|
Реферат: Суспільна свідомість та її структура (Философия)
Shura19@yandex.ru
Реферат на тему:
Суспільна свідомість та її структура
Виконала:
РІВНЕ – 2004
Людина володіє прекрасним даром - розумом з його допитливим польотом
як у віддалене минуле, так і в прийдешнє, світом мрії і фантазії, творчим
вирішенням практичних і теоретичних проблем, нарешті, утіленням самих
сміливих задумів. Уже з глибокої стародавності мислителі напружено шукали
розгадку таємниці феномена свідомості. Наука, філософія, література,
мистецтво, техніка - словом, усі досягнення людства об'єднали свої зусилля,
щоб розкрити таємні таємниці нашого духовного життя.
Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення
об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що
являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в
осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається
не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються
тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.
Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи
уявленням і тому володіють значенням і змістом, знання як сукупності
відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої
психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою
формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.
Протягом багатьох століть не змовкають гарячі суперечки навколо
сутності свідомості і можливостей її пізнання. Богослови розглядають
свідомість як крихітну іскру величного полум'я божественного розуму.
Ідеалісти відстоюють думку про первинність свідомості стосовно матерії.
Вириваючи свідомість з об'єктивних зв'язків реального світу і розглядаючи
його як самостійну і сутність буття, об'єктивні ідеалісти трактують
свідомість як щось споконвічне: воно не тільки не з’ясовано нічим, що існує
поза ним, але саме із себе покликане пояснити все що відбувається в
природі, історії і поведінці кожної окремої людини.
Витоки свідомості. Існують різні історико-філософські тлумачення
проблеми свідомості. У залежності від того, який світогляд був пануючим у
ту чи іншу епоху мінялося і розуміння свідомості. В античності, при
пануючому космоцентричному світогляді увага людини була цілком спрямована
на навколишній світ. Свідомість призначалася як загальний зв'язок між
розумом і об'єктом, що існують незалежно друг від друга. У момент їхньої
зустрічі об'єкт залишає слід у поле розуму, як печатка залишає слід на
воску. Античний грек не зосереджений на своєму внутрішньому світі. Антична
філософія відкрила тільки одну сторону свідомості – спрямованість на
об'єкт.
У культурі християнства виникає потреба у внутрішнім зосередженні.
Вона була викликана необхідністю спілкування з Богом через молитву. У ній
людина повинна зануритися усередину себе. Поряд з молитвою виникла практика
сповіді, у якій закріплювалася здатність до самоаналізу і самоконтролю.
Тоді свідомість – знання насамперед про власний духовний досвід. У його
смислі включені інстинкти і пристрасті, рефлекси і міркування, і нарешті,
злиттям з Богом. Свідомість – це центр між першим і другим. Тобто
свідомість це здатність відтворити переживання піднявшись до рівня Бога і
свідчення про незначність людини. Світогляд епохи Середньовіччя можна
назвати геоцентричним.
У Новий час людина відмовляється від Бога, сама захотіла бути Богом,
царем природи, спираючи на свій Розум. Це свідчило про формування нового
духовного досвіду людей, у якому людина звільняється від влади понад
почуттєвого про згоду прийняти своє походження тільки через природну
еволюцію. По суті цей початок антропоцентриського світогляду. Людина була
оголошена початком і причиною усього, що з нею трапляється у світі. Вона є
умовою і можливість світу, світу, що вона може розуміти і діяти в ньому.
Людина своєю діяльністю творить світ, Р.Декарт оголосив, що акт «я мислю» є
підстава існування людини і світу. В усьому можна сумніватися, але не можна
сумніватися в тому, що я мислю, значить – існую. Тому свідомість
представляється як деяка судина в якій уже є ідеї і зразки того з чим має
зштовхнутися у світі. Таке вчення було названо ідеалізмом. Але досвід
звертання до внутрішнього світу був використаний у твердженні, що
свідомість відкрита самому собі, тобто є самосвідомістю. Свідомість
ототожнюється з мисленням тобто максимально раціоналізована. Вона може
конструювати світ за правилами логіки, тому що свідомість тотожна
предметному світу.
Філософів і натуралістів завжди хвилювало питання про джерела
свідомості. Склалися різні стратегії його дослідження: реалістична,
об'єктивно-ідеалістична, феноменологічна, вульгарна-матеріалістична й ін.
Вульгарний-матеріалістичний напрямок зводить свідомість, мислення до
речовинних змін (деякі його представники Фогт, Молешотт указують на подобу
мислення жовчі, вироблюваною печінкою) у кінцевому рахунку характер
мислення виявляється їжею, що впливає через хімізм крові на мозок і його
роботу. Протилежний цьому - об'єктивно-ідеалістичний підхід визначає
свідомість як незалежну від мозку, але обумовлену деяким духовним фактором
(Богом, ідеєю).
Філолофсько-реалістичний напрямок у розумінні джерел свідомості
виділяє наступні фактори: зовнішній предметний і духовний світ; природні,
соціальні і духовні явища відбиваються у свідомості у вигляді конкретних
чуттєво-понятійних образів. Така інформація є результат взаємодії людини з
наявною ситуацією, що забезпечує постійний контакт із нею.
Соціокультурне середовище, ідеї, соціальні ідеали, етичні і естетичні
установки, правові норми, знання, засоби, способи і форми пізнавальної
діяльності. Це дозволяє окремій людині дивитися на світ очима суспільства.
Духовний світ індивіда, його власний унікальний досвід життя і
переживань. Людина і при відсутності зовнішніх взаємодій здатна
переосмислювати минуле, будувати плани і т.д.
Мозок як макроструктурна природна система, що забезпечує на клітково-
тихорєцькому рівні організації матерії, здійсненні загальних функцій
свідомості. Установлено, що біохімічний стан мозку впливає на свідомість
(у цьому праві вульгарні матеріалісти, помилка їх в ігноруванні специфіки
інших факторів, у відстоюванні положення про речовинність свідомості).
Джерелом свідомості виступає, імовірно, і космічне інформаційно-
смислове поле, одним з ланок якого є свідомість людини. Підтверджується
гіпотезою в квантово-механічній природі мозку.
Вони не стали вирішальними для появи людини, і тільки соціальні умови
могли зіграти вирішальну роль. Це: праця і трудовий процес, починаючи з
використанням предметів природи як знаряддя праці, і закінчуючи
виготовленням їх у спільній праці і спілкуванні. Членороздільна мова, для
передачі інформації при праці і спілкуванні, формування мови. Життя в
колективі, спільна діяльність у громаді. Біологічна форма людини і
знайдений спосіб взаємодії із середовищем – один на одного надаючи
взаємний вплив.
