|
Реферат: Контрольна з зовнішньоекономічної діяльності2 (Международные отношения)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ’ЯНЧУКА
Shura19@yandex.ru
Контрольна робота
з дисципліни “Зовнішньоекономічна діяльність”
Виконала:
Перевірив:
РІВНЕ – 2004
32. Зміст, поняття франчайзингу (франчайзингова угода).
Традиційно добробут будь-якої держави оцінюється трьома складовими:
наявністю капіталів, залучених до підприємницького обігу, природними
ресурсами, кваліфікованістю трудових ресурсів та станом трудової етики.
Останнім часом то цих складових додався ще й інтелектуальний потенціал,
виражений в об’єктах інтелектуальної власності, який може бути залучений до
ринкових відносин.
В період входження України в ринкові відносини об’єкти
інтелектуальної власності стають предметом купівлі-продажу, а точніше
виникає комплекс пов’язаних з цим майнових прав що охороняються Законом.
Договірна передача прав інтелектуальної власності є ефективним засобом
впровадження науково-технічних розробок. На цій основі виникли нові види
договірних відносин – ліцензійний договір, договір франчайзингу, договір
концесії та подібні до них.
З усіх видив договірних відносин, заснованих на передачі комплексу
виключних прав на об’єкти інтелектуальної власності, вважаємо за необхідне
відокремити договір франчайзингу як найбільш перспективний та ефективний
засіб ведення бізнесу.
Для нашої економіки франчайзинг сьогодні є відносно новим
явищем, у той час як у розвинутих країнах він сторіччями
практикувався як засіб забезпечення потреб суспільства в різних послугах.
Привабливість франчайзингу в наявності незаперечних переваг для обох
учасників франчайзінгових відносин. Для малих підприємств і індивідуальних
підприємців він надає в розпорядження стабільний дохідний бізнес, для
відомих фірм і компаній - можливість розширити й усталити свої позиції на
ринку. Саме цим можна пояснити настільки широке поширення франчайзингу як
у Європі, так і в Америці.
В даний час розвиток Українського підприємництва, у першу чергу
малого, ускладнений підвищеними комерційними ризиками. Реалізація сучасних
бізнес-проектів жадає від підприємця широких знань в області керування,
маркетингу, реклами й вміння враховувати особливості проекту.
Відпрацьовування ефективної схеми і методів діловодства в кожнім
конкретному випадку вимагають великих витрат часу і коштів.
Організація підприємства на умовах франшизи значно знижує
підприємницькій ризик, тому що в цьому випадку відбувається використання
уже відпрацьованого бізнесу, що довів свою ефективність. Таким чином,
розвиток франчайзингу може виявитися однією з найбільш ефективних форм
підтримки підприємництва, одним з можливих рішень важливої державної
задачі.
В перекладі з англійської “Franchise” означає “привілей”, “пільга”,
“особливе право”.
Франчайзинг - це така організація бізнесу, за якою компанія
(франчайзер) передає певній людині чи компанії (франчайзі) право на продаж
продукту і послуг цієї компанії. Франчайзі зобов'язується продавати цей
продукт чи послуги по заздалегідь визначених законах і правилах ведення
бізнесу, що встановлює франчайзер. В обмін на здійснення всіх цих правил
франчайзі одержує дозвіл використовувати ім'я компанії, її репутацію
(гудвіл), продукт та послуги, маркетингові технології, експертизу, і
механізми підтримки. Таким чином, виконання вимог франчайзера не є
недоліком, навпаки, дотримання правил означає, що франчайзі має прекрасну
можливість отримати прибуток. Щоб одержати такі права, франчайзі робить
первісний внесок франчайзеру, а потім виплачує щомісячні внески. Це свого
роду оренда, тому що франчайзі ніколи не стає повним власником товарного
знаку, а лише має право використовувати товарний знак на період виплати
щомісячних внесків. Суми цих внесків обмовляються в франчайзінговому
договорі і є предметом переговорів. Франчайзінговий пакет (повна система
ведення бізнесу, передана франчайзі) дозволяє відповідному підприємцю вести
свій бізнес успішно, навіть не маючи попереднього досвіду, чи знань
навчання в даній галузі.
Для компаній франчайзинг - це спосіб поширення бізнесу. Для
підприємців франчайзинг - це один з шляхів стати власником бізнесу. На
зростаючих ринках, таких як Україна, франчайзинг є швидким способом
навчання підприємців практичним стандартам, що необхідні, щоб вести
прибутковий бізнес.
Франчайзинг - свого роду симбіоз “великого” і “малого” бізнесу. Таке
з'єднання являє собою союз, де з однієї сторони є енергія і зобов'язання
окремого підприємця, а з іншої сторони є ресурси, комерційна міць і
величезний досвід великої компанії. Якщо все це з'єднати, то ми одержимо
енергію, відповідальність, силу, ресурси і досвід - виграшну комбінацію з
величезними шансами на успіх! Підприємці усього світу знають франчайзинг як
безпечний спосіб, щоб:
Допомагати людині вести бізнес самостійно, але не бути в ньому
самотнім;
Допомагати компаніям ефективно розширюватися, не несучи великих
витрат на створення і підтримку масивного адміністративного комплексу і не
випробуючи труднощів у керуванні широкою мережею корпоративних підприємств;
Допомогти компаніям перетворити свою існуючу мережу в ефективно
працюючий, сильний бізнес, у якому працюють віддані справі люди;
Франчайзер (франшизіар) - це компанія, що видає ліцензію або передає
в право користування свій товарний знак, ноу-хау й операційні системи.
Франчайзер створює успішний продукт чи послуги, наприклад, особливий стиль
роботи ресторану швидкого харчування. Франчайзер досліджує, і розвиває
бізнес, витрачає гроші на просування бізнесу, створює гарну репутацію і
пізнаваний імідж (так званий “бренднейм”). Після того, як компанія довела
працездатність своєї бізнес концепції й успішну відтворюваність цього
бізнесу, вона може почати пропонувати підприємцям, що хочуть повторити
подібний успіх, купити її франшизу
Франчайзі (франшизіат) - це людина або компанія, що купує у
франчайзера можливість навчання і отримання допомоги при створенні бізнесу
і виплачує сервісну плату (роялті) за використання товарного знаку, ноу-хау
і системи ведення робіт франчайзера. Франчайзі сам оплачує витрати на
створення бізнесу. Дуже часто франчайзер надає дуже вигідні знижки на
важливі постачання (матеріали, видаткові кошти). Ці знижки завжди дають
можливість франчайзі купувати продукти у франчайзера по більш вигідній ціні
й у такий спосіб це коштує дешевше, ніж розвивати бізнес без франчайзера.
