|
Реферат: Духовный мир брака (Социология)
Южно-Уральский Государственный Университет
Факультет Экономики и права
Реферат
По курсу: «Семейное право»
На тему: «Духовный мир брака»
Выполнил: __________
Группа: _____________
Проверил: ___________
Челябинск, 2000 г.
СОДЕРЖАНИЕ
СОДЕРЖАНИЕ 1
ВВЕДЕНИЕ 3
ИСТОРИЯ СЕМЬИ 4
ДВЕ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ЛЮБОВЬ 6
ПРОБЛЕМЫ СЕМЕЙНЫХ ОТНОШЕНИЙ 10
ЗАКЛЮЧЕНИЕ 15
ЛИТЕРАТУРА 16
ВВЕДЕНИЕ
Сегодня, как никогда, человеку нужна основа в жизни, которая позволит
человеку сохранить человеческие качества, став инженером, врачом или
президентом. Если у человека нет такой основы, то, приобретя огромные
интеллектуальные знания, его громадный потенциал начинает работать против
людей. Вы задумывались, почему все люди рождаются, неся в себе какие-то
человеческие ценности, а затем многие готовы уничтожить все вокруг ради
денег и власти? Человек даже сам не замечает, как происходит "падение"
ценностей в его сознании. Если нет твердого "фундамента" нравственной
основы, то человек становиться потенциальным разрушителем всего живого. Для
того чтобы у человека был хороший "фундамент" необходимо сначала "посеять"
зернышко.
ИСТОРИЯ СЕМЬИ
В древнем, так называемом "диком" обществе половые связи строилось без
разбора степеней родства. Они допускались между родителями и детьми,
братьями и сестрами. Не было ни семьи, ни брака, было племя - как
единственная и неразделенная ячейка первобытного общества.
Из этого первобытного состояния развились первичные формы семьи и
брака. Так называемый групповой брак: кровно-родственные семьи, когда
брачные связи допускались по поколениям (дети и родители образуют своего
рода брачное кольцо): сестра одновременно могла быть и женой (родители
составляли одно кольцо, дети - другое).
Семья пуналуа стала более прогрессивным шагом. В такой семье
исключались кровно-родственные связи (родных братьев и сестер), т. е.
формировались связи между семьями, но пришлые муж- жена на имущество семьи
прав не имели. Происхождение детей же здесь определялось только по
материнской линии - "безотцовская семья". Внутри этого материнского рода
запрещались брачные связи. Период известен под названием матриархат.
Материальной основой такого группового брака было домашнее хозяйство.
Последующее развитие семьи состояло в том, что круг, внутри которого
допускались брачные связи, начинает все более сужаться. Из этого круга
исключались полнородные и неполнородные родственники.
Вот почему семья пуналуа неизбежно сменилась парным браком. Заслуга в
этом женщины, так как в силу своего особого биологического строения ей
присуще большее чувство привязанности. Однако пока еще эта семья не
являлась хозяйственной единицей, только брачной, а хозяйственной единицей
является род в целом.
Моногамия - четвертая историческая форма семьи и брака. В отличие от
парного брака - это единобрачие более прочное, устойчивое. В это время муж
занимает господствующее имущественное положение и семья становится уже
самостоятельной хозяйственной ячейкой рода.
В этой ситуации единобрачие - это еще не союз добровольный и
равноправный между мужчиной и женщиной, а порабощение и зависимость одного
пола над другим. Это не союз сердец, а союз имущества.
До 1917 года в России официальной формой заключения брака было
венчание. Форма, условия брака (брачный возраст, запреты брака) были
установлены под воздействием церкви и отражены в своде законов Российской
империи. Так, указом синода в 1904 году было отмечено осуждение на
безбрачие лиц, виновных в нарушении супружеской верности. Последующее
постановление синода запретило венчать после развода этих лиц в течение 2
лет безусловно, а в течение последующих 5 лет венчание могло состояться
лишь при условии удостоверенного церковью раскаяния.
Родителям принадлежала неограниченная власть на детей любого возраста
- для венчания требовалось согласие родителей обязательно (дочери для
повторного брака требовалось согласие родителей в любом возрасте).
Свобода вступления в брак была ограничена и для лиц, состоявших на
службе как военной, так и гражданской. Им запрещалось заключать брак без
письменного дозволения начальства.
С 1917 года функции регулирования семейно-брачных отношений были
переданы государству, а церковный брак стал частным делом.
Первым законодательным актом, отменившим порядок церковного заключения
брака, был декрет от 18 декабря 1917 года "О гражданском браке, о детях и о
ведении книг актов гражданского состояния". Так появились первые органы
ЗАГС.
ДВЕ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА ЛЮБОВЬ
Семья - это самое важное, что есть у человека. В семье мы рождаемся и,
рано или поздно, мы вырастаем и создаем семью. Задумаемся, что больше всего
волнует каждого из нас? Это проблемы, которые нас окружают. Чтобы понять
что-то более глобальное нужно посмотреть, откуда все начинается. Наше
государство - это проекция наших семей. На самом деле, в семье можно найти
составные элементы большого государства. В семье есть экономика - это
зарплата мужа и жены, внутренняя и внешняя политика - это отношения внутри
семьи и с соседями, также культурная сторона жизни. Однако, самое главное в
семье - это любовь между мужем и женой. С этого начинается создание семьи.
С этого начинается и разрушение семьи. Таким образом, в обществе главные
проблемы - не экономика, не политика и т.д., а проблема взаимоотношений
между мужчиной и женщиной.
1960-е годы принято считать началом сексуальной революции. Многие
молодые люди слепо бросаются в водоворот так называемой "свободной любви".
Однако с этого же времени наблюдается резкий всплеск числа разводов,
преступлений, болезней, передаваемых половым путем, рождаемости детей вне
брака. Семью по праву можно называть школой истинной любви, где мы
усваиваем основные уроки человечности. В некоторых странах 1/3 всех детей
рождаются вне такой школы, что, в свою очередь приводит к преступности.
