|
Реферат: Екатерина II как личность. "Золотой век" Екатерины (История)
СОДЕРЖАНИЕ.
Введение.
1. София Августа Фредерика.
Стр.
2. Выбор Елизаветы Петровны. Становление Екатерины. Стр.
3. Замужество. Путь к престолу.
Стр.
4. Политические действия Екатерины II.
Стр.
5. Последние годы жизни.
Стр.
Заключение.
Список литературы.
Стр.
Введение.
Екатерину и по смерти ее восхваляли и порицали, как восхваляют или порицают
живого человека, стараясь поддержать или изменить его деятельность. И
Екатерины II не миновал столь обычный и печальный вид бессмертия тревожить
и ссорить людей и по смерти. Её имя служило мишенью для полемического
прицела в противников или приверженцев её политического направления.
Столетняя давность, отделившая нас от Екатерины II, покрывает все эти споры
и вражды. С тех пор минуло ещё 200 лет, но споры о значении царствования
Екатерины и о её личности так не утихли. Все новые и новые поколения
историков, литераторов, публицистов возвращались к событиям далекого и,
казалось бы, хорошо изученного прошлого, всматривались в дела и мысли той,
кого современники называли «Семирамидой Севера», пытаясь понять, чем была
для России эта необычайная женщина, какое место занимает она в судьбе
страны, какой след оставила в истории.
София Августа Фредерика.
Екатерина II родилась 21 апреля (по старому стилю) 1729 года в
городе Штеттине. Теперь оно называется Щецин и находится в Польше, а в ту
далекую пору принадлежал Пруссии. Служил прусскому королю и отец девочки,
принц Христиан Август Ангальт-Цербский, имевший чин генерал-майора прусской
армии и командовавший расквартированным в Штеттине полком. В детстве
Екатерина жила просто, играла с детьми, её не называли принцессой. Уже с
раннего детства появились черты, отличавшие её потом как русскую
императрицу - это самостоятельность, предприимчивость, любовь к мужскому
делу. Сверстники вспоминали, что Фике (то есть Софья – лютеранское имя
Екатерины) всегда была впереди всех и обыкновенно ближе к мальчикам, чем к
девочкам. Это была здоровая, полная жизненных сил натура, лица, помнившие
её в детстве, подтверждают это: она была хорошо сложена, с благородной
осанкой, выражение лица её было некрасивое, но влиятельное, причем открытый
взгляд делал её наружность привлекательной; такой Екатерина оставалась до
старости. Её родители пригласили Екатерине в гувернантки француженку г-жу
Кардель; придворный проповедник Нерар, учитель чистописания Лоран и учитель
танцев были так же французы. Из числа учителей принцессы известны только
три немца – Вагнер – преподаватель немецкого языка, Лютер – законоучитель,
пастор Дэве и учитель музыки Реллинг. Из всех учителей Екатерина II любила
только г-жу Кардель, а учителя Вагнера вообще прямо называла дураком.
Какие же результаты дало такое воспитание? По собственному
признанию Екатерины результаты были небольшие. Екатерина сама писала
потом, что дома её воспитывали настолько, чтобы выдать замуж за какого-
нибудь князька. Но не смотря на такое скудное воспитание, Екатерина
проявляла себя в детстве как умная и способная девочка. По признанию
Екатерины, у неё был критический ум: «Я по-своему понимала всё». Но едва
ли Екатерина со своими природными задатками и дарованиями пошла бы далеко,
если бы случай не сделал её женой русского императора.
Выбор Елизаветы Петровны.
Становление Екатерины.
Почему выбор императрицы Елизаветы Петровны пал на дочь безвестного
Ангальт-Цербстского князя Христиана Августа?
Этому способствовало несколько обстоятельств. Одно из них состояло
в привязанности императрицы к голштинскому дому, нежный воспоминаний о
женихе Карле, прибывшем в Петербург, чтобы стать супругом цесаревны, но
неожиданно скончавшимся от оспы. Вторая причина носила более серьезный
характер: у Елизаветы Петровны был широкий выбор невест для своего
племянника, готовившегося стать наследником русского престола, но она
остановилась на безвестной принцессе по соображениям, достаточно точно и
убедительно обоснованным саксонским резидентом Пецольдом, зорко следившим
за событиями придворной жизни в Петербурге. «Нашли самым лучшим,- писал
он,- избрать в невесты великому князю такую невесту, которая была бы
протестантской религии и хотя она знатного, но столь малого рода, дабы ни
связи, ни свита принцессы не возбуждали особенного внимания или зависти
здешнего народа». Следовательно, рассуждала Елизаветы Петровны, принцесса,
не избалованная роскошью и облагодетельствованная в Петербурге, окажется
послушной супругой, лишенной интереса к интригам и вмешательству в большую
политику. Наконец, не последнюю роль сыграла и внешность принцессы – на
доставленном императрице портрете она выглядела миловидной девушкой.
