|
Реферат: Екзистенцiальна фiлософiя, ii основнi напрями (Философия)
Контрольна робота з філософії.
Тема 27. Екзистенціальна філософія, її основні напрями.
План.
1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.
2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз і граничних ситуацій,
сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії.
3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існування людини в
філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.
Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії
було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на
початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу,
орієнтована на отожнення основних характеристик світу зі специфічними
характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного
природі, вичерпала можливості свого розвитку.
В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами
у змісті філософствування. “…Традиційно просвітницькому об’єктивізмові
протиставляється суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм,
натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістично забарвленому
детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності
буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”,
активних “вибухів” волі тощо” [Бичко,159].
Ще однім вагомим культурно-історичним явищем стає набуття сучасною
цивілізацією всесвітнього характеру. Відповідно і філософія стає світовою,
тобто її напрями та школи поширюються в планетарному масштабі, зберігаючи
водночас своє етнічно-ментальне забарвлення.
Криза властивого попередній добі просвітницького способу
філософствування виявилась в усвідомленні філософами неспроможності
використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій
для розв’язання нових питань, що постають перед філософською думкою.
В 19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство
(Ф.Бредлі, Дж.Ройс, Б.Бозанкет та ін.), неокантіанство (О.Лібман, Г.Коген,
П.Наторп та ін.). Представники цих напрямів намагаються “прочитати”
класиків нетрадиційно, роблячми акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.
Нарешті, одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19-
початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон
Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї
уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. “На противагу
класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану
первінним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом,
богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній
світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий
універсум”[Бичко,161].
Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії
буття”, іх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній
традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу На думку
А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграють у бутті людини скромно, суто
технічну роль, позаяк основні життєво важливі для неї процеси (зачаття,
розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту.
З.Фрейд відводить свідомості лише підпорядковану роль “механізму захисту”
від руйнівних впливів зовнішнього середовища, а основним стимулом всіх дій
людини він вважає сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних,
аморальних.
Подібне тлумачення “філософія життя” пропонує і для буття світу. За
своєю сутністю він є нерозумним, алогічним, ірраціональним. Упорядковуючу
функцію у хаотичному потоці буття здійснює “світова воля”. Пізнання
прибічники “філософії життя” розуміють не як традиційне пояснення, що
зводить невідоме до відомого, а як так звану герменевтику – витлумачення
тексту, орієнтоване на його імманентне розуміння. Фрейд широко застосовував
герменевтику для тлумачення сновидінь, заміни вихідних принципів теорії
міфологічними елементами і т.і.
Фрейдизм наклав величезний відбиток на філософію, гуманітарні науки,
взагалі на менталітет західного суспільства. Це дозволяє вважати його
своєрідною передумовою поширення екзистенціалізму. Проте фрейдизм не є
власне екзистенціалізмом, це інший, самостійний і не менш впливовий напрям
у філософії 20 ст.
Безпосередні витоки екзистенціалізму як філософського напряму
викладено в працях С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу
“екзистенції” та “системи”, маючи на увазі філософську систему Гегеля. “На
противагу панлогізму,…переконаному, що буття до найдрібніших подробиць
прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К’єркегор стверджує,
що екзистенція є те,що завжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій.
Звідси випливає теза про непридатність наукового метода в самопізнанні
людини”[Совр.зап.фил.,388].
За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить у
зовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнє
існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за
допомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу
буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”,
єдиного і неповторного.
Впродовж тривалого часу погляди К’єркегора існували як ізольований
феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичною подією, яка
безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму на філософський
напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдала значних
потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейського суспільства,
передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо, важливим
елементом цієї ідеології було переконання в нездоланності прогресивного
руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. Але Перша та
особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидом виявили
разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації –
у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширення екзистенціалізму,
що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в 40-60-х роках 20
ст.
До культурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму
слід віднести крах моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів
європейців, що відбувся в 20 ст., поширення в суспільстві нігілізму, криза
релігійної традиції, справжнє руйнування всіх підвалин, якого ще незнала
історія. Індустріальна цивізація змогла завоювати всю землю, але виявилася
неспроможною створити свої стійкі духовні цінності. Цю цивілізацію створила
людина, яка звільнилася від будь-яких цехових і станових обмежень у
підприємницькій діяльності. Це спричинило технічні й промислові успіхи, але
не забезпечило автоматичного прогресу індустрії, науки і культури, що
засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття. “Дві світові війни, криваві
революції і контрреволюції, боротьба за переділ світу й колоніальні війни,
моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все це реальність нашого
століття. Зростання технічної могутності зробило людинобога, позбавленого
всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для інших народів,
а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженій
землі…Прометеївський бунт, героічне “самоподолання”, аристократизм
“вибраних” – ці теми Ніцше були підхоплені філософами-екзистенціалістами”
[А.Руткевич,13].
2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз і граничних ситуацій,
сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії.
Словник “Современная западная философия” пропонує таке визначення
поняття “відчуження” : “Відчуження (нім. – Entfremdung, англ. – alienation)
– відносини між суб’єктом і якоюсь його функцією, що складаються в
результаті розриву їхньої первісної єдності, що веде до зубожіння природи
суб’єкта і зміниґзбочення, переродження природи відчуженої функції; а також
процес розриву цієї єдності”[Совр.зап.фил.,225].
З точки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є
процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує по власних законах.
“Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, позаяк техніка
чим далі більше переповнює предметне буття людини, функціонуючи та
змінюючись за чужими людській Самості законами” [Совр.зап.фил.,226].
У.Баррет та інші американські екзистенціалісти вбачають джерело
відчуження не тільки в техниці, а й у раціоналістичній філософії, особливо
в логічному позитивізмі.Справа в тому, що прийняття установок раціоналізму,
концепцій об’єктивної істини і об’’ктивного часу примушує людину жити жити
за законами так званої наукової картини світу, що є причиною відчуження.
Отже, подолання відчуження можливо на щляху переорієнтації людини на суто
особистісне світосприйняття і адекватний йому спосіб життя.
