|
Реферат: Формирование экономического развития Японии (История)
Глава I
Реформы американской оккупационной администрации и их влияние на
последующее развитие Японии.
В результате поражения Японии во Второй мировой войне в стране был
установлен американский оккупационный режим. Своеобразие этапа оккупации в
послевоенной истории Японии заключался в том, что хотя верховная власть в
государстве находилась в руках американской оккупационной армии, её
командования, выступавшего от имени союзных держав, США осуществляли эту
власть не непосредственно, а через японское правительство.
В первый период оккупации США издали ряд директив о демилитаризации и
демократизации Японии в соответствии с Потсдамской декларацией и решениями
Дальневосточной комиссии. Так, например, была проведена чистка в
правительственном аппарате, бизнесе, образовании, в результате которой было
уволено 200 тыс. человек. Кроме того в Токио был утвержден трибунал по
военным преступлениям.[1] В ходе судебных разбирательств было осуждено 28
главных военных преступников.[2] Так же был проведен ряд важных реформ,
главными из которых являлись новая конституция, воплотившая принцип
суверенной власти народа и законодательно закрепившая мирный характер
внешней политики страны. Что касается сферы экономики, то можно отменить
статью 85 Конституции: «Никакие государственные средства не могут быть
израсходованы, и не какие государственные денежные обязательства не могут
быть приняты иначе как по решению Парламента»[3]. Это должно было
способствовать демократизации в экономической сфере. Кроме того, была
признана свобода деятельности политических партий, профсоюзов, крестьянских
союзов и др. массовых организаций; женщины были официально уравнены в
правах с мужчинами.[4] Реформы этого периода нанесли ощутимый удар по
феодальным пережиткам в стране. Из военно – феодальной абсолютистской
монархии Япония была превращена в конституционную монархию, в государство,
по своему социально – политическому характеру близкое развитым
капиталистическим странам запада.
Надо отметить, что в период оккупации Японии делится на два этапа. На
первом(1945-47 гг.), американская оккупационная администрация, наряду с
проведением демократических реформ, стремилась к ослаблению Японии как
своего конкурента в Азиатско – тихоокеанском регионе. Но с 1948 г. ситуация
изменяется. Это связано прежде всего с изменением международной обстановки,
с обострением отношений между СССР и США, набирающей обороты «холодной
войны». К 1949г. в Китае в гражданской войне чаша весов окончательно
склоняется на сторону коммунистической партии во главе с Мао Цзэдуном. В
этой обстановке Япония остаётся главным форпостом США на Дальнем Востоке.
Важную роль, способствующую изменению политики США в Японии, сыграла и
война в Корее 1950-1953гг., в ходе которой Япония становится главной
военной базой американцев в этом регионе. США начинают вкладывать деньги в
японскую промышленность, видя в Японии одного из главных своих союзников на
Дальнем Востоке.
Оккупация Японии завершается в апреле 1952г., после вступления в силу
Сан – Францисского мирного договора, в котором говорилось, что «все
оккупационные войска Союзных Держав будут выведены из Японии… не позднее
чем через 90 дней после вступления в силу настоящего Договора…»[5] Однако
на следующий день после подписания мирного договора был подписан Японо –
американский договор о безопасности, который также вступил в силу в апреле
1952г. Этот договор предусматривал, что «Япония предоставляет, и
Соединенные Штаты Америки принимают по вступлении в силу мирного договора и
настоящего договора право размещать наземные, воздушные и морские силы в
Японии и вблизи неё.»[6] Таким образом, США сохранили своё военное
присутствие в Японии.
Как уже отмечалось выше, в отличии от оккупации Германии, в
результате которой ее правительство было распущено и управление страной
осуществлялось непосредственно союзными державами, создавшими союзную
военную администрацию для Германии, в Японии США в основном сохранили
старый государственный аппарат во главе с японским императором. Вместе с
тем США присвоили себе ряд государственных функций. Они полностью взяли в
свои руки область финансов и внешней торговли, поставили под контроль все
органы правосудия, полицейскую власть, составление государственного
бюджета, ограничили законодательную власть парламента.
11 октября 1945г. генерал Макартур, глава оккупационной
администрации, направил японскому правительству директиву о проведении пяти
крупных реформ предоставлении рабочим права на организацию профсоюзов, о
демократизации системы просвещения, ликвидации абсолютизма, уравнение в
правах женщин и демократизации экономики. В ноябре последовали директивы о
замораживании собственности головных держательских компаний (дзайбацу) и
императорского дома, о роспуске дзайбацу. В ноябре были опубликованы
меморандум Макартура о проведении земельной реформы, декрет об отдалении
религии синто от государства.[7]
В декабре 1945г. был опубликован закон о профсоюзах (вступил в силу 1
марта 1946г.) впервые в истории Японии предоставивший всем рабочим, в том
числе работникам государственных учреждений и предприятий, право на
организацию профсоюзов, на коллективные переговоры и стачки. Закон
предусматривал участие профсоюзов в обсуждении вопросов о кадрах, найме и
увольнении, предоставление нанимателями помещений для профсоюзного
аппарата, выплату заработной платы освобожденным профсоюзным работникам.[8]
Все эти мероприятия проводились в тяжелейших экономических условиях,
в которых оказалась Япония после войны. Страна потеряла 44% своих прежних
владений, на которые в 1937г. приходилось 23,8% общего объема импорта в
метрополию. До окончания войны под государством Японии находились
территории, богатые рисом, сахаром, бобами, древесиной, золотом, железной
рудой, каменным углем. В 1937г. на владения Японии и на оккупированный
северо – восточный Китай приходилось 59,3% японского экспорта и 41,7%
импорта.[9]
Уровень промышленного производства, достигший во время войны
(1941г.)69,4% от довоенного (1935-1937гг.) в 1945г. упал до 28,5%. В
течении первых двух лет оккупации Япония занимала последнее место в мире по
темпам восстановления промышленного производства. Промышленное производство
Японии колебалось на уровне 30% по отношению к 1930-34 гг.[10]
Жилищный фонд в городах и системы искусственного орошения
сельскохозяйственных земель были сильно разрушены. Военные потери составили
2 млн. 800 тыс человек убитыми, но численность населения увеличилась на
100% ввиду притока репатриантов из бывших колоний.[11] Всё это
сопровождалось острейшей нехваткой всех товаров, разгулом спекуляции,
бесконечными и отупляющими очередями для рядовых японцев, поездками
изголодавшихся с заплечными мешками в деревни для обмена остатка своих
более чем скромных остатков одежды или домашней утвари на продукты питания,
даже поисками объедков на помойках в районах проживания семей американских
военнослужащих.[12]
Американская администрация в этих условиях провела либерализацию цен,
стабилизировала бюджет и ввела фиксированный валютный курс. Также
первоочередной задачей для американцев стала программа демонополизации
экономики, которая включала роспуск довоенных концернов во главе с
семейными холдингами (дзайбацу), как уже отмечалось выше путем широкой
распродажи их акций, дробления крупнейших промышленных компаний и принятия
антимонопольного закона. Цель этой программы состояла в ром, чтобы
ликвидировать чрезмерную концепцию экономической мощи и усилить рыночную
конкуренцию.[13] Были распущены головные компании Мицуи, Мицубиси,
Сумимото, Ясуда. Принадлежавшие головным компаниям дзайбацу акции и другие
ценные бумаги подлежали распродаже преимущественно служащим компаний.[14]
Еще в начале 1946г. из США в Японию была направлена правительственная
комиссия, перед которой была поставлена задача – познакомиться со
структурой и характером деятельности концернов. Вот какие были сделаны
комиссией выводы о характерных особенностях монополистических концернов:
«Когда торговая компания Мицубиси (или любая другая японская корпорация)
создаёт дочернюю компанию и предлагает часть ее акций публике, она не
считает необходимым раскрыть факт, что между нею и этой дочерней компанией
существует контакт, по которому вся продукция последней будет поступать к
торговой компании».[15] Характерным для дзайбацу было и сращивание головных
банков и головных компаний: «в каждой группе дзайбацу… внушительный пакет
акций главного банка находится в руках соответствующей головной компании. В
случае с подконтрольным Мицуи банком Тайкоку 22% акций находятся в руках
головной компании или совместном владении членов семьи У банка Сумитомо 25%
акций находятся в руках головной компании, у банка Мицубмсм – 30%, у банка
Ясуда – 30%. Пакеты акцийй семейства дзайбацу в их главных финансовых
институтах подкрепляются добавочными пакетами таких акций в портфелях
подконтрольных им компаний.»[16]
В результате в 1947г. после принятия и вступления в силу закона о
запрещении монополий и обеспечении справедливых сделок и закона о
запрещении чрезмерной концентрации экономической мощи была произведена
деперсонификация собственности. Эти законы запрещали создание головных
держательских компаний, картелей и других монополистических объединений, а
также владение более чем 25%акций других компаний.[17] Однако на практике
меры по полной ликвидации были приняты лишь в отношении 10 крупнейших
дзайбацу, а приказ о кардинальной перестройке своей деятельности получили
лишь 18 компаний. И тем не менее в результате такого разделения предприятий
концерны, бывшие в собственности семейных кланов, исчезли.[18]
Следующей важной реформой, оказавшей значительное влияние на
дальнейшее развитие Японии, была аграрная реформа. Это была радикальная
реформа с ликвидацией крупных владений и массовой перепродажей земли, что
привело к созданию сельского хозяйства мелких независимых фермеров.[19]
Первоначально было два проекта земельной реформы – советский и англо
– американский. В итоге в жизнь был проведен англо – американский проект.
