GeoSELECT.ru



История / Реферат: Голодомор 32-33 років (голод на Украине в 32-33 гг.) (История)

Космонавтика
Уфология
Авиация
Административное право
Арбитражный процесс
Архитектура
Астрология
Астрономия
Аудит
Банковское дело
Безопасность жизнедеятельности
Биология
Биржевое дело
Ботаника
Бухгалтерский учет
Валютные отношения
Ветеринария
Военная кафедра
География
Геодезия
Геология
Геополитика
Государство и право
Гражданское право и процесс
Делопроизводство
Деньги и кредит
Естествознание
Журналистика
Зоология
Инвестиции
Иностранные языки
Информатика
Искусство и культура
Исторические личности
История
Кибернетика
Коммуникации и связь
Компьютеры
Косметология
Криминалистика
Криминология
Криптология
Кулинария
Культурология
Литература
Литература : зарубежная
Литература : русская
Логика
Логистика
Маркетинг
Масс-медиа и реклама
Математика
Международное публичное право
Международное частное право
Международные отношения
Менеджмент
Металлургия
Мифология
Москвоведение
Музыка
Муниципальное право
Налоги
Начертательная геометрия
Оккультизм
Педагогика
Полиграфия
Политология
Право
Предпринимательство
Программирование
Психология
Радиоэлектроника
Религия
Риторика
Сельское хозяйство
Социология
Спорт
Статистика
Страхование
Строительство
Схемотехника
Таможенная система
Теория государства и права
Теория организации
Теплотехника
Технология
Товароведение
Транспорт
Трудовое право
Туризм
Уголовное право и процесс
Управление
Физика
Физкультура
Философия
Финансы
Фотография
Химия
Хозяйственное право
Цифровые устройства
Экологическое право
   

Реферат: Голодомор 32-33 років (голод на Украине в 32-33 гг.) (История)



Міністерство освіти України



Контрольна работа
з історії України
студента І-го курсу
ФПК
Міщенко Ігора
Володимировича



ТЕМА : Голод в Україні 32-33 років.