Тобто свідомість - історичне утворення, з'являється як розвиток
властивої матерії властивості відображення; вища форма відображення
дійсності, властивій людині як особливим образом організованої матерії,
функція її мозку, зв'язана з біологічними передумовами і соціальними
умовами.
Суспільна свідомість. Свідомість неможливо вивести з одного лише
процесу відображення об'єктів природного світу: відношення “суб'єкт-об'єкт”
не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у
більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя.
Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми
повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити
по-людськи. Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це
конфронтуюча нам свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава
або закон. Ми можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само,
як і у випадку з державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим,
але і трагічним, якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного
життя, що нам об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану
систему духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати.
Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням
суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а
суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і
проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-
суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би
“навантаже-ні” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне
і навіть мертво.
Свідомість реалізується в двох іпостасях: відбивній і активно-творчій
здібностях. Сутність свідомості в тому і заключається, що вона може
відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого
перетворення її. Функція випереджального відображення свідомості найбільше
чітко реалізується у відношенні суспільного буття, що істотно зв'язано зі
спрямованістю в майбутнє. Це неодноразово підтверджувалося в історії тією
обставиною, що ідеї, зокрема соціально-політичні, можуть випереджати
наявний стан суспільства і навіть перетворювати його. Суспільство є
матеріально-ідеальна реальність. Сукупність узагальнених уявлень, ідей,
теорій, почуттів, нравів, традицій і т.п., тобто того, що становить зміст
суспільної свідомості й утворює духовну реальність, виступає складовою
частиною суспільного буття, тому що воно дане свідомості окремого індивіда.
Але підкреслюючи єдність суспільного буття і суспільної свідомості,
не можна забувати і їх різницю, специфічну роз'єднаність. Історичний
взаємозв'язок суспільного буття і суспільної свідомості в їх відносній
самостійності реалізується таким чином, що якщо на ранніх етапах розвитку
суспільства суспільна свідомість формувалася під безпосереднім впливом
буття, то надалі цей вплив набував усе більш опосередкований характер -
через державу, політичні, правові відносини й ін., а зворотний вплив
суспільної свідомості на буття здобуває, навпроти, усе більш безпосередній
характер. Сама можливість такого безпосереднього впливу суспільної
свідомості на суспільне буття полягає в здатності свідомості правильно
відбивати буття.
Отже, свідомість як відображення і як активно-творча діяльність являє
собою єдність двох нероздільних сторін того самого процесу: у своєму впливі
на буття вона може як оцінювати його, розкриваючи його потаєний зміст,
прогнозувати, так і через практичну діяльність людей перетворювати його. А
тому суспільна свідомість епохи може не тільки відбивати буття, але активно
сприяти його перебудові. У цьому і полягає та історично сформована функція
суспільної свідомості, що робить її об'єктивно необхідною і реально
існуючим елементом будь-якого суспільного устрою.
Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні
(повсякденне-життєве, теоретичне, суспільну психологію, ідеологію і т.д.),
і те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відбивається по-різному,
саме і складає реальну складність у розумінні феномена суспільної
свідомості. І тому не можна розглядати її як просту суму понять
“свідомість” і “суспільна”.
Володіючи об'єктивною природою й іманентними законами розвитку,
суспільна свідомість може як відставати, так і випереджати буття в рамках
закономірного для даного суспільства еволюційного процесу. У цьому плані
суспільна свідомість може відігравати роль активного стимулятора
суспільного процесу, або механізму його гальмування. Могутня утворювальна
сила суспільної свідомості здатна впливати на все буття в цілому,
розкриваючи зміст його еволюції і пророкуючи перспективи. У цьому плані
вона відрізняється від суб'єктивного (у сенсі суб'єктивної реальності)
кінцевого й обмеженого окремою людиною індивідуальної свідомості. Влада
суспільного цілого над індивідом виражається тут в обов'язковому прийнятті
індивідом історично сформованих форм духовного освоєння дійсності, тих
способів і засобів, за допомогою яких здійснюється створення духовних
цінностей, того смислового змісту, що накопичено людством віками і поза
яким неможливе становлення особистості.
Людина, будучи, по визначенню Аристотеля, "суспільною твариною",
покликана жити в суспільстві самим ходом розвитку Матерії. Будучи
індивідом, вона, проте, усе рівно являє собою деякий елемент суспільства,
що, у свою чергу, є свого роду системою, гіперорганізмом, складеним з
деякої кількості всякого роду людей, змушених жити в даному соціумі.
Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів,
представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких
відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система
суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з
виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт
соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише
тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна
свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів,
удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості,
утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття.
Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно
суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність
першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь
час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним.
Без суспільної свідомості суспільство просто не могло б виникнути і
розвиватися, тому що воно існує як би в двох проявах: відбивної й активно-
творчої. Сутність свідомості саме в тому і складається, що воно може
відбивати суспільне буття тільки за умови одночасного активно-творчого
перетворення його. Але, підкреслюючи єдність суспільного буття і суспільної
свідомості, не можна забувати і про їхнє розходження, специфічну
роз'єднаність, відносній самостійності.
Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на
буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст,
прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому
полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить
його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного
пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним
усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних
результатів, а тільки зависнуть у повітрі.
Зв'язок між суспільним буттям і суспільною свідомістю багатогранна і
різноманітна. Відбиваючи суспільне буття, суспільна свідомість здатна
активно впливати на нього через утворювальну діяльність людей. Відносна
самостійність суспільної свідомості виявляється в тому, що воно має
наступність. Нові ідеї метушні кают не на порожньому місці, а як
закономірний результат духовного створення, на основі духовної культури
минулих поколінь. Будучи відносно самостійним, суспільну свідомість може
випереджати суспільне чи буття відставати від нього. Наприклад, ідеї
використання фотоефекта виникли за 125 років до того, як було винайдено
Дагером фотографування. Ідеї практичного використа-ння радіохвиль
здійснювалися майже через 35 років після їхнього відкриття і т.д.
Суспільна свідомість являє собою особливий соціальний феномен, що
відрізняється власними, властивими лише йому характеристиками, специфічними
закономірностями функціонува-ння і розвитку. Суспільна свідомість,
відбиваючи всю складність і суперечливість суспільного буття, є теж
суперечливою, має складну структуру. З появою класових суспільств вона
набула класову структуру. Розходження в соціально-економічних умовах життя
людей, природно, знаходять своє вираження в суспільній свідомості. У
державах багатонаціональних існує національна свідомість різних народів.
Взаємини між різними націями відбиваються у свідомості людей. У тих
суспільствах, де національна свідомість превалює над загальнолюдським, верх
бере націоналізм і шовінізм.