Японское правительство руководствуясь этим проектом, в тесном контакте со
штабом Макартура разработало «положение о завершении реформы земельной
системы». Еще в декабре 1945г. парламент принял первый закон об аграрной
реформе. Однако этот закон вызвал недовольство крестьян и общественности
Японии, так как практически ничего существенного в земельных отношениях не
менял. В результате «положение о завершении реформы земельной системы было
утверждено на заседании кабинета министров 26 июля 1946г. Исходя из этого
положения, министерство земледелия и лесного хозяйства подготовило проєкт
«Закона об особых мерах по созданию хозяйств крестьян – собственников», а
также проект вторичного пересмотра «Закона об упорядочении
сельскохозяйственных земель» 1938г.
14 августа 1946г. штаб Макартура официально утвердил проект второй
земельной реформы, а 21 октября 1946г оба законопроекта без поправок были
приняты парламентом.[20] По новому закону размер земельной собственности
ограничивался площадью 3 тё (на Хоккайдо – 12 тё). Остальная помещичья
земля подлежала выкупу с дальнейшей продажей преимущественно обрабатывающим
ее арендатором.[21] Таким образом, земельная реформа была проведена в два
этапа. В то же время, необходимо отметить, что леса, луга, пастбища и
пустоши выкупу не подлежали, также как и общественные земли,
предоставленные деревням для совместной обработки, земли
сельскохозяйственных объединений и земли, признанные земельными комитетами
непригодными для создания собственнических хозяйств вследствие их низкой
урожайности.[22]
К концу 1948г. государству было продано более 1,63 млн. га земли. К
концу 1949г. реформа была практически завершена, на аренде оставалось
только 13% площадей. Доля земли в крестьянской собственности увеличилась на
31% в 1941г. до 70% в 1955г. Для закрепления результатов реформы в 1952 г.
приняли закон о сельхозугодиях, который устанавливал жесткий контроль за
рынком сельхозугодий. [23]
Среди других реформ большое значение введение в 1947г. Нового
трудового законодательства, установившего 8- часовой рабочий день, систему
оплачиваемых отпусков, охрану труда женщин и подростков.[24]
В целом, если говорить о японской экономике в первые послевоенные
годы, то надо отметить, что производственно – техническая база
промышленности мало пострадала от военных действий . Но наибольшее
сокращение производственных мощностей произошло в легкой промышленности –
текстильной и пищевой, удовлетворявших потребительский спрос населения, где
десятки тысяч предприятий были демонтированы во время войны и их
оборудование превращено в сырье тяжелой промышленности.
Так, по данным бюро экономической стабилизации, созданного в августе
1946г., производственные мощности в легкой промышленности августе 1945г. по
сравнению с 1937г. значительно сократились. В хлопчатобумажной
промышленности они составляли по числу веретен – 19%, по количеству ткацких
станков – 31%, в шерстяном производстве ( по количеству веретен) – 24%, в
шелкомотальном производстве по выпуску продукции – 16%.[25]
В этой ситуации, дискуссия о дилемме, возникшей в Японии сразу после
окончания войны, с чего начинать выход из послевоенной разрухи- с развития
производства (концепция восстановления через производство) или подавления
инфляции (концепция денежной реформы), закончилась в пользу первого
варианта. Здесь необходимо отметить, что значительную роль в возрождении
сыграли американская помощь и действия правительства по регулированию
экономики. Еще с сентября 1945г. США предоставляли Японии помощь по фондам
ГАРИОА (Правительственные ассигнования для оказания помощи на
оккупированных территориях) и ЭРОА (Экономическое восстановление
оккупированных территорий). По фонду ГАРИОА США ввозили в Японию
продовольствие, удобрения и другие товары. Поступления от реализации этих и
других товаров зачислялись на особый счет государственного бюджета и
использовались преимущественно для финансирования монополистических
предприятий. С Сентября 1945г. по 1951г. по линии фондов ГАРИОА и ЭРОА в
Японию поступило товаров на сумму 1,8 млрд. долл.[26]
Что касается роли государства, то в условиях первого этапа развития
экономики в послевоенный период административное регулирование диктовалось
острыми диспропорциями, несбалансированностью производства и рынка,
сопровождавшимися интенсивной инфляцией. Этот этап завершился примерно в
1951-1952гг. Но и в дальнейшем, когда рыночная несбалансированность была
преодолена, государство не спешило отказываться от прямого регулирования.
[27] В самые первые послевоенные годы у японских властей не осталось ничего
другого, как обратиться к прямому контролю по образу военных лет. На первых
порах, на условиях хозяйственного коллапса, идея восстановления прямого
контроля получила поддержку оккупационных властей в качестве системы
стабилизации при нарастающей политической нестабильности. Были введены
фиксированные цены на уголь, газ, черные металлы, хлопок, соду, тарифы на
электроэнергию и основные потребительские товары. Было введено прямое
распределение ресурсов, в городах – карточная система для потребителей на
64 вида товаров.[28] Япония в своём развитии широко использовала
своеобразную концепцию «планово – рыночной» экономики. Здесь не пошли на
отказ от политики мощного государственного, в том числе и административного
регулирования, на том основании, что она носит в себе элементы планового
начала, такие как ранжирование приоритетов, целенаправленные льготы,
концентрация ресурсов на стратегических направлениях. Был выработан и
успешно применялся набор методов воздействия на решения предпринимателей о
вложении ресурсов в развертывание одних отраслей, при свертывании других.