Інакшої точки зору дотримувався К.Ясперс. На його думку, подолання
відчуження полягає в розвитку комунікації, у глибоко індивідуальному і
інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності до дискусії, у
протистоянні всякому фанатизму.
Ж.-П.Cартр стверджував, що невідчужуваність свободи людини, з одного
боку, і фундаментальна конфліктність міжособистісних відносин, з іншого,
антитеза творчої індивідуальної практики і безликого, інертного соціального
буття з необхідністю породжують відчуження. Цей філософ розрізняв
“синхронічне” та “діахронічне” відчуження. Останнє є результатом
опредмечивання, воно постійно присутнє у предметній діяльносчті людини.
М.Хайдеггер розглядав відчуження як форму існування людини в
обезличеному світі повсякденності. На його думку, відчуження виявляється у
виконанні індивідом соціальних ролей, в підпорядкуванні його суспільним
нормам поведінки, мислення, мови.
Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття
людини в умовах соціальних криз. Можна навіть сказати, що екзистенціалізм
немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Невпевненість людини
в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою
зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю,
характеристикою людини.
“Вихід із соціальної кризи екзистенціалісти шукаютбь не у зміні
суспільних відносин, а в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування
вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів
шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні
з богом” [Спиркин,87].
Поняття граничної ситуації (нім. die Grenzsituation) запровадив у
філософію екзистенціаліст К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути
смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину
на межу між буттям і небуттям. “Опинившись у граничній ситуації, людина,
згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її,
зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”,
і таким чином вперше осягає себе як єкзистенцію” [Фил.слов.,317].
Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття
до справжнього, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно
поглядам екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове
мислення. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед
нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає
розуміти, що цей світ відділяв його від нібито реального буття,
трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації
дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.
Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії
визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії
займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування,
“екзистенції”). “Людина попри свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і
вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточено таємничими
знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій
формі переважає в ній”[Спиркин,86].
Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ
тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському
розумінню. Неприємності чатують на людину на кожному кроці. Під маскою
“один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з
того, що людина живе насмперед емоціями. На все, що її оточує вона реагує
не тільки теоретично чи інтелектуально, але передовсім емоційно.
“Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що
розуміється як вибір людиною самої себе : людина є такою, якою вона себе
вільно обирає. Свобода трактується в екзистенціалізмі (…) в дусі повного
індетермінізму, тобто поза всякої закономірності і причинної залежності”
[Спиркин,87]. Свобода не потребує ні причини, ані підстави. Вона передбачає
незалежність сучасного від минулого, а майбутнього від сучасного. Таким
чином, свобода не не пов”язує, а розриває час людського буття, утворюючи
“діру в бутті”. Екзистенціальна філософія тлумачить свободу як свободу
вибору або свободу ставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення :
він може або вільно змиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати
його. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а в якості
переживання її як обмеження. Наприклад, вільним може бути в’язень або раб,
відповідно визначаючи своє ставлення до свого становища. Свобода
сприймається екзистенціалістами як невідворотня доля. Людина приречена бути
вільною. Свобода перетворюється в болісну необхідність.
3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існування людини в
філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається
засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927)
сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала
“екзистенція”(від англ. existence – існування).
З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який
спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер
категорично заперечував цінність наукового об’ективного аналізу
реальності.На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу
фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай
збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючи об’єктивний
аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до “екзистенціальної
аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще” (повторюване в речах
і явищах), а як “існування” речі та явища в їх неповторності та цілісній
“унікальності”.
Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в
той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від
навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте
проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-
світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як
формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття”
несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби
взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди
перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив
людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової
влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює
будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування
das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному” [Бичко,167].
М.Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади
das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного
буття і прислухатися до “голосу з глибин самої самості людини”, який,
мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що
може, на думку Хайдеггера, звільнити людину з-під влади das Man, це
смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.
Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з
найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-
1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а
свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю.
Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому
життю”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається
подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю
речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте.
подібні спроби виявляються для людини марними, ба й навіть трагічними,
позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на
“річ серед інших речей”. Внаслідок цього відбуваються “перетворення”,
цілком аналогічні тим, які називає Хайдеггер, описуючи існування людини під
владою das Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху
“гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому
зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.
На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх
тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних
характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності,
унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в
цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність
людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє
завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації
вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина
відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже,
свобода є універсальною характеристикою людського існування.
Сартр вважає людську свободу універсальною, “тотальною”. Ця свобода
не знімає, а посилює “чужість” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової
п’єси “Муха” Орест, досягши стану “тотальної свободи”, змушений визнати, що
коли “свобода раптово вдарила” по ньому, природа відсахнулася, і він
залишився сам як “людина, що втратила свою тінь”. Чужість наділеної
свободою (…) людини навколишньому світу виразно підкреслена в словах
Юпітера, який докоряє Орестові за його свободу: “Ти у світі як скабка в
тілі, як браконьєр у панському лісі” [Бичко, 168].
“Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що
найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом
наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття,
яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на
“тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що нсподівано
оволіває людиною”[Руткевич,13].
Якщо К’еркегор надав онтологічного характеру таким почуттям, як
“меланхолія”, страх, то в Камю почуттям, що характеризує буття людини,
виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням,
народжується зі скуки, перекреслює значущість всіх інших переживань.
Особистість випадає з перебігу повсякденного життя і стикається з питанням
“Чи вартує життя того, щоби бути прожитою ?” Камю згадує твердження
К’єргекора: “Самогубство – негативна форма нескінченної свободи. Щасливий
той, хто знайде позитивну.” Пошуком такої позитивної форми буття у світі, в
якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”,
написана в 30-ті роки 20 ст. Камю замислюється над питанням : як жити без
вищого сенсу і без благодаті ?
Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є
позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й
нашим розумом. На відміну від агностиків Камю високо цінує емпіричне
пізнання, методи науки, яка відшукує чимдалі досконаліші наукові теорії.
