|
Реферат: Аграрная реформа П. Скоропадського (История)
ПЛАН
Вступ………………………………………….стор.2
1. Утворення Української Держави…………....стор.3
2. Аграрна реформа в Українській Державі…...стор.5
Підсумки……………………………………….стор.7
Список використаної літератури……………..стор.8
ВСТУП
Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало
(іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і
піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною
боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними
поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну
ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна,
здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана
назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на
поверхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили
начебто безнадійно "неісторичної нації".
Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву,
хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події
Української революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України
вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку
літературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній
історії хіба що доба Богдана Хмельницького.
“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин
на землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичної
нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного
історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи
максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі
процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на
десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була
поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче
завдання впорядкування “стихії” осталося не розв'язане; що наддніпрянське
українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до
“власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави
виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і
суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина,
УРСР)".
Сьогодні широко обговорюється те, що поразку визвольних змагань
України спричинила, насамперед, внутрішня слабкість національного руху,
недостатній ступінь його зрілості та консолідованості на час та в процесі
вирішальних дій, різновекторність його політичних сил. Цілком зрозуміло, що
за всієї різниці зрілості українського руху на сході й заході нашої
Батьківщини спільним слабким місцем національних політиків були надто
тривалі парламентські та федералістські ілюзії політичної еліти (і щодо
Росії, і щодо Австрії), недооцінка (а іноді й відверте нехтування) силових
чинників, насамперед війська та військовиків, у будівництві національної
держави. Бракувало консолідуючих зусиль політичного проводу для згуртування
всього населення довкола відновлення Української держави. Політичні
провідники першого плану зустріли добу визвольних змагань із різним
ступенем відповідності вимогам моменту. Декому (С.Петлюра, П.Скоропадський
та ін.) знадобилося від 3 до 10 років, щоб "дозріти" до рівня національного
державного діяча (і сталося це, на жаль, переважно вже "в екзилі"). Дехто
(яскравий приклад — В.Винниченко) виявив свою неспроможність бути
політичним лідером, виконувати конструктивну роль будівничого національної
держави, доклавши натомість значних зусиль, щоб українську історію таки не
можна було читати без брому. Були й такі, що мали власну програму
національного відродження, але опинилися в ізоляції— на становищі
"волаючого в пустели" (М.Міх-новський).
Перелік причин поразок у визвольних змаганнях можна продовжувати й
продовжувати. Але не це найбільше нас цікавить. В центрі нашої уваги –
неоднозначна постать Петра Скоропатського, його прагнення та політика, а
враховуючи той факт, що тогочасна Україна була традиційно аграрною
державою, я вирішив зробити наголос саме на вирішенні Гетьманом найгостріше
поставленого питання – аграрного. Я спробую проаналізувати земельну реформу
П.Скоропадського з метою виявлення її “декларації” і “реалізації”. Але все
по-порядку.
1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Початок 1918р.: німецькі війська та війська Центральної Ради (Ц.Р.)
перейшли у наступ, і, під їх натиском, радянські війська почали відступати.
Вже сьомого березня до Києва повернувся уряд Ц.Р., а 4 травня було вже
підписано угоду про припинення військових дій. Росія і Україна утворювали
так звану “нейтральну зону” завширшки від 10км. і більше на ділянці від
Рильська до Суджі.
Територія України була окупована іноземними військами і фактично
встановлювався звичайний окупаційний режим. Найголовнішою функцією майже
півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу з України
продовольства і сировини. Але слід зазначити, що окупаційне командування
застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін
на свою продукцію Україна одержувала сільськогосродарські машини, вугілля
тощо, але цей обмін не можна назвати рівномірним.
Ц.Р. після повернення в Україну готувалася до скликання проголошених
III Універсалом Установчих зборів. Вони мали підтвердити її соціально-
економічні реформи, в тому числі соціалізацію землі. Було оголошено дату
скликання - 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що відбулися
взимку 1917-1918р., але не скрізь, бо перешкодила війна. Тоді обрали 172
депутатів Установчих зборів з 301 (в тому числі 115 есерів і 34
більшовиків). Довибори у “замирених” ворожими військами районах планувалося
здійснити негайно.
Однак керівники Центральної Ради не враховували, що окупаційна армія
своєю присутністю ліквідувала революційну ситуацію, за якої здійснювалися
реформи. Зросла активність заможніших верств селянства, настроєних
відновити приватну власність на землю. Поміщики почали вимагати повернення
конфіскованого майна. Невдоволення бідняцьких верств селянства знаходило
вияв у партизанському русі, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовах
громадянської війни та окупації послаблення державних інститутів призводило
до повсюдного хаосу й анархії, і зрозуміло, що в таких умовах проблема
стабільного постачання Німеччини українською продукцією ставала ще більшою.
Окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот,
Союз із соціалістами Центральної Ради завжди здавався кайзерові
протиприродним.
Отут і виходить на велику політичну арену постать Петра
Скоропадського, який в цей час був вже досить відомим. Зростаючий авторитет
представника військово-земельновласницької еліти непокоїв українських
лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди, що змусило генерала піти у
відставку і зайнятися політичною діяльністю.
Досить еклектичне політичне кредо П.Скоропадського формувалося під
впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту
самодержавної Росії, з другого - усвідомлював правомірність українських
домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за
участю П.Скоропадського виникла політична організація "Українська Громада"
(згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до
позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных
собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української
Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-
економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников"
П.Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів
відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду.
Водночас "хлібороби" імпонували П.Скоропадському тим, що відстоювали дрібне
землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням
переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку
української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча
“сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того
ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були
підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені
землі і капітал.
24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні
зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули
вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд
«сильної руки».
Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:
1) Визнання Брестської угоди;
2) Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до
повного “заспокоєння краю”;
3) Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання
українських збройних формувань;
4) Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й
обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій,
спрямованих проти австро-німецьких військ;
5) Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів
“революційного походження”;
6) Забов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;
7) Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності;
8) Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств
для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ
землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім
законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;
9) Виплата за військову допомогу Україні.
Забов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних
військ, яка на той момент мала визначальний характер.
29 квітня у найбільшому в Києві приміщенні - цирку зібрався
хліборобський конгрес, на який прибуло з усієї України майже 8 тис.
делегатів. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація,
залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив
Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони
довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30
квітня прибічники захопили державні установи. Переворот відбувся малою
кров'ю: у сутичці з охоронцями Центральної Ради - січовими стрільцями -
загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими військами Києві
стати на захист законного уряду ніхто не наважився.
Отже переворот відбувся, а що ж далі…
2. Аграрна реформа в Українській Державі
Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову,
адміністративну, судову та аграрну реформи. Виходячи з обраної теми я більш
детально зупинюсь саме на останній. У цьому розділі я спробую показати
різницю між “благими” намаганнями реформи та її реалізацією. І так,
почнемо.
Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися
земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети
Центральної Ради.
Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю,
повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях
створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а
також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та
особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р.
із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону,
ухваленого 27 травня 1918 р.
Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління
земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу
губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які
були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися
повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного.
Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або
прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці
заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської
діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який
час вимагати повернення своєї ділянки.
Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові
повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких
входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування
землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств,
рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків
і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих
землях без дозволу власників, володарів чи орендарів.
Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих
актів передбачалося реалізувати такі принципи:
1) відповідальність за перетворення брав на себе уряд;
2) створення Державного земельного фонду за рахунок державних,
церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за
них;
3) продаж земельних ділянок малоземельним господарям;
4) створення дрібних, але економічно міцних господарств;
5) забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової
галузі України;
6) вдосконалення сільськогосподарського кредитування.
8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний
земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу
селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25
десятин.
14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза
міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна
площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена
товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було
розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми
господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної
землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися
в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна
було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося
суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року
засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові
зобов'язання.
Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що
здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів.
У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони
перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій
площі.
У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам
П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей
час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати
перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на
власній землі.
На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес
викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх
подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське
значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли
мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.
Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже
суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей
час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада
безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільше
викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули
повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про
відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили
конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища
селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по
суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського,
так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий
уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під
силу.
Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ,
і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918р. був підписаний
договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього
(щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні
загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з
руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму
кріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панські
землі.
Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм
за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В
українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром
по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У
запеклі бої з німецькими військками кинулися озброєні селянські загони
(тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці
сутички набрали величезних масштабів.
Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була
спрямована на відновлення сільського господарства України, створення
міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві
держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні
ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними
адміністративно-господарськими органами.
Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не
лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх
латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального
реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся
в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду
Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити
міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні,
і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.
підсумки
Підводячи підсумки своєї роботи, я б хотів зазначити, що, на мою
думку, політичний режим Петра Скоропадського не можна вважати самостійним,
більше того – він був зовнішньорегульованим. Тому у значних прорахунках
гетьманщини не слід звинувачувати виключно і гетманат. Я вважаю, що П.
Скоропадський став жертвою обставин, які складалися тоді на Україні. З
одного боку Німеччина практично мала більше влади ніж Гетьман, а з іншого –
без Німеччини Скоропадський би не прийшов до влади, а як заведено – “за все
треба платити”.