Живейшее участие в выборе невесты для наследника российского
престола принял прусский король Фридрих II, заинтересованный в дружбе с
Россией. «Из всех соседей Пруссии,- рассуждал он,- Русская империя
заслуживает наибольшего внимания, как соседка самая опасная: она сильна,
она близка. Будущие правители Пруссии должны будут искать дружбы этих
варваров». За десять дней до отъезда матери и дочери Фридрих II в письме к
Елизавете дал им самую лестную характеристику: «Я могу поручиться в их
достоинствах. Молодая принцесса, при всей живости и весёлонравии, которые
свойственны её возрасту, одарена отличительными качествами ума и сердца».
Вопреки обыкновению, в брачных делах великого князя Елизавета
Петровна действовала решительно и быстро. Причиной был холмогорский узник
Иоанн Антонович. В конце 1743 года принцессе было прислано приглашение в
Петербург. Ехать приходилось по плохим дорогам в небывало суровую зиму,
ночевать – в гостиницах, больше напоминавших хлев. На территорию России
путешественницы прибыли спустя две с лишним недели. Новая обстановка
ошеломила и захватила Екатерину. Их встречают очень тепло, вокруг повозки
появляются гофкурьеры, часовые, трубачи; им представляется генерал-аншеф,
дворяне, везде роскошь, золото, бархат, серебро, шелк, все напоминает
Екатерине, что она невеста русского наследника. Принцесса получает в
подарок дорогую соболью шубу. Из Петербурга с таким же почетом их везут в
Москву, где была тогда императрица Елизавета.
На кануне дня рождения великого князя Петра Федоровича, 9 февраля,
принцесса Фике была представлена великому князю. Действительно,
императрица была очарована невестой и её матерью. В свою очередь, Фике в
России все очень понравилось, включая будущего супруга. Взаимные симпатии
продолжали недолго. При более близком знакомстве оказалось, что характеры
будущих супругов совершенно не совместимы. Фике не прельщала праздная
жизнь. Под руководством архимандрита Симона Тодорского она с усердием
усваивала основы православной веры, а с учителем Василием Ададуровым
занимались русским языком. Обходительность и внешняя доброжелательность
Фике почти сразу же вызвали симпатии окружающих, и особенно императрицы.
Каждый свой шаг принцесса соизмеряла с возможными последствиями: «… ни во
что не вмешивалась, имела всегда спокойный вид, была очень
предупредительна, внимательна и вежлива, и так как я от природы была очень
весела, то замечала с удовольствием, что с каждым днем я все больше
употребляла расположение общества, которое меня считало ребенком интересным
и не лишенным ума».
Когда Фике серьезно заболела, Елизавета Петровна проявила
неподдельную тревогу и ежедневно навещала больную. Императрицу до слез
тронуло то обстоятельство, что принцесса изучала русский язык по ночам и
довела себя до истощения, что привело к болезни. 28 июня 1744 года София
Фредерика Августа приняла православие и отныне стала именоваться
Екатериной Алексеевной. На другой день в Успенском соборе произошло
обручение. Теперь Екатерину Алексеевну стали почитать великой княгиней и
титуловать императорским высочеством. Один за другим следовали новые знаки
внимания императрицы: бриллиантовый браслет с миниатюрными портретами
императрицы и великого князя, затем 30 тысяч рублей на карманные расходы.
Фике быстро преодолела расстояние, отделяющее её от великой княгини, и
вскоре уже могла позволить себе расточительные расходы. По её признанию,
прибыв в Россию, она располагала «очень скудным гардеробом» из трех-четырех
платьев, «и это при дворе, где платья менялись по три раза в день».
Расточительность Екатерины вызвала резкое осуждение императрицы.
Твердо шла Екатерина к своей цели. Когда захворал Петр, то
Екатерина нежно ухаживала за ним; эта нежность и участие сильно тронули
Елизавету, тем более что они были незаслуженными. Петр продолжал играть в
куклы и карты с лакеями. Императрица пришла в ужас, узнав о занятиях Петра
с лакеями, и приказала Штелину стеречь его от лакеев, которые учили его,
как обходиться с женой. Великий князь был капризен и в 17 лет стал уже
настоящим самодуром. По мере того, как приближалось время свадьбы,
Екатерина становилась все меланхоличнее. «Сердце не предвещало счастья,-
писала она,- но в глубине души было что-то, что не оставляло меня никогда,
что я добьюсь самодержавия». И 25 августа 1745 года Екатерина стала женой
Петра.
Замужество. Путь к престолу.
Целых 17 лет ждала Екатерина осуществления своей мечты. За то время
она претерпела много опасностей, но зато в это время она прекрасно изучила
среду, в которой ей придется действовать, образовала свой ум, овладела
искусством приноравливаться к людям, одним словом, приготовилась к роли
правительницы.