Эти методы не подменяли рыночный механизм, а поддерживали, дополняли и
корректировали его функционирование.[29]
Главным органом правительства, через который оно проводило меры,
направленные на возрождение экономики, стало МИТИ (Министерство торговли и
промышленности). После роспуска дзайбацу МИТИ направило все усилия на то,
чтобы не дать разрушить коммерческие банки и максимально использовать их
для поддержки и развития производства (в русле решения этих задач
направлялась и деятельность таких государственных организаций, как
центральный банк и министерство финансов). В Японии, где финансирование
промышленности на 2/3 зависело от банковских займов, МИТИ свою задачу
видело в том, чтобы не дать развернуться спекулятивному финансовому
капиталу и максимально снизить цену капитала. Под его воздействием
крупнейшие из коммерческих банков давали относительно дешевые займы
промышленности из средств, полученных из центрального банка по пониженному
учетному проценту; государство в целом выступало гарантом всех займов. В
1947г. был создан Банк по финансированию восстановления, через который
пошли займы на восстановление производства в приоритетных отраслях.[30]
Действительно, первой мерой промышленной политики, которая была претворена
в жизнь в условиях экономического упадка, явилась система приоритетного
развития отраслей, играющих ключевую роль в обеспечении общего расширения
производства. Речь шла о том, чтобы в ситуации, когда прекратились поставки
сырья по импорту и когда в связи с сохранением государственного контроля
над экономикой не срабатывал пока в полной мере рыночный механизм,
сосредоточить внимание на двух ключевых отраслях – добыче угля и
металлургии, создать цепочку взаимного стимулирования расширения
производства в обеих отраслях. Эффект расширения производства затем, по
замыслу должен был мультипликативно распространиться и на другие отрасли
народного хозяйства.[31] В целом, в 1946-1947гг. от 20 до 30% расходов
госбюджета Японии шло на операционные расходы, структурную перестройку
экономики в целях ее демилитаризации. Эти расходы проводились, несмотря на
их серьезное инфляционное воздействие; а в итоге, к 1949г. производство в
Японии было восстановлено на 80%, в некоторых отраслях, например в угольной
и металлургии и на все 100%. Именно восстановленное производство составило
одну из опор, которая помогла стране затем выдержать жесточайшую
дефляционную политику в рамках так называемой «линии Доджа».
Название «линии Доджа» в истории Японии получил период с апреля
1949г. по июль 1952г.(который также можно назвать вторым этапом оккупации
Японии американскими войсками.) . Этот период характеризуется
либерализацией и проведением стабилизационной политики Д. Доджа. Были
сокращены субсидии, сбалансирован госбюджет 1949г. с положительным сальдо,
проведен ряд других мер.[32] Связанно это было с переходом США к курсу на
укрепление Японии как главного американского плацдарма в Азии. Вашингтон
стал уделять больше внимания восстановлению японской экономики. С начала
1949г. оккупационные власти и правительство Японии приступили к
осуществлению «плана экономической стабилизации». Этот план предусматривал,
как уже отмечалось выше, сбалансирование государственного бюджета путем
увеличения налогов и ограничения субсидий, а также стабилизацию заработной
платы, установление контроля над ценами.
В ноябре 1948г. был принят закон о трудовых отношениях на
государственных предприятиях, согласно которому работникам этих предприятий
было запрещено участвовать в забастовках, ограничивалось их право на
ведение коллективных переговоров.[33]
До 1949г. восстановление экономики Японии шло медленнее, чем в
странах Западной Европы, пострадавших в результате второй мировой войны. Но
с началом проведения «линии Доджа» ситуация заметно меняется. В мае 1949г.
американские власти заявили о полном прекращении демонтажных работ и
изъятии военных предприятий из репарационных списков. Одновременно были
сняты ранее введенные американскими властями ограничения уровня
производства в ряде отраслей японской промышленности и запрет на импорт
железной руды, нефти, бокситов. [34]
Сама «линия Доджа» получила название по фамилии американского
финансиста Доджа, который и разработал проект государственного бюджета
Японии на 1949 финансовый год. Додж также предлагал ликвидировать такие
государственные субсидии, как субсидии на поддержание цен и восстановление
производства важнейших видов продукции. Безвозмездные государственные
субсидии должны были быть заменены коммерческими банковскими кредитами.
Главный же путь повышения государственных доходов Додж видел в крупном (на
62%) повышении налогов.
По рекомендации Доджа были внесены изменения и в систему американской
экономической помощи Японии – был создан «эквивалентный фонд»,
пополнявшийся средствами от продажи в Японии американских товаров, которые
поставлялись в порядке помощи. Этот фонд был предназначен для долгосрочного
кредитования крупных компаний под контролем оккупационных властей.
В целях сокращения американской помощи были приняты меры по
расширению экспорта, как уже отмечалось выше, и уменьшению пассивного
сальдо внешнеторгового баланса Японии. Был установлен твёрдый обменный
курс в соотношении 360 иен за 1 доллар США.[35] Важной частью «линии Доджа»
была осуществленная в 1949 г. реформа налоговой системы Японии, проект
которой был разработан группой американских экспертов во главе с Шоупом.
Суть реформы состояла в увеличении налогов в целях «преодоления инфляции и
стабилизации экономики». Одновременно произошло перераспределение
налогового бремени - снижены налоги на корпорации путём переоценки
стоимости постоянного капитала, отменены налоги на сверхприбыль за счёт
увеличения налогообложения трудящихся.
Тем самым были созданы благоприятные условия для ускоренного
накопления капитала и повышения темпов экономического роста. Однако
начавшийся рост экономики имел узкую базу, поскольку покупательский спрос
широких слоёв населения был весьма ограниченным. Более того отмена
государственных субсидий на стабилизацию цен привела к их быстрому росту,
ухудшила положение средних и мелких предприятий, большое число которых
обанкротилось. Стремление предпринимателей сократить издержки
производства в этих условия привели к его «рационализации»,
сопровождавшейся интенсификацией труда, массовыми увольнениями, снижением
заработной платы.[36] Но здесь нельзя не отметить такой момент.
Послевоенные экономические трудности были неизбежны. Вопрос заключался в
том, на кого переложить их основное бремя. Японское правительство делало
всё, чтобы стабилизация была оплачена, главным образом богатыми. Была
заморожены депозиты и введено разовое обложение имущества.[37]
Таким образом, в 1949г. в Японии была успешно проведена «шоковая
терапия». Однако при снятии контроля над частной хозяйственной
деятельностью внутри страны был сохранен, на базе введения единого твердого
курса иены к доллару, жесткий контрольнад всей системой внешних расчётов
(т.е. по существу «шоковая терапия»не была распространена на эту сферу).
Япония установила государственный контроль над всеми финансовыми
передвижениями национальной и иностранной валюты через границу, над ввозом
и вывозом капитала. Фактически, экономическая граница была закрыта и для
Японии и для иностранцев; с этой целью были приняты закон о контроле над
валютным обменом и внешней торговлей (1949г.) и закон об иностранном
капитале (1950г.) американские оккупационные власти одобрили эти законы в
качестве временных, но они действовали 30 лет до частичной ревизии первого
и отменены второго. [38]
Важным событием для Японии, в особенности для ее экономического
развития, стала корейская война 1950-53гг. С началом войны в Корее японская
экономика стала выполнять военные заказы для войск США. Кроме того, личный
состав американских войск в Японии закупал различные товары, главным
образом для личного потребления. [39] Резко возросший спрос на вооружение и
военные материалы, на военные перевозки и услуги, на продовольствие создал
военно-инфляционный бум в японской экономике. Поступления от американских
«спец заказов» в 1950-1953гг.достигли почти 2,5 млрд. долл. Они позволили
Японии покрыть внешне торговый дифицит и расширить импорт сырья. [40]
Для выполнения американских военных заказов были пущены в ход
мощности японской промышленности, сохранившейся вследствие фактического
отказа США от изъятия японского промышленного оборудования в счет
репарации. В этих же целях оккупационные власти почти полностью сняли
ограничения в области промышленности и внешней торговли. В период 1949-
1951гг. объем промышленного производства вырос более чем в полтора
раза.[41] В 1950г. промышленное производство Японии составило 83,6% от
уровня 1934-1936гг. , а в 1951г. превзошло его на 14,4%.[42]
Оборот внешней торговли Японии за 1950-1954гг.был почти в 10 раз больше,
чем в период 1945-1949гг.[43]
Таким образом, подводя итоги можно отметить, что американские
оккупационные власти провели широкую демократизацию общественно –
политического устройства Японии. Ее наиболее важными проявлениями были
утверждение многопартийной системы, формирование независимых профсоюзных
объединений, существенное ограничение полномочий государственного аппарата
и подчинение всей его деятельности жестким нормам законов, ответственность
правительства перед парламентом в условиях небывалой гласности, а также
отстранения от участия в общественной жизни одиозных фигур прежнего режима.