За рівнем, глибиною і ступенем відображення суспільного буття в
суспільній свідомості розрізняють свідомість повсякденну і теоретичну. З
погляду матеріальних її носіїв варто говорити про суспільну, групову й
індивідуальну свідомість, а в історико-генетичному плані розглядають
суспільну свідомість у цілому чи її особливості в різних суспільно-
економічних формаціях.
Структура, функції суспільної свідомості. Оскільки свідомість – є
властивість матерії, відбитий світ, то виникає питання – як цей світ існує
у свідомості? А.Г.Спіркін визначає свідомість як ідеальне відображення
дійсності перетворення об'єктивного змісту предмета в суб'єктивний зміст
духовного життя. Свідомість – суб'єктивний образ світу, що відповідає
характеру і змісту діяльності суб'єкта. Образ предмета – це ідеальна форма
буття предмета «у голові» людини. Це не означає, що в голові є реальні
ознаки як такого (мислимий вогонь не палить наш мозок, образ снігу не
робить його холодним), але містить ці реальні ознаки (жар і холод) як
образ. В ідеальній формі предмет позбавляється свого матеріального
субстрату (носія). Ця форма, що заміняє будь-який матеріальний субстрат
зберігає властивості, якості, сутність речей і їхнього зв'язку.
Умова ідеального образу світу є фізіологічні матеріальні процеси, що
відбуваються в мозку і тілі людини. Матеріальною основою психіки людини
тому є нейрофізіологічні процеси в мозку. Від рівня структурної організації
мозку залежить рівень його відбивних здібностей.
Однак, свідомість будучи результатом розвитку і діяльності (функції)
високоорганізованої матерії центральною характеристи-кою своєї сутності має
нематеріальність, а ідеальність. У корі мозку нейрохірург бачить не яскраві
думки, а сіру речовину. Ідеальне протилежно матеріальному, Буття ідеального
носить функціональ-ний характер і виступає як образ предмету і ціннісне
судження, як ціль і план діяльності і т.д.
Свідомість, будучи ідеальною існує тільки в матеріальній формі свого
вираження – мові. Свідомість і мова одночасно єдині і розрізняються. Немає
мови без мислення, мислення – без мови. Однак, структура мислення і
структура мови різні. Адже закони мислення єдині для всіх, а мова
національна. Людина як діяч, робить світ і самого себе. Усе його життя
можливе, як соціальна спільна діяльність. А для такого способу життя
необхідна мова. Вона і виникає як засіб людської діяльності, спілкування,
управління, пізнання і самопізнання.
Для реалізації пізнання, її передачі і спілкування людині необхідне
слово, мова. Здійснюючи мовну діяльність людина мислить, мислячи, оформляє
думку в слові. Але не можна ототожнювати мову і мислення. Говорити - не
значить мислити, але мислити - значить вигострювати думку в слові.
У такий спосіб мова як і знаряддя праці, це найважливіший фактор
формування свідомості, людини і її світу. А мова - є символічне вираження в
звуці і листі психічного життя людини.
Поряд з мовою існують і інші знаково-символічні системи.
Поряд із природними є і штучні мови, створені людиною для рішення
визначених задач. Це мови науки, машинні мови, жаргони есперанто. Особливо
значну роль в умовах науково-технічної революції стали грати формалізовані
і машинні мови. Формалізована мова - це логічні і математичні числення, у
яких використовуються математичні знаки і формули. Формалізовані мови
машинізуються. Знаки в силу їхнього матеріального характеру зручні для
машинної обробки, для розвитку технічних систем зв'язку. Такого роду мови є
сходинки до інформаційної цивілізації.
Ще раз відзначимо, що ідеальне - найголовніша ознака свідомості,
обумовлена соціальною природою людини. Ідеальне є характерний для взаємодії
суб'єкта й об'єкта спосіб відтворення цілісних характеристик об'єктивної
реальності за допомогою репрезентантів цієї реальності. Воно починається з
предметно-почуттєвих репрезентантів (об'єкта чи знака ), сполучених з
об'єктом схеми практичної чи розумової дії; і завершується матеріальним і
суб'єктивним образом, що реалізує здатність людини за допомогою мозку
відтворювати у свідомості образ класу речей, що стоять за цим об'єктом.
Свідомість виступає як інтелектуальну діяльність суб'єкта оскільки
людина крім активного відображення - зв'язує нові враження з колишнім
досвідом, емоційно оцінює дійсність, забезпечує зовнішній світ.
Структуру свідомості можна представити у вигляді кола, це «поле»
поділяється на чотири частини.
Сфера тілесно-перцептивних здібностей знання одержуваного на їхній
основі: відчуття, сприйняття, конкретні представлення, за допомогою якого
людина одержує первинну почуттєву інформацію. Головна мета - корисність і
доцільність буття тіла людини.
Сфера логіко-понятійних компонентів свідомості зв'язана з мисленням,
що виходить за межі почуттєвого даного в сутнісні рівні об'єктів. Це сфера
понять, суджень, умовиводів, доказів. Головною метою цієї сфери свідомості
є істина.
У різних людей - різний ступінь свідомості: від самого загального,
скороминущого контролю над потоком думок про зовнішній світ, до
заглиблених міркувань над собою.
До самосвідомості людина приходить тільки через соціалізацію. Людина
усвідомлює себе через усвідомлення власної діяльності, у процесі
самосвідомості людина стає особистістю й усвідомлює себе як особистість.
Таке уявлення самосвідомості як внутрішньо призначене у свідомості свідчить
про рефлексивну функцію його стосовно свідомості.
Виходячи з розглянутого уявлення свідомості можна виділити функції
свідомості: пізнавальна; прогнозу, передбачення; доказу істинності знання;
ціннісна; комунікативна; регулятивна.
Поняття “свідомість” не однозначне. У широкому змісті слова під нею
мають на увазі психічне відображення дійсності, незалежно від того, на
якому рівні воно здійснюється - біологічному чи соціальному, почуттєвому чи
раціональному. Коли мають на увазі свідомість у цьому широкому змісті, то
тим самим підкреслюють її відношення до матерії без виявлення специфіки її
структурної організації.
У більш вузькому і спеціальному значенні під свідомістю мають на
увазі не просто психічний стан, а вищу, власне людську форму відображення
дійсності. Свідомість тут структурно організована, являє собою цілісну
систему, що складається з різних елементів, що знаходяться між собою в
закономірних відносинах. У структурі свідомості найбільше чітко виділяються
насамперед такі моменти, як усвідомлення речей, а також переживання, тобто
визначене відношення до змісту того, що відбивається. Спосіб, яким існує
свідомість, і яким щось існує для нього, це - знання. Розвиток свідомості
припускає насамперед збагачення його новими знаннями про навколишній світ і
про саму людину. Пізнання, усвідомлення речей має різні рівні, глибину
проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне,
наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також
почуттєвий і раціональний рівні свідомості. Відчуття, сприйняття, уявлення,
поняття, мислення утворюють ядро свідомості. Однак вони не вичерпують усієї
його структурної повноти: воно містить у собі й акт уважності як свій
необхідний компонент. Саме завдяки зосередженості уваги визначене коло
об'єктів знаходиться у фокусі свідомості.