Семейная жизнь не удавалась Екатерине, Петр открыто признавался ей,
что он любит одну фрейлину. У Петра были, и другие симпатии и он был
холоден к Екатерине. При таких условиях семейная жизнь была тяжела; каждый
жил своими интересами, своими привязанностями и, надо сказать, своим
сердцем.
С первых же дней замужества Екатерина запасалась терпением. Для
стороннего наблюдателя её жизнь могла даже показаться приятной: она бывала
на спектаклях, на балах, веселилась. Но все эти придворные выезды и
торжества не заполняли всей жизни великой княгини: возвращаясь, домой,
молодая княгиня не встречала ни ласки мужа, ни занятий, ни дела и поэтому
скучала. От скуки Екатерина принялась за чтение и стала читать романы. Ей
попались под руку письма m-me de Savinie. И Екатерина прямо «пожирала» их,
встречая в них много ноток, созвучных её душевному настроению. В 1746 году
Екатерина стала читать сочинения Вольтера, которые много способствовали
образованию и просвещению её ума и головы, она стала разборчивее в чтении и
потом писала Вольтеру, а также и другим, что Вольтер был её учителем.
Затем Екатерина обратилась к историческому чтению, читала историю Генриха
IV, историю Германии Бара, мемуары Брантома, сочинения Платона, «Дух
законов» Монтескье и исторические сочинения Тацита.
Чтение оказало могучее влияние на духовную жизнь Екатерины, на её
понятия и чувства.
На Екатерину влияли и такие книги, как мемуары Брантона. Здесь в
картинах рисовалась безнаказанность преступления, оправдывался успех, чем
бы он достигнут не был, восхвалялись низкие инстинкты, словом, уничтожалось
различие понятий добра и зла. В этой книге Екатерина читала, что разврат
не мешает быть великим полководцем, что супружеская верность не
обязательна, а для высокопоставленных дам даже излишня и даже преступна.
Судя по дальнейшему, надо думать, что кое-что из этих «нравоучений» запало
в душу Екатерины.
Летом она проводила время разнообразнее. Она ездила на охоту и
пристрастилась к верховой езде. «Я не любила ездить на охоту, но любила
верховую езду из-за её опасностей. Мне случалось до 13 раз на дню садится
в седло». Потом Екатерина изучала верховую езду систематически. В этих
развлечениях вместе с удалью и самостоятельностью соединялось здоровье,
избыток сил, доходивший до резвости: видно, что тяжелые жизненные условия
не сломили её сильной натуры.
В 1754 году Екатерина исполнила настойчивое желание Елизаветы –
родила сына. В её записках сохранился недвусмысленный намек на то, что
этот заказ императрицы был выполнен не при помощи супруга. Елизавета,
боясь потерять внука, не доверила уход за ним матери и отобрала его у неё:
больную Екатерину бросили, и она чуть не умерла. То же повторилось через 4
года при рождении дочери. Екатерине, таким образом, не удалось
материнство, она была родительницей, но не была матерью; её материнские
чувства были грубо попраны при самом их зарождении. Это не могло, не
отразится на дальнейшей жизни Екатерины: её нравственные силы отклонены от
семьи и направлены к политике. В этой области Екатерине уже в 1754 году
приходилось действовать практически. Муж её занимался делами герцогства
Голштинского, но всякие занятия ему были в тягость, и он передавал их
супруге, которая и стала принимать послов и других лиц. Это была хорошая
школа для будущей императрицы. Вопросы религии, финансов, торговли,
промышленности с сопровождающими их борьбой, честолюбием – все это
проходило через руки Екатерины.
Екатерина все более и более привлекала к себе расположение
императрицы Елизаветы, тогда как с Петром Елизавета не могла побыть вместе
и четверти часа, плакала и жаловалась, за что Господь послал ей такого
племянника. При таких обстоятельствах можно было ожидать отстранения Петра
от престолонаследия, но это погубило бы и Екатерину. Но, с другой стороны,
и достижение Петром престола не обещало ей ничего хорошего. Сердцем Петра
окончательно завладела Елизавета Романовна Воронцова; впрочем, и Екатерина
переживала в это время уже свой третий роман. «Я видела,- писала
Екатерина,- что мне представляется на волю выбрать три одинаково опасных
пути: 1) разделить свою судьбу с судьбой великого князя, 2) находиться от
него в зависимости и ждать, что он сделает со мной, 3) или сделать так,
чтобы я не зависела от него; при этом было три исхода, или погибнуть с
великим князем, или погибнуть от него, или, наконец, спастись». Екатерина
предпочла избрать третий путь.