Психологи и социологи сошлись во мнениях, что корни преступности кроются в
проблемах взаимоотношений в семье. История складывалась таким образом, что
страны, в которых были крепкие моральные и семейные устои процветали даже
экономически. И наоборот, когда рушились эти взаимоотношения, в этом народе
происходило какое-либо несчастье. Одна трагедия, которая преследует тех,
кто вступил на путь "свободной любви" уже становится угрозой самому
выживанию человечества - это эпидемия СПИДа. СПИД - это айсберг. Нам
известна пока лишь его видимая часть. На Украине на учете уже свыше 10 000
ВИЧ - инфицированных. Разводы, преступность, внебрачные дети, СПИД - вот
лишь некоторые из проблем, которые, словно тени, "свободная любовь" бросает
на наше общество. До сих пор мы пытались бороться лишь с тенью, но мы так и
не сумели разглядеть самую главную проблему, от которой тянуться все эти
тени. Каждый человек стремиться к любви, так как без нее невозможно
человеческое счастье и рождение жизни. Сама идея любви, как гармония между
мужским и женским началом, отражена во всей вселенной. В царстве растений
или в царстве животных отношения "супругов" направлены исключительно на
воспроизводство жизни, и только лишь люди обладают неограниченной свободой
проявлять свои чувства в любви. Подлинная свобода, однако, немыслима без
ответственности. Если человек был создан для любви, свободной от
ответственности, то сколько еще "теней", всевозможных проблем и хаоса эта
любовь бросит на наше общество? Эту ответственность можно понять в двух
аспектах.
Во-первых, нам необходимо стать обладателем, или "носителем" истинной
любви, благодарным за свободу проявления чувств и умеющим владеть собой.
Что подразумевается под истинной любовью? Это отнюдь не та физическая
страсть, которая требует немедленного удовлетворения. Эмоциональное
увлечение нельзя назвать любовью. Истинную любовь можно определить как
невидимую силу, объединяющую двух или более людей в гармоничное единство.
Она проявляется в мыслях, словах и делах человека, направленных на благо
других, даже ценой собственного "я". Истинную любовь, однако, нельзя понять
из слов, из книг или в учебном заведении. Её можно понять только на основе
жизненного опыта. Родители вдохнули в нас жизнь и любовь. Так, обретая опыт
сердца детей, мы формируем свою способность воспринимать и отдавать
истинную любовь. Из сердца ребенка постепенно развиваются отношения с
братьями и сестрами, и, в конце концов, из этих отношений в любви должны
вырасти зрелые личности, способные стать истинными супругами и истинными
родителями. Успешно завершая каждую из этих стадий, требующих от нас
перехода на новый уровень самоотдачи и служения, мы накапливаем свою
зрелость, иными словами, развиваем в себе способность любить других людей,
заботиться о них, выходя за рамки собственных нужд и желаний.
Поскольку любовь - это сила, объединяющая людей, то отправная точка
любви - это единство внутри человека. Мы отчетливо признаем в себе две
стороны нашего существования. С одной стороны это наше тело, имеющее свои
физические желания, и, с другой стороны - совесть, наши духовные качества и
желания, составляющие основу нашего характера. Наши лучшие качества
проявляются тогда, когда мы владеем нашими физическими желаниями.
Талант музыканта проявляется уникальным образом, когда он владеет
инструментом. Инструмент не является источником таланта, но только
средством его выражения. Подобно этому, тело человека не является
источником любви, но лишь средством проявить свои лучшие качества.
Настоящий мужчина - это тот, кто обладает качествами мужчины, а не только
телом и мышцами. То же самое и в отношении женщины. Когда наши действия
идут в разрез с нашей совестью, можем ли мы уважать и любить себя? Тем
более, когда совесть и тело не едины в человеке, он не может по-настоящему
уважать и любить другого человека. Ответственность за взаимоотношения в
любви не может восприниматься только как закон или общепринятые нормы.
Напротив, человек должен выработать в себе ответственность посредством
самоконтроля и самостоятельного решения в наших отношениях со своей
совестью.
В нашем движении высшей ценностью и гордостью считается абсолютная
чистота любви до брака, а в браке - абсолютная супружеская верность. В
таких семьях дети рождаются в чистоте незапятнанных чувств родителей.
Поэтому второй аспект ответственности касается детей. Родительская любовь -
основа счастья и гордости детей. Это корень их жизни. Поэтому, если
родители разводятся, то дети чувствуют себя так, будто корень, или
основание их жизни было сломано и разбито на части. Они также чувствуют
себя сломанными и разбитыми внутренне. Самой важной ответственностью
родителей является не столько внешняя забота о детях, их здоровье, питании,
одежде и т.д. Самое главное - это не столько экономическая среда, в которой
растут дети, а какие отношения любви лежат в основе воспитания ребенка.
Родителям необходимо воспитывать свое дитя истинным сыном или дочерью,
братом или сестрой, истинными супругами и истинными родителями, образцовыми
и ответственными гражданами своего общества. Поэтому, семья - это школа,
где учителя - это родители, а предмет - 4 сферы любви, или, как мы их
называем, сферы сердца (дети, братья-сестры, муж-жена, родители). Как
родители могут учить этим вещам? Только своим примером. Поэтому, желание
быть родителями ставит человека в положение учителя и обязывает его быть
образцовой личностью, образцовым супругом и образцовым родителем.
В семье мы усваиваем надлежащие принципы нравственного поведения,
составляющие основу взаимоотношений с родителями, братьями и сестрами, и
т.д. Этими нормами мы, естественно, будем руководствоваться в обществе.
Насколько мы усвоили эти уроки в семье, настолько успешно сложится наша
жизнь в обществе в качестве юриста, педагога, министра, президента и т.д.
