показано, что высшим
животным свойственно лишь практическое мышление. Только в процессе
ориентировочного манипулирования обезьяна способна разрешить ту или иную
ситуативную задачу. Абстрактные способы мышления еще не наблюдал у обезьян
ни один исследователь.
Животное может действовать только в пределах наглядно воспринимаемой
ситуации, оно не может выйти за ее пределы, абстрагироваться от нее и
усвоить отвлеченный принцип. Животное - раб непосредственно воспринимаемой
ситуации.
Поведение человека характеризуется способностью абстрагироваться от
данной конкретной ситуации и предвосхищать последствия, которые могут
возникнуть в связи с этой ситуацией.
Таким образом, конкретное, практическое мышление животных подчиняет
их непосредственному впечатлению от данной ситуации, способность человека
к абстрактному мышлению устраняет его непосредственную зависимость от
данной ситуации. Человек способен отражать не только непосредственные
воздействия среды, но и те, которые его ожидают. Человек способен поступать
соответственно познанной необходимости - сознательно. Это первое
существенное отличие психики человека от психики животного.
Второе отличие человека от животного заключается в его способности
создавать и сохранять орудия. Животное создает орудие в конкретной
ситуации. Вне конкретной ситуации Животное никогда не выделит орудие как
орудие, не сохраняет его впрок. Как только орудие сыграло свою роль в
данной ситуации, оно тут же перестанет существовать как орудие для
обезьяны. Таким образом животные не живут в мире постоянных вещей. Кроме
того, орудийная деятельность животных никогда не совершается коллективно -
в лучшем случае обезьяны могут наблюдать деятельность своего собрата.
В отличии от животного человек создает орудие по заранее продуманному
плану, использует его по назначению и сохраняет его. Человек живет в мире
относительно постоянных вещей. Человек пользуется орудием сообща с другими
людьми, он заимствует опыт использования орудия у одних и передает его
другим людям.
Третья отличительная черта психической деятельности человека -
передача общественного опыта. И животное и человек имеют в своем арсенале
известный опыт поколений в виде инстинктивных действий на определенного
типа раздражитель. И тот и другой приобретают личный опыт во всевозможных
ситуациях, которые предлагает им жизнь. Но только человек присваивает
общественный опыт. общественный опыт занимает доминирующее место в
поведении отдельного человека. Психику человека в наибольшей мере развивает
передаваемый ему общественный опыт. С момента рождения ребенок овладевает
способами употребления орудий, способами общения. Психические функции
человека качественно меняются благодаря овладению отдельным субъектом
орудиями культурного развития человека. У человека развиваются высшие,
собственно человеческие, функции (произвольная память, произвольное
внимание, абстрактное мышление).
В развитии чувств, как и в развитии абстрактного мышления, заключен
способ наиболее адекватного отражения действительности. Поэтому четвертым,
весьма существенным различием между животными и человеком является различие
в чувствах. Конечно, и человек и высшее животное не остаются безразличными
к происходящему вокруг. Предметы и явления действительности могут вызвать у
животных и у человека определенные виды отношения к тому, что воздействует
- положительные или отрицательные эмоции. Однако только в человеке может
быть заключена развитая способность сопереживать горе и радость другого
человека.
Важнейшие отличия психики человека от психики животного заключаются в
условиях их развития. Если на протяжении развития животного мира развитие
психики шло по законам биологической эволюции, то развитие собственно
человеческой психики, человеческого сознания подчиняется законам
общественно-исторического развития. Без усвоения опыта человечества, без
общения с себе подобными не будет развитых, собственно человеческих чувств,
не разовьется способность к произвольному вниманию и памяти, способность к
абстрактному мышлению, не сформируется человеческая личность. Об этом
свидетельствуют случаи воспитания человеческий детей среди животных.
Так, все дети-маугли проявляли примитивные животные реакции, и у них
нельзя было обнаружить те особенности, которые отличают человека от
животного. В то время как маленькая обезьянка, волею случая оставшаяся
одна, без стада, все равно будет проявлять себя как обезьянка, человек
только тогда станет человеком, если его развитие проходит среди людей.