ХАРКІВ 2000
В аграрній програмі партії більшовиків соціалістична перспектива
пов’язувалась з утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності
великих державних господарств під керівництвом Рад депутатів від сільських
робітників. Економічні зв’язки між сільськими радянськими господарствами та
промисловістю, а також між дрібними селянськими господарствами і
усуспільненим секторм мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом
продуктообміну.
Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. Інтерес
до самостійного господарювання на своїй землі навіть ті дрібні власники,
які опинилися вже на грані розорення. І тому наприкінці серпня 1917р.
В.Ленін висловився за те, щоб партія пішла на поступки дрібнобуржуазному
селу і задовольнила його вимогу про соціалізацію, тобто оголошення
державних поміщицьких селянських та інших земель всенародним надбанням, їх
безвідплатне відчуження і перехід у користування всіх трудящих на
зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння
есерівську аграрну програму. Соціалізація землі була узаконена Декретом про
землю.
Аграрні перетворення перших років Радянської влади зняли основну
частину класових суперечностей, які нагромаджувались всередині селянства.
Якщо раніше на селі гостро відчувалося протистояння двох більш-менш
сформованих класових спільностей – пролетарів та напівпролетарів, з одного
боку, і куркулів – з другого, то за нових умов класів позиції всього
селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина
бідняцьких господарств і три четверті куркульських. Куркульський клас, який
почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок
всередині селянства.
Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської влади здійснювалося
на воєнно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала
продуктообмін між містом і селом при забороні торгівлі, націоналізаю всієї
промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-нарядів на
державних підрпиємствах при максимальній централізації управління
промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу. Винекнення
воєнно-комуністичної практики та ідеології пов’зувалося не лише з
прогалинами в марксистській теорії на початковій стадії її розвитку, коли
соціалізм по суті був лише доктриною, непідтвердженою життям, а й з
необхідністю вистояти у складних умовах згортання громадянської війни та
воєнної інтервенції. Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва
було прийнято ряд воєнно-комуністичних дерктів, спрямованих на дальше
згортання сфери грошового обігу. Зокрема, у грудні 1920р. з’явилися декрети
про безплатність розподілюваних по картках продуктів, а також поштово-
телеграфних і телефонних послуг. З початку 1921р. безплатним стало
користування житлом, водопроводом, каналізацією, газом та електрикою.
Припинилося стягнення грошових податків.
Радянський уряд прагнув налагодити “державну організацію розподілу
продуктів замість приватної торгівлі, промислових продуктів на село”.
Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у
рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку
проекту нової партійної прграми. В умовах розруху у промисловості обмін між
містом і селом набув форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки
забирали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на
продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції, і тоді, щоб
запопігти цьому VІIІ з’їзд Рад у грудні 1920р. висловився за встановлення
кожному селянському господарству обов’зкових завдань по засіву. Цей крок
(ніколи не реалізований) був таким же логічним продовженням продрозкладки,
як і заборона торгівлі.
Після виходу з війни партія не збиралась відмовлятися від воєнно-
комуністичних методів. Схвалений VIII з’їздом Рад план ГОЕРЛО мав
виконуватись перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств.
Життя показало, однак, що селяни не мирилися з продрозкладкою,
забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Все це йшло
врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилась, селянське
невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило з
величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник і поширився
політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило
господарську розруху. У березні 1921р. відбувся Х з’їзд РКП(б), який
проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це рішення
було принциповим кроком на шляху впровадження економічної політики. У
промові Леніна на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921р.
вперше з’являється термін “нова економічна політика”. Уперше тут
припусккається можливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше
перед більшовиками ставиться завдання вчитися контролювати ринок.
Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю і ринок, яка
відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про
соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було
відчуження безпосереднього виробниа од землі та інших засобів виробництва,
у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав
кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала
селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму простим, легким і
доступним для селянина.
Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика – явище складне. В
її основі – заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продажу селянами
товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Проте у непі
була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових
відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від
воєнно комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської
війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками
перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг
теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності
Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-
комуністичних методів управління підприємствами на заміну їх методами
економічними, госпрозрахунковими . Однак і в практичній сфері Ленін не
встиг реалізувати всі задуми.
Замість плати за ресурси в бюджет почали відраховувати промисловий
податок, потім податок з обороту, тобто платежі, які не мали прямого зв’зку
з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилення
цін од вартості акомулювалися нагромадження інших галузей. Одже, з 1923р.
оформилась залежність майбутнього розгортання промисловості
(індустріалізації) від бюджету.
Цей принциповий відступ від Ленінської економічної політики відбувався
непомітно як для сучасників, так і для істориків. Адже відмовлялися від
задуму, що не встиг увійти в життя. Проте нова економічна політика одразу
втратила динамізм. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні
воєнно-комуністичні риси. Яскравим прикладом зростаючого в народному
господарстві впливу адміністративного начала служить зовні непомітна
трансформація ленінського плану кооперування населення. Хоч мережа
кооперативів різного профілю розвивалася на селі посиленими темпами, вищою