Таким образом, семейная этика образует своего рода фундамент для социальной
этики, этики бизнеса и этики межгосударственного общения. Проблема
экономики - это проблема не денег и не рыночного механизма, а тех людей,
которые считают эти деньги. Проблема образования - это проблема не зарплаты
преподавателей, а людей, задействованных в сфере образования. Проблема
законодательства - это проблема людей, составляющих законы. Даже самые
глобальные мировые и общественные проблемы невозможно решить, рассматривая
лишь симптомы.
ПРОБЛЕМЫ СЕМЕЙНЫХ ОТНОШЕНИЙ
Среди проблем, распространившихся по всему миру - половая
распущенность, разводы (более 70%), разлад в семьях, преступность,
коррупция, алкоголизм и наркомания, загрязнение окружающей среды. Если
ранее эти проблемы стояли главным образом перед западным миром, то теперь
они стремительно заражают все культуры, и ни один народ не застрахован от
их тлетворного воздействия. Бой с тенью бессмысленен, пока не устранен
предмет, бросающий эту тень. Чтобы найти причину этой тени, необходимо
проследить, где начались все эти проблемы. Наше поколение произошло от
своих родителей, те, в свою очередь, от своих. Словом, корни этих проблем
глубоко в истории. В каждой культуре существует определенное предание о
какой-то роковой ошибке на заре человеческой истории, повлиявшей на все
поколения, вследствие чего природа человека стала искаженной. Эти предания
- своеобразная коллективная память человечества о том, что случилось когда-
то давным-давно. Очевидно, что наша история не началась с образцовых
личностей, истинных супругов, истинных родителей, поэтому, они не сумели
передать своим потомкам традиции истинной семьи. Так шло из поколения в
поколение. Мы построили культуру, в основе которой лежат искаженные
представления о взаимоотношении мужчины и женщины. Поэтому многие социологи
предостерегают фатальный исхода нашей истории. В Гарварде, к примеру,
предупреждают, что если в образе жизни людей не произойдут радикальные
изменения, то к 2010 году мы можем ожидать 1 миллиард ВИЧ - инфицированных
(на всей Земле 5 миллиардов человек). Но если наше общество, и, особенно
студенчество сможет начать жить, следуя трем ответственностям:
1. перед совестью;
2. перед супругом или супругой;
3. перед детьми,
став истинными родителями, истинными учителями (то есть примером
образцовой личности, супруга и родителя), на этом основании они смогут
стать истинными лидерами, пользующимися признанием и уважением в политике,
экономике, образовании и т.д., то сколько несчастий и бед мы сможем
предотвратить. Мы верим, что будущее - за такими - истинными родителями,
истинными учителями и истинными лидерами. Наше движение, являясь
международной студенческой организацией, участвует в создании нового
направления в мировой культуре, основой которой станет чистая любовь,
истинная семья и здоровое общество.
Начнем с брака. Законом (основным законом, регулирующим семейно-
брачные отношения, является Семейный кодекс РФ) признается брак,
заключенный только в органах записи актов гражданского состояния (ст. 1 СК
РФ). Российские граждане, проживающие за границей, могут заключить брак в
российских консульствах. Это принципиальное положение закона означает, что
права и обязанности супругов порождает только брак, заключенный в органах
ЗАГСа. Даже если мужчина и женщина много лет живут вместе, растят детей и
ведут совместное хозяйство, их отношения не являются законным браком без
соответствующей регистрации. Заключение брака по религиозным обрядам также
не влечет никаких правовых последствий для сторон.
Тем не менее, мы знаем, имеются пары, проживающие совместно и, по
каким-либо причинам, не спешащие делать отметку о регистрации брака в своих
паспортах. Даже появление детей, порой не заставляет их менять свое
решение. Правоотношения, вытекающие из такого "фактического брака" частично
могут регулироваться нормами семейного права. По факту совместного
проживания, ведения общего хозяйства и некоторым другим обстоятельствам
могут быть взысканы алименты на содержание детей, признано право на жилую
площадь, на имущество, переходящее в порядке наследования.
Но, в отличие от законного брака, где все эти взаимоотношения и их
последствия возникают в силу его регистрации, при отсутствии таковой
потребуется установление определенных фактов, в том числе, возможно, и в
судебном порядке.
Вольтер: "Брак - самое дорогое сокровище людей, когда согласие душ и
сердец, чувств, вкусов и характеров стягивает его узы, созданные природой,
связанные любовью и облагороженные честью... Ваши дети, драгоценный залог,
рожденный от любви, служат новыми узами ее". Супружество — великий шаг для
преображения человека. В союзе мужчины и женщины есть одна сквозная нить.
Это полное принятие друг друга. Только при наличии терпимости, понимания,
всепрощающей любви могут раскрыться все заложенные в человеке возможности,
только при этом каждый из супругов может полностью воплотиться как
личность.
Джеймс Макхейл, профессор клинической психологии в Университете
Кларка, который 20 лет проводил анализ поведения и успехов в развитии
маленьких детей, говорит: "Лучшие дети те, которые чувствуют теплое
отношение своих родителей не только по отношению к ним, но и по отношению
друг к другу".
Что же узнают эти счастливые дети? Некоторые спикеры во время
конференции "Успешные браки/счастливые семьи" предложили такие ответы на
этот вопрос. Один очевидный урок в том, что дружба проверяется временем.
Родители могут этому научить на собственном примере, если будут проводить
друг с другом несколько часов раз в неделю, раз в месяц - как смогут. Они
также могут ежедневно общаться друг с другом по телефону, оставлять
записки.
"Супружеские пары также могут показать, что истинные друзья заботятся
об интересах друг друга", - говорит профессор Университета Пенсильвании
Луиза Герни. Она вспоминает, что когда ее дети были маленькими, у них из
дома улетел попугай. Ее муж, видя, как она расстроилась, тайно сговорился с
детьми купить ей нового попугая. Получился не только урок дружбы, ситуация
напомнила детям, что их также не бросят в трудной ситуации.
