GeoSELECT.ru



Исторические личности / Реферат: Биография Ивана Франка (Исторические личности)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Биография Ивана Франка (Исторические личности)



Іван Франко
(1856 — 1916)

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку
Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.
Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці
Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а
далі у гімназії, яку закінчив 1875р.
Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько
одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій
перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу
продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати
(1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і
праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).
І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не
змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання.
26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує
атестат зрілості.
Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В
гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською,
німецькою, французькою, з латинськими класиками.
Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю
(Лолин, Тур'я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875
року вступає на філософський факультет Львівського університету.
Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському
університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського
«Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його
органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість
«Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською
революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад
роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к
ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і
росказы» (1876р.).
Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка
та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у
тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І.
Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в
соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з
австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський
друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні
пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала
журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут
Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя
стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою
«Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor»,
сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю
«Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і
Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для
видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.
В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і
перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати
«Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов'янського альманаха» ряд
новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа»,
«Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст»
Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного
соціалізму...»
У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі
письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вів
австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у
тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і
ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І.
Франко в оповіданні «На дні».
Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у
робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька
робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І.
Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).
У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка
для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому
від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не
була закінчена в зв'язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому
статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».
У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що
ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу
«Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в
«Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі
«Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович
Тургенєв».
Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва
(1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну
допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.
В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа №
92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою
Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без
всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року
Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр
Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».
Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в
народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у
відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної
замкненості «правдян».
В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І.
Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада
побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і
приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову
просидів у в'язниці десять тижнів і був випущений без суду.
У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що
став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут
письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то
згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті
чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.
І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і
сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії
революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці.
Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну
поезію Т. Г. Шевченка.
Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури
О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї
мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного
не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там
лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію
«Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна
історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора
філософії.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і
низин».
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти
кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим
успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І.
Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів
журби» (1900р.).
В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал
виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і
поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі
І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього
вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні
оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії,
переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє
і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу
відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період
галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та
галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних
виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного
ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи
прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру
Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають
українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка
за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М.
Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На
другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався
столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих
роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.
У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же
час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка,
зокрема поеми «Похорон» (1899р.).
В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує
листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для
друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться
нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами
російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за
молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за
національне визволення України.
На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.),
повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.
З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий
вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу,
фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті
«Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.
На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою
поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш
«Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать»
(«Стріли», 1903р.).
В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської
літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія
російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею
«Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в
«Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких
москвофілів.
B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури
на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української
літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише
статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская
литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими
націоналістами, особливо Грушевським.
В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському
університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.
Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах
Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет
присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники
Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом
цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван
Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого
поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.
В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році —
повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської
літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена
(1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.
В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної
діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша
імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові
в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові
1916p.).
Здоров'я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати,
був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково
брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко
написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми
«Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий
ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало
його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі
або ж залишилися в рукописах.
У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року
хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт
9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку
просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916
року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня
1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому
склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені
на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі
письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-
каменяра.
1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка
поставлено йому пам'ятник.






Реферат на тему: Биография Мао Дзедуна
[pic]