формою кооперативного руху стали вважати колгоспи в тих їх формах, які
виникли в роки воєнного комунізму.
Оскільки прмисловість “посадили” на бюджет, треба було вишукувати нові
джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану монополію.
Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом
доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству.
Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Керуючись
ідеєю народногосподарського оптимуму дерективи з’зду визначали досить
високі темпи індустріалізації, колективізації сільського господарства і
піднесенням матеріального добробуту трудящих.
Керуючись в основному дерективами, Держплан розробив два варіанти
п’ятирічки – відправий і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція
ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’зді Рад він
став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка
почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не
мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.
Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі деректив ХV з’їзду ВКП(б) мала
фундаментальний недолік: “ножиці цін”(розрив у цінах). Селяни не давали на
це згоди і взимку 1927-1928 років практично припинили підвезення хліба на
ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виїхавши у січні 1928р.
на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними
працівниками розгорнув прграму з трьох пунктів:
- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними
цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і
конфіскувати надлишки;
- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського
господарства;
- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського
господарства.
Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і
одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи
були придатні для вилучення готової продукції. З їх допомогою неможливо
було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Одже,
одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного
будівництва, накресленого в дерективах по п’ятирічному плану. Замисливши в
лютому 1928р. скасування непу, примусове об’єднання селян у колективні
господарства і накладання продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе
це заперечував.
“Рік великого перелому” характеризується не тільки переходом до
суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх
заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці
розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувався перехід до
нормової торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з
вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на
контракційній основі.
Ліквідація непу, перехід до суцільної колективізації зустріли опір з
боку найстаріших членів Політбюро – М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П.
Томського. У групи Бухаріна не виявилось альтернативної програми у
найважливішому для долі соціалізму питанні про темпи індустріалізації.
Відкинувши у 1923р. разом з іншими членами партійно-державного керівництва
курс Леніна на самофінансування і повний госпрзрахунок у соціалістичній
промисловості, вони потім – хоч-не-хоч – згоджувались і на “нажоці цін”, і
на обмежене застосування надзвичайних заходів про те на ліквідацію непу
вони згодитись не могли.
Сталін переміг під прапором боротьби за прискорену індустріалізацію
країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, він негайно
перейшов до авантюристичної лівацької політики “стрибка” в
індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального виробництва більше
не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість
самостійно заробляла порівняно небагато.
1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з’їзду партії
про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір
групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало.
Механізм “стрибка”, складовий елемент якого становила суцільна
колективізація, було запущено.
Рік великого перелому характеризувався остаточним відступом до політики
воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з практичною
забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання
державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану
по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству. Проте
розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість
колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа
1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “лишків”.
Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося.
Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим етапом непу”.
Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном “план”.
Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала непоганий
урожай. Було здано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник
товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що
колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в індустріалізації. Селян
результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан.
Хоч грізне слово “прдрозкладка” не вживалося, в колглспне село повертався
напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою
купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а
заробтки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба
було розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість
колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на
одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація
втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі
важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та
високими податками, тоді як колгоспники одетжували податкові підьги. До
кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з
охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації
досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася
експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи
сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання
кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний
лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського
господарства, їхнє пряме небажання працювати.
До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала “поденщина”.
Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників в сім’ї.
Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. “Про оцінку і облік праці
у колглспах” висловився за впровадження нової економічної категорії –
трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні
результати роботи. У 1932р. переважна більшість колгоспників до організації
праці за трудоднями. Проте в самому порядку нарахування їх існувало багато
недоліків. Один з найсерйозніших – дискримінація праці польових працівників
викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через відсутність
справді демократичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської
артілі. У 1930-1931рр. У колгоспах створювалися тимчасові бригади – на
період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад пригад і
незакріпленність робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за