Эти поистине тектонические сдвиги неизмеримо усилили в глазах
государства и предпринимательского сообщества роль гибкого социального
маневрирования с неизбежными компромиссами, уступками, мягкой
идеологической обработкой. [44]
В тоже время, необходимо отметить, что американцы стремясь
демократизировать в Японии все внутренние структуры, чтобы не допустить
возрождения тоталитаризма сослужили добрую службу японскому феномену.
Разумеется, эта услуга не только американцев. Жестокое поражение в войне
создало благоприятную почву для перемен. Но все же послевоенные реформы в
Японии, проведенные американцами можно прировнять по глубине социально –
экономических и политических преобразований к революции. Специфической, но
революции. Все мероприятия американцев в Японии осуществлялись через
местную администрацию, которая служила своего рода «ситом». Это позволило
японцам определить пропорции между традиционными и современными
структурами, «переварить» реформы таким образом, что остался нетронутым
культурно – цивилизованный слой, был обеспечен плавный, наименее
болезненный переход общества от одного состояния к другому.[45]
В целом, если говорить о японской экономике, то ограничения
наложенные на побежденную в войне Японию, несомненно, придали специфический
характер послевоенному экономическому восстановлению. Перевод хозяйства на
мирные рельсы с рентабельным использованием наличных производственных
мощностей , с реализацией планов прибыльного промышленного строительства
оказался как никогда ранее прочно привязанным к налаживанию выпуска
гражданской продукции вообще и предметов личного потребления в особенности.
[46]
Таким образом, реформы американской оккупационной администрации
оказали значительное, если не определяющее влияние на последующее развитие
Японии, способствовав демократизации и либерализации экономики, ее
дальнейшему динамическому развитию, заложив фундамент для японского
«экономического чуда».
-----------------------
[1] The Oxford history of twentieth century/ Ed. by Michael Howard and Wm.
Roger Louis – Oxford, New York:Oxford University Press, 1998 – p. 206
[2] История Японии (1945-1975). – М., 1978. С. 10
[3] Конституция Японии // Конституции зарубежных государств. – М., 2001. –
с. 391
[4] Кутаков Л. М. Очерки новейшей истории Япони 1918-1963.- М., 1965. – с.
102
[5] Договор в Сан – Франциско// Хрестоматия по новейшей истории.- М., 1961.-
с. 75
[6] Договор о гарантии безопасности между Японией и Соединенными Штатами
Америки// Вербицкий С. И. Японо – американский военно – политический союз.-
М., 1972. С.- 271
[7] Кузнецов Ю. Д. Навлицкая Г. Б. Сырицин И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 351
[8] История Японии (1945-1975). – М., 1978.- с. 15
[9] Экономические и политические проблемы современной Японии .-М., 1963. –
с. 11
[10] История Японии (1945-1975). – М., 1978. – с. 20
[11] Леонтьева Е. Япония: экономическое положение, XXв.// МЭМО. – 2001. –
с. 109
[12] Рамзес В. Б. Тернистый путь к материальному благополучию // МЭМО. –
1999. - №9. – с. 84
[13] Леонтьева Е. Япония…// МЭМО. – 2001. - №8. – с. 109
[14] Кузнецов Ю.Д. Навлицкая Т. Б., Сырицын И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 298
[15] Отсутствие в японском акционерном праве ограничительных норм//
японские концерны. – М., 1950. – с.70
[16] Финансовые институты и дзайбацу // японские концерны. – М., 1950. – с.
89
[17] Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б., Сырицын И. М. История Японии.-М.,
1988. – с. 298
[18] Енэмура Н.,Цукамото Х. Опыт послевоенной Японии в реформировании
экономики // ВЭ. – 1992. - №11. – с. 85
[19] Леонтьева Е. Япония…//МЭМО. – 2001. - №8. – с. 109
[20] Попов В. А. Земельная реформа и аграрные отношения в Японии после
второй мировой войны. – М., 1959. – с. 69
[21] Кутаков А. Н. очерки новейшей истории Японии 1918-1963. – М., 1965. –
с. 113
[22] Попов В. А. Формирование социально – экономической структуры японской
деревни. – М. – 1987. – с.105
[23] Лукашенко О., Побываев С. Японская экономическая реформа: Опыт и уроки
//ВЭ. – 1994. - №4. – с. 93
[24] Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б. , Сырицын И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 298
[25] История Японии (1945-1975) – М.. 1978. – с. 15
[26] История Японии (1945-1975) – М., 1978. – с. 10
[27] Динкевич А. И. К осмыслению опыта экономического развития Японии//
Российский экономический журнал. – 1992. - №10. – с. 92
[28] Никитин С. М., Степанова М. П. Японский опыт возрождения и современная
Россия // Деньги и кредит. – 1992. - №8. – с.8
[29] Там же. – с. 11
[30] Там же. – с. 12
[31] Енэмура М., Цукамото Х. Опыт послевоенной Японии…// ВЭ. – 1992. -
№11. – с.82
[32] Лукашенко О., Побываев С. Японская экономическая реформа… // ВЭ. –
1994. - №4. – с. 95
[33] Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б., Сырицин И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 301
[34] Динкевич А. И. , Барышникова О. Г. Промышленность Японии в
послевоенный период (1945-1956гг.)-М., 1958. – с. 19
[35] Кутаков Л. Н. Очерки новейшей истории Японии 1918-1963. – с. 120
[36] История Японии (1945-1975). – М., 1978. – с. 21
[37] Лукашенко О., Побываев С. Японская экономическая реформа: опыт и уроки
// ВЭ. – 1994. - №4. – с. 98
[38] Никитин С. М. Степанова М. П. Японский опыт возрождения и современная
Россия // Деньги и кредит. – 1992. - №8. – с. 11
[39] Динкевич А. И., Барышникова О. Г. Промышленность Японии в послевоенный
период (1945-1956гг.) – М., 1958. – с.
[40] Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б.Сырицын И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 305
[41] Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Б.Сырицын И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 305
[42] Динкевич А. И., Барышникова О. Г. Промышленность Японии в послевоенный
период (1945-1956гг.). – М., 1958. – с. 20
[43] Кузнецов Ю.Д., Навлицкая Г. Б., Сырицин И. М. История Японии. – М.,
1988. – с. 306
[44] Рамзес В. Б. Тернистый путь к материальному благополучию // МЭМО. –
1999. - №9. – с. 84
[45] Исторический опыт Японии: в чем специфика? //Азия и Африка сегодня. –
1990. - №10. – с.33
[46] Рамзес В. Б. Тернистый путь к материальному благополучию // МЭМО. –
1999. - №9. – с. 84
Реферат на тему: Форсирование Днепра
МАН
Від автора
Минуло багато десятиліть з початку другої світової війни –
найтрагічнішої сторінки історії людства. Але навіть і в наш час виникає
багато питань про цю жорстоку війну. З 1950 – 1955 рр. поняття про першу
причину були фактично зрозумілими, велику роль для СРСР зіграв сталевий
пакт “Ріббентропа і Молотова”,
Невідповідальність верховного вождя до початку цієї війни, де
зорганізованість в воєнних діях та багато інших, не менш важливих,
факторів.
Розглядаючи тему другої світової війни, можна побачити настільки
жорстокі дії
фашистської Німеччини, що серце стискається від болю. Скільки людей
настраждалося від психопадної ідеології головного нациста – Гітлера? В свою
чергу Гітлер був не тільки збудженою людиною, а також вмілим гравцем, він
вміло грав великими державами: як Великобританія, Франція, навіть СРСР.
Для фактичної перемоги над усім світом Гітлеру потрібно було захопити
Радянську республіку. Для цього він відправляє у Москву свого емісара і не
будучи впевненим, як пройдуть переговори, він інструктував Ріббентропа, щоб
той в свою чергу йшов на любі поступки, обіцяв “Москві усе” аби тільки
привіз підписаний пакт. Сталін вважав, що цей пакт забезпечує ненапад
Гітлерівської Німеччини, Сталін відмовлявся вірити в назріваючу війну. Всі
послідуючі історичні факти показали, що для Гітлера “зближення” з СРСР,
було єдиним шляхом забезпечити вермахту найбільш вигідні умови для
майбутнього нападу.