Предмети, що впливають на нас, події викликають у нас не тільки
пізнавальні образи, думки, ідеї, але й емоційні “бурі”, що змушують нас
тріпотіти, хвилюватися, боятися, плакати, захоплюватися, любить і
ненавидіти. Пізнання і творчість - це не холодно-розумове, а жагуче шукання
істини.
Без людських емоцій ніколи не бувало, немає і бути не може людського
шукання істини. Найбагатша сфера емоційного життя людської особистості
містить у собі власне почуття, що представляють собою ставлення до
зовнішніх впливів (задоволення, радість, горе й ін.), настрій чи емоційне
самопочуття (веселе, подавлене і т.д.) і афекти (лють, жах, розпач і т.п.).
У силу визначеного ставлення до об'єкта пізнання знання дістають
різну значимість для особистості, що знаходить своє найбільш яскраве
вираження в переконаннях: вони перейняті глибокими і стійкими почуттями. А
це є показником особливої цінності для людини знань, що стали її життєвим
орієнтиром.
Почуття, емоції суть компоненти людської свідомості. Процес
пізнавання торкається всіх сторін внутрішнього світу людини - потреби,
інтереси, почуття, волю. Щире пізнання людиною світу містить у собі як
образне вираження, так і почуття.
Пізнання не обмежується пізнавальними процесами, спрямованими на
об'єкт (увага), емоційною сферою. Наші наміри перетворюються в справу
завдяки зусиллям волі. Однак свідомість - це не сума множини складових його
елементів, а їхнє гармонічне об'єднання, їх інтегральне
складноструктороване ціле.
Свідомість сучасної людини є продукт усієї всесвітньої історії,
підсумок багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності
незліченних поколінь людей. І для того, щоб зрозуміти її сутність,
необхідно з'ясувати питання про те, як вона зародилося. Свідомість має свою
не тільки соціальну історію, але і природну передісторію - розвиток
біологічних передумов у вигляді еволюції психіки тварин. Двадцять мільйонів
років створювалися умови для виникнення розумної людини. Без цієї еволюції
поява людської свідомості була б просто чудом. Свідомості людини притаманні
такі сторони, як самосвідомість, самоаналіз, самоконтроль. А вони
формуються лише тоді, коли людина виділяє себе з навколишнього середовища.
Самосвідомість - найважливіша відмінність психіки людини від психіки самих
розвинених представників тваринного світу.
Список літератури
1. Семинарские занятия по философии: Учебник. Под ред. К.М.
Никонова. - М.: Высшая школа, 1991г.;
2. А.Г. Спиркин. Основы философии: Учебное пособие для вузов. - М.:
Политиздат, 1988 г.;
3. «Информация. Сознание. Мозг». Д.И. Дубровский Москва: «Высшая
школа», 1980 г.;
4. Философский словарь. М.:Политиздат, 1987 г.;
5. Проблема сознания в современной западной философии. М.:1989 г.;
6. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч.2 Под общ. ред.
И.Т. Фролова. - М.: Политиздат, 1989 г.
Реферат на тему: Сущность и назначение человека
Российский Государственный Аграрный Заочный Университет
Контрольная работа по курсу
"ФИЛОСОФИЯ"
выполнил студент
Голоков И.К.
шифр 2374
проверил
________________
________________
Москва 2002г.
СОДЕРЖАНИЕ
СОДЕРЖАНИЕ 2
Сущность и назначение человека. 3
Антропогенез (происхождение человека) и социогенез (происхождение общества)
как единый процесс. 11
Какое из предлагаемых определений, с вашей точки зрения, наиболее полно
характеризует человека? 13
Список использованной литературы. 14
Сущность и назначение человека.
Что такое человек? Вопрос, на который не так просто ответить, как это
кажется на первый взгляд. Известный русский философ А.А.Богданов писал:
"Для обывателя "человек" - это вовсе не загадка, не "проклятый вопрос", а
просто живой факт его обывательского опыта: "человек" - это он сам и другие
обыватели, и все, кто обладает достаточным сходством с ними... Для философа-
метафизика "человек" - великая загадка... - это существо, одаренное
разумом, "нравственною свободою", "стремлением к абсолютному" и тому
подобными возвышенными свойствами...". Философское осмысление человека
связано с определенными трудностями. Размышляя о человеке, исследователь
ограничен и уровнем естественно-научных знаний своего времени, и условиями
исторической или житейской ситуации, и собственными политическими
пристрастиями. Все перечисленное так или иначе влияет на философское
толкование человека. Поэтому современная социальная философия, изучая
проблемы человека, интересуется не только собственно проблемами человека,
но и другой вечно актуальной проблемой, которую В.С.Барулин назвал
"сопряженностью человека и философии".
Сопряженность человека и философии - это выражение существа
философской культуры. Философская культура является формой самопознания
человека, его мировоззренчески ценностной ориентации в мире. Поэтому
человек всегда находится в основании философской ориентации, он выступает и
как ее естественно-гуманитарная предпосылка и столь же естественная цель,
сверхзадача философии. Иначе говоря, как уже отмечалось выше, человек
является и субъектом, и объектом философского познания. Какими бы
конкретными вопросами ни занималась философия на том или ином этапе своего
развития, ее всегда пронизывает реальная человеческая жизнь и
устремленность к решению насущных человеческих проблем. Эта связь философии
с человеком, его потребностями и интересами постоянна и непреходяща.
Взаимосвязь философии и человека, как и социально-философская проблема
в целом, исторически изменялась и развивалась. При этом в истории философии
можно выделить два параметра эволюции философии:
1) Степень понимания проблемы человека в качестве методологически
исходного принципа философствования. Иначе говоря, насколько философ
осознает, что именно человек - центр, критерий и высшая цель всего
философствования, насколько этот принцип важен.
2) Степень философского осмысления самого человека, его бытия, его
смысла существования, его интересов и целей. Другими словами, насколько
человек превратился в отдельный и специальный предмет философской
рефлексии, с какой теоретической глубиной, с какой степенью привлечения
всех средств философского анализа он рассматривается.
Таким образом, проблема человека всегда стояла в центре философских
исследований: какими бы проблемами философия ни занималась, человек всегда
был для нее проблемой наиважнейшей. Современный немецкий ученый Э.Кассирер
выделил в истории изучения человека четыре исторические периода:
1) изучение человека метафизикой (античность).