Человеческая психика подготавливалась всем ходом эволюции материи.
Анализ развития психики позволяет нам говорить о биологических предпосылках
возникновения сознания. Безусловно, предок человека обладал способностью к
предметно-действенному мышлению, мог образовывать множество ассоциаций.
Предчеловек, обладая конечностью типа руки, мог создавать элементарные
орудия и использовать их в конкретной ситуации. Все это мы находим и у
современных человекообразных обезьян.
Однако нельзя вывести сознание непосредственно из эволюции животных:
человек - продукт общественных отношений. Биологической предпосылкой
общественных отношений было стадо. Предки человека жили стадами, что
позволяло всем особям наилучшим образом защищаться от врагов, оказывать
взаимопомощь друг другу.
Фактором, влияющим на превращении обезьяны в человека, стада - в
общество, была трудовая деятельность т. е. такая деятельность, которая
совершается людьми при совместном изготовлении и употреблении орудий.
Список используемой литературы:
|Выгодский Л. С. |Проблемы развития психики |
| | |
|Спиркин А. Г. |Сознание и самосознание |
| | |
|Энгельс Ф. |Роль труда в процессе превращения обезьяны в |
| |человека |
| | |
|Леонтьев А. Н. |Проблемы развития психики |
| | |
|Анастази А. |Психологическое тестирование |
| | |
|Рубинштейн С. А. |Проблемы общей психологии |
| | |
|Смирнов А. А. |Развитие и современное состояние психологической |
| |науки в СССР |
| | |
|Ладыгина Н. Н. |Развитие и проблемы психики |
| | |
|Андреева Г. М. |Мир и проблема психики |
Реферат на тему: Екзистенцiальна фiлософiя, ii основнi напрями
Контрольна робота з філософії.
Тема 27. Екзистенціальна філософія, її основні напрями.
План.
1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.
2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз і граничних ситуацій,
сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії.
3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існування людини в
філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.
Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії
було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на
початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу,
орієнтована на отожнення основних характеристик світу зі специфічними
характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного
природі, вичерпала можливості свого розвитку.
В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами
у змісті філософствування. “…Традиційно просвітницькому об’єктивізмові
протиставляється суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм,
натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістично забарвленому
детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності
буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”,
активних “вибухів” волі тощо” [Бичко,159].
Ще однім вагомим культурно-історичним явищем стає набуття сучасною
цивілізацією всесвітнього характеру. Відповідно і філософія стає світовою,
тобто її напрями та школи поширюються в планетарному масштабі, зберігаючи
водночас своє етнічно-ментальне забарвлення.
Криза властивого попередній добі просвітницького способу
філософствування виявилась в усвідомленні філософами неспроможності
використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій
для розв’язання нових питань, що постають перед філософською думкою.
В 19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство
(Ф.Бредлі, Дж.Ройс, Б.Бозанкет та ін.), неокантіанство (О.Лібман, Г.Коген,
П.Наторп та ін.). Представники цих напрямів намагаються “прочитати”
класиків нетрадиційно, роблячми акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.
Нарешті, одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19-
початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон
Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї
уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. “На противагу
класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану
первінним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом,
богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній
світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий
універсум”[Бичко,161].
Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії
буття”, іх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній
традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу На думку
А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграють у бутті людини скромно, суто
технічну роль, позаяк основні життєво важливі для неї процеси (зачаття,
розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту.
З.Фрейд відводить свідомості лише підпорядковану роль “механізму захисту”
від руйнівних впливів зовнішнього середовища, а основним стимулом всіх дій
людини він вважає сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних,
аморальних.
Подібне тлумачення “філософія життя” пропонує і для буття світу. За
своєю сутністю він є нерозумним, алогічним, ірраціональним. Упорядковуючу
функцію у хаотичному потоці буття здійснює “світова воля”. Пізнання
прибічники “філософії життя” розуміють не як традиційне пояснення, що
зводить невідоме до відомого, а як так звану герменевтику – витлумачення
тексту, орієнтоване на його імманентне розуміння. Фрейд широко застосовував
герменевтику для тлумачення сновидінь, заміни вихідних принципів теорії
міфологічними елементами і т.і.
