|
Реферат: Государственный долг (Деньги и кредит)
СОДЕРЖАНИЕ
ВВЕДЕНИЕ 3
I. История государственного долга России 4
II. Современная ситуация на рынке государственного долга 8
III. Влияние внешнего долга на национальную экономику 13
ЗАКЛЮЧЕНИЕ 15
ЛИТЕРАТУРА 16
ВВЕДЕНИЕ
В данной контрольной работе рассмотрена тема государственного долга.
Обозначены следующие вопросы: история государственного долга Российской
Федерации, современная ситуация на рынке государственного долга, влияние
государственного долга на национальную экономику.
Важность данной проблемы для нашей страны трудно переоценить. Внешний
долг России достаточно быстро превратился для нее в серьезную проблему. В
отличие от внутреннего долга внешний долг России в основном состоит из
«наследства» Советского Союза. В последние годы величина внешнего долга
России быстро изменялась, кроме того, она определялась по-разному разными
организациями. Зарубежные специалисты считают внешний долг несколько иначе,
чем российские. Влияет и условность разделения общего долга на внутренний и
внешний. Также возрастание величины внешнего долга было связано не только с
новыми заимствованиями, но и ростом суммы процентов по долгу, особенно по
просроченному. Кризисное состояние всей российской экономики, привело к
событиям августа 1998 г., когда Россия объявила о вынужденной отсрочке по
выплатам в части внешних долгов. По состоянию на конец 1998 г. объем
внешнего государственного долга России равнялся 150,8 млрд. долл. Перед
российским правительством возникли огромные проблемы, связанные с
обслуживанием внешнего долга. В этих условиях было важно поддерживать и
развивать сотрудничество, во-первых, с международными финансовыми
организациями и, во-вторых, с Парижским и Лондонским клубами кредиторов.
Необходимо отметить, что вплоть до 1999 г. итоговая динамика внешнего
долга для России была крайне неблагоприятна, и только со сменой президента
и финансовой политики государства, общая картина по выплате внешнего долга
стала меняться в лучшую сторону.
В данной работе я постарался отметить наличие возможных средств,
позволяющих уменьшить наличие государственного долга России, описал
ситуацию на внутреннем и внешнем рынке государственного долга, а также
рассказал о возникновении государственного долга в Российской Федерации.
I. История государственного долга России
Кредитная история России началась в 1769 г., когда Екатерина II
сделала первый заем в Голландии. За последующие два с половиной столетия
Российская империя заняла на рынке примерно 15 млрд. руб. Большая часть
этих средств накануне революции была погашена. К этому моменту старейшими
займами в составе русского государственного долга оставались 6%-ные займы
1817-18 гг. Их нарицательный капитал составлял 93 млн. руб., а непогашенная
часть к 1 января 1913г. равнялась 38 млн. руб.
На протяжении всего XIX в. и в начале XX в. расходы государства
превышали его доходы. Во второй половине XIX в. правительство активно
финансировало строительство железных дорог, а также выкупало в казну
частные линии.
Стремясь сгладить влияние экстраординарных расходов на структуру
бюджета, оно разделяло бюджет на обыкновенный и чрезвычайный. Первый
пополнялся из традиционных источников доходов (налоги, акцизы и пр.),
доходную часть второго на 90% составляли средства, полученные от внутренних
и внешних займов. Именно заемные средства шли на финансирование
строительства железных дорог, ведение войн и борьбу со стихийными
бедствиями. При благоприятном положении часть чрезвычайного бюджета шла на
покрытие расходов по долгосрочной оплате государственных займов. Платежи по
займам (проценты и погашение) осуществлялись за счет обыкновенного бюджета.
Выпуск новых займов был в непосредственной компетенции царя и
министерства финансов. Однако после созыва Государственной Думы она
получила право утверждать каждый конкретный заем. Время и условия займа по-
прежнему определялись по решению правительства.
По большей части государственных долгов выплачивалось 4% годовых. Сумма
всех бумаг с такой доходностью составляла более 2,8 млрд. золотых рублей —
около 2/3 всего рынка.
Все ценности, размещаемые в то время на рынке, разделялись на 3
категории:
краткосрочные;
долгосрочные;
бессрочные;
Срок обращения краткосрочных обязательств ограничивался законом и
колебался от 3 месяцев до 1 года. Купюры выпуска не должны были превышать
500 руб. Право эмиссии по краткосрочным обязательствам предоставлялось
лично министру финансов с условием, что общая сумма обязательств в каждый
момент не превысит 50 млн. руб. В 1905 г. права министра были расширены до
200 млн. руб. с правом выпуска краткосрочных обязательств, в том числе и на
иностранных рынках. Государственное казначейство и частные лица имели право
учитывать эти обязательства в Государственном банке, проценты считались в
виде дисконта.
Основу государственного долга составляли долгосрочные и бессрочные
займы. Долгосрочные займы могли заключаться на достаточно длительные сроки
— 50–80 лет. Практиковался выпуск бессрочных обязательств, когда
государство обязывалось выплачивать только договорный процент, т.е. для
держателя заем становился рентой. Правительство оставляло за собой право
принудительной скупки данного инструмента по номинальной стоимости. В этом
случае заем погашался тиражами. Иногда государство скупало облигации на
бирже.
Также существовало формальное определение внутренних и внешних займов.
Первые ориентировались на иностранного покупателя и обращение за границей.
Вторые были рассчитаны на российский рынок. Данное деление не имело
никакого экономического значения, так как никаких ограничений на покупку
иностранных выпусков для российских подданных и внутренних иностранцев не
существовало.
В 1906 г. в Основном законе имелась статья 114:
“При обсуждении государственной росписи не подлежат исключению или
сокращению назначения на платежи по государственным долгам и по другим
принятым на себя Российским Государством обязательствам” Законодатели
заранее пресекали соблазн нарушить одно из основных правил рынка — платить
вовремя и полностью.
Российское правительство в результате длительных и кровопролитных
усилий сумело создать репутацию надежного заемщика, который действует на
рынке аккуратно, не злоупотребляя своим государственным статусом.
Заимствование финансовых ресурсов использовалось с разными целями, и
далеко не всегда с целью реализации какого-либо конкретного проекта.
Интересы финансовой стабильности, пусть даже в краткосрочном периоде, имели
первостепенное значение. Это позволяло следовать выработанной экономической
политике, не меняя ее курса.
Отказавшись платить долги своим и иностранным гражданам, правительство
Советской России заложило основу новой финансовой культуры (к моменту
прихода большевиков к власти сумма взятых займов составляла примерно 15
млрд. руб. по золотому курсу на начало 1917 г.). Этот “революционный”
способ решения финансовых трудностей в дальнейшем оказал громадное
отрицательное влияние на экономическое развитие страны. Так началась новая
кредитная история России, которая продолжалась до 1992 г., когда был
легализован (т.е. узаконен, официально признан) внутренний государственный
долг путем принятия целого комплекса решений правительства и указов
президента по конверсии и обслуживанию долга перед населением и другими
инвесторами.