2) изучение человека теологией (средневековье),
3) изучение человека математикой и механикой (Новое время).
4) изучение человека биологией.
Первые представления о человеке возникают задолго до появления
философии - в мифологическом и религиозном сознании. При этом в верованиях
древних людей человек, как специфический объект рассмотрения, еще не
выделяется из окружающего его природного мира, а представляет собой лишь
"младшего родственника" природных объектов. Это наиболее наглядно
проявляется в тотемизме - форме первобытных верований, заключающейся в
поклонении растениям и животным, с которыми якобы существует
кровнородственная связь и которые являются сверхъестественными
покровителями рода или племени.
Первыми философскими взглядами на проблему человека можно считать
выводы, сложившиеся в древневосточной философии. Однако при этом не следует
забывать, что в Древнем Египте философское мировоззрение еще не отделилось
от обыденного знания, в Древней Индии философия срослась с религиозным
мировоззрением, а в Древнем Китае она была нерасторжима с нравственной
формой общественного сознания.
Важнейшей особенностью древневосточной философии была характерная для
нее "стертость" личностного начала, его "безликость" и подчиненность
всеобщему. Здесь универсальное "Я" превалирует над индивидуальным "Я". Если
для древних латинян характерно выражение "я и ты" ("ego et tu"), то в Индии
и Китае предпочитали говорить "мы", ибо каждое "я" мыслилось как
продолжение иного "я". Древневосточное мировоззрение пыталось отождествить
и объединить человека и природные процессы. Каждый человек ценился не сам
по себе, а лишь в силу того, что он есть часть этого единства. Целью и
смыслом жизни выступало достижение высшей мудрости, соединенное с истиной
Величайшего. "Как зеркало, очищенное от пыли, сияет ярко, так и телесное
(существо), узрев истинную (природу) атмана, становится единым, достигает
цели и избавляется от печали" (Древнеиндийская философия. М.,1972. С.250.).
Слияние с вечностью, в той или иной форме характерное для всей
древневосточной философии, не предполагает активности в реализации
личностного начала. Уподобление вечному и неизменному абсолюту предполагает
статичность, безоговорочное следование традиции и ориентацию человека на
почтительное и бережное отношение к внешнему миру, как природному, так и
социальному. При этом особо подчеркивалась необходимость совершенствования
внутреннего мира человека. В глубокой древности появляется одна из основ
восточного образа жизни - требование приспособления человека к обществу,
государству, старшему по чину или возрасту.
Античная философия сформировала основные западно - европейские подходы
к выделению человека в качестве отдельной и специальной философской
проблемы. Западная философия берет начало в Древней Греции и Древнем Риме.
Уже в ионийской натурфилософии (6-5 вв. до н.э.) была предпринята первая
попытка определить место человека в мире. Алкмеон из Кротона первым дал
определение человеку как существу, которое отличается от других животных
тем, что только оно способно понимать, в то время как другие, хотя и
воспринимают, но не понимают.
Согласно взглядам Протагора (5 в. до н.э.), человек от природы наг,
разут, раздет и безоружен. Он может поддержать себя только благодаря
прометеевскому огню, искусной мудрости, дарованной Афиной, и переданному
Зевсом общественному устройству, основанному на стыдливости и
справедливости. Эти качества человека развиваются благодаря постоянному
стремлению преодолеть нужду (Ксенофан) и достигнуть изобилия (Демокрит).
И еще одна важная черта античной философии. Сформулировав принцип
разумного миропонимания, она пришла к открытию человека как самостоятельной
ценности и признала за ним право на активность и инициативу. Это дало
возможность, говоря словами А.Ф.Лосева, "развернуть свое внутреннее
самочувствие, углубиться в свою собственную личность и сделать для себя
второстепенными все вопросы объективного миропорядка" (Лосев А.Ф. История
античной эстетики: Ранний эллинизм. М.,1979. С.12.), что наглядно
демонстрируют софисты, эпикурейцы, но прежде всего - Сократ.
Сократа по праву считают основоположником не только западноевропейской
философии человека, но и основоположником этики. Его прежде всего
интересовал внутренний мир человека, его душа и добродетели. Сократу
принадлежит вывод о том, что "добродетель есть знание", поэтому человеку
нужно познать сущность добра и справедливости и тогда он не будет совершать
дурных поступков. Учение о человеческой душе и разуме занимает центральное
место в сократовской философии, а самопознание человека выступает в ней
главной целью философии.
Великому ученику Сократа Платону принадлежит идея о том, что человек
есть не просто единство души и тела, но что именно душа - та субстанция,
которая делает человека человеком. От качества души зависит общая
характеристика человека. По его мнению, существует "иерархия душ", на
первом месте в которой стоит душа философа, на последнем - душа тирана. В
чем причина такого странного расположения душ? Дело в том, что душа
философа ближе всех приближена к мудрости и восприимчива к знаниям. А это
как раз и есть главные, сущностные черты человека, отличающие его от
животного.
Что касается связанного с именем Платона определения человека, как
двуногого животного без перьев, то оно, скорее всего, Платону не
принадлежит, а только приписано ему последующей молвой.
Следующий шаг в философском постижении человека сделал Аристотель. У
него этика и политика образуют единый комплекс "философии о человеческом",
занимающейся изучением практической деятельности и поведения человека.
Важнейшее достижение Аристотеля в философском понимании человека связано с
обоснованием его социальных характеристик. Знаменитой стала фраза античного
мыслителя: "Человек есть общественное животное." Человек - такое живое
существо, которое предназначено для жизни в государстве. Он способен
направлять свой ум как на доброе, так и на злое; он живет в обществе и
управляется законами.
Западноевропейское средневековье отмечено сильнейшим воздействием
христианского мировидения на все стороны жизни людей, тем более - на жизнь
духовную, которая была неотделима от религиозного мировоззрения.
Теоцентризм являлся основной характерной особенностью философии эпохи
средневековья, а философия находилась на положении "служанки богословия" и
обосновывала идею греховной сущности человека.
Один из крупнейших представителей раннехристианской теологии Августин
Блаженный утверждал: "Не тем человек сделался похожим на дьявола, что имеет
плоть, которую дьявол не имеет, а тем, что живет сам по себе, то есть по
человеку. Ибо дьявол захотел жить сам по себе, когда не устоял во истине...
Итак, когда человек живет по человеку, а не по богу, он подобен дьяволу"
(Антология мировой философии: В 4-х т. Т.1. Ч.2. М.,1969. С.600.). Из этой
посылки с неизбежностью следовал только один вывод. Нельзя допустить, чтобы
человек жил "по человеку". Это неизбежно погубит его, ибо отдаст во власть
дьяволу. В человеке скрыта темная бездна и духовник обязан помочь заблудшим
душам найти истинный путь, строго направляя их в соответствии с авторитетом
Святого Писания.
В обыденном сознании средневековый период развития европейского
общества нередко воспринимается как временя мракобесия, крепостной
зависимости крестьянства, костров инквизиции и т.п. В определенной мере это
действительно так. Но нельзя не учитывать и то обстоятельство, что
религиозно-философский взгляд на человека задает довольно высокий уровень
оценки его сущности, жизнедеятельности, назначения в мире. Это не
безбрежный, непонятный, а потому нередко устрашающий космос античности, а
Бог, понимаемый как носитель глубоких нравственных истин, эталон созидания
и добродетели. Поэтому в средневековой философии проблема человека была
поставлена по-новому, более широко. Она включила в поле своего внимания
духовность и осмысленность человеческой жизни, а также ее возвышенность над
эмпирической повседневностью. Так, Августин Блаженный решающее для человека
значение придавал не интеллекту, а воле, не теории, а любви, не знанию, а
вере, не рациональнму, а живой надежде.
Одной из особенностей общественной мысли, а вместе с нею и философии,
эпохи Возрождения является антропоцентризм. Центром любого исследования -
будь то литература, живопись, скульптура или философские трактаты -
становится человек. Натуралистическая и религиозная направленность
философских исследований уступает место антропоцентрической.
Философия Нового времени формируется под влиянием развития
капиталистических отношений и расцвета наук, прежде всего механики, физики,
математики, чем был открыт путь к рациональному истолкованию человеческой
сущности. Достижения точных наук отразились в своеобразном взгляде на
человеческий организм как на специфическую машину, которая заводится
аналогично часовому механизму (французская философия XVIII века -
Ж.О.Ламетри, П.Гольбах, К.А.Гельвеций, Д.Дидро).
Но, пожалуй, самый интересный и значительный вклад в философское
осмысление человека был сделан немецким философом И.Кантом. С его именем
связано становление одной из первых в истории философии антропологических
программ. И.Кант исходил из понимания человека как существа, принадлежащего
двум мирам одновременно - миру природной необходимости и миру нравственной
свободы. Он разграничиваел антропологию в "физиологическом" и
"прагматическом" отношениях. Первая исследует то, что делает из человека
природа, вторая - то, что человек, как свободно действующее существо,
делает или может и должен делать из себя сам.
Перечисляя основные вопросы философии, И.Кант заключает их вопросом:
что есть человек? По его мнению, именно этот вопрос объединяет в себе все
остальные основные вопросы философии.
В философии человека ХIХ века можно выделить несколько особенностей:
1) углубление изучения духовности человека, внимание к его внутренними
миру, его чувствам и переживаниям (С.Кьеркегор, В.Дильтей, Ф.Ницше);
2) формирование целостного взгляда на общественную жизнь, на отношение
общества и человека (О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс);
3) антиметафизическую направленность появляющихся с середины XIX века
концепций человека. Эту особенность нужно пояснить. У многих философов
этого времени появиляется мысль, что метафизика и религия - это вторичные
явления культуры, выводимые из первичных оснований, поэтому традиционные
философские проблемы становятся излишними. Возникшие в середине ХIХ века
науки о человеке (психология, социология, биологическая теория эволюции)
сделали прежний философский образ спекулятивным (рассудочным,
умозрительным), лишенным опытных оснований и практической ценности.
Одной из характерных особенностей русской философии второй половины
XIX - начала XX века также является внимание к человеку, антропоцентризм.
Здесь четко выделяются два направления: материалистическое и
идеалистическое, светское и религиозное. Материалистическое направление
представлено революционерами-демократами и прежде всего В.Г.Белинским и
Н.Г.Чернышевским, идеалистическое связано с именами В.Соловьева, Н.А.
Бердяева и рядом других мыслителей.
В ХХ веке разработка философских и философско-социологических проблем
человека приобрела новую интенсивность и развертывалась по многим
направлениям: экзистенциализм, фрейдизм, неофрейдизм, философская
антропология.
Большое влияние на развитие философских исследований человека оказали
фрейдизм и неофрейдизм. Здесь, однако, следует подчеркнуть ошибочность
нередко встречающегося мнения, согласно которому неофрейдизм - это движение
современных последователей австрийского психиатра З.Фрейда. Неофрейдизм -
это философское и психологическое направление, отмежевавшееся от
ортодоксального фрейдизма. Оно сформировалось в США в 30-е годы, как
попытка смягчить потрясшие "добропорядочную публику" выводы Фрейда.
Благодаря фрейдизму и неофрейдизму получили рациональное объяснение многие
явления общественной и индивидуальной жизни, которые прежде были совершенно
непонятными. Открыв важную роль бессознательного в жизни как отдельного
человека, так и всего общества, фрейдизм позволил объемно и на многих
уровнях представить картину социальной жизни человека.
В ХХ веке произошло становление специальной отрасли философского
знания, которая сложилась в Германии в 20-е годы и занимается изучением
человека. Она получила название философской антропологии. Ее
основоположником выступил немецкий философ Макс Шелер, а значительный вклад
в дальнейшее развитие внести Г.Плесснер, А.Гелен и ряд других
исследователей. Появление философской антропологии как специального учения
о человеке явилось своеобразным итогом наращивания философского
человекознания. В 1928 году М.Шелер писал: "Вопросы: "Что есть человек и
каково его положение в бытии?" - занимали меня с момента пробуждения моего
философского сознания и казались более существенными и центральными, чем
любой другой философский вопрос" (Шелер М. Положение человека в космосе //
Избранные произведения. М.,1994. С.194.). Шелер разработал обширную
программу философского познания человека во всей полноте его бытия.
Философская антропология, по его мнению, должна соединить конкретно-научное
изучение различных сторон и сфер человеческого бытия с целостным
философским его постижением. Поэтому, по мнению Шелера, философская
антропология - это наука о метафизическом происхождении человека, о его
физическом, духовном и психическом началах в мире, о тех силах и потенциях,
которые им движут и которые он приводит в движение.
Основой для выводов философской антропологии стали общие догадки
Ф.Ницше о том, что человек не является биологическим совершенством, человек
- это нечто несостоявшееся, биологически ущербное. Однако современная
философская антропология - это сложное и противоречивое явление, в котором
уживается множество школ, соперничающих друг с другом, и часто
представляющих настолько противоположные мнения, что выделить в них что-
либо общее, кроме внимания к человеку, весьма сложно.
Особой страницей в истории философии является философия марксизма.
К.Марксу принадлежит заслуга выступления против метафизического
исследования проблемы человека. Более подробно мы остановимся на
марксистских выводах несколько нижее, пока же ограничимся верной, на наш
взгляд, характеристикой, данной вкладу Маркса в философию человека: "В чем-
то методологическое влияние социальной философии марксизма на понимание
человека аналогично влиянию христианской доктрины. Там так же одновременно
открывались и новые ориентиры, горизонты постижения человека и его связи с
Богом и тут же устанавливались границы - опять же в связи с Богом. Так и
социальная философия марксизма, открыв новые горизонты понимания человека в
его общественной жизни, эти же горизонты объявила их пределами" (Барулин
В.С. Социально-философская антропология. Общие начала социально-философской
антропологии. М.,1994. С.23-24.).
Для современного изучения философских проблем человека определяющее
значение имел XVIII Всемирный философский конгресс, проходивший в 1988 г. в
Великобритании. На нем прозвучала мысль о насущной необходимости
критического анализа традиционных представлений о природе человека. Вместе
с тем, неоднократно отмечалось, что исчерпывающее определение сущности
(природы) человека дать невозможно.
В современной литературе делается попытка дать комплексный анализ
человека как социоприродного, космопланетарного существа, в котором в
единое целое объединены космическая, биологическая, психическая, социальная
и культурная стороны индивида.
Размышление о том, кто есть человек, всегда было основным для
философов. К чему бы ни обращалась мысль людей, оказывалось, что главное –
это отношение человека к этим явлениям жизни и понимание им самого себя.
Диапазон определений и оценок человека в истории очень широко. Аристотель в
нем видел «разумное животное», американский просветитель Б. Франклин –
животное, делающее оружие труда, Ф. Ницше – «больное животное», М. Шеллер –
«неудовлетворенное животное». Человека боготворили, и, напротив,
подчеркивали, что он «из праха произошел и в прах возвратится» и поэтому,
как говорил царь Соломон, все «суета сует и томление духа». Жизнь человека
то ничего не стоила, то рассматривалась как величайшая ценность. Особенно
очевидно стало это в конце XX в., когда появилась возможность
самоуничтожения всего человечества и, в то же время стало ясно, что
единственная подлинная ценность – это человек.
Почему человек остается загадкой для самого себя? Почему, познав и
даже «покорив» природу, познав в какой – то мере основные законы развития
общества, человек чувствует себя не уверенно и жизнь его часто полна
трагизма? Ответить на эти вопросы не просто, и первое что нужно уяснить, -
это парадоксальность ситуации познания человеком самого себя. Чтобы что –
то изучать, надо как бы отойти в сторону посмотреть на предмет изучения
объективно, исключив субъективные чувства и эмоции. Так поступают
естественные науки (физика, химия, биология). Может ли философия,
антропология, наука о человеке, изучать человека объективно, а если может,
то до какой степени? В этом суть вопроса, в этом своеобразный парадокс
самопознания человека. Античный мудрец Сократ оставил нам вечный девиз:
«Познай самого себя», хорошо понимая, что человек сам для себя является
наиболее трудным предметом. Но вполне уместно задать вопрос – занимается ли
философия познанием человека как такового или ее интересует особый, свой
угол зрения на человека?
Очевидно, что человека изучают с разных сторон такие науки, как
антропология, медицина, гигиена, психология и т.д. Вмести с педагогикой,
юриспруденцией и рядом других дисциплин они составляют цикл человекознания.
Философия в этом цикле играет особую роль, интегрируя все науки, давая
синтетическую картину человека и выделяя понятие его сущности. Она является
центральным для философской антропологии, т.е. области философского знания,
направленной на постижение феномена человека. Последняя возникла на рубеже
XVIII и XIX вв. и получила особое развитие в XX в., причем не только как
особый, специфический метод мышления, взгляд на мир с позиций человека, его
природы и сущности.
Эти два основных понятия, т.е. «природа» и «сущность» человека, близки
между собой по содержанию, но различаются по смыслу. Говоря о природе
человека, мы стремимся постичь отличие человека от естественного бытия и,
прежде всего от животных. Это усматривается либо в каком – то одном,
главном качестве человека, отличающим его от животных (разум, речь,
воображение, религия, мораль), либо в комплексе качеств. Однако за тридцать
столетий развития философской мысли так и не удалось объяснить человека
исчерпывающем образом, исходя из какого – то одного качества или свойства.
Феномен человека как бы ускользал от анализа, всегда казался более
загадочным, чем это представлялось вначале. Недаром в религиозном сознании
сущность человека представляется тайной, которой владеет только Бог. Так
или иначе, но, размышляя над качественной спецификой человека, сущностью
его уникальности, приходишь к выводу, что, будучи частью природы, человек
способен выходить за приделы ее закономерностей, возвышаться над миром, да
и над самим собой. У человека нет какой – то одной, раз и навсегда данной
ему «природы», так же как и неизменной «сущности». И то и другое –
исторически изменяющиеся характеристики человека. Сказать, что человек по
своей «природе» добр или зол, эгоистичен или альтруистичен, раб или царь,
червь или частица Космоса, - значит выразить только частичное, абстрактное
знание о человеке. Поэтому определения природы и сущности человека не
исходный пункт для философии, а ее конечная цель. Более того, и природу и
сущность человека невозможно выразить в каком – то одном определении, даже
самом широком, ибо эти понятия выражают коренное и не устранимое
противоречие человеческого бытия.
Суть его в двойственности человека, в принадлежности его к двум мирам
одновременно – природе и обществу, телу и духу. Человек так или иначе
решает эту проблему, которую можно назвать проблемой существования,
экзистенции. Впервые в отчетливой форме проблему достижения гармонии между
телом и духом, природой и обществом выразил около 1350 г. до н. э.
Египетский фараон Эхнатон и примерно в это же время еврейский пророк
Моисей, а между 600 и 500 гг. до н. э. об этом же говорили Лао – Цзы в
Китае, Будда в Индии, а в Персии Заратустра. Все они учили тому, как
человеку стать человечным, как выйти за пределы своей природной
ограниченности, как приобщится к высшему смыслу жизни. Христианство и
ислам, спустя пятьсот и тысячу лет соответственно, принесли эти идеи
народам Средиземноморья, Европы и Азии.
Определение сущности человека неотделимо от обсуждения противоречий
его существования, его бытия. К. Маркс усматривал сущность человека в
совокупности (ансамбле) общественных отношений, формирующих то или иное
отношение человека к миру в разные исторические эпохи. Чтобы понять, как,
когда и почему возникают общественные отношения, необходимо обратиться к
генезу (происхождению) человеческого рода, к ранним этапам его эволюции.
Антропогенез (происхождение человека) и социогенез (происхождение общества)
как единый процесс.
Что следует закладывать в основание системы взглядов, определяющих
положение человека в мире - антропоцентризм или социоцентризм? Иначе
говоря, чьи приоритеты изначальны: человека или общества? Что должно быть
на первом месте: индивидуализм или коллективизм?
Схема диалектического взаимодействия, взаимополагания,
взаимообусловленности общества и личности появляется в "Тезисах о
Фейербахе" К.Маркса. Третий из этих тезисов гласит: "Материалистическое
учение о том, что люди суть продукты обстоятельств и воспитания, что,
следовательно, изменившиеся люди суть продукты иных обстоятельств и
измененного воспитания, это - учение забывает, что обстоятельства
изменяются именно людьми и что воспитатель сам должен быть воспитан..."
(Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.3. С.2.). Казалось бы, человек поставлен здесь
на первое место.
Впоследствии К.Маркс неоднократно выражал свою приверженность этому
взгляду на человека и общество. Но, как ни странно это звучит в свете
вышесказанного, во всех своих главных работах К.Маркс фактически вставал на
позиции последовательного социологизма, рассматривая людей именно и только
в качестве "продуктов обстоятельств и воспитания".
В.И.Ленин не создал целостного учения о человеке, но анализ его
произведений показывает, что при всей фрагментарности и незавершенности
своих воззрений, он стоит на позиции социоцентризма, как и К.Маркс. В среде
отечественных обществоведов широко распространено мнение, что подлинно
диалектический взгляд на соотношение общества и личности, на роль личности
в истории наиболее тонко и полно выражен Г.В.Плехановым в его известнейшей
работе "К вопросу о роли личности в истории". Но и это не совсем так.
Плеханов балансирует на грани антропо- и социоцентризмом и в конце концов
соскальзывает на более простые и устойчивые социоцентрические позиции. Но
кто же прав в споре антропо- и социоцентризма?
Авторы исследования "Теория познания" делают, на наш взгляд,
единственно верный вывод: "В споре антропо- и социоцентризма нет и не может
быть победителя на манер спортивных соревнований. Антиномия не имеет
окончательного разрешения в той плоскости, в какой оно отыскивается уже
несколько столетий. Ну, а конкретные спорные вопросы могут иметь
однозначное решение, причем именно благодаря спору антропо- и
социоцентризма" (Теория познания: В 4-х т. Т.4. Познание социальной
реальности. М.,1995. С.163.).
Но в чем же тогда причины устойчивого господства социоцентризма в
России? Ответ, который, казалось бы, лежит на поверхности (это следствие
господства тоталитаризма) оказывается далеко не полным. Дело в том, что в
российском мировосприятии сильны традиции, которые веками складывались в
коллективистском сознании крестьянской общины. Социоцентризм, превозношение
общих интересов над индивидуальными, из поколения в поколение формировался
общиной, патриархальной семьей, патриархально-самодержавным государством.
Идеология, формируемая этими институтами, состоит из утверждения
безусловного приоритета общего перед частным, коллективного перед личным.
Любая сторона жизнедеятельности человека, включая экономическую,
политическую, национальную, духовную регулируется этой идеологией, всякий
раз приобретая соответствующее воплощение.
Подавление личного коллективным, частного общественным вездесуще и
универсально, оно проникает во все сферы общественной жизни. Например, с
позиций социоцентризма проблема прав личности, включая и ее естественные
права на жизнь, свободу и независимость, снимается автоматически, так как
названных прав вообще быть не может: ибо, согласно этому воззрению, правами
наделяет человека общество, а какие-то естественные, присущие человеку от
рождения права - полный абсурд.
"Общественная природа", "общественная сущность" человека всячески
выпячиваются и трактуются с позиций доведенного до абсурда коллективизма.
Личность в данной системе миропонимания рассматривается как величина малая,
а потому незначимая, как "винтик", которому при поломке или неисправности
всегда может быть найдена замена. В чем порок такого взгляда на человека?
Он рассматривался человека не как цель и самостоятельную ценность, а лишь в
качестве средства для достижения каких-то надличностных, а потому
абстрактных целей и результатов.
Какое из предлагаемых определений, с вашей точки зрения, наиболее полно
характеризует человека?
а) человек - мера всех вещей (Протагор);
б) человек - существо разумное, мыслящее (Декарт);
в) человек - есть животное, производящее орудия (Франклин);
г) сущность человека … есть совокупность общественных отношений
(Маркс);
д) библейское представление о человеке как образе и подобии бога.
Я думая, что ответ А.
О человеке как мере всех вещей.
"Человек есть мера всех вещей" - трудно представить глубину
этой максимы Протагора и вытекающего из нее чувства нравственой
ответственности человека за происходящее. Каков человек, такова и его
мера, и чем меньше в человеке человеческого, тем меньше мера. Если
дробное, "усеченное", перевернутое сознание становится мерой, то и
все переворачивается, становится дробным, усеченным, - мир теряет
устойчивость. Т.е. если мера не соответствует истинному человеку, то из
созидательной становится разрушительной. И чем больше человеческого
в человеке, тем более его мера соответствует мере вещей, движению сущего к
Благу. Древние мудрецы Китая называли такого человека Триединым между
Небом и Землей, призванным осуществить небесный замысел /на языке
нашей традиции - Божий Промысел/. Естественно, не каждый человек
способен выполнить эту задачу, а лишь тот, кто достиг совершенства,
т.е. привел свою вторичную природу в соответствие с первичной /син/.
Изначальной же природе присущи пять неизменных свойств /учан/:
человечность, чувство долга-справедливости, благопристойность,
мудрость и искренность. Притом, согласно Конфуцию: "Все близки по
природе, далеки по воспитанию" /Луньюй 17, 2/.
Значит, есть в человеке нечто сокрытое, истинно-сущее, то, что
возвышает его над другими, когда он умаляет себя. В падшем мире
человек находит чему покориться - господину, политике, экономике, технике
- боясь остаться наедине с собой, ищет опору вовне. Но это не значит,
что он не может вернуться к себе истинному, о чем свидетельствуют
религиозные и философские учения, если научится не принимать ложное,
видимое за истинно-сущее. С этого даосский мудрец Лаоцзы начинает свой
Даодэцзин /Книга о Пути-Дао и духовной энергии-Дэ/: "Явленное Дао не
есть истинное Дао", т.е. видимый, данный в опыте мир есть лишь частное
выражение мира невидимого, где все уже существует в непроявленном виде и
время от времени дает о себе знать, определяя ход человеческой
жизни.
Список использованной литературы.
1. Бердяев Н. А. Смысл творчества. М., 1993.
2. Гроувс К. П. Происхождение современного человека // Человек. 1996. №
3.
3. Камю А. Проблема человека в западной философии. М., 1988.
| |