Если супруги поощряют увлечения и встречи с друзьями вне дома, это
говорит детям о том, что можно и в семье не утратить свою индивидуальность.
Самое главное, пары демонстрируют, как разрешать внутрисемейные
конфликты.
Умные супруги своим примером учат своих детей, что лучше расспросить
человека, с которым у вас разногласия, чем строить предположения,
сравнивать с другими или полагаться на свое собственное суждение. С помощью
логики, они ищут компромисс, стараясь не обидеть ни одну из сторон. Они
показывают, как нужно сдерживать гнев, как перенести спор на потом, если
это необходимо.
Понимая это, многие семейные психологи, социологи, педагоги,
духовенство, общественные организации и политические деятели пытаются
предотвратить кризис семьи, который приводит к непрочным бракам и, в
конечном итоге, к разводу. Сейчас во всем мире наметилась тенденция в
области семейных исследований. Исследователи обнаружили общие черты в
поведении, приводящие к дисгармонии семейной жизни, и используют эту
информацию в программах предотвращения конфликтных ситуаций в семье.
Семейные психологи, духовенство и общественные деятели вводят программы в
школах и церквях.
Более того, правительства, зачастую остающееся в ответе за бедственное
положение семей, принимают законы, обязывающие супругов прибегать к разводу
как к крайнему средству разрешения конфликтных ситуаций, а также правила
регистрации брака, по которым желающие зарегистрироваться должны пройти
подготовительный курс. Ответственный подход к выходу из кризиса заключается
в принятии превентивных мер на базе современных исследований семьи, дающий
ключ к достижению гармонии как супругам, так и желающим вступить в брак. На
пороге XXI столетия защита брака и семьи становится для политиков
первостепенной задачей в создании этически здорового и процветающего
общества.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Что является самым главным, чтобы брак стал прочнее и романтичнее?
Согласно последним данным, пары, брак которых удался, и супруги стали
действительно близки друг другу, вовсе не стремятся проводить вместе все
вечера и выходные дни. Они просто бывают вместе в разное время, встречаясь
иногда всего на пять минут, но эти встречи приносят радость.
Общеизвестны факты, свидетельствующие о росте количества разводов,
глубоком кризисе института семьи и снижении рождаемости. Более того,
семейные проблемы увеличивают риск возникновения душевных и физических
недугов как у взрослых, так и у детей. Проблемы и напряженность в семьях
влияют на всех нас. Трудно оспорить то, что многие беды общества уходят
корнями к негативным факторам, порожденным супружескими конфликтами и
развалом семей.
ЛИТЕРАТУРА
1. Конституция Российской Федерации 1993.
2. Кодекс о браке и семье. (Действующая редакция).
3. Нечаева. А. М. Брак. Семья. Закон М., 1984
4. Советское семейное право: Учебник / Под ред. Рисенцева. А. В. М., 1982.
5. Юридический словарь-справочник для населения М., 1982.
Реферат на тему: Дюркгейм
РЕФЕРАТ
по соціології
"Соціологізм" як теоретико-методологічна
концепція Еміля Дюркгейма"
Київ, 1999 р.
План
Вступ………………………………………………………………………...3
1. Місце та роль Е.Дюркгейма у світовій соціології…………………….4
2. Вчення Е.Дюркгейма про соціальні факти……………………………7
3. Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у
дослідженні самогубств………………………………………………..15
Висновок……………………………………………………………………21
Список використанної літератури………………………………………...22
Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає
добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння
прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і придушення Паризької Комуни,
поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас
цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба
розвитку блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих
політичних та наукових дискусій. Започатковану Кантом позитивістську
традицію продовжують "психологісти" Р.Тард і Р.Лебон, історики культури
І.Теп і Е.Ранан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої
популярності набувають ідеї раціоналістичного "неокритицизму" Ренув'є і
персоналістичного Е.Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість
методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає
суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними
схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого
розвитку. Тим мислителем, який виявився спроможним опрацювати грандіозний
масив нових факторів і певних ідей, переплавивши їх у нову чітку і
переконливу парадигмусоціології, був Еміль Дюркгейм.
Вперше я познайомився з цим науковцем на лекціях та семінарах з
соціології. У процесі вивчення його праць найбільше мою увагу привернуло
пояснення вченим такого явища в житті суспільства, як суїцидальна поведінка
людей. Цьому досить актуальному питанню Еміль Дюркгейм присвятив цілу
наукову роботу — "Самогубство". Але французький соціолог відомий не тільки
як автор вищеназваної праці, в його творчій спадщині нараховується багато
цікавих праць, які мають важливе значення і місце у світовій соціології. Ця
людина є фундатором соціології як науки, як предмету викладання і як
професії. Тому у своєму рефераті буду намагатись дослідити соціологію
Е.Дюркгейма в цілому, а також дещо детальніше хочу зупинитися на його праці
"Самогубство".
Місце і роль Е.Дюркгейма у світовій соціології
Еміль Дюркгейм — видатний французький соціолог і філософ XIX-XX
століть, який народився 15 квітня 1858 році в містечку Епіналь у родині
спадкоємного рабина. Батько готував його до релігійної кар'єри, однак все
сталося по-іншому. Після закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для
підготовки до конкурсного екзамену до Вищої Нормальної школи. У 1879 році
Дюркгейм був прийнятий до цього престижного навчального закладу, де
навчалась і виховувалась інтелектуальна еліта Франції.
Навчання у Вищій Нормальній школі справило великий вплив на погляди
французького вченого. Серед професури йому особливо подобалися історик Ф.
де Куланже та філософ Е. де Бутру. Першому Дюркгейм симпатизував за його
захоплення наукою, прагнення ввести в історію строгі наукові методи.