В период советской власти государственный кредит продолжал
функционировать в нашей стране в различных формах, поскольку он по-прежнему
оставался важным источником пополнения бюджета, финансирования
государственных расходов, покрытия бюджетного дефицита. Формы, инструменты,
механизмы реализации государственного кредита претерпевали существенные
изменения. В 20-е гг. еще существовали нормальные кредитные отношения и
были некоторые элементы государственного долга. После установления в начале
30-х гг. режима централизованного планирования, когда все стало
государственным, кредит в общепринятом понимании этого термина исчез,
остались только денежные расчеты, проводимые через единственный на всю
страну банк. Но доходы населения оказались относительно независимыми от
указаний государства. Вот эти-то доходы и стали объектами государственного
кредита. Были введены принудительные ежегодные займы у населения в размере
не менее месячного фонда оплаты труда. Эти займы выпускались с 1925 до 1956
г. включительно. Затем они были прекращены. Погашение накопленной
задолженности было отложено на 20 лет, выплата процентов по задолженности
не предусматривалась. Так возник внутренний государственный долг.
Каким-то подобием государственного долга могла считаться огромная
задолженность по кредитам Госбанка, прежде всего аграрного сектора, т.е.
колхозов и совхозов. Но теоретически она не образовывала государственного
долга, так как с обеих сторон этого долгового отношения выступало
государство: оно было и кредитором в лице государственного банка, и
заемщиком в лице государственных предприятий, колхозов. Нарастание этой
задолженности началось с начала 70-х гг. и продолжалось до начала
«перестройки» (середина 80-х гг.).
Падение производства, начавшееся в 1990 г., не было остановлено с
переходом к реформам. Сокращение объема реальных доходов в стране и рост
дефицита бюджета вынудили государство обратиться к заемным ресурсам для
обеспечения текущих расходов бюджета. Это произошло в форме организации
рынка государственных ценных бумаг в 1993-1994 гг. До этого практиковалась
прямое кредитование дефицита бюджета Центральным банком России. Замену
банковского кредитования выпуском ценных бумаг, несомненно, следует
рассматривать как успех государственной финансовой политики в 1994-1995 гг.
Но в дальнейшем развитие рынка государственных ценных бумаг вышло из-под
контроля.
II. Современная ситуация на рынке государственного долга
Определение. Общая сумма обязательств государства по выпущенным и
непогашенным государственным займам, полученным кредитам и процентам по
ним, выданным государством гарантиям, представляет собой государственный
долг.
В зависимости от рынка размещения, валюты и других характеристик
государственный долг делится на внешний и внутренний. К первому относятся
кредиты иностранных государств; международных финансовых организаций;
государственные займы, деноминированные в иностранной валюте и размещенные
на зарубежных рынках. Ко второму относятся кредиты от национальных банков;
государственные займы, деноминированные в национальной валюте и размещенные
на национальном рынке. Он состоит из задолженности прошлых лет и вновь
возникшей задолженности. Внутренний государственный долг регулируется
законом “О государственном долге Российской Федерации”
Рынок внутреннего долга Российской Федерации.
На сегодняшний день существуют 3 основные формы покрытия
государственного долга:
Добровольный, рыночный кредит — размещение ценных бумаг на свободном (или
почти свободном) рынке. К ценным бумагам, размещенным таким образом,
принадлежат государственные краткосрочные обязательства (ГКО), облигации
федерального займа (ОФЗ), облигации сберегательного займа (ОСЗ);
Вынужденный квазирыночный кредит — рыночное оформление фактического
государственного долга. Так появились на свет облигации внутреннего
валютного займа (ОВВЗ), казначейские обязательства (КО), векселя Минфина,
переоформившие на Минфин задолженность предприятий по банковским кредитам,
предоставленным под государственные программы. Сюда же может быть отнесен
портфель государственных бумаг ЦБ, сформированный в целях поддержки
собственно рынка;
Дружеский (административный) кредит ЦБ Минфину.
На начало 1996 года внутренний государственный долг (ГД) составлял
приблизительно 180 трлн. руб., к концу же 2003 г. объем государственного
внутреннего долга прогнозируется в размере – 815,1 млрд. рублей.
Оценка емкости рынка государственных долговых обязательств
Официальные подходы и оценки емкости рынка государственных долговых
обязательств, если таковые существуют, не опубликованы ни в каких
источниках.
Поэтому, при оценке емкости рынка возможны два принципиальных подхода.
Первый направлен на получение абсолютных, второй — относительных
(индикативных) оценок емкости рынка.
Абсолютные оценки могут быть получены на базе анализа состояния и
динамики следующих экономических параметров:
2. Доходов субъектов экономики, в итоге агрегируемых в ВВП;
3. Ликвидности субъектов экономики, получающей обобщенное выражение в
денежных агрегатах, или, как вариант, в ресурсах кредитной системы.
Относительные оценки, призванные дать представление об использованных и
резервных возможностях рынка, могут базироваться на состоянии следующих
показателей:
2. Величины и динамики относительной доходности рыночных инструментов
государственного долга. Базовыми для исчисления показателей
относительной доходности инструментов ГД должны выступать уровень
рационально ожидаемой инфляции, а также уровень ставок по кредитным
и депозитным операциям со сроком, аналогичным периоду обращения
инструментов ГД;
3. Динамики коэффициента прироста государственного долга к приросту
объема заимствований: КПД= (К-В)/К, где КПД — коэффициент прироста
долга; К — объем заимствований, брутто; В — объем средств,
возвращенных кредиторам (таким образом, разница К-В представляет
собой объем нетто-заимствований);
4. Динамики портфеля Банка России в общем объеме ГД.
Относительные показатели непосредственно не дают возможности оценить
емкостные (спросовые) параметры рынка, однако они служат хорошими
индикаторами для установления фактов выхода рынка на или за границы
нормальных спросовых возможностей и, таким образом, весьма существенно
помогают определить базовые параметры абсолютных оценок. Особенно это
касается начальной фазы развития рынка, когда индикативные показатели
играют, возможно, решающую роль для формирования исходной базы критериев
абсолютных оценок.
Экономическим итогом функционирования рыночной системы ГД выступает
общее существенное сужение инвестиционных возможностей экономики.