Німецький пакт надавав можливість майже два роки не брати участь у
війні. Чому ж Сталін не підготувався до цієї війни? Невже цей пакт мав на
нього таку силу та довіру. В результаті вся республіка заплатила за помилку
державного вождя.
Історія судить державного діяча не по його обіцянкам, а по його
результатам політики. Припустимо, якби Сталін відтягнув початок війни з
СРСР і зустрів чітко підготовлений і виграв “малою кров’ю” на чужій землі
, тоді все склалося б інакше.
Обираючи свою тему : “Форсування річки Дніпро”, я хотів показати, як
не тільки Україна, український народ звільнялися від нацистів, а й увесь
світ. Кожна перемога, кожне визволене місто послаблювали силу і віру
нацистів, з кожним кроком, як тяжко надавалася перемога солдатам. З кожною
перемогою радянських воїнів фашисти слабли радянські воїни навпаки ще
більше починали вірити в свої сили. Багато людей, які проживали в містах
допомагали солдатам визволяти свої землі. З 1943 по 1945 р. Йшли запеклі
бої за кожен клаптик землі. Героїчно поводили себе командири, сержанти,
рядові солдати у деяких безвихідних ситуаціях, знаючи, що їм вже не
залишитися в живих вони мужньо надавали приклад своїм товаришам.-1
В наш час багато людей не розуміють наскільки ця війна була жорстокою,
страшною, не розуміють того жаху, якого відчували солдати, матері, взагалі
всі люди. Як жахливо знущалися нацисти над невинними жінками, над дітьми,
над полоненими – цього мало хто знає, адже ці люди мовчать. Звісно, жодна
книга не може намалювати картину “пекла”, “апокаліпсиса”, який впав на
людей всього світу. Але зібравшись з силами, духом, вірою мужні воїни
продовжували вибивати паразита, але, на жаль, цей паразит, помираючи,
залишав за собою руїни, тисячі вбитих невинних людей.
Велику роль в цій перемозі надає собі комуністична партія, але що таке
партія? Що таке ідея? Без духу власної гідності. Хоча в той час багато
людей вступали в партію і вірили їй. Можливо, ця війна була як боротьба
нацизму і комунізму, а, можливо, це було випробування людства. Так це або
не так, результат битви ми маємо. Кожне зло, рано чи пізно, карається, так
склалося і з нацизмом.
На яку ж перемогу сподівалися німці, якщо на їхньому шляху стояли
люди, які заради свободи віддавали життя? І вірили в перемогу над фашизмом.
Гітлер ніколи б не зміг передбачити такий хід у війні. Недооцінюючи сили,
бажання бути вільними стали вирішальними для гітлерівської банди. С кожним
переможним кроком, переможений дух все більше і більше зменшувався.
А.Толстой, автор розповіді “Родина”, розповідає про те, як поводили в бою
себе радянські воїни:
“ С глазами налитыми кровью, русский солдат безжалостно истребляет фашиста,
с тупыми мордами видя злость в глазах, фашисты разбегаются в стороны”...
Одним з етапів визволення було форсування річки Дніпра, в своїй роботі
я хотів розкрити цю тему.
Битва радянського народу проти німецько-фашистських загарбників в
Великий
Вітчизняній війні пройшла багатьма відомими битвами, котрі показали
подальший розвиток світової війни проти німецьких окупантів. Найважливіше
місце серед великих перемог займає битва за Дніпро, п’ять десятиліть
відділяють нас від того часу, коли Радянська Армія Сходу форсировала
Дніпро, визволила столицю
України - місто Київ, та нанесли тяжкі втрати фашистським військам.
Вписала в історію війни одну із славетних і героічніших сторінок. З цих пір
Дніпро по праву іменується річкою героїв.
Після розгрому німецько-фашистських військ на Курській дузі вкінці
серпня – вересня 1943 року почалися потужні наступи Радянської армії на
фронті більше 2 тисяч кілометрів – від Великих Лук до північного Кавказу. В
ньому брали участь дев’ять радянських фронтів. П’ять із цих фронтів
отримали наказ (Центральний, Воронезький, Степовий, Південно- Західний та
Південний) розбити ворога на Південному крилі радянсько-німецького фронту,
звільнити Лівобережну Україну і Донбас. Вийти до Дніпра, форсувати його та
захопити плацдарм на правому березі річки: Бакинський, Західний та
Брянський фронти мали завдання розбити війська групи армій “Центр”.
Північнокавказький фронт з взаємодією з Чорноморським флотом повинен був
звільнити Таманський полу острів. Такі завдання були поставлені перед
радянськими військами іще в ході війни під Курськом.
Гітлерівське командування розглядало річку Дніпро як головнішу лінію
оборони, укріпило його правий берег, планувало перетворити Дніпро в головну
частину (Східного валу). Гітлерівські війська поклали великі надії на те,
що стабілізацію на лінії фронту на Дніпрі вони зможуть врятувати свої
війська, та утримати укріплення Правобережної України. Вони тішили себе
надією, що ім. Удасться відсидіти за укріпленнями Східного валу та
доповнити свої сили для продовження війни. Зрозуміло, що історія та час
показали зовсім інший хід цієї битви. Німці були безсильні зупинити великий
наступ Червоної армії.
Сьомого серпня перейшли в наступ Західний, а через кілька днів і
Калінський фронт розверталася Смоленська операція. 13 серпня почалася
Донбаська операція, Південно-Західного і Західного фронтів. Ворожі війська
були сковані і на Північному, і на Південному направленнях.
На початку грандіозної битви за Дніпро приймали участь п”ять фронтів –
Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний та Південний – почали
визволення Лівобережної України. Такого одночасного удару німецькі війська
ще ніколи не відчували.
13 серпня 1943 року як передбачалося планом Ставки, перейшли в
наступ з”єднання лівого крила Калінінського фронту ( командуючий
А.І.Єременко). Головний удар наносила 39 армія генерала Н.Ф.Папівінає. В
перший день бою німці прийняли 24 конратаки, підтримані танками та
авіацією.
За час битви командуванню верхмахта вдалося зміцнити групіровку, яка
протидіяла західному фронту, двум дивізіям, я проти Калінінського фронту
кинули іще дві дивізії бої приймали затяжний характер. Верховне
Головнокомандування вирішило зупинити наступ перегрупіровати війська,
підтягнути тили.
28 серпня наступ було обновлено і зразу прийняло широкий розмах. 30
серпня війська Західного фронту захопили місто Ельне, звідки відкрився шлях
на Смоленськ. Війська п”ятої армії 31 серпня сходу форсували Дніпро та
третього дня звільнили місто Дорогобич. Так пройшло перше форсування
Дніпра. В той час 26 серпня перейшли в наступ війська Центрального фронту
під командуванням генерала армії К.К.Рокосовського. Головний удар фронт
наносив в направленні на Івськ, Новгород-Сіверський. Ворог, як і в інших
битвах вів жорстокий бій, в результаті чого, наступи радянський військ йшли
в декількох направленнях. На півдні Іваська більш успішно наступала 60
ариія під командуванням генерала-лейтенанта І.Д.Черняхівського. З”єднання
армії успішно прорвали оборону ворога і -30-31 серпня захопили місто
Рильськ і Глухів. 29 серпня – визволили м.Люботин,
3 вересня Мерево. 2 вересня визволили від ворога м.Суми. На Київському
направленню в тісній взаємодії з військами з Центрального фронта наступали
війська Воронезького фронта під командуванням генерала армії І.Ф.Ватутіна.
2 ве-
ресня вийшов наказ, в якому говорилося про те, що захоплені області України
Червоною Армією однині є українськими (точніше радянськими). Та 540, 167 та
239 стрілковим дивізіям присвоїли найменування Сумських. Так пройшли за
місто Суми. Командуючий Центральним фронтом генерал армії К.К.Рокосовський
згадує, як в ході завершення Курської битви Ставкою Верховного
Головнокомандування йому було наказано приготуватися до нової операції:
“Центральний фронт повинен наступати на Південно-Західному направленні на
Шостку,Бахмач, Ніжин, Кіїв , форсувати річки Дніпро та Десну і з взаємодією
з Воронезьким фронтом оволодіти Києвом”.
