|
Реферат: Византия и второй крестовый поход (История)
Министерство образования Российской Федерации
Уральский государственный университет
им. А.М. Горького
исторический факультет
кафедра древнего мира и средних веков
Курсовая работа
ВИЗАНТИЯ И ВТОРОЙ КРЕСТОВЫЙ ПОХОД
Исполнитель:
Кетова Т.С.,
студентка 1 курса,
специальность «история»
заочное отделение
Преподаватель:
Степаненко В.П.
Екатеринбург
2003
Содержание
Введение………………………………………………………………..3
Глава 1. Причины крестовых походов………………………………..5
Глава 2. Состояние Византийской империи перед
крестовыми походами………………………………………..7
Глава 3. Ход второго крестового похода……………………………..10
3.1. Начало………………………………………………...10
3.2. Выступление………………………………………… 13
Глава 4. Итоги похода………………………………………………….15
Заключение…………………………………………………………… 16
Литература………………………………………………………………18
Введение
В истории классического западноевропейского средневековья, вероятно,
не было эпохи более захватывающей воображение своей грандиозностью,
размахом и величием, чем эпоха крестовых походов, продолжавшаяся с конца XI
века до самого XIII века. Это было время масштабных военных экспедиций
западных держав и католической церкви на Ближний Восток, ставивших своей
официальной целью освобождения Святой Земли от неверных – мусульман и
завладение общехристианскими святынями, отданными якобы на поругание
Исламу.
Крестоносное движение охватило почти два столетия, причем столетия
решающие для развития этого типа общества, аккумулировавшие наиболее
значимые и существенные его признаки.
В данной работе более подробно рассмотрен второй крестовый поход. Он
оставил значительный след в мировой истории. Эта тема представляет собой
интерес прежде всего потому, что второй крестовый поход стал следующей
попыткой после взлетов и неудач первого крестового предприятия вернуть
христианскому миру его святыни.
Византия, будучи восточным государством, не могла не испытать на себе
те волнения, вызванные крестоносными движениями. Эта проблема тоже нашла
отражение в данной работе.
С точки зрения восточноевропейской истории этот период представляет
собой любопытнейший эпизод борьбы между Западом и Востоком, борьбы, которая
еще не окончилась и поныне продолжается на наших глазах, соединив
разнообразные интересы, как религиозные, так и политические и торговые, в
так называемом Восточном вопросе. Крестовые походы с точки зрения русской
истории получают важное значение как эпизод столкновения двух миров и
поныне разделяющих господство в Европе и Азии. Мне кажется, что в этом и
заключается актуальность данной работы.
Эта тема охватывает обширный исторический материал, знание которого
позволяет глубже разобраться во многих существенных проблемах, имеющих
принципиальное методологическое, общетеоретическое значение. Осмысление
темы составляет одну из необходимых предпосылок для правильного понимания
всей средневековой истории. Это необходимо еще и потому, что эти войны
велись, главным образом, рыцарством, которое воодушевлялось церковными
лозунгами. Это явление чрезвычайно характерно для эпохи средневековья,
отмеченной господством религиозного мировоззрения.
Сложная и своеобразная картина социальных и социально-политических
отношений в феодальном обществе Запада и Востока раскрывается при изучении
крестовых походов с большой полнотой, так как события и факты, образующие
их историю, обрисованы не только в источниках западного происхождения, но и
в многочисленных повествованиях арабских, армянских, греческих, русских
современников и очевидцев.
Основные известия о крестовых походах содержаться в
западноевропейских хрониках XII – XIII вв., к которым примыкают
произведения историков Латинского Востока.
Глава 1. Причины крестовых походов
Резко выдвигающаяся противоположность интересов и культур романо-
германской и греко-славянской в первый раз обнаружилась в эпоху крестовых
походов. Религиозная и национальная вражда к мусульманству, одушевлявшая
первых крестоносцев и поддерживавшая их в перенесении громадных лишений и
потерь, скоро уступила место другим побуждениям, которые, однако, оказались
нисколько не слабее первых и продолжали увлекать на Восток новые и новые
западные ополчения. Когда первоначальная цель крестоносного движения
перестала быть руководящим мотивом, выдвинулись на первое место
политические соображения. Не об Иерусалиме и не об освобождении Гроба
Господня из рук неверных стали помышлять вожди крестоносцев, а об основании
независимых княжеств на Востоке, о завоевании Византии, наконец, о торговых
преимуществах в областях византийских и мусульманских.
Причины начала крестовых походов:
- сильное развитие папской власти, мечтавшей в конце XI века обратить
греков к послушанию римской церкви;
- глубокое влияние духовенства, подвинувшего западные народы к исполнению
воли римского первосвященника;
- тяжкое экономическое и социальное положение народных масс;
привычка к войне;
- элементарная жажда приключений.