Рынок внешнего долга Российской Федерации
Лет десять тому назад вряд ли кто-нибудь мог предположить, что Россия
окажется в весьма неприглядном положении ненадежного должника, вынужденного
просить отсрочки по непосильным для нее долговым платежам, и что проблема
управления внешним долгом станет постоянной заботой ее экономических и
финансовых органов. С одной стороны, подтвердились опасения ненадежной
платежеспособности наших должников их развивающихся стран и стран СЭВа, а с
другой — по ряду причин оказалось невозможным избежать быстрого нарастания
валютной задолженности западным кредиторам. Связано это было в основном с
дефицитностью платежного баланса и государственного бюджета, ухудшением
ценовых условий внешней торговли, общим сокращением товарного экспорта и
поставок военной техники.
После распада СССР в конце 1991г. России в срочном порядке пришлось
взять на себя долговые обязательства перед иностранными кредиторами. В
итоге внешний долг увеличился с 22,5 млрд. долл. в 1985 г. до 119 млрд.
долл. в 1994 г. и в 1995 г. — 130 млрд. долл. По состоянию на конец 1998
г. объем внешнего государственного долга России равнялся 150,8 млрд. долл.,
или около 55% ВВП в долларовом исчислении. На конец 2003 г. общий объем
государственного внешнего долга РФ с учетом предельного размера гарантий
прогнозируется на уровне 123,4 млрд. руб. (39,6% ВВП). На лицо видна, в
последние годы, положительная динамика обслуживания внешнего долга.
Приняв на себя все внешние долги, Россия по условиям “нулевого
варианта” стала одновременно правопреемником и по всем зарубежным
финансовым активам СССР. Вроде бы общие размеры этих активов превышают
сумму контрактных обязательств по полученным иностранным кредитам, однако
реальная ситуация сейчас складывается таким образом, что с позиций текущего
платежного баланса России весьма незначительные поступления от указанных
финансовых активов далеко не равнозначны крупным платежам по обслуживанию
внешней задолженности. И дело здесь отнюдь не в расхождении графиков
соответствующих поступлений и платежей.
Общая задолженность третьих стран по государственным кредитам бывшего
СССР оценивается ориентировочно в 140 млрд. долл. При этом следует
учитывать, что подавляющая часть кредитов выражена в прежних инвалютных
рублях, и их пересчет в современные доллары связан с немалыми сложностями и
противоречиями. Поэтому иногда предлагается считать, что нам должны по этим
кредитам примерно 100 млрд. инвалютных рублей и 7 млрд. долл. По некоторым
оценкам, более половины долгов можно отнести к безнадежным. По различным
оценкам, Россия может получить от своих должников лишь от 15 до 20 млрд.
долл., да и то в течение 20-25 лет. Как видно, взятые на себя Россией
союзные долги намного весомей противостоящих им финансовых активов. Если
принять ориентировочно эту разницу на уровне 50 млрд. долл., то при
реальной доле России в кредитных обязательствах СССР около 60% убыток от
нулевого варианта определяется в 20 млрд. долл. (40% от 50 млрд. долл.).
Реальная цифра может оказаться еще более весомой.
Кредиторы государства объединены в Парижский клуб, в котором все
вопросы решаются исходя из политической точки зрения, в отличие от чисто
коммерческого подхода участников Лондонского клуба, куда входят в основном
зарубежные банки-кредиторы.
До 1991г. Внешэкономбанк считался первоклассным заемщиком, ему давали
кредиты крупные банки Японии, США, Швейцарии и, особенно, Германии. В итоге
они оказались обладателями крупных просроченных задолженностей на миллионы
долларов. Естественно, что многие из них захотели продать эти долги. Другие
же, рассчитывая на погашение в ближайшем будущем этих задолженностей,
приобретали их. Возникновению рынка способствовало обезличивание долгов,
т.е. вне зависимости от срока погашения и процентной ставки они стали
представлять собой единый инструмент.
Некоторые банки стремились избавиться от этих кредитных соглашений,
другие их покупали с большим дисконтом от номинальной стоимости, по которой
выдавался этот кредит. Солидный объем внешнего долга и достаточно большое
количество банков, желающих купить и продать долговые обязательства,
обусловили высокую ликвидность инструмента внешних долгов.
За четыре года функционирования рынка внешнего долга России выработан
механизм торговли.
Заключенная дилерами сделка оформляется соглашением между покупателем и
продавцом. Затем происходит переоформление долга Внешэкономбанка с одного
кредитора на другого. ВЭБ ведет реестр кредиторов и дает согласие на
подобную перезапись. И хотя случаев отказа в таком переоформлении
зафиксировано не было, сам процесс занимает длительное время. Формально
стороны оставляют 21 рабочий день, для того чтобы переписать права
собственности с продавца на покупателя. При этом в соглашение включено
положение о том, что стороны приложат максимум усилий для соблюдения этого
срока. Однако на практике это не всегда удается — сделка требует
длительного обмена письмами: сначала происходит подтверждение сделки между
контрагентами, затем продавец посылает запрос на reassignment
(перерегистрацию) во Внешэкономбанк, получает от него положительный ответ,
после чего вместе с покупателем переписывает сам кредит.
Для упрощения сделок время от времени создаются синдикаты, куда входят
основные западные инвестиционные банки, торгующие данным инструментом. Эти
синдикаты при посредничестве крупных аудиторских фирм, таких как Arthur
Anderson, Price Waterhouse и др., клирингуют сделки между собой. В
результате вместо тысяч перерегистраций возникает необходимость лишь в
нескольких с участием начальных и конечных владельцев.
Существует и более простой способ торговли, который предпочитают
отечественные банки, — нейтинг (netting): банк продает купленный кредит
прежнему владельцу до истечения стандартного срока в 21 день, производя,
таким образом, подобие арбитражной сделки, которая не требует никакого
оформления. Привлекательность таких сделок с точки зрения российских банков
в том, что можно получить прибыль, не привлекая дополнительные средства.
Ценообразование.
В отличие от многих других финансовых инструментов внешние долги России
не имеют ярко выраженных ценообразующих факторов. На начальном этапе
развития было совершенно неясно, когда начнется выплата основной
задолженности и тем более процентов по ней. По этой причине невозможно было
определить доходность, а, следовательно, и реальную цену. В результате
котировки остановились на основе спроса-предложения. В дальнейшем их
динамика определялась общим состоянием рынков внешних долгов в мире;
факторами, влияющими на них, а также состоянием российской экономики в
целом, и финансов в частности.
На состояние рынка влияет ход переговорного процесса России с Парижским
и Лондонским клубами, с МВФ и МБРР: любые положительные решения поднимают
уровень котировок. Негативное влияние на цену долгов оказывает ухудшение
общей экономико-политической ситуации в России (путч, “черный вторник”,
межбанковский кризис, etc.). Рынок внешних долгов структурирован в
соответствии с валютами, в которых кредиты были получены. Наибольшим
спросом пользуются долги, выданные в долларах, немецких марках, йенах и
швейцарских франках.