13 серпня почалася Донбаська операція Південно-Західного та Південного
фронтів, яка мала велике значення в подальшому ході Великої Вітчизняної
Війни. Верхи фашистської Німеччини надавали велике значення по утриманню
Донбаса – головнішого індустріального району на півдні Радянського Союзу.
По свідоцтву Шпеєру, на раді, яка проходила у другій половині серпня,
Гітлер заявив: “Дуже важливо Донецький басейн утримувати в наших руках і
разом з тим, що є необхідним Донецькій області, знищити, з тим, щоб, якщо
при деяких умовах прийдеться примусово піти, залишивши ворога без головних
економічних позицій”.
Донбаська операція почалася в той час, коли Воронезький Степний фронт
розвивали наступ на Харків, роблячи загрозу флангу та тилу німецько-
фашистського угрупування, яка захищалася в Донбасі.
Командування верхмахта придало усі зусилля, щоб зупинити рух
радянських військ на Харківському напрваленні . Сюди було перекинуто 15
дивізій, в тому числі 4-танкові із Донбаса. Ослаблені угрупування ,
зробили дуже чудові умови для наступу Радянської Армії.
Ставка Верховного Головнокомандування поставила військам Південно-
Західного фронта завдання: нанести сильний удар з рубіжа Ізюм , Богородичне
в напрямі Барвенково , Павлоград , Оріхів , розбити ворога та вийти на
фронт Запоріжжя , Пологи і відрізати донбаському угруповуванню відхід на
захід .Військам Південного фронта під командуванням генерала Ф. І.
Толбухіна повинні були прорвати сильнійший захист ворога на річці Міус,
взаємодією з військами Південно-Західного фронта розвивати наступ на
південному та південно-західному направленнях і знищити угрупування
верхмахта в районах Таганрога та Артемівська, Горлівки, Красного Луча. В
подальшому наступали в направленнях Криму та нижньої течії Дніпра. Наступ
радянських військ повинен був підтримати 17, 8 повітряна армія, якими
командували генерали В.А.Судець і Т.Т.Хрюкін.
Координували дії Південно-Західного та Західного фронтів представники
Ставки
А.І.Василевський, а Воронезького і Степного фронтів Г.К.Жуков.
Для проведення Донбаської операції Ставка віддала крупні сили. На
двох фронтах налічувалося 1053 чоловік біля 21 тисячі автоматів і
мінометів, 1257 танків і самохідно-артилерійських установ, біля 1400
бойових літаків.
Гарячий відклик визвало у шахтарів визволення взимку районів Донбасу
до воїнів Південного фронта. “Гнать безостановочно немцев с Донбасса,
освободить исстрадавшуюся горницкую землю, вернуть Родине наши шахты и
заводы”.
Німецька армія захищалася в Донбасі, мала наказ любою ціною
утримувати зайняті рубежі. Тут діяла перша танкова і знову з”єднана армії,
якими командували генерали Є.Макензен та К.Холдіт. Ці армії входили в групу
армії “Південь”. Вони мали біля 540 тисяч особистого складу, 5400
автоматів та мінометів, 900 танків та штурмових стволів, біля 1100 бойових
літаків.
На підступах до центральних районів Донбасу командування верхмахта
зробило потужню оборону. Передній край головної смуги проходив по
північному Донцеві та Міусу. В глубині були захисні рубежі по річках
Кринка, Кальміус, Самара.
В багатьох містах, селах і на командних висотах будувалися вузли
захисту та опорні пункти. Особливо потужно був укріплений рубіж у річці
Міус.
Перехід радянських фронтів в наступ, в Донбасі проходив неодночасно.
Першим вступив в дію більш сильний Південно-Західний фронт, використавши
раніше захоплені плацдарми на західному березі Північного Донця. 13серпня
почався наступ військ його правого крила, а 16 серпня – ударного
угруповування в центрі фронта. Те, що першим вступили в битву війська
правого крила, пояснюється тим, що Ставки хотіли надать допомогу Степному
фронту, котрий в цей час вів тяжку боротьбу в Харківському напрямку.
З перших днів бої прийняли затяжний характер. Ворог чинив опір
наступу військ Південно-Західного фронта, використовуючи для котратак
крупні сили танків, артилерії, авіації, піхоти. 18 серпня після тяжких боїв
війська правого крила в районі Харкова значно ускладнилися. Але в цей час
наступ військ Центрального угруповування фронта розвитку не отримало. 18
серпня в наступ підключився Південний фронт. Прорив захисту на Міусі робили
на вузькій ділянці п”ята ударна армія генерала В.Д.Цветаєва і 2-а
гвардійська армія генерала Г.Ф.Захарова.
Після потужної артилерійської і авіаційної підготовки 5-а ударна армія
вклинилась в оборону ворога вже в перший день пройшла на 10 км. Всі спроби
німецького командування ліквідувати прорив та розбити тих, хто наступав
назавжди. Радянські війська відбивали конрнапади ворога, продовжували
розвиток наступу на Амвросівку, 6-а армія була розділена на дві частини.
Успішні дії Південного фронта зробили реальну загрозу розгрома гітлерівців
на Південній частині фронту .
Над флангом та тилом німецьких армій, захищавшихся в Донбасі, повисла
загроза з півночі. З 23 серпня війська степного фронту при активній дії
флангів військ Воронезького та Південно-Західного фронтів визволили Харків.
Ставка Верховного Головнокомандування вже 24 серпня поставила Степному
фронту завдання продовжити наступ всіма силами в загальному направленні на
Валки і разом з лівим крилом Воронезького фронту знищити валковське
угрупування ворога і розвивати наступ на Красно град. В цей же час Ставка
зміцнила Воронезький фронт, передавши йому із свого резерву 52 армію. Вона
вводилася в битви на захід Ахтирки.
27 серпня в Вінницю прибув Гітлер. На пройденій нараді, Ман штейн
наполягав на тому, щоб значно зміцнити групу армії “Північ”, без чого на
його думку, не можна було припинити наступ радянських військ в Донбасі.
З кожним днем положення 1-ої танкової та 6-ої німецьких армій все
більш ускладнювалося. Війська Південно-Західного фронту1 вересня визволили
Лисичанськ. Війська Степного фронту, розбили опір ворога, оволоділи
залізнодорожним вузлом Люботин та вели в напрузі бої за Мерефу. В тяжких
боях за Люботин брало участь 5-та гвардійська танкова армія генерала
П.А.Ротмістрові і 53-та армія генерала І.М.Моногарова. Визволення Люботина
відкрило шлях до Полтави.
Розгром німецьких з”єднань на Міуському рубежі, продвинув Степного та
Воронезького фронтів південніше Харкова і те, що значні сили ворога скувало
наступ Південно-Західного фронта, зробили загрозу для знищення донбаського
угрупування ворога. Таким чином, не пройшло і 10 днів після завершення
битви під Курськом, як положення ворога під Курськом стало критичним.
Вермахт вже не міг виконувати роль захисника німецьких монополій на
схід форпостах Донбаса. Представники об”єднання Крупа, Фліг, Манесмана,
Плейгерата та інших магнатів фінансового і промислового капіталу Німеччини
повинні були успішно із цього району. Після неодноразових прохань
Манштейна, щоб вивести війська із Донбаса Гітлер ввечорі 31 серпня дав
дозвіл командуванню групи армії “Південь”відводити 6-ту армію та правий
фланг та 1-ої танкової армії на підготовлену тисову позицію.