Итак, разберемся поподробнее, что же привело к началу столь
масштабных, мировых по меркам того времени, экспедиций европейцев на
Ближний Восток? Что заставляло на протяжении почти двухсот лет десятки
тысяч людей отправляться, зачастую оставив хозяйство, родину и т.д., в мало
известные многим из них, но сильно манящие земли знойной Палестины?
Жизнь европейцев в конце X – начале XI столетия была связана с
большими испытаниями. Рубеж тысячелетий как всякая крупная дата прочно
утвердил в настроениях большей части общества мысль о близящемся конце
света, пророчества о наступлении которого то и дело будоражили сознание
людей. И действительно, казалось, что природа являет все признаки этого. На
протяжении всего XI века территории Франции, Германии, Англии неоднократно
подвергались различным стихийным бедствиям, их население терзали
бесконечные эпидемии инфекционных болезней. Практически непосредственно
перед началом походов Европу потрясали так называемые «семь тощих лет»,
когда на ее территорию обрушились наводнения, заморозки и – как следствие
этого – голод. Повсеместным явлением стал побег крестьян из пораженных
голодовками и эпидемиями районов. Понятно, что среди подвергавшихся таким
напастям крестьян и бедных горожан апокалипсические настроения не исчезали
и усиливались с каждым годом, а стремление вырваться из этого ада,
усугублявшееся к томе же не уменьшавшимся гнетом и произволом со стороны
своих сеньоров, пусть даже в неизведанные земли Востока, неизбежно должно
было найти себе выход.
Слухи и рассказы людей, посетивших Святую Землю либо наслышанных о
ней, часто – помимо повествований об иерусалимских чудесах – сводились к
описанию того блистательного богатства, которое они наблюдали в Византии и
на Арабском Востоке. Действительно, для среднего европейца того времени
уровень тамошней жизни казался сказочной мечтой. Европа кануна крестовых
походов может быть (конечно, в первую очередь в «бытовом» смысле) названа
варварской по сравнению с этими регионами.
Иные цели преследовало шедшее в крестовые походы западноевропейское
рыцарство. Практически с самого начала в их устремлениях доминировало
желание приобрести новые земли, новых поданных, новые богатство, а желание
отвоевать христианские святыни, как правило, отходило на второй план. Тяга
феодалов к новым землям вполне понятна. В Европе того времени существовал
такой порядок наследования, при котором вся земля передавалась старшему
сыну. Остальные же пополняли ряды безземельного рыцарства, которое не
всегда могло найти себе применения на родине. Ситуацию осложняло еще и то,
что в самой Европе уже не было возможности для внутренней колонизации, так
как бесхозных земель попросту не было.[1]
Глава 2. Византия накануне крестовых походов
Маленькие, тесные и очень грязные европейские города с населением 2-3
тысячи человек, небольшие и не очень в своем большинстве уютные рыцарские
замки меркли перед храмами и дворцами византийских и восточных владык,
роскошью восточных городов. А привозимые с Востока дорогие ткани, пряности,
ювелирные украшения создавали впечатление о необычайном богатстве восточных
земель и, вероятно, легкости, с которой все это при определенных условиях
может быть обретено. Этим и объясняется то поистине детское восхищение, с
которым крестоносцы говорили о богатствах Константинополя после его захвата
в 1204 году.
Как это ни парадоксально, но большую роль в подталкивании запада к
агрессии на Восток сыграла невольно и сама Византия. Дело в том, что к
концу XI века эта бывшая некогда могущественной держава оказалась в сложном
положении. С востока ее сильно теснили новые захватчики — турки-сельджуки,
которые, разгромив Багдадский халифат и отчасти государство Фатимидов, в
1071 году нанесли византийским войскам страшное поражение при Манцикерте, в
результате которого в плен попал византийский император Роман Диоген, чего
прежде в истории этого государства не бывало, и отняли у Византии большую
часть Малой Азии. С запада империю теснили норманны, отвоевавшие у нее
падения в южной Италии. Правда, благодаря привлечению на свою сторону в
качестве cоюзника Венеции, Византии удалось приостановить победное шествие
северян. За это Венеция получила многочисленные торговые льготы и целый
квартал в Константинополе. После победы при Манцикерте турки-сельджуки,
вдохновленные успехом, готовили новое наступление на Византию. С севера
империи угрожали печенеги. В 1091 году они сумели подойти к самым стенам
Константинополя, но византийцам удалось отбить этот нежданный натиск,
заключив договор с половцами, которые и разгромили печенегов.
Будучи окружена врагами, империя неоднократно обращалась к европейским
государствам с просьбами о помощи. Однако за те годы, пока в Европе эти
запросы обсуждались, страна сумела найти выход из создавшейся ситуации.