Влияние внешнего долга на национальную экономику
Чем обременительнее для страны накопленный внешний долг, тем в большей
мере его обслуживание вовлекается во взаимодействие с функционированием
всей национальной экономики и ее финансовой сферы.
Обозначим характер взаимодействия внешних заимствований с
соответствующими сферами экономики страны. Прежде всего, важен характер
опасности чрезмерного роста внешнего долга с позиций госбюджета, денежно-
кредитной системы, международной кредитоспособности страны. Для госбюджета
в 3-х звенном кредитном цикле (привлечение, использование, погашение)
неблагоприятные последствия чрезмерного возрастания внешнего долга связаны
в основном со стадией его погашения; новые же займы для текущего бюджетного
периода, наоборот, сулят возможность ослабить нагрузку на налоговые и
другие обычные доходные источники, позволяют более гибко маневрировать на
всех стадиях бюджетного процесса. В то же время неблагоприятно может
складываться график платежей по внешнему долгу. В любом случае степень и
последствия взаимодействия зависят главным образом от относительной
величины накопившегося внешнего долга.
У платежного баланса аналогичный характер взаимодействия с долговым
циклом: на смену желанным дополнительным валютным поступлениям приходит
период расплаты по долгу. Здесь в целом высокая степень взаимодействия,
поскольку именно сальдо по текущим статьям платежного баланса может
выступать основным ограничителем во внешних заимствованиях и управлении
инвалютным долгом, а при определенных обстоятельствах — даже диктовать
необходимость отсрочки долговых платежей. В условиях обременительного
внешнего долга существенно возрастают трудности в укреплении доверия к
национальной валюте, противодействии инфляции, в обеспечении необходимыми
валютными резервами и валютной конвертируемости. Особое место при этом
занимает вопрос о возможных неблагоприятных последствиях в случае
чрезмерной девальвации национальной валюты, относительно занижения ее
реального курса. Увеличение в подобных условиях реального бремени платежей
по внешнему долгу подтверждается практикой ряда стран.
Согласно введенному в 1994г. порядку формирования российского
государственного бюджета все платежи в нем по внешнему долгу учитываются
теперь в рублевом эквиваленте. Это ограничивает возможности России
увеличивать долговые выплаты, поскольку она имеет обязательства перед МВФ в
отношении предельных размеров бюджетного дефицита. При заниженном курсе
рубля искусственно завышается рублевый эквивалент бюджетных расходов по
долговым платежам, а тем самым и размеры бюджетного дефицита.
Одним из элементов управления внешним долгом страны является разработка
программы внешних заимствований. Ряд основных положений по этому вопросу
предусмотрен правительственным постановлением от 16 октября 1993г. №1060 и
федеральным законом от 26 декабря 1994г. №76-Ф3. Предельным размером
государственных внешних заимствований является ежегодно утверждаемый в
форме федерального закона максимальный объем использования кредитов на
предстоящий финансовый год. Как правило, он не должен превышать годового
объема платежей по обслуживанию и выплате основной суммы государственного
внешнего долга. В предельных размерах не учитываются кредиты и
заимствования в отношениях с другими государствами-участниками СНГ; их
суммы определяются в законе о федеральном бюджете. Ежегодно правительством
подготавливается программа государственных внешних заимствований и
предоставляемых внешних кредитов с выделением кредитов (займов), каждый из
которых превышает 100 млн. долл.
Ограничителем размеров внешних заимствований может служить установка на
поддержание в определенных пределах показателей долговой зависимости,
используемых в мировой практике, в том числе на основе сопоставления
задолженности и долговых платежей с ВВП и экспортом. Необходимо учитывать,
что для России, как и для других стран с большой территорией, объективно
закономерен относительно низкий удельный вес экспорта в национальном
продукте. Именно по этой причине, а также из-за неполной еще интеграции в
мировую экономику нам, видимо, следует отдавать предпочтение не ВВП, а
экспорту в качестве базы для индикатора уровня долговой зависимости.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
По итогам контрольной работы можно сделать следующие выводы.
Управление государственным долгом — одно из важных направлений
государственной финансовой политики. Оно представляет собой комплекс
мероприятий: обслуживание долга, т.е. погашение основной суммы и выплата
процентов кредиторам; изменение условий выпущенных займов; мониторинг
показателей объема и уровня долга, их сопоставление с показателями
государственных финансов; взаимоотношения с кредиторами по поводу
урегулирования старых долгов и предоставления новых кредитов;
реструктуризация долгов; рефинансирование долгов и др.
Государственный долг в условиях рыночных отношений выступает важным
макроэкономическим фактором, оказывающим значительное воздействие на
состояние национальной экономики. С другой стороны, сам рынок
государственных долгов реагирует на изменение экономической ситуации внутри
страны и тенденций международных финансовых рынков.
В управлении государственным долгом важно соблюдать сбалансированность
бюджетной и долговой политики государства, т.е. не допускать чрезмерного
роста дефицитного финансирования и гарантировать нормальное обслуживание
сложившейся задолженности.
Научиться правильно управлять государственным долгом — одна из главных
задач современной России. Выполнение этой задачи станет предпосылкой
постепенному перехода к экономическому росту. Государство не должно
вовлекать все свободные денежные ресурсы общества в сферу бюджетного
перераспределения, соответственно доходность государственных займов и
государственных ценных бумаг не должна превышать эффективности реального
сектора и других секторов финансового рынка. Реструктуризация и
упорядочение государственного долга помогут встать России на путь
экономического подъема.
Стратегия в области управления госдолгом в 2003 году и на среднесрочную
перспективу нацелена на улучшение структуры долга, снижение стоимости его
обслуживания. Проводимая правительством бюджетная политика будет
способствовать сокращению объема государственного долга. Благодаря принятым
мерам по управлению государственным долгом, сглажен пик долговых платежей в
2003 году, а также облегчена проблема долговых платежей в перспективе.
ЛИТЕРАТУРА
1. ”Власть”, №9/2002, Сергей Колчин, статья “Внешний долг России”
2. ”Деньги и кредит”, №6/2001, А.Ю. Симановский, статья “Государственный
долг: бремя цивилизации”
3. ”Финансы”, №7/2001, Г.П. Рыбалко, статья “О внешних заимствованиях
России”
4. Финансы: Учебник. Под ред. проф. С.И. Лушина, проф. В.А. Слепова. –
М.: Изд-во Рос. экон. акад., 2000
Реферат на тему: Гроши
Тема лекції №1: Гроші: сутність, історія та функції.
Проблеми:
1. Гроші: сутність та коротка історія їх розвитку.
2. Функції грошей та різні підходи до них.
3. Функціональні форми грошей. Грошові агрегати M1, M2, M3, L.
4. Грошовий обіг. Закон грошового обігу.