Франчайзі робить первісний внесок за допомогу по створенню і відкриттю
бізнесу. Франчайзі приймає на себе обов'язок виплачувати щомісячні внески
за право користування торговим знаком і бізнес системою, за підтримку,
навчання і консалтінг, що надаються франчайзером.
Франшиза - це повна бізнес система, яку франчайзер продає франчайзі.
Іншою назвою для подібної системи служить франчайзінговий пакет, що
зазвичай включає посібники по веденню робіт і інші важливі матеріали, що
належать франчайзеру.
Будь-який вид бізнесу можна перетворити у франшизу. Міжнародна
Асоціація Франчайзингу виділяє 70 галузей господарства, у яких можна
використовувати методи франчайзингу. Повне їх перерахування не має сенсу,
але можна зрозуміти ширину застосовності франчайзингу з наступної вибірки:
бухгалтерський облік, авторемонт, книгарні, дитячий одяг і навчання,
будівництво, невеликі продовольчі магазини, магазини косметичних товарів,
освіта, послуги по працевлаштуванню, ресторани, готелі, пральні і послуги
по збиранню, приватні поштові скриньки, фотостудії, риэлторскі компанії,
туризм та розваги, прокат спеціального устаткування і туристичні агентства
.
Франчайзінгові взаємини можуть бути прибутковими для обох сторін.
Франчайзі зацікавлений у максимальних продажах при мінімальних витратах.
Франчайзі повинний виконувати правила ведення бізнесу по франшизі і брати
участь у рекламних і маркетингових компаніях франчайзера. Франчайзер
зосереджено працює над тим, щоб лідирувати в конкурентній боротьбі, що було
б дуже важко зробити одному франчайзі. Франчайзер надає необхідну
підтримку, для того щоб франчайзі міг приділяти всю увагу своїм щоденним
операціям.
Для того, щоб досягти такого рівня взаємодії і захисту з боку
франчайзера франчайзі повинен сформувати особливі взаємини з франчайзером.
Ці взаємини є досить складними. За цих взаємин франчайзі повинний
дотримуватись наступних умов:
Цілком прийняти точку зору франчайзера, його завдання і цінності в
даному бізнесі.
Довіряти і поважати франчайзера й в свою чергу формувати повагу і
довіру франчайзера до себе.
Приймати чітко встановлені правила й обов'язки, описані в договорі,
оскільки після підписання договору вони не підлягають ніяким змінам чи
доповненням.
Прагнути працювати і спілкуватися з франчайзером;
Зв'язати себе певними зобов'язаннями з бізнесом, бути вірним йому як
в добрі так і в скрутні часи;
Додержуватись операційних процедур і стандартів, встановленим
франчайзером;
Стати частиною системи шляхом внесення в бізнес нових ідей (за згодою
франчайзера) і постійного вкладання зусиль у бізнес;
Будь-хто зацікавлений у покупці франшизи повинен вирішити, чи є для
нього прийнятними такі взаємини.
Види франчайзингу. Існують різноманітні форми франчайзингу. Вибір
франчайзингу залежить: від виду господарської діяльності; стабільності
франчайзера і його місця на ринку товарів і послуг; особливостей ринку
місцевого франчайзі. Виділяють три основних види франчайзингу - товарний
франчайзинг, виробничий і діловий.
Товарний франчайзинг іноді називають «франчайзинг продукту (торгового
імені)». Це франчайзинг у сфері торгівлі на продаж готового товару. У
товарному франчайзингу франчайзером зазвичай є виробник, що продає продукт
чи напівфабрикат дилеру-франчайзі. Останній здійснює передпродажне і
післяпродажне обслуговування покупців продукції франчайзера і відмовляється
від продажу товарів конкурентів. Це правило є істотним змістом взаємин
партнерів - франчайзера і франчайзі-дилера.
Цей вид діяльності, спрямований на придбання у ведучої компанії права
на продаж товарів з її торговою маркою. У цьому випадку франчайзі купує у
франчайзера товари і після цього перепродає їх від імені франчайзера. В
окремих випадках ведуча компанія має відношення і до оплати гарантійних
послуг, відшкодуванню витрат на спільну рекламу. Як правило, для товарного
франчайзингу характерна вузька спеціалізація франчайзі на реалізації одного
виду товарів і послуг.
В даний час цей вид франчайзингу використовується багатьма
компаніями, наприклад, по виробництву автопокришок. Якщо ж товари і послуги
не мають торгових марок, вони не включаються в цю категорію.
Другим видом франчайзингу є виробничий франчайзинг. Цей вид
франчайзингу найбільш широко представлений у виробництві безалкогольних
напоїв. Кожен з місцевих чи регіональних розливальних і пакувальних
заводів є франчайзі від основної компанії. Coca Cola, Pepsi, і інші
продають концентрати та інші продукти, необхідні для виробництва місцевим
розливальним компаніям, що потім змішують концентрати з іншими складовими
продуктами і розливають у пляшки чи банки для розповсюдження по місцевих
дилерах. Зрозуміло, що товар у Нью-Йорку не повинний відрізнятися від
товару в Сан-Франциско.
Третім видом франчайзингу є діловий франчайзинг, який ще називають
«франчайзинг бізнес-формату». При цьому франчайзер продає ліцензію
приватним особам чи іншим компаніям на право відкриття магазинів, кіосків,
або цілих груп магазинів для продажу покупцям набору продуктів і послуг під
ім'ям франчайзера.
Таким чином, це франчайзинг на вид діяльності, тобто включення малого
підприємства в повний виробничо-господарський цикл великої корпорації. Ледь
не самий популярний вид франчайзингу, при якому ведуча фірма продає
ліцензію приватним фірмам чи компаніям на право відкриття власної фірми з
продажу продуктів і послуг під ім'ям франчайзера (наприклад, прокат і
побутове обслуговування, ділові і професійні послуги, магазини, мережі
закусочних, готелів). З боку великої корпорації пред'являються рівні з нею
вимоги до технологічного процесу, якості, а також забезпечується навчання
персоналу, вибір площадки будівництва підприємства, інші послуги (методи
забезпечення продажів, ведення оперативної звітності і т.п.).
При діловому франчайзингу потрібно, щоб франчайзі оплачував постійні
внески, а також робив внески в рекламний фонд, що знаходиться у віданні
франчайзера. Франчайзер може здати в оренду франчайзі основні фонди,
запропонувати йому фінансування; він вправі також виступати і як
постачальник для своїх франчайзі.
Поряд з основними видами можна відмітити корпоративний та
конверсійний види франчайзингу.
Корпоративний франчайзинг - сучасна форма організації франшизного
бізнесу, при якій франшизопоотримувач оперує не окремим підприємством, а
мережею франшизных підприємств із використанням найманих менеджерів.