Мао Дзедун (1883 - 1976)
Биография Мао Дзедуна


Мао Дзедун (1883 - 1976) основал Китайскую Народную Республику в 1949
году. Он также был одним из основателей Китайской Коммунистической партии в
1921 году и расценивается, наряду с Карлом Марксом и В. И. Лениным, как
один из трех великих теоретиков марксистского коммунизма. Мао Дзедун
родился 26 декабря 1893 в зажиточном крестьянском семействе в Шао-Шане
(Shao-shan), в провинции Хунан (Hunan). Будучи ребенком, он работал в поле
и посещал местную начальную школу, где изучал традиционных конфуцианских
классиков. Он часто конфликтовал со своим строгим отцом, которого Мао
хорошо изучил, чтобы противостоять ему с поддержкой своей нежной и любящей
матери, которая была истинной буддисткой.
Начиная с 1911 года, когда республиканские силы Сан Ят-Сена (Sun Yat-
Sen) начали ниспровержение династии Ч'инг (Ch'ing) (или Маньчжур), Mao
провел больше 10 лет в Чанг-ша (Chang-sha) - провинциальной столице. Он был
подвержен влиянию быстрых политических и культурных изменений, охвативших в
то время страну. Он некоторое время служил в республиканской армии, а затем
провел пол года, самостоятельно обучаясь в провинциальной библиотеке. Это
помогло ему взять в привычку самообразование.
К 1918, Mao закончил Первую Нормальную Хунанскую школу (Hunan First
Normal School) и переехал в Пекин, национальную столицу, где он некоторое
время работал помощником библиотекаря в Пекинском Университете. У Мао не
хватало денег на учебу, и, в отличие от многих своих одноклассников, он не
изучал никакой иностранный язык и не выезжал за рубеж, чтобы учиться. Из-за
его относительной бедности во время учебы в университете, его никогда
полностью не относили к космополитическим буржуазным интеллектуалам,
которые доминировали над китайской студенческой жизнью. В университете он
сходился с радикальными интеллектуалами, которые позже вошли в Китайскую
Коммунистическую партию. В 1919 году Мао возвращается в Хунан, где он
участвует в радикальной политической деятельности, организуя группы и
издавая политические обзоры при непосредственной поддержке руководителя
начальной школы. В 1920 Мао женится на Янг Кьяй-хуи (Yang K'ai-hui), дочери
одного из его преподавателей. Янг Кьяй-хуи была казнена китайскими
националистами в 1930 году. В том же году Мао женился на Хо Цу-чен (Ho Tzu-
chen), которая сопровождала его во время "Длинного Марта" (Long March). В
1937 году Мао разводится с ней и в 1939 году женится на Чианг Ч’инг (Chiang
Ch'ing).
Когда Китайская Коммунистическая партия (ККП) была организована в
Шанхае в 1921 году, Мао стал одним из основателей и лидером ее Хунанского
отделения. На этой стадии новая партия сформировала объединенный фронт с
Коуминтангской (Koumintang) партией республиканских последователей Сан Ят-
сена. Мао работал в пределах объединенного фронта в Шанхае, Хунане, и
Кантоне (Canton), сосредотачивая усилия на трудовой организации,
организации партии, пропаганде и Институте Обучения Крестьянского Движения
(the Peasant Movement Training Institute). Его "Сообщение относительно
Движения Крестьянства в Хунане" (1927) выражало его представление
революционного потенциала крестьянства, но это представление было еще не
сформулировано в надлежащей марксистской форме.
В 1927 году Чан Кай-Ши получил контроль над Коуминтангской партией
после смерти Сан Ят-сена и полностью изменил политику сотрудничества с
коммунистами. Через год, когда он получил контроль над Националистической
армией также как и над Националистическим правительством, Чан производит
чистку движения от коммунистов. В результате Mao был вынужден скрыться в
сельской местности. В горах юга Китай он обосновался с Чу Техом (Chu Teh)
под защитой партизанской армии. Это было почти случайное новшество - сплав
Коммунистического руководства с партизанской силой, действующей в сельских
районах с поддержкой крестьян, который должен был сделать Мао лидером ККП.
Их все возрастающей военной мощи скоро стало достаточно, чтобы Мао и Чу
были способны к 1930 году бросить вызов порядкам, установленным советским
руководством ККП, которое предписало им пробовать захватить города. В
дальнейшем, несмотря на факт, что его положение в партии было слабое и его
политика критиковалась, китайские советы были основаны в Юичине (Juichin),
Киангская (Kiangsi) область, председателем которых стал Мао. Ряд кампаний
истребления проведенных националистическим правительством Чан Кай-Ши
вынудил ККП покинуть Юичин в октябре 1934 года и начинать "Длинный Март". В
Цун-и (Tsun-i) в Квейчове (Kweichow) Мао впервые получил эффективный
контроль над ККП. Этим закончилась эра советского контроля над руководством
ККП.
Остатки Коммунистических сил достигли Шенси (Shensi) в октябре 1935
года, после 10,000 км (6,000 миль) марша. После чего они создали новый штаб
партии в Ён-ан (Yen-an). Когда Японское вторжение 1937 года вынудило ККП и
Куоминтанга еще раз формировать объединенный фронт, Коммунисты получили
законный статус, и Мао становится национальным лидером. В течение этого
периода он утверждается как военный теоретик, а опубликованные в 1937 году
эссе "На Противоречии" ("On Contradiction") и "На Практике" ("On
Practice") позволили причислить его к важнейшим марксистским мыслителям.
Эссе Мао "На Новой Демократии" ("On New Democracy") (1940) выделило
уникальную национальную форму марксизма, подходящую Китаю; его труд
"Переговоры на Ён-анском Форуме по Литературе и Искусству " ("Talks at the
Yen-an Forum on Literature and Art") (1942) обеспечил основание для партии
контролировать культурные дела.
Правильность уверенности в своих силах Мао и сельских партизанских
стратегий была доказана быстрым ростом ККП в течение Ён-анского периода -
от 40,000 членов в 1937 году до 1,200,000 членов в 1945 году. Шаткое
перемирие между Коммунистами и Националистами было нарушено в конце войны.
США предприняли меры, чтобы возглавить коалиционное правительство.
Гражданская война прорвалась, однако, в следующие 3 года (1946-49) было
заметно быстрое поражение Куоминтанга. Правительство Чанга было вынуждено
бежать в Тайвань, оставляя Китайскую Народную Республику, сформированную
коммунистами в конце 1949 года, контролировать большую часть
континентального Китая.
Когда усилия Мао по улучшению отношений с Соединенными Штатами в конце
1940-ых годов провалились, он решил, что Китай будет должен "склониться к
одной стороне", и наступил период закрытого сотрудничества с СССР.
Враждебность к Соединенным Штатам была усугублена Корейской Войной. В