Другому — за ідеї про творчий синтез явищ та про особливу природу кожного з
рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма на залишилась також
критика Бутру спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що
вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів.
Схвально прийняв майбутній соціолог і установку "спіритуалістичного
позитивізму", в межах якого Бутру відстоював рівність науки та релігії,
ствержував, що досвід повинен однаково спиратися як на наукові, так і на
релігійні джерела.
У студентські роки Дюркгейма приваблюють також ідеї Ш.Ренув'є та
І.Капта. Під впливом першого у нього складаються переконання, що мораль
посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці
про мораль і що філософія повинна слугувати керівництвом до соціальної дії
й може допомогти моральній єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма
передовсім своєю теорією морального обов'язку. Однак апріоризм, ігнорування
соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного
імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обгрунтування
моралі.
Підтримку такому обгрунтуванню моральних правил він знаходить в
соціології О.Конта. На той час, отримавши філософську освіту у Вищій
Нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних містах (1882-
1887) і виявляє значний інтерес до соціально-політичних аспектів
суспільного життя.
Дебют ученого в науковій літературі відбувся 1885 році, коли він як
співробітник журналу "Філософський огляд" почав систематично готувати огляд
соціологічних публікацій. У цей час Дюркгейм під впливом ідей біологізму
прагне використати поняття й постулати біології для ілюстрації та
обгрунтування деяких принципів.
У 1885-1886 рр. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження
навчання спочатку в Парижі, потім — у Німеччині. У Німеччині він вивчає
зміст програм з філософії у німецьких університетах, а також стан
соціальних наук та етики. В Лейпцизькому університеті Дюркгейм знайомиться
з роботою першої в світі експериментальної психологічної лабораторії,
організованої В.Вукдом. Теорія, методи та експерименти останнього докладно
висвітлені в науковому звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою
наукових досліджень, що проводяться Вукдом, вважає, що чіткість
дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності. У звіті про
поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння
соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти,
яка бере свій початок у працях економістів та юристів-представників так
званої історичної школи права. В цілому до такої тенденції Дюркгейм
ставиться позитивно. Він схвалює трактування моральних фактів як особливих
емпіричних даних, погоджується з соціальною природою морального обов'язку,
вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.
Після публікації звітів про наукове життя в Німеччині у журналі
"Філософський огляд" Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У віці
29 років він був визнаний багатообіцяючою фігурою в галузі соціальних наук
і
соціальної філософії Франції. У 1887 році вченого призначають професором
педагогіки і соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо.
Тут він читає — спеціально для нього організований — перший у французьких
університетах курс соціології.
Роки життя в Бордо були для французького соціолога періодом найбільш
інтенсивної наукової діяльності. У 1893 році він захищає докторську
дисертацію на тему "Про розподіл суспільної праці" разом з дисертацією
латиною "Вклад Монтеск'є в становлення суспільної науки". Через два роки
виходять його "Правила соціологічного методу" (1895). Ще через два він
публікує свою третю велику роботу "Самогубство" (1897).
У 1896 році Дюркгейм стає професором соціальних наук і протягом шести
років займає цю посаду. В 1898 році він заснував і почав видавати журнал
"Соціологічний щорічник", котрий об'єднав групу молодих талановитих учених.
Завоювавши свого часу широке визнання серед європейської громадськості,
журнал великою мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші соціогуманітарні
науки — від історії та економіки до лінгвістики — стали вивчати багато
проблем у дусі концепції соціологізму.
У 1902 році Дюркгейм був запрошений позаштатним співпрацівником до
Сорбонни, на кафедру педагогіки. У 1906 році він уже стає професором і
керівником цієї кафедри.
Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує з науковим опрацюванням
соціологічних проблем моралі, виховання та освіти. За життя вченого вийшла
друком праця "Елементарні форми релігійного життя" (1902) — обширна робота,
над якою вчений працював протягом багатьох років і яка була присвячена
осмисленню релігії як соціального феномена.
Перша світова війна завдала Емілю Дюркгейму жорстокого удару.
Наприкінці 1915 році Дюркгейм отримує звістку про смерть свого єдиного сина
Андре, який помер від ран у військовому шпиталі на Салонінському фронті.
Смерть сина тяжко вразила вченого, його працездатність різко падає, він
захворює. У листопаді 1917 році Еміль Дюркгейм помер.
Вчення Еміля Дюркгейма про соціальні факти
В історії соціологічної думки Е.Дюркгейм відомий як видатний
представник так званого соціологізму — специфічної соціологічної концепції.
Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання
соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання
психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах
психологізму.
Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О.Конта, Г.Спенсера,
Л.Гумпловича та інших мислителів. Проте тільки у Дюркгейма вона стає чітко
вираженою. В цілому вона була продуктом поширеного наприкінці XIX століття
прагнення до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її
як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався
пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими
науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала
визрівати інша точка зору. Вона полягала в тому, що соціологія як
самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним
предметом, їхні причини мають відшукуватися у самій соціальній реальності,
серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без
підтримки інших дисциплін і навіть у певних випадках сама сприяти їхньому
розвиткові.
Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з них
стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального і колективного
життя. Останнє репрезентує дійсність і як таке становить власний предмет
соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.
Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки.
Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої
усі інші наукові дисципліни , які займаються тими чи іншими аспектами
соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим,
що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти
ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж
дійсності — соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як
ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія
проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.
Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти
антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих
і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні
соціальні типи. Що ж взагалі становить предмет соціології?
Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, — фундаментальна проблема,
від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з
цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила
соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити як
предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук.
При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні
властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у
суспільності складають соціальну реальність в цілому.