Дуже погано для фашистів складалися часи та бої, які проходили на
сході України, особливо для груп армії “Центр” та “Південь”. Радянське
командування не давало ворогу перепочити. Іще 16 серпня Ставка Верховного
Головнокомандування уточнила задачу центрального фронту. Центрального
фронту потрібно було наступати в направленні на Івськ, Хутір-Михайлівський
і десь 1-5 вересня вийти на границю річки Десна, південніше Трубченська,
Новгород-Сіверський, Шостка, Глухів і Рильськ. В подальшому розвивати
наступ в направленні на Конотоп, Ніжин, Київ та благополучно форсувати
Десну і вийти на правий берег у напрямку Чернігова. Операцію думали почати
19-20 серпня, але із-за того,що не вистачало боєприпасів, вона була
відкладена на неділю.
Не дивлячись на ускладнення, темпи наступу військ в Донбасі
збільшувалися. 10 вересня з”єднання Південного фронта разом із десантом,
якого висадили з кораблів Азовсько-воєної флотилії, визволили Маріуполь.
В захисті вермахту були дві здоровенні дири на Київському напрямку і
на Південному – групи армії “Південь” в Донбасі.
Протягом 8 вересня в Донбасі війська продовжували успішно наступати й
пройшли вперед від 15 до 20 км., оволоділи обласним центром Донбаса
м.Сталіно,
Яснувата і Ново-Економічний, райцентром Авдіївка, райцентром Селі ловка, а
також зайняли 150 інших населених пунктів: Золотий Колодязь, Володимирівна,
Ясинівка, Олександро-Григорівка та залізнодорожними станціями: Мерцалово,
Готівка, Желанне, Галушкіно.
Таким чином Донбас був визволений від німецьких окупантів. Це
повідомлення було опубліковане в газеті “Партизанская правда”, З цієї битви
та визволення від окупантів можна зробити висновок,що радянське керівництво
вже мало чудову стратегію.
26 серпня після перегрупування військ, Центральний фронт почав наступ.
Головний удар наносився на Новгород-Сіверському направленні військами 65-ої
армії П.І.Батова, а також частиною сил 48-ої та 60-ї армії (командуючий
генерал П.О.Романенко та генерал І.Д Черняхівський). Тут же вступила у бій
друга танкова армія С.І.Богданова. Їм потрібно було прорвати міцні позиції
2-ої армії, яка входила в групу армії “Центр”. Гітлерівці організували
боротьбу та захист, вводили в бій свіжі резерви. Але, не дивлячись на
жорстокий опір противника, до вечора 27 серпня війська П.І.Батова та
С.І.Черняхівського зайняли Івськ. 30 серпня визволили м.Глухів, 31 Рильськ
і продовжили визволення України . На розсіченому фронті ворога діяв прорив
до 100 кілометрів. Не знижаючи наступального пориву, війська форсували Сейм
та 6 вересня визволили важніший залізничний та вузол-Конотоп, а 9 вересня-
Бахмач, на півдні якого окільцювали та знищили залишки _ четверо ворожих
піхотних дивізій.
2 вересня війська правого крила Воронезького фронту визволили м. Суми
від німецьких загарбників. Відрізнилися війська генерал-лейтенанта Лібісова
та особливо 340 дивізія генерал-майора Мельникова та 232 стрілкова дивізія
генерал-майора Уштіна.
За досягнутий успіх 540, 167 та 232 стрілковим дивізіям присвоїли
найменування “Сумських”.
Війська Степного фронта після жорстоких боїв 4 вересня визволили місто та
залізничний вузол Мередоу. Командуючий Степним фронтом генерал І.Є. Конєв,
оцінював все, що пройшло за ці дні та писав: “Открывался путь для более
быстрого наступления 57-й и 7-й гвардейской армии к Днепру. Но предстояла
еще упорная борьба с сильной полтавской группировкой 8-й немецкой армии. В
направлении Полтавы и Кременчуга под ударами Степного фронта отступала
самая крупная группировка 8-й армии немцев, состоящая из 3-го, 47-го
танковых и 11-го армейского корпусов”.
Радянська Армія швидко просувалася на захід, один за одним визволяючи
донецькі міста Горлівку, Можайськ, Артемівськ, Краматорськ. Тільки 6
вересня було визволено більше ста населених пунктів.
9 вересня зам. Верховного головнокомандуючого Маршал Радянського Союзу
Г.К. Жуков і командуючий Воронезьким фронтом генерал Н.Ф. Ватутін на основі
раніш отриманих указів Ставки розбили план наступальної операції на
Київському напрямку. Швидко його утвердив Верховний Головнокомандуючий.
Воронезькому фронту потрібно було нанести удар в напрямленні на Київ.
Головні зусилля фронту були націлені на правому крилі. Тут були розгорнуті
38, 40 та 3-я гвардійська танкова армії, три танкові та кавалерійські
корпуса.
Степовий фронт продовжував наступ на полтавсько-кременчугському напрямку.
7 вересня в телеграмі зам. Начальника Генерального штаба командуючим
Західним, Брянським, Центральним, Воронезьким, Степовим, Південно-Західним
та південним фронтами казалося: “В результате успешного наступления
противник вынужден производить отвод своих частей в дневное время. В
отдельных случаях противник отходит крупными колонами в 1000-2000 машин, 2-
3 ряда по одной дороге. На железнодорожных узлах и станциях противник,
производя погрузку, допускает иногда скопление 50 и большего числа
эшалонов. Необходимо усилить воздействие нашой авиации по отходящим
колоннам противника и его эшалонов как на железнодорожних станций, так и в
пути”.1 Авіація фронтів, утримувала панування у повітрі наносила удари по
відходячим з”єднанням ворога з переправаю через Дніпро, Сож, Десну,
Прип”ять.
Плани німецького командування здержали наступ Радянської Армії мав
отримати одну тільки розруху. Вже 4 вересня Ставка верхмахта видала наказ
про підготовку до так званого “маневру Криамхиль.
1“Киев – город герой” Военное издательство Минестерства оборони ССР
Москва 1978г. писатель Д. Ф. Григорович стр. 106.
Війська Центрального фронту визволили 15 вересня м. Ніжин (100км від
Дніпра) – головний опорний вузол вогрожого захисту на підступах до Києва.
Наступавши на півдні війська правого крила Воронезького фронту 10 вересня
прорвали захист міста Ровни.
13 вересня з”єднання 40-ї армії генерала К.С. Москаленко на широкому
фронті форсували ріску Сула та визволили місто Лохвицю. В захисних боях
ворог ніс важкі втрати. В вересні вони перевищили липневі близько 269 тис.
Чоловік. Не булол у гітлеревців на Східному фронті резервів, широким
наступром Радянської Армії залишили німецьке командування, можливості
заповнити в стратигічному фронті ролзриви.
15 вересня німецьке командування віддало наказ, щоб вивести війська групи
армії “ Південь” на лінію Мелітополя, Дніпра. Відступ за Дніпро та Молочно,
на Східний вал, повинен був пройти всіма військами групи армії “Південь”.
Армії, які захищалися на Україні отримали нові завдання 4-а танкова армія
відходила на границю Десни та Дніпра: лівим флангом – на Чернігів, а правим
– до Канева. 1-й танковій армії було наказано відходити до Дніпра від
Кременчука до Запоріжжя, їй потрібно було утримати плацдарм у Запоріжжі. 6-
та армія відступивши, повинна була зайняти позиції на річці Молочна і перед
залізною дорогою Мелітополь– Запоріжжя. Кінцева мета наміченого виступу
вважалася утримання захисної границі на Дніпрі.
В другій половині вересня темпи та розмах наступу радянських військ
продовжували виростати. найбільш успішно воно розвивалося в смузі
Центрального і Воронезького фронтів.
Війська правого крила Центрального фронту форсували Десну та 16 вересня
визволили Новгород-Сіверський. Німецький захист на Десні рухнув і
командування вермахту не змогло, роблячи опір на цей захисний кордон
нанести удар у фланг та тил радянських військ, наступ на Гомельському та
Київському напрямах. Війська лівого крила Центрального фронту продовжували
розвивати наступ до Дніпра. Вони повинні були форсувати Десну на півдні
Чернігова.
В ніч на 19 вересня війська Центрального фронту форсували Десну на схід
Чернігова . Форсування річки Десна відбувалося так: було прийнято рішення
перебратися через річку в брід в районі села Летки. Ширина Десни приблизно
284м, глибина-2м. Дивлячись на такі дані, можна зрозуміти, що зробити
переправу буде дуже важко, але склад проявив розум при підготовці танків до
переправи. Всі щілини в машинах танкісти закрили паклею та пропитаним
солідолом. Вихлопні труби подовжували спеціально виготовленими брезентовими
рукавами. Механіки вели машину всліпу, виконуючи наказ командирів танків, а
наказ передавали за допомогою переговорного пристрою.
За 8 годин переправилося близько 60 танків. Тільки в трьох машинах на
середині ріски заглухнули двигуни їх витягали буксиром. Вперше в історії
радянські танки здолали по дну під водою таку велику водяну перешкоду, як
Десна. Успішно форсувавши р. Десну та вмілим обхідним маневром після важких
трьохденних боїв, 21 вересня радянські війська ударили зі сходу півдня на
захід,, розбили захищаючи Чернігів німецьке з”єднання, визволили цей
обласний центр України – головніший опорний пцнкт оборони німців в низу
Десни, 40 км від Дніпра. Їх захист, який був підготовлений вздовж західного
берега був перешкоджений по всій Десні. Десятьом з’єднанням та частинам 13,
61, 16-ї повітряної армії наказом Верховного Головнокомандуючого було
призначене найменування Чернігівський.
В подальшому з’єднанні форсували Десну і до кінця місяця вийшли до річок
Сош та Дніпро на частині Гомель, Ясногородка.
Першим форсували Дніпро на частині Мнево гирло річки Прип”ять війська 13-
ї армії генерала Н.П. Пухова. 1-і передові загони вийшли до річки 21
вересня і на наступний день захопили плацдарм на правому березі. Форсування
здійснювалося підручними засобами під сильними ударами ворожої авіації.
Успіх залежав від прагнення та рішучості. Розуміючи це, передові частини
діяли сміливо та швидко не даючи німцям опам’ятатися та зібратися з силами.
До завершення 22 вересня 13-а армія охопила плацдарм на 25 км по фронту і
від 2 до 10 км в глибину та вийшла на границю Мнево, Лукоеди, Верхни, Жари,
Теремці, Прип’яті. На наступний день вони продвинулись до 35 км на захід
від Дніпра і захопили плацдарм на правому березі Прип”яті в її гирлі.
Результати дії 13-ї армії Чернігівсько-Прип”ятській наступальній операції
по честі оцінило Радянське керівництво. 16 жовтня 1943 р. указом Президіума
Верховної Ради СРСР воїнам були присвоєні звання Героя Радянського Союзу, в
тому числі Н. П. Пухову, О.А. Бондареву, І.І. Людникову, І. О. Гусєву, А.А.
Казаряну, Н. І. Сташеку, І.Н. Чернову, Н.О. Курятникову, П.Л. Пашину.
На самій південній частині радянсько-німецького фронту війська
Північно-Кавказького фронту, 16 вересня визволили від окупантів
Новоросійськ та розвивали наступ, до 9 вересня очистили від фашистських
загарбників весь Таманський півострів. Таким чином, в ході літнього наступу
1943 року Радянська Армія відкинула ворога місцями на 400-450 км.,
визволила від фашистських загарбників Лівобережну Україну, Донбас,
Таманський півострів на широкому фронті вийшла до Дніпра. Державі були
повернені райони багаті на промисловість, сільське господарство, вони мали
велике значення для подальшого визволення Радянської держави. Були створені
чудові умови для визволення Правобережної України та Криму.
20 вересня війська 13-ої армії почали підходити до Дніпра, сходу
почали його форсувати на частині- Чорнобиль, стали на північ Києва. В ніч
на 20 вересня передові підрозділи двох полків 70-ої гвардійської Стрєлкової
дивізії з допомогою партизан загону “За Батьківщину” форсували Дніпро в
районі Теремці через Дніпро, переправивши батальйони 203 полку
підполковника В.А.Коноваленко.
В цей же час на південь Теремців у Домантово на поромі та 4-х плотах
форсували Дніпро перші підрозділи 205-го полку. А в ніч на 21 вересня,
використовуючи партизанські переправ очні засоби, Дніпро форсували головні
сили 205-го полку 7-ї гвардійської стрілкової дивізії генерала І.А.Гусєва.
21 вересня в районі Домантово, де утримували невеликий плацдарм 205
полк, гітлерівці жорстоко атакували позиції гвардійців. Майже всі були
вбиті в бою гвардійці 2-го батальйону.
Ознайомившись з докладом І.В.Сталін продиктував Б.М.Шапошникову
слідуючи відповідь на адресу командуючого Південно-Західного напрямку:
“Генерал-майор Тупиков... представил в Генштаб паническое донесение.
Обстановка, на оборот, требует сохранения исключительного хладнокровия и
выдержки командиров всех степеней. Необходимо, не поддаваясь панике,
принять все меры к тому, чтобы удержать занимаемое положение и особенно
прочно удерживать фланги надо заставить Кузнецова (командующего 21-й
армией) и Потапова (командующего 5-й армией) прекратить отход. Надо внушить
всему составу фронта необходимость упорно драться, не оглядываясь назад”.
Великого успіху досягли при форсуванні Дніпра війська Степового
фронту. В ніч на 25 вересня першими форсували річку північно-західні
Верхньо-Дніпровські війська 7-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта
М.С.Шуміло ва. За п’ять днів жорстоких боїв армія розширила загарбаний
плацдарм до 25 км. по фронту і до
15 км.в глибину. До кінця місяця форсували Дніпро і інші армії фронту.
В смузі наступу Південно-Західного фронту форсували Дніпро і захопили
плацдарми 46-та армія генерал-лейтенанта В.В.Глаголєва в районі на захід
Дніпродзержинська, 6-та армія генерал-лейтенанта Шлеміна і 12-та армія
генерал-лейтенанта А.І.Данилова – на південь Дніпропетровська.
До кінця вересня радянські війська захопили 23 плацдарми. Дніпро, як
стратегічна границя захисту втратив для ворога своє значення.
Успішне форсування Дніпра сходу і захват плацдармів на його правому
березі є найвідданішим подвигом Радянської Армії в роки Великої
Вітчизняної Війни. Повернемося до самого форсування: Радянське Верховне
Головнокомандування іще на початку вересня націлило наступ військ на
форсування Дніпра з ходу та захват плацдармів на правому березі. Одночасно
в директиві від 9 вересня Ставка наказала за успішне форсування Дніпра в
районі Смоленська і нижче.
Підготовка до форсування Дніпра почалася заздалегідь в ході наступу.
Вона захопила цілий комплекс. Командири іще на дальніх підступах намітили
найбільш вигідні райони можливого форсування річки, визначили сили та
засоби для форсування, поставили військам завдання. Особлива увага
надавалася на практичну підготовку військ до форсування. Склад навчався
виготовляти та використовувати підручні засоби для переправи, відмірювалися
питання ведення бою на захваченому плацдармі, взаємодії підрозділів різних
родів військ, управління вогнем в ході битви та інше. В частинах першого
еталона створювалися передові загони, які повинні були першими почати
форсування з метою захопленням плацдармів. В їх склад виділялися найбільш
досвідчені, сміливі та ініціативні бійці та командири. В з’єднаннях
Воронезького фронту передові загони на 50-70% були комуністи та
комсомольці. Воєнна Рада фронтів та армій приймали міри, направлені на те,
щоб надати військам все необхідне для ведення бойових дій за Дніпром.
Воєнна Рада Воронезького фронта з середини вересня видала
розпорядження включити всі легкі переправ очні засоби, які були в арміях, в
склад військ першого ешалону, спеціально розглядали питання про організації
переправи через Дніпро всіх родів військ, затвердили план наведення мостів
в районі Києва.
В радянські часи думали, що велику роль займали політоргани, але мені
здається, що політоргани нічого б не досягли, якби воїни, мужні сини
України та інших держав, не мали б в серці хоча б краплю патріотизм | |