начале 1950-ых годов, Мао являлся председателем Коммунистической партии,
главой государства и председателем военной комиссии. Его международный
статус марксистского лидера повысился после смерти советского лидера
Сталина в 1953 году.
Уникальность Мао как лидера очевидна из его обязательства продолжить
классовую борьбу во имя социализма, которое подтверждено в его
теоретическом трактате "На правильном пути решения проблемы противоречий
среди людей" ("On the Correct Handling of Contradictions among the People")
(1957). Неудовлетворенность медлительностью развития, потеря революционного
импульса в сельской местности и тенденции членов ККП вести себя подобно
привилегированному классу, привела Мао к тому, что он стал брать на себя
необычные инициативы в конце 1950-ых годов. Он поощрял конструктивную
критику управления партии со стороны движения 1956-57 годов "Цветочной
Сотни" (Hundred Flowers) . Эта критика показала глубокую враждебность по
отношению к руководству ККП. Примерно в то же самое время, Mao стал
ускорять реформы в отношении сельской собственности, призывая к устранению
последних остатков сельской частной собственности и формированию народных
коммун для инициирования быстрого индустриального роста по программе,
известной под названием "Большой Прыжок Вперед" (Great Leap Forward).
Поспешность этих шагов привела к административным беспорядкам и народному
сопротивлению. Кроме того, неблагоприятные погодные условия привели к
плохому урожаю и серьезным нехваткам продовольствия. В результате всех этих
перемен, Мао потерял свое положение главы государства, его влияние в партии
было сильно подорвано. Это привело к тому, что к концу 50-ых годов
появились сильные различия между правительством Мао и СССР.
В течение 1960-ых годов Мао контратаку против лидеров партии и новой
главы государства Лю Шао-Чи (Liu Shao-Ch'i), через Большую пролетарскую
культурную революцию (Great Proletarian Cultural Revolution), которая
достигла своего апогея в период с 1966 по 1969 год. Культурная революция
была в значительной степени организована женой Мао, Чианг Ч’инг. Это было
возможно самое большое новшество Мао, и стало, по существу, идеологической
борьбой за общественное мнение в форме жестоких национальных споров. Мао,
как оказалось, был хорошим тактиком. Когда он потерял возможность печатать
свои идеи в Пекине, он использовал шанхайскую прессу, чтобы атаковать
пекинских лидеров. Студенческое ополчение, известное как "Красная гвардия"
("Red Guards"), стало его главной опорой. Поскольку обстановка обострялась,
и ситуация угрожала выйти из-под контроля, Мао был обязан положиться на
военных под руководством Лин Пиао (Lin Piao). Взамен этой военной
поддержки, партия Лина была признана приемником Мао в конституции 1969
года. К 1971 году, однако, Лин, как сообщали, погиб в авиационной
катастрофе после того, как попытался подготовить убийство Мао, который
снова получил твердый контроль над властью. Толчок Культурной Революции
передался китайским массам, и народ понял, что у них было "право восстать",
что это их привилегия критиковать власти и принимать активное участие в
выработке решений. Во время Культурной Революции высказывания Мао были
напечатанные в небольшой красной книге, которая распространялась народу;
его слова рассматривали, как окончательное руководство, а его персону, как
предмет восторженной лести. Несмотря на то, как могло показаться, что Мао
имел больше власти, чем ККП, он показывал истинную убежденность в
ленинистских представлениях о коллективном руководстве партией. Он выразил
свое недовольство "культом личности", явно прося уменьшить количество своих
памятников.
К концу своем жизни, Мао выдвигает новый анализ международной ситуации,
в котором всемирные государства разделены на три группы: слаборазвитые
нации, развитые нации и две супердержавы (Соединенные Штаты и СССР), обе из
которых ищут всемирную гегемонию. Этот анализ подчеркнул положение Китая
как лидера Третьего мира (то есть, слаборазвитая группа) и помог прийти к
рационализированному восстановлению отношений с Соединенными Штатами.
Создание более близких отношений с Соединенными Штатами рассматривалось как
способ уменьшить влияние СССР, чьи отношения с Китаем продолжали
ухудшаться. В 1972 году Mao, воспользовавшись своим престижем чтобы
изменить эту политику, принимал американского президента Ричарда М.
Никсона в Пекине.
Мао умер в Пекине 9 сентября 1976 года. В течение следующего месяца
Ч’инг и его радикальные соратники, известные как "Бригада четырех" ("Gang
of Four"), были арестованы. Преемник Мао Хуа-Фенг (Hua-Feng) был лишен
своих влиятельных постов, поскольку партия находилась под контролем Ден-Сяо-
Пина (Teng Hsio-P'ing), проводящего смягчающую политику. В 1981 году партия
критиковала избыточность Культурной Революции, которая восхвалялась во
время правления Мао. Конституция 1982 года заявила, что экономическое
сотрудничество и прогресс были более важными вопросами, чем борьба классов,
и запретила все формы культов личности. В течение 1980-ых годов расхождение
с идеями Мао стало настолько велико, что в некоторых районах стали убирать
его памятники. В феврале 1989 года член Центральной консультативной
комиссии Коммунистической партии написал в официальную Пекинскую газету
Гуанминг дейли (Guangming Daily), что "Мао был большим человеком, который
олицетворяет бедствия китайских людей, но позднее он делал большие ошибки в
течение длительного периода, и результатом стали еще большие бедствия для
людей и страны. Он создавал историческую трагедию". Наряду с основателями
Хань и Минь династий, Мао Дзедун был одним из трех правителей Китая,
которые были выходцами из крестьян и добились своей власти с нуля в течение
только своей жизни. К самым большим достижениям Мао можно отнести
объединение Китая через разрушение Националистической власти, создание
объединенной Народной Республики и предводительство самой большой
социальной революции в человеческой истории. Эта революция включила в себя
коллективизацию земли и собственности, разрушение класса собственников,
ослабление городской буржуазии и повышение статуса крестьян и рабочих. Как
марксистский мыслитель и лидер социалистического государства, Mao дал
теоретическую законность продолжению борьбы класса в социалистических и
коммунистических стадиях развития. Он подчеркнул важность перераспределения
земли для выгоды крестьянства, и его теории сильно повлияли на
непромышленный третий мир.