Гетьманська аграрна реформа супроводжувалася диктатом окупаційних
властей і спробами поміщиків явочним порядком відновити дореволюційні
земельні відносини та повернути свою власність. Це породило ремствування
широких селянських мас і зумовило консолідацію опозиційних режимові П.
Скоропадського сил. Масло у вогонь підлила поразка Четверного союзу у
другій світовій війні, і восени 1918р. зовнішньополітична орієнтація
Гетьмана круто змінилася. Гетман починає шукати підтримки у країн Антанти,
а 14 листопада 1918р. П. Скоропадський
відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні
зв’язки з небільшовицькою Росією. Це рішення прийшло під тиском обставин,
та й зміст його визначався більше “єдинонеділимцями”, ніж українськими
політичними силами, не кажучи вже про народ. Тому це не врятувало режим
Гетьмана і 13 грудня 1918р. він змушений був зректися влади і виїхати з
сім’єю в зарубіжжя.
Незрілість українського загальнодемократичного процесу, його
строкатість, своєрідний комплекс неповноцінності, який незримо тяжів над
провідниками ідеї незалежної української державності, “запаморочення” від
можливостей, що відкривалися з ліквідацією самодержавства, низький рівень
національної свідомості значної частини населення наклали відбиток на весь
перебіг визвольних змагань та їхні наслідки
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Грицак Я. “Нарис історії України: формування модерної укр. нації
ХІХ-ХХ ст.: Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв,
студентів іст. фак. вузів, вчителів. – К.: Генеза, 1996 – 360с.
2. Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. “Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду)”. – К.: “ARС-UKRAINE”, 1996.
– 793с.
3. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. – К.:
Україна, 1996 – 463с.
4. Полонська-Василенко Н. “Істрія України”: у 2т. Т. 2. Від середини
ХVІІ століття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608с.
5. Рубльов О.С., Реєнт О.П. “Українські визвольні змагання 1917-
1921рр.” – К., Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 320с.
6. Субтельний О. “Україна: історія”./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст.
ст. С.В. Кульчицького. – 3-е вид., перероб. І доп. – К.: Либідь,
1993. – 720с.
Реферат на тему: Аграрная реформа П.А. Столыпина
Московский Государственный Открытый
Университет
РЕФЕРАТ
по истории
Тема: АГРАРНАЯ РЕФОРМА
П. А. СТОЛЫПИНА
Сорокин Константин Эдуардович
1 курс, юридический заочный ф-т
шифр 1797826
Содержание :
Глава 1. Экономическое и политическое положение в России
в конце 19 - начале 20 века.
Глава 2. Политическая карьера Столыпина.
Глава 3. Столыпин и Дума.
Глава 4. Столыпинская реформа.
А. Разрушение общины и развитие частной
собственности
Б. Крестьянский банк
В. Переселение крестьян
Г. Кооперативное движение
Д. Агрокультурные мероприятия
Глава 5. Результаты реформы.
Глава 6. Причины неудачи аграрной реформы.
2
Глава 1. Экономическое и политическое положение в России в
конце 19 - начале 20 века.
На рубеже 19 и 20 века общество вступило в новую фазу своего
развития: капитализм стал мировой системой. Россия, вступившая на
путь капиталистического развития позже стран запада, попала во вторую
группу, куда входили такие страны как Я пония, Турция, Германия, США.
В начале 90-х гг. 19 в. в России начался промышленный подъем, который
продолжался несколько лет и шел очень интенсивно. Особенно высокими темпами
развивалась тяжелая промышленность, которая к концу века давала почти
половину всей промышленной продукции в ее стоимостном выражении. По общему
объему продукции тяжелой промышленности Россия вошла в число первых
стран мира.
Промышленный подъем был подкреплен хорошими урожаями в течение ряда
лет.
Оживление в промышленности сопровождалось бурным железнодорожным
строительством. Правительство верно оценило значение железных дорог для
будущего экономики и не жалело денег для расширения их сети. Дороги связали
богатые сырьем окраины с промышленными центрами, индустриальные города и
земледельческие губернии - с морскими портами.
Главной причиной промышленного подъема 90-х гг. явилась экономическая
политика правительства, одной из составных частей которой стало
установление таможенных пошлин на ввозимые в Россию товары и одновременно
устранение препядствий на пути проникновения в страну иностранный
капиталов. Эти меры, по замыслу их инициаторов, должны были избавить
молодую отечественную промышленность от губительной конкуренции и тем самым
способствовать ее развитию, которому помогали заграничные деньги. В
экономической политике царизма конца 19 - начала 20 века, было немало
сильных сторон. В те годы Россия уверенно завоевала позиции на рынках
Дальнего и Среднего Востока, тесня там своих соперников. Однако, эта
политика оставалась внутренне противоречивой. И не только потому,что в ней
преобладали административные меры и недооценивалось значение частного
предпринимательства. Главное заключалось в том, что самому курсу
правительства не хватало сбаллансированности между потребностями
промышленности и сельского хозяйства.
