|
Реферат: Люблiнська унiя 1569 р. та ii наслiдки для Украiни. Брестська унiя та посилення нацiонального гнiту (История)
Контрольна робота з історії України
ТЕМА. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.
Брестська унія та посилення національного гніту.
План.
1. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.
1. Передумови Люблінської унії.
2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.
3. Наслідки Люблінської унії для України.
2. Брестська унія та посилення національного гніту.
1. Передумови Брестської унії.
2. Боротьба навколо Брестської унії 1596 р. та її
укладення.
3. Посилення національного гніту в Україні наприкінці
XVI – в першій половині XVII cт.
1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.
1.1.Передумови Люблінської унії.
Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством
Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів
про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією
метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та
створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви” [7,4].
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови
збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони
розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і
могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську
еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності
політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського
суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських
магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про
його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.
Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував
інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних
процесів.
За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів
стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта
підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими
користувалися польські феодали” [6,107].
На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і
виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта –
дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише
формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили
до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади.
Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі.
Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам
феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та
1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу
шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому
князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло
становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р.
законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього
литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою.
Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими
шляхтичами.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником
виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-
Август.
Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між
польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та
противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати)
з іншого боку.
Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між
Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці
ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що
належав до того часу Литві.
Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона
потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як
литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з
Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.
1.2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.
“Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з
питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю
представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати
представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до
конференцій двох окремих сеймів” [2,114].
Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі
збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й
Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич,
Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з
Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.
Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти
обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до
Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною
та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до
Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі
зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони
просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам
їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати
О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на
те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у
відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське
об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним
сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.
Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та
зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та
судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки
Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські
землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.
Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами
М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не
могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і
хитрощів”[2,118].
3. Наслідки Люблінської унії для України.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки.
Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна
більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування
українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з
українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї
державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому
князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”
[3,129-130].
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості
для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для
духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати
величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля
вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні
українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві
й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке
духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке,
Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був
воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости,
призначені королем. Представниками адміністративної влади були також
каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті
впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста.
Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування,
побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він
розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти
щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та
Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство
велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський
трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і
повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових
урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський
зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в
своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, -
хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над
нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і
військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких
обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам
в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів
не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” [1, 194].
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих
інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими
землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі,
Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі,
Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям
на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе
“королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці
“удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і
слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю
за службу своїм васалам.
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та
феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний
схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого
фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян
магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги
у виконанні повинностей на визначену кількість років.
Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення
українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої
засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася
православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення
української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили
козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період
Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали
керівниками козацької армії.
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні
наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його
суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання
національно-визвольного руху.
2. Брестська унія та посилення національного гніту.
1. Передумови Брестської унії.
Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії
характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти
співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває
певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.
Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за
умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де
риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не
змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі
Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного,
органічно пов`язаного з культурою польського католицизму” [4,34].
Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між
православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців
як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський
король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких
православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули
активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі
колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці,
Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними
закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної
шляхти.
Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала
втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської
патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-
османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі
церковні посади світських людей.
Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові
захисники православ`я ( Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних
братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з
тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в
католицтво.
Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася
католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними
книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських
книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).
2.2. Берестейська унія 1596 р. та її наслідки.
Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та
несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький
виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням
грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р.
К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно.
Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом
став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало
полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним
прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.
Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між
прихилльниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій
полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів
представників обох таборів.
Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії
константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в
Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі.
Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його
протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних
канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце
М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм
екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства,
включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи
української православної церкви викликало невдоволення духовенства.
За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася.
Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на
унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на
регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза,
єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій,
єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і
Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до
папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані
українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”.
Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого
українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже
підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив
проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. “Навіть Рогоза
займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його
діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів
на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів
виступило проти Потія і Терлецького” [5,3].
На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський
король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в
Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.
На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8,
а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій,
К.Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її
противники (єпископи Г.Балабан, М.Копистенський, князь К.Острозький,
депутати від братств).
Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба.
Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та
православний під проводом К.Острозького.
Направлення обома соборами послів до опонентів з метою знайти
порозуміння ні до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні постановили
скинення митрополита і владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня
полоцький архиєпископ Гермоген “…від імені присутніх владик проголосив
заяву приступнення до святої унії з Римом:
“Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви взяв нас під опіку
свою і увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод і зложили на
нім ісповідь віри святої і прирекли послуху Риму – столиці св.Петра, Папі
Клименту VIII і наступнику його” [5,3].
Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності
Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у
Ватиканському архіві.
У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього
українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії.
Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що
стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.
Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення
української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття
відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої
інтереси.
2. Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в
першій половині XVII cт.
Дним з найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку
XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували після Люблінської та
Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в
Україні, що поєднувалося з підсиленням феодального визиску польськими та
полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них
селян.
Тяжкі часи переживало українське міщанство. “В українських містах
з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, які,
отримавши високу фахову підготовку у великих ремісничих центрах Німеччини
та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних
спеціальностей. І хоча питома вага їх у загальній кількосьті жителів міст
була незначною, та все ж вони користувалия привілеями, захоплювали у свої
руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю” [7,17-
18].
Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки.
Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість або й взагалі
ліквідувати. Козаки були незадоволені й тим, що їхні володіння не були
убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.
Проте найтяжчим було становище українського селянства. Зростання
міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у
Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яке також
потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях
фільварків – багатогалузевих феодальних господарств, які, грунтуючись на
праці кріпаків, постачали продукцію на ринок і давали великий прибуток
своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало
найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов`язане з нею посилення
національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та
загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-
визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, яка виявилася в
козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648-1657
років.