5. Грошова реформа. Особливості її проведення в Україні.
Рекомендована література:
1. Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997
2. Гальчинський А. Теорія грошей. – Київ: Основи, 1996
3. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 1996
4. Жукова Е.Ф. Общая теория денег и кредита. – Москва: Банки и биржи,
ЮНИТИ, 1995
5. Основи економічної теорії. – під редакцією Климко Г.Н. - Київ: Вища
школа, 1997
6. Кравець В. Гривня – жіночого роду Вісник НБУ. – 1997. - №9
7. Основи ринкової економіки. – під редакцією - Київ: Либідь, 1995
8. Макконелл К.Л., Брюс С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. –
Москва: «Республика», 1992
9. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993
10. Савлук М. І. Гроші та кредит. – Київ: Либідь, 1992
11. Чухно А. Передумови і результати грошових реформ у постсоціалістичних
країнах Вісник НБУ. – 1997. – №5
12. Ющенко В. Результати реформи мовою цифр Вісник НБУ. – 1997. - №9
1. Гроші: сутність та коротка історія їх розвитку.
Гроші – одне з найдавніших явищ суспільства –
відіграють важливу роль у господарській діяльності людини. Вони завжди
привертали до себе пильну увагу науковців.
Гроші – це багатофункціональна економічна форма, за
допомогою якої здійснюється облік вартості, обмін, платежі, накопичення
вартості. Гроші є одним з найбільш важливих розділів економічної науки.
Вони є набагато більшим, ніж простий інструмент, що сприяє розвитку
економіки. Добре діюча грошова система сприяє як повному використанню
потужностей, так і повній зайнятості. Та навпаки, погано функціонуюча
грошова система може стати головною причиною різких коливань рівня
виробництва, зайнятості та цін в економіці.
Гроші – це категорія товарного виробництва і
товарного обігу. Вони мають товарне походження і виражають певні виробничі
відносини між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через
ринок. У грошах як загальному еквіваленті втілений безпосередньо суспільний
характер праці. Вони дають змогу вимірювати суспільні витрати і отримані
результати.
Гроші – це специфічний товар, що має
властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним
еквівалентом.
Суть грошей визначається, як правило, лише на основі
їх функціонального застосування. Прикладом такого підходу може бути
характеристика суті грошей в підручнику “Економікс” Макконнела та Брю. На
питання “що таке гроші?” автори підручника дають відповідь: “Гроші є тим,
що вони роблять. Все те, що виконує функції грошей, є грішми”.
Незважаючи на багатовікові дослідження і велику
кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної
й остаточної відповіді на питання, що таке гроші. Уявлення, які не
викликали сумнівів в одних суспільних умовах, зі зміною останніх вступали в
суперечність з реальною дійсністю і відкидалися.
Очевидно, все це можна пояснити тим, що суть грошей
змінюється адекватно змінам характеру суспільних відносин, в яких вони
функціонують. Тому для визначення суті грошей необхідно з’ясувати питання
про їх походження, про причини, що зумовлюють виникнення та існування
грошей в економічному житті суспільства.
На ранніх етапах розвитку людського суспільства
відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий
і епізодичний обмін, коли у первісних людей внаслідок щасливого збігу
обставин (наприклад, вдале полювання, рибалка) з’являлись деякі надлишки
продуктів, якими можна було обмінятись. Розвиток суспільного поділу праці,
зокрема виділення скотарства і землеробства, сприяв подальшому розвитку
товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до
регулярного. Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі,
які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в
одних місцевостях була худоба, в інших – зерно, в третіх – хутро тощо.У
одного й того ж народу в різні часи, на різних місцевих ринках і у різних
народів в один і той же час існували різні найбільш ходові товари, які
виконували роль загального еквіваленту. Врешті-решт, у процесі історичної
еволюції товарного виробництва і товарного обміну відбувається перехід від
загального товарообміну до грошової форми обміну.
Подальшим ступенем у розвитку грошей стало
карбування металевих монет. Вважається, що перші монети з’явилися в Китаї
та в країнах Близького Сходу в 8-7 ст. до н.е. Це були здебільшого мідні
монети. Близько 4 тис. років тому в Асирії почали карбувати монети із
золота.
Протягом тривалого часу в обігу використовували
повноцінні монети, реальний зміст яких відповідав їх номінальній вартості.
Скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску
монет. Та й назви багатьох грошових одиниць окремих країн встановлювалися
відповідно до ваги їх металевого змісту. Так, приміром, фунт стурлінгів
став грошовою одиницею Англії як фунт срібла.
Від 2-ї половини 19 ст. становище змінилося.
Номінальна вартість монет почала відділятися від їхньої реальної вартості.
В обігу з’явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно
перевищувала їхню вагову вартість. Емісія таких монет стала прибутковою.
Прибуток, отриманий від різниці між номінальною вартістю випущених в обіг
грошей та витратами на їх емісію, дістів назву сеньйорат. Сеньйорат
присвоювався скарбницями або центральними банками, що здійснювали грошову
емісію.
Для багатьох країн із функціонуванням товарних
грошей було характерним використання системи біметалевого обігу –
паралельної емісії золотих і срібних монет. У цьому випадку державою
встановлювалися фіксовані пропорції між їх номінальним визначенням.
Паралельний обіг золотих і срібних монет породжував труднощі. При
біметалевій системі гроші, вартість яких на ринку цінних металів нижча за
їхню номінальну вартість, витісняють ті грошові одиниці, що коштують
дорожче своєї офіційної ціни.
Епоху товарних (металевих) грошей заступила епоха
грошей паперових. Як знаки вартості повноцінних товарних грошей, паперові
гроші почали використовуватися понад тисячу років тому. Вважається, що
вперше паперові гроші з’явились у Китаї ще у 18 ст. н.е. У Європі це
сталося значно пізніше. У Франції емісія розпочалася 1783 р. Наприкінці 18
ст. банкнотний обіг мав місце в Англії.
Повний відхід од конверотованості паперових грошей в
золото відбувся значно пізніше. Більшість країн Заходу припинила такий
обмін під час великої депресії і в перші післякризові роки. Проте такий
обмін залишився у сфері міжнародних валютних відносин. Однак від середини
1970 –х рр. Практика конвертованості паперових грошей у золото зовсім
припинилася і на рівні міжнародних валютних відносин. Відбулось цілковіте
витіснення дорогоцінного металу зі сфери грошових відносин. Золото повністю
втратило грошові функції. Сталася його демонетизація, і воно перетворилось
на звичайний товар.
Проголосивши своїм Третім універсалом 18 липня
1917 року утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада
запровадила в Україні нову національну валюту. Первісно такою валютою було
визначено український карбованець. Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня
1917 року було видрукувано перший грошовий знак Української Народної
Республіки — купюру вартістю у 100 карбованців. Напис «100 карбованців»
подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших націй, що живуть на
території України, — українською, російською, польською та єврейською
(івритом).