Проте ці теорії завжди є витворами людського розуму. “У світі немає
остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не
дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю
історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс
всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія
філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними
доказами, але актами віри”[Руткевич,14].
Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду :
самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ,
отже зникнення одного з них означає припинення абсурду.Абсурд є першою
очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності,
примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє
собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений
той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності
приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські
риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини уподібнюються до
релігії, стверджуючи наявність останнього сенсу, порядку. Очевидна
несенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею.
Але нема і ясності мислення.Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує
і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансендентного
порядку.
Камю “проповідує ясність розумного мислення, заповідану всією
європейською традицією “метафізики світу”, починаючи від Платона і аж до
Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина – світлу, лжа – пітьмі,
бог – джерелу світла чи самому світлу…В Камю ясністю бачення наділена
тільки конечна істота, закинута в чужий для неї світ”[Руткевич,15].
З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висовку :
“Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота
переживань.Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його
треба якомога повніше зживати. Камю пропонує людині міф про затвердження
самого себе – з максимальною ясністю розума, з розумінням своєї долі,
людина мусить нести тягар життя, не змиряючись із ним – самовіддача і
повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт
проти всіх богів.
З плином часу філософська концепція Камю певною мірою
трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд
долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного
бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до до колективістської моралі
“Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у боротьбі проти
зла.”Чума”, яка означала для людей “вигнання”, яка була найглибшою
“розлукою”, породила в них прагнення до возз’ єднання і спілкування одне з
одним Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніж
зневажати іх”[Совр.зап.фыл.,121].
Список використаної літератури.
1. Руткевич А. Философия А.Камю // Камю А. Бунтующий человек.
Философия. Политика. Искусство : Пер. с фр. – М.: Политиздат, 1990.
– С.5-22.
2. Современная западная философия: Словарь / Сост.: Малахов В.С.,
Филатов В.П. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.
3. Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: Политиздат,
1988. – 592 с.
4. Філософія. Курс лекцій : Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський
В.Г. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994. – 576 с.
5. Философский словарь. Под ред. М.М.Розенталя. Изд. 3-е. М.,
Политиздат, 1975. – 496 с.
Реферат на тему: Елец летописный
ОГЛАВЛЕНИЕ:
Оглавление
1
Введение
2
§ 1. Из глубины веков
3
§ 2.1 Слово о городе
4
2 Стольный город княжества
5
§ 3. Набеги и нашествия
5
§ 4. На службе отечеству
7
1 Засечная черта
7
2 Сторожевая служба
7
3 Елецкие сторожи
8
§ 5. "А каков на Ельце город и острог ?"
9
§ 6. В водовороте исторических событий
12
1 Смутное время.
12
§ 7. Город торговцев и ремесленников
14
§ 8. Летопись в камне
18
1 Церковь Введения
18
2 Вознесенский собор
19
Заключение
20
Литература
21
Сокращение
21
ВВЕДЕНИЕ
В наше время весьма актуальна тема исторического исследования малых
городов России, ведь именно в глубинке России, в ее сердце, находится
“золотое наследие наших предков.
Задача любого человека сохранить его и передать новому поколению.
Широко мыслящие, в чем-то заглядывающие вперед, талантливые ученые и
писатели, поэты и журналисты, художники и краеведы, народные мастера и
политические деятели... сберегли и передали своим потомкам традиции,
обычаи, свою культуру. Для этой цели они создавали книги, картины,
памятники архитектуры и искусства.
Создавая этот реферат, яиспользовал их труды: книги, архивы.
Из научной литературы мною использовались работы Авдусина Д.А.,
Воропаева Р.Н., Памабугина В.К. , Дубова И.В. и др.
Из архивных документов и литературы это Кожухов Н., Мироненко А. и
др.
В материалах статистики использовалась литература Риденгера А.Н.
Назарова Е.И.
В работе исследуется история развития малых городов России на примере
города “Елец”.
Тысячу лет стоит Елец на берегах быстрой сосны. Основанный
предположительно в 986 году при киевском князе Владимире Святославовиче,
город как существующий впервые упомянут в Никоновской летописи за 1146 год:
“ Князь же Святослав Ольгович иде в Резань и быв во Мченске, и в Туле, и в
Елце , и в Пронске и приде в Резань на Оку.”
Положение на юго-восточных окраинах русских земель, на границе
с"Диким полем" на несколько веков определило судьбу города:"
бысть...защита земле Рустей". Набеги половцев, нашествия татаро-
монголов, вторжение крымских и ордынских полчищ не раз приводили город к
запустению, но он вновь отстраивался и поднимался.
Кого только не повидала за много веков под своими стенами елецкая
крепость! Сколько раз бил на ее дозорной вестовой башне набатный колокол,
чтобы всполошить округу до прихода неприятеля!
И.А.Бунин, учившийся в елецкой гимназии, писал о Ельце: " город
тоже гордился своей древностью и имел на то полное право: он и впрямь был
одним из самых древних русских городов, лежал среди великих черноземных
полей Подстепья на той роковой черте, за которой некогда простирались "
земли дикие, незнаемые" ,а во времена княжеств Суздальского и Рязанского
принадлежал к тем важнейшим оплотам Руси, что, по слову и дело заходивших
над нею, первые видели зарево страшных ночных и дневных пожарищ, ими
запаляемых, первыми давали знать Москве о грядущей беде и первыми
ложились костьми за нее".
С середины XVII века Елец развивался как город ремесленников и
торговцев. Обозы с хлебом, гурты скота, подводы с кожевенными и шорными
товарами направляются к Туле и Москве, на далекую Ниже-городскую ярмарку.
Особую славу ему принесло неувядаемое мастерство елецких кружевниц. Елец
- единственный город Липецкой области включенный в список городов
Российской федерации, которые располагают ценными памятниками культуры,
истории и архитектуры. Вместе с Тулой и Ясной Поляной, Мценском и
Спасским-Лутовиновом, Орлом, Ливнами, Куликовым летописцев, первые
вдыхали бурю, пыль и хлад из-под грозных азиатских туч, то полем, Пронском
и Рязанью, он может стать жемчужиной туристского Серебрянного кольца
России. Здесь на перекрестке автомобильных и железных дорог есть для
того все условия: отличный краеведческий музей, знаменитый кружевной
промысел , великолепный ландшафт, интересные уголки природы.