Фрейдизм наклав величезний відбиток на філософію, гуманітарні науки,
взагалі на менталітет західного суспільства. Це дозволяє вважати його
своєрідною передумовою поширення екзистенціалізму. Проте фрейдизм не є
власне екзистенціалізмом, це інший, самостійний і не менш впливовий напрям
у філософії 20 ст.
Безпосередні витоки екзистенціалізму як філософського напряму
викладено в працях С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу
“екзистенції” та “системи”, маючи на увазі філософську систему Гегеля. “На
противагу панлогізму,…переконаному, що буття до найдрібніших подробиць
прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К’єркегор стверджує,
що екзистенція є те,що завжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій.
Звідси випливає теза про непридатність наукового метода в самопізнанні
людини”[Совр.зап.фил.,388].
За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить у
зовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнє
існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за
допомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу
буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”,
єдиного і неповторного.
Впродовж тривалого часу погляди К’єркегора існували як ізольований
феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичною подією, яка
безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму на філософський
напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдала значних
потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейського суспільства,
передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо, важливим
елементом цієї ідеології було переконання в нездоланності прогресивного
руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. Але Перша та
особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидом виявили
разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації –
у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширення екзистенціалізму,
що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в 40-60-х роках 20
ст.
До культурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму
слід віднести крах моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів
європейців, що відбувся в 20 ст., поширення в суспільстві нігілізму, криза
релігійної традиції, справжнє руйнування всіх підвалин, якого ще незнала
історія. Індустріальна цивізація змогла завоювати всю землю, але виявилася
неспроможною створити свої стійкі духовні цінності. Цю цивілізацію створила
людина, яка звільнилася від будь-яких цехових і станових обмежень у
підприємницькій діяльності. Це спричинило технічні й промислові успіхи, але
не забезпечило автоматичного прогресу індустрії, науки і культури, що
засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття. “Дві світові війни, криваві
революції і контрреволюції, боротьба за переділ світу й колоніальні війни,
моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все це реальність нашого
століття. Зростання технічної могутності зробило людинобога, позбавленого
всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для інших народів,
а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженій
землі…Прометеївський бунт, героічне “самоподолання”, аристократизм
“вибраних” – ці теми Ніцше були підхоплені філософами-екзистенціалістами”
[А.Руткевич,13].
2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз і граничних ситуацій,
сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії.
Словник “Современная западная философия” пропонує таке визначення
поняття “відчуження” : “Відчуження (нім. – Entfremdung, англ. – alienation)
– відносини між суб’єктом і якоюсь його функцією, що складаються в
результаті розриву їхньої первісної єдності, що веде до зубожіння природи
суб’єкта і зміниґзбочення, переродження природи відчуженої функції; а також
процес розриву цієї єдності”[Совр.зап.фил.,225].
З точки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є
процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує по власних законах.
“Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, позаяк техніка
чим далі більше переповнює предметне буття людини, функціонуючи та
змінюючись за чужими людській Самості законами” [Совр.зап.фил.,226].
У.Баррет та інші американські екзистенціалісти вбачають джерело
відчуження не тільки в техниці, а й у раціоналістичній філософії, особливо
в логічному позитивізмі.Справа в тому, що прийняття установок раціоналізму,
концепцій об’єктивної істини і об’’ктивного часу примушує людину жити жити
за законами так званої наукової картини світу, що є причиною відчуження.
Отже, подолання відчуження можливо на щляху переорієнтації людини на суто
особистісне світосприйняття і адекватний йому спосіб життя.
Інакшої точки зору дотримувався К.Ясперс. На його думку, подолання
відчуження полягає в розвитку комунікації, у глибоко індивідуальному і
інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності до дискусії, у
протистоянні всякому фанатизму.