собою знеосіблення і зрівнялівку. Під час збиральної кампанії і обмолоту
запанував цілковитий розгардіяж і безладдя. Бригади розпалися, на ровоту
виходив хто хотів, праця організована не була. Планів не мали. Роботу
зволікали. Хліб осипався, просапних не збирали зовсім. Розкрадвння пішло
навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний
хліб. Обліку не було.
Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З
кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою
партійні організації не стали на належній висоті. Нечисленність сільської
парторганізації і специфіка складу(переважали члени партії, які займали
керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти)
перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її
побутові. А життя вимагало розв’язати питання про організацію партійного
осередку безпосередньо в колгоспі. У лютому 1931р. ЦК партії прийняв
“положення про осередок ВКП(б) у колгоспах”. Відповідно до нього сільські
осередки в районах суцільної колективізації обов’язково мали бути
перетворені на колгоспні. Найпоширенішими були міжколгоспні організації,
які об’днували по 5-6, а іноді більше 10 колгоспів у кількох населених
пунктах. З жовтня 1930р. до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два
дні з’являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в
республіці діяло їх 592 – обслуговували половину колгоспів, переважно
великих. Та розгортання мережі – лише частина справи. Активно впливати на
організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.
При аналізі причини дезорганізації колгоспного виробництва не можна
відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці.
Дрібнобуржуазна психологія середнього селянина, який раптово для себе
опинився в колгоспі, нерідко виявлялася в низькому рівні дисйипліни,
безвідповідальному ставленні до усуспільненого майна й худоби, байдужості
до всього, що було за межами власної присадибної ділянки. І всеж
безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо
організаційно-господарського зміщення колгоспів, які добре себе
зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не
особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки. З
одного боку селяни не могли почути себе господарями у власному колгоспі,
тому що вироблена колективною працею продукція не стала власністю
колектива. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворенні шляхом
об’єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв’язувалась
просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському
господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як
крадіжка. У 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали,
щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити прдажею. На
ринку, який існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського
господарства до кінця першої п’ятирічки зросли в 30 разів. Колгоспники
застосували своєрідну тактику соботажу хлібозаготівель: намагалися
приховвти при обліку справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі при
обмолоті, щоб згодом потайки перемолотити її другий раз – для себе.
Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували
колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення
обрали шляхи репресії. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію
куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу збоку куркуля,
який нібито організував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного
добра, аби шкодити громадському господарству колгоспників, виконанню ними
державних завдань. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову “Про
охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про
зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього
законодавчого акту розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося
розстрілом, а за пом’якшуючих обставин – бозбавлення волі на строк не менше
10 років. 22 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову ”Про боротьбу
із спекуляцією”.Спекуляція каралась ув’язненням в концтаборі на строк від 5
до 10 років без права застосування амністії.
Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського
господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспі об’єдналася
більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація
громадського виробництва голгоспів не позначилася на поставках державі: їх
стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від
”залишкового” принципу плати праці. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох
сільських районах вичерпалися запаси продовольства насамперел хліба. Над
колгоспниками зависла загроза голоду.
В сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан.
Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн
гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник
бур’янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів
загинула. На площах, що залишилися, урожай був невисокий, незважаючи на
задовільні погодні умови.
15 квітня 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком
партії про стан артілі ”Червоний Жовтень”: у колгоспі 70 дворів, 260 їдців,
хліба вистачило тільки до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу винятково
буряк, через що хворіють, було чотири випадки голодної смерті, хворих – 50
чоловік. 25 квітня в Решетилівський райком партії надійшла інформація за
скаргою групи громадян хутора Степового Піщанської сільради: план
хлібозаготівель виконано, проте вони залишилися зовсім без хліба, нема й
картоплі, люди пухнуть з голоду. 25 квітня в приймальну надійшов лист з
артілі “12 Жовтень” Дворічанського району: в громадському господарстві було
300 коней, а залишилося 5, селяни кидають артіль і розбігаються. Ті, хто
залишився, пухнуть з голоду. Тоді ж група колгоспників артілі “Трактор”
Сумського району написала: в хлібозаготівлі взяли все зерно, колгоспники не
мають хліба й картоплі, без фуражу залишилася худоба. Балтійський моряк,
який побував у відпустці в селі Петрушки біля Києва, писав: непрацездатним
хліб не видають, запаси його, в тому числі страховий фонд, передано в
хлібозаготівлі, є випадки голодної смерті. 14 травня приймальня одержала
листа від жителя Остерського району такого змісту: “Я хочу жити, але не
можу, вмираю з голоду. Як у нас в селі Крихаєві, так і по цілому району
Остерському настояща голодовка: пуд муки ржаної 100 крб, пуд картоплі – 20
крб, і то ніде не купиш і много випадків: дяько купив пуд, дав 100 крб, а
від нього міліція отобрала. У Крахаєві одкрився тиф голодний, приїхала
бригада з району врачей, закрили школу і ну ліквідіровать тиф. Навезли з
району продуктів, підкормили больних і не стали умирать з голоду. В селі
умерло з голоду три душі здорових, много дітей і старих. В Остерському
районі зареєстровано захворювання тифом по 15 селах, в Крихаєві було 90
випадків, з них четверо померло”.
Єдиним для 1932р. нововведенням у взаємостосунках між містом і селом
був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами
вільного ринку. Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити
плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана
неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже
торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з
15січня 1933 року.
Сталін сліпо вірив у дієвість обов’язкових постанов, незалежно від
того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що
проблему жнив 1932р. можна розв’язати прийняттям закону, в якому були б
передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК
ВКП(б) від 5 липня 1932р. “Про збиральну кампанію 1932 року” висувалася
вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб
не міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників
дозволялося вже при обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини
доходів в обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Це був певний крок
уперед від ”залишкового” принципу оплати трудоднів: раніше хліб на трудодні
видавали тільки взимку, після виконання заготівельного плану. 1932р. було
заскиртовано більше скошеного хліба, ніж у попередні роки. Втрати від
обсипання зменшилися. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове
розмноження гризунів. На засіданні Раднаркому УРСР 11 листопада 1932р.
вказувалося, що поширення польових мишей набуває розмірів стихійного лиха.
Щоб не вмерти з голоду колгоспники ціною надлюдської праці розкрили мишачі
нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалося одержати 17 центнерів
доброякісного зерна. В кожній норі було від 2 до 6кг пшениці.
1932р. втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рвні
колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До першого листопада від селянського
сектора України надійшло лише 136млн пудів хліба. Мляво відбувалися
заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших
видів продовольства швидко танули. Це викликало скорочення і без того
низьких норм видачі продуктів за картками для робітників та службовців.
Різко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятикратного
збільшення дифіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 роком.
Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних
валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів
загрожувала непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді
доводилося розплачуватися валютою, одержаною від продажу національних
художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за
кордон сотні творів великих художників.
Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності
надзвичайних комісій надісланих Сталіним у листопаді 1932р. до Харкова,
Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.
Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені
партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з
прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада
1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою – “Про заходи по
посиленню хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що в артілях, де під
час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15%
від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого
хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими
продовольчими продуктами – на випадок відсутності запасів зерна)
колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед
репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в
хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди – насіннєвий,
продовольчий і фуражний.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях
заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну
блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було
продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка
загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати
гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей,
які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.
Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами
продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в
зовнішній торгівлі. Справді, у 192627р., коли хлібозаготівлі відбувалися
шляхом закупок на ринку, було вивезено приблизно130млн пудів. У 1928р.,
коли вибухнула хлібозаготівельна криза, вивезти вдалося лише 27 млн пудів,
а в 1929р. – 11 млн пудів. Якраз у цей час почалася світова криза, що з
особливою силою вдарило по радянській зовнішеій торгівлі. Ціни на сировину,
що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося.
Отже, треба було експортувати зночно більше сировини, щоб одержати ту саму
валютну вирочку.Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт
зернових. У 1930р. він зріс у 27 разів – до 298 млн пудів, у 1931р. – досяг
максимальної величини за весь післяреволюційний період – 316млн пудів.
Воднораз продрозкладка викликаючи прогресуючий параліч,
сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку,
експортні ресурси.
Хлібозаготівлі подовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року,
коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в
сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів
продовольства.
Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до
апсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де
сусід ховае зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премю. 17 лютого
цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової
постанови.
Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК
ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП
(б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн пудів зерна. Фактично,
телеграфний дозвіл на викорестання розміщених у республіці державних
запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19
лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн пудів
насіннєвої позички, 6,3 млн пудів фуражної позички, 4,7 млн пуді
продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.
Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці
заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод
проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей,
селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на
вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку
літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про
успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у
контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової
продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента –
даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду
чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.
Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі
втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч
чоловік. 1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн чоловік. Повні
демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934
рр. 5млн чоловік. Не менше мільона загинуло на Кубані. Голод у 1933р. був
наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-
комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на
колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського
виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодовно обійшлася країні й
народові.