Все большее внимание растущего потока туристов привлекает культурное
и художественное наследие города, целое литературное гнездо в елецкой
округе. Здесь Озерки Бунинские, Кропотово-Лермонтово -родовое имение отца
великого поэта, Хрущево- родина М.М. Пришвина, Екатериновка- родное село
М.Вовчок, Пальна-Михайловка - имение Стаховичей.
Архитектурное наследие Ельца насчитывает несколько десятков
замечательных памятников. Невольно привлекает внимание громада
Вознесенского собора архитектора К.А. Тона в историческом центре на
Красной площади. Запоминаются стены Знаменского монастыря, ритм куполов и
колоколен в силуэте города. Теплое чувство вызывают чудесные домики с
деревянным кружевом карнизов и наличников на уютных улочках городского
ядра, имеющего уникальную планировку XVIII века, куда, по счастью, не
дошел бульдозер реконструкции.
ПРИМЕЧАНИЯ:
1. Трубников А.Д.,Ершов С.П.,Силаев М.Ф.Елец. Липецкое книжное
издательство, 1961 г.
2. там же.
3. Бунин И.А. Собрание сочинений в четырех томах. М. 1988 г.
§ 1. ИЗ ГЛУБИНЫ ВЕКОВ.
О,светло светлая и украсно
украшена земля
Руськая!
Слово о погибели Русской земли.
Елец стоит на великой Русской равнине, в ее черноземной полосе, в
дубравной лесостепи. Его географические координаты: 52°37' северной
широты и 38°29' восточной долготы. Старое городское ядро раскинулось на
нагорном левом берегу Быстрой Сосны при впадении в нее реки Елец или
Ельчик.
Древний город окружен пригородами и слободами, вошедшими в черту
современного Ельца, но все еще живых в бытующих названиях: Затон, Аргамач,
слободы: Ламская, Черная, Монастырская, Александровская, Ямская,
Каменья. Благоприятные природные условия лесостепи для жизни людей в
елецком крае издревле привлекали сюда различные племена. Свидетельством
тому - многочисленные городища в окрестностях и на территории города и
архиологические находки, подтверждающие, что здесь люди живут уже
несколько лет. Экспедиция Воронежского университета, а также экспедиция
Ленинградского отделения института археологии АН СССР и Липецкого
областного краеведческого музея в 1960-1961 годах выявили ряд городищ
борщёвской культуры в непосредственной близости от Ельца по реке Воргол.
Эта археологическая культура, получившая свое название от села Борщёва на
Дону под Воронежем, открыла ряд новых страниц в истории восточных славян
VII-XI веков. Один из раскопов, давший находки X-XI веков,был заложен
научным сотрудником ВГУ А.Д.Пряхиным почти в центре села Нижний Воргол,
находящегося в четырех километрах от границы современного города. В нижней
части культурного слоя здесь обнаружены материалы эпохи бронзы , а в
верхней - керамика борщёвского типа.
Верхнедонская экспедиция Института археологии АН СССР в 1972-1973
годах также обнаружила в ряде мест в бассейне Быстрой Сосны подтверждения
давнего заселения елецкого края. У села Талица найдены фрагменты славянских
сосудов XIV века, фрагменты сосудов эпохи бронзы и стенки епных сосудов
городецкой культуры. Керамика абашевской культуры эпохи бронзы
обнаружена археологами на мысу , образованном Б.Сосной и Доном.
Есть упоминание о городище и в "Геометрическом специальном плане"
Ельца 1779 года. Земли на северо- запад от Александровской слободы,
примыкающие к старой городской черте на участке от Ельчика до дороги на
Новосиль , обозначены на плане как "деревня под Хмелевым лесом на городище
владение Ивана Федорова , сына Бунина, с прочими владельцы".
Обследуя этот район, архитектор Новосельцев А.В. обнаружил следы
древнего городища в 250 метрах восточнее санаторно-лесной школы, на
крутом правом берегу, с трех сторон омываемых Ельчиком. Городище очень
хорошо защищено с севера и востока каньоном Ельчика, с юга - глубоким
оврагом, с запада со стороны Чернигова ведет легко прослеживаемая дорога.
Здесь хорошо просматриваются земляные валы, почва под слоем дерна
содержит многочисленные остатки древней керамики. На распаханной под дачи
прилегающей к городищу территории Александр Васильевич собрал несколько
килограммов обломков керамической посуды, которые переданы краеведческому
музею.
По предварительным данным, полученным от ученых института археологии
СССР, находки относятся к "городецкой культуре", к V веку.
Сплошное обследование территории города и его округи в радиусе
примерно 15 км выявило более 60 неизвестных ранее памятников археологии.
Теперь их общее число превысило цифру 90, начиная от V-III веков до н.э.
городецкой культуры до 50 древнерусских памятников XII-XV веков,
подтверждающих историческую достоверность письменных источников о Ельце.
В зоне лиственных лесов за несколько веков- до нашей эры жили угро-
финские племена охотников и рыболовов. Они соприкасались со степными
кочевниками и оседлыми киммерийцами, затем со скифами и сарматами. В
лесостепи жили славяне на Верхней Оке - вятичи, по Сейму - северяне. В
начале X века с юго-востока по степи прошли печенеги и торки, а в XI веке
на их место явились кочевья половцев. Уже в XII веке вятичи совместно с
северянами продвинулись вниз по Оке и основали Рязанское княжество.
Верховье Дона было границей этого движения славян на северо-восток.
Вятичи занимались земледелием и охотой, бобровыми гонами в верховьях Оки и
Быстрой Сосны. Большое хозяйственное значение для наших предков имели
липовые "бортные" леса. В дуплах старых деревьев селились дикие пчелы.
Сбор меда и воска - бортничество - было важнейшим промыслом.