Ж.-П.Cартр стверджував, що невідчужуваність свободи людини, з одного
боку, і фундаментальна конфліктність міжособистісних відносин, з іншого,
антитеза творчої індивідуальної практики і безликого, інертного соціального
буття з необхідністю породжують відчуження. Цей філософ розрізняв
“синхронічне” та “діахронічне” відчуження. Останнє є результатом
опредмечивання, воно постійно присутнє у предметній діяльносчті людини.
М.Хайдеггер розглядав відчуження як форму існування людини в
обезличеному світі повсякденності. На його думку, відчуження виявляється у
виконанні індивідом соціальних ролей, в підпорядкуванні його суспільним
нормам поведінки, мислення, мови.
Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття
людини в умовах соціальних криз. Можна навіть сказати, що екзистенціалізм
немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Невпевненість людини
в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою
зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю,
характеристикою людини.
“Вихід із соціальної кризи екзистенціалісти шукаютбь не у зміні
суспільних відносин, а в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування
вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів
шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні
з богом” [Спиркин,87].
Поняття граничної ситуації (нім. die Grenzsituation) запровадив у
філософію екзистенціаліст К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути
смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину
на межу між буттям і небуттям. “Опинившись у граничній ситуації, людина,
згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її,
зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”,
і таким чином вперше осягає себе як єкзистенцію” [Фил.слов.,317].
Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття
до справжнього, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно
поглядам екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове
мислення. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед
нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає
розуміти, що цей світ відділяв його від нібито реального буття,
трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації
дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.
Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії
визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії
займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування,
“екзистенції”). “Людина попри свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і
вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточено таємничими
знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій
формі переважає в ній”[Спиркин,86].
Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ
тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському
розумінню. Неприємності чатують на людину на кожному кроці. Під маскою
“один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з
того, що людина живе насмперед емоціями. На все, що її оточує вона реагує
не тільки теоретично чи інтелектуально, але передовсім емоційно.
“Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що
розуміється як вибір людиною самої себе : людина є такою, якою вона себе
вільно обирає. Свобода трактується в екзистенціалізмі (…) в дусі повного
індетермінізму, тобто поза всякої закономірності і причинної залежності”
[Спиркин,87]. Свобода не потребує ні причини, ані підстави. Вона передбачає
незалежність сучасного від минулого, а майбутнього від сучасного. Таким
чином, свобода не не пов”язує, а розриває час людського буття, утворюючи
“діру в бутті”. Екзистенціальна філософія тлумачить свободу як свободу
вибору або свободу ставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення :
він може або вільно змиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати
його. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а в якості
переживання її як обмеження. Наприклад, вільним може бути в’язень або раб,
відповідно визначаючи своє ставлення до свого становища. Свобода
сприймається екзистенціалістами як невідворотня доля. Людина приречена бути
вільною. Свобода перетворюється в болісну необхідність.
3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існування людини в
філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається
засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927)
сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала
“екзистенція”(від англ. existence – існування).
З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який
спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер
категорично заперечував цінність наукового об’ективного аналізу
реальності.На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу
фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай
збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючи об’єктивний
аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до “екзистенціальної
аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще” (повторюване в речах
і явищах), а як “існування” речі та явища в їх неповторності та цілісній
“унікальності”.
Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в
той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від
навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте
проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-
світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як
формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття”
несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби
взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди
перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив
людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової
влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює
будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування
das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному” [Бичко,167].
М.Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади
das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного
буття і прислухатися до “голосу з глибин самої самості людини”, який,
мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що
може, на думку Хайдеггера, звільнити людину з-під влади das Man, це
смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.
Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з
найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-
1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а
свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю.
Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому
життю”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається
подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю
речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте.
подібні спроби виявляються для людини марними, ба й навіть трагічними,
позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на
“річ серед інших речей”. Внаслідок цього відбуваються “перетворення”,
цілком аналогічні тим, які називає Хайдеггер, описуючи існування людини під
владою das Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху
“гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому
зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.