З випуском стокарбованцевої купюри пов'язаний вибір тризуба як державного
герба України.
Після введення купюри в обіг майже одразу ж було
зафіксовано випадки її фальшування. З огляду на те, а також на деякі
політичні причини (так, УНР, яка за Третім універсалом визначалася як
складова частина федеративної Росії, проголошувалася за Четвертим
універсалом 22 січня 1918 року «самостійною, ні від кого не залежною
державою») Центральна Рада 1 березня 1918 року прийняла закон про
запровадження нової грошової одиниці — гривні.
Протягом 1918 року в Берліні було видрукувано грошові знаки у 2, 10, 100,
500, 1000 та 2000 гривень (проекти двох останніх було виконано вже після
проголошення гетьманату на чолі з Павлом Скоропадським).
Гетьман Павло Скоропадський, прийшовши до влади в
Україні у квітні 1918 року, відновив як основну грошову одиницю Української
Держави карбованець.
Після переходу влади в Україні у грудні 1918 року
до рук Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою
основною грошовою одиницею відновленої УНР знову було проголошено гривню.
«Більшовицькі тисячки» запроваджені Раднаркомом на землях Радянської
України. Це становище спричинилося до проведення у 1922—1924 роках грошової
реформи, наслідком якої стало введення в обіг радянського червінця. 1924
року було встановлено курс нового радянського карбованця, який дорівнював
1/10 червінця. Ця подія стала моментом остаточного утвердження радянської
валюти.
Акт проголошення незалежності України відкрив дорогу для запровадження в
нашій молодій державі повноцінної національної валюти. Такою валютою мала
стати, згідно з традиціями як доби Київської Русі, так і періоду визвольних
змагань 1917—1920 років, гривня. Щодо назви розмінної монети, то для неї
пропонувалися назви «сотий», «резана», але врешті було віддано перевагу
звичній уже «копійці». 1992 року перші зразки української національної
валюти було виготовлено в Канаді за ескізами В.І.Лопати. Однак в обіг в
Україні з 1992 року було введено тимчасову валюту, розраховану на
перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець.
З цього випливає, що:
. Гроші – не просто товар, а носій певних суспільних відносин, формування
яких зумовило виділення із широкого ряду товарів одного – грошового
. Як результат тривалого історичного розвитку товару і форм вартості гроші
самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди даним явищем, а повинні
постійно розвиватися як по суті, так і за формами існування
2. Функції грошей та різні підходи до них.
Різноманітність і складність виробничих відносин, які
втілюються в грошах, визначають множинність форм прояву самих грошей. Кожна
з таких форм одержала назву функції грошей. Функція грошей – це певна дія
чи “робота” грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного
відтворення.
Питання про функції грошей є одним з найбільш
дискусійних у теорії грошей. Розбіжності стосуються не тільки трактування
окремих функцій, а й їх кількості. Дискусії ведуться як між представниками
різних теоретичних шкіл, так і всередині кожної з них.
У працях Д.Рікардо віддавалася перевага функцій
грошей як засобу обігу. “Гроші, - писав він, - є товаром, … що служить
загальним засобом обміну”. У книзі англійського економіста Т. Крампа
“Феномен грошей” грошові функції подано як засіб платежу, міра вартості,
одиниця виміру, засіб обігу та засіб нагромадження багатства. У підручнику
“Економікс” підкреслюється, що гроші виконують функції засобу обігу, міри
вартості й засобу її збереження. Економісти Долан та Кемпбелл визначають
гроші як засіб нагромадження. У книзі англійського економіста Л. Харріса
“Грошова теорія” говориться про функції засобу обігу, засобу збереження
вартості та одиницію рахунку і зовсім не згадуються функції засобу платежу
і світових грошей.
Представники марксистської теорії грошей визнають
п’ять їх функцій:
. Міри вартості
. Засобу обігу
. Засобу нагромадження
. Засобу платежу
. Світових грошей
Міра вартості - це функція, в якій гроші забезпечують
вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.
Це відбувається тому, що у товарах і грошах втілена абстрактна праця,
причому певна її кількість. Тому за допомогою грошей відбувається
порівняння вартості різних товарів. Вартість товарів, виражена у грошах, є
його ціною. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість
грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. У
різних країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кількості
грошового металу.
Масштаб цін встановлює держава в законодавчому
порядку, тоді як функцію міри вартості гроші виконують об’єктивно. Масштаб
цін не залежить від зміни вартості грошового металу, бо він є фіксованою
ваговою кількістю металу.
Гроші як міра вартості широко використовуються як
рахункові, як одиниця рахування. За їх допомогою можна надати кількісного
виразу всім економічним процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх
стадіях процесу суспільного відтворення, без чого неможлива їх організація
й управління.
Всі звичайні товари, надходячи до сфери обміну,
шукають собі грошовий еквівалент, який представлений там готовністю
суб’єктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін – бажання
продати і готовність купити – визначається в кінцевому підсумку мінова
вартість товару чи сума грошей, якою товар оцінюється на ринку та яка
задовольняє обох суб’єктів операції. До цього й зводиться економічний зміст
вираження вартості за допомогою грошей в сучасних умовах.
Функцію міри вартості гроші виконують ідеально.
Виробник заздалегідь, до появи з товаром на ринку, визначає ціну, за якою
вигідно продати його. Але й при зустрічі з покупцем на ринку, де остаточно
вирішується ціна товарів, наявність грошей у будь-якій формі не
обов’язкова. Продаж взагалі може відбуватися в борг, під майбутні гроші,
але ціна визначається в момент операції купівлі-продажу. Тим більше не
потрібна наявність реальних грошей при встановленні товарних цін державними
органами. Проте вони повинні мати чітке уявлення про мінову вартість
грошей, яка фактично склалася і діє на ринку, щоб установити ціну,
адекватну вартості товару.
Другою за значенням є функція грошей як засобу обігу.
У цій функції гроші служать засобом реалізації товарів, виступають
посередником у їх обміні. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші,
тобто наявні золоті монети, зливки і т.д., або їх паперові замінники.
Паперові гроші не мають власної вартості (за
винятком вартості паперу і обробки), а тому, як і неповноцінні монети, вони
є символами вартості. Держава, випускаючи паперові гроші, надає їм
примусовий курс у законодавчому порядку і використовує їх як замінник
повноцінних грошей.
Обмін товарів за допомогою грошей в цій функції
здійснюється за схемою Т – Г – Т.
Гроші як засіб обігу забезпечують перебіг товарів
від виробника до споживача, після чого товари виходять із сфери обігу.
Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб’єкта до
іншого.
З розвитком ринкових відносин і сфери використання
грошей як засобу обігу розвивались і розширювалися вимоги до них.
У сучасних умовах використання грошей як засобу
обігу здійснюється переважно в роздрібній торгівлі, при наданні послуг
населенню, в міжнародній торгівлі та ін. Проте і в цих сферах поступово
звужується використання функції засобу обігу завдяки проникненню сюди
кредитних відносин.
Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо
за обміном товару на гроші не настане обмін грошей на товар і гроші
залишать сферу обігу і утворять скарб.
Процес виробництва зумовлює необхідність
нагромадження грошей і тимчасового вилучення засобів і предметів праці має
накопичувати достатню суму грошей, а тому тією чи іншою мірою він виступає
збирачем скарбів. При цьому можуть нагромаджуватись не тільки золото чи
срібло, а й металеві та паперові знаки грошей.
Гроші є загальним виразником багатства, їх можна
безпосередньо перетворити на будь-який товар. Тому якісно вони не мають
меж, проте кожна реальна грошова сума кількісно обмежена і на неї можна
придбати лише певну кількість благ. Тому існує суперечність між кількісною
межею і якісною безмежністю грошей як загального виразника речового
багатства.
Поряд з безпосереднім нагромадженням скарбів у
монетній формі відбувається їх нагромадження у вигляді предметів розкоші з
золота та срібла. Це приводить до того, що, з одного боку, все більш
розширюється ринок для золота і срібла незалежно від виконуваної ними
функції, а з другого –створюється приховане джерело пропозиції грошей, яке
є особливо дійовим у періоди суспільних потрясінь.
У сучасних умовах сфера функціонування грошей як
засобу нагромадження вартості розділилася на дві частини. У тій із них, де
нагромадження вартості зумовлюється потребаами розширенного відтворення,
оборотом капіталу, має конкретно-цільове призначення і є відносно
короткочасним, цю функцію гроші фиконують у формі знаків вартості. У тій же
частині, де нагромаджується абсолютне багатство, необхідне за межіми
усталеного процесу суспільного відтворення, воно носить форму скарбу й
обслуговується дійсними грошима – золотом.
Гроші, що виконують функцію засобу нагромадження
вартості, слід відрізняти від поточних резервів грошей як купівельних і
платіжних засобів, які постійно створюються у суб’єктів грошового обігу
внаслідок короткочасних розбіжностей між поточними грошовими надходженнями
і витратами. Такі грошові кошти не припиняють, а лише уповільнюють свій
рух, продовжуючи функціонувати як засіб обігу чи засіб платежу. Гроші ж, що
обслуговують нагромадження вартості, на певний час виходять з обігу,
зупиняють свій рух, і їх маса визначається іншими, більш широкими
потребами, ніж потреби грошового обігу.
Проте ці відмінності між грошима в цих трьох
функціях мають швидше теоретичний, ніж прктичний характер. На практиці всі
складові грошової маси виступають як єдине ціле і легко переміщуються із
нагромаджень в обіг і навпаки.
У результаті виникнення кредитних відносин між
товаровиробниками гроші виступають засобом сплати боргового зобов’язання,
виконують функцію засобу платежу. Це функція, в якій гроші обслуговують
погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних
відносин, що виникають у процесі розширенного відтворення.
Ця функція тісно пов’язана з функцією грошей як
засобу обігу. В товарообороті, опосередкованому грошима ( продаж заради
купівлі), гроші виступали як швидкоплинний посередник і виконували функцію
засобу обігу. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного
власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію
вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і
поза ним (наприклад, сплата заробітної плати, податків, орендної плати,
квартирної плати, комунальних послуг тощо).
З функції грошей як засобу платежу виникають
кредитні гроші. Коли власник товару продає його в кредит, він не
обмежується усним зобов’язанням покупця сплатити його, а вимагає боргову
розписку, в якій, як правило, зазначаються товар, його ціна і строк
погашення боргу. Така боргова розписка є попередником векселя, так само як
останній є безпосереднім попередником кредитних грошей.
Вексель – це боргове зобов’язання, складене за
певними правилами. Вперше векселі з’явились в Італії в середні віки.
Спочатку їх використовували для пересилання грошей, потім вони почали
проникати в сферу товарного обігу, виконуючи функцію засобу платежу і
загального грошового забов’зання.
Існує суворо визначена форма оформлення векселя: на
спеціальному папері, який використовують для друкування грошей, де
зазначають, коли і ким, в якому місці і в який час видано вексель, строк і
суму платежу по ньому. Вексель підписує той, хто його видав. У векселі не
вказується, за що видане грошове зобов’язання.
Обліком векселів займаються банки. Фактично банк
скуповує вексулі, розплачуючись за них власними векселями, які нащиваються
банкнотами.
Банкнота – це зобов’язання банку, банківський
білет, тобто кредитні гроші. Випуск банкнот банками здійснюється не лише
під векселі, а й під золото та інші дорогоцінності.
Кредитні гроші, векселі, банкноти – важливі
елементи функціонування ринку. В процесі становлення ринкових відносин,
виникнення і зміцнення ролі фондових, валютних, товарних бірж, комерційних
банків у нашій країні вони починають активно використовуватись у
господарському механізмі.
Між кредитними і паперовими грошима існують суттєві
відмінності. Так, паперові гроші виникають з функції обігу, в той час як
кредитні – з функції платежу. Паперові гроші випускає держава, яка вимагає
від усіх суб’єктів ринкових відносин приймати їх у всіх платежах. Такі
гроші випускаються в обіг в міру потреби. Кредитні гроші випускаються
банком, вони не обов’язкові для приймання, але забезпеченні золотом,
іноземною валютою та іншими активами банку. Вони випускаються відповідно до
суми товарних векселів і, таким чином, не перевищують потреби в них. Проте
в сучасних умовах відмінності між паперовими і кредитними грошима
стираються.
Світові гроши – це функція, в якій гроші обслуговують
рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію
взаємовідносин між країнами.
Виділення функції світових грошей зумовлене
особливостями руху вартості на світовому ринку, які визначаються поділом
цього ринку державними кордонами. Завдяки такому поділу тут з’являється
специфічний суб’єкт економічних відносин – держава, яка представляє і
захищає інтереси країни в цілому. Тому на світовому ринку виникають
економічні суперечності більш високого рівня, ніж на внутрішньому, які
впливають і на відносини безпосередніх покупців та продавців.
Спочатку на світовому ринку панувала подвійна міра
вартості – золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало
виконувати тільки золото. Нині витіснення золота з грошового обігу
стосується і світових грошей. Паперові знаки відіграють все більшу роль у
міжнародних розрахунках. Проте золото залишається твердими і бажаними для
всіх країн світовими грошима, надійним гарантом у міжнародних розрахунках.