У роботі Е.Дюркгейм встановлює основні вимоги до соціальних фактів,
котрі дозволили існувати соціології як науці. Перше правило в тому, що
соціальні факти треба розглядати, як речі. Це значить, що:
а) соціальні факти є зовнішніми для підвидів;
б) соціальні факти можуть бути об'єктами з тієї точки зору, що вони
матеріальні;
в) відносини причинності, які встановлюються між двома або багатьма
соціальними фактами, допомагають формулювати постійні закони функціонування
суспільства.
Друге правило полягає в тому, щоб "систематично відмежовуватися від
усіх вроджених ідей". Це значить:
а) соціологія передусім повинна відсторонитися від всякої ідеології;
б) вона також повинна звільнитися від всіх забобонів, котрими володіють
індивіди по відношенню до соціальних фактів.
Третє правило у визнанні переваги цілісності над складовими її
частинами. Це значить, що:
а) джерело соціальних фактів знаходиться в суспільстві, а не в мисленні
та поведінці індивидів;
б) суспільство є автономною системою, яка керується своїми особистими
законами.
Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивидів буття
і здатність справляти на останніх примусовий вплив. Кожний індивід,
зазначав французький філософ, при народженні застає соціальну реальність
готовою, яка функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою
розмовляє, а навчається їй у ході своєї соціалізації; не винаходить методів
праці, а набуває їх від соціального оточення; не вигадує власної релігії, а
визнає одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії
індивід повинен пристосувати до способів, які вже існують і визнані
суспільством. Істотна риса останніх у тому, що вони існують поза
індивідуальною свідомістю.
Проте визнані у суспільстві способи мислення, почування та дії
володіють щодо індивідів силою примусу, завдяки чому їхня поведінка
контролюється і коригується. У тих випадках, коли індивіди не адаптуються
до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різні негативні
реакції з боку суспільства.
У цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає до свого складу
два типи явищ. По-перше, способи мислення, почування та дії, котрі, які,
уже зазначалося, є зовнішніми і примусовими щодо індивідів. Їх носієм
виступають або суспільство в цілому, або його окремі групи (релігійні,
політичні, професійні та ін.). По-друге, інші сталі явища, які для
індивідів так само об'єктивні й примусові. До них французький соціолог
зараховує різноманітні "соціальні течії", що породжуються не індивідуальною
свідомістю, грунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчутті.
Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах
колективності, які можуть мати вираження в "колективних уявленнях",
"колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній свідомості".
Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого
предмета.
У цьому зв'язку він над усе прагне провести лінію між соціальним і
психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над
біологічною структурою середовища.
У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень,
є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть
цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже,
соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від
окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не
можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба
шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.
На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином
упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі
соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію.
Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми
суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні,
соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на
географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території,
чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій,
характер комунікацій тощо.
Соціальна морфологія репрезентує у соціології Дюркгейма його теорію
щодо побудови й форми частин суспільства. Проте це не означає, що
сорфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову
цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він підкреслює їхню
обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть
породжувати колективні уявлення. Але останні, виникнувши, самі, у свою
чергу, стають безпосередньою причиною — незалежно від морфологічної основи
—
нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні
породжувати і морфологічні феномени. Вирізнення соціальної фізіології
французький соціолог обгрунтовує існуванням — поряд з морфологічними —
функціональних, або фізіологічних фактів. До них Дюркгейм зараховує факти
колективної свідомості та способи колективних дій. Сам він передусім
цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на
свідомість та поведінку індивідів. За словами вченого, у центрі його
наукових інтересів перебуває не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед
фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні
традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми,
мотивацію економічної діяльності.
Разом з морфологічними фактами факти колективної свідомості утворюють
так зване внутрішнє соціальне середовище. Причому морфологічні факти
становлять матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти
колективної свідомості — нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому
широкому тлумаченні саме соціальне середовище визнавалось універсальним
фактором, за допомогою якого можна пояснювати будь-які соціальні факти. Та
згодом Дюркгейм став трактувати соціальне середовище вужче, виключно як
царину колективної свідомості, що складається з ідей, вірувань, звичок
тощо. Цим він намагався не тільки затвердити знайдену ним специфіку
соціального, а й дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.
Суспільство, за Дюркгеймом, — не просто впорядкована емпірична система,
яка безперервно веде боротьбу за самозбереження з різноманітними
деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя",
"джерело і вмістилище усіх цінностей". У цьому плані суспільство постає
своєрідним божеством, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них
розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в
нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що
в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, тобто
своєю інтелектуальною й моральною культурою. Якщо людину позбавити мови,
мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини.
Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з
іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в традиціях і
завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть
відчуватися і сповідатися окремими індивідами, то суспільство загине,
підкреслює французький соціолог.
Стверджуючи, що суспільство є "композицією будь-якого роду ідей,
вірувань і почуттів, які реалізуються посередництвом індивидів", Дюркгейм
певним чином суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і
автономію соціальної реальності, а головне — її примат над індивідом. Його
висновок про те, що суспільство існує і реалізується "тільки в нас і
завдяки нам", скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та
індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другим. І тоді
цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом
суспільства, а й навпаки, саме суспільство може бути результатом
колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не
засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи
суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, і міститься
"центральний пункт" дюркгеймівської соціології.
Складні й суперечливі відносини між індивідом і колективом — головна
тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі
індивіди, а суспільство — це певні системи відносин між ними, то, здавалося
б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у
системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але такий
підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось
історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось
окреме й неповторне — це результат тривалого історичного розвитку.
Ставлення до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як
індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація
суспільства, або, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної
праці. Навпаки, там, де
поділ суспільної праці не нависокому рівні і соціальна структура
примітивна, — там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там
панують спільні для всіх колективні думки й почуття.