Конверсійний франчайзинг - спосіб розширення франшизной мережі, при
якому діюче самостійне підприємство переходить на роботу за договором
франчайзингу і приєднується до системи франшизних підприємств, що працюють
під контролем одного франшизоотримувача.
В останні роки класична модель франчайзингу змінилася в напрямку
забезпечення франчайзера додатковими можливостями швидкого розвитку з
найменшими витратами. Хоч існує багато варіантів класичного франчайзингу,
три з них використовуються найбільш часто. Це: регіональний франчайзинг;
субфранчайзинг; франчайзинг, що розвивається. У кожному з цих випадків
франчайзі одержує всі переваги, що зазвичай пов’язані з
франчайзінгом: використання торгової марки і логотипа франчайзера,
системи його бізнесу, первісне навчання, вибір місця, підтримка і
т.д. Основні відмінності їх друг від друга полягають в наступному:
1) тривалість відносин франчайзера і франчайзі;
2) до кого франчайзі може звертатися за підтримкою;
3) кому він сплачує встановлені внески;
Коротко розглянемо кожен з цих методів.
Вибираючи регіональний франчайзинг, франчайзер вирішує охопити своєю
діяльністю якийсь географічний район, яким може бути столична область,
штат або країна. Усвідомлюючи, що він не має таких коштів чи колективу,
щоб розвиватися так швидко, як хотілося б, він спирається на підтримку
головного франчайзі. У свою чергу, головний франчайзі має право не тільки
підбирати нових франчайзі у своєму географічному районі, але і
забезпечувати їхнє початкове навчання, та інші послуги, що звичайно робить
сам франчайзер. Головний франчайзі однак включений у поділ платежів і
внесків у рекламний фонд. Він користується всіма благами, що звичайно
дає франчайзинг, для цього він теж сплачує ліцензійні внески, а, також
внески на рекламу безпосередньо франчайзеру. Контракт між франчайзером і
головним франчайзі встановлює, що очікується від кожної сторони і який
визначений період франчайзі буде виконувати цю специфічну роль. У
відповідь на початкову сплату франчайзеру внесків за діяльність на
винятковій території ринку головний франчайзі у майбутньому одержує від
франчайзера роялті, розмір яких залежить від частки в загальному обсязі
реалізації тих нових франчайзі, яких він залучив до цієї франчайзінгової
системи. На відміну від інших методів цей метод вигідний для обох
сторін, тому що головний франчайзі повинен одержувати підтримку протягом
усього часу співробітництва, а це вигідно і франчайзеру.
У субфранчайзингу субфранчайзер також освоює якусь певну територію і
забезпечує початкове навчання, вибір приміщення і т.д. Різниця тільки в
тім, що франчайзі працює прямо із субфранчайзером на довгостроковій основі
і має дуже обмежений контакт із франчайзером. Він платить роялті і
рекламні внески субфранчайзеру, він в свою чергу, частину цих грошей
платить франчайзеру. Субфранчайзер, таким чином, стає франчайзером на своїй
території і франчайзі залежить від його довгострокової підтримки. Те, що
субфранчайзер може мати обмежені кошти, управлінські і маркетингові
здібності, відіб'ється на франчайзі. Отже, потенційний франчайзі повинний
дуже ретельно вибирати субфранчайзінгові відносини, тому що він залежить
від ділової і життєвої хватки як франчайзера, так і субфранчайзера.
В угоді по розвитку території франчайзер передає ексклюзивні права
на розвиток якогось географічного району групі інвесторів. Інвестори, у
свою чергу, або розвивають свої власні франчайзи, якими вони володіють на
цій території, або підбирають франчайзі. В останньому випадку становище
інвестора як власника обмежено. У відповідь на право розвитку ексклюзивної
території особа, що володіє цим правом, платить франчайзеру внески і
зобов'язаний відкрити визначену кількість точок в обговорений період часу.
Власники відкритих франчайзі платять роялті і рекламні внески безпосередньо
франчайзеру. Особа, що володіє ексклюзивними правами, не має частки в цих
внесках, його частка є тільки в рентабельності індивідуальних франчайзов,
що він відкрив.
Договір франчайзингу є самостійним інститутом договірного права, хоча
законодавство України не виділяє цей договір як особливий вид договорів,
таких, як, наприклад, договір купівлі-продажу, договір оренди, договір
підряду. Цей договір носить комплексний характер і включає елементи,
характерні для договорів що різняться за метою, предметом і правовою
конструкцією. Порівнюючи договір франчайзінгу з ліцензійним договором можна
дістатися висновку що правове положення ліцензіара і ліцензіата схоже з
правовим положенням франчайзера і франчайзі, це стосується лише ліцензійної
частини договору; в іншому договірні відносини між франчайзером і
франчайзі значно ширше і різноманітніше.
Поряд з такими умовами як предмет договору, ціна, терміни виконання
в угоді про франчайзинг передбачається цілий ряд додаткових умов, що
встановлюють і конкретизують форми співробітництва франчайзера і франчайзі.
Включення чи не включення в договір цих додаткових умов і їх зміст з
юридичної точки зору цілком залежить від волі сторін, тобто потенційних
франчайзера і франчайзі. Сам предмет договору вимагає, щоб цілий ряд
аспектів не виявився упущеним, а одержав у ньому те чи інше відображення.
Тому, приступаючи до складання угоди, сторони повинні чітко усвідомити
собі, про що вони хочуть домовитися і що буде предметом їхнього договору.
Цим будуть визначені всі інші положення, що будуть включені потім в
остаточний текст угоди.
Договір франчайзингу є консенсуальним, вступаючи в силу з моменту
підписання його обома сторонами, що досягли згоди з усіх істотним умов
договору.
20. Умови міжнародної орендної угоди і обов’язки сторін.
Оренда - майнове наймання; договір, по якому власник (орендодавець)
передає орендарю в термінове володіння і користування майно (орендовані
активи), необхідне для самостійного ведення господарської діяльності за
відповідну (орендну) плату.
Договором про оренду може бути передбачена можливість викупу
орендованого майна.
Міжнародні орендні операції - надання в оренду майна, що перетинає
границю країни орендодавця. У залежності від їхньої тривалості розрізняють
довгострокову оренду - з наданням товарів в оренду на термін від 3 до 5
років, а по деяких видах устаткування - до 15-20 років, що одержала назву
лізинг; середньострокову - здачу, що припускає оренду товарів на термін від
1 року до 3 років, називану хайринг; і короткострокову - тривалістю від
декількох годин до одного року, іменовану рентинг.
Практично всі зовнішньоекономічні операції зв'язані з валютними
операціями. Валютні операції - це будь-які операції, пов'язані з переходом
власності й інших прав на валюту і валютні цінності. До таких операцій
відносяться здійснювані юридичними і фізичними особами угоди по купівлі-
продажу іноземної валюти, проведення міжнародних розрахунків по торгових і
неторгових операціях, надання кредитів в іноземній валюті й ін.