На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх
тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних
характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності,
унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в
цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність
людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє
завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації
вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина
відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже,
свобода є універсальною характеристикою людського існування.
Сартр вважає людську свободу універсальною, “тотальною”. Ця свобода
не знімає, а посилює “чужість” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової
п’єси “Муха” Орест, досягши стану “тотальної свободи”, змушений визнати, що
коли “свобода раптово вдарила” по ньому, природа відсахнулася, і він
залишився сам як “людина, що втратила свою тінь”. Чужість наділеної
свободою (…) людини навколишньому світу виразно підкреслена в словах
Юпітера, який докоряє Орестові за його свободу: “Ти у світі як скабка в
тілі, як браконьєр у панському лісі” [Бичко, 168].
“Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що
найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом
наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття,
яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на
“тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що нсподівано
оволіває людиною”[Руткевич,13].
Якщо К’еркегор надав онтологічного характеру таким почуттям, як
“меланхолія”, страх, то в Камю почуттям, що характеризує буття людини,
виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням,
народжується зі скуки, перекреслює значущість всіх інших переживань.
Особистість випадає з перебігу повсякденного життя і стикається з питанням
“Чи вартує життя того, щоби бути прожитою ?” Камю згадує твердження
К’єргекора: “Самогубство – негативна форма нескінченної свободи. Щасливий
той, хто знайде позитивну.” Пошуком такої позитивної форми буття у світі, в
якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”,
написана в 30-ті роки 20 ст. Камю замислюється над питанням : як жити без
вищого сенсу і без благодаті ?
Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є
позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й
нашим розумом. На відміну від агностиків Камю високо цінує емпіричне
пізнання, методи науки, яка відшукує чимдалі досконаліші наукові теорії.
Проте ці теорії завжди є витворами людського розуму. “У світі немає
остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не
дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю
історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс
всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія
філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними
доказами, але актами віри”[Руткевич,14].
Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду :
самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ,
отже зникнення одного з них означає припинення абсурду.Абсурд є першою
очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності,
примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє
собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений
той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності
приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські
риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини уподібнюються до
релігії, стверджуючи наявність останнього сенсу, порядку. Очевидна
несенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею.
Але нема і ясності мислення.Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує
і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансендентного
порядку.
Камю “проповідує ясність розумного мислення, заповідану всією
європейською традицією “метафізики світу”, починаючи від Платона і аж до
Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина – світлу, лжа – пітьмі,
бог – джерелу світла чи самому світлу…В Камю ясністю бачення наділена
тільки конечна істота, закинута в чужий для неї світ”[Руткевич,15].
З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висовку :
“Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота
переживань.Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його
треба якомога повніше зживати. Камю пропонує людині міф про затвердження
самого себе – з максимальною ясністю розума, з розумінням своєї долі,
людина мусить нести тягар життя, не змиряючись із ним – самовіддача і
повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт
проти всіх богів.
З плином часу філософська концепція Камю певною мірою
трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд
долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного
бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до до колективістської моралі
“Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у боротьбі проти
зла.”Чума”, яка означала для людей “вигнання”, яка була найглибшою
“розлукою”, породила в них прагнення до возз’ єднання і спілкування одне з
одним Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніж
зневажати іх”[Совр.зап.фыл.,121].
Список використаної літератури.
1. Руткевич А. Философия А.Камю // Камю А. Бунтующий человек.
Философия. Политика. Искусство : Пер. с фр. – М.: Политиздат, 1990.
– С.5-22.
2. Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С.,
Филатов В.П. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.
3. Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: Политиздат,
1988. – 592 с.
4. Філософія. Курс лекцій : Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський
В.Г. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994. – 576 с.
5. Философский словарь. Под ред. М.М.Розенталя. Изд. 3-е. М.,
Политиздат, 1975. – 496 с.
| |