В XI веке половцы, покорившие печенегов и частично смешавшиеся с
ними, по языкам степных залысин в лесостепи доходили до Пронска и ставили
свои "вежи" на Рясском поле. Между оседлыми обитателями лесных областей и
кочевниками ковыльных степей в лесостепной зоне шла многовековая борьба
за удобные земли, принимавшая часто драматический характер.
Славянской колонизации елецких земель способствовала победа Киевского
князя Святослава Игоревича над хазарами. В 964-965 годах Игорь пошел на
Волгу и разгромил хазарский каганат, которому вятичи платили дань.
Елецкий край перешел под власть киевских князей. Видимо, в этот период и
была построена елецкая крепость на юго-восточных границах русских земель.
Предполагается, что город как столица удельного князя основан в 986
году при киевском князе Владимире Святославовиче, после двух его походов
на вятичей в верховья Дона и Оки.
Летопись повествует: в 981 году князь Владимир "Вятичи победи и
возложи на ня дань от плуга якоже отец его имал", а в 982 году: "Заратишася
вятичи и иде на ня Владимир и победи ея второе" ,а потом он "нача ставити
городы".
Елецкие князья и елецкое удельное княжество впервые в исторических
документах упоминается в конце первой половине XII века. Город был опорой
для хозяйственного освоения богатых земель, защитой для сельских жителей
округи.
§ 2.1 СЛОВО О ГОРОДЕ.
Городок нареченый Ельцом, отстроен на высоком берегу Быстрой Сосны
под защитой густого лиственного леса. Летопись умалчивает об этом эпизоде.
Не известен и основатель города. Лишь, оказавшись на пути Святослава
Олеговича, в 1146 году мелькнул Елец как бы мимоходом впервые под пером
летописца.
Русские летописи упоминают о постройке многочисленных "городов",
"городцов", "кремлей" и "острогов" гораздо чаще , чем о других
сооружениях. Многие иноземцы, побывавшие на обширных просторах Руси,
отмечали ее многолюдные и богатые города.
Возникновение, становление и развитие городов во многом определили
формирование высокоразвитой материальной и духовной культуры Древней Руси.
Древнерусский город становится сложным и многообразным социальным
организмом. В нем сосредоточиваются ремесла, торговля он является
культурным и религиозным центром, крепостью и административным центром
округи или княжества.
Располагались городские поселения с учетом естественной защиты на
крутых берегах рек, откуда открывались красивые виды на окружающую
местность.
Река давала возможность рыболовства, была удобным путем передвижения
.Она же - важный оборонительный рубеж.
Главным элементом города была "городьба" ,ограждение, крепостные
стены. изобилие лесов на Руси делало дерево основным строительным
материалом при возведении городов.
Письменные, изобразительные и археологические источники говорят о том
, что наиболее древней формой деревянной крепости была ограда из
вертикально врытых и заостренных на верху брёвен: "тын", "частокол".
Первоначально городской тын не имел башен и достигал высоты 5-6
метров. В стенах на уровне роста человека прорезались бойницы.
Думается именно такая стена огораживала древнее до середины XII
века и старое( XII-XIV вв) городища Ельца.
Развитием этой формы крепостных сооружений стали тыновые, острож ные
стены с настилом для верхнего боя.
Есть основания предполагать, что с середины XIV до конца XVI века
старый Елец в районе нынешней Красной площади был огорожен таким образом.
Появление огнестрельного оружия ( конец XIV века), и особенно
артелерии, вызывали необходимость в изменении конструкции крепостей.
Стены их стали набираться из поставленных впритык срубов- "городен"
или "тарасов".
Рубленный город был достаточно сложным и надежным инженерным
сооружением.
. 2. СТОЛЬНЫЙ ГОРОД КНЯЖЕСТВА
В год первого летописного упоминания Елец был центром удельного
княжества, находившегося в вассальной зависимости князя Черниговского. В
Ельце, как и в соседних Ливнах, княжили князья Рюриковичи черниговской
ветви.
Родословник- древняя книга родственных связей русских князей и
бояр в своей первой части называет двух князей Елецких: Владимира
Ярославовича - сына Ярослава Святославовича и Андрея Ростиславовича - сына
Ростислава Давидовича владевших Ельцом в конце первой половины XII века. В
1144 году Владимир Ярославович Елецкий женился на дочери Псковского князя
Всеволода Мстиславича. Родная сестра елецкой княгини была замужем за
великим князем Владимиром Давидовичем Черниговским.
Попробуем составить генеалогическое дерево по имеющемуся дереву
Святославовичей. Оказывается, что для первых елецких князей ниша в нем
имеется.
Из генеалогического дерева хорошо видно, что все елецкие князья, и
упоминаемые, и предполагаемые, находятся в очень близком родстве, причем
захватывая всего лишь два поколения. Например, князь Андрей приходится
Владимиру Ярославовичу племянником. А Святослав Ольгович, который так
удачно прошел через Елец в 1146 году, что летописец оставил первое
упоминание о городе, и Владимир Ярославович были двоюродными братьями.
В конце XII века Елецкое княжество входит в состав великого
княжества Рязанского. Елецкие земли были в XII-XIV веках крайними в
юго-восточных пределах Руси. Они простирались примерно до реки Большой
Вороны и слияния Воронежа и Дона. По своим размерам Елецкое княжество
равнялось размерам современной Голландии или Бельгии.
§ 3. НАБЕГИ И НАШЕСТВИЯ.
Драматическая судьба Ельца на протяжении нескольких веков
определялась его местоположением. Юго-восточная граница русских земель
проходила по Быстрой Сосне. За Сосной начиналось "Дикое поле", где
хозяйничали кочевники: печенеги, половцы, татаро-монголы. Но не только
граница определяла опасность. Елец и Ливны были построены на торных дорогах
набегов кочевников. Эти дороги, или сакмы, шляхи - Муравский,
Изюмский, Кальмиусский - пересекали Орловско-Елецкий край с юга на север.
Именно по ним кочевые орды направляли своих конников в русские земли.
Историкам известен целый ряд набегов.
1155 г. Орды половцев нахлынули на елецкие земли, сожгли город.
Пленные русские женщины, подгоняемые половецкими плетками , везли,
впрягшись в телеги, награбленное "погаными" добро. Тех, кто живым доходил
до половецкой земли, продавали в рабство . Через год набег повторился.