Поэтому когда накануне крестовых походов некоторые западноевропейские
правители выказали готовность прийти на помощь, Византия в ей уже не
нуждалась так остро, как в предшествующее десятилетие. Подобный отказ
породил в душах многих правителей Запада негативную реакцию, которая
способствовала росту агрессивных настроений, в их среде и готовности во что
бы то ни было принять участие в походах на Восток даже без учета интересов
империи.
К походу против турок и освобождению Гроба Господня призывал еще папа
Григорий VII, однако, занятый борьбой с германским императором Генрихом IV,
он не успел организовать это движение и возглавить его. Проповедь священной
войны против неверных была возобновлена папой Урбаном II. На церковном
соборе во французском городе Клермоне в 1095 году он выступил перед
огромными толпами людей, призывая их отправиться на освобождение Гроба
Господня, стимулируя собравшихся обещанием огромных богатств и
покровительства, которая церковь окажет всем участником этой экспедиции.
Решительным и последним побуждением было обращение императора Алексея
I Комнина к папе Урбану II в 1094 году с просьбой о помощи против турок-
сельджуков. Все эти мотивы, конечно, имели значение при возбуждении первого
крестового похода, но ни все вместе, ни каждый по отдельности они
недостаточно объясняют принятое крестовыми походами направление и на первых
же порах обнаружившиеся недоразумения между крестоносными вождями и
византийским правительством. В русской исторической литературе с особенной
силой выдвинуто то обстоятельство, что крестовые походы стоят в тесной
связи с состоянием Византийской империи того времени и что принятое ими
направление может быть выяснено из рассмотрения политических условий, в
каких находилась тогда Византия.
Само собой разумеется, здесь подразумевается отношение Византии к
мусульманскому миру. К VIII веку мусульмане завладели Азией и Африкой и
утвердились на островах Средиземного моря и в некоторых областях Западной
Европы. Скоро турки-сельджуки перенесли на себя весь интерес истории
магометанского мира. Они завоевали почти всю Малую Азию, образовав
могущественный султанат со столицей в Иконии и угрожая самому
Константинополю. Таким было состояние мусульманского мира накануне
крестовых походов.
Обращение Византийской империи за помощью к латинскому Западу всегда
знаменовало крайний упадок нравственных сил в Константинополе и было
выражением самого беспомощного состояния. Положение императора Алексея
Комнина в зиму 1090/91 г. может быть сравниваемо разве что с последними
годами империи.
Не только в области дипломатической замечается склонность безусловно
отдать себя в распоряжение Запада: заведена была речь о церковной
разделении Востока и Запада, о мерах к соединению двух церквей.
Воззвание Алексея Комнина на Западе должно было произвести сильное
движение. Не без причины, конечно, первый крестовый поход составился по
преимуществу из владетельных князей и рыцарей Франции.
Итак, на Западе собирались в поход, который имел определенную цель -
спасти Византийскую империю от печенегов и сельджуков. Здесь следует искать
причину к объяснению взаимных недоразумений и горьких обвинений, которые
направлялись крестоносцами против византийцев и наоборот. К крайнему
изумлению крестоносцев, печенеги и турки оказались на службе императора и
всего чувствительнее вредили им быстрыми набегами; византийский император
не только не сдавал им города и не унижался, но еще требовал себе ленной
присяги и договаривался о городах, которые крестоносцы завоюют у турок. Но
нужно помнить, что не меньше изумлены были движением крестоносного
ополчения и византийцы: они утверждают, что это движение на Восток было
вызвано не их просьбами, а произошло самостоятельно и угрожало пагубными
последствиями для Греческой империи.[2]
Глава 3. Ход второго крестового похода
3.1. Начало
Политика христианских князей на Востоке преследовала ложную цель -
уничтожение византийского господства в Азии и ослабление греческого
элемента, на который, естественно, нужно было рассчитывать в деле
уничтожения мусульман. Такая политика привела к тому, что мусульмане,
ослабленные и отодвинутые внутрь Азии вследствие первого крестового похода,
снова усилились и начали из Месопотамии угрожать христианским владениям.
Один из наиболее сильных мусульманских эмиров, Мосула Имад ад-Дин Зенги,
начал весьма серьезно угрожать передовым княжествам. В 1144 г. Зенги сделал
сильный натиск, который окончился взятием Эдессы и падением Эдесского
княжества. Это наносило весьма чувствительный удар всему восточному
христианству: Эдесское княжество составляло форпост, о который разбивались
волны мусульманских набегов, в Эдесском княжестве был оплот, защищавший
весь христианский мир. В то время, когда Эдесса пала под ударами мусульман,
другие христианские княжества находились или в стесненном положении, или
были заняты вопросами чисто эгоистического характера и поэтому как не могли
подать помощи Эдесскому
княжеству, так и не в состоянии были заменить для христиан его значения.