Несбаллансированность хозяйства стала одной из причин
экономического кризиса начала 20 столетия, который затем сменился
длительной "депрессией" 1904-1908 годов. С 1909 по 1913 год
начинается экономический подъем. В результате прошедшего кризиса
слабые, маленькие предприятия разорились, ускорился процесс
концентрации промышленного производства. В 80 - 90 годы временные
предпринимательские объединения замещаются крупными монополиями;
картелями, синдикатами (Продуголь, Проднефть и т.д.). Одновременно с этим
идет укрепление банковской системы (Русско-Азиатский, Петербургский
международный банки). В начале
3
20 века Россия являлась средне развитой страной. Наряду с высоко
развитой индустрией в экономике страны большой удельный вес
принадлежал ранне - капиталистическим и полуфеодальным формам
хозяйства - от мануфактурного до патриархально-натурального.
Русская деревня как в зеркале отражала пережитки феодализма: крупные
помещачьи землевладения, отработки, являющие собой прямой пережиток
барщины. Крестьянское малоземелье, община с её переделами тормозили
модернизацию крестьянского хозяйства.
Социально - классовая структура страны отражала характер
и уровень её экономического развития. Наряду с формированием классов
буржуазного общества (буржуазия, мелкая буржуазия, пролетариат), в нем
продолжали существовать и сословные деления - наследие феодальной
эпохи. Буржуазия занимает ведущую роль в экономике страны 20 века. До
этого она не играла какой-либо самостоятельной роли в общественно-
политической жизни страны, так как она была полностью зависима от
самодержавия и оставалась аполитичной и консервативной силой.
Дворянство, которое сосредоточило более 60% всех земель, было
главной опорой самодержавия, хотя в социальном плане оно теряло свою
однородность, сближаясь с буржуазией.
Крестьянство включало около 75% населения страны. Оно состояло
из: кулаков (20%), середняков (30%), бедняков (50%). И, естественно,
между ними возникали противоречия.
Наемные рабочие, в начале 20 века, составляли около 17 млн.
человек. Этот класс был не однороден. Большая часть рабочих состоялаиз
недавно пришедших в город крестьян, еще не потерявших связь с
землёй. Ядром этого класса стал фабрично-заводской пролетариат,
насчитывавший более трёх миллионов человек.
Политическим строем в России оставалась абсолютная монархия.
Хотя в 70ых годах 19 века был сделан шаг по пути превращения госу-
дарственного строя в буржуазную монархию, царизм сохранил все атри-
буты абсолютизма. Закон гласил: " Император российский есть монарх
самодержавный и неограниченный ".
Высшим судебным органом был сенат. Исполнительная власть осу-
ществлялась двумя министерствами, контролируемыми комитетом
министров.
Особой проблемой в эти годы был национальный вопрос. Около 57%
населения России были не русского происхождения, они подвергались всякого
рода дискриминации со стороны русских чиновников. В этих отношениях Россия
не только притесняла те или иные народы, но и сталкивала их между собой.
Многие под давлением русскоязычного населения эмигрировали в ближайшие
страны запада,
4
причём заметную часть эмигрантов составляли люди, которые целью своей жизни
ставили борьбу с царизмом.
В эти же годы Россия вмешивается в борьбу за передел рынков сбыта.
Война между Россией и Я понией за господство на рынке сбыта в Китае,
закончившаяся поражением России, четко показала неподготовленность русской
армии и слабость экономики.
С поражением в войне в стране нарастает революционная ситуация (
1905-1907 года ). России требовались как политические, так и экономические
реформы, которые смогли бы укрепить и оздоровить экономику. Вожаком этих
реформ должен был быть человек, для которого важна была судьба России. Им
стал Пётр Аркадьевич Столыпин.
Глава 2. Политическая карьера Столыпина.
Служебный путь, проделанный Столыпиным в провинции, был обычным,
не отличающимся от карьеры других чиновников, ставших губернаторами.
Происходя из старинного дворянского рода, Столыпин, окончив
Виленскую гимназию, поступает на физико-математический факультет
Петербургского университета. После его окончания служит в министерстве
государственного имущества, но спустя год переводится в МВД предводителем
дворян в Ковенскую губернию. Такому назначению Столыпин был рад. Много
общаясь с крестьянами, он понимал их говоры: о земле, о ведении хозяйства.
Его дочь писала: "Мой отец любил сельское хозяйство… ".
Через 10 лет Столыпин назначается ковенским губернатором. В 1902
году - гроднецким губернатором.