Питанню про тип соціальної структури Дюркгейм надає винятково великої
ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між
суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як
уже зазначалося вище, суспільні відносини примітивні, недиференційовані,
колективне тут безроздільно панує над індивідуальним. Структура таких
суспільств має сегментарний характер. Це означає, що вони складаються з
однакових у принципі груп, кожна з яких мало пов'язана з іншою, однак міцно
згуртована зсередини. Група тут нав'язує індивідові свою волю. Суспільство
механічної солідарності може бути численним кількісно і займати як завгодно
велику територію, але при цьому воно буде сумою однакових, замкнених у собі
структурних одиниць, котрі практично не взаємодіють між собою. А тому тут,
природно, зростає питома вага колективних уявлень і різноманітних засобів
механічного примусу й насилля.
У суспільствах органічної солідарності — а до них соціолог відносить
сучасні йому західні суспільства — теж почасти зберігається сегментарна
організація. Та визначальним тут є те, що внаслідок поділу праці структура
цих суспільств характеризується різноманітністю форм і ослабленням
групового тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність
не за подібністю, а за відмінністю.
Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам
солідарності органічної. Однак перехід від одного типу до іншого — це не
свідомо керований процес. Поділ суспільної праці постає незалежно від
свідомості й волі окремих людей, а тому сам індивід, "окрема людина" — це
вже його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував учений, індивід постає
із суспільства, а не суспільство з індивідів. Органічна солідарність не
означає послаблення пріоритету суспільства і його цінностей над індивідом,
однак вона
означає, що цей пріоритет здійснюється тепер таким чином, що кожен
індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і може
вибирати, яким саме чином він буде виконувати свої суспільні обов'язки.
Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств
Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це
була "ясно окреслена група фактів" [4, с.3], котрі можна легко визначити.
Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б
доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав
свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу
головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як
"речі", визнання особ існування, зовнішньої по відношенню до індивіда
суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі
цього індивіда.
Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм
заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і
стверджував, що це явище відбувається під впливом зовнішніх причин, які
управляють людьми, тобто під впливом соціальних причин.
Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання
здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки.
Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло
на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства — явний приклад
руйнування соціальних зв'язків.
Суттю дюркгеймівського пояснення був "соціологізм", крізь призму якого
розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні мотиви
самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише
індивідуальне, причому змінене відображення загальних умов. Дюркгейм
звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під
впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не
заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих
самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне
значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану
суспільства.
Згідно з концепцією, яку висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є
функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних,
сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього,
Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично
розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "психоорганічну
схильність" індивідів (психопатичний стан, расовий і спадковий фактори) і
риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим він
розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а також
відношення, в яких знаходяться соціальні і несоціальні фактори.
Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд
закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки
частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж
молоді; солдати — частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше,
ніж католики; одинокі або розведені — частіше, ніж заміжні, і відсоток
самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо. "Залишивши
осторонь індивіда як індивіда, його мотиви й ідеї, потрібно вивчати, —
стверджував Дюркгейм, — ті різні стани соціального середовища (релігійні
вірування, сім'ю, політичне життя, професійні групи і ін.), під впливом
яких змінюється відсоток самогубств" [4, с.178]. Досліджуючи соціальні
факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент або який аспект їх,
відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних
змін, найбільш тісно пов'язаний з відсотком самогубств. Яка, наприклад,
риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі
робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?
Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає на
самогубство, Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як
з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша
традиційна система і обрядів має порівняно з протистантизмом більшу
цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують
загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи
католиків, а звідси — менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм
пов'язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий "духом свободи
мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і
відсоток самогубств тому вищий.
Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які
пов'язані зі збільшенням числа самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь
соціальної інтеграції або соціального зв'язку індивіда. Сім'я, діти,
сільське життя — ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю
соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню
інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід" [4, с.266].
Фактори несоціального порядку, писав Дюркгейм, можуть впливати на
процент самогубств тільки побічно. Він застосував процедуру, коли у
відносини включається не соціальний фактор, але відшукується той його
аспект, котрий найбільш тісно пов'язаний з фактором соціальним.
Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим,
якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків і жінок, способи
їх участі в соціальному і економічному житті, цикли їх соціальної
активності і т.д. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати з
різних причин, які їх визначають, вказуючи на труднощі створення
морфологічної класифікації самогубств і враховуючи всі характерні типові
особливості їх, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію,
яка відповідала б причинам самогубств.
Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстичний,
аномічний і фаталістичний. Перший створюється причинами, котрі обомовлюють
відокремлення індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього
регулюючим чином. Розрив соціальних зв'язків, відсутність колективної
підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти,
відчуття трагізму існування. Однією з причин самогубств подібного роду може
бути крайній індивідуалізм, але грунтом, який його породжує, є "велике
суспільство, соціальна туга" [4, с.274]. Суспільна дезорганізація, втрата
суспільних цілей послаблюють соціальні зв'язки, які прикликають індивіда до
суспільства, а значить і до життя. Цей загальний стан, у свою чергу,
відображається в дезінтеграції суспільних груп — релігійних, сімейних,
політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.
Другий вид самогубства — альтруїстичний — зустрічається тоді, коли
особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки
велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цього виду
Дюркгейм відносить давні звичаї: самогубство стариків і хворих,
самоспалення жінок після смерті чоловіків, самогубство рабів після смерті
хазяїна і ін. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних
суспільствах.
Третій вид самогубства — аномічний. Він зустрічається в часи великих
суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість
пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог і втрачає
зв'язок з суспільством. Стан суспільної аномії, під котрою Дюркгейм розуміє
відсутність чітких правил і норм поведінки, коли стара їєрархія цінностей
руйнується, а нова ще не склалась, породжує моральну нестійкість окремих
індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільна структура, одні
індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли
порушується суспільна рівновага — число самогубств зростає. Аномічне
самогубство, яке зустрічається найчастіше в торгових і ділових колах,
характеризується Дюркгеймом також з боку індивідуальних якостей
представників торгового і промислового світу; їх нестримний потяг до
збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає,
порушуючи моральну і психічну рівновагу. Таким чином, послаблення або
відсутність суспільної регламентації, безладна, неврегульована суспільна
діяльність лежить в основі аномічного самогубства. Якщо суспільство не
здатне належним чином впливати на людину, то буде сумний кінець.