С восшествием на престол Петра положение Екатерины стало еще
опаснее. Император выказывал явную ненависть к Екатерине, проводил ночи и
дни с Елизаветой Воронцовой. В дни празднования заключения мира с
Фридрихом II, 1 мая 1762 года, Петр за столом при всех назвал Екатерину
дурой и велел её арестовать. Но Екатерину выручил дядя Петра, голштинец
принц Жорж. Это было только отсрочкой. В последних числах июня Петр
возложил орден св. Екатерины на Елизавету Воронцову и опять распорядился
арестовать Екатерину, которую вторично спас принц Жорж.
После двукратной попытки арестовать её Екатерина убедилась, что ей
не ужиться вдвоем с мужем и что кто-нибудь из них, он или она, должен
погибнуть.
Петр со своей стороны сделал все, чтобы облегчить супруге достижение
этой цели. Правда, первые распоряжения правительства, внушенные ему
своекорыстными людьми, произвели на общество благоприятное впечатление: по
указу Петра было возвращено из ссылки много лиц – Бирон, Миних, Лесток и
д.р. затем, 18 февраля 1762 года Петр обнародовал манифест о вольности
дворянства.
Но все эти меры не достигали своей цели, ибо дурные поступки
императора возбуждали против него решительно всех.
Прежде всего, Петр восстановил против себя духовенство. Указом 16
февраля 1762 года Петр заменил церковную власть над крестьянами властью
отставных штаб- и обер-офицеров, подчиненных коллегии экономии. Крестьяне
должны были платить кроме подушной подати еще 1 рубль, за что они
наделялись землей.
Кроме духовенства на императора была возмущена еще гвардия, так как
еще в бытности великим князем Петр не скрывал своего отвращения к
гвардейцам и называл их янычарами.
Наряду с этим, всех шокировала личная жизнь Петра: не довольствуясь
Елизаветой Воронцовой, он завел романы с итальянскими актрисами, и это
тогда, когда Елизавета еще лежала в гробу.
Негодование на государя было сильно не только у знати, но скоро
стало делаться и всенародным. Тупой, пьяный, невоздержанный Петр III был
убежден, что весь мир существует для него, потерял способность правильно
мыслить и был ослеплен своей властью.
Переворот 28 июня 1762 года осуществил мечту Екатерины, которую она
лелеяла целых 17 лет – сделал её самодержавной русской императрицей.
Петр III, отрекшийся от престола и власти временно был помещен в
Ропшу, пока для него готовилась камера в Шлиссельбургской крепости. Но не
прошло и недели, как Екатерина получила письмо от Алексея Орлова,
написанное дрожащей, по-видимому, пьяной рукой, в котором говорилось, что
Петр умер в результате драки с князем Барятинским.
Екатерина была потрясена этим известием, но не велела производить
следствия. «Il faut marcher droit – je ne doit pas etre suspecte» ( надо
идти прямо – я не должна быть подозреваемой), - так определила свою будущую
политику Екатерина. В манифесте она объявила, что император впал в болезнь
и волей Всемогущего Бога скончался.
Политические действия Екатерины II
Так началось женское правление, продолжавшееся 34 года и
отличавшееся от прежних женских правлений тем, что во время него был
проведен целый ряд важных реформ в области государственной и общественной
жизни России.
Чтобы упрочить свое положение Екатерина II избавилась от претендента
на престол: был убит бывший император Иван VI Антонович, заключенный в
крепость после дворцового переворота 1741 года. Она пресекла также попытки
назначить регентшей при сыне Павле. Ловко использовав проект Н.И.Панина,
пытавшегося ограничить её власть путем организации «Постоянного
императорского совета», Екатерина II ослабила политическую роль Сената,
разделив его на шесть департаментов. Чувствуя себя непрочно на престоле,
на который при жизни сына не имела прав, Екатерина II вынуждена была
особенно чутко прислушиваться к требованиям различных группировок
дворянства и проводить политику, равно необходимую и выгодную большинству
группировок класса феодалов. Представление о независимости и
оригинальности политики Екатерины II является одной из легенд, созданных
дворянскими и буржуазными историками. Приписывание Екатерине II
инициативы в создании необходимости реформ основано лавным образом на
словах самой Екатерины II, старавшейся преувеличит свои заслуги.
Реферат на тему: Економ. політика доби національно-визвольної р. (1917-1920рр..)
Економічна політика українських урядів доби національно-визвольної
революції (1917-1920рр..)
Контрольна робота
з історії економіки
ОФФ, З/В
Викладач: Маньковська Тетяна Іванівна
Київ 2000
План
1. Економічні перетворення Центральної Ради.
2. Господарська політика уряду П. Скоропадського.
3. Стан господарства України та економічна політика за Директорії.
4. Економічна політика уряду Західно-Української Народної Республіки.
1. Економічні перетворення Центральної Ради.
Революція 1917р. яка відкрила реальні можливості для демократизації
суспільства, його реформування і прогресу, була з надією зустрінута всією
передовою громадськістю колишньої царської Росії. В Україні революція стала
міцним стимулом відродження національної ідеї та політичного руху за
державне самовизначення українського народу. Значно активізувалась науково-
практична діяльність вчених-економістів, спрямована на економічне і
соціальне відродження України. Ця робота ускладнювалась війною,
господарськими труднощами, спробами Тимчасового уряду проводити у
відносинах з Україною стару імперську політику, різною зовнішньополітичною
орієнтацією провідних діячів України, тощо. Але після консолідації різних
політичних партій не скликаному у квітні 1917р. Українському національному
конгресі був створений всеукраїнський центр - Центральна Рада, до якої
увійшли не тільки представники українських демократичних та соціалістичних
партій, але й російські меньшовики, есери та інші.
Перші місяці праці Центральної Ради були виповнені спробами насамперед
добровільного домовлення з Тимчасовим урядом про передання їй справ
організації автономної влади на Україні. Взагалі до середини літа
Центральна Рада віддавала всі свої сили справі національного самовизначення
і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на
Україні. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради:
перший від 10 червня і другий від 3 липня 1917р.
Пізніше, восени, у праці Центральної Ради більше стали переважати
соціально-економічні проблеми, зокрема земельне питання. Першочерговим
завданням була підготовка та проведення аграрної реформи.
Передбачалося, що землі козенні, удільні, монастирські та великі
поміщицькі маєтки «повинні бути забрані», а землі землевласників треба було
викупити коштом українського державного скарбу і роздати в користування
тим, хто на них працюватиме. 20 листопада 1917р. Центральна Рада
проголосила своїм третім універсалом Українську Народну Республіку.
У земельній справі третій Універсал проголошував скасування приватної
власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші землі
нетрудових господарств і про передачу їх «земельним комітетам, обраним
народом». Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів
(залізні вироби, тютюн, шкіри).Уся земля до початку весняних польових робіт
мала бути передана трудовому народу без викупу.
В офіційному роз’ясненні Генерального Секрітаріату підкреслювалося:
«Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати,
дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом оскільки ці
землі визнаються Українською Центральною Радою такими що належать не
окремим особам, а всьому трудящому народу».
Цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту
ухваленого 18 січня 1918р.
Головні етапи земельного закону Центральної Ради були такі:
1) Право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними
багатствами в межах УНР касується. Всі землі стають добром УНР, і
користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці
статі, віри й національності.
2) У приватно-трудове користування сільським громадам та товариствам
землю мали приділювати земські комітети та встановлювати правила
господарного вживання відведених земель.
3) Нормою наділу для приватно-трудових господарств повинна бути така
кількість землі, на якій родина або товариство могли б задовольнити свої
споживчі потреби, але норма ця не повинна була перевищувати такої кількості
землі, яка може бути оброблена власною працею родини або товариства. За
користування землею не повинно було бути ніякої плати. Оподаткуванню
підлягали лише землі, надані поверх встановленої норми або надзвичайні
доходи з землі, які залежали від вигідніших природних і соціально-
економічних умов і незалежали від праці господарств.
4) Терміни користування землею мали встановлювати земельні комітети.
Право користування могло переходити в спадщину за дозволом земельних
комітетів.
5) З вивласнених земель без викупу за попередніми власниками й
орендарями залишалися в користування наділи землі в такій кількості, яку
вони власноручною працею могли б обробити.
З землі, призначеної для розподілу між приватно-трудовими
господарствами в першу чергу мали задовольнитися потреби місцевої
малоземельної й безземельної хліборобської людності, у другу - потреби
місцевої нехліборобської і немісцевої людності.
Ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, яке
агітувало проти Центральної Ради.
Під натиском своїх і чужих напередодні перевороту була прийнята
поправка до земельного закону, відповідно до якої наділи землі до 30
десятин не підлягають «соціалізації».
На початку 1918р. в УНР з’явились власні паперові гроші з державною
символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. Дорівнював 2
гривні). Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918р.
надруковано перший державний кредитний білет.
Відповідно до закону Центральної Ради від 1 березня 1918р.грошовою
одиницею УНР стала гривня. Але нестача потрібної кількості розмінної монети
та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами
(бони, чеки, розмінні знаки). У 1917-1918рр. В Україну плив потік
російських грошей з друкарень Петрограда і Москви.
9 лютого 1918р. УНР та країни четвертого союзу (Німеччина, Австро-
Угорщина, Болгарія, Туреччина) уклали Брестський мирний договір. Він
засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами. Сторони
відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених
війною, обмінювалися військовополоненими, зобов’язувалися відновити
економічні відносини, провести обмін надлишками сільськогосподарських та
промислових товарів.
14 березня 1918р. була утворена Державна комісія по товарообміну, якій
було надано повноваження вести переговори і підписати вироблені спільно з
комісіями Центральних держав умови взаємного товарообміну.
Переговори проходили складно і кілька разів виникала загроза їх зриву.
Незважаючи на складні умови (відсутність спеціалістів, власних грошей,
присутність іноземних військ, брак статистичних даних тощо), українці
відстоювали інтереси своєї держави.
Брестські переговори закінчилися підписанням економічної угоди 23
квітня 1918р. Згідно цієї угоди Україна зобов’язувалась поставити до
Центральних держав певну кількість продовольства та сировини. Центральні
держави поставляли в Україну сільськогосподарські машини, нафтопродукти,
вугілля, емальований посуд, спиртні напої, хімічні та фармацевтичні товари.
Договір не можна назвати рівноправним. Австро-Угорщина та Німеччина
намагалися здійснювати в Україні заграбницьку воєнно-економічну політику з
метою назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток.
Незважаючи на це, він започаткував цивілізовані економічні зносини
молодої української держави з європейськими країнами.
2. Господарська політика уряду П.Скоропадського.
29 квітня 1918р. відбувся політичний переворот. Того дня на
«Хліборобському конгресі» в Києві відбулося проголошення П.Скоропадського
гетьманом України. Конгрес відбувся з ініціативи «Союзу земельних
власників». Участь у ньому взяли також делегати хліборобських організацій,
які скликала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).Обидві
партії сходилися на обороні принципу приватної власності, але між ними були
різниці в національно-політичних поглядах, зокрема в земельній справі.
«Союз» був проти принципу примусового викупу великопанських земель, стояв
за непоручиність приватної власності на землю, тому не без порозуміння з
командуванням окупаційних австро-німецьких військ прагнув до повалення
Центральної Ради й заміни її сильною владою монархічної форми.
Група дрібніших українських селян у «Союзі» наближалася більше до
УДХП. Вони заявили, що «Україна є і повинна бути незалежною та суверенною
державою з парламентарно-демократичним устроєм» на чолі з гетьманом. Члени
цієї групи стояли на тому, що «принцип приватної власності має бути
непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно
обмежити».
УДХП у земельній справі обстоювала приватновласницький принцип, але
вважала конечним проголошення примусового викупу великих земельних
маєтків.
Отже 29 квітня 1918р. П.Скоропадський проголосив «Грамоту до
українського народу», в якої виступив за відновлення приватної власності й
свободи підприємництва.
Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та
повітові комісії.
Тим часом 14.06.1918р. рада міністрів видала «Закон про право продажу
та купівлі землі», в якому серед інших були такі статті:
1) «Кожен власник сільськогосподарських та лісових маєтностей»...має
право продажу їх без обмеження розміру.
2) Одна фізична чи юридична особа має право набувати купівлею або
даруванням сільськогосподарські ділянки з тим, щоб розмір загальної їх
площі не перевищував 25 десятин.
3) Державний земельний банк набуває сільськогосподарські та лісові
маєтності без обмеження їх кількості, але з тим, що розпродує їх на
підставі цього закону.
22 жовтня 1918р. була організована Вища земельна комісія, яку очолив
П.Скоропадський. Завданням цієї комісії було виробити основні земельні
реформи. На початку листопада з’явився проект аграрної реформи, основними
принципами якого були такі: всі великі земельні маєтки мали бути примусово
викуплені державою й потім розподілені між селянами за допомогою державного
земельного банку, але не більше, ніж по 25 десятин в одні руки. Залишалися
тільки господарства, які мали культурне значення, і то в розмірах не більше
200 десятин на кожне господарство. Більші норми залишалися тільки в
маєтках, які обслуговували цукроварні, годували племінну худобу; одначе й
такі в усій своїй цілості не мали перевищувати 1000 десятин. Не
відчужувалися також садиби й виноградники.
За період правління П.Скоропадського почала відновлюватись фінансово-
кредитна система України. Законом від 9 травня встановлювалася національна
грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він
забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. Але у
гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та
«керенок», німецьких марок та австро-угорських крон.
23 квітня 1918р. була підписана економічна угода між Українською
Народною Республікою, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Отже головний тягар
виконання цього договору з боку України ліг не гетьманський період. А 10
вересня було підписано новий економічний договір між Україною та тими ж
союзниками, але на значно гірших умовах. Так на 1918/19 господарський рік
уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн. пудів хліба,
худоби до 11млн.пудів (живої маси), овець-300 тис. голів, птиці-2 млн.
голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, 2,5млн. пудів цукру, а також
багато іншого продовольства та промислової сировини.
В цілому план вивезення з України сировини та продовольства не був
виконаний. Політика уряду, розруха на транспорті і протидія населення - ось
далеко не повний перелік причин цього. План був реалізований лише на 20%.
Водночас Центральні держави поставили певну кількість товарів в
Україну. Так до 31 липня було імпортовано товарів, головним чином з
Австрії, приблизно на 130 млн. крон у тому числі 160 вагонів
сільськогосподарських машин, 400 вагонів емальованого посуду і на 10-15
млн. крон нафтопродуктів. Товари надходили в Київ, Харків, Одесу, Вінницю.
Поставляли плуги, віялки, граблі, лопати, меблі, швейні машини, спиртні
напої, хімічні товари.
Але значна кількість товарів не доходила до споживачів. Дуже багато
товарів було розграбовано солдатами та селянами. Велика кількість товарів,
закуплених для України, залишилася в Австрії (на 50 млн. крон) або
опинилася в Галичині (на 20 млн. крон).
В Україні тривало подальше скорочення промислового виробництва. На
металургічних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р.
працювало 4, а на кінець серпня лише 2. До осені з 102 мартенівських печей
були в дії тільки 7. Виплавлення чавуну в 1918р. скоротилося порівнено з
1913р. в 11 разів, сталі в 13, видобуток залізної руди - в 17.
Масового характеру набуло безробіття. Так, у 1918р. у 23 містах
України налічувалося 180,6 тис. безробітних. На криворізьких рудниках
безробітними стали понад 90% всіх робітників. Підірваними були продуктивні
сили сільського господарства. Через скорочення в 1918р. посівних площ майже
наполовину порівнено з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна.
Внаслідок цього зросла спекуляція. Робітники великих міст й промислових
центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.
3. Стан господарства України та економічна політика за Директорії.
У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією на чолі з
С.Петлюрою. 26 грудня 1918р. вона видала Декларацію, в якій заявила про
свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні
землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе
зобов’язання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової
інтелігенції».
У зв’язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з
самого початку діяла Директорія УНР, їй не вдалося налагодити управління
економікою.
У ряді галузей промисловості України, посилився процес роздроблення
виробництва навіть у такій галузі, як кам’яновугільна, в 1919р. з 61
підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих
підприємств. У 1918р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913р., а в
1919р. - лише 20,5%. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і
марганцева промисловість у 1919р. повністю припинила свою діяльність. Не
працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна
промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918р. проти 1917р.
зменшився в 2,5 раза, а в 1919р. - в 15 разів. Істотно зменшилося
виробництво цукру. Якщо у 1918р. було вироблено тільки 50% випуску 1913р.,
то в 1919р.-20%. В такому становищі перебували й інші галузі харчової
промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі
населення, особливо міського. 4 січня 1919р. згідно з законом Директорії
українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території
України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території,
українські гроші мали більшу купівельну вартість ніж «керенки»,
більшовицькі рублі чи «денікінки».
Українське селянство, яке на початку боротьби гетьманщини підтримало
Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною
політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії,
опублікований 8 січня 1919р. За основу був взятий закон Центральної Ради,
до якого було внесено деякі поправки.
Закон Директорії декларував ліквідацію приватної власності на землю.
Верховна власність землі визвалася за державою, яка за допомогою своїх
органів мала порядкувати державним фондом землі, утвореним з вивласнених
земель нетрудового характеру. Всі дотогочасні трудові господарства, не
більше 15 десятин, залишились непорушними в користуванні своїх дотеперішніх
господарів. Для земель піскуватих, солонців ця максимальна трудова норма
(15 дес.) могла бути збільшена постановами повітових земельних управ після
затвердження міністерства земельних справ.
Згідно закону виходило, що вивласненню підпадали й селянські
господарства, які до того часу мали більше 15 десятин. З вивласнених земель
і утвореного земельного фонду земельні управи мали надавати наділи у вічне
користування малоземельним і безземельним селянам не менше 5-6 десятин.
Земельна власність іноземних землевласників була оголошена
недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон.
На додаток до закону 8 січня 1919р. Директорія УНР видала ще окремий
закон з 18 січня 1919р. про додатковий земельний наділ для козаків армії
УНР. Кожен волк УНР мав право отримати додатково 2 десятини землі і 2000
гривень безпроцентної позики на господарювання, яку належало сплатити за 5
років по закінчення війни. Волк, який самовільно покинув ряди армії,
втрачав право на наділ землі.
Реалізацію земельного закону Директорії земельні управи могли
здійснювати лише на дуже обмеженій території України, бо впродовж двох
років українська влада мусила вести війну у важких умовах з більшовиками,
Денікином і Польщею. На великих просторах велися воєнні операції.
Більшовицька пропаганда закликала селянство забирати землю негайно в свої
руки, бо Директорі, мовляв, має в своїй програмі передати землю в руки
«куркулів». Самі більшовики спочатку передавали поміщицькі землі й інше
майно селянам; майбутніх форм аграрних відносин вони докладно не
встановлювали.