В 1902 году Столыпин участвует в совещании о развитии
сельскохозяйственной промышленности, где он высказался за уничтожение
общинной черезполосицы и расселение по хуторам. Эта позиция была высказана
позже в 1906 году и в комбинации с другими новшествами была принята как
"Столыпинская реформа".
В марте 1903 года П. А. Столыпина назначают губернатором в более
крупную и важную саратовскую губернию. Здесь и застала его первая
революция, для подавления которой он применил весь арсенал средств - от
прямого обращения к народу до расправы с помощью казаков.
В апреле 1906 года Столыпин назначается министром внутренних дел,
хотя и не ожидал такого назначения. Борьба с революцией ложится на его
плечи. А 24 августа 1906 года опубликовывается правительственная программа,
содержащая две части: репрессивную ( методы борьбы с революцией, вплоть до
создания военно-полевых судов ) и реформистской, являющейся, по своей
сути, аграрной реформой.
5
Глава 3. Столыпин и Дума.
П.А.Столыпин пришел к власти в переломный момент, когда в правящих
кругах происходил пересмотр политического курса. Новый курс представлял
собой попытку царизма укрепить свою социальную опору, расшатанную
революцией, сделав ставку на крестьянство.
Столыпину было доверено обеспечить сожительство неограниченной
власти самодержавия с народным "представительством", то есть Думой.
Избранная первая Дума оказалась наполовину левой, а ее центром стали
кадеты с программой принудительного отчуждения - аграрного курса,
отвергнутого царем. Это было первое противоречие. Второе оказалось еще
более серьёзным: трудовики и крестьяне отвергли свой собственный проект 104-
х, содержание которого сводилось к конфискации помещечьих земель и
национализации всей земли.
Дума была обречена и 8 июля 1906 года была распущена.
Вторая Дума начала свою работу 20 февраля 1907 года, уже 6 марта Столыпин
выступил перед ней с правительственной программой реформ, и дал понять, что
режим не намерен делиться своей властью с "народным представительством". 10
марта Столыпин выступил с изложением правительственной концепции разрешения
аграрного вопроса.
В это время в Думе шли дебаты по двум вопросам: аграрная политика и
принятие чрезвычайных мер против революционеров . Правительство требовало
осуждения революционного терроризма, но большинство депутатов отказались
это сделать. Более того, 17 мая Дума проголосовала против "незаконных
действий полиции".
Сомнения не было, что вторая Дума вскоре прекратит свое существование.
Не было только предлога: его искали и вскоре нашли. С помощью двух
правокаторов было состряпано обвинение социал-демократической фракции
второй Думы в подготовке ее военного заговора.
Манифестом 3 июня 1907 года вторая Дума была распущена. Акт 3 июня
был справедливо назван государственным переворотом, он был совершен в
нарушение манифеста 17 октября 1905 года и основных законов 1906 года,
согласно которым ни один закон не мог быть принят без санкции
Государственной Думы.
Избавившись от оппозиционной думы, Столыпин теперь мог проводить
политику авторитарную и консервативную, основанную на твердой решимости
обновить страну и укрепить власть. Для этого почва была подготовлена новым
избирательным законом.
Думский справочник 1916 года показывает такую картину: дворяне,
составляющие, по переписи 1897 года, менее 1 % неселения, получили в III
думе 43 процента от общего числа, то есть 66 мест, примерно 15 % мест
получили помещики. Лица либеральных профессий 84 (около 20%), торговцы
36 (7,5%), священники и
6
миссионеры получили 44 места (около 10% ) от общего числа. Рабочие и
ремесленники получили всего 11 мест.
Новый избирательный закон, обнародованный также 3 июня 1907 года,
делал откровенную ставку на помещиков и крупную буржуазию. С этой целью
закон резко увеличивал от курии землевладельцев, получивших 50 % мест.
Очень ловкий ход был сделан правительством против кадетов в пользу
октябристов: городская курия была разделена на два разряда на основе
имущественного ценза.
В третьей Государственной Думе скопилось два большинства. При
голосовании за явно консервативные проекты фракция октябристов (154
депутата) голосовала вместе с фракциями правых и националистов (147
депутатов), а при голосовании за проекты реформ буржуазного характера те
же октябристы объединялись с кадетами и примыкавшими к ним фракциями.
Существование двух блоков в Думе позволяло Столыпину проводить политику
лавирования между помещиками и крупной буржуазией.
Создание третьеиюньской системы, которую олицетворяла третья Дума,
наряду с аграрной реформой было вторым шагом превращения России в
буржуазную монархию (первым шагом была реформа 1861 года).
Социально-политический смысл сводится к тому, что Дума
"крестьянская" превратилась в Думу "господскую".