1166 г. Новое нападение половцев. Елецкая дружина терпит поражение.
Князь Андрей Ростиславович Елецкий пленен. Вновь горит город. Выручили
рязанцы: настигли воров в степи, разбили, освободили пленных ельчан
вместе с князем.
1170 г. Снова половцы под Ельцом. Новые пожары и разорения. И
вновь после набегов стучали топоры, поднимался дым мирных очагов, город
отстраивался, мужал.
1237 г. Кровавое нашествие Батыя. Полчища татаро-монгол огнем и
мечом прошлись по русской земле. Дымящиеся пепелища и груды посеченных.
Живые тогда завидовали спокойствию мертвых.
1380 г. Мамай уничтожил елецкий кремль. Елецкий князь Федор со
своей дружиной успел уйти к Коломне, где соединился с войсками Дмитрия
Ивановича.
1382 г. Прошло всего два года после Куликовской битвы, а на Москву
через елецкие земли идут орды Тохтамыша, хана Золотой Орды.
С половины XV века Елецкое княжество переходит в вотчину Москвы, а
елецкие князья и правители вступают на службу московскому государю.
Они становятся воеводами, стольниками, различными придворными и
служилыми чинами.Воеводы в Елец теперь уже большею частию присылаются из
Москвы. Московское государство видит в Ельце важный опорный и
стратегический пункт. Для его защиты посылает ратных людей и оружие.
С 1452 года наступает относительная передышка на 60-70 лет от набегов
степняков, растет посадское население, укрепляется город. Начинается
распашка черноземной плодородной целины.
1502 г. Татарские конники Менгли Герея, во главе с сыновьями хана,
нападают на Елец, Калугу, Алексин.
1533 г. Конница Саип Гирея переходит Б. Сосну , но получив отпор от
воинов московского князя Василия III, бежит в степь.
К постоянным набегам кочевников добавились новые испытания. С
1565 по 1572 годы на елецких землях голод и эпидемия - "моровое поветрие".
Ели лошадей, собак, кошек, кожи и лебеду. Люди как тени, колышиемые ветром,
умирали от истощения. Жуткая тишина в городе. Почти всё население
вымерло.
Наиболее страшное опустошение Елец пережил весною 1592 г.
Обессиленные голодом, эпидемией, беспрерывными набегами, ельчане не
смогли оказать достойного сопротивления. Орда Фети Гирея, как хвастали
татары, не обнажая сабли, забрала в плен обессилевших жителей, предав
город огню.
Обеспокоенное случившимся несчастьем, московское правительство
начало принимать меры по исправлению положения, укреплению южной границы.
К крымскому хану поехал посол Безобразов с заданием выкупить пленных
"сколько буде возможно".
У нас не много достоверных сведений о том, как жили коренные ельчане
, в условиях постоянной опасности, частых набегов, грабежей, пожаров,
увода в тяжкой полон родных и близких.
Городские укрепления были опорой местного населения. Под их защиту
стремились укрыться жители округи и стар и млад. Те, кого застигали
врасплох, укрывались в лесных чащобах. Леса вокруг Ельца были в изобилии.
С гиком уносились на своих конях разбойники-юдоловы и вновь
приходилось ельчанам менять боевые топоры на плотничные и строить пожжёные
жилища, восстанавливать порушенные и подновлять защитные и крепостные
сооружения.
За десять веков Елец много раз, даже ценой собственного
существования, преграждал путь завоевателям, устремляющимся на нашу Родину.
§ 4. НА СЛУЖБЕ ОТЕЧЕСТВУ.
1. Засечная черта.
Постоянные жестокие набеги татарских орд на русские земли вынудили
выработать целую систему обороны южных границ. Система обороны слагалась из
сторожевой казачьей службы, поселений служилого люда , укреплённых
городов, выдвинутых в степь, засечной черты с рекой Окой.
С незапамятных времен засеки или заграждения из стволов поваленных
на лесной опушке, в прогалах между перелесками и на лесных дорогах, были
на Руси, в местах богатых лесом, защитными сооружениями. Засечная черта
Московского государства была долговременным и периодически возобновляемым
сооружением. Кроме лесных завалов в неё входили естественные препятствия -
реки, болота, овраги, озера.Они чередовались с полевыми укреплениями,
земляными валами и рвами на безлесном участке, частоколом - частиком,
надолбами, острожной стеной.
Черта тянулась от Рязани на Тулу, верхнюю Оку при впадении Упы,
Белёв в Жиздру. В опасных местах она удваивалась, утраивалась, а иногда и
шла в четыре параллельных линии. Линия обороны от степного оврага совпадала
с той полосой, на которой лес соперничал со степью. Степные полосы
занимали не только теперешнее черноземье, они достигали Калуги, Алексина,
Серпухова, Каширы, Рязани, подходили к берегам Оки на её среднем
течении, узкими языками проникали к Суздалю, Владимиру, Юрьеву Польскому.
Лес, образовавший три крупных массива - Брянский, Мещерский и Мордовский,
языками продвигался к югу вдоль верхнего течения Дона,Воронежа, Рясы,
рассыпался бесчисленными островами по верхней Оке, Зуше, Быстрой Сосне,
Красивой Мече.
В XII веке становится заметен ряд оборонительных пунктов, выдвинутых
в степь Черниговым и Рязанью: Мценск, Тула, Колтеск, Елец,Ростиславль.
По мере укрепления и централизации русского государства Москве
были подчинены Нижегородское, Муромское, Рязанское княжества. Москва
заботилась об укреплении своих южных границ от постоянных набегов татар и
нагайцев. Большую роль здесь играли "украинные" города, расположенные на
южной окраине московского государства. В их числе был Елец.
В конце XVI - начале XVII веков окончательно сформировалась система
оборонительных укреплений южных границ. Украинные города по своему
положению в обороне Московского государства разделялись на пять
своеобразных линий: к первой внутренней линии относились Коломна, Серпухов,
Калуга. Вторую составляли рязанские города. В их числе были Михайлов,
Пронск, Данков, Козельск, Орел. К ним с запада примыкала третья линия
Северских городов: Брянск, Новгород Северский, Путивль,Стародуб.