Слух о падении Эдессы произвел сильное впечатление на Западе и
особенно во Франции. Франция во весь период крестовых походов отличалась
своей отзывчивостью к интересам христиан на Востоке; Из Франции больше
всего шло рыцарей на Восток; Франция более других европейских государств
чувствовала связи с Востоком, ибо в Эдессе, Иерусалиме, Триполи сидели
князья французского происхождения.
И, тем не менее, для поднятия нового крестового похода в Западной
Европе не представлялось благоприятных условий. Прежде всего, во главе
римской церкви было лицо, которое далеко не могло равняться с современником
первого похода. В 1144 г. на римском престоле сидел Евгений III, человек,
не отличавшийся ни силой воли, ни энергией, ни умом, не имевший широких
политических взглядов. Евгению III предстояло бы, пользуясь властным
положением церкви, принять под свою руку дело защиты восточно-азиатских
княжеств, но к этому времени положение папы, даже в самой Италии, было
далеко не властное, римский престол был жертвой партий. Евгений III не мог
стать инициатором и вдохновителем нового крестового предприятия, так как
разыгравшееся в сороковых годах в Риме демократическое движение, в котором
принимал участие знаменитый проповедник Арнольд Бершианский, создавало для
папы в «Вечном Городе» ненадежную обстановку и даже заставило Евгения Ш на
время покинуть Рим.[3]
После разгрома Эдессы значительная часть светских и духовных лиц
явилась с Востока в Италию и Францию; здесь они обрисовывали положение дел
на Востоке и возбудили своими рассказами народные массы. Во Франции королем
был Людовик VII, рыцарь в душе, он чувствовал себя связанным с Востоком и
был склонен предпринять крестовый поход.
Людовик VII, прежде чем решиться на такой важный шаг, как поход в
Святую землю, спросил мнения у аббата Сугерия, своего воспитателя и
советника, который, не отговаривая короля от доброго намерения, посоветовал
принять все меры, чтобы обеспечить должный успех предприятию. Людовик
пожелал узнать настроение народа и духовенства. Духовная политика ХП
столетия находилась в руках св. Бернара, аббата недавно основанного
монастыря Клерво. Личность Бернара в высшей степени импозантная и
авторитетная. Величественная фигура, изможденное лицо, пылкая огненная речь
— все это доставляло ему непобедимую силу и огромное влияние, перед которым
никто не мог устоять. К этому авторитету, как к нравственной силе,
обратился французский король, прося Бернара принять участие в деле поднятия
Европы к крестовому походу. Бернар не принял на свою ответственность такого
важного дела; он дал совет обратиться к папе. Евгений III одобрил план
короля и поручил св. Бернару проповедь о крестовом походе, снабдив его
воззванием к французскому народу.
В 1146 г. св. Бернар присутствовал на чрезвычайной ассамблее в
Бургундии (Везле), он сел рядом с королем Людовиком, надел на него крест и
произнес речь, в которой приглашал вооружиться на защиту Гроба Господня
против неверных.
Надо сказать, что западные народы, наученные горьким опытом первого
похода и немало разочарованные в его результатах, уже не выказывали
прежнего воодушевления. На собрании в Везеле французские феодалы были
настроены против похода. Не без труда Бернар одержал победу над ними,
благодаря своему пылкому и убедительному красноречию.
Таким образом, с 1146 г. вопрос о крестовом походе был решен с точки
зрения французов. Южная и Центральная Франция двинули многочисленную армию,
которая была вполне достаточна для того, чтобы дать отпор мусульманам.
Роковым шагом и большой ошибкой со стороны св. Бернара было то, что он
упоенный успехом, который имел во Франции, решился повести дело далее,
возбудить идею крестового похода за пределами Франции — в Германии.
Германский государь Конрад III до прибытия Бернара не обнаруживал
склонности подняться на защиту святых мест. Но благодаря своему пылкому и
убедительному красноречию, Бернар одержал победу над ним. Решение Конрада
III участвовать во втором крестовом походе отозвалось весьма живо во всей
германской нации. С 1147 г. и в Германии началось такое же одушевленное
движение, как и во Франции. Но привлечение немцев к участию во втором
крестовом походе было в высшей степени вредно для исхода этого предприятия.
Участие германцев изменило дальнейший ход всего дела и привело к тем
печальным результатам, которыми окончился второй крестовый поход.
3.2. Выступление
После долгих переговоров крестоносцы летом 1147 г. решили двинуться к
Константинополю сухим путем, которым шли уже крестоносцы первого похода.