У міжнародній практиці широко поширені орендні операції - одержання
чи здавання в оренду, у тимчасове і виняткове користування на основі
орендного договору.
Основним елементом зовнішньоторговельної операції є угода, предметом
якої може бути купівля-продаж (постачання) товару, виконання підрядних
робіт, оренда, міна, відряджання фахівців, підготовка кадрів і ін.
На етапах підготовки, підписання і виконання контрактів контрагенти
укладаються значне число допоміжних договорів з консультаційними фірмами,
рекламними агентствами, комерційними посередниками, транспортно-
експедиторськими й іншими фірмами, а також здійснюють необхідні операції з
митними й іншими організаціями, що регулюють зовнішньоекономічні зв'язки. У
зв'язку з укладанням і виконанням одного основного контракту експортери й
імпортери укладають більш десятка додаткових договорів.
Зовнішньоторговельна практика виробила структуру й основні змістовні
елементи контракту купівлі-продажу. (торговий контракт:)
1. Контракт починається з визначення сторін, тобто з назви фірм або
організацій, що є контрагентами.
2. Предмет контракту визначає вид договору і короткий опис товару.
3. Базисні умови постачань визначають поділ між продавцем і покупцем
обов'язків, зв'язаних зі здійсненням постачань товарів.
4. Терміни постачання.
5. Кількість товару (у метричних одиницях, штуках, комплектах).
6. Ціна і загальна сума контракту.
7. Умови платежів.
8. Упакування і маркірування.
9. Якість товару.
10. Страхування.
11. Обставини нездоланної сили.
12. Санкції.
13. Арбітражні і судові розгляди.
14. Інші умови контрактів.
По контрактах підряду одна сторона (підрядчик) зобов'язується
передати іншій стороні (замовнику) товар і виконати певний комплекс робіт
відповідно до індивідуальних вимог замовника. У них передбачається повна
відповідальність підрядчика, включаючи здачу виконаної роботи замовнику,
фіксуються поетапні терміни виконання робіт, право контролю ходу робіт з
боку замовника, можливість застосування змінних цін з урахуванням зміни цін
на сировину, матеріали і ставок заробітної плати.
Контрактом на оренду оформляються відносини майнового наймання, при
якому орендодавець однієї країни передає орендарю іншої країни майно в
тимчасове користування за погоджену плату. У міжнародній торгівлі
застосовуються короткострокова оренда - рентинг (транспортні засоби,
туристичні й інші товари короткострокового користування); середньострокова
- хайринг (транспортні засоби, дорожньо-будівельні і сільськогосподарські
машини, різне устаткування); довгострокова - лізинг (конторське, будівельно-
монтажне і технологічне устаткування).
У контракті при зустрічній торгівлі основні і зустрічні зобов'язання
фіксуються в одному документі. Бартерні контракти передбачають безвалютний,
але оцінений обмін товарів (для забезпечення еквівалентного обміну).
Контракти з зустрічними закупівлями фіксують зобов'язання продавця закупити
у покупця приналежний йому інший товар у рахунок частини вартості
імпортованого товару.
Контракти на переробку давальницької сировини передбачають постачання
сировини в кількостях, що забезпечують одержання запланованих обсягів
продукту його переробки, а також покриваючі витрати на його переробку і
транспортування.
Контракти з комплекцією закуповуваного устаткування передбачають
комплектацію закуповуваного устаткування вузлами, деталями і частинами
вітчизняного виробництва.
Поряд з контрактами договірні відносини контрагентів міжнародних
економічних зв'язків у ряді випадків оформляються у вигляді угод.
Розрізняють два види угод у зовнішньоекономічній діяльності: ліцензійна
угода й агентська угода.
Під ліцензійною угодою розуміється передача права на використання
запатентованої промислової власності (винаходу, наукові відкриття,
промислові зразки - складова частина інтелектуальної власності) і/або “ноу-
хау” і взаємозалежних з ними науково-технічних і інших знань покупцю-
ліцензіатові продавцем-ліцензіаром за певну винагороду.
Існує три основних види ліцензійних угод: договір простої ліцензії,
договір виняткової ліцензії, договір повної ліцензії.
За договором простої ліцензії ліцензіар дозволяє ліцензіатові на
певних умовах використовувати предмет ліцензії, залишаючи за собою право
видачі аналогічних ліцензій іншим особам.
За договором виняткової ліцензії ліцензіар надає ліцензіатові
виключне право на використання винаходу чи секрету виробництва в межах,
обговорених в угоді, і ліцензіар уже не може надавати аналогічні за умовами
ліцензії іншим особам (фірмам). Це, однак, не позбавляє ліцензіара права на
самостійне використання предмета ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим
особам (фірмам) на умовах, що не суперечать умовам першої угоди (найчастіше
обмежуючі умови відносяться до території використання ліцензії).
Зміст договору повної ліцензії полягає в тому, що ліцензіар уступає
ліцензіатові цілком усі права на використання винаходу (секретів
виробництва) протягом усього терміну дії договору.
Однією з основних умов ліцензійного договору (угоди) є умова про
виплату ліцензійної винагороди. У практиці прийняті дві форми виплати
винагороди: паушальний платіж і роялті.
Паушальний платіж являє собою виплату твердо зафіксованої суми
ліцензійної винагороди одноразово або в 2-3 прийоми.
Роялті - це ліцензійна винагорода у формі періодичних відрахувань
(частки від прибутку або суми продажів продукції, зробленої по ліцензуємій
технології). Ця форма використовується в переважній більшості ліцензійних
угод. Зустрічається комбінування цих форм виплати винагороди.
Агентська угода, що укладається між сторонами, торкається комерційної
частини їхньої діяльності. Письмова форма складання агентської угоди має ту
ж структуру, що і контракт, і має таку ж юридичну чинність. Сторона, що
доручає виконання робіт, послуг за агентською згодою, іменується
Принципалом, а сторона, що приймає на себе обов'язки по виконанню цих
робіт, послуг, іменується Агентом. Однією з основних умов агентської угоди
є умова про виплату Принципалом комісійної винагороди Агенту.
У контрактах, як правило, обмовляється конкретний пакет комерційних
документів, необхідний для успішної реалізації зовнішньоторговельної
операції. У загальному випадку продавець оформляє наступні документи:
комерційний лист, пакувальний аркуш, сертифікат про походження товару,
транспортні документи, страховий поліс, проспекти товарів. Звичайно
продавець представляє ці документи у свій банк для одержання оплати
товарів. Однак, процедура передачі документів банку-продавця банку-покупця
може призвести до затримки митного чищення в місці призначення. Тому
переважніше, щоб продавець відіслав ще один комплект комерційних документів
поштою або передав їхньому перевізнику.