Перед этой линией были степные города: Воронеж, Елец, Лебедянь, Валуйки,
Белгород. Особую группу составляли низовые города Астрахань, Царицын,
Самара. Гарнизоны этих городов, как лежащих на перекрёстках дорог, в
зависимости от опасности набегов были различны по численности. По
разрядной росписи 1616 года в Туле было 640 человек городового войска, в
Калуге - 2109, в Мценске - 971, в Ливнах - 824, в Ельце - 1969 человек.
2. СТОРОЖЕВАЯ СЛУЖБА.
Свои степные богатырские сторожевые заставы воспевала в былинах ещё
Киевская Русь. Мимо них "пехотою никто не прохаживал, серый зверь не
прорыскивал, птица чёрный ворон не пролетал". Борьба с натиском кочевников
опиралась не на одну личную удаль былинных богатырей. Она требовала
прозаической работы крестьянина - колониста, осваивавшего земельные
угодья, того ратая, за которым спешил со своей дружиной Вольга. Этот
ратай должен был знать о приближающейся вражеской опасности и вовремя стать
на защиту своей земли.
Сторожевая служба начиналась с первого апреля и заканчивалась
первого декабря. Станицы менялись через каждые 15 дней, реже служба
бесменно продолжалась месяц. Положение предусматривало возмещение ущерба за
потери на сторожевой службе в случае нападения татар и " разгона
станицы".
Не только южные рубежи Московского государства пришлось защищать
ельчанам. В XVI веке елецкие дружины принимали участие в борьбе русского
народа на западе с литовцами и ливонскими рыцарями. В 1512- 1513 годах во
главе с князем Петром Елецким они воевали в передовом полку левой руки
царя Василия.
1519 год. Воеводы Василий Годунов, князь Елецкий Засекин приступили
к Витебску, Полоцку.
Особо отличились ельчане в защите города Левардена. Как повествует
Карамзин:"Князь Иван Михайлович Елецкий и дворянин Валуев с горстью людей,
осажденные в Левардене рижскими немцами и литовским воеводою, не имея
хлеба, имея только железо и порох, они бились, как герои, в течение
месяца; питались лошадиным мясом, кожами и своим мужеством, своим
терпением победили неприятеля; он ушёл, оставив множество трупов под
стенами".
Заключение мира с Речью Посполитой Иван IV поручил князю Дмитрию
Петровичу Елецкому и печатнику Роману Васильевичу Алфёрову. Переговоры с
представителями Стефана Батория начались в декабре 1581 года , а 15 января
1582 года заключён мир в деревне Киверова Гора. Речь Посполитая обязалась
очистить оккупированные русские города - Великие Луки, Холм, Заволочье и
другие с уездами.
Внешнеполитические успехи Ивана Грозного, взятие Казани и Астрахани,
строительство крепостей на Тереке, разгром в 1572 году Крымской орды у
стен Москвы создали благоприятные условия для возвращения южных земель. В
глубинах так называемого дикого поля возникали все новые и новые вольные
казачьи поселения. Казачьи станицы появились на Нижней Волге и в бассейне
Дона и Северского Донца. Казаки поселились на Яике, Иргизе, и Тереке, на
Нижнем Дону за сотни вёрст от пограничных засечных черт.
Надеясь со временем использовать силы казаков для борьбы с татарами,
московское правительство внимательно следило за вольной казацкой
колонизацией. Было начато наступление в глубь степей. В 1585 - 1586
годах была построена крепость Воронеж близ впадения одноимённой реки в Дон
и восстановлена крепость Ливны на важном перекрёстке двух татарских шляхов
- Муравского и Кальмиусского. Государственная оборонительная линия
передвинулась к югу.
На ближних подступах к степным рубежам в 1592- 1593 годах были
построены Белгород, Оскол, Валуйки. В те же годы фактически заново
возведен Елец. В 1599 году основана крепость Царёв - Борисов у впадения
Оскола в Северский Донец.
Для заселения новых крепостей на государеву службу привлекалось
также крестьянское население южных уездов России. Весной 1592 года
проводился набор в Елец. В архивах сохранилась переписка между посольским
приказом и елецкими воеводами по поводу этого набора. На службу брали
оброчных крестьян, не имевших тяглого надела, а также крестьян
"захребетников" - взрослых сыновей, племянников, зятьёв, тягловых
крестьян.
ПРИМЕЧАНИЯ:
1. Слово о полку Игореве. “Изборник.” Библиотека всемирной литературы.
2. Карамзин Н.М. История государства Российского 12-томное издание.
3.ЕЛЕЦКИЕ СТОРОЖИ.
Работы по восстановлению Ельца в 1592 году шли под охраной
сторожей, высланных из города. Уже 29 июля 1592 года в Москву была прислана
роспись елецким сторожам от елецкого воеводы князя Андрея Звенигородского и
головы Ивана Мясного. В ней сообщается о назначении 9 сторож, размещенных
вниз и вверх по Быстрой Сосне, и за Сосною в степь вёрст на сорок от
города.
Несение сторожевой службы было связано с большим риском и частыми
потерями. Московское правительство пыталось возмещать урон тех ,кто
выезжал на дозорные станицы. В 1954 году вышел специальный указ царя
Фёдора Ивановича о жаловании за убытки в сторожевой службе.
После окончания "смуты" Елец вновь выставляет свои дозоры на путях
татарских набегов. Сведения о приближении татар быстро передавались в Тулу
и Москву по своеобразной эстафете.
Крепость была центром сторожевой службы. На башнях, на городских
стенах ельчане несли постоянный караул. Охранялись наиболее важные
сооружения и внутри крепости. Радиус сторожевой службы год от года
расширялся, сдвигаясь на юг.
Сторожевая служба Ельца была тесно связана со сторожевыми службами
Воронежа, Данкова, Мценска и других крепостей. В документах содержатся
интересные сведения о топографии елецкого края четырёхсотлетней давности.