16 ноября 1907 года, спустя две недели после начала работы третьей
Думы, Столыпин выступил перед ней с правительственной декларацией. Первой и
основной задачей правительства являются не "реформы", а борьба с
революцией.
Второй центральной задачей правительства Столыпин объявил проведение
аграрного закона 9 ноября 1906 года, являющегося "коренной мыслью
теперешнего правительства...".
Глава 4. Столыпинская реформа.
Целей у реформы было несколько: социально-политическая - создать в
деревне прочную опору для самодержавия из крепких собственников, отколов их
от основной массы крестьянства и противопоставив их ей; крепкие хозяйства
должны были стать препядствием на пути нарастания революции в деревне;
социально-экономическая - разрушить общину , насадить частные хозяйства в
виде отрубов и хуторов, а избыток рабочей силы направить в город, где её
поглотит растущая промышленность; экономическая - обеспечить подъём
сельского хозяйства и дальнейшую индустриализацию страны с тем, чтобы
ликвидировать отставание от передовых держав.
Первый шаг в этом направлении был сделан в 1861 году. Тогда аграрный
вопрос решался за счёт крестьян, которые платили помещикам и за землю, и за
волю. Аграрное законодательство 1906-1910 годов являлось вторым шагом, при
этом правительство, чтобы упрочить свою власть и власть помещиков, снова
пыталось решить аграрный вопрос за счёт крестьянства.
7
Новая аграрная политика проводилась на основе указа 9 ноября 1906
года.
Обсуждение указа 9 ноября 1906 года началось в Думе 23 октября 1908
года, т.е. спустя два года после того, как он вошел в жизнь. В общей
сложности обсуждение его шло более полугода.
После принятия указа 9 ноября Думой он с внесёнными поправками поступил
на обсуждение Государственного Совета и так же был принят, после чего по
дате его утверждения царем стал именоваться законом 14 июня 1910 года. По
своему содержанию это был, безусловно, либеральный буржуазный закон,
способствующий развитию капитализма в деревне и, следовательно,
прогрессивный.
Аграрная реформа состояла из ряда последовательно проводимых и
взаимосвязанных мероприятий. Основное направление реформ заключалось в
следующем: разрушение общины и развитие частной собственности, создание
крестьянского банка, переселение крестьян, кооперативное движение,
агрокультурные мероприятия.
А. Разрушение общины и развитие частной собственности.
Указ от 9 ноября 1906 года вводил очень важные изменения в
землевладении крестьян. Все крестьяне получали право выхода из общины,
которая в этом случае выделяла выходящему землю в собственное владение. При
этом указ предусматривал привилегии для зажиточных крестьян с целью
побудить их к выходу из общины. В частности, вышедшие из общины получали "в
собственность отдельных домохозяев" все земли, "состоящие в его постоянном
пользовании". Это означало, что выходцы из общины получали и излишки сверх
душевой нормы. При этом если в данной общине в течение последних 24 лет не
производились переделы, то излишки домохозяин получал бесплатно, если же
переделы были, то он платил общине за излишки по выкупным ценам 1861 года.
Поскольку за 40 лет цены выросли в несколько раз, то и это было выгодно
зажиточным выходцам.
Вместе с тем, осуществлялись меры по обеспечению прочности и
стабильности трудовых крестьянских хозяйств. Так, чтобы избежать спекуляции
землей и концентрации собственности, в законодательном порядке
ограничивался предельный размер индивидуального землевладения, была
разрешена продажа земли некрестьянам.
Закон 5 июня 1912 г. разрешил выдачу ссуды под залог любой
приобретаемой крестьянами надельной земли. Развитие различных форм кредита
- ипотечного, мелиоративного, агрокультурного, землеустроительного -
способствовало интенсификации рыночных отношений в деревне.
Одновременно с изданием новых аграрных законов правительство принимает
меры к насильственному разрушению общины, не надеясь полностью на действие
экономических факторов. Сразу после 9 ноября 1906 года весь государственный
аппарат приводится в движение путем издания самых категорических циркуляров
и приказов, а так же путем репрессий против тех, кто не слишком энергично
проводит их в жизнь.
8
Практика реформы показала , что крестьянство в своей массе было
настроено против выдела из общины - по крайней мере в большинстве
местностей. Обследование настроений крестьян Вольно-экономическим обществом
показало, что в центральных губерниях крестьяне отрицательно относились к
выделу из общины (89 отрицательных показателей в анкетах против 7
положительных).
В сложившейся обстановке для правительства единственным путем
проведения реформы был путь насилия над основной крестьянкой массой.
Конкретные способы насилия были самые разнообразные - от запугивания
сельских сходов до составления фиктивных приговоров, от отмены решений
сходов земским начальником до вынесения постановлений уездными
землеустроительными комиссиями о выделении домохозяев, от применения
полицейской силы для получения "согласия" сходов до высылки противников
выдела.