Cписок використаної літератури:


1. С. В. Кульчицький “Трагедія голоду 1933” ; т-во “Знання” ;К. 1989;
2. С. В. Кульчицький, М. Котляр; “Довідник з історії України”; видавництво
“Україна” ; К. 1996





Реферат на тему: Голодомор в Україні 1932-33 годах


План

1. Причини голодомору

2. Голод- геноцид в Україні

3. Діти- жертви голодомору

4. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні

5. Наслідки голодомору



".. У. нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючих, однак це
лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно
колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично
відкинути."

З листа генерального секретаря ЦК КП(б) УС. Косіора Сталіну (25
квітня 1932 р.).



Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні
джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського
народу.

Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1931-1933
років.

Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією
горезвіснии хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян
Україні.

Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної
номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не
обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про
зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто
свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що
голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських
селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної
доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування
коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги.
Очевидно одне- голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був
організований штучне. Основною причиною голоду стала розвестка, яку
повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали
хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями,
фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало
брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на
«чорний день».Уряд вишукував нові форми і методи заготівель
сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи
«соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація
сприятиме подоланню зернової проблеми.

Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч
колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що
сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до
різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році
валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18,
в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення
республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні
непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво
звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився
на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як
наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид
для євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої
просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні,
психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і
сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і
методи їх досягнення.

Саме жахливе в голодоморі 1932-1933 рр. те, що його можна було
уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний
урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і
Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12 % був менше середніх
показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак
держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.
Незважаючи на прохання і попередження українських комуністів, Сталін
підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44 %. Його рішення і та
жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть
від штучно створеного голоду.

Молотів на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що
зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється
остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по
селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було
вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І
дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники,
яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними
очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише
гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.)
об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в
саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали
боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його
потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так
і здадуть весь свій хліб на елеватори».

Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що
приносяться в жертву його політиці, стала серія заходів, здійснених в
1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в
особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три
колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної
власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею
зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.
При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися
десятьма роками таборів. Щоб перешкодити відходу селян з колгоспів в
пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва
ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не
був виконаний план здачі хліба державі.

(1 січня 1933 р.)

Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду
колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і
прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;

б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо
продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть
застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦИК
і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).

Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін



Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах
і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і
конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або
обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти
голодуючим сім'ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах
селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів
продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике
село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки
Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом
надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних
активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги,
залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не
дозволялося залишати собі зерна. . Марфа Іванівна Затуливітер з села
Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія-
“макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь,
кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го.
Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на
ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав-
умирав з голоду”

Люди, що не виглядало голодними, підозрювалися в прихованні
продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів
так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як
керівника... Ми були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так
беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо
його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

Розповсюджуючись протягом всього 1932 року, голод досяг піка на
початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню
селянську сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного
урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг
зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин,
пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь
начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки
каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки.
Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто
божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже
цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них,
Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх
підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих
в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх
жертва оправданна. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від
голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в
далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи
неминучості, щоб полегшити цей жах...

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія
додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна
кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7
млн. пудів. Таким чином. Молотів справився з виконанням
хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові
запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не
залишилося, а треба було ще дожити до нового урожаю. Зимова
хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тих, що
голодують.

У архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної
комісії. Тому що її і не було. Молотів, а іноді і Каганович, здійснювали
інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові
постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, які вони вважали
потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за
підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косіора, голови Совнаркома
УССР В. Чубаря і інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У,
які продовжувалися годинами, зафіксована тільки присутність цих
сталінських емісарів.

У продиктованому Молотовим постанові Совнаркома УССР «Про заходи по
посиленню хлібозаготовок» від 20 листопада 1932 р. був пункт про
застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих
колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали хліба, щоб
розрахуватися з державою.

Штрафи повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і
худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен
був давати облвиконком.

Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що не мають
хліба, всі інші продовольчі запаси.

У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися
подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів
продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки
і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація
застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок.
Фактично ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення
селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній
території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію
очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити
тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косиора), тобто
добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в
документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав
відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних
звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду
слово «голод» не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело
холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян всі з’їстні
запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити
яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.


Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум
Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух
голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські- були забиті сірою,
голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі, як мішки з просом,
мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов
тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під
насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав
без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому
пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями і між
Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх
військ.

Смертність від голоду почалася вже в перший місяць- діяльність
молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь
органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той
час розлюттів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник
порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її
відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого
трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,
щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не
порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава богу
на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми на споришеві й
паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла
акація ми від неї відірватись не могли.”-так пригадувала свідок того часу
Винник Поліна Петрівна.

Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у
скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося живота. Голод стер з
їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний
видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».


Авантюризм Сталінської політики “стрибка”, що прирікала на
напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні регіони країни,
злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості
найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого
харчування.

Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від
Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім
без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново
рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося,
децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а
місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-
інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на
державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади
цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року
Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани
хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома
освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату
постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати
дитячі інтернатні установи. Учітелів і виділяти продукти для гарячих
безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого
не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо
дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ
примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”

Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до
Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні і місцеві
органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в
розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року
Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове
постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом
закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні
того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в
інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000
килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча
норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось
протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість
продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись
уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей.
Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого
продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу
притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК
КБ(б)У прийняв постанову “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”.
Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми,
але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше.Вона діяла при
РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я,
Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського
облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського
обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.

Навіть у голодні роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ.
Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах,
влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до
міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним
дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у
містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили
дітей до Харькова і Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч
безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у Щитовських і Салтовських
бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких масово
підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харькова залишали
переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно хворими і
кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про
те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше третини.
Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то
на 1 червня- уже 900. Вони масово прибували до Харькова здичавіло
тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося
чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої
безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а й центром
невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік,
підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти.
Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано лише на залізниці 1000
дітлахів.

Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах
Київськоїобласті голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15
квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.
Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував
планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей
повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по
колгоспах групами- по 5-20 чоловік.

Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і
більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше
захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.

У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину
померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість
учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у
дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71
тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі
майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала
подекуди 96-98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть
голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку
молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не
мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови
п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від
голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору
спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів».
У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він
цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами,
які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші
колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр.
свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р.
складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей.
Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом
голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р.
Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що
очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і
селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть.
Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод,
щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак
колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю
(відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що
показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих
організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже
складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції,
показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до
6 млн. чоловік.

У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на
Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика
частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають
пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного
плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм
соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього
Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних
прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за
7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник
хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були
непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що
забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 %
загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що
українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.

Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір
колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в
Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма
витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман,
письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає
свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом
обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти
тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний
стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання
українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного
підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.
Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю
національного питання. По суті, національне питання це селянське
питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:
«колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати
соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське
господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть
мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У
гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду
змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його
імперії.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з
людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була
однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні
масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного
збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася
затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому
довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут
також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що
не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну
допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що
при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно
організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила,
як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво
описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно,
розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський
кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися
Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в
приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За
глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його
репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською
премією.

Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була
схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського
міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про
голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте
ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це
може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того
ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена
прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим
більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не
в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що
вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові
поглянути правді в очі».

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який
за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в
1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української
нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.
Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен»
писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість
жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані
переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому
випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже
в Україну направлялися різні емісари для

Новинки рефератов ::

Реферат: Нганасаны - малые народы России (География)


Реферат: Краткий курс лекций по праву социального обеспечения (Право)


Реферат: Роль родителей в развитии ребенка и ошибки семейного воспитания (Педагогика)


Реферат: Мясная промышленность (Кулинария)


Реферат: Создание экспертной системы для анализа опасностей (Безопасность жизнедеятельности)


Реферат: Органическая социология Спенсера (Социология)


Реферат: Закон о пенсиях (Право)


Реферат: Мсб (БТР) в наступлении на подготовленную оборону противника (ФРГ) с ходу во втором эшелоне полка в условиях применения противником СДМ (Военная кафедра)


Реферат: Деньги, виды денег (Деньги и кредит)


Реферат: Проблема взаимоотношений родителей и детей (Педагогика)


Реферат: Использование Excel (Компьютеры)


Реферат: Конституция Российской Федерации (Государство и право)


Реферат: Роль скандала в культуре (Психология)


Реферат: Документирование управленческой деятельности предприятия (Предпринимательство)


Реферат: Кооперативная собственность и проблемы ее развития в России (Предпринимательство)


Реферат: Начало войны 1812 года (История)


Реферат: Ежи (Биология)


Реферат: Татуировка и пирсинг (Культурология)


Реферат: Страхование ответственности (Страхование)


Реферат: Развитие паломнического и религиозно-познавательного туризма в Новгородской области (Туризм)



Copyright © GeoRUS, Геологические сайты альтруист