Умовно-правовий договір звичайно містить такі положення:
1. Пропозиція по оренді, в якій узгоджуються вимоги до організації
орендної угоди та ліміт часу, протягом якого ця угода має бути укладена.
2. Умови оренди. В цей розділ входять основні показники угоди, як ось
назва майна, постачальник, ціна продажу, строк дії угоди, умови поставок,
платежів, сплата податків, внесків, зборів.
3. Зміст договору, в якому узгоджуються основні принципи оренди
(використання устаткування, можливість суборенди тощо).
На практиці перший пункт може виноситись у кінець договору, як
роз’яснення до основного тексту, а пункти 2 і 3 можуть об’єднуватися.
4. Умови прийняття договору. Тут зазвичай оговорюється строк дії
договору та початок його дії.
5. Умови відмови від договору та його розірвання. В цьому розділі
детально розглядаються умови, за яких розірвати договір може орендодавець,
орендар, їх дії, якщо договір розірвано через незалежні від них причини,
третьою особою. Передбачаються також можливі дії орендодавця і орендаря у
випадку незгоди з розірванням договору (штрафні санкції, арбітраж тощо).
6. Права і обов’язки орендаря в ході дії договору. Серед основних
прав, які зазвичай передбачаються орендними договорами у відношенні до
орендаря, можна перерахувати такі:
а) право висувати вимоги до державних та інших організацій в якості
власника майна;
б) право передати використання орендованого майна кінцевому
споживачу, якщо він таким не є, а також право суборенди;
в) право вибирати постачальника, незалежно від орендодавця, а також в
деяких випадках право вибору страхової організації, способу
транспортування, монтажу;
г) право висувати претензії до недоліків орендованого майна;
д) право переважного придбання орендованого майна;
е) право модернізувати орендоване майно (за умови повернення його в
попередньому стані або за згодою орендодавця);
ж) право розірвати договір при недотриманні його умов орендодавцем чи
іншими сторонами, які беруть участь в договорі, а також приведення
орендованого майна до повної непридатності;
з) право продовження орендного договору;
і) право визначення осіб, направлених як представників та покликаних
захищати його інтереси.
Можливі також і інші права, детально оговорені в договорах, але для
орендодавця, як для особи, що безпосередньо ризикує власним капіталом,
значно важливіше узгодити вимоги до орендаря — його обов’язки. Серед них
звичайно вказуються такі:
а) виплачувати всі орендні платежі без затримок, вирахувань та
утримань, пов’язаних з незалежними від орендодавця факторами;
б) зобов’язання підвищити орендні платежі за орендоване майно у
випадку зміни податків, зміни курсу валют, темпів інфляції тощо;
в) зобов’язання відшкодувати орендодавцю всі інші додаткові витрати,
пов’язані з проведенням орендної операції;
г) зобов’язання повернути орендоване майно по закінченні строку
договору;
д) зобов’язання узгоджувати всі виниклі за договором зміни, пов’язані
з орендованим майном (зміна строків поставок, реконструкція майна,
суборенда тощо) з орендодавцем;
е) зобов’язання виконати своєчасне прийняття орендованого майна;
ж) зобов’язання спонукати постачальника повернути орендодавцю
отримані від нього платежі у випадку відмови орендаря від договору;
з) зобов’язання виконати необхідні роботи по технічному
обслуговуванню і ремонту орендованого майна за свій рахунок;
і) зобов’язання повідомити орендодавця про місце розміщення
орендованого майна;
к) зобов’язання повідомити про можливе стягнення орендованого майна;
л) зобов’язання внести зміни в орендні платежі у випадку загибелі чи
зникнення орендованого майна, а також придбати нове майно замість
втраченого;
м) зобов’язання висунути претензії до страхувальників та інших третіх
осіб від своєї особи і від особи орендодавця;
н) зобов’язання надати необхідні для поставки орендованого майна
офіційні дозволи та ліцензії;
о) зобов’язання забезпечити страхування орендованого майна, включаючи
ризик, пов’язаний з транспортуванням.
7. Права і обов’язки орендодавця в ході дії договору. Орендодавець
зазвичай оговорює собі такі права:
а) право вимоги всіх зазнаних у зв’язку з здійсненням орендної
операції витрат, в т.ч. внесених ним платежів фірмі-постачальнику
орендованого майна;
б) право відмовитися від договору у випадку невиконання висунутих ним
вимог;
в) право відкласти виконання або відступити від договору, якщо не
виконуються договірні вимоги;
г) право передавати третій особі вимоги та інші права, які витікають
із договору.
В той же час орендодавець зобов’язаний виконати і ряд абсолютних
вимог, без яких укладання орендної угоди збоку орендаря втрачало б сенс.
Це:
а) обов’язок після прийняття орендного договору купити майно у
постачальника і передати його в оренду орендарю;
б) обов’язок передачі орендарю всієї договірної документації (в т.ч.
документації для внесення претензій), а також документації з експлуатації
майна, якщо останнє не зроблене постачальником;
в) обов’язок узгоджувати свої дії з постачальником, якщо умови
орендної угоди не узгоджені з умовами поставок орендованого майна;
г) обов’язок по обміну нового орендованого майна на місце старого;
д) обов’язок нести відповідальність за недопоставку чи несвоєчасну
поставку орендованого майна.
Взагалі, як показує досвід, узгодити в договорах обов’язки значно
важливіше, ніж конкретизувати права, оскільки обов’язки одного з учасників
є фактичними правами іншого.
8. Умовно-правовий договір зазвичай закінчується загальними
положеннями з оформлення договору, правами та повноваженнями осіб, які
представляють орендаря і орендодавця, умовами дії договору.
Результативність зовнішньоекономічної діяльності значною мірою
залежить від правильного вибору контрагента. Вивчення оперативної і
фінансової звітності фірм дає можливість виявити тенденції розвитку їх,
визначити їхній економічний і виробничий потенціал, оцінити науково-
технічний рівень продукції, що випускається, і конкурентноздатність. Аналіз
певних показників діяльності фірми дозволяє визначити її зацікавленість у
встановленні ділових відносин, виявити її платоспроможність і
кредитоспроможність.
Список літератури
1. Васильев Н.М. Лизинг: организация, нормативно-правовая основа,
развитие. — М.: 1997.
2. Довгань В. Франчайзинг путь к расширению бизнеса.- М.: Дело,
1991.
3. Стонер Джеймс А. Ф. Долан Едвін Г. Вступ у бізнес К. Видавництво
Європейського факультету фінансів, інформаційних систем,
менеджменту і бізнесу. 2000р.