В итоге, к 1916 году из общин было выделено 2478 тыс. домохозяев, или
26% общинников, заявления же были поданы от 3374 тыс. домохозяев, или от
35% общинников. Таким образом, правительству не улалось добиться своей цели
и выделить из общины хотя бы большинство домохозяев*. Именно это и
определило крах столыпинской реформы.
Б. Крестьянский банк.
В 1906 - 1907 году указаниями царя часть государственных и удельных
земель была передана крестьянскому банку для продажи крестьянам с целью
ослабления земельного дефицита. Кроме того, с размахом проводилась Банком
покупка земель с последующей перепродажей их крестьянам на льготных
условиях, посреднические операции по увеличению крестьянского
землепользавания. Он увеличил кредит крестьянам и значительно удешевил его,
причем банк платил больший процент по своим обязательствам, чем платили ему
крестьяне. Разница в платеже покрывалась за счет субсидий из бюджета,
составив за период с 1906 по 1917 год 1457,5 млрд. рублей.
Банк активно воздействовал на формы землевладения: для крестьян,
приобретавших землю в единоличную собственность, платежи снижались. В
итоге, если до 1906 года основную массу покупателей земли составляли
крестьянские коллективы, то к 1913 году 79,7% покупателей были единоличными
крестьянами.
В. Переселение крестьян.
Правительство Столыпина провело и серию новых законов о переселении
крестьян на окраины. Возможности широкого развития переселения были
заложены уже в законе 6 июня 1904 года. Этот закон вводил свободу
переселения без льгот, а правительству давалось право принимать решения об
открытии свободного льготного переселения из отдельных местностей империи,
"выселение из которых признавалось
9
особо желательным". Впервые закон по льготному переселению был применен в
1905 году: правительство "открыло" переселение из Полтавской и Харьковской
губерний, где крестьянское движение было особенно широким.
По указу 10 марта 1906 года право переселения крестьян было
предоставлено всем желающим без ограничений. Правительство ассигновало
немалые средства на расходы по устройству переселенцев на новых местах, на
их медицинское обслуживание и общественные нужды, на прокладку дорог. В
1906-1913 годах за Урал переселилось 2792,8 тысяч человек. Количество
крестьян, не сумевших приспособиться к новым условиям и вынужденных
вернуться,составило 12% от общего числа переселенцев. Итоги переселенческой
компании были следующими. Во-первых, за данный период был осуществлен
громадный скачок в экономическом и социальном развитии Сибири. Также
население данного региона за годы колонизации увеличилось на 153 %.
Если до переселения в сибирь происходило сокращение посевных площадей,
то за 1906-1913 годы они были расширены на 80%, в то время как в
европейской части России на 6,2%. По темпам развития животноводства Сибирь
также обгоняла европейскую часть России.
Г. Кооперативное движение.
Ссуды крестьянского банка не могли полностью удовлетворить спрос
крестьянна на денежную массу. Поэтому значительное распространение получила
кредитная кооперация, которая прошла в своем движении два этапа. На первом
этапе преобладали административные формы регулирования отношений мелкого
кредита. Создавая квалифицированные кадры инспекторов мелкого кредита и
ассигнуя значительные кредиты через государственные банки на первоначальные
займы кредитным товариществам и на последующие займы, правительство
стимулировало кооперативное движение. На втором этапе сельские кредитные
товарищества, накапливая собственный капитал, развивались самостоятельно. В
результате была создана широкая сеть институтов мелкого крестьянского
кредита, ссудносберегательных банков и кредитных товариществ, обслуживавших
денежный оборот крестьянских хозяйств. К 1 января 1914 года количество
таких учреждений превысило 13 тысяч.
Кредитные отношения дали сильный импульс развитию производственных,
потребительских и сбытовых кооперативов. Крестьяне на кооперотивных началах
создавали молочные и масленные артели, сельскохозяйственные общества,
потребительские лавки и даже крестьянские артельные молочные заводы.
Д. Агрокультурные мероприятия.
Одним из главных препятствий на пути экономического прогресса
деревни являлась низкая культура земледелия и неграмотность подавляющего
большинства производителей, привыкших работать по
10
общему обычаю. В годы реформы крестьянам оказывалась широкомасштабная
агроэкономическая помощь. Специально создавались агропромышленные службы
для крестьян, которые организовывали учебные курсы по скотоводству и
молочному производству, внедрению прогрессивных форм сельскохозяйственного
производства. Много внимания уделялось и прогрессу системы внешкольного
сельскохозяйственного образования. Если в 1905 году число слушателей на
сельскохозяйственных курсах составило 2 тысячи человек, то в 1912 году - 58
тысяч, а на сельскохозяйственных чтениях - соответственно 31,6 тысяч и 1046
тысяч человек.