Новинки рефератов ::

Реферат: Курс социологии (Социология)


Реферат: Некоторые аспекты новейшей истории Франции (История)


Реферат: Проведение в Башкирии буржуазных реформ 2-ой половины 19 века (Государство и право)


Реферат: Введение в догматическое богословие - лекция 2 (Религия)


Реферат: Понятие, состав бухотчетности и общие требования предъявляемые к ней (Аудит)


Реферат: Проблемы развивающего обучения (Педагогика)


Реферат: Социальная структура общества (Социология)


Реферат: Интеллектуальная собственность: понятие, сущность, оценка (Гражданское право и процесс)


Реферат: Работа с Word, текстовые процессоры (Компьютеры)


Реферат: Банкiвська система Украiни (Банковское дело)


Реферат: Бизнес-план (Менеджмент)


Реферат: Титан (Химия)


Реферат: Жизнь и творчество Бунина (Литература)


Реферат: Антикризисное управление в банке (Банковское дело)


Реферат: Развитие социальной структуры римского общества в VIII-III вв. до н.э. (Педагогика)


Реферат: Культурологические взгляды Н.К. Рериха (Культурология)


Реферат: Учет оплаты труда (Аудит)


Реферат: Образы коммунистов в Поднятой целине (Литература)


Реферат: Управление закупками на торговом предприятии (на примере отдела «Ультра») (Менеджмент)


Реферат: Антибольшевистские правительства (История)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист