|
Реферат: Гетьман Павло Скоропадський (История)
Дніпропетровська Державна медична академія
Кафедра соціальних та гуманітарних наук
РЕФЕРАТ
" Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ”
Виконала: студентка 1-го курсу
102-а групи
Статіна Д.О.
Керівник:доцент
Степаненко В.М.
Дніпропетровськ
1999
План:
1. Біографія
2. Військова кар’єра
Прихід до влади
3. Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі"
4. Падіння гетьманату
5. Заключна частина
Гетьман ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ:
Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного
суверенітету ми нарешті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла
Петровича Скоропадського — останнього українського гетьмана. Він належить
до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні
дискусії, створювалися міфи І легенди, Зі своїх майже 72 років життя
Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців 1 якщо перші 45 років
вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за
ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних
експериментів Україною. А заплатив він сповна — смертю маленького сина ще
за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою
німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського
не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського
аристократа — адже половина петербурзького вищого світу мала українське
коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича
Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у
Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному
маєтку Тростянці, що на Полтавщині
Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він
проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає
до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для
дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу,
а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із
придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих
брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя
Олександра III.
Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення
Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії —
Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії,
у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер
має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, — Скоропадський
подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну,
історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив
шися із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра
Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно
відомого міністра внутрішніх справ Росії.
Військова кар'єра складалася вдало — молодий гвардієць отримує чергові
звання. Але настає 1904 рік, а з ним — і російсько-японська війна на
Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому
жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий
честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від
театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як
командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з
японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці
Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту,
який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго.
Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського
драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину,
що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-
японської війни П: Скоропадський 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні
козачого Читинського полку, а повертається полковником і флігель-
ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. Командує полком у
Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним полком; з 1912 р.—генерал-майор почту
Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний
Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і
призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира
гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П.
Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й
авторитетного воєначальника.
Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським
корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових
частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно
вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування,
українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на
переформування.
Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і
боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ.
Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П.
Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.
Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж
генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого
розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло
помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16
жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П.
Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го
армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити
його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом».
Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи
соціалістам, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування
генералові Гандзюку й вирушає до Києва.
Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих.
Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й
Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та
при анархії місцевих «отаманів» потонули всі державотворчі наміри 1917 р.
Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної
Ради її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд
забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зростало
незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість
почала схилятися до встановлення сильної влади.
Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема
«Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу
Скоропадського), Українська демократично-хліборобська партія (до неї
входили такі видатні
політичні діячі самостійницького напряму, як брати В. та С. Шемети, М.
Міхновський, В. Липинський), а також впливовий поміщицький «Союз земельних
власників».
У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний
полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і
на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-
Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з
незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову
повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.
Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по
службі, тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок
найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла
тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого
командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в
армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої
світової війни. Будучи в авангарді армії» полк під командуванням
Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли
розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і
скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Прусії.
За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі
нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої
гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-
ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно
захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала
Гінденбурга біля Двіни.
Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-
річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло,
що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні
цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед
інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про
свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати
родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї.М.Скоропадський, який після
передчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був
передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності,
в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику
колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів
України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного
гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за
шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала
Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович
знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського,
П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько
приятелював...
29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського
роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з
рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали
українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у
підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня
1918 р. делегати з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською
державою на чолі з Павлом Скоропадським. Згодом багато писали й говорили
про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його
делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив
натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.
Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана,
а на Со-фіївському майдані відслужено молебен. Переворот відбувся майже
безкровне, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних
гетьманові офіцерів.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду
голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до
гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів
підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-
федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити
цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М.
Василенку. Як Із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська,
соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту»,
їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й
об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів
погодився увійти до кабінету М. Ва-силенка лише Д. Дорошенко— представник
давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він
став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова
гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського
роду.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши
дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з
офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,
Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а
загалом де-факто із ЗО державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на
відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та
культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його
універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим
її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські
університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських
гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й
культурні заклади.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман
скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план
їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді
(його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та
поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків
поверталися російські поміщики, відбираюча у селян землю з допомогою
збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план
відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не
було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини
та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна,
м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою
держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.
Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість
спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька
армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну
російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою
гетьмана.
Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі,
сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки
на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що
"найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував
робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української
Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.
В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати
Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на
міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не
тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських
країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був
приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині
ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим
скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві
слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що
підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники
Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови
проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і
новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За
допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що
сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.
За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли
делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки
й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член
делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже
сказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."
Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана,
тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-
гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя
в 1920 році в еміграції український монархічний рух.
Г Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках,
працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я
знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного
отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими
монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього
гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло
Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-
державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична
партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як
Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.
Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з
П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що
з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не
хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби"
відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана,
поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної,
народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд
складався з людей, які довели вірність українській національно-державній
ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги
виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку
листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С.
Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і
зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише
федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької
навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р.
оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але
того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій
Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини.
Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів,
однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві
формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під
командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух.
Гетьман втрачав контроль над країною.
14 грудня 1918 р. в Києві, до якого підступали війська Петлюри,
більшовики підняли збройне повстання. Того самого дня гетьман з допомогою
німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я,
гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх
сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог
не дав мені сил справитись із цим завданням, І нині я, з огляду на умови,
які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від
влади».
Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів.
Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного
будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про
монархічну Україну.
Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був ВЛипинський,
відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом
1920 — 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова
ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була
монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-
яку із політичних форм — диктатуру, монархію, навіть республіку. Про
останнє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня
1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій —
В.К.Винниченко, А.Ф.Андрієвський, С.О.Єфремов, О.Салтан 1 К.Лоський —
подала німецькому представникові у Києві проект конституції, де
вказувалось: "Виконавча влада в республіці належить теперішньому
президентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів". Були
також пропозиції і щодо складу уряду.
Однак 1920 року гетьманський рух — "беззастережно монархічний". Теорія
В.Липинського проповідувала Українську
трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її
до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, але на відміну від
останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.
У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна"
були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з
російської та редагував їх сам Липинський, — адже вони мали стати частиною
ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи
відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати
читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто
таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.
Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним
авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії
П.Ц.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього
періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-
Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення
України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний
окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні
1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії —
міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею
української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах
він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання
до нього
Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно.
У 30-х роках він розійшовся із В.Липинським, який претендував на особливу
роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування
на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся
і заприятелював Д.Дорошенко Певна перебудова спіткала і гетьманський рух —
прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників",
найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід
підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із
російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський.
Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на
вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику,
дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не
був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має
здібність
відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні,
часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".
Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав
після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому
неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б
задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української
громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не
перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-
х років він послав свого сина і спадкоємця — гетьманича Данила Павловича до
Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними
колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр
гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під
німецького впливу, — спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не
вдалася
Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають,
що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в
основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді
він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було
серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу
відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»).
Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чи-каленко,
видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції —
фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної
щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи
Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак
окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі
держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний
воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма
іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха
було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною
громадою» почали готувати переворот.
Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та
австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту,
коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали
заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання
зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він
заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й
натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники
висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких
П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини
та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони
погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення
міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.
У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив
свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і
візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені
хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер
на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах.
Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював...
яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути
про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на
лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще
переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені
Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого
мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити
собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії
мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай
буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край — буду
щасливий, не здолаю цього зробити — буду мати чисту совість, бо не маю я
особистих цілей».
1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки І син,
гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у
Ванзеє—мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь в
політичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у
Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Споминами»,
листується із гетьманцями. До речі, його листи до В. Липинського
спростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Інша
річ, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі не
опублікований щоденник.
В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і
зв'язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем та
концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише
гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо
себе всі українські національні партії та організації, а також провести до
німецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.
Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього
гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома
коаліціями держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації,
гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної
України — мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так
і не судилося здійснитися.
Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких
сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б
чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля
подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у
родинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні
1945 р., їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був
поранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований у
м. Меттен (Баварія).
Реферат на тему: Гетьманство України: Богдан Хмельницький (Гетманство Украины. Богдан Хмельницкий)
Богдан Хмельницький (1648-1657)
Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами
історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був
найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна, — так
характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В.
Липинський.
Проте, хоч порівняно не так багато років відділюють нас від Б.
Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а саме життя його овіяне
легендами. Невідомо навіть точно, де й коли саме він народився. Не підлягає
сумніву, що походив Богдан Хмельницький з шляхетської родини, бо користався
гербом «Абданк», але з котрої частини України походив — невідомо. З усіх
гіпотез найбільше заслуговують на довір'я дві: за одною — рід Хмельницьких
походив з Галичини, з Хмельника на Перемищині, бо в Галичині вже з XVI ст.
зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою — рід його походив з
Переяславщини; один із сучасників — князь Заславський — називав його
«переяславським козаком». Богдан Хмельницький дійсно мав зв'язки з
Переяславом: мав там власний двір, одружений був з переяславською
мешканкою, Ганною Сомківною, брат якої пізніше був полковником
Переяславським; там Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмана
Павла Тетерю. З Переяславом зв'язані видатні події: 1649 року Богдан
приймав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада з московськими
послами.
Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьмана,
Михайло, служив у коронного гетьмана Жолкевського в Жовкві, потім у зятя
Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, і переїхав з ним, коли його
призначили старостою Корсунським та Чигиринським. Михайло Хмельницький був
осадчим Чигирина та Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим
писарем і згодом — підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року
Михайло Хмельницький із сином Богданом-Зиновієм брав участь в поході на
Молдавію і був забитий під Цецорою, Його вдова одружилася вдруге з
польським шляхтичем Ставецьким.
Можливо, що під час служби батька в Жовкві народився Богдан-Зиновій.
Це було десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в українській школі, потім
в єзуїтській «латинській», треба гадати, у Львові, де викладав доктор
теології Андрей Гонцель-Мокрський, відомий письменник та проповідник. З
тієї школи виніс молодий Хмельницький добре знання латини. Наука
закінчилася 1620 року, коли під Цецорою турки взяли його в полон і два роки
продержали у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його мати. Після того
Хмельницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився з Ганною
Сомківною і господарював на хуторі Суботові.
Про життя Богдана Хмельницького в наступних роках нічого невідомо.
Очевидно, він здобув авторитет й зайняв поважне місце в козацькій громаді.
1637 року він був військовим писарем: підпис його є на акті капітуляції під
Боровицею — 24 грудня 1637 року. Наступного року він їздив, як член
делегації, до короля, а на підставі ординації 1638 року втратив уряд писаря
і став звичайним сотником Чигиринського полку.
1644 року французький уряд закликав на військову службу українських
козаків. Посол де-Брежі писав 21 вересня 1644 року кардиналові Мазаріні, що
козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при
дворі короля: «це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову.. він
готовий допомогти нам». У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до
Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерхену. Треба гадати, що серед
ких був і Хмельницький." Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою
користався Хмельницький, не зважаючи на свою невисоку рангу.
Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію держав
для боротьби проти Туреччини, але зустрів опозицію збоку польської шляхти.
Тоді разом з канцлером Юрієм Оссолінським вирішив спровокувати Туреччину на
воєнні дії нападом на них козаків. Для цього закликано до Варшави на таємну
нараду 4-ох козацьких представників: осаулів — Барабаша та Караїмовича і
сотників — Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші,
прапор і грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000. З
цього плану нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого війська.
Сам канцлер зрадив таємницю, і сойм у жовтні 1646 року зажадав розпустити
військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку
ролю: вістки про неї поширилися серед козацтва і стали ґрунтом для леґенди,
що король дивиться на козаків, як на своїх спільників у боротьбі з
польськими магнатами.
До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного
сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й у Варшаві.
Раптом усе життя Хмельницького було зламане так, як то часто
траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Можливо,
якраз пошана, якою користувався Хмельницький при дворі Владислава IV,
викликала ненависть до нього родини магнатів Конецпольських, вороже
наставлених до українців. Олександер Конецпольський, з 1632 року
Корсунський та Чигиринський староста, син коронного гетьмана Станіслава
Конецпольського, вирішив усунути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста
Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час
відсутности Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав його
другу жінку, а сина досмерти забив канчуками. Легальні заходи Хмельницького
не дали жадних наслідків, а Конецпольський навіть дав наказ арештувати його
і стратити. Лише приятель і кум Хмельницького, Станіслав-Михайло
Кричевський, допоміг йому втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків
Хмельницький виїхав на Запоріжжя.
Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі
статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку,
переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за
власні образи.
Перша доба повстання Богдана Хмельницького. (1648-й рік)
На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану і
його обрали гетьманом. На його бік перейшла залога реєстрових козаків, що
стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо.
Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли польський
уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на Запоріжжя, щоб здавити
повстання в самому початку. Реєстрових козаків і загін німецької піхоти він
вислав Дніпром, щоб вони біля Кодака з'єдналися з 4-мя тисячами польського
війська і реєстрових козаків, що йшли під проводом гетьманового сина,
Стефана Потоцького. За ними йшло 6.000 війська під проводом гетьманів —
Миколи Потоцького та Мартина Калиновського.
Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили всіх
старшин, крім Михайла Кричевського, і перейшли на бік Хмельницького. Біля
балки Жовті Води Хмельницький напав на польський авангард, що був під
проводом Стефана Потоцького. Реєстрові козаки з війська Стефана Потоцького
також приєдналися до нього. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам
він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився
один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони почали
відступати, але Хмельницький наздогнав їх 26 травня 1648 р. біля Корсуня і
розгромив. Поразка поляків була повна. Обидва гетьмани опинилися в
татарському полоні.