4. Предпринимательство. Учебник М.: «Дело». 1999р.
5. Цивільне право України. Підручник. Книга перша. К.: «Юринком
Інтер». 2000р.
6. Журнал Предпринимательство, хозяйство и право И. Килимник «Договор
франчайзинга: анализ содержания» №9 вересень 2000р.
7. Журнал Галицькі контракти Андрій Миронюк, Олена Мозгова
Франчайзинг: за образом і подобою №24, червень 1999р.
Реферат на тему: Контрольна по зовнішньоекономічній діяльності
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ’ЯНЧУКА
Shura19@yandex.ru
Контрольна робота
з дисципліни “Зовнішньоекономічна діяльність”
Виконала:
Перевірив:
РІВНЕ - 2004
34. Форми і види міжнародного туризму.
У багатьох державах світу туризм розвивається як система, яка надає
всі можливості для ознайомлення з історією, культурою, звичаями, духовними
і релігійними цінностями даної країни і її народу, і дає прибуток в
скарбницю. Не кажучи вже про те, що “годує” ця система дуже багато фізичних
і юридичних осіб, так чи інакше пов'язаних з наданням туристичних послуг.
Крім значної статті прибутку туризм є ще і одним з могутніх чинників
посилення престижу країни, зростання її значення в очах світової спільноти
і пересічних громадян.
Туристична діяльність в розвинених країнах є важливим джерелом
підвищення добробуту держави. У 1995 році США від реалізації туристичних
послуг іноземним громадянам отримали 58 млрд. $, Франція і Італія - по 27
млрд. $, Іспанія -25 млрд. $
В Україні туристичний бізнес розвивається з переважною орієнтацією на
виїзд. Переважну більшість діючих у нас туристичних фірм вважають за краще
займатися напрямом своїх співвітчизників за рубіж, і лише невелика їх
частина працює на залучення гостей в Україну - тобто все робиться так, що
капітал від тур. бізнесу попливе за рубіж. Яка ж картина міжнародного ринку
тур. послуг зараз, як він в перспективі змінюється? В умовах, що
створилися, ці питання представляються актуальними.
У цей час індустрія туризму є однією з форм міжнародної торгівлі, що
найбільш динамічно розвиваються послугами. У останні 20 років середньорічні
темпи зростання числа прибуттів іноземних туристів в світі становили 5,1%,
валютних надходжень - 14%. Згідно з даними всесвітньої туристичної
організації, в 1995 році в світі було зареєстровано 576 мільйонів прибуттів
туристів, надходження від міжнародного туризму досягло 372 мільярди
доларів (без урахування надходжень від міжнародного транспорту). Загалом
об'єми валютних надходжень від туризму за період з 1950 по 1995 рік виросли
в 144 рази.
По прогнозах експертів, бурхливий розвиток міжнародного туризму буде
продовжуватися і далі. За різними підрахунками, до 2000 року ця галузь
стане провідною експортною галуззю в світі. Очікується, що при збереженні
темпів зростання, що склалися число міжнародних подорожей до 2005 року
досягне 900 млн. чоловік, а 2010 року збільшиться і складе порядку 937 млн.
чоловік.
На думку різних аналітиків, в основі розвитку міжнародного туризму
лежать наступні чинники:
1) Економічне зростання і соціальний прогрес призвели до розширення
об'єму ділових поїздок і поїздок з пізнавальними цілями.
2) Вдосконалення всіх видів транспорту здешевіло поїздки.
3) Збільшення числа найманих робітників і службовців в розвинених
країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня.
4) Інтенсифікація труда і отримання трудящими більш тривалих
відпусток.
5) Ослаблення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення
прикордонної формальності.
Як і будь-яка інша сфера господарської діяльності, індустрія туризму є
вельми складною системою, міра розвитку якої залежить від міри розвитку
економіки країни загалом.
Слово tourist з'явилося в англійській мові на початку ХІХ століття й у
перекладі з англійської означає: той, хто здійснює поїздку заради власного
задоволення чи розширення культурного кругозору. По визначенню ООН турист -
це особа, що перебуває в даній місцевості терміном більш ніж на одну ніч і
менш ніж на рік.
Туризм - це динамічне, що розвивається, орієнтоване на споживача
явище. Всесвітня рада по туризму і подорожам указала на наступні
характеристики сучасного туризму:
- це найбільша індустрія світу, що має приблизно $ 3,5 трлн.
оборотного капіталу і, що включає в себе такі компоненти як:
- подорожі (круїзи, автобуси, літаки, автомобілі, залізниці);
- проживання (готелі і мотелі, конференції, виставки, зустрічі);
- харчування (ресторани, кафе, бари);
- відпочинок і дозвілля (гри, парки, розваги, атракціони).
Туризм – це екскурсії, походи і подорожі в яких відпочинок поєднується
з пізнавальними і освітніми цілями. По призначенню і формами проведення
туризм поділяється на плановий (екскурс ний) і самодіяльний.
При плановому туризмі учасники подорожують на автобусах, літаках,
теплоходах, у поїздах по наперед намічених маршрутах, зупиняються в готелях
або на турбазах, де їх надається ночівля, харчування і екскурсовод.
В самодіяльному туризмі подорож будується повністю або частково на
самообслуговуванні. Тут туристи самі намічають маршрути і спосіб
пересування, забезпечують собі харчування, нічліг і місце відпочинку,
намічають місця для екскурсій.
Значення туризму в світі постійно зростає, що пов'язано з впливом
туризму на економіку окремої країни. У економіці окремої країни міжнародний
туризм виконує ряд важливих функцій:
1. Міжнародний туризм - джерело валютних надходжень для країни і
засіб для забезпечення зайнятості
2. Міжнародний туризм розширює внески в платіжний баланс і ВНП країни.
3. Міжнародний туризм сприяє диверсифікації економіки, створюючи
галузі, обслуговуючі сфери туризму.
4. З зростанням зайнятості в сфері туризму ростуть прибутки населення
і підвищується рівень добробуту нації.
Розвиток міжнародного туризму приводить до розвитку економічної
інфраструктури країни і мирних процесів. Таким чином міжнародний туризм
потрібно розглядати разом з економічними відносинами окремих країн.
Міжнародний туризм входить до трьох найбільших галузей, поступаючись
нафтодобувної промисловості і автомобілебудуванню, питома вага яких в
світовому експорті 11% і 8,6% відповідно. У 1991 році сумарний прибуток
країн світу від міжнародного туризму становив 7% від загального обсягу
світового експорту і 3% від світового експорту послуг.