Анализ документов показывает, что Елец держал пограничную оборону от
татарских набегов на участке около семидесяти километров по фронту и до
сорока в глубину, грудью своей закрывая подступы к Москве. П.Риденгер,
один из первых историков города, подчеркнул: "С полным благоговением,
преклоняясь над прахом предков, Елец с гордостью может сказать, что он,
стоя на окраине земли русской, отслужил своему отечеству долгую, трудную
службу, полную бесчисленных и невозвратных жертв".
ПРИМЕЧАНИЯ:
11. Риденгер А.Н. Материал для истории и статистики г. Ельца.
Орел, Губернская типография, 1865 г. (ЕКМ).
§ 5. " А КАКОВ НА ЕЛЬЦЕ ГОРОД И ОСТРОГ ?"
"Немочно Ивану города и острога
убавити, с которого места при-
гож, чтобы в осадное время в
городе и остроге сидети было
бестрашно."
Указная грамота на Елец
1592 г.
В 1592 году владимирский мастер городового дела Илья Катеринин,
который после очередного разрушения города был послан с князем Андреем
Звенигородским " на Елец для городовые и сторожные сметы", докладывал в
своей челобитной царю Федору Ивановичу, что " он де и город и острог сметил
и под город и под острог место занял".
Последние слова из архивного документа наталкивали на вопрос:" А где
же стоял Елец ранее до 1592 года ?"
Этот вопрос послужил толчком к поискам старого елецкого городища,
память о котором, к сожалению, уже стерлась в поколениях ельчан.
Авторы обратились к хранящимся в архивах документам и планам города,
изучили письменные источники с целью найти сведения о старом городище ,
упоминание о котором впервые обнаружила историк архитектуры Г. В.
Алферова в межевых книгах Ельца начала XVII века. Были натурно обследованы
указанные краеведами предполагаемые места на Кошкиной горе в центральной
части города, на северо-западной окраине, в Черной слободе. Поиски дали
свои результаты. Неоднократные упоминания о старом городище были найдены в
архивных, планировочных и литературных источниках.
За 1628-1629 гг. есть запись в "отказных книгах", что в елецком
стану "жеребий" от реки Ельчика три поляны: Сазыкино-Попово, тож Лепкино
или Текино и Яблово отданы Федором Борятинским тому же монастырю, где
"игумен Моисей с братею устроил в лесной чаще на так называемой каменной
горе или старом городище нечто вроде монастырского скита." В 1689 году
монастырь должен был уступить свой скит и свои земельные участки в пользу
женского монастыря по "Указу Великих царей Ивана и Петра Алексеевичей".
Упоминание о старом городище на Каменной горе, на участке женского
Знаменского монастыря обнаружено А. В. Новосельцевым в нескольких
документах, хранящихся в ЦГАДА (г. Москва).
Таким образом месторасположение старого городища больше не вызывало
сомнений. Оставался неясным только вопрос о сроках переноса Ельца с
Каменной горы над Ельчиком на берег Быстрой Сосны в район нынешней
Красной площади.
Ответ на него пролили сведения о поездке через Елец в Золотую орду
митрополита Московского Алексия в 1357 году. (см. приложение).
Перенос города с Каменной горы на берег реки Сосны, во второй
половине XIV века хорошо согласуется с местами захоронения ельчан,
погибших в 1395 году при нашествии Тамерлана.
За 270 лет мог вырасти и дремучий лес на месте старого городища.
Основные закономерности архитектурно-пространственного построения русских
городов оставались, по существу, неизменными от XI до конца XVII в.
Структурным ядром города была крепость-кремль. Здесь располагался
княжеский или воеводческий двор, собор. Вся крепость в целом для жителей
посада и прилегающей округи была оборонным центром. Здесь хранились запасы
и укрывались люди в период опасности. Под стенами крепости у главного входа
был торг. К этому ядру, к крепости и торгу стягивалась вся уличная сеть
поселения, примыкали слободы, внешние дороги.
Совершенно необязательна была геометрическая прямизна улицы,
требовалась лишь ясность трассы, ведущей к цели. Сеть улиц в этот период
была мало подвижным элементом структуры, сохраняющимся на долгие годы.
Понятие слободы как структурной единицы городского посада возникло не
сразу, а лишь в ходе перестройки форм землевладения, экономических связей и
социального состава населения, которую претерпевают русские города с
конца XV до середины XVII веков. Слободы до начала XVI века существуют
лишь вне границ основного городского посада как отдельные "свободные"
поселения на землях в окрестностях города.
По мере укрепления централизованной власти московского государства,
перехода городской земли во владение государя население на бывших вотчиных
землях становится черным, посадским. Городское управление передается в
ведение назначаемых центральной властью воевод.
К концу XVI - началу XVII вв. складывается достаточно единобразная
картина городских посадов, размещающихся на государевой земле , с
вкраплением беломестных дворов военных служилых людей, духовенства,
купцов, городской знати.
Слободы, кроме территории расселения, имели лавки на торгах ,
осадные дворы и житницы в городе-крепости, пашенные и огородные земли,
выгоны и рыбные ловли в пригородах.
Но вернемся к Илье Катеринину, к последней Елецкой крепости,
запроектированной и построенной в 1592-1594 годах.
"Послал ты холопа своего меня к Ивану Мясному город делати и острогу.
И я, государь, с воеводою твоим государевым Ондреем Дмитриевичем
Звенигородским и Иваном Микитичем Мясным острог сделали". Этот рапорт
Катеринина сохранился среди приказных дел старых лет в ЦГАДА, в деле "О
Елецких казаках и стрельцах указы, рапорты, челобитные, росписи жалованью".
Чертеж того периода, по которому строился город, до нас не дошел. Но
есть интересная опись, хранившаяся в разрядном приказе, составленная в
1666 году дьяком приказа Д. И. Башмаковым с упоминанием о двух елецких
чертежах.
Даже тогда, четыреста лет назад, застройка городов велась по заранее
продуманному плану. И всякие отступы от него решительно пресекались.
До нас дошел чертеж Елецкой крепости, составленный в 1772 году
"артиллерийским учеником" Михайлом Золотиловым. Этот чертеж и описание к
нему, выполненные в числе многих для городов по ук | |