Світові гроші функціонують як:
. Загальний платіжний засіб
. Загальний купівельний засіб
. Абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі
Як загальний купівельний засіб світові гроші
функціонують при оплаті міжнародної товарної угоди наявними грошима
(наприклад, придбання країною у надзвичайних умовах зерна, зброї тощо)
Як загальне втілення суспільного багатства гроші у
світому обігу виступають тоді, коли багатство переноситься з однієї країни
в іншу (при переведенні підприємцями своїх грошей на зберігання за кордон,
при наданні зовнішніх позик тощо). Для здійснення міжнародних платежів
кожна країна потребує певного запасу золота. Тому золото у вигляді скарбу
одночасно є резервним фондом світових грошей. Зростає також реальна роль у
цій функції національних резервних валют та інших різновидів грошей.
В сучасних умовах на міжнародних ринках світові
гроші, передусім як платіжний і купівельний засоби, виступають у вигляді
національних грошових одиниць. Ці перетворення зумовлені самим розвитком
світової економіки й адекватними йому змінами міжнародних платіжних
відносин:
. Сформувався широкий світовий ринок із системою взаємозв’язків і
взаємозалежностей між його суб’єктами, з широким розвитком між ними
кредитних відносин і банківського обслуговування. У таких умовах світові
гроші в більшості випадків функціонують миттєво і відпала потреба
використовувати для цього золото.
. Економічний потенціал окремих країн досяг величезних розмірів, що дало
цим державам можливість забезпечити довіру до своїх національних грошей
як реальних носіїв мінової вартості не тільки на внутрішньому, а на
міжнародних ринках
4.Грошовий обіг. Закон грошового обігу.
Грошовий обіг – це рух грошей в готівковій та
безготівковій формах, що обслуговує збут товарів, а також нетоварні платежі
та розрахунки у господарстві.
Об’єктивною основою грошового обігу є товарне
виробництво, при якому товарний світ поділяється на товар та гроші.
Грошовий обіг поділяється на дві сфери:
. Готівковий обіг (рух готівки). Він обслуговується банкнотами, монетами та
паперовими грошами.
. Безготівковий обіг (рух безготівкових грошей). Під ними розуміються
банківські депозити, використання яких здійснюється за допомогою чеків,
кредитних карток, електроних переказів.
Переважну частину його в країнах з розвинутою
ринковою економікою становить безготівковий оборот. Він здійснюється
шляхом оплати покупок і боргів перерахуванням грошових сум по разунках, що
відкриті учасникам грошового обороту в банках, без використання грошей у
готівковій формі. Переважання цієї частини грошового обороту зумовлено
насамперед дешивізною використання безготівкових грошей, а отже, вигідністю
таких розрахунків для економічних суб’єктів.
Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для
реалізації товарів, визначається законом грошового обігу. Різні форми
грошей підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням перших двох
функцій грошей він набуває вигляду формули, в якій кількість грошей
залежить від суми цін товарів ( що у свою чергу визначається кількістю
товарів і рівнем цін на кожний з них) і швидкості обігу одноїменної
грошової одиниці
К = Ц О
К – кількість грошей, необхідних для товарного обігу у даному році
Ц – сума цін товарів, що реалізуються у даному році
О – середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці
Це загальний закон кількості грошей в обігу. З
розвитком функції засобу платежу формула закону набуває більш складного
вигляду:
Кп = (СЦ – К + П – ВВ) Шо
СЦ – сума товарних цін
К – сума цін товарів, проданих у кредит
П – сума платежів за борговими зобов’язаннями
ВВ – сума взаємопогашуваних безготівкових платежів
Шо – середня кількість обертів грошової одиниці (як засобу обігу та
платежу).
На перший погляд може здатися, що для виконання
функції засобу платежу необхідна додаткова кількість грошей. Однак таке
враження не зовсім правильне. Справа у тому, що частина товарів продається
у кредит і оплачується за межами даного періоду. Значить, на відповідну
величину зменшиться потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значна
частина боргових зобов’язань погашується шляхом не сплати готівкою, а їх
взаємного зарахування. Слід також врахувати у даному періоді суму платежів
за товари, що раніше продані у кредит.
Основними елементами закону грошового обігу
виступають товарна маса, яка перебуває в обігу, рівень цін товарів і
швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить від
кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в
обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей
щалежить від їх кількості, а кількість обігу грошей залежить від їх
кількості, а кількість грошей залежить від швидкості обігу.
Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінна
зменшенню грошової маси.
При функціонуванні повноцінних грошей в обігу
перебувала лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї
кількості стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли,
наприклад, потреба у грошах зменшувалася, то частина грошей випадала з
обігу, перетворюючись у скарб; якщо ж, навпаки, потреба обігу в грошах
зростала, то додаткова кількість грошей надходила в обіг із скарбу. Функція
засобу нагромадження скарбів відігравала роль привідних і відвідних каналів
грошового обігу.
Однак в обігу, крім повноцінних грошей, з 17 ст.
перебувають паперово-кредитні гроші, які підпорядковані закону обігу
паперових грошей. Суть цього специфічного закону полягає в тому, що їхня
кількість у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей,
потрібних для нормального функціонування товарообороту. Кожен паперовий
долар прирівнювався до золотого і мав такуж купівельну ціну, як і золотий.
Закон обігу паперових грошей діяв за умов, коли в основі грошової форми
вартості лежало золото.
Із сформульованих законів випливає дуже важливий
принцип грошового обігу – обмеження грошової маси регулярними потребами
обігу. Звідси, у свою чергу, випливає висновок про те, що у підтриманні
рівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль
відігріє грошова маса. Остання виступає як сума купівельних та платіжних
засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та
окремим особам. У грошовій масі розрізняють: активні гроші, що
застосоуються у готівковому та безготівковому обігу; пасивні
(нагромадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть
використовуватися в угодах.
Зростання швидкості обігу грошей зумовлене також
активним втручанням держави у процес відтворення капіталу, зростанням
одержавлення кредитно-фінансової сфери і розвитком кредитної системи,
вдосконаленням безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років
резервним банкам було потрібно 8 днів для виконання взаємних розрахунків,
то у наш час – лише 2 дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широкому
впровадженню чеків. Так депозитно-чекові операції обслуговують зараз
приблизно 90% усіх грошових платежів США, а кожен чек у середньому 10 разів
переходить з рук у руки. Факторами прискорення обігу грошей виступають
розвиток функцій комерційного банківського кредиту, збільшення поточного
споживчого кредиту та ін.
3. Функціональні форми грошей. Грошові агрегати M1, M2, M3, L.
Функціональні форми – похідні від грошових функцій,
їх логічне п | |