В настоящее время сложилось мнение, что аграрные реформы Столыпина привели
к концентрации земельного фонда в руках немногочисленной богатой прослойки
в результате обезземеливания основной массы крестьян. Дествительность
показывает обратное -
увеличение удельного веса "средних слоев" в крестьянском землепользовании.
Глава 5. Результаты реформы.
Результаты реформы характеризуются быстрым ростом аграрного
производства, увеличением емкости внутреннего рынка, возрастанием экспорта
сельскохозяйственной продукции, причем торговый баланс России приобретал
все более активный характер. В результате удалось не только вывести
сельское хозяйство из кризиса, но и превратить его в доминанту
экономического развития России. Валовый доход всего сельского хозяйства
составил в 1913 году 52,6% от общего ВД. Доход всего народного хозяйства
благодаря увеличению стоимости, созданной в сельском хозяйстве, возрос в
сопоставимых ценах с 1900 по 1913 годы на 33,8%.
Дифференциация видов аграрного производства по районам привела к росту
товарности сельского хозяйства. Три четверти всего переработанного
индустрией сырья поступало от сельского хозяйства. Товарооборот
сельскохозяйсвенной продукции увеличился за период реформы на 46%.
Еще больше ,на 61% по сравнению с 1901-1905 годами, возрос в
предвоенные годы экспорт сельскохозяйственной продукции. Россия была
крупнейшим производителем и экспортером хлеба и льна, ряда продуктов
животновотства. Так, в 1910 году экспорт российской пшеницы составил 36,4%
общего мирового экспорта.
Однако не были решены проблемы голода и аграрного перенаселения.
Страна по прежнему страдала от технической, экономической и культурной
отсталости. Так в США в среднем на ферму приходилось основного капитала в
размере 3900 рублей, а в европейской России основной капитал среднего
крестьянского хозяйства едва достигал 900 рублей. Национальный доход на
душу сельскохозяйственного населения в России состалял примерно 52 рубля в
год, а в США - 262 рубля.
Темпы роста производительности труда в сельском хозяйстве
11
были сравнительно медленными. В то время как в России в 1913 году получали
55 пудов хлеба с одной десятины, в США получали 68, во Франции - 89, а в
Бельгии - 168 пудов. Экономический рост происходил не на основе
интенсификации производства, а за счет повышения интенсивности ручного
крестьянского труда. Но в расматриваемый период были созданы социально-
экономические условия для перехода к новому этапу аграрных
преобразований - к превращению сельского хозяйства в капиталоемкий
технологически прогрессивный сектор экономики.
Глава 6. Причины неудачи аграрной реформы.
Ряд внешних обстоятельств (смерть Столыпина, начало войны)
прервали столыпинскую реформу.
Всего 8 лет проводилась аграрная реформа, а с началом войны она была
осложнена - и, как оказалось, навсегда. Столыпин просил для полного
реформирования 20 лет покоя, но эти 8 лет были далеко не спокойными. Однако
не кратность периода и не смерть автора реформы, убитого в 1911 году рукой
агента охранки в киевском театре, были причиной краха всего предприятия.
Главные цели далеко не были выполнены. Введение частной подворной
собственности на землю вместо общинной удалось ввести только у четверти
общинников. Не удалось и территориально оторвать от "мира" зажиточных
хозяев, т.к. на хуторских и отрубных участках поселялись менее половины
кулаков. Переселение на окраины так же не удалось организовать в таких
размерах, которые смогли бы существенно повлиять на ликвидацию земельной
тесноты в центре. Все это предвещало крах реформы еще до начала войны, хотя
ее костер продолжал тлеть, поддерживаемый огромным чиновничьим аппаратом во
главе с энергичным приемником Столыпина - главным управляющим
землеустройством и земледелием
А.В.Кривошеиным.
Причин краха реформ было несколько: противодействие крестьянства,
недостаток выделяемых средств на землеустройство и переселение, плохая
организация землеустроительных работ, подъем рабочего движения в 1910-1914
гг. Но главной причиной было сопротивление крестьянства проведению новой
аграрной политики.
12
Список литературы :
1. Н. Верт "История советского государства" Москва "Прогресс" 1992 г.
2. И. Д. Ковальченко "Столыпинская аграрная реформа" ; "История
СССР" Москва 1992 г.
3. И. В. Островский "П. А. Столыпин и его время" Новосибирск 1992 г.
4. М. Румянцев "Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи
и итоги" ; "Вопросы экономики" № 10 Москва 1990 г.
5. Сборник речей "Петр Аркадьевич Столыпин" ; "Нам нужна великая
Россия" Москва "Молодая гвардия" 1990 г.
13
| |