Тим часом Владислав IV помер і поляків охопила паніка: ні короля, ні
гетьманів, ні війська. Паніку підсилило повстання селян на Київщині, які
почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на
Полтавщину, на Вишневеччину. Сам князь Єремія Вишневецький ледве втік до
Польщі.
Згідно з конституцією, під час міжкоролів'я канцлер мусів подаватися
на демісію, але, зважаючи на тяжкий стан країни, канцлер Оссолінський почав
правити нею сам. Спішно скликано соймики, асигновано кошти на 70.000
найманого війська. Обрано нових гетьманів: князя Домініка Заславського,
Миколу Остророга та Олександра Консцпольського.
Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть
короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збільшити реєстр козаків
до 12.000, повернути православним церкви і виплатити козакам платню за 5
років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький після перемог при
Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сойм прийняв, і оголошено
було перемир'я.
Богдан Хмельницький тоді ще й сам не розумів грандіозних форм того
повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали
селянські повстання, і він намагався втихомирити їх. Однак, повстання
ширилося по всій Україні — на Поділлі, Волині. Ватажком їх став Максим
Кривоніс, шотляндець з походження. З польського боку виступив Єремія
Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їх на палі і тим ще більше
розпалював ненависть.
Тим часом військо Хмельницького збільшувалося спольщеними
українськими шляхтичами, які переходили на його бік після поразки під
Жовтими Водами та Корсунем, серед них були — майбутній військовий писар та
вірний співробітник Хмельницького Іван Виговський, С. Мрозовицький-
Морозенко, брати Іван та Данило
Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі з цих людей мали освіту, яку
здобули в закордонних університетах, мали державний досвід. Вони зайняли
високі посади у війську, поруч з старими полковниками, здебільшого з
Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк, Гиря, Нестеренко, Топига та інші.
Селянські повстання і терор, що його вносив Вишневецький, примусили
Хмельницького поновити рух, бо тільки таким способом міг він тримати в
руках повстанців. Знову закликав він татар, 3-го липня 1648 року поновилися
воєнні дії.
Сили противників були майже однакові: бл. 100.000 чоловіка і 100
гармат мали поляки, бл. 118.000 мав Хмельницький, але в тім числі було коло
40.000 слабо озброєних повстанців-селян, які часто тільки заважали діям.
Слабістю польського війська був його величезний обоз: до 100.000 возів з
винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, під
Пилявцями, 23 вересня 1648 року польське військо було розбите, 80 гармат і
десятки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька
десятків мільйонів злотих.
Польське військо тікало на захід. За ним ішли козаки. Вони здобули
Збараж, Вишневець, Броди і 8 жовтня підступили під Львів.
Богдан Хмельницький обложив Львів, але задовольнився окупом у 200.000
червінців та крамом на півмільйона червінців і рушив на Варшаву. Рух
Хмельницького викликав великі селянські повстання в Галичині й на Волині.
Селяни палили замки, палаци, вбивали шляхту.
Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замосгі, де й дістав
вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, яка спинила рух
Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед — військо було
втомлене, серед нього ширилися хвороби, стояла вже пізня осінь, і похід
серед ворожого польського населення був дуже небезпечний; полковники
відрадили Хмельницькому йти далі. З другого боку шанси Польщі значно
піднялися, бо в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері мир, який закінчив ЗО-
літню війну, і Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Але
головним було те, що Хмельницький ще не мав на меті нищити Польщу, він
хотів лише встановити там уряд, який виконав би домагання козаків.
Полковник Силуян Мужиловський писав, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв
Богданові «бути руським королем» і підтвердити все, що козаки «через шаблю
узяли».
На бажання короля Хмельницький залишив Замостя і рушив до Києва.
Від повстання до визвольної війни.
На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріумфально в'їхав до
Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя України з польської неволі, як
нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський
Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї
влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. В Києві чекали посли
Молдавського та Волоського господарів і Семигородського князя.
Перебування в Києві відіграло велику роль в формуванні психології
Богдана Хмельницького, Розмови з патріярхом і київською елітою відкрили
йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання
селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика
війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими
Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову
ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська
Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-
шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької
ідеології Богдана.
Повстання перетворилося на революцію.
У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до
нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як
ватажок повстанців, а як володар України.
«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав він. — Перше я
за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну
віру... Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не
відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів,
і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За
границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в
Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і
Галич».
Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми
лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні
військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим
військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували
населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.
У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути
увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний
союз, спрямований проти Криму, але поскільки татари стали союзником
Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України.
Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини
проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди,
зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл." Ідею союзу з
«одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало
питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової
війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви,
пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити
Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав
Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні.
Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-
турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати
союзу з Молдавією та Семигородом.
Війна була неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь
зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, і навіки не хоче
мати панів, — писав сучасник. — Так чернь роз'ярилася, що або знищити
шляхту, або сама згинути хоче». З другого боку Польщу лякали чутки, що
Богдан Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «відокремлену
державу»."
На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на
Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків, не рахуючи
селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію
і тримав її в облозі півтора місяця.
Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл.
Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам
загинув у бою.
На допомогу польській армії прийшов король з новими силами.
Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канцлер
Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимогу
Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків.
Хмельницький примушений був погодитися.
Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В
межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять
воєвідства: Київське, Брацлавське та Чернігівське — від Случі до Дністра,
частини Волині, Поділля. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві
ліквідується.
Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та
створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися
національно-територіяльною автономією для козацької верстви.
Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної
на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в
Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про
зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до
наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит.
Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили,
також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася
до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але
не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."
Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе
союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря
Василя Лупула, з дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його син Тиміш.
Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському
ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою князів
християнського народу» і обіцяв свою опіку. Це ще більше дратувало Польщу.
Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з
ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від
Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун"
Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка
Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська:
Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і
поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою
татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати
нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ
поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася
паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і
митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на
Гробі Господнім.
4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та
Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям. Митрополит
Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.
Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої
Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з
Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське восвідство,
реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися
до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні
почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон
— на Слобожанщину.
Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із
шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький
поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул
відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив
під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів
20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки,
а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат. Тиміш вступив до
Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги
Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб.
Катастрофа балканської політики була страшним ударом для плану
Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Молдавії Тимоша,
Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон.
Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року
польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але
поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам
дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське
староство.
Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна
мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових
закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це
руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості
переселюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину.
З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з
проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною,
якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роль в справі союзу
України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого
брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій,
патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й
вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під
Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у
гетьмана після берестейської поразки.
Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд
відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але
вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею
У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був
конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного
моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне
становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом
ЇЇ з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був
дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна
мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи
війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.
1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти
Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже
було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові,
свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства
стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. З ними їхало духовенство
з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому —
та великий почет.
Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тиміша і прибув до
Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять
і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав
для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький
Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. 8-го
січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців
Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини
поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у
Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та
старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу
від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального
ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її
прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних
намірів Москви."
Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.Гетьман і
старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи.
З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали
переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця
історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства.
Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним
обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою.
Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли
обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну,
власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не
як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли
йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під
Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало
вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той момент.
На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. З
Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити до присяги
людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів
заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати
полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський
полки, Чорнобиль тощо.
Ратифікація договору в Москві.
У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді
Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У
Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав.
Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті),
текст Зборівського договору та низку листів У грамоті гетьман виступає, як
репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не
перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших
часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на
це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин
між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна
самостійність — зовнішня і внутрішня.
На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект
договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифікацією договору. Таким
чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять
повний текст договору 1654 року.Тож по сутті це був не Переяславський, а
Московський договір, укладений на підставі Переяславського.
Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував
суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна
була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться —
«Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського
уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем присягал, переступил, а
подданых своих, вас... тем от подданства учинил свободными», потверджує, що
московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору вільною
державою."
Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало
«підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що
вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані
в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та
князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише
Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верньій подданньій»."
Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за
життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним
гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором.
Навіть Петро I писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: «
... чинить ... как определено в помянутых Хмельницкого договорах». Якщо так
розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — є логічним, коли стольник
Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому
Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из
Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."
В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не
позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московією на
добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі.
Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові
Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут
характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом
незалежности України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654
року з різними державами.
Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими
зверталися до Богдана Хмельницького: його називали — «Гетьман з Божої
милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі
Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів.
Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у
своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало
дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат
складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал
Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний — «Гетьманова Анна
Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк»."
Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору
залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав
блискучу характеристику Переяславської угоди: «Найсильнішим і
найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України — урочистий
союзний договір, заключений між царем Олексієм і «станами» України... Цей
такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був,
здавалося, назавжди установити спокій, вольнос-гі й лад на Україні»."
Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16
березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові
Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товарищіїем, нині став вашим паном».
Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала
шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за
підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький
будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму.
Року 1656 польські дипломати переконували Семигородського князя, що Богдан
Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що
матиме 100-тисячну армію»."
Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі
риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що їх укладав
Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: «Хмельницький
прийняв опіку московського царя для краю й нації з усіма правами вільної
нації. Але перфідія московського царя була | |