Первым через Венгрию выступил Конрад; месяц спустя это же дорогой
направился Людовик. Движение крестоносцев к Константинополю сопровождалось
такими же насилиями и грабежами как и в первый раз.
Весть о крестовом походе обеспокоила императора Византии Мануила. Он
видел в нем опасность для своего государства и для своего влияния на
латинских князей на Востоке, которые, получив поддержку с Запада, могли
совершенно не считаться с византийским императором. Кроме того, участие
Германии в походе лишало Византию гарантий, положенных в основу союза двух
империй.
Император Византии, зная, сколь опасны были для столицы первые
крестоносцы, приказал исправить ее стены и башни, не рассчитывая, очевидно,
на союзные и родственные отношения к Конраду. Манул опасался, что Конраду
не удастся обуздать буйную и непокорную толпу, что эта толпа, жадная к
наживе, может начать грабежи и насилия и вызовет серьезные смуты в
Константинополе.
Когда германские войска остановились у стен столицы, Мануил все усилия
употребил на то, чтобы их переправить в Азию до прихода французского
ополчения, что, после крупных препирательств с родственником Конрадом,
императору, наконец, удалось.
В Малой Азии немцы стали сразу страдать от недостатка пропитания, а
затем, подвергшись нападению турок, были перебиты; лишь жалкие остатки
германской армии возвратились в Никею. Некоторые историки приписывают эту
неудачу германского похода интригам Мануила, который будто бы даже вступил
в соглашение с мусульманами, побуждая их к нападению на крестоносцев.
Подступившие к столице вскоре после переправы немцев в Малую Азию
французы еще более встревожили Мануила. Людовик VII, с которым незадолго до
похода вступил в переговоры сицилийский король Рожер, убеждавший короля
идти на Восток через его итальянские владения, был особенно подозрителен
императору, как возможный тайный союзник Рожера. Эти подозрения имели под
собой серьезную почву.
Рожер, зная, что Мануил был в это время всецело поглощен крестовым
походом и своим отношением к крестоносцам, забыв об общих интересах
христианства и преследуя лишь политические цели, неожиданно захватил остров
Корфу и опустошил целый ряд других византийских островов. Наконец,
высадившиеся отряды норманнов захватили Фивы и Коринф, знаменитые в то
время богатством, производством шелка и шелковых тканей.
Когда это известие дошло до французов, стоявших перед
Константинополем, они заволновались. Некоторые приближенные Людовика
советовали ему овладеть Константинополем. В таком опасном положении
император только и мечтал переправить французов также в Малую Азию.
Был распушен слух, будто бы немцы успешно действуют в Малой Азии.
Людовик согласился тогда переправиться через Босфор и даже принес Мануилу
ленную присягу. Только очутившись уже в Малой Азии, Людовик узнал правду о
судьбе германского войска. Государи встретились и двинулись дальше.
Как известно, французско-немецкое ополчение, после целого ряда
испытаний и бедствий, потерпело полную неудачу под Дамаском. Разочарованный
Конрад покинул Палестину на греческом корабле и направился в Солунь, где
находился Мануил. Император готовился к военным действиям против норманнов.
Встретившись в Солуни, Мануил и Конрад, обсудив общее положение вещей,
окончательно заключили союз для общих действий против Рожера. После этого
Конрад вернулся в Германию.
Оставшийся Людовик, видя полную невозможность что-либо сделать, также
через несколько месяцев через Южную Италию (где он встретился с Рожером)
возвратился во Францию.[4]
Глава 4. Итоги похода
Таким образом, второй крестовый поход, который казался таким
блистательным, так много обещавшим вначале, сопровождался вполне ничтожными
результатами. Мусульмане не только не были ослаблены, а напротив, нанося
христианам одно поражение за другим, уничтожая целые армии крестоносцев,
получили большую уверенность в собственных силах, энергия их увеличилась, у
них зародились надежды на уничтожение христианства в Малой Азии. Кроме
того, раздоры между французскими и немецкими войсками и между палестинскими
и европейскими христианами не служили к чести крестоносцев. Мануил был рад
окончанию похода, так как это давало ему возможность дать развитие его
западной политике против Рожера. Это было закреплено формальным союзом с
Германией.
Но тем не менее, несправедливо было бы возлагать на императора весь
неуспех похода. Неудачу предприятия скорее надо отнести к недостаточной
организации и общей недисциплинированности крестоносцев. Рожер своим
нападением на острова и Грецию также внес немало гибельного элемента в дело
похода. Вообще, религиозная основа крестоносных предприятий отступала на
второй план, и все яснее давали знать о себе мирские, политические
мотивы.[5]
Заключение
Несомненно, что крестовые походы воспринимались рыцарями и крестьянам
XI в. как очищающее средство от перенаселенности Запада и жажда заморских
земель, богатств их увлекала больше всего. Но эти походы еще даже до того,
как обернулись полным провалом, не утолили жажды земли у западных людей.