В кінці 1918р. на початку 1919р. більшовики захопили значну територію
України. Вже 5 лютого 1919р. вони захопили Київ. Більшовики почали скоро
там, де вони міцніше закріпилися на Україні, відбирати в селян розділену з
поміщецьких маєтків землю, стали заводити «совхози» і сільськогосподарські
«комуни». У добу «воєнного комунізму» все селянство більшовики обтяжили
«продразверствою» - податком, що під гострими карами зобов’язував здавати
державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої
норми, залишеної для особистого споживання. Більшовицька земельна політика
відбирання хліба або примусового продажу худоби й інших продуктів за
бувартісні банкноти, викликала селян усвідомлення, що на обіцянки
більшовицької пропаганди не можна покладатися. Запізно поверталися симпатії
селян до своєї української влади. Повстання проти більшовиків вибухали по
всій Україні й тривали довший час по невдачі збройної боротьби Директорії
УНР.
4. Економічна політика уряду Західно-Української Народної Республіки.
1 листопада 1918р. в результаті успішного збройного повстання в
Східній Галичині була повалена влада Австро-Угорської монархії й
проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Законодавчим органом
ЗУНР, а потім ЗОУНР (Західної Області УНР) стала Українська Народна Рада. У
її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918р., проголошувалося
народовладдя, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та
соціальна рівність.
Законодавчим органом Української Народної Ради стала Рада Державних
Секретарів, створена 10 листопада 1918р.
Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення
населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало
продовольства та промислових товарів. Тому Державний Секретаріат внутрішніх
справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів
харчування та предметів першої необхідності Секретаріат засередив в своїх
руках.
Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів. Йому
вдалося налагодити рух поїздів. Для підготовки нового залізничного
персоналу Секрітаріат подбав про залізнично-технічні курси. З січня 1919р.
налагодилася робота пошт.
З найбільшими труднощами зіткнулися секрітаріати фінансів й торгівлі
та промислу. Не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були
мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від
податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч
крон, щоб виплатити «добове» фронтовикам.
Секрітаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин
(нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними
пилорамами. Взимку 1919р.йшла заготовка лісу для відбудовчих робіт, які
планувалося розпочати з настанням весни.
Секрітаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону,
який був ухвалений 14 квітня 1919р.
Закон вивласнював усі монастирські й церковні землі; посілості, яких
власники не обробляли своїми силами та, врешті, всі такі, площа яких
перевищувала означену межу, що її мав визначити окремий додатковий закон.
З цих земель утворювався земельний фонд області, і з нього мали
наділювати безземельних та малоземельних громадян в такій черзі: волки, які
втратили здоров’я у війнах, що їх вела УНР; далі вдови й сироти по померлих
внаслідок війни волках; волки-інваліди світової війни 1914-18рр.; сироти і
вдови не воєнні; врешті, інші безземельні селяни.
Вивласнені ліси не творили предмету наділів. Вони переходили у
власність держави.
Усаділювання землею не могло розпочатися перед закінченням визвольної
війни й поверненням додому волків. Постанови щодо способу й часу розділу
вивласненої землі, щодо висоти наділу землею, висота його ціни та способу
сплати мали бути видані пізніше.
Справу відшкодування дотогочасних власників і орендарів закон
відкладав до пізнішого вирішення сейму ЗОУНР, який мав бути скликаний на
підставі нового виборчого права. Без огляду на це вивласнена земля
переходила вже по оголошенні закону в завідуванне земельних комісій. До
часу введене окремих законів земельні комісії мали залишати в користуванні
дотогочасних власників чи орендарів таку площу землі, яка була потрібна для
утримання власника і його родини та служби існуючих на землі промислових
закладів.
Закон не вирішував негайного розділу вивласнених земель і відкладав до
пізнішого вирішення норми наділів. Відкладав також справу відшкодування
колишнім власникам вивласнених маєтків і питання оплат за наділи; утворення
кредитових установ для фінансування довготермінових низькопроцентних
кредитів на таку ціль.
Українська Національна Рада ЗО ухвалою своєї більшості утримувалась
перед безвикупним вивласненням і безкоштовним розподілом землі з огляду на
міжнародну ситуацію.
З боку селянства, яке виявило довір’я до своєї влади й стало в ряди
армії на оборону землі й держави, не було в час того короткого періоду
визвольних змагань ЗО УНР випадків порушень чи захоплень майна великої
власності, хоч і були спроби чужих агентів провокувати до таких виступів.
Література
1. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія господарства: Україна і
світ: підручник. К., 1995р.
2. Копиленко М., Копиленко О. Забуті реформи: З досвіду економічних
перетворень в Україні // Інформація і ринок. 1993р. №1
3. Горкіна Л. До обгрунтування суспільно-економічних перетворень в Україні
в 1917-1920рр.. // Економіка України. 1993р. №5
4. Витанович І. Аграрна політика Українських урядів 1917-1920рр.. //
Український історик. 1967р. №3-4
5. Притуляк П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною
1918р. // Український історичний журнал. 1997р. №1
| |