Список використаної літератури.
1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: 1990. –
525 с.
2. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К.:
Лыбидь, 1991. – 400 с.
3. Крип`якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520
с.
4. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення
сучасної цивілізації (кінець XV –початок ХХ ст.ст.). – К.:
Генеза, 1994. – 352 с.
5. Роман Є. Собор. 1596. Хроніка. // Світ молоді. – 15-21
листопада 1996 р. – С.3.
6. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.
7. Швидько Г.К. Історія України. XVI-XVIII століття. – К.:
Генеза, 1997. – 384 с.
Реферат на тему: Люблінська та Берестейська унії
Люблінська унія 1569 р.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке
до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на
північному
сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим
вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,
коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені
ве-
личезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторг-
нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її
надати,
але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне
політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конку-
рентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські
та
українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена
пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків,
сподіваючися
здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив
у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів,
магнати
Великого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем Кшиштофом
Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-
лишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині,
у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це
змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569
р.
була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного вибор-
ного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике
князівство
певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо,
скарб-
ницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі
україн-
ські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри
всі
свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало
для
них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися
литов-
цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та
культурній
царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під
вла-
ду Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було
поставлено
під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття
визнача-
тимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва,
прав-
ління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна
й
агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись
до
військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші
укра-
їнські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані
вимальовувалися
інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке
швид-
ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською
імпе-
рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною
незалеж-
ності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист
своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині
Дмит-
ром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка
україн-
цями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р.
Але
чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну
асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи
власні
прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч,
україн-
ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська унія 1596 р.
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як
католиць-
кою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися
ще
в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею
мало не бу-
ло здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття
християнської
єдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості.
Православні
найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква
намагати-
меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо
протягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії,
сподіваю-
чись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й
дальшого
поширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набув
аргументований трактат Пйотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас
єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії.
Навіть
князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III.
ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі.
Крім ре-
лігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки
вона
тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх
від
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від
православної
сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений
безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням
константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на
таємній
зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити
це
питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій
Зби-
руйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників
пристав
Іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно
висвяче-
ний феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення
унії.
Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-
лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована
католицька
церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще
вони
сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства
та ми-
рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих
єпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не
будуть
більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть
ігнору-
вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду
від
унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б
членами
впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши
кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими
єпископами
та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595
р.
укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження
традиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право
священиків брати
шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми.
На-
прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII
проголо-
сив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурен-
ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою
унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому
відкритому
листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили
свою
паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю,
яку
було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з
протестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та
білору-
ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких
гнівно
засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи
єпископи Ба-
лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну
опозицію унії.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний
церков-
ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів
духовен-
ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні
ієрар-
хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків
та
численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких
са-
новників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із
самого почат-
ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши,
що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої
намі-
ри укласти її.
Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити
їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так
українське су-
спільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати,
більшість духо-
венства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи,
підтримувані
королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли
існувала
церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що
почалося як
спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим
роздрібненням,
бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та
уніатська.
або греко-католицька. як її згодом стали називати.
Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену
зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій
словесній
війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської
унії»
(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь.
Того ж ро-
ку опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис»
острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-
копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору
православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою
з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка —
Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної
поле-
міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою
«Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-
католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —
Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів,
він
опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між
1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був
фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових
творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та
«Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він
також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та
розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне
становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад
україн-
ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові
віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та
інші
ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.
Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом
узяті
написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко
обговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних
при-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для
нього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його
усвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу
напруженість
між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона
змусила
українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали
епохальне
значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві
конфесії. Це
поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між
східни-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для
українського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а
ворож-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї
самобутності.
ПОВСТАННЯ
Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.
Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на
перших
етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси
спричи-
нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та
Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі
Поспо-
литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим
та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і
здатний
рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій
Україні
одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-
кірніших народів.
Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль
кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й
да-
ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації
поси-
лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі
власними си-
лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за
умови,
що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,
хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким
посиленням
обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не
робив,
щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському
погра-
ниччі.
Напередодні Великого повстання
Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися
польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були
чинником
нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства.
Ке-
руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-
сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці
егоцентричні,
анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у
порубіжних
землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-
ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в
їхньому
ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий
спосіб
заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян
по-
винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,
особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали
остаточної
поразки у 1638 р.
Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири
дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-
манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку
за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-
діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що
здатен
був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали
євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-
клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-
євреїв,
а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні,
орендува-
лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними
гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували
селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко
орендар
вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у
поле
за допомогою магнатських слуг.
Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво
і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку
завгодно
плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не
додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За
словами
англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій
експлуатації
селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною
тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».
Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-
ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих
міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та
Брацлавщині
в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,
ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть
Магде-
бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту
від татар
своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-
піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів,
давало
олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них
виконання
обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації
з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще
була
православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що
ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим
освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані
землі;
водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені
елементи,
після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.
На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній
Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали
приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них
вважали
себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у
1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже
зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили,
що
вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-
бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі
госпо-
дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А
головне,
більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус
вільного
люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони
називали
поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще
більший
гнів українців.
Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою
рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно
харак-
теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки
зору
Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто
зауважували,
що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та
міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки
утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і
високомайстерних
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва
у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу
магната-
ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність
боро-
тися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.
| |