Они были вынуждены вскоре искать в самой Европе, прежде всего в развитии
сельского хозяйства, решения проблемы, которого не дал заморский мираж.
Крестовые походы
- не способствовали подъему торговли, который начался благодаря прежним
связям с мусульманским миром и внутреннему экономическому развитию
Запада;
- они не принесли ни технических новшеств, ни новых производств, которые
проникли в Европу иными путями;
- они непричастны к духовным ценностям, которые заимствовались через
центры переводческой деятельности и библиотеки Греции, Италии (прежде
всего Сицилии) и Испании, где культурные контакты были более тесными и
плодотворными, чем, в Палестине.
Конечно, полученные не столько от торговли, сколько от фрахта судов и
займов крестоносцы позволили некоторым итальянским городам — Генуе, а
больше всего Венеции — быстро разбогатеть; но что походы пробудили торговлю
и обеспечили ее подъем в средневековом христианском мире, в это ни один
серьезный историк более не верит. Напротив, они способствовали оскудению
Запада, особенно рыцарства; далекие от того, чтобы обеспечить моральное
единство христианского мира, они распаляли зарождающиеся национальные
противоречия: походы сделали непроходимым ров, разделявший Запад и
Византию, и вражда между латинянами и греками, которая обострялась от
похода к походу.
Тем не менее, культурное значение крестовых походов для средневекового
Запада чрезвычайно велико. Столкнувшись с Востоком, Европа, может быть,
впервые осознала себя как единое культурное целое. Конечно, определенное
единство всегда существовало в сознании людей того времени, и основой его
была христианская религия. Но чем дальше, тем более отчетливо
вырисовываются контуры культурной целостности, выраженной не только в
религиозном единстве, но и в обычаях, одежде, менталитете и т.п. – все то,
что не слишком заметно в обыденной жизни, но так ярко проступает в
столкновении с совершенно иной культурой.
Именно крестовые походы стали ступенью для национальной консолидации
стран Европы, выработки национального сознания, так как ставили их
участников в чуждую им культурную среду, заставляя острее ощущать
принадлежность к своей стране, привязанность к своему государю.
Нельзя недооценить того влияния, которое оказали крестовые походы на
развитие национальной историко-литературной традиции.
Как всякое великое историческое явление, крестовые походы вобрали в
себя все достоинства и противоречия своего времени, и понять его можно
только исходя из мировоззрения и нравственных ценностей средневекового
общества.
Литература
Источники
1. Анна Комнина
2. Куглер Б. История крестовых походов, Ростов на Дону, 1995.
3. Ральф Лилие
4. Стасюлевич М.М. История крестовых походов, СПб., 1965.
Литература
5. Васильев А.А. История Византии. - М., 1967.
6. Заборов М.А. Крестоносцы на Востоке. - М., 1980.
7. Заборов М.А. Крестоносцы и их походы на Восток в XI – XIII вв. – М.,
1962.
8. Мишо Г. История крестовых походов. – М., 1999.
9. Манфред В. Крестоносцы. - М., 1989.
10. Успенский Ф.И. История крестовых походов. – СПб., 2000.
11. История Византии // М. – 1967. - Т. 3.
12. Эпоха крестовых походов/под ред. Э. Лависа и А. Рамбо, 1914, ч. 1, ч.
2.
-----------------------
[1] Заборов М.А. Крестоносцы на Востоке. – М., 1980.
[2] История Византии // М. – 1967. – Т.3.
[3] Васильев А.А. История Византии. – М., 1967.
[4] Заборов М.А. Крестоносцы на Востоке. – М., 1980.
[5] Успенский Ф.И. История крестовых походов. – СПб., 2000.
Реферат на тему: Виникнення та формування українського етносу
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ
Контрольна робота з предмету “Історія України”.
Тема: “Виникнення та формування українського етносу”
Виконав:
студент групи ПБЗ – 11
Ісаєнко Олександр
Ірпінь 2003
1. автохтонність українського народу. історичні концепції його форм.
Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років.
Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші
поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали
незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате
ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком
сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього
льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина,
від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст,
прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями.
Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні
пожкви, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене
розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю,
риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.
Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик,
лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала
мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6
до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні
2—З млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком,
він мав мало спільного з каменем. «Революційне» значення неолітичної
цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові
способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті
самі навчилися продукувати поживу.
Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та
Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у
Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди
осідали на своїх полях.Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну
від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили,
сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали
примітивні форми суспільно-політичної організації.
Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України
пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах
Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між
3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700
чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де
кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з
окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на
череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків
жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в
надприродні сили, що панували в культурі трипільців.
Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні
механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві
—з явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження
дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж
мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно,
запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.
Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як
припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до
переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а
ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й
далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала
існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові
племена, решта знайшла захист у північних лісах.
Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до
Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у
кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпа г, завдяки
численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На
заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить
Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її
історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен
Євразії.
Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно
сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох
тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із
випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько
1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і стали
мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на
місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була
войовничість. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво
необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба
організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі
племінної знаті. Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах.
Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури,
пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися
їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші
скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість ранньої
історії України, — ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на
північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а
ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за
одним котилися на захід скотарські племена.
Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала
просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці— перші кочові
вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких
дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про
північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це,
напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви
людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу,
Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що
кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі,
перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е.
з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й
стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше,
кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи
згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.
Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до
цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх
називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що
перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на
конях і їхнє вшсько складалося з вершників; 3) завдяки контактам із
майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні
добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів
і виникнення військової знаті.
Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському
степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської
цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ
із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не
зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна
людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш...
сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере
твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів
твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які
ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті
осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України
велике політичне об'єднання.
У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав
її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних
кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав
кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі —
землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно,
взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики
вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в
руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й
найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України
сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й
дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти,
скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з
ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи.
Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували
понад усе.
Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов
по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була
нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його
молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах,
що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й
водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування
стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у
війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими
колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували
товари, що ними згодом уславиться, українська земля: збіжжя, віск, мед,
хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети
розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать
своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне
мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з
великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають
граційністю й красою.
За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною
античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї
скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її.
Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його
конфлікти. У 513 р. до й. е. величезне військо перського царя Дарія
захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої
землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV
ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця
перемога виявилася для них. зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з
Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е.
македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця
скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали
сар-мати — інше могутнє племя кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося
сховатися в Криму, де їхні" нащадки прожили до 3 ст. н. е.
Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е., у
степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з
Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а
також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих
племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони
підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і
всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине
однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих
між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих
сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці
співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються
Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих
безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та,
бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно
знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта
оборона риї^іляп на заході.
З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм
зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а
також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони
високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».
Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри
та шапки. Основнилш продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили
вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає
у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки.
Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі
скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки:
вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також
одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських
жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.
Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати
торгували. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до
Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк,
кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку
Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами
завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих
людей, ро-ширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і
плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі
ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але
'сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу.
Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями
тюркських народів.
2. основні етапи розвитку української народності
РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН
Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами
посуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слов'яни
опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва
"анти" остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.
В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять
Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від
слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського
хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках
VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх
болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни
приходять у рух і подаються на північ, на 'захід. Частина їх осідає в смузі
лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на
Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст.
Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. І.І.Срезневський
писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні
брати "малоросіян". Звідти на північний схід сягають вони Галичини,
Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У XIII ст.
семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух
українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки
Дніпра - "Десна", себто "права". Якби вони йшли з півночі на південь, Десна
була б з лівого боку, вони не могли б назвати її "правою".
"Повість временних літ" подає перелік слов'янських племен так, як вони жили
в XI столітті. "Се бо токмо словенеск язьік в Ру-си, поляне: деревляне,
ноугородци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после
же вельгаяне". Кількома рядками вище читаємо: "Поляком же жиущем особе
якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от
словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два
брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - й приведеша седоста Радим на
Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же
прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й
радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньіне вельїняне, а
улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви."
В іншому місці "Повість" каже так: усі племена мали своє княжіння - "в
полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а
другеє на Полоте полочане. От них же криви-чи, иже седят на верх Волги, й
на верх Двинь й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят
кривичи. Таже север от них".
У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ
(поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та
волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі,
кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі).
Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому
Дніпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині - дуліби або
бужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо
живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена.
Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці - між Богом та Прутом. Щодо
хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст.
входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять -українці
східньої та західньої Галичини.
У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких
письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний
баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян,
уличів. В X ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів,
дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві
назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головних
племен - волінана, і називав їхнього царя Маджака." Таким чином, ім'я
слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти"
зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви
окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви
долішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського побережжя -
"Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешя,
пізніше - Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі
Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна
пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного
українського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Про
уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: "Уличи й тиверци седяху бо
по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли
до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая
Скуфь". Таким чином виявляється, що від "множества" уличів та тиверців
залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення
племени полян вказує пояснення "Повісти" на походження назви полян від
поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі.