Протилежністю аномічного самогубства є фаталістичне, яке виникає в
результаті посиленого контролю над індивідом, "надмірна регламентація",
котра для останнього стає нестерпного.
Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним і усвідомленим
актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни.
Мірило нормальної соціальної поведінки — "нормальний соціальний суб'єкт",
дисциплінований і такий що визначає колективний моральний авторитет.
Поняття "егоізм-альтруізм" і "аномія-фаталізм" означали в концепції
Дюркгейма колективні сили або нахили, які штовхають людину на самогубство.
Дюркгейм називав ці сили течіями. Вимір їх інтенсивності можливий за
відсотком самогубств. Колективні сили або нахили можуть пояснити, на думку
теоретика "соціологізму", індивідуальні нахили і схильність до самогубства,
а не навпаки. Психологічні мотиви самогубства є індивідуальним, причому
часто зміненим, відображенням загальних умов соціального середовища.
Найбільш цінною рисою дюркгеймівського аналізу самогубств є розкриття
соціальної сутності цього явища як такого, що породжене кризовим станом
суспільства. Описуючи стан морального розкладу, морально-психологічної
дезорганізації і падіння буржуазного суспільства, Дюркгейм не викрив
істинних причин цієї кризи, вбачаючи їх не в сутності капіталістичних
відносин, а в досить швидких темпах соціальних змін, за якими не встигає
моральне усвідомлення.
Потрібно вказати на абстрактний, формалістичний характер типології
самогубств. Зміст цього соціального явища змінювався, тому що в одну групу
потрапляли різнородні вчинки, які відображали соціальні норми різних
суспільно-економічних формацій. Приділяючи переважну увагу соціальному
фактору, Дюркгейм обмежувався лише вказівкою на його зв'язок з фактором
психологічним. Думка про те, що рішення індивіда опосередковується
культурними потребами і нормами тієї чи іншої встановленої у відношенні до
людського життя її цінності, також не була розроблена, а лише висловлена
Дюркгеймом.
Усвідомлення послідовниками Дюркгейма цих недоліків привело до
перегляду ними деяких його положень, до намагання більш послідовно і повно
включити в соціологічну теорію психологічні фактори, що і було зроблено
Морисом Хальбваксом в його роботі "Причини самогубств" (1930). Ряд ще більш
пізніх досліджень реабілітував роль психологічних факторів, показуючи вплив
соціальних змінних на ті психологічні детермінанти, котрі безпосередньо
обумовлюють індивідуальне рішення.
Незважаючи на те, що концепція Дюркгейма потребувала більш детального
аналізу співвідношення об'єктивних і суб'єктивних фактів, головний напрям
його досліджень давав поштовх до розробки загального питання — соціальної
обумовленості індивідуальної психології.
Дюркгейм проклав дорогу кількісному аналізу в соціології і визначив
шляхи розвитку його приватних методик і технік (таких, наприклад, як метод
послідовного включення факторів, які беруть участь у взаємодії), суть
котрого — в дослідженні і інтерпретації комплексу взаємовідносин між
багатьма характеристиками, що систематично включаються у раніше
досліджуваня відношення, і ін. Дюркгейм не міг скористатися елементарними з
сьогоднішньої точки зору інструментами наукового аналізу. Незважаючи на це,
його робота відіграла значну роль в утвердженні соціального підходу до
самогубства на противагу психопатичному, який був популярним за його часів
і який до наших днів змагається з соціологічним підходом.
Причину збільшення кількості самогубств у буржуазному суспільстві
дійсно необхідно шукати в кризових соціальних ситуаціях. При цьому
неодхідно мати на увазі не тільки стан суспільної дезорганізації і
ослаблення соціальних зв'язків, але в першу чергу і такі породжені
капіталізмом об'єктивні процеси, як ріст безробіття та ін.
Висновок
Вплив Дюркгейма на західну соціологію в наш час загальновизнаний.
Учений звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки — і цим
пояснюється його популярність у Франції кінця XIX — першої третини XX ст.,
розповсюдженість впливу його ідей в інших країнах Європи та Америки, а
також цікавість до його вчення в наш час.
Природа суспільства, його інтегративний початок, його "здоровий" і
патологічний стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як
науки — всі ці проблеми, які вирішуються з позицій цілісної філософсько-
соціологічної концепції, безперечно належать до числа найважливіших проблем
теоретичної соціології. При наполегливих пошуках відповіді на питання про
шляхи розвитку сучасного світу все частіше співставляються теорії Маркса,
Дюркгейма, Вебера, Парето.
Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід ще раз
сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі
гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель,
окрім безпосередньої теоретичної роботи за різноманітніми напрямками,
суб'єктивно дуже чуйно ставився до статуту соціології й активно остоював її
методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р.Нісбет:
"Дюркгейм більш аніж хтось інший в історії соціології зумів втілити в собі
те, що було найтиповіше у цій дисципліні і найпродуктивніше для
гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому
розумінні цього слова" [5, с. 323].
Список використаної літератури
1. Радугін А.А., Радугін К.А. Курс лекцій. — М.: Владос, 1995.
2. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. — К.: Либідь, 1996.
3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:
Наукова думка, 1995.
4. Дюркгейм Е. Самогубство. Соціологічний етюд. 1912
5. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології. Від античності
до початку XX ст. К.: Либідь, 1995.
6. Історія соціології в Західній Європі та США: Підручник для вузів.
Відповідальний редактор — академік РАН Г.В.Осіпов. — М.: Видавнича група
Норма-Інфра, 1999.
| |