В даний час туризм класифікується:
По цілям: маршрутно-пізнавальний; спортивно-оздоровчий; самодіяльний,
у тому числі з активними способами пересування; діловий і конгрес-туризм;
курортний, лікувальний; гірськолижний; фестивальний; мисливський;
екологічний; шоп-туризм; релігійний; навчальний і ін.;
по ступеню мобільності: пересувний; стаціонарний; змішаний;
за формою участі: індивідуальний; груповий; сімейний;
за віком: зрілий; молодіжний; дитячий; змішаний; по тривалості:
одноденний; багатоденний; транзитний;
по використанню транспортних засобів: автомобільний; залізничний;
авіаційний; водяний; велосипедний; кінний; комбінований;
по сезонності: активний туристський сезон, міжсезон (напівсезон),
несезон;
по географії: міжконтинентальний; міжнародний (міжрегіональний);
регіональний; місцевий; прикордонний;
по способу пересування: пішохідний; з використанням традиційних
транспортних засобів; з використанням екзотичних видів транспорту (канатна
дорога, фунікулер, дирижабль, повітряна куля, дельтаплан).
Міжнародний туризм впливає на розвиток як окремих країн, так і
світової економіки в цілому. В міру розширення міжнародної торгівлі й інших
форм міжнародних економічних відносин, підвищення рівня культури й освіти
міжнародний туризм також буде розвиватися.
Отже, туризму, що належить до сфери послуг, притаманні всі ті
особливості, що були перераховані вище.
Можна виділити наступні види туризму.
Екскурсійний туризм – подорож у пізнавальних цілях. Це одна з
найбільш розповсюджених форм туризму.
Рекреаційний туризм – подорож для відпочинку і лікування. Цей вид
туризму є дуже розповсюдженим в усьому світі. У деяких країнах він
виділяється в самостійну галузь економіки і функціонує паралельно з іншими
видами туризму.
Діловий туризм – поїздки, пов'язані з виконанням професійних
обов'язків. У зв'язку з загальною інтеграцією і встановленням ділових
контактів діловий туризм щорічно здобуває усе більше значення. Поїздки
відбуваються з метою відвідування об'єктів, що належать фірмі або
представляють для неї особливий інтерес; для проведення переговорів, для
пошуку додаткових каналів постачання чи збуту і т.д. Звертання до
туристичних фірм у всіх подібних випадках дозволяє організувати поїздку з
найменшими витратами, заощаджуючи час. Крім того, до сфери ділового
туризму відноситься організація різних конференцій, семінарів, симпозіумів
і т.д. У таких випадках великого значення набувають спорудження при
готельних комплексах спеціальних залів, установка устаткування для зв'язку
і т.д.
Етнічний туризм – поїздки для побачення з родичами. Туристські
агентства допомагають з оформленням транспортних квитків, закордонних
паспортів, віз і т.д.
Спортивний туризм – поїздки для участі в спортивних заходах. До
послуг туристських фірм удаються у цьому випадку як керівники спортивних
команд, організатори змагань, так і болільники і просто бажаючі бути
присутніми на змаганні.
Цільовий туризм являє собою поїздки на різні масові заходи.
Релігійний туризм – подорож, що має метою виконання яких-небудь
релігійних процедур, місій.
Караванінг – подорож у невеликих мобільних будиночках на колесах.
Пригодницький (екстремальний) туризм – туризм, зв'язаний з фізичними
навантаженнями, а іноді з небезпекою для життя.
Водяний туризм – поїздки на борті теплохода, яхти й інших річкових і
морських судів по ріках, каналам озерам, морям. Географічно і за часом цей
туризм дуже різноманітний: від годинних і одноденних маршрутів до
багатотижневих круїзів по морях і океанам.
Усі ці види туризму найчастіше тісно переплітаються між собою, і їх
найчастіше важко виділити в чистому вигляді.
Значення туризму як джерела валютних надходжень, забезпечення
зайнятості населення, розширення міжособистих контактів зростає.
Міжнародний туризм в світі надто не рівномірний, що пояснюється
насамперед різними рівнями соціально-економічного розвитку окремих країн і
регіонів.
Найбільший розвиток міжнародний туризм отримав в західноєвропейських
країнах. На частку цього регіону доводиться понад 70% світового
туристичного ринку і біля 60% валютних надходжень. Приблизно 20% доводиться
на Америку, менше за 10% - на Азію, Африку і Австралію разом взяті.
Всесвітня організація по туризму в своїй класифікації виділяє країни,
що є переважно постачальниками туристів (США, Бельгія, Данія, Німеччина,
Голландія, Нова Зеландія, Швеція, Канада, Англія) і країни що є, в
основному, що приймають туристів (Австралія, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія,
Мексика, Туреччина, Португалія, Франція, Швейцарія).
Подібний розвиток міжнародних туристичних зв'язків спричинив створення
численних міжнародних організацій, сприяючих поліпшенню роботи цієї сфери
світової торгівлі. У їх число входять: спеціалізовані установи системи
Організації Об'єднаних Націй (ООН), організації, де питання розвитку
міжнародного туризму обговорюються епізодично і не є головними в сфері
діяльності; неурядові спеціалізовані, міжнародні комерційні, національні і
регіональні організації по туризму.
З розвитком масового організованого туризму і переходом його на нову
основу, що спирається на розвинену туристичну індустрію і сучасні кошти
транспорту, сталися деякі зміни в формах організації міжнародного туризму.
По-перше, істотно зросло число роздрібних фірм, які пропонують
туристичні послуги турагентів і часто позбавлених юридичної і господарської
незалежності.
По-друге, змінився характер діяльності туристичних оптових фірм, які
перетворилися в туроператорів, що пропонують повний комплекс послуг у
вигляді інклюзив - турів.
По-третє, з'явилися великі корпорації, засновані на капіталі
транспортних, торгових, страхових компаній і банків, здійснюючі операції по
представленню туристичних послуг клієнтам.
Всі вищеназвані категорії фірм відрізняються один від одного по
функціях і характеру діяльності.
Туристичні агентства - це роздрібні фірми, що виконують роль
посередників між туроператорськими фірмами і обслуговуючими підприємствами,
з одного боку, і клієнтами-туристами, з іншою. Турагенства або організують
тури, що пропонуються туроператорськими фірмами, або займаються наданням
окремих видів послуг індивідуальним туристам або групам осіб, встановлюючи
безпосередні зв'язки з транспортними організаціями, готельними
корпораціями, екскурсійним бюро. Продаж турів здійснюється по цінах, що
встановлюються туроператорами і вказаним в їх проспектах. За реалізацію
інклюзив-турів турагенства отримують певну комісійну винагороду від
туроператорів.
Реалізація окремих видів послуг здійснюється по цінах, що
встановлюються їх виробниками, а за надання розрізнених послуг турагенства
можуть встановлювати певні націнки до роздрібних цін виробника. Більшість
турагенств знаходиться в сфері впливу великих туристичних оптових фірм,
авіаційних компаній, готельних корпорацій і торгових фірм.