Останній рух, який зафіксувала "Повість" - це прихід із Польщі, від ляхів,
двох братів - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на
Сожу, а В'ятка на Оці.
Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з
їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому,
починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося
вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від
VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від
VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вони
здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки з грубами, з
дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома
світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були
глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували
могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні
поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною
Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від
Десятинної церкви, кінця X століття.
Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами
та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на
рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на
Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині
- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були
невеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя,
треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не
тільки захищали населення від ворогів, а й були також: адміністративними
осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на
великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінному
об'єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян
- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин,
Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів -
Белз, Червень.
Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що
бужани мали 230 міст, уличі - "народ численний" - мали 318 міст, волиняни -
70. Передаючи ці цифри, М. Н. Тихомиров додає, що вони надто малі: тиверці,
наприклад, мали 149 городищ.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,
палаци князів. У ньому було багато ремісників, були майстерні. 3 ним міг
змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк
(Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття
населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар),
скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало
ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремества. Важливе місце посідало
полювання на дикого звіра. Тоді було багато турів, зубрів, лосів, оленів, а
також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а
головне - бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування
меду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства
притягали увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких
часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які
зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий
торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і
включив до свого кола фінські країни східньої Европи, казкову Біярмію. В
лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів,
куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на
сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Евроиі. Ці хутра стали від
VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать
скарби, які складаються з дорогоцінного східнього срібла та арабських
диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні
тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Ці монетні скарби охоплюють
добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала
Індію, а далі - Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки
Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші - зв'язували Дніпро з
Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по
річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної
торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові Ґотлянді
знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів
у кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 диргемів, у с. Копіївці
Вінницької области - 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено за-
хідньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські
письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними.
Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть
до Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак
писав, що ці товари спрямовували до, Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який
провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на
Україну.
У 846 році араб Ібн-Хурдадбег, завідувач пошти в Ірані, у своїй славетній
"Книзі шляхів та царств" змальовував інтернаціональний характер торгівлі
цієї доби. Імперія Карла Великого та його спадкоємців була зв'язана з
імперією Танга, Китаєм. Шляхи вели через Райн, Дунай, Хозарію, Волгу,
Каспійське море, осередню Азію, Самарканд. Купці, що йшли цим шляхом,
розмовляли різними мовами: перською, грецькою (румійською), арабською,
франкською, еспанською, слов'янською.
Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.
Це так званий "великий шлях з варяг у греки": з Чорного моря Дніпром, з
верхів'їв Дніпра на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень,
Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях
зв'язував Візантію зі Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли
дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі.
Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. В
бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг,
кульчики, скляні намиста тощо.
Крім "великого шляху з варяг у греки" існували інші: Двін-ський - від
Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німанський - з Німана Прип'яттю
на Дніпро. В Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники,
рештки княжого палацу.
Одночасно з "шляхами з варягів у греки" існував шлях, який перетинав
Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на
Дін, Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпра - Сейму, Десни, або через
Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип'яттю або
суходолом на Краків, Прагу, Ре-ґенсбурґ. Цим шляхом везли на захід східні
товари, а з заходу - мечі, зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем,
захід - із сходом, арабів та Візантію - із Скандинавією, Індію та Китай - з
імперією Карла Великого.
Роля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони
не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед - хутра,
на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в
Західній Европі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий
попит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск - на освітлення
церков та житла багатих людей. Поставляли вони й "челядь" - рабів.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням
християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з
процесом творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були:
Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша,
Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув об'єднати
всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Пе-руна.
З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського
пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де
відбувалися ритуальні дії. Очевидно, були "капища" - на це вказують споруди
з каменю біля княжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було
знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви.
Він згадує і "культовий будинок" в Білгороді.
Наприкінці X ст., за відомостями, мало місце нищення "капищ". Збереглися де-
не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі.
Вона мала 4 обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи
жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с.
Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У с. Буші на Поділлі знайдено камінь з
рельєфною постаттю людини з келехом. У Дрогобичі знайдено фрагмент каменя
із зображенням голови та рук.
У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в
різних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою
різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші
живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин.
Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з таким поглядом на природу
існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами весни, літа,
осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:
коляди, щедрування, "маслениця", веснянки, гагілки, Купала тощо. У цих
святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут.
Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На
кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час
народин, весілля, смерти.
Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними
покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю.
Насипали горбки, іноді дуже високі - кургани. За рік улаштовували тризну на
могилі з великою учтою.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки - багато з
них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й
пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в
масі пісень обрядових, сезонових, пов'язаних з різними видами праці.
Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,
ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони
жили одним, спільним | |