3. Суть, мета і принципи державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності.
Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними державами
здійснюються на основі взаємної вигоди, еквівалентного обміну і дотримання
принципів міжнародного права.
У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями:
зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні
зв'язки, транспортні і науково-технічні. Перелічені напрями діяльності
здійснює ряд організаційних структур управління, які об'єдналися у
зовнішньоекономічний комплекс.
Функції вищих органів управління зосереджені у Міністерстві зовнішніх
економічних зв'язків України, Державному митному комітеті і Державному
експертно-імпортному банку України. Разом з Міністерством економіки
України, Національним банком вони здійснюють функції державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності на макрорівні.
Підприємства і організації як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності
здійснюють розвиток прямих зв'язків з підприємствами і організаціями інших
країн, укладення господарських договорів і контрактів з розвитку виробничої
і науково-технічної кооперації та інші форми зв'язків з партнерами
зарубіжних країн.
Політика держави у сфері зовнішньоекономічних відносин
характеризуватиметься такими особливостями:
V на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків буде орієнтована
структура економіки України. Вона базуватиметься на існуючому
економічному потенціалі, а пріоритетний розвиток отримуватимуть
виробництва, які забезпечуватимуть науковий і технологічний
прорив на зовнішній ринок;
V зовнішньоекономічна діяльність України орієнтуватиметься на
залучення іноземного капіталу і одержання іноземних кредитів,
створення спільних підприємств та вільних економічних зон;
V передбачається розвиток туризму, відпочинку та інших видів
послуг, залучення іноземних фахівців, розширення навчання та
стажування за кордоном поряд з розвитком товарообміну як
найбільш розвинутого напряму зовнішньоекономічної діяльності;
V Україна сприятиме проведенню пайового будівництва нових
підприємств та реконструкції діючих з наступним розподілом
продукції, що виробляється на їх потужностях за умовами,
визначеними окремими договорами;
V надаватиметься підтримка господарських суб'єктів у збереженні
взаємних поставок продукції і товарів, що входили до складу
колишнього СРСР, вживаються заходи щодо запобігання реекспорту
продукції, що поставляється;
Законом України "Про економічну самостійність України" від 3 серпня
1990 р. встановлено, що Україна самостійно здійснює керівництво
зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосередню участь у міжнародному
поділі праці та розвиває економічне співробітництво з іншими державами на
основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди.
Підприємства і організації мають право вступати у прямі господарські
зв'язки та співробітничати з підприємствами та організаціями інших держав,
створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми,
союзи, інші об'єднання (ст. 12 Закону).
Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, як зазначається у ст. 25
Закону України "Про підприємства в Україні", є частиною
зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.
Чільне місце серед цих законів посідає Закон України "Про
зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., який визначає
зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб'єктів господарської
діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності,
побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території
України, так і за її межами.
Зазначений Закон закріплює принципи, якими керуються українські та
іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності:
а) принцип суверенітету народу України у здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності;
б) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
в) принцип юридичної рівності і недискримінації;
г) принцип верховенства закону;
д) принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної
діяльності;
е) принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при
ввезенні та вивезенні товарів.
Коло суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні досить
широке. До нього входять:
* фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи
без громадянства, які мають цивільну правоздатність і
дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на
її території;
* юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають
постійне місцезнаходження на території України, в тому числі
юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності
іноземних суб'єктів господарської діяльності;
* об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які
не є юридичними особами згідно з законами України, але мають
постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-
правовими законами України не заборонено здійснювати
господарську діяльність;
* структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності,
які не є юридичними особами згідно з законами України (філії,
відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на
території України;
* спільні підприємства за участю суб'єктів господарської
діяльності України та іноземних суб'єктів господарської
діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на її території;
* інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами
України.
При цьому всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають
рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її
види незалежно від форми власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з
моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України.
Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України,
мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з
Законом України "Про підприємництво", а фізичні особи, які не мають
постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської
діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання
або громадянами якої вони є.
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність
відповідно до їхніх статутних документів з моменту набуття ними статусу
юридичної особи.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право
відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами
цих держав.
Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють
зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на
відкриття своїх представництв на території України. Реєстрація цих
представництв здійснюється у порядку, встановленому ст. 5 Закону України
"Про зовнішньоекономічну діяльність".
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати будь-які
її види, не заборонені прямо і у виключній формі законами України. До видів
зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, належать:
> експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
> надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України
послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки.
Серед цих послуг - виробничі, транспортно-експедиційні,
страхові, консультаційні, маркетингові, експортні,
посередницькі, брокерські, агентські, консигнаційні,
управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристичні та
ін.;
> наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича,
навчальна та інші види кооперації з іноземними суб'єктами
господарської діяльності;
> навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
> міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;
> кредитні та розрахункові операції, створення банківських,
кредитних та страхових установ як за межами України, так і на її
території;
> спільна підприємницька діяльність, у тому числі створення
спільних підприємств;
> підприємницька діяльність, пов'язана з наданням ліцензій,
патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних
об'єктів власності;
> організація та здійснення діяльності у галузі проведення
виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів тощо;
організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної
торгівлі на території України;
> товарообмінні (бартерні) операції;
> орендні, у тому числі лізингові, операції;
> операції з придбання, продажу та обміну валют на валютних
аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному
ринку;
> інші види зовнішньоекономічної діяльності.
Безпосереднє здійснення підприємствами зовнішньоекономічної діяльності
регулюється державою в особі її органів, недержавних органів управління
економікою (товарних, фондових, валютних бірж, торговельних палат,
асоціацій, спілок та інших організацій координаційного типу), самих
суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних
координаційних угод, що укладаються між ними. Регулювання
зовнішньоекономічної діяльності здійснюється для забезпечення
збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України,
стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та створення
найсприятливіших умов для залучення економіки нашої держави до системи
світового поділу праці та наближення її до ринкових структур розвинених
країн світу.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють
Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк
України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна
митна служба України відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9
Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а також органи
місцевого самоврядування, компетенція яких у галузі зовнішньоекономічної
діяльності визначена ст. 10 зазначеного Закону та ст. 35 Закону України
"Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р.
Однією з форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є
встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України.
Такий режим встановлений Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему
валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93,
яким водночас визначено загальні принципи валютного регулювання,
повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-
фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та
обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного
контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Наступною формою є митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності,
яке здійснюється згідно із Законом України "Про зовнішньоекономічну
діяльність", Митним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 12
грудня 1991 р. і Декретом Кабінету Мініс | |
